Annotation 7 страница

…Мала ім’я Медея. Була вона молодшою із двох доньок царя Колхіди та жрицею Гекати — так ахейці називали Артеміду Тавридську. Медея знала всі зілля, що росли на землі, а принаймні у Колхіді, і знала, яку силу має кожне з них. …вміла приготувати тою^[99] так, щоб спала гарячка, або ж так, що спричинила параліч…… знала дивовижні властивості алтеї, весняного цвіту, любленого бджолами, та плющу, який розквітає наприкінці літа……знала, де росте колхідський крокус, барви шафрану, з подвійним стеблом; його розрізаний корінь кровоточив, немов живе тіло, бо виріс із крові Прометея…… і що є таке небезпечне зілля — молі – яке росте, коли місяць зменшується і сила Гекати слабне; тому молі може погасити магічну силу богині Місяця^[100]…Всю цю науку — таємну, доступну лише жрицям Місяця, та складну, бо зібрану впродовж тисячоліть шляхом спроб і спостережень, передаваних з покоління до покоління, — відкрила Медеї тітка її Кірка^[101] пишноволоса, рідна сестра Аєта, царя колхів, — ще до того, як поселилася на далекому острові Ея. Старша донька царя Аєта, Халкіопа, багато років тому пошлюбила сина царя Орхомену^[102], Фрікса; його мали принести у жертву, але він за допомогою якогось чуда врятувався і дістався Колхіди^[103]. Але все це могло бути вигадкою і зовсім інша причина могла змусити Фрікса та його сестру Геллу покинути Беотію. У цей-бо час нові озброєні орди ахейців приступили з півночі та захопили кам’яні мікенські твердині Пілос, Мікени, Тірінф, Фіви та чимало острівців на Іонічному морі. Ватажки переможців побралися зі спадкоємицями престолів і одразу ж почали вважати себе законними владарями. Але далі влаштовували грабіжницькі походи і займалися піратством, розбишакуючи по всьому Середземному морі та добираючись аж до Лівії. В Ахайї вони теж постійно воювали між собою — за здобич, замки, невільників, за намисто богині чи пояс цариці амазонок, але найчастіше за стада худоби. В Іолку Пелій відібрав престол у свого зведеного брата Есона, а решту кревних повбивав. Через багато років із вигнання повернувся син Есона Ясон. Прибув одягнений у тигрову шкуру і оголосив свої права на батьківську спадщину, обіцяючи дядькові залишити йому череди і табуни. З’явився у товаристві вуя, царя Фер, отож Пелій не відважився відправити його ні з чим, однак зажадав чи умовив небожа, щоб той спершу здобув славу, вирушаючи до злотодайної Колхіди, а ще краще, щоб і трон там для себе здобув, посватавши другу доньку Аєта. Можливо, спричинилися до цього сини Фрікса, бо дід саме вирядив їх із Колхіди до Орхомену і вони розповіли, що їхнього батька не поховано у гробниці-вулику, як це заведено в Елладі, але, за звичаєм колхів, зашито в овечу шкуру і повішено на вершечку дерева. Щоправда, не звичайного дерева, а дуба, і не у звичайну шкуру, а покриту золотими пластинками, і не за містом на Рівнині Кірки, де вішано останки чоловіків (жінки мали право спочивати у священній землі), а перед храмом Ареса; втім, почувши про наругу над тілом беотійського царевича, ахейці запалали справедливим гнівом, а, коли Аргос, найстарший із синів Фрікса, знічев’я додав, що на території храму, де повішено золоте руно, знаходиться скарбниця царів Колхіди, Пелей зізнався, що дух Фрікса віддавна його мучить, вимагаючи, щоб принаймні золоте руно повернулося на землю предків. Ясон, зрозумівши, що, доки він не виконає поставленої умови, доти дядько добровільно не зійде з престолу, а, можливо, захоплений видивом великої пригоди, оголосив експедицію до Колхіди під гаслом «Похід по Золоте Руно». То мав бути один із багатьох грабіжницьких походів, які у той час влаштовували ахейці, і ніхто не передбачав, що він покриє безсмертною славою Ясона і його товаришів та принесе найбільше горе кавказькій царівні Медеї. Збірний пункт було призначено у Пагасах, де найуміліші теслярі, — під наглядом теспійця Арга — будували корабель із добрих соснових стовбурів з поблизької гори Пеліон. Нава мала бути п’ятдесятивесловою, а назвали її «Арго» — на честь майстра, що її створив. (Пізніше дехто запевняв, що будовою «Арго» керував Аргос, син Фрікса, і що він — згідно з порадами богині, — закликав до походу, і що це на його честь був названий корабель). Екіпаж корабля складався частково зі синів завойовників, одружених із мікенськими царівнами, а частково з потомків царів, яких північні завойовники позбавили престолів, хоча й були з ними посвоячені через сестер і тіток. У похід зголосилися: Поліфем, що в молоді роки воював на боці лапіфів проти диких кентаврів; Адмет із Фер, багатих на вівці, наречений доньки Пелія, та його син Акаст, що прагнув геройської слави; Мопсус, що умів віщувати з польоту птахів, і Канф із Евбеї, ці двоє, — окрім інших, — загинули в поході; Авгій з Еліди; Пелей і Теламон, родом із Фтії, обидва мали на руках кров третього брата^[104]; Тіфій з Беотії, що став стерничим «Арго» і помер від лихоманки, не допливши до Колхіди^[105]; Фалер афінянин, славний із метання ясенового списа; Кастор та Полідевк, близнюки з царського роду в Спарті, звані Діоскурами, славні тим, що завжди перемагали у змаганнях та їздили на білих конях, а ще більше тим, що їхня сестра Гелена вважалася найвродливішою дівчиною грецької землі; Ідас та Лінкей із Мессени, що не разом у компанії зі своїми кузенами Діоскурами рушали до Аркадії грабувати худобу. (Такі звичаї панували тепер у Греції); Периклімен, найстарший син Нелея, що здобув Пілос; Зет і Калаїд із Фракії, сини царівни Оріфії та Борея Північного Вітру (чи, як дехто запевняв, фракійського князя), що обгорнувся довкола неї і проникнув у неї, коли сама-одна танцювала над струмком; Амфідамант і Кефей з Тегеї та їхній брат Анкей; той останній вирвався із замку одягнений у ведмежу шкуру та озброєний критським лабрисом (бо зброю та обладунок сховав у якійсь комірчині дід, щоб утримати наймолодшого внука від непевної пригоди); Орфей, фракійський царевич, найзнаменитіший співець усіх часів, що співом під супровод триструнної ліри приборкував диких звірів та схиляв дерева у свій бік; ще сини Фрікса, щоб згадати найславетніших з-посеред тих, що рушили на «Арго» і самі себе називали мінійцями, бо Фрікс був онуком царя Мінія із Орхомену^[106]. Пізніше казано в Елладі, що серед аргонавтів був ще й Геракл, бо жоден славний похід ані подвиг геройський не могли обійтися без співучасті Геракла. Але тоді, коли «Арго» рушала до Колхіди, Геракла не було вже серед живих, а його синів із Фів, куди вони сховалися, вигнав цар Еврісфей. Вони рушили до пророчого святилища у Піфоні, а там віщунка-піфія напророчила, що повернуться, коли настане слушний час…
