Annotation 4 страница

ІОстанньою Німфою Криту була молода царівна Аріадна. Її володіння обмежувалися материнським островом, бо горді царі Мікен, Тірінфу, Пілосу та Аргосу одразу ж після землетрусу на Криті скинули зверхництво Кноссу, хоча Аттика далі присилала заручників, причому частіше та в більшій кількості, ніж передбачав давній мирний договір. Великі Ігрища у Кноссі були тоді найславетнішими змаганнями на всьому обширі середземноморського світу і найславніші атлети були їхніми учасниками. Переможці не лише здобували славу, але й діставали щедрі подарунки, тому багато хто з простолюду вправлявся у цьому ремеслі задля прибутку. Стіни палацу в Кноссі оздоблювали фрески, що представляли акробатів та акробаток, які виконували на спині бика смертельний стрибок назад, а також розлючених биків, з якими грались танцівники — майже оголені, лише у блискучих від коштовностей перепасках. У кноссійському палаці був один старий малюнок, перед яким любила стояти Німфа Криту. Він представляв покійника біля воріт гробової комори, у мить, коли той діставав на дорогу човна та двох молодих бичків, яких несли невільники Богині. Жриця Місяця, повернувшись спиною до покійного, відправляла свої одвічні обряди, — виливала освячену воду до кратера, поміщеного між двома лабрисами. На кожному лабрисі сидів птах. Збоку стояли дві помічниці, одна з амфорою, інша з музичним інструментом. Цілість дихала спокоєм та гідністю прадавньої літургії. Аріадна не раз розпитувала верховну жрицю про різні архаїчні обряди, а також про те, які птахи були зображені на лабрисі. Теомесса пояснювала, що то перепілки. Схоже, іншого разу забувала, що казала раніше, і запевняла, що то ворони, а ще іншого разу — що круки, птахи Афіни, як називали Велику Богиню в Аттиці. Після землетрусу, в якому загинула Пасіфая, багато давніх обрядів забулося. Крім того, обов’язки верховної жриці відділили від царициних, як надто обтяжливі і такі, що вимагали надто багато знань. Все-таки Теомесса втаємничила Аріадну в найстаріший алфавіт світу, складений жрицями Місяця, де кожна літера алфавіту відповідала якомусь дереву, — згідно з черговістю місяців року. То був дуже гарний алфавіт, але не надто корисний, бо ніхто на Криті, окрім жриць, його не знав. Вже кілька століть уживався лувійський алфавіт; ним користувалися в Арцаві, Троаді, у державі Хатті і на Пелопоннесі. Він був куди простішим від того стародавнього алфавіту, хоча купці та урядники вважали його все ще надто заплутаним. Після останнього землетрусу Лабіринт був частково відбудований і перетворений на державний архів, у якому сотні урядників вели детальний облік. Від ранку до вечора терпляче писали на табличкахскільки глеків олії, скільки мірок зерна було видано мулярам, столярам, теслям, ковалям бронзи, пастухам звичайним і незвичайним, які опікувались кіньми; скільки мірок зерна, скільки фіг та вина одержали прялі, ткалі та гончарки; скільки жінок, дівчат і хлопців працювало в палаці у лазнях, кухнях, коморах, пральнях, садах та у ткацьких майстернях; скільки у купальнях було ванн з трубами, якими стікала гаряча вода, скільки бронзових казанів, скільки кухонних знарядь, сковорід, амфор, глиняних та бронзових глеків, ламп із гірського кришталю та бронзових каганців. Запаси в коморах теж скрупульозно реєструвались, так само як прянощі, глечики з олією, слоїки кмину, сезаму, коріандру, м’яти, тим’яну та олії з сассафрасу. Спеціальні урядники переписували багатства, складені у підземеллях Лабіринту: скляний і емальований посуд, брили електрону, завушниці, браслети, діадеми та шпильки, застібки та персні золоті й срібні, вироби неперевершених мікенських і кноссійських ювелірів; шкатулки зі слонової кості, з жадеїту і стеатиту; панцирі єгипетські, гетитські, мікенські, ахейські, мечі бронзові довгі, які виробляли в давніші часи, і короткі, які були у вжитку нині; зливки срібла, привезені з Лауріону, золота з узбережжя Евксинського моря, міді, цинку та олова з варварських країн Заходу та півночі. Кожен злиток був проштемпельований святим знаком Каракатиці. А всі ці багатства були нагромаджені протягом століть не шляхом грабунку, а в обмін на вовняні тканини, косметику та пахучі кноссійські олійки, експортовані в мальованих двовухих критських глеках. Єгипетські солдати здавна отримували тижневу порцію олійки для змащення волосся й тіла; але гвардія фараона уживала тільки кноссійські парфуми з печаткою Каракатиці. Каракатиця була присвячена Богині, а сепією сторіччя тому малювали Священного Царя. Каракатиця мала вісім мацаків, а вісімка, так само як четвірка, була священним числом. Анемон теж мав вісім пелюсток, що приваблювали бджіл, а бджола була найсвятішою. Аріадна знала, що коли якась тварина, комаха чи рослина були