Annotation 3 страница

Правителя усунів звали Гуньмо, його батько правив на землях, що на західних кордонах гунів. Гуни вбили батька Гуньмо, але залишили Гуньмо живим, викинувши його в поле. Ворон видзьобував мошву з його тіла, а вовчиця годувала його молоком. Гунський правитель шаньюй здивувався цьому і вирішив, що тут не обійшлося без втручання духів, тож підібрав хлопчика й виростив його. Коли хлопчик виріс, він почав командувати військами і мав численні звитяги. Шаньюй повернув Гуньмо народ його батька і наказав йому охороняти західні кордони… Коли шаньюй помер, Гуньмо забрав свій народ і переселився в далекі землі, став самостійним і більше не з’являвся на з’їзди гунів. Гуни ж направили за ними військо, однак не змогли перемогти, тож вирішили, що тут втрутилися духи, й відпустили їх. Сима Цянь. «Історичні записки. Опис Даюані»
Наступного дня зранку справді не було ні вітру, ні снігу. Струмки диму над юртами були схожі на тоненькі високі березки, що своїми верхівками прямісінько тягнуться до неба — до Тенґера. Корови й вівці ще повільно ремиґали, коли сонячне проміння розігнало холод зимової ночі, тож білий шар паморозі на їхніх тілах, щойно перетворюючись на росу, відразу ж випаровувався легеньким білим серпанком. Чень Чжень домовився зі своїм сусідом Ґомбо, щоб той замість нього попас один день овець. Ґомбо раніше мав статус власника худоби, тому тепер перебував під особливим наглядом і втратив право пасти овець, однак четверо молодих пекінців по можливості просили його виходити їм на заміну, а Ґасмаа записувала йому ці трудові години. Тож Чень Чжень з іншим чабаном на ім’я Ян Ке запрягли вола у невеликий візок із залізними колесами й поїхали до Біліґа. Ян Ке — однокласник Ченя Чженя й сусід по юрті — був сином знаменитого професора в одному з відомих пекінських університетів. У них удома було стільки книжок, що вистачило б на міні-бібліотеку. У старших класах середньої школи Чень Чжень і Ян Ке часто обмінювалися книжками та враженнями після їх прочитання, при цьому виявлялося, що вони часто мали спільну думку. У Пекіні характер Яна Ке був м’яким і соромливим — коли він розмовляв з незнайомцями, то червонів. Хто б міг подумати, що, поживши два роки у степу й поївши баранини, яловичини та молочного доуфу^[23] і засмагнувши на відкритих ультрафіолетовому випромінюванню монгольських високогірних рівнинах, він дуже швидко перетвориться на міцного степового здорованя із засмаглими аж до фіолетового відтінку обличчям і руками — як у справжніх чабанів, і характером перестане скидатися на інтелігента. Тепер Ян Ке був схвильований ще більше від Ченя Чженя — сидячи на возі, він постукував батогом по крупу корови й казав: — Я вчора цілу ніч не спав! Коли наступного разу батько Біліґ піде на полювання, я теж мушу піти з ним! Навіть якщо доведеться лежати в снігу дві доби, я все зможу! Я ще ніколи не чув, щоб вовки зробили людям таку добру справу! Повірю тільки тоді, коли власноруч вирию з-під снігу цапа!.. А ми направду зможемо притягти цілий візок кіз? — Чому ж не направду? — засміявся Чень Чжень. — Батько сказав, що потім буде складніше їх вирити. Однак ми повинні завантажити наш візок і повезти обміняти баранів на новорічні товари, а також на повсть, щоб утеплити нашу юрту. Ян Ке від радості так залускав батогом по волу, що той аж вирячив очі. Ян сказав Ченю: — Видно, твоє захоплення вовками за ці два роки не минулося задарма. Тепер я теж буду вчитися у вовків бойового мистецтва. Дивись, ще й знадобиться, якщо війна буде… Напевне, ти справді маєш рацію — усі кочовики, які тривалий час жили в цьому степу, врешті-решт починали поклонятися вовку: і гуни, й усуни, й тюрки, й монголи — для всіх вовк був учителем. І в книжках так написано. Усі, тільки не ханьці. Вважаю, що ми, ханьці, і декілька століть прожили б у степу, а все одно не поклонялися б вовку як тотему. — Ну, це не обов’язково. — Чень Чжень шмагонув коня. — Ось мене, наприклад, степові вовки підкорили лише за два роки, поки я живу в цьому степу. — Однак переважна більшість китайців — землероби або вихідці із землеробів, тож ханьці так заскорубли в своїй селянській свідомості, що завітай вони в цей степ, дивним було б, якби вони не почали спати на шкурі вовків. Землероби-ханьці — травоїдні, вони всім нутром ненавидять вовків і бояться їх, як же вони можуть обожнювати цей тотем? Вони поклоняються іншому тотему — дракону, який опікується головними важелями сільського господарства, і можуть тільки падати долу та бити поклони йому, тремтливо підкоряючись волі обставин. Вони й не насміляться, як монголи, вчитися у вовків, охороняти вовків, поклонятися їм і вбивати їх. Тотем, який обирає собі нація, безпосередньо впливає на її дух і характер. А різниця в