Annotation 5 страница

Амазонки з-над Чорного моря вважали своєю вітчизною Фригію. Під тиском варварських гірських племен вони змушені були відступити і переселилися на північ. На узбережжі Понту заснували три міста. Найважливішим із них була Теміскіра біля гирла Термодонту^[53], де була пристань і де цариця Лісіппа мала свій дерев’яний палац, обнесений кам’яним валом. Стіни палацу були покриті зображеннями червоних та синіх коней з розвіяними гривами, цілі табуни яких паслися на соковитих лугах між ріками Термодонт і Галіс^[54], бо так далеко сягали володіння амазонок. Життя, яке вони там вели, було схожим на життя у військовому таборі, хоча вуздечки та остроги, шоломи і щити мали з чистого золота; отримували їх із Колхіди взамін за олію, скляний посуд та бронзові прикраси. Існував звичай, згідно з яким кожна цариця амазонок відбувала прощу до Ефесу, щоб принести жертву перед привезеною століття тому амазонками з Лівії фігурою Великої Богині, покритою карбуваннями, що зображали її святі емблеми: фінікову пальму, лань та бджіл, а ще конюшину, якою Богиня випасала своїх ланей. Лісіппа теж вибралася до Ефесу з вотивним дарунком. Цим дарунком було намисто із золотих фініків; хотіла повісити його замість давнішого, з плодів. Її супроводжувала цариця Марпесса. Коли цариці принесли жертви перед чудотворною фігурою, амазонки виконали танець Щита, а потім почали кружляти, струшуючи сагайдаками і вибиваючи такт у супроводі дудок. Справді незабутнім було видовище, коли, виблискуючи золотими шоломами і з золотими щитами на спинах, описували круги довкола статуї, походження якої ніхто не пам’ятав і кам’яні очі якої опікали колись покоління, що не знали ще металу. Вечір із помаранчевого став ліловим, а потім гранатовим. Велика Богиня, Невидима і Недосяжна, звана Антеєю^[55], сповивала світ білим блиском і сповнювала місячним сріблом очі своїх жриць. Повертаючись додому з Ефесу, амазонки напали на Трою. Під час облоги столиці цариця Марпесса померла. Троя була здобута, але амазонки не зуміли її утримати та повернулися над Термодонт. Це було останньою спробою амазонок повернути собі володіння у Малій Азії. Кількадесятьма роками пізніше вони уклали військовий союз із Троєю, який став причиною їх загибелі. Повернувшись над Чорне море, Лісіппа вирушила на другий його берег і здобула Тавриду. За привезену з Трої здобич спорудила на скелястому мисі, який клином врізався у море, олтар, присвячений богині Місяця, званій Тавридською Богинею. Олтар був із чорного каменя та завжди обтікав кров’ю. Дехто казав, що то була кров коня, жертовної тварини амазонок, ще дехто — що то кров піратів та жертв кораблетрощ, яких хвилі викидали на берег. Одне певне, — кораблі далеко оминали Херсонес Скелястий і жоден чужоземець не зважувався зійти на сушу в Тавриді. Звістки про царство амазонок, що сягало Фракії, непокоїли царів із племені ахейців, тим паче, що їхні кораблі не могли вже, як раніше, плавати Чорним морем і перекрита їм була дорога до Фасію^[56], пристані варварів біля гирла золотоносної ріки. Геракл, вигнаний із Тірінфу, вершив подвиги і здобував собі славу героя. Тепер зібрався у похід проти амазонок. Як сам твердив, йшлося йому про здобуття золотого пояса Гіпполіти, цариці амазонок, він хотів принести його доньці мікенського царя як весільний дарунок. До походу приєднався Тесей, кузен Геракла^[57].
