Annotation 8 страница

…Клітемнестра, старша з двох дочок царського дому в Спарті, була видана за Тантала, сина Фієста, царя Мікен, що походив із нової династії Пелопідів. Пелопс здобув колись руку спадкоємиці трону Еліди^[117], вигравши змагання на колісницях (недаремно в юності вправлявся при дворі царя гетитів у мистецтві правити четвіркою коней). Його син Атрей захопив трон у Мікенах, але невдовзі був позбавлений влади молодшим братом, Фієстом, якого підтримувала Атреєва дружина^[118]. Спартанський цар довго вагався, чи віддати свою доньку синові Фієста, не тому, що вважав його невідповідним кандидатом, але тому, що не схвалював підступу, до якого вдався Фієст, і гадав, що спадкоємцем Мікен повинен бути Атрей. Але через якийсь час Атрей відібрав престол в узурпатора, а його малолітніх синів повбивав і — як сповіщала понура звістка — подав брату на бенкеті замість печеної ягнятини. Живим зостався найстарший син Фієста, Тантал, цар Піс, одружений із Клітемнестрою. Проти нього вирушив Агаменмнон, первородний Атрея; він уже мав за собою військовий вишкіл: брав участь у корсарських походах проти Родосу, Алашії та Лівії, де оселились побратими ахейців. Палац у Пісах не був монументальною будівлею, — на відміну від цитаделей у Мікенах та Тірінфі. Зрештою, Агемемнон зовсім не мусив його здобувати, бо Тантал вийшов йому назустріч, рукою запрошуючи, щоб увійшов досередини^[119]. Агамемнон став навпроти нього в панцирі з бронзових плиток на шкіряній туніці, у шоломі, за гетитською модою оздобленому гребенем з кінського хвоста, у лівій руці тримав довгого списа, недбало на нього спершись; при поясі висів у нього бронзовий стилет — віднедавна носили такий ахейські воїни — який саме виймав із піхов. Тантал, наче не помітивши цього жесту, далі рухом долоні запрошував його увійти. — Не стій, як жертовний баран! — нетерпляче промовив Агамемнон. — Витягай меча! — Нащо? Я не збираюся боронити тобі увійти до мого дому. — По твоєму трупі, — промовив Агамемнон, — по твоєму трупі, — і вбив стилета Танталові в груди. Коли він упав, Агамемнон переступив через тіло і увійшов до продомосу; тоді до мегарону, звідки вели сходи на верхній поверх, до покоїв цариці. Почав підійматися вгору. Біля вікна на гебановому кріслі із золотими підлокітниками, які зображали левів, сиділа молода жінка. Мала біле кругле личко з ямочками на щоках та великі зеленаві очі з підмальованими, трохи скісними бровами. Одягнена була в спідницю з багатьох плисованих шлярок і обтягаючий, глибоко відкритий корсаж, що показував груди. На колінах тримала дитину. Колись він уже її бачив. Ах так, це ж одна із двох божественних цариць — Ванассо^[120] — з дитям, вирізьблена зі слонової кості, яка привітала Атридів, коли вони ввійшли до замку царя Евристея. По губах жінки блукала загадкова посмішка, як у крилатого сфінкса в Хаттусі. Жінка глянула на того, хто входив, але не ворухнулася, наче дитина на її колінах справді була божим сином і чинила її недосяжною. Агамемнон зробив крок у її бік. — Ти Клітемнестра? — Так. А ти? Хто ти? — Я Агамемнон, син Атрея. Ти мусила чути про мене від свого батька. — Чому я мусила чути про тебе від свого батька? — Тіндарей завжди вважав, що Мікени повинні належати Атреєві, а після нього — мені. — Де Тантал? — Лежить. Там. — Де? — Біля входу в палац. — Ти його вбив? — Я був змушений це зробити. Це його син? — Мій. — Передусім його. Агамемнон вирвав дитину з її обіймів. — Віддай мені мою дитину. — Підеш зі мною? — Ні. Віддай мені мою дитину. — Підеш зі мною? Агамемнон підняв стилет. — Піду. Але було вже пізно. Син Клітемнестри і Агамемнона лежав пробитий. — Було одразу згоджуватись, — сказав Агамемнон, ховаючи стилет у піхви. Але і він, і вона знали, що це було неправдою, що Агамемнон у жодному разі не згодився б, щоб син Тантала виростав йому на згубу. (Не знав, що месник росте біля нього, в Мікенах: Егіст, зведений брат, якого Фієст зачав із рідною донькою, третьою дружиною Атрея, коли вона в сутінках поверталась зі Святилища Потнії, а він, не пізнавши, напав на неї і — зґвалтував у хащах. Пізніше, після смерті Атрея, Егіст таємниче зник. )— Ходи, — сказав Агамемнон. — Тепер можеш бути певним, що не покину тебе аж до смерті.
