Annotation 11 страница

У Європі та на Середземному моріКілька тисячоліть тому землі, де пізніше виникли Французьке, Німецьке, Польське, Угорське королівства та багато інших європейських держав, що існують досьогодні, — зарослі були густими борами вперемішку із квітучим степом та лісовими вирубками, зрідка заселеними людьми. Життя пливло тут згідно із порами року. Дороги були непротореними, річки та сплав непевними. Взимку снігові замети тамували переходи, навесні повені відрізали одне людське селище від іншого. Дикі звірі чигали на самотніх мандрівників. Праліс живив та одягав своїх мешканців, давав їм почуття безпеки та ілюзію незмінності світу. Але на півдні Європи, на узбережжі Середземного моря та на розкиданих по ньому островах, де клімат був м’якшим, а широкі водні шляхи ніколи не замерзали, віддавна існували могутні морські держави, процвітало міське життя, а кораблі з товарами кружляли від порту до порту. З-поміж усіх держав Середземного моря наймогутнішим був Крит. Його торговий флот запливав далеко на північ, до Британських островів та узбережжя Балтики, звідки критяни привозили цинк та срібло, хутро і бурштин, вимінюючи їх на бронзові вироби та фігурки Великої Богині, що їй поклонялися під різними іменами. Могутні владарі Криту накинули своє зверхництво острівцям на Критському та Егейському морях, а також містам Пелопоннесу, що платили їм данину. Данини були різними: збіжжя та оливки, срібло та вовна. Але Афіни мусили — раз на дев’ять літ, коли закінчувався Великий Рік, — посилати на Крит сімох дівчат і сімох юнаків для Мінотавра. То була кара за вбивство критського царевича, що колись приїхав до Афін на Ігрища, і був там підступно убитий. Про Мінотавра на всьому Середземному морі розповідали різні речі. Одні запевняли, що то страховисько, — напівбик, напівлюдина, якому кидають афінських заручників на пожирання. Інші, — що то бронзовий Вартовий Міста у гавані Кноссу, майстерний витвір Дедала; ще інші — що то Білий Бик, свята тварина Криту, який багато років тому випірнув із хвиль морських. Пізніше з волі Посейдона, Владики Морів та Колісниць, що розгнівався на царя Міноса, бик здичавів і почав спустошувати Крит, жахаючи остров’ян. Зрештою його піймали і зачинили у Лабіринті, звідки він ревом сповіщав, що вимагає жертв. Одне певне, — ніхто з посланих на Крит афінських заручників ніколи не повернувся.
Корабель із заручниками вирушає на КритНаближався час, коли потрібно було втретє шляхом жеребкування вибрати сімох дівчат і сімох юнаків для Мінотавра. Корабель із чорним вітрилом уже чекав у порту, а по всьому місті лунали плач та голосіння, коли перед Егеєм, царем Афін, постав його син Тесей. — Я прийшов до тебе, батьку, з проханням: дозволь мені разом із заручниками від’їхати на Крит. — Ти хочеш, щоб тебе принесли в жертву Мінотаврові? — Я вирішив убити його. — Ніхто ніколи його не бачив. Невідомо, з ким тобі доведеться мірятися силами. — Я певен, що повернуся переможцем. — Сину мій, ти не знаєш, на що відважуєшся. — Цар Мінос помер. На Криті править молода цариця. — Молодій цариці теж не можна вірити. Особливо ж якщо це цариця Криту. Блиск, яким упродовж століть сяяв Крит, його міста, палаци, багатство і розкіш, славні на всьому Середземномор’ї, майстерні, де витискали і змішували пахучі олійки, таверни і винарні, шати і прикраси, які пропонувала столиця, а понад усе таємничість, що оточувала Лабіринт, так приголомшували людей, що на саму згадку про Крит у них стискалися серця та підгинались коліна. Ось тепер і Егей, розуміючи, що ніхто і ніщо не зможе відмовити Тесея від прийнятого рішення, відчув, як охоплює його тривога, наче син його рушав на вірну погибель. Тимчасом Тесей озброїв приречених Мінотаврові юнаків, щоб вони могли принаймні битися за своє життя, коли б йому не вдалося перемогти страховисько, а для себе узяв гострого бронзового меча. Егей дав синові найкращого у всій Греції кормчого Навсітая і ще одне вітрило для корабля — біле. — Я щодня виходитиму на Акрополь та ставатиму на вершину, чекаючи твого повернення, — сказав він. — Якщо врятуєшся і повертатимешся цілим і здоровим, не забудь підняти білий парус. І Тесей відповів: — Не забуду. У день від’їзду Тесей та інші заручники віддали себе під опіку Афродіти і принесли їй у жертву козу. А тоді поспішили до пристані. Проводжали їх матері, що до останньої хвилі хотіли бути разом зі своїми дітьми. Принесли ячні коржі та мед, фіги й оливки, а всю дорогу оповідали прадавні легенди про героїв і героїнь, покинутих на кам’янистому острові, прикованих до скелі, зачинених у льоху і в останню мить чудовим робом урятованих. Був шостий день Муніхіону, як у Елладі називали квітень, коли підняли кітвицю-якір і корабель під чорним вітрилом вийшов із гавані на зелене, легкою піною покрите море та поплив до Криту.