…Покинувши Аріадну на острові Дія, Тесей зупинився на Делосі. Хотів зоставити тут статуетку Богині, яку Аріадна забрала з Кноссу. Бо не здавалося йому, що матиме чим хвалитися, привізши до Афін мертву фігурку замість живої цариці. На Делосі було округле озерце; стояв там древній олтар з козячих рогів, закинутий і оброслий плющем. На цьому олтарі Тесей поставив статуетку, виліплену колись Дедалом. У ранковому світлі фігурка, здавалося, пульсувала прихованим життям, променіла божественністю. І раптом Тесей відчув, що охоплює його — тут, на цьому пустків’ї, перед завмерлим олтарем та статуеткою зневаженої ним Богині — побожний ляк — і волосся стає йому дибки на голові. Тоді один із Тесеєвих супутників, Солоент з аристократичної родини, осілої в Аттиці, славний арфіст, вдарив по струнах і з його інструменту полилася мелодія Танцю Журавля. Чи спричинила це магічна сила Дедала, чи мистецтво арфіста, чи сама Диктинна, але Тесей раптом здригнувся і по спині йому пробігло дрижання. Піддавшись волі, потужнішій, ніж його власна, почав виконувати такі самі рухи, які виконував на підлозі палацу Німфи у Кноссі. Палаючи від сорому, з почуттям приниження та насолоди, дрібними кроками оббігав олтар, повторюючи ті фігури, які затямив, а разом із ним кружляли його ахейці. Невідомо, скільки часу тривав цей танець. Хто казав — годину, хто — чотири. Тривав доти, доки арфіст ударяв у струни. Танець над озером біля покинутого старого олтаря з козячих рогів викликав делосців із їхніх домів. Зачаровані незвичайним видовищем, приєдналися до танцівників. Коли музика замовкла, розприснулась сила, що водила танцюристів крутими стежками Лабіринту. Вони стояли приголомшені, тривожно дивлячись одні на одних і не розуміючи, що з ними трапилось. Пізніше Тесей намагався стерти з пам’яті цей танець на світанку на острові Делос, — як і все те, що пережив на Криті^[58].
Тесей завжди заздрив Гераклові і у всьому намагався його наслідувати. Теж носив палицю з дерева дикої оливки, таку ж, як у Геракла, і щойно на Криті розлучився з нею. Але не це було причиною того, що вирушив із Гераклом проти амазонок. Після повернення до Атики Тесея переслідували погані сни, нічні страхи у подобі стімфалійських птахів. Щоправда, розповідали (а відомо, як швидко розносяться на Пелопоннесі вісті з міста до міста), наче їх убив Геракл, але Тесей чув на Криті, що стімфалійські птахи насправді були жрицями, вигнаними із Вовчого Яру в Аркадії шанувальниками богів, вірним поклонником яких називав себе Геракл. Убиті жриці прибрали пташину подобу і вночі мучили людей, висмоктуючи з них дихання та насилаючи тривожні сни. Переслідувала Тесея також нез’ясована смерть батька: чи Егей кинувся в море з розпачу, побачивши корабель, який повертався під червоним вітрилом (Тесей забув підняти біле вітрило), чи втопився він зі страху перед сином, що міг відняти у нього престол. Сам Егей вигнав колись із Афін потомка законного царя Ерехтея, а хоча скромно жив при святині Великої Богині, очікуючи, коли закінчиться Великий Рік і його заступник буде принесений у жертву, завжди відчував неспокій, чи не буде вигнаним. В Афінах зненацька з’явився Тесей; досі він виховувався у матері, тройзенської царівни, і Егей не знав про його існування. Коли Тесей виріс, мати обдарувала його списом, дала на дорогу сандалії та відправила у світ. Поява Тесея в Афінах викликала чималий переполох. Егей не одразу впізнав у ньому сина та визнав його спадкоємцем престолу. Геракл теж ріс у матері, мікенської царівни, Алкмени, і разом з нею скитався по чужих дворах. І ніколи не дізнався напевно, хто був його батьком; Алкмена не раз натякала, що хтось куди вищого становища, ніж її чоловік. Можливо, батьком Геракла був цар Фів, у його-бо замку Геракл прийшов на світ. Але у Фівах з часів Едіпа спадок переходив по батькові, не по матері. Хтозна, чи не туга за батьківським спадком стала причиною того, що Геракл завжди вище ставив сім’я, ніж таємницю матки, і першим у Афінах заснував нову династію — що виводила свої права від батька.
