Annotation 10 страница

Фебе, ти Делосу й Лікії владарю, Що джерело кастальське любиш… Піндар Делос від прадавніх часів був Священним Островом. Сюди доставляли з Гроту Діктінни віщі едикти, а герольди Критської Німфи розвозили їх до підлеглих мікенських царств. Тут Велика Богиня під іменем Латони знайшла притулок, у якому їй відмовили Егіна та Евбея, фракійський Атос і Самос, Сірос і Фокіда, Лемнос та багатий Лесбос. Даремно хотіла вона зупинитись на Паросі чи Наксосі, щоб дати життя божественному синові. Всюди відмовлялись її прихистити, — аж доки не прибула на Делос. Тут обхопила руками пальму і вклякла на соковитій зеленій траві, народжуючи Аполлона, а земля, де вона відпочила, радісно розсміялася. Мешканці Делосу, скромні пастухи, збудували синові Латони олтар із козячих рогів. З бігом часу олтар розпався і заріс плющем. Щойно один із синів Аріадни та Діоніса звів на Делосі храм, присвячений Латоні та її божественному синові та заснував колегію жриць, покликаних віщувати. Рік за роком до Делосу мандрували юрми прочан, приносячи в дар голубів і бронзовий посуд, амфори з вином і пахучі олійки. А коли вже вручили подарунки і повісили вотивні приношення, до пізньої ночі танцювали довкола олтаря, з руками, сплетеними на спинах, і радісно гукали: «Іо, іо, Пеан», — на честь Аполлона та Латони. Але нині на Делосі панувала мертва тиша, — переривало її лише туркотіння голубів, яких годувала літня жриця Нікіппа, вигнана дорійцями з Фессалії. Нікіппа була верховною жрицею у Ітонеї, де об’явилася Деметра; на місці чудової події збудовано святилище, так само миле серцю богині, як Елевзин. Росла там тополя, що сягала небес; опівдні довкола неї танцювали молоді жриці. Коли дорійці вторглися до святилища, кинулися до дівчат, але ті розбіглися мов зграйка горобчиків. Ватажок дорійців, лютий, що не вдалося йому жодної піймати, здійняв сокиру і вдарив по стовбуру священної тополі. Нікіппа у жрецьких шатах поспішила на порятунок дерева, — мала вона в руках пучок маків і ключ, перевішений через рам’я. Промовила лагідно, як годилося жриці: «Дитино моя, не рубай дерев, присвячених богам. З огляду на пам’ять про твоїх батьків — вони молилися, щоб ти прийшов на світ, — стримайся від злих замірів і забери звідси своїх товаришів, інакше спіткає тебе гнів Володарки Деметри, святилище якої ти зневажив». На те Ерісіхтон — так звався той ватажок, — з люто-вовчим поглядом відрік: «Геть звідси, щоб я і тебе не рубонув цією сокирою! А з деревами зроблю, що мені заманеться. Збудую з них бенкетну залу і буду в ній учтувати зі своїми товаришами». На цеє жриця: «Так, так, збудуй собі, собако, бенкетну залу, де будеш учтувати. Бодай би ти учтував там… без кінця». І Деметра учинила так, що сповнилось прокляття жриці, бо чим довше Ерісіхтон бенкетував, тим більшу спрагу відчував, аж доки не помер від перепою^[150]. Нікіппа часто оповідала ту історію жрицям на Делосі, а вони повторювали її наступному поколінню, а через багато віків записав її Каллімах із Кирени^[151]. Від Нікіппи жриці на Делосі довідались також про інші речі, жорстокі та жахливі... Кодр, молодший син царя Пілосу, вибрався з палаючого замку і втік до Афін. Афіняни проголосили його своїм царем. Але через кілька років дорійці підійшли під афінський Акрополь, погрожуючи облогою, якщо афіняни не видадуть їм свого царя. афіняни відмовились. Кодр уночі перевдягненим залишив замок і сам віддався в руки дорійцям, щоб урятувати місто. Таким був Кодр із роду Нелеїдів. … Загинув також Тізамен, син Ореста, який до кінця обороняв Мікени. Був убитий під Левиними воротами, коли, відкинувши царські відзнаки, намагався прорубати собі прохід і залишити вже здобутий замок. Дорійці навіть не знали, що убили царя Мікен, внука Агамемнона та Клітемнестри. Життя на Делосі пливло тепер одноманітно й убого. Жриці не носили ритуальних шат, не фарбували облич — окрім як для відправляння обрядів, — щоб не дратувати дорійців, які поселилися на сусідньому острові. Раз на тиждень причалювала до Делосу глибокодонна лодія з острова Ренея. Його мешканці постачали жрицям рибу, оливки, груші та виноград. На Ренеї знаходився також спільний цвинтар, бо на Священному Делосі не дозволялося ховати померлих. Саме опала ранкова імла і на широке небо вступило ранкове сонце, коли до пристані у Делосі причалив корабель. То була не лодія з Ренеї, а гостродзьобе піратське судно. З нього зійшло на берег семеро людей. П’ять чоловіків та дві жінки. Чоловіки несли якісь великі предмети, загорнені в солому. Нікіппа, що, як найстарша віком, очолювала колегію, вислала двох служебників Богині, аби пішли глянути, які то гості завітали на Святий Острів. То були прочани. Прибули з гіперборейських островів і привезли дари для Аполлона^[152]. Звідки прибули? Служебники мусили повторити. — З гіперборейських островів. Дівчата звалися Лаодіка та Гіпероха, а їхні супутники-чоловіки були слугами. Вже колись, кілька поколінь тому, з гіперборейських островів прибули дві дівчини, Арга і Опіда, щоб принести данину, яку самі на себе наклали