Аргонавти, які зібралися у Пагасах, увечері сідали біля вогнищ, цікаво і недовірливо приглядаючись один до одного та нетерпляче чекаючи чи скоро буде готовим корабель. Зранку йшли допомагати теслям, а ті, що мали досвід морських походів, перевіряли, чи дошки досить висушені, чи линви насмолені, а вітрила добре напнуті, весла достатньої довжини і легко осаджені, лави не надто широкі і не надто вузькі, а ще на скільки часу вистачить їм запасу в’яленої риби, сушених фіг та винограду, жбанів меду і вина, ячних коржів та посудин олії. Врешті настав день спуску корабля на воду. Аргонавти міцно обв’язали корпус корабля канатами, щоби скріпи не розійшлися і дошки витримали перший удар хвиль. Потім спільними зусиллями зіпхнули його на валки, укладені в рівчак, та почали повільно зсовувати «Арго», пильнуючи за Тіфієм, який стояв при стерні. Потім Тіфій дав знак: аргонавти зробили один сильний поштовх, швидко вистрибнули на борт і ухопилися за весла. Корабель із гуркотом прокотився по останніх валках, аж іскри посипалися від тертя, і «Арго» легко зіслизнула в воду. Тепер настав урочистий момент принесення жертви зі святої стегнової кістки молодого бичка та ячмінної води для сина Латони Аполлона-Стріловержця. Аргонавти кинули якір, склали із каміння олтар на березі та востаннє розклали вогонь на грецькій землі. А коли небо почало блакитніти й запалала Зоря, зійшли на борт і підняли якір. Прощалася з ними вся громада Іолку. Прийшла також Іфія, столітня жриця Артеміди, опікунки міста, щоб сказати напутнє слово Ясонові, але через численну юрбу молоді не змогла до нього дістатися. І так, під окрики натовпу, відчалили від берегів Магнезії і, гнані лагідним вітром, попливли на північ, керуючи погляд у бік вершини Осси. Потім, далі при сприятливому вітрі, повернули на схід, до Фракії. Досі несли їх вітрила, але тепер вітер припинився і ніч застала їх на морі поблизу острова Лемнос. Взялися за весла і, напружуючи м’язи, причалили до берега. Здалеку бачили оборонні мури міста Миріни, над яким панувала цариця Гіпсіпіла. На світанку аргонавти вислали до замку герольда з проханням про дозвіл зупинитись у пристані та запастися харчами для дальшої дороги. Неспокійно чекали, якою буде відповідь, бо останнім часом трапилися там якісь не зовсім зрозумілі події, і різні чутки про них кружляли по Егейському морі. На Лемносі панували архаїчні звичаї і щороку, під час осіннього рівнодення, жриці приносили в жертву Священного Царя, а точніше його заступника. Чоловіки начебто збунтувалися і, знехтувавши дружинами, привезли з походу до Фракії рабинь. Врешті доведені до краю лемнійки вигнали з острова збунтованих мужів та їхніх бранок, а дехто казав, що повбивали. Так чи сяк, островом правила молода самотня цариця, а охороняли її озброєні дівчата, бо жодного чоловіка на острові не зосталося. Гіпсіпіла і лемнійські жінки почувалися безпечними за городськими мурами, на острові посеред моря, але нудьгували у самотності, що тяглася вже більше року. Аргонавти з’явилися саме до речі. Було їх не надто багато, не могли становити загрози, окрім того, — як запевняла нянька цариці, — напевно і в думці не мали мстити за чоловіків, яких ніколи на очі не бачили. Тому Полуксо радила запросити і пригостити їх, бо, коли теперішнє становище потягнеться довше, все населення царства перемре і родючий острів спустіє. Отож Гіпсіпіла вислала до аргонавтів синьооку Іфіною, щоб запросила їх до царського палацу на учту, пообіцявши заодно забезпечити провіантом на дальшу дорогу. Серед аргонавтів запанувало небувале хвилювання. Всі вдягали найкращі шати та намащувались пахучими олійками, щоб здаватися якомога вродливішими, і ніхто не хотів залишатися на кораблі. Врешті жеребом вибрано двох, що мали пильнувати «Арго», а решта з Ясоном на чолі рушила до міста; брама була широко розчинена. В палаці вже чекала на них цариця і розкішний бенкет. Пізніше Ясон розповідав, що цариця першого ж дня запропонувала йому трон і просила стати її мужем. Але схоже, що насправді тільки запросила його до свого ложа. Її товаришки звернулися з подібними пропозиціями до решти мінійців і одразу ж після учти всі розійшлися по домах парами, кожна лемнійка вела вибраного аргонавта. У царському палаці зостався Ясон, сам на сам із Гіпсіпілою. З дрожем хвилювання, яке лише підсилювало жагу, підіймався він на ложе цариці, пам’ятаючи розповідь, що жінки-остров’янки повбивали своїх чоловіків, заманивши їх до себе. Ця перша ніч надовго закарбувалася в пам’яті аргонавтів і ледь не прикувала їх навіки до жінок із Лемносу. Потім розпочалися святкування, танці, музичні виступи та урочистості на честь Легконогої Миріни, засновниці міста. Зрештою ті, що зосталися пильнувати «Арго», увірвались до городу і, б’ючи палицями у двері домів, стали вимагати від товаришів, щоб вони збиралися в дорогу, а то відпливуть без них. Аргонавти отямились. Чуло попрощавшись із лемнійками, повільно верталися на борт, пообіцявши, що, повертаючись додому, обов’язково сюди заїдуть. Цариця Гіпсіпіла подарувала Ясонові — на пам’ять про численні ніжні пестощі — гарний пурпуровий плащ. — Ти ж не можеш ходити лише у шкіряній туніці, — сказала. Зворушений Ясон відповів: — Коли б я загинув, а в тебе народиться син від мене, відішли його моїй матері до Іолку. Із Лемносу аргонавти попливли до Самофракії, щоб віддатися під опіку Великої Богині, бо невдовзі мусили вони покинути безпечні грецькі води і переплисти протоку, яку вдень і вночі