Експедиція Геракла над Термодонт була грабіжницьким походом, але заодно війною проти материнського права і материнської влади. У той час амазонки мали трьох цариць: Гіпполіту, Антіопу та Меланіппу; кожна з них володіла своїм містом. Почувши, що ахейський корабель наближається до Теміскіри, Гіпполіта вирішила не заважати йому стати на якір у пристані. Насправді ж кораблів було два: один належав Гераклові, другий — Тесеєві. Ахейці закотвичили свої нави і почали виглядати сторожу. Однак ніде й живої душі не побачили, лише запінені води Термодонту з шумом та гуркотом впадали до моря, здіймаючи краплистий бар’єр, що перекривав плавання вгору по річці. Ахейці вирішили чекати. Під вечір побачили кінний загін, що наближався до пристані. Цариця Гіпполіта прислала сторожу із запитанням, що привело ахейців до Теміскіри. Геракл бундючно відповів, що прибув за поясом цариці. Ахейці цілу добу марно чекали відповіді. На третій день Геракл наказав своїм воїнам зійти на берег і повів їх до царициного замку. Але зі стін їх побачили і через вузьку браму висипали амазонки на конях і в бойовому строю. У битві, яка розпочалася, загинуло чимало ахейців, але там, де змагався Геракл, одна амазонка падала за другою, наче квіти, зрізані серпом садівника. Першою загинула Аелла, ім’я її значило: Прудкіша Вітру, наступною — Філіппа, вбита ударом довбні, за нею — Протоя, здолала вона сімох противників, перш ніж пожила смерті від руки Геракла. Тоді натисла на нього Ерібея — жоден муж не міг зрівнятися з нею в мистецтві метати дротики. П’ятою полягла Келена, шостою Астерія, сьомою Феба. Дванадцятьох найодважніших амазонок Геракл убив власноруч, перш ніж пробився до цариці Гіпполіти і скинув її з коня, зірвав пояс та відібрав бойову сокиру. Його шанувальники твердили пізніше, що Гіпполіта сама прибула на Гераклів корабель і пообіцяла йому свій пояс взамін за кохання, а коли вчинив те, чого вона бажала, відмовилась платити і Геракл убив її ударом палиці. Тимчасом Тесей, б’ючись на іншому крилі, полонив Антіопу та відвіз її на свій корабель. Але не одразу відплив до Аттики, кілька днів кружляв Чорним морем, бо йшлося йому — як і Гераклові — про уточнення дороги до Фасію в обхід Теміскіри. Менекрат, автор «Історії Нікеї Віфінської», розповідає, що серед товаришів Тесея було троє афінян високого роду і один з них, Солоент, безнадійно закохався в царицю амазонок. Бачив її щодня, як стояла, спершись об борт та вдивляючись в узбережжя Понту, де була її столиця. Стояла висока, похмура, невблаганна, з руками закладеними за пояс, від якого відібрали її короткого бронзового меча. Щодня Солоент наближався до неї з думкою, що зізнається у своєму палючому до неї коханні, але щоразу бракувало йому відваги. Врешті довірив свою таємницю найближчому другові та просив, щоб той розкрив її Антіопі. Здалека бачив, як той незграбно підходить до цариці і починає розмовляти з нею. Антіопа відвела погляд від моря і з ледь піднятими вгору бровами та кутиками вуст слухала мову ахейця. Потім щось відповіла. Солоент не мусив чекати, щоб друг повторив йому її слова. Вже знав, що його пристрасть невзаємна, що намарне палає, що ніколи-преніколи амазонка добровільно не стане дружиною ахейця. І, не уявляючи собі життя без неї, кинувся з борту до води, там, де Термодонт впадає в море і утворюється глибоченний вир, який одразу ж його поглинув. Тесей оплакав смерть приятеля і поплив до Аттики, везучи з собою Антіопу^[59]. Невдовзі після цієї події розбиті Гераклом амазонки уклали союз зі скіфами та вирішили напасти на Аттику і відбити викрадену царицю. Взимку кіннота амазонок і незліченні орди скіфів перейшли покритий льодом Босфор Кіммерійський та вторглись до Аттики. Без перешкод дісталися Афін і розбили табір у місці, пізніше названому Амазонієм, де з часом споруджено Акрополь. Тесей закликав афінян захистити місто і всюди показувався у супроводі Антіопи. Зрештою, мав уже від неї сина. Обидві армії довго вагалися, хто першим заатакує, врешті Тесей, остерігаючись голоду в обложеному місті, вирішив вивести свою армію та розпочати штурм табору амазонок. Було це у місяці Боедроміоні^[60]. Битва за Афіни мала вирішити не лише долю цариці амазонок, але й те, чи материнський