Аріадна, Німфа КритуАріадна, Німфа, як називали царицю Криту, сиділа перед косметичним столиком, заставленим незліченною кількістю скриньок і флакончиків зі слонової кості, жадеїту, гебанового дерева, викладених перламутром і сріблом, доки служниця причісувала їй волосся у мистецько завиті кучері, вплітаючи низки перлів та бурштину. Аж тут на металевій поверхні дзеркала замаячила якась велична постать з двома бронзовими зміями в руках. Аріадна відвернулася: при вході стояла верховна жриця Теомесса. Була то єдина особа у Кноссі, а точніше, на всьому Середземномор’ї, а ще точніше — на всьому світі, що могла у всяку годину дня і ночі безборонно заходити до царициних кімнат. Теомесса опікала Аріадну відмаленька, виховала її на спадкоємицю трону, навчила стародавнього алфавіту, в якому кожній літері відповідав кущ або ж дерево, а ще втаємничила в обряди на честь Богині Місяця. Але відколи Аріадна стала царицею, Теомесса рідко відвідувала її в палаці — Аріадна знала, що лише поважна причина могла змусити жрицю залишити священний платановий гай, де знаходилась Диктейська Печера — Грот Диктинни. Аріадна встала і, відіславши служницю, поспішила до дверей, щоб привітати шановану гостю. Теомесса справді принесла важливі звістки: до Кноссійської гавані зайшов корабель із афінськими заручниками, а разом із ними приїхав Тесей. — Хто такий Тесей? — спитала Аріадна. — Син царя Егея і спадкоємець афінського престолу. — Що ти про нього знаєш? — Він молодий, відважний та дужий. Сам-один подолав велетня, що чигав на подорожніх на Корінфському перешийку, а ще розправився із головорізами, які розбійничали на шляху від Афін до Трезену. — Як ти думаєш, що привело цього Тесея до Кноссу? — Мабуть, приїхав просити тебе про скасування данини-покарання, що його твій батько колись наклав на Афіни. — Я певна, що Тавр заперечуватиме. — Не знаю, до чого вдасться Тавр, щоб утримати Афіни в залежності, але ти пам’ятай одне: не можеш допустити до війни. Крит не переможе Афін, як переміг їх вісімнадцять років тому. — Я думала, що Крит — наймогутніша держава Середземномор’я. — Крит живе лише подобою колишньої величі. Критяни воліють займатись торгівлею, аніж рушати в далекі морські походи і засновувати нові колонії. Навіть у царській сторожі служать варвари. — То що ж я маю робити? Укласти союз із Тесеєм? — Аріадна втупилась поглядом в обличчя верховної жриці. — Яку б ти відповідь Тесеєві не дала і як би не вчинила, будь насторожі. — Кого я маю стерегтися? Тесея? Тавра? Обох? — Я все тобі сказала. У цю мить увійшов геродьд. — Командир Палацової Варти просить прийому. — Іди й скажи Таврові, що я зараз прийду до тронного залу.
* * *Тавр, командир Палацової Варти, вже годину чекав аудієнції. Був то чоловік атлетичної постави, з холодними блакитними очима на засмаглому обличчі та з глибокими зморшками довкола губ, що надавало його обличчю виразу завзятості та пихатості. Після смерті царя Міноса він захопив усю владу на Криті і ніхто не смів йому протиставитись. Цариця увійшла до тронної зали та сіла на підвищенні. Таврос підійшов до східців трону. Мав на собі бронзовий півпанцир, а при боці бронзовий стилет. — Прибув корабель із заручниками, — повідомив він. — Я наказав відвести їх до приміщення для учасників Ігрищ. Але це не все. З ними приїхав син царя Аттики і спадкоємець престолу, Тесей. Він вимагає зустрічі. — Охоче з ним зустрінусь. Ти здогадуєшся, чого він приїхав? — Незалежно від того, чого приїхав, він не повинен повернутися до Афін. — Цікаво, як же ти збираєшся його затримати? Він не заручник. — Знайдеться як. Я не можу допустити, щоб він повернувся до Афін тепер, коли знає гавань і розміщення сторожі. — Ти сподіваєшся агресії з боку Афін? — Я сподіваюся всього найгіршого від того, що озброїв заручників, та сам, без примусу, відважився приїхати разом із ними. — Я хотіла б його побачити. — Про всяк випадок, накажу відібрати в нього меч, — сказав Тавр і пішов віддати потрібні накази. До тронної зали увійшов високий юнак у шоломі на голові та зі шкурою, накинутою на плечі. З-під шолому спадали кучері барви ячменю. То був Тесей. Проминув вартових, які стояли біля входу, зробив кільканадцять кроків, а тоді зупинився і повів очима по залі. …Стіни, розмальовані ланами лілій, між якими лежали рожеві грифи, по кутках лампи з гірського кришталю, що світилися теплим світлом. У глибині, на невеликому підвищенні трон із сірого алебастру, а на ньому фігурка з обличчям блискучим, немов перламутр, з бровами, вималюваними високо на чолі, одягнена в шати з так старанно вкладеними складками, наче вони вийшли з-під різця скульптора. Тесей якусь мить придивлявся до незнайомого видіння, врешті глибоко вдихнув і заявив так голосно, що його слова луною відбилися від стін тронного залу: — Я хочу розмовляти з царицею Криту! — Ти перед нею, — промовив Тавр, уклонившись цариці. — Я думав, що це статуя богині, — розгублено відповів Тесей. Вирушив у її