Цитадель у Мікенах була потужним укріпленням: успадкувавши від батька престол, Агамемнон ще її розбудував. Обвів твердиню кільцем мурів із нетесаних брил та з кам’яними ворітьми, при вході наказав вирізьбити левиць, таких самих, як на підлокітниках крісла Клітемнестри, що на ньому вона сиділа, коли він її вперше побачив, тільки більші, справді величезні^[121]. Зрештою, вся мікенська твердиня була як дикий звір, що лежав на рівнині, втупившись у Арголіду. За Левиними Воротами починався опертий на колони в’їзд до палацу. З продомосу можна було увійти до тронної зали. Стіни покривали малюнки, що зображали полювання на вепрів із собаками, а підлогу — геометричні узори та священний знак Каракатиці. Палацові коридори були вузькими, щоб у разі здобуття твердині навіть кілька озброєних людей могли б ефективно захищати вхід до решти кімнат. Зрештою, ніщо не вказувало на те, щоб хоч якась небезпека загрожувала мікенському цареві, який підпорядкував собі фортеці у Тірінфі, Корінфі, Клеонах та Сікіоні. Йому належали багатолюдні міста Кардаміли й Енопа, Гіра, на узгір’ях, травою порослих, і святий город Фери, Антея, багата на пасовища, чарівна Арпея і Педасес, знаменитий своїми виноградниками, поблизу піщаного Пілосу. Тепер Агамемнон проводив більше часу в піратських походах та на полюванні, ніж посеред мурів, де, оточена розкішшю та слугами, жила мовчазна, з усмішкою сфінкса на устах Клітемнестра, верховна жриця Потнії. Проминали роки. Клітемнестра мала вже три доньки від Агамемнона^[122], коли вперше з дня вимушеного одруження поїхала до рідної Спарти. Вирушила вона туди у супроводі мужа на весілля сестри Гелени, з якою мав побратися молодший брат Агамемнона — Менелай. Царський дім у Спарті був одним із небагатьох, де безперервно, шість поколінь поспіль, панувала та сама династія, і, хоча батько Лакедемона, предка роду, був ахейцем, та прийняв еолійські звичаї. Спартанський дім славився дотриманням древніх традицій. Отож, хоча наперед було відомо, що Гелену здобуде Менелай, ніхто не здивувався, коли цар Тіндарей, згідно з архаїчним звичаєм, оголосив змагання для женихів, які добивалися руки прекрасної Гелени. Бо Гелена була не лише донькою царя Тіндарея й цариці Леди та спадкоємицею престолу Спарти, а й найгарнішою дівчиною грецької землі. До Спарти з’їхалось чимало високородних юнаків, бо змагання приваблювало тих, що прагнули похвалитися своєю вправністю. Крім того, це була єдина можливість побачити Гелену. Отож прибули: Філоклет, незрівнянний лучник та списник; Аякс із Саламіну, знаменитий вродою та силою; Ельпенор з Евбеї та два сини Амфіароса із сусіднього Аргосу; Протесілай, син Іфікла, — всі з багатими подарунками. Але найпишніше виступив Менесфей із Афін. Привіз золоті оздоби критської роботи, жертовні триноги та шкатулки з гірського кришталю й алебастру. (З часу здобуття Кноссу в Афінах не бракувало коштовностей). А все-таки помилився, гадаючи, що ніхто не перевершить його розкішшю та щедрістю, всіх-бо затьмарив Менелай, який подарував прекрасній Гелені клейноти і вироби з усіх сторін світу: намиста з електрону, єгипетські дзеркала із золотою ручкою, слоїчки з жадеїту, індійські туркуси, гетитські персні та критську пахучу олійку. (З цих дарунків зрозуміло, що Атриди промишляли піратством). Ідоменей Критський освідчився особисто, а не через послів, що неприємно вразило спартанців, хоча від критянина навряд чи можна було сподіватися дотримання еолійських звичаїв. Приплив на чорній наві з потрійним рядом весел і здавалося, що лише він зовсім не переймався Менелаєм. Отож, у серцях решти женихів з’явилася надія. Тільки Одіссей, син царя Ітаки, великий хитрун та спритник, з’явився без подарунків, — не хотів даремно витрачатися, знаючи, що змагання виграє Менелай, а прибув, щоб зустріти найпотужніших у всій Ахайї воїнів. Тіндарея дуже втішила співучасть стількох синів царських домів, але не всі вони відзначалися шляхетними звичаями, тому його тривожила думка, чи зуміють суперники належно повестися і чи якийсь із них не запрагне силоміць відібрати Гелену. Отож — за порадою Одіссея — зобов’язав усіх женихів поклястися, що, якби так хтось із них викрав Гелену, всі інші вирушать за ним у погоню й не заспокояться, поки не відіб’ють Гелени. Всі охоче на це пристали і так дослівно сприйняли цю обітницю, що через дев’ять років вирушили в погоню за Геленою аж до Трої…Як і слід було сподіватися, змагання виграв Менелай. Відбулося весілля Гелени з Менелаєм, після чого весільні гості роз’їхались до себе додому. Менелай, згідно з раніше укладеним договором, зостався в Спарті. Усі зрозуміли (якщо досі цього не знали), що з потугою братів Атридів не може мірятись жодна інша в Елладі.