пильнували грізні троянські триреми. Шанобливо і покірно рушили мінійці до храму Багатойменної, прохаючи верховну жрицю, щоб вона допустила їх до обряду ініціації перед походом, у якому вони мали прославити ім’я Греції або загинути. Десять днів поспіль не можна їм було торкнутися м’яса чи вина, потім їх, одягнених у білі шати, завели до храму, де й були вони допущені до таємниці. На дорогу одержали червоні талісмани, а як вотивні подарунки зоставили бронзові посудини. Вночі, тримаючись фракійського узбережжя, вдалося їм прослизнути через протоку, де потонула колись маленька Гелла^[107], і вплисти до Пропонтиди. Тепер вони просувалися вздовж фригійського берега, відвідуючи різні порти, де їх по-різному приймали. Найкраще пригостили аргонавтів у країні доліонів, бо вони саме втрапили на весілля царя Кізіка та фригійської князівни. Але пізніше, коли буря змусила аргонавтів повернутися, мешканці краю прийняли їх за піратів. Розгорілася запекла битва, у якій з боку доліонів загинув цар Кізік. Поблизу столиці, на скелястому пагорбі Діндім, здіймалася стародавня покинута святиня Матері-Землі, шанованої у Фригії під іменем Реї, до неї поспішили тепер аргонавти. Спершу збудували із дрібного каміння олтар, потім стали довкола нього, оздобивши голови вінками з дубового листя. Потім Ясон розпочав палку молитву до Реї, благаючи Ідайських Дактилів (Рея народила їх на Криті у Диктейській Печері і дала їм спромогу посилати та відводити погибель) змилуватися. Звершивши жертовні обряди, за порадою Орфея виконали танець довкола олтаря. Танцювали при повному озброєнні, ударяючи мечами об щити, аби заглушити жалó бний лемент, яким доліони оплакували свого царя. Так вони танцювали до світанку; коли встало сонце і затих вітер, могли покинути країну доліонів, бо Рея заспокоїла бурхливе море і послала їм сприятливі вітри…Ще їх чекала переправа через Босфор, де на судна чигали рухомі блакитні скелі. Моряки розповідали, що ті скелі сходилися та розходилися, і біда кораблеві, який утрапив би поміж них! Але о цій порі року не було тут ніяких льодових брил, знесених із півночі, отож «Арго» щасливо вплила у Чорне море. Раннього ранку, коли темрява ночі вже почала відступати, а світло дня ще не розпорошило мороку, мінійці прибули до пристані на покинутому острові Тиніас, де вирішили перепочити. Така панувала тут тиша, що їхня власна нава і вони самі видавалися собі примарами з іншого світу. Зненацька земля під їхніми ногами задрижала і перед очима з’явилося неземне видіння, сповите у ясну завісу, що промчало над островом і щезло по той бік небосхилу. І, хоча тривало це лише мить ока, безпомильно розпізнали зі срібного лука, що то син Латони мчав із Лікії до країни Гіпербореї. Мінійці, охоплені богобійною шанобою, збудували олтар на честь божественного сина Латони та офірували йому стегнову кістку дикої кози, пійманої на пасовищі. Потім обійшли хороводом довкола жертовного вогню, і танцювали до ранку, співаючи гімн на честь Аполлона, аж доки вогонь не згас. Принесли урочисту обітницю, що ніколи не зрадять божество. Перепочивши три дні, із західним вітром залишили острів. Тепер пливли вздовж родючих берегів, заселених маріандінами. У столиці зупинилися, а цар та людність вітали їх як героїв — бо колись у Маріандіні гостював переможець амазонок Геракл, повертаючись із Теміскіри. Тут аргонавти пережили глибокий смуток, втративши двох товаришів. Один загинув під час полювання, влаштованого на честь мінійців, а стерничий Тіфій помер від лихоманки. Натомість стерничим нави став Анкей із Тегеї. Повільно наближалися до гирла ріки Галіс, звідки починалося приморське царство амазонок. У глибині суші простяглася могутня, хоча й не така вже могутня, як сотню років тому, імперія гетитів. Обидві держави були у союзі з Троєю. Здалеку помітили на мурах Теміскіри загони озброєних амазонок, що тримали луки нап’ятими до пострілу. Після походу Геракла амазонки не впускали грецьких кораблів до своєї гавані. Натомість ахейці не забули, як амазонки вторглись до Ахейї, так що битви точилися на вулицях Афін. — Це небезпечне місце, — промовив Ясон. Усі вхопилися за весла і мовчки напружили м’язи. «Арго» швидко мчала вперед, розпорюючи хвилі, які, здавалося, самі розступалися. Піт стікав по шиях і спинах мінійців, а жили пучнявіли, але вони не зменшували зусиль, доки мури Теміскіри не щезли, поглинуті далечиною, і ще довше, аж поки врешті не побачили чорних димів над країною халібів. Халіби не орали ріллі, не садили плодових дерев, не випасали худоби, але вдень і вночі, чорні та закопчені, кували залізо. Був на Чорному морі маленький острівець, де амазонки збудували колись олтар, — тут аргонавти вирішили стати на перепочинок. Раптом над «Арго» з’явилася густа чорна хмара і серця мореплавців сповнились тривогою. Коли хмара опустилася, побачили, що були то птахи, — боривітри, жайворонки, луні, побережники та качки, — всі вони, повертаючись з Єгипту на північ, поспішали до того острівця, що й аргонавти. І так укупі люди та птахи зупинились на маленькому клаптику суші, щоб випростати потомлені рамена або крила. Потім мінійці відшукали прадавню святиню; була вона оточена колонами, без даху, повністю відкрита небу. На дворищі стояв олтар, висипаний із дрібної гальки та з чорним жертовним каменем. Аргонавти принесли на ньому в жертву вівцю, а потім розпустили паруси та попливли далі. Вже смеркалося, коли Аргос підійшов до Ясона і сказав: — Ми вже біля Аї^[108]. Видно палац і святиню Ареса. Ясон наказав згортати вітрила та опустити щоглу. Аргонавти ухопилися за весла і під завісою темряви прокралися до широкого гирла ріки Фасій. По лівій руці мали вони Аю, столицю колхів — на тлі могутніх Кавказьких гір, по правій — рівнину Ареса зі святинею, перед якою ріс Дуб із повішеним на ньому Золотим Руном. Ясон наповнив золотий кубок вином і вилив до ріки на честь Матері-Землі та богів Колхіди, а ще за душі померлих героїв. У затишному порослому очеретом рукаві Фасію аргонавти кинули якір і скликали нараду, що тривала аж до світанку.