спадок у Греції встоїть, чи заступить його батьківське право. Це перша битва під мурами Афін, детально увічнена на письмі. Праве крила амазонок вдерлося до міста з боку Пніксу та розгромило афінське військо під проводом Халкодонта, який загинув у битві. Афіняни в паніці відступили аж до святині Ериній, але з боку Палладія, Ардета й Лікея надбігло підкріплення і битва зав’язалася наново. Амазонки були витіснені з-поміж мурів та повернулись до табору. Після чотирьох місяців облоги та нескінченних сутичок Антіопа, знаючи, що довге перебування амазонок за межами власної держави може призвести до їхнього знищення, стала посередницею в перемовинах і незабаром укладене було перемир’я. На цьому місці пізніше спорудили святилище і відправляли обряди на честь Тесея, а днем раніше приносили жертви на честь амазонок. Мирний договір забезпечував усім амазонкам та їхнім союзникам повернення над Чорне море. Натомість сама Антіопа залишилась у Афінах як Тесеєва дружина. Поранених амазонок Антіопа відіслала до Халкіди, де вони мали були залишатися, аж доки не одужають. Але не всі зцілилися з ран. Померлі в Халкіді там же були поховані, а місце їхнього вічного спочинку назване було Амазонієм. Зворотну дорогу амазонок від Мегари до Тессалії значать могили полеглих войовниць. Мабуть, населення не завжди було до них прихильним, хоча пізніше шанувало їхню пам’ять. Мегарійці поховали їх у спільній могилі на дорозі до торговиці, де спорудили мавзолей. Інші полягли під Херонеєю і поховані були над річечкою Гемон. Їхні могили, розкидані по всій Греції, сягають аж до місцевостей Скоттуса та Кіноскефал^[61]. Щодо Антіопи, то не на добру долю зосталася вона в Аттиці. Загинула від руки Геракла під час весільного бенкету Тесея і Федри. Багатьма віками пізніше усі авторитетні історики різко заперечували те, що Антіопа була убита героєм Еллади^[62]. А з часом амазонкам почали приписувати протиприродні вчинки. Діодор Сицилійський, що жив за часів Цезаря і Помпея, твердить, наче амазонки викручували своїм синам руки і ноги, щоб ті не могли позбавити їх влади. Але в іншому місці запевняє, що раса амазонок вершила такі визначні вчинки, що сучасним людям розповіді про них видаються казками. Щоправда, в часи, коли писав Діодор, царство амазонок вже сім століть як перестало існувати. Остання їхня цариця загинула під Троєю. Федра

…А все-таки Тесей повернувся на Крит. (Хто раз ступив на острів Німфи, ніколи вже не зможе звільнитися від його притягання). Повертався, ставши зрілим мужем, ще повним сил, але не таким безтурботним, не таким певним себе, як тоді, кільканадцять років тому, коли ставав на арені до бою з Мінотавром. Здалека Кносс видавався незмінним. Лише зійшовши на берег Тесей помітив, що від давньої столиці не зосталось нічого, окрім мурів, а й вони повні були вирв та щілин. Невідомо, чи спричинив це час, дії якого ніщо протистояти не може, чи були то ще сліди нападу ахейців, але здавалося, що все місто розпадається, кришиться, розсипається. Тротуари й дахи були дірявими, двері не замикалися щільно, — либонь, перенесені з інших приміщень, тиньк на стінах лущився і відпадав кольоровими плямами, наче поїдений лишаєм. Але найбільше змінився вигляд мешканців Кноссу. Зникли барвисті спіднички, накучерявлене волосся, мальовані очі, золоті браслети та намиста з електрону, вивітрився дух олійок, який колись насичував повітря, шати та приміщення будинків. Вулиці смерділи козами, курячим послідом і перепітнілим одягом. На порогах домів вилежувались малі шолудиві пси, дзявкотливі та злі. (Образ цих вилинялих песиків застряг у пам’яті критян, наче колючка. Після здобуття Кноссу Тесеєм багато їх емігрувало з острова і попливло світами: хто до Малої Азії, хто за Гераклові Стовпи. І через століття додали вони зграю білих псів з червоними вухами завойовникові Аравну^[63], що полював на душу Пуйла, чарами переміненого в оленя). Ювелірні та зброярні були перетворені на каменярські майстерні, замість вишуканих перукарень та парфумних закладів стояли ятки з городиною, глиняним посудом та поношеним одягом. Втративши свій торговий флот, Крит з багатого острова, що підтримував контакти з усім світом, став глухою провінцією мікенських царств.