Коли закінчились урочистості і сестри зосталися самі, Клітемнестра сказала: — Тепер ми обидві їм запродані. Обличчя Гелени, змінне, наче вода, у якій навпереміну відбиваються промені й хмари, згасло. — Ти все ще кохаєш Тантала? — спитала пошепки. — Важко забути, що я стала жоною розбійника, який напав на нас у нашому домі і вбив моїх мужа та сина. — Не бачу нікого, хто міг би нам допомогти. — Я теж. Буду змушена взяти це на себе сама.
Через кілька років після весільного бенкету в Спарті Агамемнон, верховний цар мікенських владарів, вислав свого брата Менелая до Трої з побожним дорученням принести жертву на могилі грецького героя Літоса. У прадавні часи Літос був вигнаний із Евбеї та осів у Трої. Йшлося про нагадування троянцям — хоча вони й так добре це пам’ятали! — що чимало теперішніх мешканців Троади походили з Греції та Криту. Зрештою, мандрівки відбувались у обидві сторони. Колись дануни вимандрували з Малої Азії та через Єгипет дісталися до Арголіди, останнім прибув Кадм, гетит, засновник Фів і фіванської династії. Пізніше ахейці то натискали на Троаду, то укладали з нею союзи. Локридський Опунт мав формальний привілей висилання жриць до Трої. Троянці намагалися цьому перешкодити, але з моменту, коли локридські дівчата опинялися на священній храмовій території, вони ставали недоторканними і мали право відправляти обряди на честь Великої Богині, — троянці іронічно називали її Афіною. Принесення жертви на могилі Літоса, очевидно, було тільки приводом: насправді Агамемнон хотів змусити Трою укласти торговий союз. Бо доки Троя і союзні з нею держави пафлагонців та амазонок заступали грекам доступ до Чорного моря, усі незмірні багатства Азії — золото, срібло і залізо, корабельне дерево, базальт, ляпіс-лазурит та карнеоли з Еламу, індійські рубіни та чорні нефрити з країни, заселеної косоокими племенами на краю Землі, — переходили через руки троянців і союзних із ними міст. Отож Менелай мав на місці оцінити обороноздатність Трої, довідатися, скільки та яких вона має союзників (тут йому могли надати інформацію жриці з Локриди, стражниці Палладію) і, якби інакше не вдалося, погрозити Трої військовим походом. Щоправда, Менелай не був аж надто розумним і краще було б відправити до Трої Аякса з Локриди або ж Аякса з Саламіну чи Одіссея з Ітаки, але Агамемнон мав свої підстави обрати Менелая. По-перше, нікому не довіряв так, як братові, — натомість Аякс із Саламіну, мати якого була сестрою царя Пріама^[123], міг бути прийнятий аж надто добре чи, навпаки, надто недовірливо. Одіссей, незрівнянний спритник, був надто дрібною особою, щоб виступати від імені усіх мікенських царів. Але найважливішою причиною було те, що Менелая не могла приворожити жодна з доньок царя Пріама. Безтямно кохаючи Гелену, він був цілковито невразливим на спокуси гарних жінок, — неоцінима перевага для посла! У Трої Менелая зустріли понад сподівання прихильно. Хоча він не здобув дозволу на прохід ахейських суден через Геллеспонт або ж не менш важливого права на співучасть у щорічних торгах на Скамандрській рівнині, зате його допустили до урочистостей на честь Великої Богині, коли під звуки флейт та сопілок дівчата танцювали довкола Палладію. Дістав також запевнення, що цар Трої обдумає пропозицію мікенського царя і вишле до Ахайї для переговорів когось зі своїх синів. Крім того, Менелай привіз відомості про союзників Трої: до них належали Пафлагонія, Фракія, Мізія та Лікія, якщо згадати найголовніших. Гетити мали досить власних клопотів із дикими касками, що тиснули на них з півночі, отож не були спроможними турбуватися долею прибережних міст Троади. Попри численних союзників, Троя не мала ні великої армії, ні військового флоту. Троянський флот складався головним чином із глибоких повільних торгових суден, які не могли рівнятися з гостродзьобими вузькими піратськими кораблями ахейців. В разі війни Троя, поза сумнівом, змушена була б воювати за допомогою найманих військ. Була достатньо багатою, щоб оплатити охочих, але Агамемнон вважав, що троянці надто люблять розкіш і торгівлю, щоб прагнути війни. Тому волітимуть укласти союз із ахейцями, ніж довести справу до збройної сутички. Коли Менелай закінчив свій звіт, Агамемнон спитав його: — А сини Пріама? Які вони? — Їх у нього дуже багато. Від першої дружини і від другої. Після смерті першої дружини і до шлюбу з Гекубою (а