Палац царя Аєта був величною дерев’яною будівлею, що складалася з трьох частин, обнесених потрійною огорожею. У головному будинку мешкали цар та цариця. Одне крило займав царевич Апсірт, друге — його зведені сестри: Халкіопа, вдова Фрікса, та молодша від неї прекрасна Медея. Цього дня Халкіопа стояла на дерев’яній критій терасі, коли побачила, що від брами у бік палацу прямує семеро чоловіків у грецькому одязі. Перехилилася через балюстраду, щоб краще придивитися, і раптом почула, як завмирає їй серце — серед прибульців побачила своїх синів. Швидко спустилася сходами, вибігла на дворище і розкрила обійми, у які кинулися Аргос, Кітісірос, Мелас і Фронтіс. — Видно, сама доля хотіла, щоб ви не зоставили свою матір самотню і згорьовану і поселилися у Орхомені, де б цей Орхомен не був, наче тут мало землі та золота, — промовляла Халкіопа, плачучи і цілуючи синів, а вони обіймали їй шию і коліна. Тимчасом з палацу вийшов цар Аєт і цариця Ідія, оточені придворними. — Вітайте, сини моєї доньки і Фрікса, що його я вшанував, як жодного гостя раніше, і скажіть, нащо ви повернулися до Аї та хто ці три чужоземці — ваші супутники? — промовив цар Аєт, поважно, як то варвар, пильнуючи, щоб невимушеною мовою не надщербити своєї гідності. Аргос відповів, що корабель, на якому вирядив їх дід, розбився у Чорному морі, і що, тримаючись за відірвану від корпусу балку, вони допливли до острівця, де й провели багато тижнів. Одного дня побачили, як наближається судно, а над ним — хмара птахів. — Куди ж мандрували ці люди та птахи? Люди пливли до Колхіди, а куди птахи — Фріксові сини не знали. — Хоч які заміри, добрі чи злі, привели цих чужинців до Колхіди, запрошую їх разом із вами до палацу, — мовив Аєт, зберігаючи свою повагу і не виявляючи ні тривоги, ні радості з приводу несподіваних відвідин.
Медея всю ніч провела у святині гаю Гекати; повернулася над ранком, мокра від роси, з чіпкими лозами на одежі та маленькою чорною змійкою довкола шиї. Стоячи за стовпом на терасі, придивлялася до видовища, яке діялося перед палацом. Пізнала небожів, але погляд її був прикований до чужинця, що у шкіряній туніці та пурпуровому плащі стояв посеред дідинця на широко розставлених ногах, з руками, опертими на бронзовий меч, — у позі завойовника. Ким був отой прибулець, виглядом такий несхожий на колхів, скіфів та савроматів? Чим довше Медея дивилася, тим могутніша сила тягла її до чужинця. Голова їй запаморочилась, наче раптом розкрилася під нею прірва, і вперше у житті довідалась вона, що таке тривога. Незабаром мала відбутися учта. З дрижанням серця Медея спускалася по сходах до бенкетної зали, де зібрався двір та гості-чужоземці. На мить її очі зустрілися з поглядом Ясона, — і зрозуміла вона, що все її дотеперішнє життя було чеканням на нього. Посеред бенкету Аєт спитав Ясона, нащо аргонавти прибули до Колхіди. Ясон скромно відповів, що по Руно, бо душа Фрікса не дає ахейцям спокою і мучить їх по ночах, домагаючись гідного похорону, в святилищі-вулику, як належить цареві. На це Аєт: — Пригадую, що Фрікс приніс із собою овечу шкуру, що в ній, — так він казав, — мали принести його в жертву на горі Лафістіон. Але не переконаєш мене, наче овече руно, хоч би й золоте (бо ми покрили його золотом і повісили з останками Фрікса — згідно з нашим обрядом — на дереві), було причиною, заради якої ви відбули таку далеку і небезпечну подорож. Відповів йому Ясон: — І справді, я прибув сюди з наказу мого дядька, царя Іолку, він відібрав трон у мого батька і заявив, що віддасть його лише тоді, коли я привезу Золоте Руно. — А я думав, що ти приїхав свататися до моєї доньки, як колись Фрікс, — зненацька сказав Аєт. Отож Ясон поквапом відповів, що його найпалкіше бажання — стати зятем царя Аєта і поселитися в Колхіді. А ще він готовий своєю залогою підтримати царя Аєта проти одвічних ворогів Колхіди — савроматів. Аєт примружив вузькі очиці, а на устах його з’явилася хитра й жорстока усмішка, схована під буйним вусом. — Я завжди передчував, що не матиму потіхи з Фріксових синів, — і от передчуття мене не обманули. Мої рідні внуки притягли чужинців, щоб позбавити мене престолу! Бодай би я наказав язики та руки їм обтяти і на власних ногах пустити в широкий світ, замість дарувати корабель! Що ж до тебе, чужинцю, якщо ти хочеш добиватися руки Медеї, то мусиш пройти випробування: за один день виорати і засіяти поле. Ясон чув, що Аталанта^[109] обіцяла побратися з тим, хто пережене її в бігу; але траплялося, що в якомусь занепалому царстві претендентові на руку спадкоємиці трону наказували виконати старовинний обряд орання та сіяння зерна. Отож, не здогадуючись про підступ, радо відповів, що охоче береться за це завдання. — Закладеш ярмо на огнедишних биків і ними тричі заореш поле. Потім кинеш у ріллю зерно. Будуть то зуби драконячі, а з них зійдуть Озброєні Люди. Якщо зумієш сам-один їх подолати — дістанеш те, чого бажаєш. Випробування відбудеться за три дні. Бажаю успіху. Аєт добродушно усміхнувся, а Ясон відчув, що зеленіє від страху. Підвівся з-за столу; разом із ним Теламон і Авгій. Всі троє уклонилися і рушили до виходу. За ними Аргос, син Фрікса. Медея, що впродовж усієї розмови мінилася на виду, вп’яла погляд у пурпуровий плащ, який покривав плечі Ясона, а, коли зник він за дверима, здалося їй, що згасло світло і землю оповила темрява. Не помітила, як Халкіопа схопилася з місця та, обійнявши трьох молодших синів, поспішила до своїх покоїв. Тимчасом аргонавти поспішно радилися. Взяв слово Аргос: — Лише одна людина може нам допомогти. Жриця Гекати. Богиня відкрила їй таємниці зела та всього, що росте на суші та у воді, біг зірок і шлях мандрівки Місяця. — Медея? — спитав