бік, а йдучи відчував, як уперше покидає його відвага. На Пелопоннесі правили царі-воїни, а хоча, їдучи на Крит, він знав, що постане перед царицею, все ж не здогадувався, що вона виглядатиме наче божество. Невідомо, чи причиною цього був одяг Аріадни, чи світло, яке падало від ламп, чи повітря, пересичене ароматом пахучої олійки. Хай там як, Тесей раптом почувся немов неотесаний пастух, що якимсь дивом потрапив до оселі богів. З приголомшення його вивів голос Аріадни. — Що привело тебе до мого двору, Тесею? — Я прибув просити тебе, царице, щоб ти звільнила мешканців Аттики від данини, яку наклав на них твій батько. — А що ж ти можеш мені запропонувати взамін? — Я готовий сам-один піти до Лабіринту і вступити у бій проти Мінотавра, — на одному подиху сказав Тесей. — І ти не боїшся сам піти до Лабіринту? — Якщо це єдиний спосіб звільнити Афіни від данини…Настала хвилина тиші. Першим промовив Тавр. — Отож, царевич Аттики хоче перемогти Мінотавра, що стоїть на варті Криту. Цариця приймає виклик? Аріадна весь час мовчала, лише погляд її очей барви гіацинту переходив із обличчя варварського принца на обличчя Тавра, а врешті затримався на Тесеєві. Він передчував, що Тавр вирішив його погубити? Врешті сказала: — Приймаю. Накажи викликати керманича афінського корабля, — звернулася до командира Палацової Варти. — Нехай Тесей у його присутності підтвердить, що він сам забажав піти до Лабіринту, щоб змагатися із Мінотавром. Тавр захоплено і з пошаною глянув на царицю. — Я йду вислати герольда на афінський корабель. Тесей і Аріадна зосталися самі. — Підійди, Тесею, — Аріадна кивнула рукою, вказавши на східці трону. А коли Тесей став там, де вона наказала, прошепотіла, не рухаючи губами: — Приходь уночі до Гаю Диктинни.
У Гаю ДиктинниВідколи Тесей зійшов на критський берег, відтоді не міг позбутися почуття якогось приголомшення, причиною якого були: розкіш столиці, розлогі площі та дворища, вулиці, вздовж яких стояли крамниці з товарами із усього світу, та палац Німфи, оточений квітучими садами, а понад усе — аромат парфумів, виробництвом яких Крит славився у всьому Середземномор’ї. У своїй варварській простоті думав, що відваги достатньо, щоб змагатися з Мінотавром, але тепер відчував, що, окрім небезпеки, званої Мінотавром, звідусіль оточує його чужий незрозумілий світ, неспокійний та загадковий. Передчуття підказувало йому, що цариця і Тавр не діяли одностайно, що вони обоє мали різні заміри, а хтось із них готував йому пастку. Невже Аріадна? Ввечері скупався в морі, а потім вийшов на берег і манівцями попрямував до священного Гаю Диктинни. Ніч уже спустилася на землю і глибокий морок охопив світ, коли Тесей увійшов до платанового гайочку. Дерева були тут високими, наче колони, і утворювали над ним склепіння з гілок, крізь які сочилось зеленаве місячне світло. Обережно ступав по м’якому килимі трав, серед кущів глоду, відчуваючи, як горло йому стискає неспокій. Зненацька якась постать загородила дорогу. Була то жінка з діадемою на голові. В руках тримала двох бронзових змій. — Що ти робиш сам уночі, у священному Гаю Диктинни? — почув він голос крізь пульсування крові в скронях. — Я Тесей. Цариця наказала мені прийти. — Йди зі мною. Вирушив за жінкою, яка вела його в гущавину дерев і у все глибшу тишу. Вони йшли стежкою, що звивалася серед заростів та ланів золотих лілій, і врешті опинилися на невеликій галявині, в глибині якої таємничим блиском світився грот. Перед гротом, там, де мирт ріс зелений, стояла Аріадна. Була закутана в прозору тканину, уся сповита ароматами ночі і сяюча сріблястим блиском місяця. — Ніхто тебе не бачив? — спитала вона. — Ніхто. Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного. Заговорила цариця: — Досі нікому, що не знав плану Лабіринту, не вдавалося з нього вийти. — То що я повинен зробити? — От тобі клубок червоної вовни. Я дістала його від Дедала. Прив’яжеш один кінець нитки при вході і йтимеш, розкручуючи клубок і не випускаючи його з рук, хай що трапиться. — Аріадно, скажи мені, хто такий Мінотавр? — Можливо, його взагалі немає. — Як же немає? А з ким я тоді битимусь? — Я нічого більше не можу тобі сказати. Якщо знайдеш Мінотавра і тобі вдасться його вбити, тільки по нитці зумієш вийти звідти. — Я повинен убити його голіруч? Тавр забрав у мене меча. — От твій меч. А тепер іди. Тесей відчув у долоні добре знайоме руків’я і охопила його хвиля раптової радості, серце забилося силою та певністю перемоги. Одержав свого доброго бронзового меча, яким убив Велетня Згинача Сосен і ще не один подвиг учинив. — Аріадно…Але Аріадни вже не було. Він стояв приголомшений, почуваючи п’янкий запах олійок та квітів і прохолодний дотик ночі на щоках. — Ходи, я покажу тобі, якою стежкою вийти, — пролунав голос верховної жриці. Тесей отямився із здерев’яніння та рушив за жрицею, що показувала йому дорогу. У руці він тримав клубок червоної вовни, талісман, який дала йому Німфа Криту.