потім теж) мав також численних наложниць, які народили йому дітей. Усі, сини та їхні жони, доньки та їхні мужі, мешкають у палаці, що складається з багатьох будівель. Лише Кассандра мешкає у вежі. — Кассандра? — Донька Пріама, що має віщий дар. Її тримають у вежі, бо її пророцтва сіяли надто великий жах. — І кажеш, що її ім’я Кассандра? — Кассандра. — Це все дуже дивно. Цікаво, кого Пріам пришле на переговори. — Якщо хотітиме війни, то Гектора — він наступник Пріама. Якщо миру — то Паріса, званого також Александусом, того, що укладав трактат із гетитами і є дуже спритним дипломатом. Наступного року, на початку осені, у час, найсприятливіший для мореплавства, до Спарти прибув Паріс, званий також Александусом. Старовинний палац у Спарті відзначався шляхетною простотою, хоча видавався скромним порівняно з царською садибою в Трої. Розміщений у глибокій долині, в тіні старих дерев, мав високі склепіння, розлогий продомос і мегарон із різьбленими тронами, меблі, оббиті золотими цвяхами, та мальовані стіни. У глибині дому була скарбниця, замкнена спижевим ключем із ручкою зі слонової кості. Там переховували коштовну зброю, срібний та золотий посуд, дорогоцінні шати і жертовні триноги. У возівнях стояли ридвани з тесаного дерева та мальовані колісниці, а у конюшнях чекали прив’язані до жолобів коні, наминаючи оркіш^[124], змішаний з білим ячменем. Панували тут заможність без надмірності та гідність, як буває у стародавніх домах. Паріса завели до лазні, де у срібній ванні змито з нього пил і щедро намащено олією. Одягнув пурпурову коротку гетитську туніку, а зверху накинув драпований плащ. Подумавши, вийняв із в’юків срібного флакончика і скропив свої кучері розкішно пахучою олійкою, — радше через звичку, ніж із гадкою про звабу. На пальцях мав персні, високо на лівому передпліччі — золотий нараменник-браслет. Так прибравшись, зайшов до мегарону, а за ним герольд із дарами для жони Менелая. Сам Менелай чекав гостей при щедро накритому столі. Розмовляли, яке плавання мав Паріс і чи забрані з Трої коні без перевтоми відбули морську подорож, а потім дорогу від пристані до Лакедемону. Аж тут ввійшла Гелена. Паріс зробив крок у її бік — і онімів. Навпроти нього стояла постать струнка, немов спис, і біла, ніби Левкотея, з очима аметистової барви. Але найгарнішим було в неї бурштинове волосся. Мала в собі щось блискуче й мерехтливе, наче видиво з іншого світу. Парісів герольд, помітивши, як змішався його пан, якнайшвидше висунувся з подарунками: було там золоте веретено і срібний кошик для вовняної пряжі, на коліщатах із золоченими краями. А ще раніше Паріс обдарував Менелая двовухим срібним кратером із гарно вирізьбленими грифами. Сіли до учти. Паріс намагався підтримувати розмову, але, щойно глянув на Гелену, перехоплювало йому подих. Серце билося все сильніше, наче через мить мало розбити грудну клітку. … Це тому, — клубилися в його голові думки, ніби грозові хмари на небі, — це тому Кассандра заклинала, щоб я утримався від цієї подорожі… Не буря морська, не пірати, не колісниця зі сполошеними кіньми загрожували мені катастрофою, це обличчя Гелени мало принести мені згубу, бо я не зумію вже жити без неї. Десять днів провів Паріс у Спарті, коли прибіг гонець із Криту зі скорботною вісткою — помер цар Катрей, Менелаїв дід, мати-бо його була донькою критського царя. Менелай одразу ж почав готуватися до від’їзду. Просив Паріса зостатися у Спарті гостем, поки він з Агамемноном не повернеться з Криту, а тоді розпочнуть перемовини щодо союзу. Паріс та Гелена залишились самі. А коли Менелай повернувся з похоронних урочистостей додому, не застав уже в Спарті ні дружини, ні троянського гостя. Була лише дев’ятилітня донька Герміона, яка, дивлячись на нього аметистовими очима, розповіла, що якось уночі мати зайшла до її спальні та довго її обіймала. Зранку, коли Герміона прокинулась, няня-пістунка сказала їй, що мати надовго виїхали, але не слід їй плакати, бо от-от повернеться батько, а недалеко мешкають дідусь Тіндарей та бабуся Леда. Гелена забрала з собою свої шати і шлюбні дари Менелая, але, що дивно, чи то навмисне, чи то через забудькуватість, залишила подарунки Паріса і, коли через багато років, — а здавалося їй, що були то віки, — повернулась до рідної Спарти, чекало на неї золоте веретено та кошик на коліщатах, єдина згадка про чоловіка, якого вона