характерах кочовиків і землеробів надто велика. Поки ми жили серед ханьців, це не відчувалося, але щойно прибули в цей степ, як наші вроджені землеробські звички виявилися. Не зважай, що мій батько — професор, однак його дід і бабуся моєї матері були селянами… — Особливо в давнину, — продовжив Чень Чжень його думку, — монголи, населення яких складало ледь не одну соту від ханьців, так струсонули весь світ, що ханьцям далеко до такого впливу. Навіть нині на Заході китайських ханьців називають монголоїдами, і вони самі приймають цю назву. Однак коли імператори династій Цінь і Хань об’єднали Китай, предки монголів ще й цієї своєї назви не мали! Мені сумно за ханьців. Їм більше подобалося будувати Стіну і займатися самохвальством, вважати себе центром світу, центральною імперією. Однак в очах Заходу Китай залишався лише «шовковою державою», «порцеляновою державою» та «чайною державою», а росіяни взагалі тривалий час вважали, що Китай — це лише маленька територія киданів, вони й нині називають нас китайцями. Мабуть, вовки таки варті захоплення. — Це ти мене заразив! — сказав Ян Ке. — І я тепер у кожній історичній книжці шукаю як не західних жунів, так східних ійців, північних ді або південних манів. І чим далі, тим більше хочу помірятися силами з вовками. — Я бачу, ти теж незабаром станеш монголом. Увіллємо тобі трохи вовчої крові, адже перевагу має той, в кого змішана кров! — Я справді маю тобі подякувати за те, що підбив мене поїхати в цей степ. А знаєш, які твої слова тоді найбільше запали мені в душу? Забув? Ти сказав — у степу є безмежні дикість і воля. Чень Чжень послабив віжки і сказав: — Напевно, дослівно це було не так, ти додав підливи в мої слова! Вони розсміялися, а з-під колес возика навсібіч полетів сніг.
Натовп людей, зграя собак і череда возів утворювали на сніговій рівнині живу декорацію людного циганського табору. Виробнича бригада Ґасмаа у повному складі, чотири хота (один хот складається з двох розташованих поряд юрт) і ще вісім юрт виділили людей і волів. Вісім-дев’ять возів були завантажені великими шматками повсті, довгими мотузками, дерев’яними лопатами, дровами та дерев’яними жердинами з гаками на кінці. Люди були вдягнені в залиснілі від бруду й почорнілі від старості шкіряні плащі, ще й у жовтих латках із баранячої шкіри, в яких зазвичай виконували тільки важку й брудну роботу. Однак люди й собаки так раділи, як і племена, що ходили в давнину за монгольською армією й прибирали поле бою та забирали трофеї. І вершники, і пасажири возів дорогою пили й співали, жінки підносили чоловікам пласкі чайники для вина, закутані в повсть, які потім передавали по руках. Варто було зазвучати одній пісні, як інші народні, хвалебні, військові, застільні пісні й пісні про кохання вже не припинялися. Сорок-п’ятдесят великих монгольських собак із товстим хутром збіглися сюди заради такої рідкісної можливості побути разом; вони були такі збуджені, ніби діти перед гостями, крутилися й борюкалися навколо возів, дражнячи й задираючи одне одного. Чень Чжень, два конопаси — Бат і Лхамжав, — і ще п’ятеро-шестеро чабанів скупчилися навколо Старого Біліґа, ніби представники давнього племені навколо свого вождя. Лхамжав, у жилах якого текла тюркська кров, і який вирізнявся великими очима, широким обличчям і прямим носом, сказав, звертаючись до Біліґа: — Навіть якщо я стрілятиму ще точніше, все одно не перевершу ваших здібностей! Вам без рушниці й патронів удалося забезпечити багате святкування Нового року для кожної родини в нашій бригаді! Однак ви за своїм ханським учнем Ченем Чженем зовсім забули про монгольських учнів! Я б і не подумав, що вовча зграя влаштує в тих горах облаву. Старий, прискіпливо дивлячись на нього, відповів: — А ти іншим разом, коли щось уполюєш, ділися побільше зі старими та приїжджими в бригаді, а то ти тільки даєш їм м’яса понюхати, а поїсти від тебе не дочекаєшся. Ти додумався подарувати Ченю Чженю козячу ногу тільки тоді, коли він прийшов до тебе в гості. Чи так монголи приймають гостей? Коли я був молодим, ми завжди першого впольованого в новому році цапа і першу видру віддавали літнім людям і гостям. А ви, молоді, зовсім забули старі правила, встановлені потом важкої праці. Ось я тебе спитаю: скільки вовків тобі ще потрібно вполювати, щоб наздогнати Буха — прославленого мисливця на вовків з колгоспу Баянговь? Ти справді хочеш потрапити в газети, на радіо, отримати той приз? Якщо ви переб’єте всіх вовків, то куди піде твоя душа після смерті? Чи може ти хочеш, як ханець, зруйнувати після смерті шмат степу, відняти в нього шмат землі й бути похованим на поживу хробакам? Твоя душа тоді не підніметься до Тенґера, — Старий зітхнув і продовжив: — Коли я минулого разу їздив до хошуну^[24] на