святими, це означало, що вони були символом плодючості. Бо життя на землі складалося з періодів народження, дозрівання та умирання, які йшли одне за одним, а потім знову починалися спочатку. Велика Богиня була Матір’ю і мала божественного сина, який теж помирав і воскресав, а потім одружувався з нею. Гетити називали його Варункатте, хурити — Ірбітігою, у ханаанців він звався Баалом, у мікенців — Посейдаоном. На Криті теж було поширене поклоніння Посейдону, особливо серед моряків та поспільства. Вони вірили, що Білий Бик, званий Мінотавром, є потомком бика, що з наказу Посейдона випірнув колись із моря та запліднив стадо на Криті. Аріадна не любила Великих Ігрищ, — адже траплялося, що Білий Бик убивав або калічив учасника чи учасницю. Аріадна не була схожою на Велику Пасіфаю, яка сама встановлювала для себе закони і смертельно закохалася в переможця Білого Бика, варвара-ахейця, полонивши його так, що він заради неї зрадив своїх одноплемінників. Остання Німфа Криту з майстерно укладеною та полакованою зачіскою, з обличчям, покритим шаром блискучої, мов перламутр, косметики, з талією тонкою, наче стеблина квітки, більше нагадувала крихку фаянсову фігурку, ніж володарку могутнього царства з найбільшим на Середземному морі флотом. Отож верховна жриця Теомесса з неспокоєм і турботою водила очима за Аріадною, яка блукала палацом або ж сиділа на алебастровій лаві та при світлі лампи з рожевого кварцу годинами придивлялася до малюнків на стінах. Федра, молодша сестра Аріадни, дуже відрізнялася від Цариці-Німфи. Майже зовсім не залишалась у палаці. Бігала по гаях і танцювали, приграючи собі на флейті. Теомесса думала, що Федра така, як муза, гірська богиня, донька Матері-Землі та Повітря, нестримна, невгамовна, шалена. Наближався день Великих Ігрищ. Данина, накладена на Афіни, вже давно втратила характер відшкодування за вбивство критського царевича і з року в рік щораз більше добровольців прибувало з Афін, щоб продемонструвати своє вміння на дворищі Лабіринту. А в цьому році про свій майбутній приїзд сповістив Тесей, син афінського царя. Виїзду Тесея передували надзвичайні приготування. Спершу він разом із товаришами вирушив до пророчого святилища в Піфоні та приніс у жертву посвячену оливкову гілку, перев’язану білою шерстяною ниткою. Піфія наказала йому віддатися під опіку Великої Богині в подобі Німфи, яку в Аттиці називали Афродітою. Тесей приніс їй на березі моря жертву з кози, а ту — як присягались супутники Тесея — Богиня перетворила на козла. Це мало означати, що вона вище цінує самців. Ходили теж чутки, наче Тесей забирав із собою два вітрила: біле — його він мав розгорнути, повертаючись в Афіни переможцем, і друге, забарвлене соком кермесового дуба^[49] в червоний колір — символ жалоби. Лоцманом корабля був Фоякс, а кормчим Навсітай. Нава була тридцятивесловою. Тесей виплив на море шостого дня Муніхіону^[50] і поплив у напрямку Криту. Великі Ігрища розпочалися у визначений день. Їх відкривав танок небесних тіл: Сонця, Місяця і п’яти Планет. То був дуже гарний і складний танець, що вимагав знайомства з астрономією. Його виконували наймолодші жриці без вищих свячень. Потім наступило традиційне змагання чотирнадцяти афінських заручників із сімома биками. Цей виступ являв собою демонстрацію неймовірної спритності і сили м’язів, перед якою учасники довго вправлялися. Після перерви пролунав потрійний удар у бронзову тарілку і на арені з’явився сам принц Тесей. Розчинили ворота до приміщення тварин і на посипаний жовтим піском круг вибіг білий як молоко бик. Тесей у пурпуровому плащі на плечах стояв навпроти бика, розставивши ноги і не зводячи з тварини блакитних очей, що горіли холодним полум’ям. Раптом зірвав плаща і почав описувати ним круги перед очима бика. Той, розлютившись, кинувся на запону, а коли вона м’яко подалася, звалився на коліна. З балконів та галерей залунали оплески. Всі очі вдивлялися в Тесея. Афінський царевич, нагий, то відстрибував, то кидався назустріч Мінотаврові, розмахуючи червоним плащем, наче палаючою головешкою. Бик виразно втомився. Кілька разів спотикнувся і здавалося, що от-от упаде. Але раптом схопився і з очима, набіглими кров’ю, ринув на Тесея. Крик — високий, немов пташиний голос, перервав тишу і завис у повітрі. То скрикнула Аріадна, затуливши руками очі. Але ніхто не звернув на неї уваги. Ніхто не був спроможним відірвати погляд від Тесея, який миттю відскочив вбік, кинувши плаща бикові на голову. Перш ніж тварина встигла скинути плаща, Тесей обмотав їй голову, а тоді вбив стилета бикові в карк. Оце вдруге син ахейського царя переміг білого бика на дворищі Лабіринту. Ввечері гарно одягнений царевич разом зі своєю свитою вступав до палацу Аріадни, де мав відбутися бенкет на честь переможця.