кохала понад усе, і, прядучи фіалкову вовну, як годиться матроні, снувала в думках безконечну історію свого й Парісового кохання. Приголомшений Менелай слухав розповідь доньки, а пізніше пістунки, ключниці, вартових, — і не міг збагнути свого тяжкого горя. Від найдавніших часів збройні мужі викрадали царівен, — інколи чужих дружин, — і забирали до своїх замків. Траплялось, що царівна була у змові з викрадачем, але ніколи не спадало йому на думку, щоб таке могла зробити його власна дружина. Та найгіршим було те, що він не відчував прагнення помститися зрадливиці та її коханцеві. Бажав тільки одного: будь-що повернути собі Гелену. Сам він не зуміє її відібрати. Необхідна допомога Агамемнона. Тут охопив його ляк, як прийме цю звістку брат. Знав-бо, що Агамемнону дуже залежало на союзі з Троєю. Чи захоче розпочати війну, щоб повернути Менелаєві його дружину? Агамемнон уважно вислухав оповідь Менелая, а, коли брат закінчив, хижо та зловісно усміхнувся. Сперся долонею об різьблене поруччя трону. — Отож, війна, — сказав. — Оголосимо похід проти Трої. Похід, на який прикличемо усіх царів та правителів Ахайї, Арголіди, Локриди, Криту та Алашії. Ми не могли й мріяти про кращий претекст для війни. Сама Могутня Мойра послала нам того Александуса чи як він зветься! Менелай розкрив рота і сидів так якийсь час, аж врешті промовив: — Гадаєш, я поверну Гелену? — Гадаю, що ми не залишимо з Трої каменя на камені, доки ти не повернеш собі Гелену.
Це була остання спроба ахейців вдертися на Чорне Море. Спершу Геракл і Тесей пішли походом на Теміскіру, потім сам Геракл виступив проти Трої, Ясон поплив аж до Колхіди, — а тепер всі ахейські владики з Агамемноном на чолі готувалися вдарити на Трою. Прадавня легенда, яку знали і греки, і троянці, розповідала, що багато століть тому, на місці, де колись збудовано святилище, впала з неба статуя Афіни, звана Палладієм. З’явився тоді засновнику Трої Аполлон Смінтей^[125] і провістив: «Збережи Палладій — і збережеш своє місто: якщо ж богиня піде, то забере із собою твоє царство! »На десятий рік війни проти Трої, якої греки все ще не здобули, верховна жриця Теано, родом із Локриди, віддала Палладій ахейцям. Невдовзі після цього Троя впала. Іфігенія

Не врятувало її, що владику злочинного вперше Батька ласкавим іменням назвала вона, бідолашна. Жахом пойняту, німу, її понесли до жертовні… Тит Лукрецій Кар, «Про природу речей» …Агамемнон вислав до Трої послів, вимагаючи повернути Гелену і заплатити відшкодування за зневагу, завдану мікенським владикам в особі одного з них, — Менелая, царя Спарти. Цар Пріам відповів, що, як натепер, Паріс із Греції не повернувся і що Гелени у Трої немає. Що ж до відшкодування, — яким мало бути право вільного плавання по Чорному морі та участь у торгах над Скамандром, — то троянці вважали, що до подібних поступок їх може змусити лише програна війна. Вони ж не тільки не програли війни, а навіть сумнівалися, чи вічно розсварені між собою греки взагалі її розпочнуть. Однак розпочали. Агамемнон закликав усіх владарів Ахайї, Арголіди, Еліди, Фокіди та островів Егейського, Критського та Іонічного морів, щоб вони з кораблями прибули до Авліди, звідки рушать проти Трої, добиваючись відплати за надуживання троянським царевичем закону гостинності. З тих, що дев’ять років тому добивалися руки Гелени, з’явились усі, навіть Ідоменей, цар Кноссу. Лише Одіссей намагався викрутитися, вдаючи божевілля, але зрештою, коли критянин Паламед довів його ошуканство, і він змушений був прилучитись до інших. (Ніколи не простив цього Паламедові і під Троєю помстився, страхітливо й ганебно). Менелай особисто їздив до всіх владарів та умовляв їх рушати в похід. У цьому йому діяльно допомагав старий, загально шанований Нестор із Пілосу, якого Менелай першим схилив на свій бік, хоча здавалося, що відмовить. Почав від того, що сили його звутліли і що він не такий уже справний, як колись, коли рушив до Еліди відбивати стада худоби, беззаконно захоплені елійцями. Далі пролунала розлога оповідь, скільки корів, овець, свиней та кіз Нестор відібрав та пригнав до Пілосу… Закінчивши оповідь, що її переривало доливання вина до двовухих кратерів, несподівано встав і наказав подати йому шолом, щит і меч, не стільки для того, щоб негайно рушати в дорогу, скільки щоб виявити свою готовність. Тимчасом Еврідіка, дружина Нестора, запросила