збори, то почув, як старі люди з південних колгоспів жалілися, що вже півроку не бачили вовків і хочуть переїхати жити до Орхону… Лхамжав зсунув на потилицю свою лисячу шапку й сказав: — Якщо не вірите мені, запитайте в Бата — він же ваш син і ви йому повинні довіряти — чи я прагну прославитися як мисливець на вовків?! Тоді, коли ці кореспонденти з аймаку^[25] прийшли до табуна мене шукати, Бат теж там був, тож якщо не вірите, запитайте в нього, чи я не називав удвічі меншу цифру? Старий повернувся до Бата й запитав: — Було таке? — Було, — відповів Бат, — однак ті кореспонденти не повірили, бо вони на закупівельній станції дізналися, скільки вовчих шкур продав там Лхамжав. Ви ж і самі знаєте, що коли вполюєш вовка, то про ціну домовляєшся згідно з якістю хутра, а на закупівельній станції ще й видають у нагороду 20 патронів. Тож ті кореспонденти знайшли чеки й порахували, а коли повернулися до аймаку, то оголосили по радіо, що Лхамжав незабаром наздожене Буха. Бідний Лхамжав так злякався цього, що після того просив когось замість нього віднести хутро на закупівельну станцію. Старий насупився: — Ви вдвох найбільш жорстокі до вовків. На всьому пасовищі ви вбили їх найбільше. Бат же заперечив йому: — Однак нашим табунам дісталися пасовища, найближчі до Зовнішньої Монголії, там багато вовків, і якщо їх не вбивати, то з-за кордону їх прийде ще більше, і тоді від коней і лошат зовсім нічого не залишиться! Старий знову запитав: — А як це ви зараз удвох сюди прийшли й залишили Чжана Цзіюаня самого сторожувати табун? — Уночі вовків багато, тож ми сторожували в його зміну, а зараз він би один і не підняв дзерена, тож краще вже ми вдвох. Сонце в степу взимку високо не піднімається, навіть навпаки — здається, що воно притягується до землі. Синє небо стає білим, і білою ж здається трава, від якої відбивається сонячне проміння. Снігова кірка трохи підтає і перетворюється на безмежне біле дзеркало. Натовп людей, зграя собак і череда возів у потужному білому світлі перетворюються на тіні. Усі чоловіки надягають чорні окуляри, а жінки й діти затуляють свої очі манжетами-підковами. Декілька чабанів, які вже мають снігову сліпоту, щільно стуляють повіки, однак і в них течуть сльози. Проте в собак очі, як і раніше, широко розплющені, вони стежать за зайцями, що стрибають удалині, або, опустивши голови, винюхують на дорозі свіжі сліди лисиць. Ближче до місця облави собаки помітили на засніженому схилі рештки вчорашнього побоїща і з гавкотом кинулися вперед. Ті з них, які були голодними, накинулися на залишки м’яса й маслаків, загублені вовками, але Бар і декілька відомих і великих мисливських собак бригади, настовбурчивши хутро на загривках, скрізь винюхували на снігу вовчі «мітки» і повільно поводили очами, по-своєму ретельно розмірковуючи й оцінюючи кількість і реальні сили вовчої зграї, а також хто саме з ватажків тут був. Біліґ казав, що Бар знає майже всіх вовків в Орхонському степу, так само, як і вони його знають. Побачивши, як настовбурчився загривок Бара, люди могли визначити, що вовчі сили були чималими. Вершники один за одним в’їжджали на місце облави й, опустивши голови, ретельно розглядали сліди на землі. Від більшості дзеренів, що померли на гірському схилі, вовки лишили тільки голови й дебелі маслаки. Біліґ, указуючи на відбитки вовчих лап на снігу, сказав: — Учора вночі сюди приходили ще декілька зграй вовків, — і вказуючи на декілька жовто-сірих шерстинок, продовжив: — Дві зграї ще й побилися між собою. Вочевидь, зграя по той бік прикордонних стовпів теж відчула запах дзеренів і прибігла на нього. У них їжі менше, тож вони й зліші. Вершники нарешті дісталися гірського хребта і, ніби побачивши ріг достатку, почали схвильовано й безладно кричати, а також розмахувати шапками до возів, що петляли позаду. Ґасмаа першою зістрибнула з воза й маленькими кроками побігла вперед, тягнучи за собою вола. За нею те саме зробили й інші жінки, щосили підганяючи своїх волів. Воли без їздців пішли швидше, і колона возів нарешті помітно зрушила з місця. Очі Лхамжава ледь не вискочили з орбіт, коли він побачив, що коїться внизу: — Оце так! Ця зграя вовків — просто жах! Загнали таких старих дзеренів! А ми — конопаси й чабани — позаминулого року вдвадцятьох ледь не втратили коней, а змогли загнати тільки тридцятьох! Старий Біліґ зупинив коня, приставив до очей бінокль і почав ретельно оглядати сніговий вир й навколишні гори. Інші вершники також зупинилися й розглядалися навсібіч, чекаючи, поки Старий заговорить. Чень Чжень також дивився в бінокль. Біля підніжжя схилу лежала та сама снігова западина, яка поглинула незліченну кількість дзеренів і, можливо, поховала давніх воїнів. Серце западини виглядало відносно рівним, ніби