Відколи Тесей зійшов на критський берег, відтоді не міг позбутися почуття якогось приголомшення і весь час здавалося йому, що діяв і говорив уві сні. Того дня, коли його корабель приплив до кноссійського порту, сонце було закрите пеленою хмар, його гарячі промені просочувались крізь неї, наче крізь алебастровий фільтр, і золотили мури опалізуючим світлом. Повітря було парким, пересиченим солодким запахом, який здіймався з численних майстерень, де змішували пахучі олійки, і густо сповивав місто млосною димкою. Але разом із сонливістю, якій він не хотів піддаватися, Тесей відчував також роздратування, що його збуджують у варварові явища нові та чужі. Дратував його вигляд чоловіків із тонкими таліями, їх накучерявлене волосся, брунатна шкіра та підмальовані очі; дратувало його, як прогулюються дівчата з відкритими грудьми, а передусім — безтурботність мешканців столиці, наче боги знають, що за добро їх чекало! Його дратувала влада цариці, спадкової німфи Криту, заради якої поминули права братів. Огидний йому був культ Бика, що видавався блюзнірчим супроти культу Коня, шанованого ахейцями. П’янкі аромати, влада Німфи і культ Бика були викликом, який кидав йому Крит. То були прикмети смертельних ворогів Тесея, з яких він досі переміг лише одного. Палац у Кноссі мав гігантські розміри, і відстань, яку Тесей мав подолати, прямуючи від брами через довгу колонаду до трону Німфи, була такою великою, що могла онесмілити кожного. Але не Тесея, який убив Сініса, згинача сосен, і розпалив любовну пожежу в серці його доньки, що, причаївшись у гущі очеретів та дикого аспарагусу, придивлялася до битви мужів. Адже ж і він, ступаючи у напівсвітлі, що падало від алебастрових ламп, в глибину сапфірного тунелю, у кінці якого мерехтів трон із постаттю Німфи, відчув, — можливо, уперше в житті, — щось схоже на зачарування, яке могло означати його згубу. Але ось уже проминув колонаду, пройшов ще кільканадцять кроків і став перед троном. Навпроти нього сиділа фігурка з обличчям, покритим золотистим гримом, з повіками, посипаними діамантовим пилом, і з оголеними грудьми. Ноги мала сховані під шлярками з тонкої гуритської тканини, крізь неї були помітними тісно стулені коліна. Вузькі долоні з довгими пальцями лежали на стегнах — нерухомо, як листя ненуфару. Вона виглядала неймовірно тендітною, наче дорогоцінна статуетка, але її великі, обведені зеленою рискою очі дивилися на Тесея зі спокоєм божества. І в цю мить Тесей зрозумів, що цей непереможний незворушний спокій вона черпала з Матері-Землі, і, щоби запанувати над Критом, він мусить спершу в її особі подолати саму Велику Богиню. Цариця вітальним жестом простягла руку, а потім звелася з трону і не чекаючи, що Тесей скаже чи вчинить, наче він не може ні вчинити, ні сказати нічого, гідного уваги, повела його до сусідньої зали, де були накриті бенкетні столи. Учта в палаці Німфи не нагадувала ахейських гостин; гості їли наче знехотя, наче ніхто не був голодним, і, коли Німфа вмочила пальці у воді, всі інші теж облишили їжу й почали обмивати руки у маленьких срібних вазочках, які розносили миловиді хлоп’ята з волоссям, блискучим від олійки. Після учти почалися танці. А саме знаменитий Танець Журавля, дуже складний; жінки та чоловіки танцювали його, зважаючи на кожен крок, бо кожен крок і кожна танцювальна фігура були вписані в інший узор підлоги, що її колись, чверть століття тому, виклав Дедал для новонародженої доньки Пасіфаї, Аріадни. До танцю пригравали арфістки і, коли танцівники під звуки арф пливли, немов злітаючи над землею, Тесеєві здавалося, що він опинився на морському дні, що воно втягує його у все глибший чорторий і через мить він затоне. П’янкі тони, які музикантки видобували зі своїх інструментів, раптом були перебиті віддаленими, але зловісними звуками: брязканням зброї, словами команди, короткими уривчастими криками і тупотом солдатських ніг. Аріадна зупинилася і здійняла руку. Музика стихла. — Що там відбувається? Покличте, — звернулася до вартових, — командира палацової сторожі. Два вартові кинулись до виходу, але Тесей їх зупинив. — Командир палацової сторожі сам з’явиться тут, коли мої люди займуть усі пости. Але тобі, Аріадно, нічого хвилюватись, бо твоїй особі ніщо не загрожує. — Ти хочеш цим сказати, що я, у своєму власному палаці, стала твоїм в’язнем? — Я не маю наміру тебе ув’язнювати, хочу з тобою побратися. — А я боялася, що Мінотавр затопче тебе на смерть! — Повір мені, краще для тебе, коли я стану твоїм мужем. — Ти хочеш разом зі мною правити Критом? — Ні. Я хочу забрати тебе до Аттики. — Німфа Криту не може залишити острова. Тесей розсміявся. Відтоді цей переможний сміх, яким Тесей зареготав у обличчя Німфі Криту, став взірцем для героїв Еллади. Таким сміхом вони відповідали на лемент матерів, дітей яких убивали, і на розпач мешканців міст, яких гнали у неволю. Таким сміхом заглушували зойки старих і покривали гнітюче мовчання зґвалтованих дівчат. А також усі спогади, які спихали на дно свідомості. До залу ввійшов командир палацової сторожі. Зупинився біля входу і, дивлячись перед себе, повідомив у порожнечу: — Місто в руках ахейців.