Зустріч із МінотавромНаступного дня герольд одвів Тесея до Лабіринту. Проминули прямокутне дворище, в глибині якого здіймалася стрімка стіна цитаделі, спорудженої колись найкращим архітектором світу — Дедалом. То був Лабіринт. До нього вів лише один вхід, — невеличкі гарно ковані бронзові двері. — Скажи мені, герольде, чи бачив ти колись Мінотавра? — Ніхто його не бачив. Але інколи на даху Лабіринту з’являється постать чоловіка з головою бика та видивляється на місяць. — А ніхто не намагався увійти досередини, щоб побачити його зблизька? — Може і намагався. Але ніхто з тих, які заходили, назад не повертався. Зупинилися перед входом. — Дали йтимеш сам, — промовив герольд і штовхнув двері, які напрочуд легко розчинилися. Тесей переступив поріг і опинився сам-один у Лабіринті. Перед ним відкривався довгий, здавалося, нескінченний темний тунель, що при кінці ледь роз’яснювався, наче зверху на нього падало світло. Тесей прив’язав біля порогу кінець червоної нитки і з клубком в одній руці та бронзовим мечем у другій рушив уперед. Йшов кам’яним коридором, а його кроки відбивалися луною від стін та стелі, підсилюючи відчуття довколишньої пустки. В кінці коридору були сходи, одні вели вгору, другі вниз. Трохи подумавши, Тесей почав підійматися вгору. Сходи вели на галерею, яка заламувалась під прямим кутом і сполучалась з іншою галереєю, розміщеною кількома сходинками вище, а та, в свою чергу, вела до наступної галереї, — і так безліч разів. Якоїсь миті Тесей усвідомив, що йде по краю чотирикутника, кожна сторона якого була розміщена вище від попередньої. Отак ідучи, дійшов до найвищого поверху, де знаходилась ніша з колонами, а в її глибині — дверцята. Тесей зупинився і прислухався. Невже за цими дверима була криївка Мінотавра? Довкола панувала тиша. Повагавшись якусь мить, Тесей обережно спробував відхилити таємничі двері. Вони одразу ж розчинилися і його очам з’явилася простора зала, а в далекому кінці, навпроти нього — величезний бик з похиленою, наче до удару, головою, на спині бика гнучка напівоголена акробатка готувалася до стрибка. Тесей кинувся в цей бік — і зупинився, немов укопаний: те, що він прийняв за живого звіра, було мертвим зображенням. Чи ж Лабіринт готував йому більше подібних пасток? З кімнати із малюнком бика вели двері до іншої зали, а звідти до третьої, четвертої, десятої. Кожна зала була розміщена на іншому рівні та була оздоблена іншими малюнками. Як зачарований блукав він з кімнати до кімнати, зупинявся. відвертався, ніби хотів назавжди запам’ятати, усталити розписи, що натискали на нього оргією кольорів та рисунків. Не знав уже, скільки разів йшов по сходах догори, скільки разів спускався униз. Вже давно втратив орієнтацію, на якому поверсі знаходився. Щоразу, коли здавалося йому, що дістався найвищого поверху, на його дорозі опинялося кілька сходинок, які підступно зводили його вниз, щоб у наступній залі, наступному передпокої знайти приховані східці, по яких він наново починав підійматися вгору. Кружляв наче вчаділий, не вірячи, що його мандрівка колись закінчиться, — коли зненацька опинився у просторій залі, залитій світлом. Високо понад ним був вибитий прямокутник, крізь який виднілося небо. Аж тепер відчув, як сильно втомився. Сів на лавочці між колонами, що підпирали склепіння, поклав при ногах меч і тяжко дихав, звісивши руки. Отож, обійшов увесь Лабіринт, дістався самої його вершини і ніде не зустрів Мінотавра. Почувався порожнім, наче ця даремна мандрівка висмоктала усі його сили, приготовані до бою та перемоги. І от виявилось, що ні з ким битися і нікого перемагати. Лабіринт був порожнім. Не знав, як довго так сидів, прислухаючись до тиші, яка дзвеніла йому у вухах, коли раптом залунав віддалений грім. Інстинктивно підвів голову, наче сподівався, що крізь вибитий у склепінні отвір побачить грозові хмари, але над ним здіймалося блакитне безхмарне небо. Через хвилину знову залунав той сам звук, але був він куди ближчим. Одночасно в глибині галереї промайнула якась тінь. Тесей швидко підняв меча з підлоги і схопився на рівні ноги. Невже йому щось привиділося? Раптом повітря пронизало зловісне ревіння, з-за колони вихилилася і щезла рогата бичача голова. Це все тривало мить ока, але цього разу він був певен, що не піддався ілюзії. З мечем у руці почав крастися в напрямку, звідки з’явилося страховище, та коли дійшов до кінця галереї, не застав там нікого. Перед ним відкрився колодязь, а