велике високогірне озеро, закуте в кригу і вкрите снігом. Але в багатьох місцях на схилах поряд із цим «озером» виднілися рештки дзеренів. Проте найбільш жахливими були сім-вісім жовтих плям у середині «озера», які ще ворушилися — Чень Чжень чітко бачив, що це — дзерени, яких загнали в снігове озеро, але вони не остаточно потрапили в його тенета. На снігу поряд з озером виднілися десятки великих чи маленьких ямок, і чим далі від нього, тим їх ставало більше, — це були сліди, залишені дзеренами, які потонули тут у снігу. Тим снігове озеро й відрізняється від водяного — усе, що в ньому тоне, залишає на поверхні чіткі сліди. Старий Біліґ сказав, звертаючись до Бата: — Ви залишайтеся тут і прокладайте дорогу в снігу, щоб вози могли проїхати далі вперед. Сам же Старий з Ченем і Лхамжавом повільно пішли до озера. Старий сказав Ченю: — Тримайся відбитків вовчих лап та козячих копит і не ступай туди, де немає трави. Вони втрьох спускалися схилом верхи, дуже обережно. Шар снігу ставав дедалі товщим, а трави все меншало. Кроків через двадцять на поверхні снігу зарясніли маленькі цяточки — розміром з кінчик палички, і з кожної з них визирало сухе й пожовкле, але достатньо міцне стебельце трави — саме воно, хитаючись на вітрі, протирало на сніговій поверхні дірочку. Старий сказав: — Усі ці дірочки Тенґер спеціально зробив для вовків, інакше як би вони могли учуяти, де під цим глибоким снігом поховане падло. Чень Чжень посміхнувшись кивнув головою. Цятки й трав’яні стебельця означали безпечний шлях, однак ще через двадцять кроків вони зникли, відбитки ж козячих копит і вовчих лап було видно дуже чітко. Дебелі монгольські коні з хрускотом проламували тверду снігову кірку в три пальці завтовшки й глибоко провалювалися під сніговий покрив, однак крок за кроком наближалися до снігового озера — до найближчої купи решток дзеренів. Коли коні вже не могли просуватися вперед, люди вимушені були спішитися й відразу потрапили в глибокий сніг. Їм довелося докласти зусиль, щоб натоптати таку собі платформу, на яку вони могли принаймні повернутися. Під ногами в Ченя валявся обгризений дзерен, а трохи далі на снігу був розкиданий замерзлий вміст його шлунка. На цьому місці вовки впіймали й з’їли близько сорока кіз, однак далі цього місця не пішли. Піднявши голову і подивившись удалечінь, Чень Чжень побачив таку трагічну картину, якої ніколи не бачив раніше: на відстані ста метрів звідси на засніжених схилах або трохи далі по «озеру» стояли, тремтячи, вісім чи дев’ять живих кіз, оточені сніговою ямою, яка поховала їхніх братів; тварини були так налякані, що боялися ступити ще хоч крок, хоча той невеличкий острівець снігової кірки, який їх тримав, міг щомиті провалитися. Ще декілька дзеренів устромилися своїми тонкими ногами в сніг, і їх тіло підперла знизу снігова кірка, підтримуючи на поверхні. Вони були ще живі, але не могли рухатися. Ці вільні степові істоти, створені для бігу, сьогодні раптом замерзали голодні, не в змозі зрушити ані на крок і вимушені терпіти жорстокі випробування смерті. Але найбільш жахали декілька козячих голів, що стирчали з-під снігу, хоча тіла й шиї тварин уже потонули в ньому. Можливо, під ноги цим тваринам під товщею снігу трапився маленький пагорбок або вони сперлися на трупи своїх товаришів, тому могли тримати голову над снігом. Ченю здавалося, що він бачить у бінокль, як ці кози розкрили пащі й кличуть на допомогу, однак звук у них не виходив. Можливо, вони вже замерзли на смерть або задихнулися, ставши пам’ятниками останньої миті життя. Снігова кірка на поверхні «озера» й схилу виблискувала, ніби білий лід, однак була підступною й безсердечною, чим, зрештою, її наділив Тенґер на благо степовим вовкам і степовикам — адже вона була таємною й холодною зброєю для охорони степу, що мала найпотужнішу вбивчу силу. Снігова кірка, що утворювалась узимку в горах Орхонського степу, була спільним шедевром від степових завірюх і сонячного проміння. Коли завірюхи, одна за одною, видували легенькі сніжинки, ніби полову під час віяння, більш важкі сніжинки, що встигли злипнутись у снігові «зернини», розміром із дробинки, залишалися. Ці зернини лягали на пухнасту снігову поверхню і вкривали її зверху твердим шаром. Удень, коли сонце припікало й не було вітру, снігова поверхня трохи підтавала, однак під вечір, коли задував холодний вітер, вона знову підмерзала, тож після кількох завірюх на сніговій поверхні утворювалась кірка в три пальці завтовшки, в якій сніг вмерзав у лід, і яка була міцніша за сніг, але крихкіша за лід, рівна й гладенька, хоча й неоднакова за товщиною. Де шар був найтовщим, вона могла витримати людину, однак здебільшого була недостатньо міцною для кроків гострокопитних дзеренів. Найближча