Розділ VIII

Наступного дня ми дізналися, що вночі вище по річці буде атака й що нам належить послати туди чотири машини. I хоч усі говорили про це з великою певністю і стратегічною обізнаністю, проте ніхто не знав нічого до пуття. Я їхав першою машиною і, коли ми поминали в'їзд до англійського госпіталю, звелів водієві спинитись. Решта машин теж стали.

Я вийшов і сказав водіям, щоб їхали далі, а якщо ми не наздоженемо їх до повороту на Кормонс, — щоб почекали нас там. Тоді квапливо рушив алеєю, зайшов у вестибюль і попросив викликати міс Барклі.

— Вона на чергуванні.

— Чи не можна їй вийти хоч на хвилину?

Послали санітара спитати, і він повернувся з Кетрін.

— Я заїхав дізнатися, чи вам краще. Мені сказали, що ви на чергуванні, то я попросив вас покликати.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона. — А вчора то, мабуть, від спеки стало трохи млосно.

— Мені треба їхати.

— Я вийду з вами на хвилину.

— Ви справді одужали? — запитав я надворі.

— Так, любий. Ви прийдете ввечері?

— Ні. Я зараз виїжджаю на Плаву — там буде розвага.

— Розвага?

— Навряд чи щось більше.

— Але ж ви повернетесь?

— Завтра.

Вона розстібала щось на шиї. А тоді вклала мені в руку.

— Це святий Антоній. Приходьте завтра ввечері.

— Хіба ви католичка?

— Ні. Але кажуть, що святий Антоній добре вберігає.

— Пильнуватиму його задля вас. Прощавайте.

— Ні, — сказала вона, — не «прощавайте».

— Гаразд.

— Будьте розумником і бережіться. Ні, тут не можна цілуватись. Не можна.

— Гаразд.

Я озирнувся й побачив, що вона стоїть на сходах. Вона помахала мені, і я послав їй цілунок рукою. Вона знов помахала, а я тим часом уже дійшов до кінця алеї, заліз на сидіння своєї санітарної машини, і ми поїхали. Святий Антоній був у білому металевому медальйончику. Я відкрив медальйончик і витрусив його на долоню.

— Святий Антоній? — запитав водій.

— Еге ж.

— Я теж маю такого. — Він забрав ліву руку з керма, розстебнув комір френча і витяг з-під сорочки образок. — Бачите?

Я поклав свого святого назад у медальйончик, згорнув золотий ланцюжок і сховав усе в нагрудну кишеню.

— Ви не будете його носити?

— Ні.

— Краще носити. На те ж він і зроблений.

— Гаразд, — сказав я.

Я розстебнув золотий ланцюжок, надів його на шию і заклацнув замочок. Святий повис у мене на френчі. Розстебнувши френч і комір сорочки, я спустив його під сорочку. Поки ми їхали, я весь час відчував той медальйончик із святим у себе на грудях. А потім геть забув про нього. Після поранення я його більше не бачив. Мабуть, забрав хтось на одному з перев'язних постів.

Поминувши міст, ми поїхали швидше і незабаром побачили спереду над дорогою куряву від решти машин. А тоді на завороті дороги побачили й ті три машини, що здаля видавалися зовсім маленькими; з-під коліс здіймалася курява й осідала між дерев. Ми наздогнали їх, випередили й повернули на дорогу, що вела до пагорбів. Коли сидиш у першій машині, їхати валкою не таке вже й марудне діло. Я зручно відхилився на сидінні й озирав довколишню місцевість. Ми їхали підгір'ями, що тяглися понад річкою, а коли дорога крутіше пішла вгору, на півночі показалися гірські вершини, ще вкриті снігом. Я озирнувся і побачив, як слідом за нашою беруться нагору три останні машини, відокремлені одна від одної хмарами куряви. Ми залишили позаду довгу вервечку нав'ючених мулів, яку супроводили погоничі в червоних фесках. То були берсальєри[13].

Далі, за тим караваном мулів, дорога була безлюдна, і ми бралися все вище узгір'ями, а тоді, переваливши через відріг довгастого пагорба, почали спускатися в річкову долину. Обабіч дороги стояли ряди дерев, і за рядом праворуч я побачив річку — прозору, швидкоплинну й мілку. Вода струміла по дну річища вузькими потічками між смугами піску та каміння, а подекуди розтікалася ясним сяйвом у своєму кам'янистому ложі. Попід самим берегом я бачив глибокі затони, де вона голубіла, мов небо. Бачив і арки кам'яних містків над річкою, до яких вели стежки від дороги. Ми проїжджали повз кам'яні будинки селян, із схожими на канделябри грушевими деревами проти південних стін, повз кам'яні огорожі в полях. Дорога довго йшла долиною, а потім ми знов повернули нагору, між пагорби. Крутий узвіз вився й петляв каштановими гаями, та врешті дорога вирівнялась і пішла узгір'ям. Я подивився вниз і побачив крізь дерева ген у долині освітлену сонцем річку, що розділяла два війська. Ми їхали новою кам'янистою військовою дорогою, яка йшла гребенем узгір'я, і я бачив на півночі два гірських пасма, зелені й темні до засніжених вершин, а вище білі й яскраві проти сонця. Потім, коли дорога знов пішла на узвіз, я побачив і третє пасмо — ще вищі засніжені гори, білі, мов крейда, з якимись наче борознами на схилах, — а далеко за ними видніли й інші, і ти вже не знав напевне, чи справді бачиш їх, чи вони тобі тільки ввижаються. То все були австрійські гори, ми таких не мали. Попереду дорога, виписавши дугу, повертала праворуч, і я побачив, як далі вона круто спускається між дерев. Дорогою ішли солдати, і ваговози, і мули, що тягли гірські гармати, і коли ми теж почали спускатися, тулячись біля самого краю, я побачив унизу річку, понад берегом — рейки та шпали залізниці, далі — старий міст, що ним залізнична колія ішла на той бік, а там, за річкою, — поруйновані будинки містечка, яке ми мали взяти.

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