в ньому приховані сходи. Але це були не ті сходи, якими він піднявся вгору. Без сумніву — вели до криївки Мінотавра. Тесей почав спускатися вниз. Сходи, спершу зручні та надійні, поступово ставали все менш певними. То бракувало цеглини, то з-під ніг сипались уламки. Видно, давно ніхто з них не користав, а, може, були пошкоджені під час землетрусу. Врешті Тесей дістався дна колодязя. Він опинився в темному склепінчастому льоху. Тут панували морок, холод і вогкість. Пахло пліснявою та старим вином. Звідкись, невідомо звідки, просочувалось зеленкувате світло; у напівтемряві видно було ряди амфор і жбанів, розставлених вздовж стін підвальних приміщень. Обережно просувався вперед, роздивляючись ліворуч і праворуч, щоб не напали на нього ззаду. Пройшов уже кільканадцять кроків, коли з ніші, про існування якої він не здогадувався, з’явилось страховище і перегородило йому дорогу. Мало могутню, наче в атлета, поставу, а замість людської голови — насаджену на карку бичачу, сяючу золотим блиском. — Смерть тобі! — ревнуло і з мечем у руках кинулося на Тесея. — Або тобі, потворо! Тесей здійняв меча, а його противник здивовано відступив, наче не сподівався, що він буде озброєним. Але це тривало частку секунди. Потім шалено натис на Тесея. Тесей відчув, як перлистий піт покриває йому губи, але рука його не здригнулася, коли відбивав удар Мінотавра. На якусь хвилину розійшлися, а потім їхні мечі знову схрестилися. Кожен удар клинків викликав стократну луну, наче у льохах Лабіринту змагалася ціла армія. Тесей зрозумів, що має справу з неабияким майстром, але і він носив меча не для прикраси. Від його мужності та вправності залежала доля заручників. Сама Аріадна дала йому меч та клубок. Згадка про Аріадну додала йому сил, наче її ім’я мало чародійську потугу. Несподівано від оборони перейшов до нападу. З юначою зухвалістю кинувся на потвору і одним страшним ударом пробив їй груди. Мінотавр звалився на долівку, бризкаючи кров’ю. — Ти звідси ніколи не вийдеш, — прохрипів і дивно схилив голову, відкриваючи жилаву шию літньої вже людини. Тесей якусь мить стояв, не вірячи власним очам. Біля його ніг лежало страховище з тулубом людини і головою бика, що виблискувала мертвим металом. Здійняв меча, ухопив Мінотавра за роги, щоб відтяти потворну голову і — здригнувся. Тримав у руках золоту маску рогатого бика, а на долівці лежав мертвий Тавр. Тесей припоясав меча і зі золотою маскою в одній руці та клубком червоної вовни у другій рушив у зворотну дорогу. Лише тепер усвідомив огром Лабіринту і заплутаність його плану. Ніколи, нізащо не зумів би звідси вибратись, якби не червона нитка Аріадни, що, наче струмок крові Мінотавра, звивалася перед ним, ведучи до виходу. Сонце вже хилилось до заходу, коли Тесей опинився на прямокутному дворищі, викладеному плитами зі знаком Каракатиці. У дворищі стояла варта, а перед дверима чекав герольд. — Я убив Мінотавра, — промовив Тесей і високо підняв голову бика із золотими рогами. У відблиску заходу маска видавалася наче з вогню. — Сонце вже заходить? — здивувався він. — Так. Ти провів у Лабіринті весь день. Я вже думав, що не вийдеш звідти. — А все-таки чекав. — Цариця наказала мені чекати на тебе. — Відведи мене до неї. Німфа Криту сиділа на троні з сірого алебастру, на тлі стін, розмальованих ліліями та рожевими грифами, як того дня, коли він побачив її уперше. Але тепер біля неї не було Тавра. У руках тримала лабрис, ознаку своєї влади. Тесей ішов просто до неї, тримаючи у витягнутій правиці маску бика. — Я убив Мінотавра! — гукнув. — Ось золота маска, зірвана з голови Тавра. Підійшов до трону і став навпроти цариці. — Ти знала, що Мінотавр і Тавр — та сама особа? — Інколи я здогадувалася. Ще ніхто з тих, кого Тавр заманив до Лабіринту, не вийшов звідти живим. Але я була безсилою. Ти вчинив подвиг, гідний героя, Тесею. — Я вчинив його завдяки тобі, Аріадно. Без нитки Аріадни я б назавжди пропав у Лабіринті. — Я рада, що зуміла тебе врятувати. Ти вільний, Тесею, і ти, і афінські заручники, всі, яких прислали Афіни. — То вони живі? — Вони виступали тільки як учасники Ігрищ на закінчення Великого Року. Через дев’ять років здобували свободу. — То чому ж ніхто з тих, кого посилали Афіни, ніколи не повернувся? — Можливо, їх зачарував Крит. Наш спосіб життя. Наші міста-сади, наше мистецтво і слава, яку вони здобували на змаганнях. На це Тесей: — Мене теж зачарував Крит. А, можливо, зачарувала мене Аріадна.