їх вечеряти, а потім пішли спати, Нестор — до подружнього ложа в глибині високого дому, Менелай до хорому, де поставили ложе гостинне, заслане пурпуровим простиралом та м’якими килимками. Назавтра зранку залишили Пілос і попрямували до владик сусідніх замків. Найскладніше було їм здобути Ахіллеса. Його батько, Пелей, цар Фтії, дуже бурхливо провів молодість. Окрім іншого, брав участь у виправі Ясона до Колхіди. Пізніше разом з Ясоном напав на Іолк і мочив пальці у вбивстві царського подружжя. Матір’ю Ахіллеса була Фетіда, донька Хірона, вождя племені кентаврів^[126]. Фетіда, верховна жриця богині Місяця в Іолку, не бажала виходити за Пелея, — він її викрав, коли вона купалася в морі, хоча це начебто трапилося з відома Хірона. Народивши сина, Фетіда утекла з ним до свого батька. Існувало пророцтво, що Ахіллес або стане героєм і загине молодим, або житиме довгим спокійним життям і помре нікому невідомим. Тимчасом хлопець ріс здоровим, хоч дещо диким, на відлюдді, біля підніжжя гори Пеліон, об’їжджаючи коней та полюючи на ведмедів і вепрів, вправляючись у володінні зброєю, а також навчаючись співу та грі на формінзі. Так він провів тринадцять років, а потім мати відіслала його до батька, обдарувавши сина в дорогу старовинним ясеновим списом, золотистим обладунком та парою румаків. Пелей зі сльозами привітав сина, бо, хоча Фетіда обіцяла, що відішле його, коли хлопець виросте з дитячих літ, не сподівався, що дотримає обіцянки. — А твоя мати не повернеться до Фтії? Ніколи мене не простить за те, що я силоміць одружився з нею? — Мати, — відповів Ахіллес, — не з тих жінок, які можуть стати дружиною звичайного смертного. — Чому ти так думаєш? — Ти ж сам казав, що витягнув її з морських хвиль. Ти не знав, що вона Німфа? — Не знав. (У той час люди все частіше називали німфою богиню води. Забули вже, що була це стародавня назва Цариці. Фетіда, як верховна жриця Великої Богині, вживала цей титул, створюючи довкола себе ореол таємничості, що вельми імпонувало синові. Він завжди — згідно з прадавнім звичаєм пеласгів — вважав себе передусім сином Фетіди, трактуючи Пелея дещо зверхньо). Із закликом до Ахіллеса вибрались Нестор і Одіссей (відколи Одіссея змусили взяти участь у поході, він невтомно старався, щоб інші теж до нього прилучилися). Пелей не виявив надмірного ентузіазму. Не хотів віддати Ахіллеса під командування Агамемнона, хоча вісімнадцятилітній Ахіллес, відважний, мов лев, і вродливий, наче юний бог, рвався до бою. Врешті, улігши синові, цар Фтії погодився: Ахіллес мав отримати п’ятдесят кораблів та провід над ними. З ним їхав Патрокл із Опунту родом: свого часу він знайшов притулок при дворі Пелея і був приятелем ігор Ахіллеса. А ще Калхас, віщун. Учасники походу мали зібратися в Авліді. Ніколи ще ахейці не виступили так численно і збройно, у всій пишноті обладунку та з вірою в свою потугу, як у похід проти Трої. То був їхній останній спільний виступ перед знищенням. Беотійці прислали сорок кораблів з десятьма вождями; Охроменійці — тридцять кораблів; Фокійці — сорок; Аякс Локридець привів сорок кораблів, так само Ельпенор із Евбеї; Менесфей, цар Афін, привів п’ятдесят кораблів; Аякс із Саламіну, син троянської царівни — дванадцять; Діомед із Аргосу — вісім кораблів; Агамемнон, цар Мікен — сто; Менелай, цар Спарти — шістдесят; Нестор з піщаного Пілосу — сорок; стільки ж привів Амфімах із Еліди, васал Агамемнона, дуліхійці^[127], етолійці та магнезійці. Дрібніші царьки прислали по кільканадцять кораблів. Ідоменей, цар Кноссу, прислав посольство, пропонуючи виставити сорок кораблів з умовою, що Агамемнон розділить із ним командування. Верховний цар Мікен погодився. Цар Алашії відмовився взяти участь у поході. Однак прислав Агамемнонові чудовий обладунок тарсійської роботи на пам’ять не одної вдалої виправи, спільно вчиненої у молоді літа. Усього в Авліді зібралося тисяча тринадцять кораблів з сорока трьома проводирями і тридцятьма царями. І, коли вже все було готове для дороги, Агамемнон приніс жертву Зевсові. А тоді почали віяти супротивні вітри. Однак зібрані проводирі не втрачали надії. Ще збирали запаси, посилали на сусідні острови по вино та ячмінь і розважалися грою в кості, якої навчив їх Паламед. Фетіда, напрочуд практична, як на водяну німфу, прислала синові гарно різьблену скриню, повну вовняних покривал, тунік та