Населення Кноссу не чинило ахейцям опору. У критському флоті віддавна служили елладці, серед них чимало ахейців, а від часів Великої Пасіфаї повно їх було у палацовій варті, тоді як чистокровні критяни воліли займатися торгівлею. Пристань, палац і перехрестя вулиць Тесей обставив ахейцями, отож від них раптом зароїлося у Кноссі. Все місто розмовляло про зміну влади, а, властиво, про зміну династії. Тільки писарі, що працювали в Лабіринті, вранці, як зазвичай, вирушили до своїх робочих місць, щоб записати на табличках, скільки олії, фіг, вина, меду, оливок, груш, сиру, яловичини, дичини, пташиних тушок видано для бенкету на честь афінського царевича. Цього ранку вперше від часу спорудження Лабіринту перед входом не було озброєного вартового, але грізна таємниця, якою був оточений Лабіринт, охороняла його не гірше сторожі. — Де твій брат? Ти ж маєш брата, — звернувся Тесей до Аріадни наступного дня після учти. — Девкаліон? Не знаю. Мабуть, сховався у Лабіринті. — Я піду його пошукати. — Сам-один? — Сам. — До Лабіринту легше увійти, аніж з нього вийти. Пізніше твердили, що Аріадна закохалася в Тесея і дала йому клубок червоної вовни, один кінець якої наказала прив’язати біля входу та розмотувати його, йдучи за ниткою, а потім повернутися тією ж дорогою, бо інакше він неодмінно загине у льохах Лабіринту. Аріадна справді дала Тесеєві клубок, але нікому не зізнавалася, чи вчинила так з кохання до нього, чи щоб врятувати місто від ахейців, — лише він міг їх утримати від розбоїв та вбивств. Тесей, з клубком в одній руці та бронзовим мечем у другій, сам-один вирушив до Лабіринту, наполохавши сотні схилених над табличками писарів; перелякані його вторгненням урядники зривалися з-за столів та розбігалися, наче щурі, тихо попискуючи і притискаючи до грудей печатки зі знаком Каракатиці чи голови Бика, які були найвищим сенсом їхнього буття. Тесей минав одну залу за іншою, потім почав спускатися чимраз нижче, в підземелля, і ще нижче, до старих льохів, що частково запалися і були засипані сміттям. Аж коли здалося, що досягнув самого дна, з якоїсь комори з’явилася постать — напівлюдина, напівбик, — і перегородила йому дорогу. Тесей здійняв меча. — Не вбивай мене! — скрикнув Девкаліон. — Я заведу тебе до скарбниці. До таємної скарбниці Пасіфаї, лише пощади моє життя. — Здійми маску. Девкаліон поквапом виконав наказ і подав Тесеєві старовинну маску Священного Царя. Тесей кинув її на землю і з усієї сили копнув: — Ніколи вже Мінотавр не оживе, — сказав. З грудей Девкаліона вирвалось щось, наче хлипання. — Плачеш? — Ні. Сміюся. Весь день ахейські воїни спорожняли скарбницю цариць Кноссу і під вартою вантажили на корабель Тесея. Коли сонце сідало, Лабіринт був порожнім; усі зали, комори, галереї, переходи та схованки стояли нарозтвір. Кожен, хто мав охоту, міг увійти. Першими вторглись різноплемінні моряки, після них лазничі та опалювачі (правда, дехто твердив, що ці останні ввійшли першими і ще дещо знайшли). Після моряків вдерлися каменярі, невільники Богині, а вже при кінці — різношерстий натовп, керований цікавістю і жадобою здобичі. Усю ніч тривало плюндрування, аж доки на світанку вереск сповістив, що грабіжники знайшли пивниці, де стояли кратери з медом і пивом. Як розповідали мешканці Кноссу, те, що відбувалося потім, було гіршим від землетрусу. Багато годин поспіль із кам’яних підземель виривалося дике виття та верески, що виливалися аж на вулиці, по яких тяглися хороводи п’яних чоловіків та жінок. Пізніше натовп кинувся розбивати і грабувати крамниці. Казано, що багатші та передбачливіші злотоковалі, зброярі й торговці пурпуром порозумілися з ахейцями і заплатили їм за збройну охорону. Але чимало майстерень і магазинів розграбовано і підпалено. Порозбивали також флакони і амфори з олійками у парфюмерних закладах, насичуючи повітря пахучими субстанціями; вони, змішавшись із смородом паленого і людських відходів (бо каналізація була в кількох місцях пошкоджена), розсіювали млосний сопух. На третій день Тесей зарядив облаву на тих, що розбивали крамниці, товкли таблички в Лабіринті та флакони з пахощами, і наказав усіх пійманих закувати в кайдани, відвести до критських кораблів, нині захоплених ахейцями, і відіслати до Аттики. Відтепер вони мали працювати як невільники в копальнях срібла. У Кноссі запанував спокій. Аріадна готувалася в дорогу. Тесей забирав її з собою як свою найціннішу здобич. У