БенкетВесь Кносс гудів наче вулик. Одні тішилися з перемоги Тесея, інші згадували прадавнє пророцтво, що доти триватиме могуть Криту, доки Мінотавр вартуватиме острів. Але ким же насправді був Мінотавр? Людиною чи страховиськом? І як Тесей зумів вийти з Лабіринту? Всі задавали собі такі питання. Казали, що Аріадна закохалася в афінського царевича і дала йому чарівний клубок, що сам котився по землі та вказував дорогу до виходу. А що ж на це Тавр? Тавра ніде не було. Тавр безслідно щез — як багато хто до нього. У всіх на устах було ім’я Тесея. За один день афінський царевич став героєм. Аріадна влаштувала у своєму палаці бенкет на честь переможця Мінотавра. Тесей, звичний до гостин, де подавали цілих баранів, печених на рожні, величезні чвертки волів та свиней, не рахуючи домашнього й дикого птаства, а це все запивалося кухлями доброго афінського пива, трохи здивовано сів до столу, заставленого вишуканими стравами, щедро приправленими шафраном та м’ятою. Миловиді пахолята розносили срібні посудини з пахучою водою, у якій бенкетарі раз у раз обмивали руки від жиру. До страв подавано знамените критське вино у двовухих кратерах. Після учти почалися танці. А саме славний Танець Журавля, дуже складний, бо кожен крок і кожна фігура вписані були в інший узор підлоги, що її колись виклав Дедал для маленької Аріадни. До танцю пригравали арфістки. І коли танцівники пливли під звуки п’янкої мелодії, Тесеєві здалося, що він опинився у зачарованому палаці Нереїди і що ніколи вже звідти не вибереться. Коли танець закінчився, сказав Аріадні: — Я хотів би порозмовляти з тобою наодинці. Вийшли на галерею, звідки східці вели до царських садів. — Аріадно, час, щоб Афіни та Крит уклали союз. — Я нічого так сильно не бажаю, як цього. — Стань моєю дружиною, Аріадно. — Ти хочеш разом зі мною правити Критом? — Я хочу забрати тебе з собою до Аттики. — Німфа Криту не може залишити свого острова. Ми належимо до різних світів, Тесею. — А все ж ти допомогла мені подолати Мінотавра. Нащо ти це зробила? — Бо я хотіла і Крит звільнити від нього. — Ти не віриш у пророцтво, що Крит доти існуватиме, доки його стерегтиме Мінотавр? — Я не вірю, щоб Крит коли-небудь перестав існувати. Окреслила рукою коло, наче б хотіла цим жестом охопити квітучі сади, стіни палацу, розмальовані ліліями, куріпками, дельфінами та блакитними мавпами, підлогу, викладену узорчастими плитками, скриньки з кришталю, гебану та бронзи, викладені перламутром, сріблом і бурштином, амфори з гарними лініями, весь цей світ розкоші та краси, творений віками з думкою про майбутні покоління. — А все ж кільканадцять кораблів з добре озброєними воїнами можуть здобути Крит, — промовив Тесей. — Те, що створив Крит, незнищенне. — Я не розумію твоїх слів. — Я дала тобі клубок. Чи ж цього не досить? На хвилину запанувала тиша. Тесей промовив. — І я хотів би щось тобі дати на пам’ять. Візьми на прощання цей амулет. — Подав їй срібний браслет у формі змія, — знак роду Ерехтидів, з якого він походив. Аріадна взяла його в руки і промовила: — Якщо це знак союзу з Афінами, я повішу його перед статуєю Диктинни. Фігура Диктинни стояла у маленькій ніші при кінці галереї. Через відкритий між колонами простір просочувалась гаряча літня ніч, віючи запахом гіацинтів, троянд і гранатів. Здалека долинали звуки музики. Одурманений музикою, вином і ароматами Криту переможець Мінотавра раптовим рухом закинув на Аріадну пурпуровий плащ, а коли вона обняла дерев’яну статую Диктинни, підняв обох і вибіг із палацу у ніч та темряву.
БуряЩойно вони підняли якір та випливли на море, як розшалілася буря. Блискавиці били раз по раз, роз’ясняючи небо і землю зеленим світлом, грім гуркотав із неба, а спінені водяні вали вдаряли в корабель, наче бажаючи розламати його навпіл. Корабель, піднятий хвилею, зривався, наче птах, дзьобом угору, а потім із шумом опадав, збиваючи стовп води. Шторм кидав грецькою навою, що тріщала по швах і перехитувалася з боку на бік. Тесей стояв, тримаючись за щоглу, коли до нього підійшов Навсітай. — Я боюся, що корабель затоне, — сказав він. — Ми мусимо доплисти до Аттики. — Тобі не слід було викрадати Аріадну. — Ти думаєш, це кара Богині Місяця? Останні слова заглушило ревіння моря і грім, що гуркнув із небосхилу. Висока хвиля впала на корабель і залила палубу. Нава захиталася і почала різко занурюватись. — Усім виливати воду! — скомандував Навсітай. Тесей, моряки та заручники вхопили відра та амфори, але все нові хвилі переливались через борт. — Ти не втримаєш Аріадни і самі ми підемо на дно! — гукнув Навсітай. — То що ж робити? Адже не можемо відвезти її на Крит. — Тут поблизу є острів Наксос. — Зумієш довести до нього корабель? У відповідь Навсітай перейшов на своє місце і наказав розпустити паруси. Вітер ударив у полотно та штовхнув корабель у напрямку, протилежному до попереднього. Цієї миті буря наче почала затихати, блискавки били рідше, грім ставав усе дальшим, лише вітер віяв у середину вітрила та ніс корабель до незнаного берега. Біля корми було крите приміщення, де, загорнута у хутро, лежала Аріадна, приспана медом, який дав їй випити Тесей. У перловому промінні