Ясон і серце його прискорено забилося. — Так. Піду до палацу порозмовляти з моєю матір’ю. Ясон наказав вивести «Арго» з очеретів, де його досі ховали, та закотвичити біля берега. — Не годиться нам довше ховатись у шуварах, тепер, коли нас прийняли як гостей, а я прийняв виклик. Цар Аєт також радився з колхами, як позбутися чужинців. Врешті знайшли безпомильний спосіб: доки Ясон трудитиметься на полі, колхи вирубають дубовий гай на березі, де стоїть «Арго», і підкладуть вогонь, а залогу переб’ють. Щоб жоден Фрікс Еолід^[110] більше не приїжджав до Колхіди в гості! Вночі Медея бачила сон. Снилося їй, що сама виконує завдання, яке її батько дав Ясонові. Наклала на биків діамантове ярмо та зорала поле; посіяла драконові зуби і подолала Засіяних Людей, що зійшли за ніч та були озброєні, як колхідські воїни; приспала Стоголову Варту перед святинею Ареса, зняла Золоте Руно і дала його Ясонові. Пробудилася з криком жаху: сон відкрив їй правду — воліє чужинця, а не рідного батька і готова взяти на себе все, що мало спіткати його. Плакала на ложі, — і так застала її Халкіопа. — Чого ти плачеш, сестро? Може, знаєш, що батько збирається зробити зі мною та моїми дітьми? Ти чула погрози, які він кидав у їхній бік? Може, я мушу, доки є час, покидати рідний дім і тікати з дітьми на край світу, де ніхто і не чув про Колхіду? Відповіла їй Медея: — Боюся, що батько задумав погубити твоїх синів разом із чужинцями. — Один тільки спосіб є, щоб їх порятувати, — мовила Халкіопа. — Але ти мусиш присягти на Матір-Землю, що не зрадиш мене. — Присягаюсь Матір’ю-Землею. — Аргонавти мусять негайно забрати Золоте Руно і відплисти. — Золоте Руно охороняє Стоголова Варта. — Треба приспати варту. Ти знаєш усілякі зела. Лише ти можеш порятувати ахейців, а з ними моїх синів. …Отож, сама доля в особі Халкіопи вирішила замість неї. Медея відчула, як охоплює її дикий захват, — немов пожежа, що дощенту випалює все на своїй дорозі. Побачила перед собою пустку, очищену від усіляких перешкод — мурів, сторожі, родинних зв’язків, вірувань, звичаїв і тривоги власного серця, — пустку, що її повільно наповнювала постать Ясона. — Я допоможу їм здобути Золоте Руно. Сестри подали одна одній руки. Халкіопа повернулася до синів, схованих у її ліжниці. — Підете на «Арго» і скажете Ясонові, щоб опівночі був у гаю Гекати; там Медея навчить його, що має робити.
…де сходяться три дороги, де росте гай чорних тополь, де між тисом і миртом закопані символи воскресіння, — там здіймалася святиня Гекати. Медея увійшла досередини храму, щоб принести благальну жертву Тій, яка тримає ключі від пекельних воріт і від брам спасіння. Потім вийшла на дворище і звернула погляд у бік місяця. символу Великої Богині, про яку розповідали еолійці, що під час нічної мандрівки по небі закохалася в Ендиміона. Медея здійняла до неї руки, наче прохаючи допомоги. …Ти теж закохалася в Ендиміона, побачивши його сплячого у латмійській печері. Ти теж палала пристрастю і жоден чарівний напій не міг її погасити. Ти теж сохла від туги, коли мусила покинути коханого після ночі здійснених мрій. Ти знаєш, що таке шаленство, від якого немає порятунку.. І здалося Медеї, що крізь шум тополь дійшов до неї голос самої Богині: «Здобудеш Ясона. Зазнаєш із ним найвищої насолоди і сягнеш самого дна розпачу. Ні від чого тебе не звільнять, а ти ні перед чим не відступиш через кохання до нього. А тепер зроби серце своє твердим, наче камінь, щоб могло витримати муку, яка тебе чекає…»Перед нею стояв Ясон. Не знала, коли він прийшов і як довго пробув. Із небуття, в яке занурилась, вирвав її його голос: — Чому ти стоїш бліда і тремтиш, наче птаха, піймана в сильце? Невже ти мене боїшся? Я прийшов лише як благальник, прохати тебе, щоб ти допомогла мені виконати завдання, поставлене твоїм батьком. Це сказавши, опустився на одне коліно і чекав, що скаже Медея. — Цар Аєт не збирається дотримати свого царського слова. Навіть якби ти вийшов із випробування переможцем, усі загинете. Вам слід якомога швидше тікати з Колхіди. — Я не можу залишити Колхіду без Золотого Руна. Медея притисла руку до серця: — Дістанеш Золоте Руно. — Колись Аріадна допомогла Тесеєві вийти з Лабіринту^[111]. — Повернися на корабель і приготуйтесь рушати в дорогу. А коли посутеніє, пильно дослухайтесь, доки з Рівнини Ареса пролунає виклик. Я тричі покличу на ім’я наймолодшого сина Фрікса і нехай на цей знак «Арго» попливе до другого берега. — Якщо повернуся живий і цілий із Золотим Руном до Ахайї, вдень і вночі пам’ятатиму, що це завдяки Медеї побачив я Іолк, моє рідне місто. А коли казав так, наче очима душі побачив кам’яні мури Іолку та царський палац, де чекала його матір, а Медеї видалося, що з кожним сказаним словом він оддаляється від неї, відходить назавжди. — Пам’ятай. Якщо здалека дійде до мене звістка, що ти забув ім’я Медеї, вишлю до Іолку посланця — подмух вітру чи птаха, що сяде у твоєму мегароні гостем непроханим і нагадає тобі про твою невірність. — Можеш бути певна, що я прославлю ім’я твоє у всій Ахайї. Чоловіки і жінки віддаватимуть тобі почесті, наче богині. А коли б ти сама завітала до Іолку, оточеного пагорбами та багатого пасовищами і стадами, будеш прийнята як цариця. і сама застелиш шлюбне ложе і ніхто вже нас не розлучить до смерті. — Поклянися, — сказала Медея. Ясон неспокійно глянув на неї. У цю мить зрозумів, що на його дорозі стало кохання, невідворотне, як вироки Прях Життя; кров відпливла від обличчя до серця, щоки зблідли і стерпли руки. «Так, певне, почуваються людина, тонучи» — пробігла думка рештками тями. — Клянуся, — шепнув. — А тепер іди. Невдовзі світатиме. Я ще багато чого маю приготувати. Йди.