до людей картина була ще жахливішою: усі дзерени, яких вовки могли дістати з-під снігу, були вириті з снігових ям і витягнуті на поверхню. Уздовж краю глибокої западини тягнувся сніговий рівчак — слід, який проклали вовки, коли тягли своїх «полонених». Цей рівчак завершувався місцем бійні й дикого бенкету. Вовки були марнотратниками — з’їли лише нутрощі й гарніше м’ясо, а рештки залишили розкиданими по снігу. Очевидно, зграя почуяла людей і собак, що наближалися сюди, тож щойно полишила це місце — ще сніг курів за їхніми лапами, а политі вовчою сечею місця ще не встигли замерзнути. Вовки монгольського степу — майстри польових битв на снігу, вони знають міру війні. Дзеренів, які забігли далі вглиб — чи виднілися вони на поверхні, чи потонули в снігу, — вовки полишили, навіть слідів спроб зайти далі не було. Витягнутих ними з-під снігу баранів було достатньо, щоб нагодувати декілька вовчих зграй, а тих дзеренів, які залишилися в снігу, вовки хотіли зберегти свіжомороженими до весни, коли розтане сніг. Тож ця широченна снігова западина з її сніжним озером була природним холодильником, де вовки взимку зберігали їжу. Старий Біліґ казав, що в Орхонському степу у вовків скрізь є крижані або снігові «льохи», цей же — найбільший з-поміж них. Знайшовши такі крижані льохи, вовки часто складують там м’ясо, щоб забезпечити собі запас на голодну весну. Ці м’ясисті й жирненькі замерзлі дзерени — порятунок худим і голодним вовкам, яким удалося перетерпіти чергову зиму; вони — навіть більш ласий шматок їжі, ніж схудлі за зиму живі тварини. Старий, вказуючи на снігову западину, засміявся: — Степові вовки вміють пожити ще краще, ніж люди. Це у вовків чабани навчилися того, коли слід різати корів і овець та заморожувати їхнє м’ясо про запас — саме на початку зими, коли тварини нагуляють жирок. Бар та інші собаки, побачивши живих кіз, кинулися сюди, загрузаючи в снігу на кожному стрибку — в них прокинулись мисливська жилка й жадоба крові. Однак і вони зупинилися на місці, де закінчувалися вовчі сліди, не наважуючись просуватися далі вперед, однак витягуючи нервово шиї й завиваючи та гавкаючи на дзеренів. Декілька боязких дзеренів так злякалися, що стрімголов кинулися в снігове «озеро», однак, не зробивши й кількох кроків, провалилися під кірку і з клекотанням пішли на дно снігової ями крізь пухкий і розсипчастий сніг. Вони борсалися з усіх сил, однак уже за мить зникли з очей, хоча сніг за ними ще стікав униз, ніби в пісковому годиннику, і чим далі, тим глибше, утворюючи на тому місці вир. Одному з баранів тієї миті, коли кірка тріснула, вдалося зачепитися передніми копитами за відносно тверду поверхню, тоді як задня половина його тіла опинилась у сніговій ямі, тож на короткий час він зміг урятувати одну свою половину. Дорогу в снігу нарешті прокопали, і вози спустилися згори. Дійшовши до кінця дороги — а далі рухатися вони вже не могли — вози зупинилися рядком і люди почали відкидати сніг, щоб звільнити місце для вантажу. Усі чоловіки підійшли до Біліґа. Він сказав: — Погляньте, як міцно змерзся сніг із західного боку! І ямок у снігу там майже немає, натомість багато «міток» дзеренів і слідів від їхніх копит — видно, чимало кіз таки втекли. Чабан Санж сказав: — Однак, я дивлюся, що й вовки тут припустилися прорахунку — якби їхній ватажок послав трьох-п'ятьох із них перекрити цей шлях, то вони б не втратили жодної кози з цієї отари. — Якби ти був вовчим ватажком, то б, напевне, помер з голоду, — пирснув Біліґ. — Якщо вбити всіх кіз за один раз, то що ти наступного року їстимеш? Вовки не такі жадібні, як люди, і розраховують усе краще за нас! Вони знають, як зводити рахунки! — Ну, цього року дзеренів так багато, що вбий їх ще з тисячу, все одно всіх не переб’єш, — засміявся Санж. — Я ж хочу заробити побільше грошей, поставити собі нову юрту й одружитися. — А що робитимуть твої діти й онуки, коли настане час одружуватися, а в степу не виявиться жодного дзерена? — запитав Біліґ, пильно дивлячись на нього. — Ви, молоді, чим далі, тим більше поводитеся тут, як захожі чужинці. Побачивши, що жінки вже розвантажили вози і розчистили рівчак, прокладений вовками, коли ті тягали туші дзеренів, Біліґ піднявся на один зі снігових заметів, підняв голову до блакитного неба й почав читати якісь слова. На догадку Ченя, Старий просив у Тенґера дозволу для людей витягати зі снігу кіз. Старий заплющив очі і так завмер на певний час, потім розплющив їх і звернувся до всіх: — Під снігом є багато мерзлих кіз і вони нікуди не дінуться, тож притримаємо трохи свою жадібність і спочатку звільнимо всіх тих, що залишилися живими, а потім повернемося і вириємо мерзлих. Якщо Тенґер не дозволив цим козам померти, ми, люди, теж повинні зберегти їм життя. — Потім