Кноссі залишалися Федра та Девкаліон, що — під опікою ахейського командира сторожі — мав правити як Тесеїв намісник. У спальні Аріадни, під фрескою з юнаком, який збирав крокуси, у ряд стояли скриньки, викладені слоновою кісткою та перламутром, — з шатами, біжутерією, безліччю флаконів та коробочок, обіч гарне начиння зі знаменитих критських майстерень, срібні та бронзові казанки на рисячих лапах, столики зі слонової кості, кришталю, алебастру, обсаджені аквамаринами, оздоблені виробленими із золота трояндами і пташиними пір’їнами. Гебанове крісло з поруччям у формі птахів і ще інше, кришталеве, оздоблене золотими левами. Аріадна стояла посеред цих скарбів з відсутнім обличчям, водячи очима по стінах кімнати, що видавалася їй твердинею, а була мов човник місяця-молодика, беззахисна перед піратами. Так її застала Теомесса. Мала на собі шати верховної жриці, а в руках тримала двох бронзових змій — символ своєї влади. — Я прийшла, Аріадно, щоб запитати, чи знаєш, що Тесеєві воїни спалили священний платановий гай, вторглись до Диктейської печери, кинулись на жриць і, тягнучи їх за волосся, волочать до своїх квартир? — Я не знала, — і певна, що це діється всупереч наказові Тесея і що Тесей покарає винних. — А я зовсім не певна, що вчинить Тесей. Вони обоє вирушили до зали, де на троні Цариці-Німфи сидів Тесей, видаючи розпорядження Девкаліонові та командирові сторожі, які стояли перед ним. На вигляд Аріадни та верховної жриці підвівся з виразом невдоволення на обличчі. — Що тебе привело сюди? Що трапилось? — спитав. Аріадна розповіла, що привело її до нього і зажадала, щоб він покарав винних. Тесей вислухав її, насупивши брови. — Я накажу їм побратися зі зґвалтованими дівами. Ти задоволена? Аріадна з Теомессою недовірливо перезирнулися. — Жриці Місяця не діви. Вони не мають заміру покинути Крит та Диктейську печеру, а в жодному разі на візьмуть за мужів варварів, що їх зґвалтували, не чекаючи урочистості Осінньої Сівби, коли жриці самі допустили б їх до себе, — заявила верховна жриця. На обличчі Тесея відбилося нетерпіння. — Якщо не хочуть за них вийти, то що ти хочеш, щоб я вчинив? — звернувся до Аріадни. — Либонь, не сподіваєшся, що накажу карати воїнів за те, що взяли здобуте як військову здобич? — Ти хочеш сказати, що я теж твоя військова здобич? — Я сказав, що ти будеш царицею Аттики, а твій син стане царем. — Син, а не донька? — У ахейців спадок переходить від батька до сина. — Ніхто досі не цікавився, від кого народжує свого божественного сина Велика Богиня, Безсмертна, Незмінна, Всевладна. Можливо, у цього сина взагалі не було батька, — промовила верховна жриця. — Велика Богиня теж дістане мужа і пана. А найвища влада належатиме Зевсові, — запевнив Тесей. Настала мить тиші. — Ах, так? — знову промовила Теомесса і полегшено зітхнула, наче людина, яка збагнула, що боротьба закінчена і що не залишилось нічого іншого, як тільки визнати свою поразку. — Я вже не зможу тобі допомогти, Аріадно, — звернулася до цариці. — Тепер ти повинна впоратися сама. Дев’ятнадцять тисяч років цариці-жриці кермували людським родом. Дали йому вогнище, музичні інструменти, навчили обробляти ріллю, розпізнавати зілля та вирощувати тварин, будувати міста і віддавати шану Великій Богині. Час, щоб хтось інший перейняв тепер владу і повів розпочату справу. Прощавай, Аріадно. — Ти йдеш? — Я вважаю, що маю право спочити. Погляд Теомесси побіг далеко поза Аріадну і Тесея, що стояв з виразом нетерплячості на обличчі. Бо Теомесса помітила як минущість, так і безперервність людських діянь, а цей вид знання є мудрістю, яку людина здобуває лише в мить поразки. Натомість Тесей дивився на світ очима переможця, що вірить у тривалість і єдність своїх звершень. Теомесса рушила до виходу. Аріадна ступила крок до неї, але верховна жриця стримала її рухом руки і словами: — Це лише я мушу піти, а ти повинна зостатися. Коли на небі з’явився Місяць, Теомесса поспішила до моря. Вдивляючись у небо, по якому кружляли Сонце, Місяць і далекі Зорі, зайшла у винночорні хвилі, що омивали Крит. Ніч була теплою і Теомесса йшла далі й далі, все глибше заходила у фіалкову темряву, аж доки та не покрила її повністю. Пізніше казано, що Теомесса була першою жертвою, яку переможні ахейці принесли Владиці Морів, Посейдонові. Але то не було правдою. Верховна жриця Теомесса добровільно відійшла на Щасливі Острови, бо втомлена була і мала право спочити.