Тесей прибував на запрошення, а радше наполегливу вимогу Девкаліона, що не вмів здобути собі авторитету і послуху в підданих, — його розпорядження мешканці Криту пускали повз вуха. Девкаліон приймав Тесея в одній із нечисленних сяк-так доглянутих зал палацу (найдобірніші речі забрала Аріадна і нині вони прикрашали палац у Афінах). Харчі для царського столу постачали афінські кораблі, що забезпечували військовий гарнізон у Кноссі, а хоча були ті харчі куди менш вишуканими, ніж страви, що їх колись подавано на стіл Німфи, все ж викликали гіркоту та ятрили поранену гідність критян. — Ти сам бачиш, яке тут становище, — казав Девкаліон. — Я не маю ні війська, ні флоту, ні авторитету в підданих і, якщо хочу щось вчинити, мушу звертатись до Федри. Населення Криту вважає її спадкоємицею Аріадни, а мене — мікенським найманцем. — Девкаліон перебільшує, як завжди, — перебив командир гарнізону, що мав старанно накучерявлене волосся, носив критську спідничку та пахнув олійкою зі знаком Каракатиці. — Але підтверджу: добре, якби ти забрав звідси Федру. — Куди я повинен забрати Федру? — занепокоївся Тесей. — До Афін, — відповів Девкаліон. — Найкраще б ти з нею одружився, — заявив командир гарнізону. — Як тільки Федра стане царицею Аттики і залишить Крит, Девкаліон зможе заснувати нову династію та прилучити Крит до аттичної федерації. — Насправді я вже одружений, — вагаючись промовив Тесей. — Я думав, що цариця амазонок — твоя невільниця. — У нас із нею син. — Син невільниці не може бути спадкоємцем престолу в Аттиці. Інша річ — син критської царівни, — заперечив командир. — А де ж Федра?
Федра лежала на лузі в тіні осокору та грала на флейті; або ж бігала лісом, боса, з розвіяним волоссям, або ж перебувала поблизу Диктейської печери, у платановому гаю. На день сонцестояння там палали багаття і лунав старовинний гімн, в якому об’являлася сама Велика Богиня.
Я лісова глибінь
Я вогонь на вершині гори
Я цариця Рою
Я щит для кожної голови
Я могила кожної надії.

Потім наступала ніч кохання, але ніхто не знав, чи обряд ініціації виконує сама Федра, чи одна зі жриць. Ніхто не знав нічого певного про Федру, окрім того, що вона одна-єдина на Криті поводилась так, наче ахейців на острові зовсім не було, а тим самим позбавляла їх тої влади, яку вони узурпували. Викликана з Диктейської печери, з’явилася в палаці. Стала на славетній підлозі, де ще малою дівчинкою востаннє танцювала Танець Журавля, — у той день, коли Тесей подолав Білого Бика. Троє чоловіків не зводили з неї очей. Девкаліон дивився на сестру із розриваючим серце жалем, яке викликали в нього спогади про колишній Крит; командир гарнізону з тою особливою повагою, що її збуджують подолані, які не підлабузнюються до переможців; Тесей з тривогою та надією, що, може, Федра втамує його спрагу, яка мучила його від хвилини, коли він покинув материнський Тройзен і зіштовхнув зі скали Скірона, — аж до ночей, проведених у постелі з Антіопою, все наново ним силуваною. — Ми покликали тебе… — почав Девкаліон. Але Тесей перебив його: — Залиште нас самих. Я хочу порозмовляти з Федрою сам на сам. Коли вони зостались самі, він якийсь час придивлявся до неї, наче намагаючись оживити давній і не надто чіткий спогад. — Федро, скажи мені, що ти любиш найбільше на світі? — Крит. — Я так і думав. Якщо ти хочеш, щоб Крит наново розквіт садами та палацами, щоб мав флот і пахучу олійку, і ювелірні майстерні та Ігрища, — мусиш вийти за мене заміж. Лише я спроможний повернути Криту давній блиск. Заява Тесея справила на Федру значно менше враження, ніж він сподівався, а радше не справила жодного враження. — Я думала, що цариця амазонок — твоя дружина, — сказала вона наче знехотя. — Вона моя невільниця. У нас із нею син, Гіпполіт. Але, якщо ти станеш царицею Аттики, твої сини пануватимуть над Афінами та Критом. — Це Девкаліон хоче, щоб ти мене звідси забрав. Але скажи мені, Тесею, чому ти бажаєш взяти мене за дружину? Яка твоя мета в