плащів, вельми придатних під час морської подорожі, а ще дорогоцінні золоті запонки до плащів, щоб вітер їх не розвівав і коханий одинчик не застудився. Але минав день за днем, а на морі все ще віяли супротивні вітри, що було незвичайним для цієї пори року. Не було й мови про те, щоб увесь цей гігантський флот із більше тисячі кораблів, перевантажений обладунком та харчами, зрушив з місця за допомогою весел. Зрештою, не було відповідної кількості моряків, бо залоги суден складалися переважно з воїнів. Поки що вони спокійно чекали, але Агамемнон добре знав, що, коли не настане сприятливих вітрів, спалахне якась суперечка і хтось із царів, образившись, відмовиться від походу, а слідом за ним розійдуться інші. А тут, на додачу, між шатрами кружляв Терсіт із Етолії, горбатий, кульгавий, повен злості на світ і людей. Агамемнон давно б його прогнав, але етолійці привели сорок кораблів, а, що важливіше, Терсіт був братом у перших Діомеда з Аргосу. Зараз Терсіт під’юджував усіх, твердячи, що Агамемнон, принісши жертву Зевсові, образив Володарку Вітрів Артеміду, опікунку мореплавців, і супротивні вітри не припиняться, доки він не вимолить у неї прощення. Коли чутки про це дійшли до Агамемнона, він прикликав до себе віщуна Калхаса, щоб той провістив, як слід умилостивити Артеміду. З походження Калхас був троянцем. Кілька років тому цар Пріам вислав його до пророчого святилища у Піфоні з проханням про раду. Невідомо, про що питав цар Пріам і що відповіла піфія, але Калхас вже до Трої не повернувся, а відразу зі святилища вирушив просто до Фтії на двір царя Пелея і разом із Ахіллесом прибув до Авліди. Тепер Калхас прорік, що Артеміда жадає кривавої жертви, такої, яку їй приносять у Тавриді. А коли Агамемнон квапливо на це погодився, Калхас додав, що жертвою мусить бути первородне дитя того, хто її образив. Найстаршою з дітей Агамемнона була Іфігенія і саме її Агамемнон мусив особисто принести в жертву Артеміді. Заодно Калхас нагадав, що рід Пелопідів не раз прогрішився перед Артемідою. Яким способом Пелопіди захопили владу в Мікенах? Чи ж не забрали вони певного золотого ягняти, що належало Господині Дикого Звір’я, та з допомогою цього шахрайства не привласнили собі спадку царя Еврістея? Коли серед керівників походу розійшлася звістка про те, чого вимагає Калхас, спершу всі погодились, що Агамемнон не може цього вчинити. Але чому ж саме не може? Чому не може пожертвувати одною донькою — мав їх три — якщо всі вони важать життям заради Агамемнонового брата? (Здавалося, що ніхто вже не пам’ятає про багатства Трої, де кожен сподівався захопити здобич та бранок, ані про те, що троянський флот не дозволяє переплисти в Чорне море, натомість всі голосно розводились, що ризикують заради Агамемнона, а, правильніше, заради Менелая, і що їх там урешті обходить, чи спартанська царівна є жоною царя ахейців чи троянського царевича. ) А Калхас кружляв поміж шатрами, заходив на кораблі і, на відміну від Терсіта, що без угаву молов язиком, час від часу кидав поважні слова: невідомо, чи Іфігенія є жрицею Артеміди, як твердить Агамемнон; якби справді так було, Артеміда не вимагала б, щоб її принесли в жертву (що він виразно вичитав з польоту птахів та нутрощів жертовних тварин). Можливо, Іфігенія є чарівницею, — а чого ще чекати від Атридової доньки? Насправді ніхто добре не знав, хто така чарівниця, — першою чарівницею, про яку вони чули, начебто була Медея, — але з тону, яким це промовляв Калхас, робили висновок, що чарівниця є протилежністю жриці. У державі гетитів — розповідав їм Калхас, — існували спеціальні кари за заняття чорною магією. І раптом усі почали домагатися принесення Іфігенії в жертву та погрожували, що роз’їдуться. Менелай у розпачі прибіг до брата, благаючи, щоб той бодай послав по Іфігенію, щоб утихомирити гнів воїнів. — Клітемнестра не віддасть Іфігенії, — похмуро сказав Агамемнон. — Треба її змусити. Треба сказати їй, що ти пообіцяв віддати Іфігенію за Ахіллеса, — промовив Менелай з поради Одіссея. І невдовзі Одіссей у супроводі Талфібія, Агамемнонового герольда, вирушив до Мікен за Іфігенією. Одіссей не підвів тих, хто на нього покладався і, завдяки спритності язика, йому вдалося не лише привезти Іфігенію до Авліди, але навіть переконати Клітемнестру, що краще їй буде залишитись у Мікенах з молодшими дітьми та пильнувати за порядком у