ІІНа світанку корабель Тесея виплив із затоки, а пурпурове вітрило весело видималося на вітрі. Тесей стояв на носі корабля поруч із Фояксом, щасливий, що морські вітри звівають із нього критські аромати. Через кілька годин лукавий острів щезне йому з очей. У наметі, розіп’ятому на дні корабля, чекає найцінніша його здобич — Цариця-Німфа. Хоча Крит гостинно приймав на своїй землі вигнанців та прибульців з усього світу, оце вперше він був здобутий завойовником. Вперше Німфа мусила покинути свій острів, а те, що вона його залишала в ролі дружини завойовника, не тішило. Тесей вважав її своєю здобиччю, а кохав як пастух, що нічого не знає про мистецтво любові. Пізно пополудні, коли з одежі та волосся Тесея вивітрився останній слід Криту, він увійшов до намету Аріадни. — Як бачу, їжа незаймана. Ти повинна щось з’їсти, бо знесилишся. Ти зовсім зелена. — Зелена? Доведеться поміняти косметику. — Насамперед тобі доведеться закрити груди. Ми не на Ігрища їдемо, а ти не учасниця виступу на арені. Не можеш такою показатися в Афінах. — Я не хочу їхати до Афін. Хочу повернутися на Крит. — Ти ж моя дружина. — І що з того? — А якщо матимеш дитину? — Стане жрицею у Диктейській печері. — А якщо це буде син? — Відішлю його до тебе в Аттику. Тільки дозволь мені повернутись на Крит. Тесей, за своїм звичаєм, став, широко розставивши ноги і спершись руками об стегна. Дрібна скоцюрблена фігурка на дні його корабля не розпалювала в ньому жаги, не підтверджувала перемоги, зате викликала неясну тривогу. Мовчазна, з нерухомою посмішкою на обличчі, вона, здавалось, погорджувала ним як здобичником і коханцем, а цього не подарує жоден муж. Але не міг відіслати її на Крит, де посадив на царський трон Девкаліона. Аріадна одразу ж звелить братові зректися влади, а населення із захватом привітає повернення Німфи. Йому доведеться знову повертатися на Крит, заводити лад і порядок, випробовуючи заодно стійкість — і свою власну, і своїх солдат, — перед магічним впливом острова. Ніхто не міг безкарно перебувати на Криті. Навіть він, Тесей, не повертався таким, яким приїхав. І, якщо не хотів звести нанівець свою перемогу, не міг відвезти Аріадну на рідний острів. Зате міг — при несприятливих вітрах — взяти неправильний курс і приплисти до якогось острівця на Егейському морі, десь поблизу Криту, і там зоставити Аріадну. — Гаразд, я відвезу тебе на Крит, — промовив. — А тепер принесу тобі напиток, щоб ти підкріпилася. Вночі зірвався вітер. Тесей покликав Фоякса і дав йому якийсь наказ. У темряві та вітрі моряки змінили курс і корабель, замість плисти до Афін, повернув до Криту. Може, не точно, але, у всякому разі, замість на північ, поплив на схід. У вихорі, серед блискавиць, корабель Тесея зайшов до маленької гавані, моряки швидко винесли на берег сплячу Аріадну, поставили обіч скриньку з її одягом та пахощами і якомога швидше відпливли. Через завісу дощу ніхто не побачив, як корабель пристав до берега і як відчалив.