Старий нахилив голову і сказав до Ченя Чженя й Яна Ке: — Коли Чингісхан влаштовував облави, він наприкінці відпускав частину жертв. Тому монголи вже впродовж кількох сот років, улаштовуючи облави, не винищують тварин дощенту, тому й мають щороку кого ловити. Цього вони теж у вовків навчилися. Старий Біліґ розподілив між усіма родинами ділянки, на яких вони мали збирати й відкопувати дзеренів, і наказав працювати. Дотримуючи правил мисливства в степу, найближчі до возів відрізки, де баранів було побільше й звідки їх було легше носити, дісталися Біліґу й молодим пекінцям. Біліґ повів Ченя Чженя з Яном Ке до свого воза, з якого зняв два товстих рулони повсті, кожен з яких виявився метрів зо два завширшки й чотири метри завдовжки. Було схоже, що на повсть заздалегідь розбризкали воду, тож вона на морозі затверділа. Чень Чжень і Ян Ке взяли по рулону й пішли стежкою вперед. Біліґ закинув на плече довгу жердину, зроблену зі стволу берези, до кінця якої було прив'язано залізний гак, скручений із залізного дроту. Бат і Ґасмаа, також тягнучи за собою повсть, підійшли до глибокого снігу, а малий Баяр з довгим гаком на плечі йшов за батьками. На межі перед заглибиною Старий наказав двом пекінцям розгорнути один з рулонів і розстелити зверху на снігову кірку, після чого попросив кремезного й важкого Яна Ке стати на повсть, щоб перевірити, яку вагу вона може витримати. Широка, рівна й товста повсть «працювала», як велика лижа: коли Ян Ке став на неї, сніг під повстю тільки злегка зарипів, однак і не думав провалюватися. З власної ініціативи Ян Ке ще й підстрибнув — укрита повстю поверхня лише злегка прогнулася під ним, та все одно не проломилася. Однак Старий швидко припинив його експерименти: — Ти не дуже тут вередуй, бо якщо продавиш повсть — станеш як мерзлий цап! Це тобі не іграшки! Гаразд, Чень Чжень легший за тебе, тому спочатку зі мною піде він, і ми принесемо двох кіз, а потім уже підете ви вдвох і будете носити самостійно. Яну Ке довелося зістрибнути з повсті. Він підсадив туди Старого, а Чень Чжень піднявся сам. Крім них двох, повсть могла витримати ще й двох кіз. Переконавшись у надійності першої повстяної доріжки, Старий разом з Ченем підтягли вдвох другий рулон і перекотили його по краю вже розстеленої доріжки наперед. Зрівнявши кінці другої доріжки з першою, вони перескочили на неї, притиснувши її довгими гачками, а потім повторили ту саму процедуру з першою доріжкою і т. ін., пересуваючись цими повстяними доріжками, мов на якомусь сніговому ковчезі, углиб до того місця, де перебували живі дзерени. Чень Чжень нарешті на власному досвіді «покатався» на особливому степовому диво-кораблі, який винайшли кочовики у боротьбі з білою стихією, як «насніжний» транспорт. Невідомо, скільки кочовиків з монгольського степу урятувалися на такому диво-кораблі від обіймів снігової прірви протягом сотень і тисяч років, і скількох кіз і собак удалося врятувати завдяки йому, а також скільки мисливських та військових трофеїв витягти зі снігових заметів, що їх загнали туди вовки, мисливці чи військова кіннота. І Старий Біліґ не тільки не приховував від нього — чужака іншої національності — цей монгольський секрет, а, навпаки, власноруч навчав його володіти цією «зброєю». Ченю пощастило стати першим студентом-ханьцем, який кермував цим первісним монгольським ковчегом. А повстяний ковчег рухався дедалі швидше, і зрідка можна було почути рипіння снігової кірки під ним. Ченю здавалося, ніби він сидить на казковому килимі-літаку і пливе-летить по білому снігу. Небезпека збуджувала, і він почувався небожителем, який ширяє на хмарах. Мимоволі він пройнявся надзвичайною вдячністю до степових вовків і степовиків, які подарували йому таку можливість пожити казковим первісним життям. На сніговому озері вісім летючих човнів — шістнадцять квадратних летючих килимів — одночасно летіли вперед, ніби змагаючись між собою, хто перший, і здіймаючи за собою химерні візерунки снігової куряви. Собаки гавкали, люди кричали, а Тенґер на все це посміхався. Раптом на небі з’явилась велика хмара і скинула на землю холод. Снігова поверхня, що ледь підтанула, аж потріскуючи змерзлася в ожеледь, так запросто збільшивши коефіцієнт надійності снігової кірки ще на одну третину, так що повсть тепер цілком могла витримати навіть трьох овець. Люди раптом познімали чорні окуляри, широко розплющили очі, підвели голови й радісно привітали: «Тенґер! Тенґер! » Після цього рух летючих кораблів став швидшим і сміливішим. Чень Чжень у той момент ніби відчув присутність вічного Тенґера, оскільки його душа знову зазнала ласки цього степового бога. Раптом з «берега» на схилі долинули крики Яна Ке й Баяра, і Чень Чжень, обернувшись, побачив, що ті вигукують: — Є один! Ми вирили одного барана! Взявши на допомогу бінокль, Чень Чжень помітив, що Ян Ке, напевне, за вказівками Баяра, невідомо як, але вирив одного великого дзерена, і вони вдвох тягли його до воза, узявшись кожний за ногу. Люди, які залишились на «березі», тримаючи дерев’яні лопати, один за одним побігли в глиб «озера». Повстяний корабель був уже далеко від безпечного місця, поступово наближаючись до одного з великих дзеренів. Це була самиця, в очах якої бринів жах розчарування, крізь який світилося слабке благання. Вона стояла на клаптику снігової кірки завбільшки з кухонний стіл і могла щомиті провалитися в снігову прірву, що її оточувала. Старий сказав: — Слід помалу підштовхувати повсть уперед, але не можна занадто повільно. У жодному разі не слід злякати її, адже їх зараз уже двоє. У степу всім важко жити, тож слід залишати одне одному шанс вижити. Чень Чжень кивнув головою, ліг на живіт і почав легенько підштовхувати повсть уперед, крізь снігову прірву, аж поки підсунув її під ноги вівці. Снігова кірка при цьому не проломилася. Можливо, ця вівця колись уже зазнавала порятунку від людей або ж прагнула надати останній шанс на життя своєму маляті в животі — так чи інакше, але вона одним махом стрибнула на повсть і впала на коліна, вона вся так тремтіла, ніби її розбив параліч від утоми чи вона зовсім заклякла від морозу чи збожеволіла. Чень Чжень нарешті видихнув із полегшенням, і вони зі Старим обережно перейшли на передню повсть, помалу перетягнувши задню по краю через прірву і підштовхнувши її до твердого місця на західному боці. Так вони пересували свої повстяні доріжки з десяток разів, поки, нарешті, дісталися безпечного місця на сніговому схилі, під яким не було прірви, а натомість виднілися сліди козячих копит і «міток». Старий сказав: — Ну от і добре! Тепер відпустимо її. Якщо вона знову кудись провалиться — це вже означає, що на те воля Тенґера. Чень Чжень поволі підійшов до дзеренихи. Але вона тепер здавалася йому не козою, а лагідною й покірною оленихою, до того ж у неї справді були великі й прекрасні, схожі на оленячі, очі. Чень Чжень погладив її по голові, і її великі перелякані очі ще збільшилися, а погляд сповнився благанням про життя. І поки його рука торкалася цього слабкого створіння, яке безпомічно лежало на колінах у нього в ногах, його серце раптом здригнулося від думки: як це він не пристав на захист цих травоїдних тварин — миролюбних, ніжних і прекрасних, а якось непомітно перейшов на позицію тих кровожерливих вовків?! І тут у Ченя, який виріс на казках про вовчицю, Пана Дунґо й вовка та інших, де висловлюється ненависть до вовків, мимоволі вирвалося: — Бідні дзерени! Ці вовки справді люті, вбивають безневинних направо й наліво, ставлять життя за ніщо, зітерти б їх на порох!.. Обличчя Старого тієї миті так різко змінилося, що Чень Чжень злякався й ледь не проковтнув подальші слова. Він усвідомив, що образив Старого до глибини душі, зачепив тотем степовиків. Однак забрати назад свої слова він не міг. Прискіпливо дивлячись на нього, Старий прохрипів від хвилювання: — А що, трава — це, по-твоєму, не життя?! Степ — не життя?! У монгольському степу трава і долина — це велике життя, а решта, навіть вовки й люди — це мале життя. Мале життя може існувати, тільки спираючись на велике. Тому травоїдні тварини насправді лютіші за м'ясоїдів. Ти жалієш дзерена, а трави тобі не шкода?! У дзерена є чотири ноги і зазвичай він бігає так швидко, що замучить будь-якого вовка, який за ним поженеться. Дзерен, коли схоче пити, може побігти собі до річки й напитися, а коли змерзне — вибігти на схил і погрітися на сонечку. А трава? Хоча вона й є великим життям, її власне життя — крихке й гірке. Поживна земля тонка, корінці сидять неглибоко. Оскільки росте з землі, то побігти — далеко не розбіжиться, посунутися — далеко не дотягнеться. Хто завгодно може топтатися по ній, їсти її, гризти її, псувати її. Один кінь як помочиться, так і спалить цілу галявинку трави. А якщо трава виросте на піску чи між камінням, то їй так не пощастить, що навіть і колосків не зможе випустити й насіння дати. Якщо вже когось і жаліти в степу — так це траву! Монголи найбільше жаліють і вболівають за степ і траву. А якщо говорити про вбивць, то дзерени — жахливіші за косарку. Хіба те, як вони безбожно псують пасовища — це не вбивство? Чи вони не вбивають велике життя в степу? Але якщо велике життя помре, то й мале зі степу зникне! Дзерени — це лихо, ще страшніше за вовчу зграю. У степу, крім білого лиха й чорного лиха, є ще й жовте лихо. Жовте лихо — це, вважай, коли дзерени їдять людей… Ріденькі вуса старого аж тремтіли — ще дужче, ніж тіло дзеренихи. Чень Чжень був уражений до глибини душі. Кожне слово Старого, ніби удар