державі^[128]. Отак Іфігенія прибула до Авліди і її з великими почестями вітали царі та всі воїни. Вже перед її прибуттям вітер утишився, а тепер зірвався бриз і по морю йшли легкі хвилі. Тільки сісти на кораблі й чекати — от-от західний вітер ударить у вітрила! Назавтра на світанку мала бути принесена кривава жертва на честь Артеміди Тавридської. Всі чекали на це з неспокоєм та хвилюванням, бо криваві обряди збурюють почуття мужів та вивільняють сховану в них жадобу насильства. Іфігенія з’явилась у сукні взірчастій, з волоссям, що гладенько падало на плечі й було оздоблене квітами, у коштовних заушницях, з браслетами на руках, лагідно усміхнута. При жертовному олтарі стояв Агамемнон. А далі слуга тримав зв’язане ягня. Це все виглядало невинно і природно. Тільки очі Агамемнона, тверді, нерухомі, як з рогу чи заліза, викликали неспокій. — Де Ахіллес? — спитала Іфігенія. А коли ніхто їй не відповів, голосно скрикнула: — Я хочу побратися з Ахіллесом! Ахіллеса не було. Він один, розбишакуючи з Патроклом на сусідньому острові, не знав, що його іменем зловжили, щоб привабити Іфігенію. — Підійди. Наблизься, — мовив Агамемнон. В руці тримав сокиру. Хтось закинув ззаду заслону на голову і всю постать Іфігенії та тісно стягнув ременем, так що не могла вирватись. Сповиту в жертовні завої, взяли її святинні слуги, наче молоде козеня, і занесли на олтар. Агамемнон здійняв сокиру. Колись уже вчинив це. Тепер мусив удруге повторити той самий рух. Не зовсім такий самий, бо тоді тримав стилет, а тепер потрібна йому була сокира. І те дитя було немовлям і не він був його батьком, хоча було то первородне Клітемнестри. Тепер мусив убити другу її дитину. Цього разу — власну доньку. Страхітливо замахнувся й опустив сокиру. У цю мить крізь юрбу воїнів довкола олтаря проштовхався Ахіллес. — Де Іфігенія? Я хочу побратися з Іфігенією! — з юначим запалом кричав він. Калхас заступив йому дорогу. — Вона принесена у жертву за нас усіх. Щоб ми могли розпустити вітрила і поплисти до Трої. Там, Ахіллесе, помстишся за її смерть. «І сам загину», — промайнуло Ахіллесові в думках.
У архаїчну епоху під час сонцестояння приносили в жертву Священного Царя, але ніколи не вбивали жінок. У класичній Греції взагалі не було людських жертвоприношень і вчинок Агамемнона викликав надмірну відразу, щоб з ним змиритися: через кілька століть після цієї події виникла легенда, що Артеміда закрила свою жрицю хмарою і перенесла на Херсонес Тавридський, залишивши на олтарі в Авліді лань. Через багато років Орест, брат Іфігенії, прибув до Тавриди, де його мали очистити від найстрашнішого існуючого злочину — матеревбивства. Піфія наказала йому викрасти дерев’яну статую Артеміди Тавридської і привезти до Афін. У Тавриді Іфігенія сповняла службу жриці — брат і сестра пізнали одне одного. Тоді спільно придумали підступ і, викравши статую, відпливли до Греції. Статуя Артміди Таврополи була встановлена у святилищі у Брауроні чи, як твердили інші, у Алайї. Різні міста сперечались, куди заплив корабель із подобою Артеміди, і доводили, що саме їхня статуя є справжньою. У Спарті теж стояла статуя Артеміди Таврополи, перед якою приносили людські жертви, а від часів Лікурга шмагали різками хлопців, — аж до крові, яка стікала на олтар. Натомість у Брауроні що п’ять років відбувалися урочистості на честь Артеміди Тавридської; у них брали участь дівчатка, звані з цієї нагоди ведмежатами, бо ведмедиця була твариною Артеміди.
[Через три тисячі років після того, як Орест привіз статую Артеміди із Тавриди до Греції, професор Пападімітріу розкопав біля Афін олтар, де знайшов вотивні дарунки та статуї, які вказували на те, що було відкрите святилище у Брауроні. Під святинею класичної епохи археологи розкопали замок мікенських часів та святиню Артеміди, схожу на грот Диктинни на Криті. Але це ще не кінець. Поблизу відкрито поховання, що містили лише жіночі останки. То були гробниці жриць, які виконували свої священні обов’язки у Брауроні. Видно, ця місцевість безперервно, від мікенських часів, була центром культу Великої Богині, шанованої в басейні Середземного моря під іменами Артеміди з епітетами: Брауронська, Ортозійська, Гіперборейська, Алфея, Диктинна, Господиня Дикого Звір’я, Тавропола, Повішена, Випрямлена^[129], Саронська та багато інших…] Ахіллес і Пентесілея

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