…Темними вулицями Аї, критими галереями, вузькими переходами і тісними брамами прослизала якась закутана у серпанок постать, прямуючи в напрямку Рівнини Ареса. Коли врешті дісталася гаю у святинному окрузі, тривожно роздивилася, а впевнившись, що ніхто її не переслідує, відкинула серпанок. Це була Медея. Мала на собі одіж весільну, дорогим камінням гаптовану, драконами та місяцями вишиту, сріблястий завій-серпанок на голові, але без черевиків, босоніж утекла з царського палацу, щоб легше вибратися із городу. Обережно зійшла на берег і стала в тіні високого ясена. По той бік ріки миготів ряд вогнищ, на тлі яких чорніла нава ахейців. На «Арго» ніхто тої ночі не спав. Всі сиділи на палубі, вдивляючись у Велику Ведмедицю та Оріон, і ніколи ще рідні краї не здавалися їм такими далекими, як у цю мить. Панувала повна тиша, довкола не чути було ні людського голосу, ні собачого гавкоту, лише у пристані варварів, у гирлі Фасію, дико билися серця корсарів, непевних, що принесе їм доля. Далеко, з другого берега долинув крик: — Фронтіс… Фронтіс… Фронтіс…Сини Фрікса пізнали голос Медеї, — і Ясон його пізнав. — Елелею, іо, іо, — відповів Фронтіс бойовим закликом ахейців. Аргонавти поквапом зайняли місця і вхопилися за весла, які занурили у воду, намагаючись якомога частіше ними змахувати. Медея, стоячи під ясенем, бачила, як нава повільно та безшелесно підпливає до неї. Ще корабель не дістався берега, а вже Ясон зістрибнув із борту та побіг до неї. За ним сини Фрікса. Але Медея наблизилась до «Арго» і впала навколішки. — Доведеться вам забрати мене з собою, бо тут загрожує мені погибель неминуча. Дістанете Золоте Руно і скарби з Аресової святині, але ти, Ясоне, мусиш присягнути перед товаришами своїми, що не покинеш мене, — адже я заради тебе зрадила рідну землю і найближчих своїх. На це Ясон обійняв Медею і поважно мовив: — Хай Матір-Земля і Зевс будуть мені свідками, що введу тебе до свого дому дружиною, як тільки припливемо до Еллади, — і ніколи не покину. Те сказавши, простяг правицю, а, коли Медея подала йому руку, міцно її стис, і так вони стояли якийсь час злучені на знак того, що збережуть вірність одне одному.
Перед святинею Ареса, де ріс Зелений Дуб із повішеним на ньому Золотим Руном, вдень і вночі пильнувала сторожа із сотні мужів, усі в хрустких панцирах, наче Стоголовий Змій, що кільцем опоясував скарбницю царя колхів. Медея і Ясон тихо ступали по траві, непомітні в тіні тисів та мирту, коли замерехтіла їм золота луска Стоголової Варти. Медея сховала Ясона у найчорнішій гущі дерев, а сама виринула з тіні і, стоячи у місячному сяйві, почала наспівувати. Не збереглися слова пісні, що нею Медея заклинала світ довкола себе. Обходячи святиню, ступала боса, наспівуючи та розприскуючи зі золотого флакончика таємничу росу з п’янким ароматом. Коли підійшла до Дуба, перший вартовий заступив їй дорогу, але вона, далі наспівуючи, приснула йому в очі присипляючу рідину; у цю мить на обличчі воїна-змія розлився вираз блаженства та зачарування, він опустив меча і повільно опустився на землю біля ніг чаклунки. Медея описувала все вужчі кола, все тісніше обплітала святиню смугою соку з колхідського крокусу, наспівуючи все ту ж пронизливу мелодію, аж доки Стоголова Варта не лягла на землю, занурившись у напівсон. Медея покликала Ясона. — Ходи. Коли Медея почала наспівувати, він теж розгубився, наче перетнув грань між дійсністю та галюцинацією. Все, що тої ночі трапилось у Гаю Ареса, залишилось у Ясонових спогадах дивно неясним і каламутним. Наче уві сні, зірвав зі святого Дуба Золоте Руно і, разом із Медеєю, увійшов до святині, де були скарби, про які ахейці навіть не мріяли. Навантажені золотом і коштовним камінням, що походило із далеких північних гір, залишили святиню та поспішили на корабель. Аргонавти з веслами в руках, по двоє на кожній лаві, чекали, щоб відчалити від берега. Пізніше розповідали, що Медея, перш ніж зійти на «Арго», завагалася. Але це тривало неповну секунду, як перерва між двома ударами серця. Ясон допоміг їй вийти на корабель і нава, відштовхнута веслами, відразу опинилася посеред ріки. Всі працювали мовчки, щоб якомога швидше виплисти на відкрите море, розуміючи, що стягнули на себе смертельну небезпеку, викравши доньку царя Колхіди. Лише Аргос, Кітісірос, Мелас і Фронтіс відчували безтурботну пташину радість, безмежно вірячи чудодійним силам, якими володіла Медея. Коли настав день, царський палац у Аї облетіла звістка, що аргонавти відпливли, забравши Золоте Руно та Медею. Ніколи не вийшло наяв, хто перший приніс страшну новину і поставив на ноги весь палац. Цар Аєт негайно ж вислав погоню. У золотому шоломі, оздобленому чотирма червоними пір’їнами, з-під якого блискали білки очей, особисто відправив колхідський флот; а командування ним довірив Апсіртові. І здавалося, що то не кораблі варварів, а зграя птахів білокрилих випливла на море і рушила в погоню за втікачами. Тимчасом сприятливі вітри гнали самотню грецьку наву до краю пеласгів, до Іолку, оточеного пагорбами, святого міста Артеміди. І не минув третій день, як «Арго» причалило до берегів Пафлагонії. Тут, на прохання Медеї (вона хотіла принести жертву Гекаті), аргонавти стали на перепочинок. Ніхто ніколи не довідався, яку жертву принесла Медея Триликій Богині, але олтар, споруджений аргонавтами, ще існував тисячею років пізніше, коли Аполлоній Родоський відвідав Пафлагонію. Звідти «Арго» — на пораду Медеї — помчала на північ. Аргонавти хотіли збити погоню зі сліду і з боку Фракії вплисти до Босфору, а ще Медея хотіла просити поради в Кірки, що мала при березі Істру свою оселю. Але не судилося Медеї безвинною вплисти у Пагаси: коли «Арго» причалила до малого