Розплющивши очі, Аріадна якийсь час приголомшено дивилася, не розуміючи, де вона. Була на морі, на кораблі Тесея, що віз її до Афін. Потім почалася буря з громом і блискавицями, корабель хитався, наче от-от перевернеться, хвилі переливалися через борт, треба було згорнути вітрила, моряки виливали кухлями воду за борт. Здавалося, що тонуть. Їй було недобре, дуже нудило, отож Тесей загорнув її в баранячу шкуру і приніс кубок напою, а потім вона заснула. І от тепер лежить під осокором на невеличкому пагорбі. У промінні сходячого сонця бачить смарагдове, покрите шапками білої піни море, яке лагідними хвилями омивало острів. Невже Тесей відвіз її на Крит? Підвелася навколішки і почала роздивлятись довкола. Ніде не було видно міських будівель, широких вулиць, портових уряджень. Тільки зелені пагорби, зарослі гаями, а нижче, в долині, розлогі сади та грядки квасолі, цибулі й огірків, а ще далі тумани, які здіймалися над болотами. Ні, то був не Крит. Тесей залишив її на якомусь острівці; невідомо, чи мешканці повірять, що вона — цариця Кноссу. Може, захочуть ограбувати її та продати піратам. Торкнулася рукою до золотого, оздобленого бурштином намиста, що лежало на її грудях. Раптом до неї долинули звуки бубонців та веселі вигуки, а ще через мить до цього додався крик розгніваних жінок, у свою чергу заглушений страшенним брязканням калаталок. З-поміж городніх грядок почали вистрибувати хлопці та дівчата, одягнені в оленячі шкури, з розвіяними, наче у лошат, русими, каштановими і чорними гривами, обвішані бубонцями, озброєні калаталками та палицями, обплетеними плющем і закінченими сосновою шишкою. На чолі шаленої громади верхи на ослі їхав череватий старець, лисий і з вінком на голові. Всі зі сміхом та вереском тікали від жінок, які проганяли їх зі своїх грядок дерев’яними копистками. Весела череда, брязкаючи, калатаючи та іржучи, просувалася до пагорба, на якому під осокором сиділа Аріадна. Мабуть, її помітили, бо громада з вереском кинулася вперед. Раптом на чолі натовпу з’явився юнак із горіховим волоссям, а очима барви гіацинту, з плющовим вінком на чолі, — і здійняв вгору тирс. На цей знак хлопці й дівчата зупинилися і, ніби хтось чи щось підтяли їм ноги, впали на землю. Юнак, одягнений у шкуру пантери, весь обплетений плющем і з тирсом в руці почав здійматися на пагорб з променистою усмішкою на вустах кольору глоду. Коли був уже близько, зупинився і промовив до Аріадни: — Скажи мені, прекрасна німфо, хто ти? Чи ж ти богиня Місяця, яка зійшла на цей багнистий острів мені на радість? — Я Аріадна, цариця Кноссу. — А я син фіванської царівни Семели і Зевса. — Сказавши це, юнак підійшов до Аріадни і схилившись, наче щоб звірити їй таємницю, шепнув: — Моє ім’я Діоніс. А тоді вже вголос запитав: — Як ти опинилася тут сама, без почту, флоту і слуг? Чи тебе викрали пірати? — Тесей, принц Аттики, здобув моє царство, одружився зі мною і силоміць забрав мене на свій корабель. А коли я просила, щоб він відвіз мене знову на Крит, виніс мене, сплячу, на цей острів і залишив під осокором. Була ніч і буря. — Це не минеться йому безкарно! — Як же ти хочеш його покарати? — Найохочіше я караю людей безумством. Роблять тоді такі речі, через які жаліють потім усе життя. Зрештою, я теж був безумним. Моя бабка Рея у Фригії вилікувала мене від божевілля та втаємничила у свої містерії. З того часу я мандрую світом і всюди, де з’явлюся, навчаю людей вирощувати виноградну лозу та справляти обряди винобрання. Бував я у Єгипті, куди на зиму прилітають зі Скіфії журавлі і де вже дев’ять тисяч літ щороку запалюють жертовні лампи та оплакують смерть Озириса; бував на острові Фарос, де стоїть морський маяк і вказує дорогу заблуканим морякам^[51], уклав союз із амазонками та при їх допомозі повернув трон цареві Аммонові; переправився на той бік Тигру по мості з плющу і наказав обдерти зі шкіри царя Дамаску, бо той глузував з мене; замандрував до Індії…— Але ж це все не трапилося насправді. Ти розповідаєш свої сни, Діонісе. — Все є сном, Аріадно. — Так, — відповіла вона. — Те, що я пережила, не могло трапитись насправді. Я б цього не витримала. Це мені лише снилося. — То давай снити разом, Аріадно. У цю мить почувся звук брязкалець. Сполошена Аріадна здригнулася. — Ти мусиш мандрувати з цією дикою чередою? Ти ж казав, що твоя мати — фіванська царівна. — Моя мати померла, народжуючи мене. Недовгий час я виховувався, переодягнений дівчинкою, при царському дворі у Орхоменосі, але потім богиня зіслала на царя і царицю божевілля, а я мусив утікати. Ховався в печері на Галікарнасі, там мною опікувались Гіади, старі панни, великі дивачки, знамениті тим, що вміли викликати дощ. Було їх п’ятеро і вони були дуже добрі до мене, годували мене медом та горіхами і купали у дощовій