світанку грецька нава пристала до малого острова. Тесей взяв на руки сплячу Аріадну і заніс її на невеликий пагорб, де поклав під гіллястим деревом осокору та якомога швидше повернувся на корабель. Море заспокоїлось. З темно-синього стало блакитним, ледь зморщеним, покритим білою піною. Зійшло сонце і почало осушувати вітрила, линви, дерев’яні дошки корабля та одяг змоклого до останньої нитки екіпажу. Пливли, занурені у блиску дня, під безхмарним небом, легкий бриз віяв їм у вітрила. Раптом з ранкового туману з’явився маленький острів. Був то Делос, присвячений Аполлонові. Тесей наказав пристати до берега і зарядив відпочинок. Висіли з корабля і рушили в глибину острова. Так зайшли до малого круглого озерця, перед яким стояв прадавній олтар із козячих рогів. Тут Тесей на оброслому плющем цоколі поставив дерев’яну статуетку Диктинни, не хотів-бо привозити до Афін мертву фігурку богині замість живої Аріадни. Один із заручників підніс до уст флейту і почав грати. У тихому повітрі ранку попливла мелодія Танцю Журавля. І невідомо, чи спричинила це мелодія, чи сама Диктинна, але Тесей раптом здригнувся та мимоволі почав виконувати ті самі фігури, що й тоді, танцюючи з Аріадною у Кноссійському палаці. Разом із Тесеєм танцювали його товариші. Звуки музики викликали з хат мешканців Делосу. І от побачили вони, що на старому, оброслому плющем старому олтарі стоїть фігурка богині, а довкола хлопці та дівчата ведуть танець під звуки флейти. Це виглядало так гарно, що всі прилучилися до танцівників і так танцювали на маленькому острівці посеред Егейського моря, довкола дерев’яної фігурки Диктинни, аж доки не зайшло сонце. Вода була гладенькою, лише легкий бриз дув у вітрила, так що корабель сам перестрибував із хвилі на хвилю. — Як тільки ми залишили Аріадну, море заспокоїлось, — промовив Навсітай, показуючи білий пінний шлях, що значив дорогу корабля на гладенькій поверхні води. — Це все видається мені схожим на лихий сон, — промовив Тесей. — Чому ж лихий? Ти переміг Мінотавра, визволив Аттику від данини, став героєм, але, здається, тебе це не тішить. — Хто раз ступив на Крит, ніколи вже його не забуде. Це не Мінотавр пожирав заручників, а чар Криту полонив їх. Нитка Аріадни… Я вийшов із Лабіринту, але мрію туди повернутись. Навсітай не відповів. Рушив до соснової щогли, що стирчала посеред корабля і почав опускати чорне вітрило. — Що ти робиш, Навсітаю? — Невдовзі ми допливемо до Аттики. Час підіймати біле вітрило. — Не треба. Зостав чорне. Царевич Тесей повертається із тугою в серці. Цар Егей щодня ставав на вершині, вдивляючись, чи скоро з’явиться жаданий корабель. Врешті одного дня побачив тридятивесловик, який кілька місяців тому відплив до Криту. На щоглі повівало чорне вітрило. На його вигляд цар Егей відчув, що сили його залишають, коліна затремтіли і він, зомлівши, впав у море. Ніколи не довідався, що Тесей переміг Мінотавра і повернувся до Аттики переможцем.
На острові НаксосКоли Аріадна розплющила очі, вже настав день. Лежала під деревом, загорнута у розкішне хутро. Підвелася із землі та почала роздивлятися довкола. У світлі ранкового сонця бачила пурпурове море, що лагідними хвилями омивало острів. Невже Тесей відвіз її на Крит? Ніде не було видно міських будівель, широких вулиць, портових уряджень або ж кораблів. Тільки зелені пагорби, з яких спливали струмки, звиваючись між гаями, а нижче, в долині, розлогі сади, грядки квасолі, цибулі й огірків та убогі хатинки з польового каміння. Ні, це не Крит. Тесей покинув її на якомусь невідомому острівці. Хтозна, чи вдасться їй повернутися до Кноссу? Ці роздуми перебили дивні звуки: брязкання дзвоників, стукання калаталок та ревіння осла. З кущів, що обросли найближчий пагорб, з’явився незвичайний гурт, на чолі якого їхав череватий старець верхи на ослі, а довкола нього, танцюючи та підстрибуючи, сміючись та гримаючи бубонцями, посувалася громада хлопців та дівчат із розвіяними гривами, розмахуючи калаталками та палицями, обплетеними плющем. Спершу Аріадна дуже злякалася, прийнявши галасливу череду за піратів, але, чим ближче вони підступали, тим ясніше їй було, що це не корсари і вони не мають щодо неї жодних лихих замірів. Біля підніжжя пагорба, де вона, бліда й тремтяча, стояла під осокором, зупинилися. З юрби вийшов молодий хлопець, одягнений у шкуру пантери, з вінком винограду на горіхових кучерях, що спадали на плечі, та почав здійматися на пагорб. Ставши перед Аріадною, промовив: — Хто ти, прекрасна німфо? Чи ж ти богиня Місяця, яка зійшла на цей багнистий острів? — Я Аріадна, цариця Криту. — А я Діоніс, син фіванської царівни Семели. Але я чув, що Аріадна утекла з переможцем Мінотавра до Афін. Так, принаймні, розповідали пірати, у яких я найняв корабель. — Це неправда! — скрикнула Аріадна. — Тесей силоміць викрав мене з мого палацу і заніс на свій корабель. На морі шаленіла буря. Я думала. що всі ми потонемо. Потім дав мені якийсь сильний трунок і я від нього заснула. Не знаю, скільки проспала. Коли прокинулась, лежала сама під осокором. — Отож, ми обоє опинилися тут усупереч власній волі. Бо я хотів об’їхати острови на Егейському морі та