острівця при гирлі Істру, присвяченого Артеміді, і стала на якір, до сусіднього острівця наблизились колхідські кораблі, відрізаючи мінійцям дальшу дорогу. Апсірт, подібно до Медеї, прагнув здобути допомогу Кірки, — так зустріч сестри з братом стала неминучою. Заговорила Медея: — Не думаю, що ми обоє можемо вийти неушкодженими з цієї зустрічі. Але, якщо Апсірт згодиться прийти сам на острівець Артеміди, спробую умовити брата повернутись до Аї. Отож вислали герольда з коштовним даром, — був то пурпуровий плащ, подарований Ясону царицею Гіпсіпілою, — і викликом од Медеї, щоб Апсірт прибув для розмови з сестрою. З’явився сам, без охорони, на святому острові, як хотіла Медея. Тимчасом посутеніло, так що ледь могли бачити свої обличчя. — Отож, ти прийшов, — мовила Медея. — Що ти хотіла мені сказати? — Повертайся до Колхіди, а мене залиш моїй долі. — Ти добре знаєш, що я не можу цього вчинити. — Так. Знаю. — Я думав, що тебе викрали сини Фрікса. — Сини Фрікса невинні. — Отож, ти сама? — Я сама. — Медеє? — Так, Апсірте. Їхні імена зависли у повітрі, пересиченому густим запахом акації. Зі схованки вийшов Ясон із оголеним мечем та кинувся на Апсірта. Медея закрила обличчя, щоб не дивитись на смерть свого брата. Удар Ясона був таким замашним, що кров ринула із жил Апсірта, наче з жертовної тварини, і заплямувала сріблястий серпанок та весільні шати Медеї. («Ніколи вже не позбудуся тієї крові», — промайнула в неї думка. )Ясон старанно розтяв тіло Апсірта на шматки, тричі злизав його кров, щоразу спльовуючи, як то чинять убивці, щоб не переслідував його дух убитого. Тоді Медея стала на березі острова із запаленим смолоскипом, який наготувала завчасно. (Отож, із самого початку знала, як закінчиться ця зустріч). То був знак для мінійців, що Апсірт мертвий. Кинулися вони на колхів, які нічого такого не сподівалися, і з піратською вправністю багатьох повбивали, а решту розпорошили. Тепер аргонавти могли спокійно рушати в дальшу подорож. Але Медея заперечила. — Тут неподалік мешкає моя тітка Кірка. Нам слід завітати до неї, щоб вона очистила нас перед дорогою. Ясон та Медея босоніж, як воно годиться покутникам, помандрували до Кірки пишноволосої. Кірка мешкала в садибі, збудованій із гладко тесаного каміння, в долині, оточеній кущами ліщини, чорними тополями та вербами, — тут вона вирощувала магічне зілля. Здалеку помітила мандрівників і розпізнала Медею. Вийшла їй назустріч і дала знак рукою, щоб ішли за нею. Коли зайшли до зали, вказала їм місце почесне, стільці, гарно оббиті срібними цвяхами. Але вони рушили до вогнища і сіли в попіл, як слід робити покутникам. Медея затулила обличчя руками, а Ясон застромив у стелю меча, яким убив її брата. Зробивши так, здійняли погляд на Кірку і, коли глянули просто їй в очі, Кірка довідалася, що гості вчинили вбивство. Підвелась зі стільця і мовчки, зі зморщеними бровами, почала готувати очисну жертву з крові новонародженого поросяти, якою обприскала їм голови та руки. Їй допомагали чотири служниці-жриці, що готували вино та ячне тісто для жертви і заводили молитви, аби втихомирити Фурій, які переслідували вбивцю до кінця його життя. Потім, коли обряд очищення вже був звершений і помічниці відійшли, Кірка наказала благальникам сісти навпроти неї та глянути їй в обличчя. — А тепер скажи, звідки ти тут взялася і хто такий цей чужинець? — сказала. Отож Медея почала своєю рідною колхійською мовою розповідати про прибуття аргонавтів і те випробування, якому мав бути підданий Ясон, і про те, як Аєт задумав погубити мінійців, а разом із ними — синів Халкіопи. А коли дійшло до зустрічі з Апсіртом і до того, як вона заманила його на острів Артеміди, дурячи, що повернеться разом із ним до Колхіди, замовкла. Тоді озвалася Кірка. — Раз ти прибула до мене як благальниця і ти моя кревна, то не вчиню тобі нічого злого. Але залиш мій дім разом із чужинцем, ким би не був той чоловік, якого ти воліла більше, ніж своїх рідних, і заради якого пролила кров свого брата. Встань і не колінкуй біля мого вогнища — я не для того вчила тебе мові квітів та зел, щоб ти сіяла знищення. Медея встала і накинула серпанок на голову, а Ясон обійняв її за стан і, так тримаючись, вони залишили дім Кірки і повернулись на берег, де чекала їх вірна нава. Пливли тепер уздовж фракійського узбережжя аж до Босфору. А коли перетнули Пропонтиду, щасливо проминули Геллеспонт і опинилися на Егейському морі, то не могли повірити, що подолали усю цю дорогу і повертаються до Ахайї зі Золотим Руном. В Іолку ніхто їх не чекав. Ніхто не сподівався, що «Арго» повернеться. Доходили вісті, що мінойці загинули у Пафлагонії, що захопили їх у полон амазонки, що убили їх колхи, а дехто твердив, що «Арго» взагалі не перепливла Геллеспонт, бо її затопили троянські кораблі. Вночі «Арго» причалила у Пагасах. Зранку Ясон довідався від старого перевізника, що його батьки мертві. Цар Пелій убив обох, скориставшись відсутністю сина. Ясон хотів негайно ж ударити на Іолк, але аргонавти не дозволили цього зробити. Серед екіпажу «Арго» був також син Пелія та наречений його доньки. Інші мінійці теж хотіли якомога швидше повернутися до своїх домів. Нехай Ясон кожному виділить належну пайку здобичі і кожен піде собі до свого краю. Отож тоді у Пагасах настала розлука аргонавтів і вони розійшлися до своїх міст чи замків, якщо хтось мав замок. Ясон і Медея не мали куди повертатись. Їхнім єдиним домом була «Арго». Ще раз зійшли на борт і разом із синами Фрікса попливли до Беотії. В Орхомені Ясон повісив Золоте Руно у святині, щоб воно по віки віків свідчило про похід аргонавтів до Колхіди. Сини Фрікса зосталися в діда, натомість Ясон і Медея попливли далі. Біля корінфського перешийку