цьому? Це було — як усвідомив пізніше Тесей, — найдовше речення, сказане йому Федрою. Вона завжди дуже мало говорила. Тож пізніше він мало що міг згадати. Розвів руки у безпорадному жесті. — Не знаю. Може, тому, що ти остання Німфа Криту і що для того, аби здобути Крит, я мушу здобути тебе. Але я хочу твоєї добровільної згоди на це. — І відбудуєш Крит? — Відбудую. Простягла до нього руку, а в ту мить, коли він її стис, здалося йому, що ухопив розпечений прут металу. (Це тому, що вона служить богині Кохання, — майнула в нього думка. )— Можеш спорудити в Афінах храм своєї Богині, —заявив великодушно.
Під час весільного бенкету в Афінах до мегарону ввірвалася Антіопа. Мала на собі обладунок, а в руці меч. Першим її помітив Геракл. Схопився з-за столу, а за ним ще інші, всі разом виштовхали її з кімнати та засунули двері. Після короткого бою Геракл палицею убив царицю амазонок. Після цього інциденту бенкет відбувався без дальших перешкод. Антіопу поховали у крузі святилища Матері-Землі та поставили на її могилі обеліск з піщаного каменю^[64]. Зостався син Антіопи — Гіпполіт, але його в Афінах не було. Тесей передбачливо відправив його до свого діда Піттея із Тройзену. Піттей був дуже старим і вважався дуже мудрим. Намагався якнайкраще виховати хлопця, тренуючи його розум і тіло та навчаючи шанувати Велику Богиню, що їй у Тройзені поклонялися як Артеміді Саронській. Її ім’я Гіпполіт знав від матері. Адже була то та сама Артеміда, якій амазонки поклонялися в Тавриді, збудувавши їй святилище. Цар Піттей оголосив Гіпполіта своїм спадкоємцем. Але не видавалося, щоб хлопець хотів стати царем: не жадав почестей, сахався кровопролиття, уникав вина та жінок і потаємно приніс обітницю чистоти на честь Артеміди. У місяці Боедроміоні Гіпполіт прибув на великі елевсінські містерії. З Афін вирушала процесія до Елевсіна, до святині Матері-Землі, Деметри. По дорозі прочани відвідували святі місця, де колись мандрувала Деметра, шукаючи зниклу доньку Кору. Але насправді Деметра та Кора були тією ж Великою Богинею у двох особах, Ванассо, шанованою у Мікенах та на Криті разом із божественним сином. Після прибуття до Елевсину втаємничені у екстатичному захваті відігравали любовний акт між Деметрою та Зевсом, а потім переодягались пастирями та сповіщали про народження дитини, а ще потім виносили її в ситі. Був то плід кохання Матері-Землі, яка навчила людей сіяти зерно. Потім усі єдналися в радості, п’ючи ячмінну воду, заправлену м’ятою; так чинили на пам’ять про Деметру, коли вона таємно жила на Землі, та молилися Матері Всесущого і Доньці Її Єдиній, що зійшла у Глибини, щоб повернутись весною. Але Гіпполіт не брав участі у питті води та святі народження дитини, бо саме проходив ініціацію всередині святилища: взутий у жіночий черевик, відштовхував предмет фаллічної форми, на знак того, що зрікається своєї мужності і повністю віддається служінню Богині. То була найвища і єдина жертва, яка дозволяла спілкуватися з Божеством. Прочани приносили скромніші подарунки: ягнят і козенят, плоди, квіти й пахучі олійки. Федра теж пожертвувала двовухий критський жбан із трояндовою олійкою. [Тридцятьма трьома роками пізніше у Елевсині під збудованим за Пісістрата храмом розкопали фундамент давнішої святині ще з мікенської епохи. На долівці лежали черепки двовухого жбану критської роботи з написом «Ванакатеро», що означало «з царського двору»]У Елевсині Федра зустрілася з пасербом. Гіпполіт досяг третього ступеня втаємничення, яке дозволяло йому бачити саму Велику Богиню, у якій подобі вона б не з’явилася. Федра побачила його сповненим екстазу, з безтямними очима, і знала, що відтепер усюди супроводжуватиме її його образ. Але Гіпполіт не звертав на неї уваги, ненавидів усіх жінок, крім рідної матері, а мачуху — найдужче з усіх. … А він же мені повинен належати — це я повинна ввести його у таємниці Великої Богині, моїм коханцем має він стати на тричі зораній ріллі… — билося серце Федри.