барабана, змушувало калатати його серце. Він відчував, що кочовики не тільки були мудрішими у військових справах і перевершували хліборобів за стійкістю характеру й сміливістю, але й пішли далі хліборобів у розумінні багатьох речей. Ця давня степова логіка відразу схоплювала сутність тисячолітньої боротьби не на життя, а на смерть між націями-м'ясоїдами й травоїдними націями. Ця промова Старого ніби виявляла зверхній погляд мешканців монгольських високогір'їв на Північно-китайську рівнину — погляд сторони, яка перебуває на висоті, й демонструвала їхні гострі вовчі ікла, була промовистою й проникливою, і… нищівною — адже йому важко було щось заперечити. І завжди красномовний Чень Чжень мовчав тієї миті, ніби йому відібрало мову. Його — ханьця і хлібороба — погляди на життя, на існування, на долю, зазнавши потужного удару логіки й культури степу, ніби обрушилися на певний час. Чень Чжень вимушений був визнати, що сліпуча Істина на боці кочовиків, адже «велике життя», яке вони охороняють — життя степу й природи — значно цінніше, ніж людське життя. А хлібороби охороняють «мале життя» — для них найціннішим у світі є життя й доля людини. Однак «якщо велике життя зникне, то й малого не буде» — Чень Чжень повторював про себе ці слова, а його серце стискалося від болю. Він раптом згадав, що протягом усієї історії кочовики переслідували хліборобів і силоміць перетворювали зорані землі знову на пасовища, тож його сумніви ще поглибилися. Раніше Чень Чжень вважав, що так поводяться тільки відсталі варвари, однак сьогоднішній хід Старого змушував поглянути на це питання під іншим кутом зору — з позиції відносин між малим життям і великим життям, і тепер Чень Чжень відчував, що таку поведінку не слід сприймати тільки як «варварську», оскільки в цьому «варварстві» прихована глибока культура охорони бази для існування людства. З точки зору «великого життя», хлібороби, які випалюють рослинність, готуючи ріллю, й піднімають цілину, посилаючи військових охороняти нові землі, тобто руйнують велике життя степу й природи, наражаючи тим самим на небезпеку мале життя людства, — є ще більшим варварством. Як на Заході, так і на Сході люди вважають, що земля — це мати, тож хіба може вважати себе цивілізованим той, хто шкодить матері? Нарешті Чень Чжень зовсім без ентузіазму запитав: — Навіщо ж тоді ви щойно наказали рятувати живих кіз? — Дзерени виманюють на себе вовчі зграї, тож, полюючи на них, вовки менше шкодять свійським тваринам. Крім того, дзерени дають непоганий додатковий прибуток скотарям — багато монголів саме завдяки їм можуть побудувати свою юрту, одружитися, народити дітей. Монголи здебільшого мисливці, тож без полювання їхнє життя буде прісне, мов м’ясо без солі. Без полювання монголи стануть телепнями. У полюванні монголи ще й охороняють велике життя степу: травоїдних тварин вони вбивають на вісімдесят відсотків більше, ніж м'ясоїдних. — Старий зітхнув: — Ви, ханьці, ще багато чого не розумієте. Ти багато читаєш книжок, але скільки ж у них всього викривлено! Ханьці все пишуть за себе, а монголи — у збитках, бо не вміють писати книжок. Як би було добре, аби ти виріс монголом і замість мене написав книжку! Чень Чжень кивнув головою. Тепер він пригадав багато казок з дитинства про «сірого вовка», де той був змальований незграбним, жадібним і жорстоким, а лисиця — завжди винахідливою, хитрою, але милою. Тільки потрапивши в степ, Чень Чжень помітив, що в природі насправді не існує більш довершеної й розвинутої дикої тварини, ніж «сірий вовк». Отже, книжки й справді можуть вводити людей в оману, а що вже казати про казки! Старий підняв дзерениху і легенько виштовхав її на сніг. Тут над сніговою поверхнею витикалися кінчики сухого очерету, тож зголодніла коза почимчикувала до них і в два роти почала їх ковтати. Чень Чжень швидко відсмикнув повсть. Усе ще тремтячи, вівця зробила кілька кроків, а коли помітила низки баранячих слідів на снігу, не обертаючись побігла до хребта і зникла між горами. Бат і Ґасмаа підвезли на повсті до схилу величеньке козеня. Ґасмаа, примовляючи до нього: «Хеєрхій, хеєрхій (бідненький, бідненький)! » — і плескаючи по спинці, підштовхувала на сніг, поки воно теж не побігло в напрямку хребта. Чень Чжень, піднявши великий палець, жестом підтримав її, а Ґасмаа засміялася на це й сказала: — Його мама впала у снігову прірву, і він бігав навколо того місця, не наважуючись відійти. Ми вдвох ганялися за ним півдня, аж поки не притисли його жердиною. Інші снігові плоти потроху «підпливали», й незабаром урятовані дзерени вже утворили маленький табун, що побіг у гори. Старий сказав: — Тепер ці кози будуть розумними, і вовки більше їх не впіймають. 4

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