Ясон поставив «Арго» на якір та посвятив її Владиці Морів, Посейдонові. Звідти разом із Медеєю вирушив до Корінфу. Пізніші перекази твердять, що цар Аєт походив із Корінфу і що Медея була законною спадкоємицею корінфського престолу. Хай там як, після смерті царя Корінфа Медея зійшла на трон і разом із Ясоном правила Корінфом. Через десять років, протягом яких Медея народила двох синів, Ясон закохався у Главку, доньку царя Фів^[112], і вирішив розлучитися з Медеєю. Звинувачував її в отруєнні царя Корінфу з метою захопити престол. Вже раніше — твердив — вона пропонувала отруїти царя Пелія, але він не дозволив. (Дехто запевняв, що вона таки це зробила, обіцяючи відмолодити його в магічному казані). Тоді Медея нагадала Ясонові присягу, складену на Матір-Землю і Зевса, що ніколи її не покине. Ясон заперечив, що ця присяга складена була під примусом і що він не хоче мати жоною отруйницю. Тоді Медея пристала на розлучення і вирішила повернутись до Аї, бо дійшли до неї вісті, що батько її, Аєт, помер, а вона стала спадкоємицею престолу Колхіди. На прощання послала Главці шлюбні шати, а потім одвела своїх дітей до олтаря Великої Богині — Арголідійської Гери, а сама повернулася до палацу. І одразу ж після цього спалахнула пожежа. Полум’я знищило увесь дім та зібраних в ньому весільних гостей. Загинули і Медея, і її суперниця Главка. Тільки Ясон врятувався. Родичі царя Фів, помщаючись за смерть Главки, убили дітей Медеї і розпустили поголос, що це Медея їх погубила — як перед тим Пелія та Корінфоса. Ясон змушений був залишити Корінф і вів життя скитальця, мандруючи з міста до міста.
Багатьма роками пізніше у корінфському порту з’явився старий чоловік; він любив сидіти у тіні «Арго». До того часу наву аргонавтів встигла роз’їсти морська сіль, а водорості обросли її дно. Але старий чоловік ще пам’ятав, як вона була гарним кораблем, спроможним на далекі морські мандри, і за жбан пива чи й задарма розповідав про похід аргонавтів по Золоте Руно. У розповіді старого чоловіка Ясон зовсім не уникав завдання, яке йому поставив цар Аєт, а уярмив огнедишних биків і, завдяки чудотворному еліксирові Медеї, переміг Засіяних Людей, що зійшли з драконячих зубів. Усі легенди про морські походи, які лиш кружляли Середземним морем, опинилися в оповіді про плавання аргонавтів, що відвагою та хитрістю перемагали людей, звірюк і підводні скелі. — А чи бачив ти, дідуню, на власні очі Ясона, що в нього закохалася царівна Медея? — спитав якось один із моряків. На цеє старий підвівся із тіні та мовив голосом, що мав загучати, наче бойова сурма, натомість забринів тихо і скрипуче. — Ясон — це я. Громада парубчаків зареготала. Потім хтось із них кинув у старого грудкою глини. — Ти, жебраче, ти — Ясон! І знову реготались. Вночі старий підвівся із постелі, що сам її розклав на палубі «Арго» і пішов на ніс корабля. Довго і тяжко прив’язував міцний конопляний мотуз. При цьому тяжко дихав і хрипів, відпльовуючи мокротиння. Коли все було готове, зійшов із борту і став перед носом корабля, з якого звисав мотуз. — Медея, — сказав і взявся за мотузку. Цієї миті корабель перехилився і носом ударив старого по голові. Назавтра його знайшли мертвим у тіні «Арго», з мотузком, прив’язаним до носа нави.
Казали, що не всі аргонавти покинули Колхіду разом із Ясоном. Начебто зосталися в Аї близнюки із царського дому Спарти. Правду кажучи, не мали чого повертатися до Спарти, бо їхній батько змушений був пообіцяти престол синові завойовника Мікен, Менелаєві. Він мав побратися з їхньою сестрою Геленою, коли дівчинка підросте. Діоскури збудували пліт і попливли вздовж кавказького узбережжя. У місці, найдальше на схід розміщеному, зупинилися і збудували поселення, на їхню честь назване Діоскуріадою З часом осіли тут купці, що торгували з кавказькими племенами. Скуповували вовну, мед і будівельне дерево, а пропонували на продаж грецькі амфори та зброю, виготвлену із заліза, купленого в халібів. Через тисячу років після того, як Діоскури заснували поселення над Чорним морем, Діоскуріада була портовим містом, відомим у всьому еллінському світі. Грецький географ Страбон сповіщав, що припливали туди кораблі з усіх частин світу і що тамтешні купці тримали сто тридцять перекладачів з усіляких мов^[113]. З часом внаслідок воєн та нападів кавказьких племен Діоскуріада занепала і римляни побудували на її території нове місто^[114]. [У ХІХ столітті мешканці Грузії відкопали в Сухумі скарб із монет, карбованих у Діоскуріаді, а у ХХ столітті, після другої світової війни, грузинські археологи у водолазних костюмах спустилися на дно Сухумської затоки та знайшли там руїни фортифікації міста, заснованого Діоскурами^[115]. ]Зрештою, невідомо, чи Кастор і Полідевк поселилися у заснованому ними місті. Бо Аполлодор розповідає, що Діоскури та їхні двоюрідні брати Ідас та Лінкей повбивали одні одних у суперечці при поділі здобичі й худоби, награбованих в Аркадії. Але ще раніше Діоскури викрали наречених Ідаса та Лінкея. Одна з них була жрицею Афіни, друга — Артеміди^[116]. Що ж до Медеї, то поклонники Гекати ніколи не повірили переказам, начебто жриця Триликої Богині загинула в полум’ї. Запевняли, що Геката прислала за нею колісницю, запряжену крилатими зміями, і та забрала Медею з палаючого палацу. Пізніше, коли запанувала олімпійська релігія, Медею вважали лихою чарівницею і приписували їй усе нові злочини. Хай там як, Медея — перша відома нам на ім’я чарівниця, що загинула на вогнищі. Вогнищем був царський палац у Корінфі, підпалений її власною рукою. Відтоді вогнище стало остаточним приреченням чарівниць упродовж трьох тисяч років. Клітемнестра і Гелена

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