воді. Коли я став старшим, віддали мене під опіку Сілена — того старого, що сидить на ослі. Разом ми вирушили в світ. До нас прилучалися хлопці та дівчата, а всюди, де ми з’являлися, люди впадали у захват, бо я проголошував радість життя і воскресіння, — попри всі лиха, що можуть спіткати людину, та неуникну смерть. Бо сам я був почетвертованим і кров’ю своєю зросив землю. — Коли це трапилося? — Коли я був немовлям. — І ти воскрес? — Так розповідала моя бабка Рея. І ще напророчила, що коли від інших богів не зостанеться навіть сліду, пам’ять про мене житиме вічно і у все нових поколіннях з’являтимуться люди, помічені моїм діонісійським знаком. — Я боюся тебе, Діонісе. На ці слова Діоніс похилився і торкнувся губами її холодних вуст. І Аріадна відчула, як разом із його диханням у її кров проникає незнана досі насолода і охоплює безмежне блаженство. Повільно спліталися їхні руки, аж урешті злилися в обіймах. Коли Аріадна розплющила очі, на острів опустилася ніч, а на небі сяяв місяць. — Скажи мені, Діонісе, як трапилось, що я, як усе втративши, зустріла тебе? — Мене можна зустріти лише той, хто відкине минуле і владу. Хто забуде про дім, родину, домашнє вогнище. — Я не маю ні минулого, ні дому. Не маю домашнього вогнища. Нічого не маю. Так застав їх світанок, як вони розраджували одне одного під осокором. — Глянь, як тут гарно, — сказав Діоніс. Описав рукою півколо і, чи то сонце було причиною, чи сяйво, яке випромінював Діоніс, у цю мить драговитий острів видався Аріадні чарівним садом. На мокрих лугах паслися білорунні вівці та довгошерсті кози, зі стрімкого узбіччя било джерело і, звиваючись срібною стрічкою, щезало у тополевому гайочку, в долині темніли купи оливок, фіг та кипарисів, а трава, що обростала пагорб, була всіяна фіалками, анемонами і крокусами. — Я хотіла б зостатися тут назавжди. На це Діоніс вийняв з-за пазухи чудової роботи діадему — трояндовий вінець з вогнистого золота та індійських рубінів, та одягнув його на голову Аріадни. — Зволь прийняти цей вінець, його скував найзнаменитіший коваль світу для обраниці Діоніса Болотного. Ранкові сонячні промені запалали в короні, утворюючи над головою Аріадни сяйливий ореол. Острів прокидався від сну. Першими схопилися птахи і наповнили простір тріпотінням крил і щебетом. Над болотами повільно опадав туман. Тоді з боку домів, збудованих із польового шпату та оточених садами, почали з’являтися постаті жінок, які вервечкою рушили до пагорбу, де сиділи Діоніс й Аріадна. Йшли повільно, кожна несла жертовний дар: козенятко, овечий сир, півня, жбан із плющового дерева, повний пива, сувій полотна, фіалкову вовну, медові соти. Підійшовши близько, вклонилися і поклали дарунки. — Зостанься тут, Німфо, і будь нашою царицею, — просили, — бо не маємо нікого, хто б нами правив. На це виринув із зелені шалений почет Діоніса — і з криком, брязкотом калаталок, биттям у бубонці та вимахування тирсами, — закрутив тріумфальний танок довкола молодої пари. Потім сіли під осокором до учти. Вчитель і опікун Діоніса, череватий Сілен, обгризаючи бараняче стегно, щедро поливане вином, почав розповідати про мандрівки, які вони відбули разом із Діонісом. … Про злотопурпурового птаха фенікса, що раз на п’ятсот років прилітає з Аравії до Єгипту, щоб знести там яйце…... про білокамінні городи Лідії, століття тому засновані амазонками……про родовища туркусів у Мідії та Персії……про слонів, привезених із Індії……про тріумфальний похід через Фригію, Фракію та Беотію і про те, як піратський корабель привіз їх на острів Дія. — Але, хоча ми об’їздили увесь світ по цей бік Землі, — тяг далі Сілен, — не встигли забратися за Гераклові Стовпи, де розкинувся величезний континент, відділений Океаном від Європи, Африки та Азії. — А як називається отой континент за Геракловими Стовпами, відокремлений Океаном від Європи? — сонно запитала Аріадна. — Атлантида, — відповів Сілен і раптом захропів, звісивши голову на груди. — На Криті, — мовила Аріадна, — є прастара гробниця, де спочиває — як твердить легенда — перший Священний Цар Криту: він був сином атланта. Пізніше багато племен на островах Егейського моря чванилося, що походять від синів Діоніса та критської Німфи, богині Місяця, Аріадни. Розповідь п’яного Сілена теж перейшла до потомків, а навіть потрапила до вчених книг. Згадував про неї сам Сенека у своїй п’єсі та пророкував відкриття нового континенту: Venient annis saecula seris,
quibus Oceanus vincula rerum
laxet et ingens pateat tellus
Tethysque novos detegat orbes
nec sit terris ultima Thule

Проминули століття — і ці вірші розпалили уяву одного мореплавця з Генуї родом, що виплив на пошуки суходолу за Геракловими Стовпами. Зустріч ахейців із амазонками

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