Федра вже народила Тесеєві двох синів^[65], коли цар Аттики вирушив проти дикого племені кентаврів у Магнезії, де Священного Царя відкрито приносили в жертву Левкотеї. Криваві обряди кентаврів викликали в ахейських царів відразу як спогад про часи, коли Велика Богиня обходилась без богів, а коханці цариці були безіменними. Окрім того, мікенські царі гидували пролиттям крові, якщо воно не приносило здобичі. Доки Тесей воював із кентаврами, Федра вибралася до Тройзену святкувати свято Антестерій, воно відбувалося в місяці Навігації^[66]. Перший день був присвячений Молодому Вину, коли відкривано бочки із суслом; другий день був урочистістю весільного бенкету Великої Богині та її божественного сина; третій день належав тим, що відчувають спрагу, себто померлим. Сховавшись у святилищі Артеміди, Федра могла щоденно оглядати Гіпполіта, як він нагим оббігає стадіон, тренує своє тіло і гартує витривалість. Після вправ запрягав коней до колісниці та мчав у напрямку Епідавру. День починався від складання перед статуєю Артеміди вінка, сплетеного власноручно. Квіти для вінка збирав на лузі, на якому ніколи не паслись череди і ніколи його не торкався серп.
Отож, моя владарко, з чистих рук візьми
Вінок цей для волосся злотосяйного,
Бо ж я один із смертних заслужив на те,
Щоб із тобою бути, й слово мовити,
Й, хоча тебе не бачу, твою мову чуть...
Отак би шлях життєвий до кінця пройти^[67]!

молився Гіпполіт. На другий день Антестерій, коли Гіпполіт, як щодня, на світанку приніс вінок Артеміді, перед ним стала Федра. В руці тримала яблуко, — яке подала йому. — Гіпполіте… —……….. — Чи знаєш, що сьогодні Потнія єднається зі своїм божественним сином, щоб могло проклюнутись зерно? ………. — Чи знаєш?.. Гіпполіте…Дивився на неї. Можливо, вперше дивився просто в її очі, але бачив у них лише власне віддзеркалення. Чим довше дивився, тим більше збурення його охоплювало, аж доки не поглинуло повністю, перетворившись на дику лють. Підняв руку. Думала, що він її ударить, але він лише вибив з її простягненої руки яблуко — символ життя. — Ненавиджу тебе, нікчемна розпусна істото! — кинув їй в обличчя слова. — Бракує літер алфавіту, бракує гілки дерева, щоб назвати тебе належним іменем. Зневажаю тебе, зневажаю вас усіх — хотів би мати право топтати тебе, топтати вічно, затоптати на смерть. Але Федра не дослухала вже його останніх слів, бо заткнула вуха пальцями і наче це вона, не він, збожеволіла, вибігла з дворища святині, де мирт ріс зелений, — і помчала до палацу. Коли звечоріло, страшна звістка оббігла Трезен: Федра, цариця Аттики, повісилась на власному поясі у своїй опочивальні. …Артеміда Повішена. Як під час обрядів урожаю, коли дівчата гойдались, описуючи півкола, все наново — на честь Місяця-Молодика.