навчити людей щепити виноградну лозу. Але пірати, які видавали себе за моряків, попливли у бік Азії, щоб продати нас у рабство. — І як же ви порятувалися? — Ми взяли з собою парость виноградної лози і плющ. Виноград так розбуявся, що обплів щоглу, а плющ обгорнувся довкола знарядь і весел на кораблі. Потім вийшов я, накинувши на себе левину шкуру, і це так їх перелякало, що повистрибували з борту просто в море. — І всі потонули? — Ні. Перетворилися на дельфінів. — Розповідаєш казки, Діонісе. Але скажи, чи міг би ти відвезти мене кораблем на Крит? — Це неможливо — корабель повністю обріс плющем. Крім того, на Криті вже оголосили царицею твою сестру Федру. — То я мушу зостатися тут назавжди? На це Діоніс вийняв з-за пазухи діадему із золота й індійських рубінів, викладених у формі троянд, і сказав: — Ось дарунок Діоніса Аріадні, Критській Німфі. Хочеш стати моєю дружиною? Коли приголомшена Аріадна не відповіла, Діоніс увінчав короною її скроні. Описав рукою півколо і, чи то сонце було причиною, чи сяйво, яке випромінював Діоніс, у цю мить драговитий острів видався Аріадні чарівним садом. У долині темніли купи оливок, фіг та кипарисів, а трава, що обростала пагорб, була всіяна фіалками, анемонами і крокусами. — Це все здається мені сном, Діонісе. — То давай снити разом, Аріадно. З хат із польового каміння з’явилася вервечка людей, що йшли до пагорба, на якому стояли Аріадна і Діоніс. То були жінки — мешканки острова Наксос. Несли з собою жертовні дари: козенятко, жбан пива, фіалкову вовну, білорунну овечку. Дійшли до пагорба, низько схилилися і промовили до Аріадни: — Зостанься з нами назавжди і будь нашою царицею, бо немає нікого, хто б нами правив. На це схопився шалений почет Діоніса — і з брязкотом калаталок та биттям у бубонці, — закрутив танок довкола молодої пари. — Скажи мені, Діонісе, чи ти мусиш мандрувати з цим диким гуртом? Ти ж казав, що ти син фіванської царівни, — спитала Аріадна. — Моя мати померла. Мене виховав Сілен, — той старий, що сидить на ослі. Навчив мене, як вирощувати виноградну лозу і втішатися життям попри нещастя, які спадають на людину. — Я б хотіла, щоб він і мене цього навчив. Отож засіли під осокором, а Сілен почав розповідати про далекі землі та моря, а ще напророчив відкриття Нового Континенту за Геракловими Стовпами. А чим довше він оповідав, тим більше Аріадна забувала про всі свої смутки, а врешті заснула під осокором. Аріадна ніколи не повернулася на Крит. Ніколи не сіла на трон із сірого алебастру, ніколи не приглядалася до малюнків, що оздоблювали стіни палацу, ніколи не взяла до рук лабрису — сокири з подвійним вістрям. Залишилася з Діонісом і обоє панували над островом Наксос. Пізніше, коли Крит був завойований ахейцями, багато владик елладських племен, що заселяли острови на Егейському морі та Кіклади, хвалилися походженням від синів Німфи Криту, Аріадни, та Діоніса, сина фіванської царівни Семели і Зевса. На цьому закінчується мінойська легенда.
Нитка АріадниПрипускають, що сам Тесей на чолі могутнього флоту, що його він оддавна будував у Піреї, Трезені та інших мікенських портах, здобув Кносс і приєднав до аттичної федерації. Але дні мінойського світу були вже пораховані: невдовзі стався напад так званих Народів Моря, що затопили Пелопоннес, острови на Егейському морі та Малу Азію, і докотилися аж до кордонів Єгипту. Товсті шари попелу та землі присипали руїни, а час знищив решту, тож міста й палаци Криту, подібно до багатьох витворів людських рук, потонули у забутті. Лише через багато століть археологи почали добувати із землі сховані в ній скарби давніх цивілізацій. Розкопали Кносс із легендарним Лабіринтом, а на острові Делос — святиню із рогів, на якій Тесей поставив фігурку Диктинни. Щороку довідуємося про нові відкриття на Криті, все нові палаци, зброярні, склади товарів та майстерні художників являють нашим захопленим очам безсмертну красу Криту. Бо Аріадна з моєї оповіді мала рацію: те, що створив Крит, незнищенне. Сьогодні Кносс фігурує у кожному путівнику по Греції як свідчення величі й краси цивілізації, що квітла перед Римом і Елладою. Щороку приїжджають до Кноссу тисячі туристів з усього світу. Прибувають вони також з тих країв, де колись мешкали варвари і звідки критяни привозили цинк та срібло, хутро та бурштин, який сьогодні — як і тисячоліття тому — збирають на узбережжі Балтики. І я теж одного року разом з іншими туристами завітала на Крит. Сіла біля підніжжя трону із сірого алебастру, оглядала стіни, розмальовані крокусами і ліліями, дельфінами й куріпками, а ще постаті дам та кавалерів з бронзовими лицями і підмальованими очима, що прогулювались серед квітів. Милувалася фаянсовою фігуркою верховної жриці — а, може, самої Диктинни, — зі зміями в руках, ходила по галереях, переходах і залах, у яких луною відбивалися кроки Міноса і Дедала, Аріадни, Тесея і… Мінотавра. Я мандрувала слідами прадавніх міфів, як мандрував колись Тесей по Лабіринті слідом за червоною ниткою з чарівного клубка Аріадни, з якого я й виснувала для вас цю оповідь. Післямова перекладача

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8 9 10 111213 Следующая ⇒