Гіпполіт не знав, що трапилось у палаці. Напівпритомний, звелів запрягти коней у колісницю та помчав у напрямку Епідавру до Афін, де хотів чекати повернення батька. Ніколи ще не був він настільки у нестямі, навіть того дня, коли довідався, що Геракл убив його матір. Почувався таким приниженим жагою мачухи, збезчещений її кровозмісною, — так повторював сам собі, — пристрастю, забруднений, — він, обранець Артеміди. Найохочіше позбавив би себе мужності, щоб ніколи, нізащо — жодна жінка не могла спокусити його до кохання. У вухах чув шум, його щоки палали, ненависть і сором розривали серце. Мчав уперед, шмагав віжками венетських коней^[68] і змушував до все прудкішого бігу. Швидше! Швидше! Коні, здавалося, не торкались копитами землі. Вже проминув Метану, розміщену на маленькому півострові, і наближався до Епідавру, коли западав вечір. Дорога вела його над самим берегом моря. Це не був зручний гостинець, а вузький шлях, зліва відгороджений скелями. Ніде не було видно ні людини, ні звіра чи птаха — лише примарна колісниця Гіпполіта мчала у блиску місяця. Поволі минала його шалена лють. Наче опір повітря та свіжий морський вітер видули отруйний чад, що в нього сповило його Федрине кохання. Трохи уповільнив біг коней. Раптом йому здалося, що лагідний шум моря змінився глухим ревінням — з боку Саронської затоки здіймалася висока хвиля, почала рости на очах, сягаючи неба, а величезний водяний вал поповз до колісниці, наче бажаючи перепинити їй дорогу. У цю мить Гіпполіт побачив, що хвиля прибирає подобу Білого Бика, і почув, що волосся гороїжиться йому на голові. Коні теж занюхали Мінотавра. Кинулися вбік, туди, де стирчала стрімка скеля. Гіпполіт стягнув віжки, відігнувся назад, напинаючи м’язи і намагаючись утримати ошалілих від страху румаків. Але зусилля його було даремним, коні з усього розмаху вдарили колісницею об скелі, а потім помчали далі, волочачи за собою розтрощений повіз та заплутаного у віжках Гіпполіта, голова якого билася об камінні брили. Гіпполіта поховали у Трезені, на дворищі святині Артеміди, біля миртового куща, поруч із Федрою. Тесей наказав насипати над сином високу могилу. З часом Гіпполітові почали поклонятись, а дівчата з Трезену перед заміжжям приносили йому в жертву пасмо волосся, наче хотіли випросити прощення за те, що не дають юнакам наслідувати його. Пізніше розповідали, що Федра перед тим, як відібрати собі життя, написала листа до Тесея, звинувачуючи пасерба у кровозмісних щодо неї замірах, — і Тесей прокляв сина. Ця легенда виникла в часи, коли ахейці брали реванш за віки, проведені під владою Великої Богині, яку вони остаточно детронізували і, як погрожував Тесей, — віддали під владу Зевса^[69]. Тесей виконав дану Федрі обітницю та відбудував Кносс, а ще зміцнив владу Девкаліона. Девкаліон заснував нову династію Астеридів, що по чоловічій лінії виводилась від його предка Астеріона^[70] Крит поступово повертав собі давній блиск та значення. Але був то не колишній Крит, царство Німфи, а державка — учасниця аттичної федерації. Після падіння Криту закінчилась епоха Великої Богині. Ніколи вже потім у басейні Середземного моря не малювали на стінах палаців та на вазах мотивів, що засвідчували б такий глибокий зв’язок із Матір’ю-Землею, її флорою та фауною. Через три століття після ахейського завоювання Крит, — подібно до мікенських царств, — був розгромлений внаслідок нашестя дорійців, яке називалося також Поверненням Гераклідів. Дорійці володіли новою чудовою зброєю із заліза, виплавленого їхніми побратимами над озером Ван. Залізо витіснило бронзу, а золото замінило срібло, місячний метал. Сам Місяць теж утратив своє значення. І хоч далі керував він морськими приливами та відпливами і щомісячними кровотечами жінок, Сонце стало верховним богом нової епохи. Анхесенамон

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