в подяці за щасливі пологи Латони. Їхня могила, — єдина на острові Делос, — була дуже шанована і постійно посипувана попелом із спалюваних на олтарі стегон жертовних тварин. Але віддавна не з’являвся ніхто з гіперборейських країн, а, відколи дорійці заволоділи Фессалією та Пелопоннесом, життя на Делосі пливло зовсім відірвано від світу. Отож прибуття мандрівниць з-за Гераклових Стовпів спричинило неабияке хвилювання. Як вони сюди дісталися? Чи дорійці не чинили їм перешкод? І звідки це судно, бо напевно ж не припливли на ньому з гіперборейських островів? Корабель дали їм дорійці. З Гіпербореї примандрували Бурштиновим шляхом до річки По. Звідти якимсь кораблем припливли до Теспротії. Зупинились у Додоні. Додонці доставили їх у Дельфи. Так тепер називається колишнє святилище Піфона^[153]. На цю звістку жриці схопилися з місць. Неможливо, щоб найстарша святиня на елладській землі, збудована тисячоліття тому з бджолиного воску та пташиного пір’я на честь матері-Землі, була віддана Аполлонові. Однак так воно й було. Аполлон (а, можливо, дорійці? ) застрелив Піфона з лука та захопив святилище, змінивши його назву на Дельфи, бо дельфін був священною твариною Аполлона. Відтепер у святилищі господарювали жерці, залишивши жрицям віщування. Мусили відтепер жити у незайманості, як наречені Аполлона. У Дельфах Гіпероха та Лаодіка зустріли дімантів^[154]; ті вельми шанували Аполлона і, довідавшись, куди прямують дівчата, заопікувались ними та відіслали на Евбею. Потім один острів передавав їх іншому: Андрос острову Тенос, Тенос острову Міконос, а з Міконосу прибули на Делос. Озвалася сивоголова Нікіппа. — Якщо верховним богом у Елладі є зараз Аполлон, син Латони, то нашому святилищу на Делосі ніщо не загрожує. На це Лаодіка: — Верховним богом у Елладі є тепер Зевс. І йому належить святиня у Додоні. — Зевс? — здивувалися жриці. — Колишній Священний Цар? — І Афіна народилася з його голови. — Як це «з голови»? — Так проголошують додонські жерці. Не можуть-бо згодитися з тим, що Афіна є Богинею Мудрості. Тому проголосили, що вистрибнула з голови Зевса і звідси її мудрість. Але жриці з Делосу і дівчата з гіперборейських островів згідно думали, що ніхто не повірить у цей догмат. Назавтра наступило урочисте вручення подарунків. Був то гарний жертовний посуд з бронзи та срібла, а також оздоби із бурштину. — І ви не боялися такої далекої дороги? — дивувалися жриці. — Ні, — відповіла старша Лаодіка, — адже ж ми прибули шляхом Аполлона, який раз на дев’ятнадцять років прибуває на гіперборейські острови і грає тоді на арфі. З його святині виразно чути музику. А він танцює та співає від весняного рівнодення і аж поки не зійдуть Плеяди. Жерці зарані оголошують у нас появу Аполлона, мусите-бо знати, що ми, як жоден інший народ, знаємося на оборотах небесних тіл. Наших жерців втаємничив єгипетський цар, бо наша цариця була його донькою. Наближався час, коли Гіпероха та Лаодіка мусили повернутись до рідного краю, аж тут надійшла звістка, що нові орди дорійців спільно з Народами Моря напали на Крит і знищили відбудовані Тесеєм міста. По всьому Егейському морю, від Геллеспонту до Криту, кружляли гостродзьобі піратські кораблі і не можна було знайти безпечного місця на суші та на морі. Син царя Кодра, останній з роду Нелеїдів, разом із групою афінян перебрався до Малої Азії та заснував там колонію. На Пелопоннесі шаленіли пожежі. Жриці, вигнані зі святилищ, ховалися у скельних печерах, на купинах серед трясовин, або ж втекли в гори. — Залишайтесь із нами, — умовляли делоські жриці дівчат із гіперборейських островів. І Гіпероха, і Лаодіка залишились, так само, як колись залишились Арга і Опіда. Залишились також їхні служники. Не хотіли або не зважувались повертатися без них. Жриці встановили для гіперборейців почесну посаду перфереїв, себто жертводавців із чужої країни. До обов’язків перефереїв належали приймання подарунків та опіка над прочанами. Гіпероха та Лаодіка були прийняті до колегії жриць. Їх могила знаходиться на Делосі, на священній території Артеміди, бо первісно острів був посвячений також і їй: тільки пізніше Аполлон привласнив її всю. На могилі гіперборейок посаджено оливкове дерево. Дівчата і юнаки — мешканці Киклад, — перед вступом у шлюб жертвували на їхній гробниці одне пасмо волосся. При цьому дівчата обвивали його довкола веретена, а юнаки — довкола стебла якоїсь рослини. Кілька століть потому дорійці збудували на острові Делос нове святилище. Тепер до храму вела алея, на сторожі якої стояв ряд мармурових левів. Знову на Делос помандрували процесії прочан з вотивними подарунками. Знову зазвучали пеани на честь Аполлона: «Іо, іо, Пеан», прочани зі сплетеними на спинах руками оббігали олтар і плескали в оливкове дерево, на пам’ять про те, як перед віками чинили делоські жінки, щоб розвеселити новонароджене Латонине дитятко. А дівчата оспівували в гімнах на честь Аполлона й Артеміди історії славетних мужів та жон, які жили ще перед дорійським нашестям. Потім для Делосу настали недобрі часи. Римляни розігнали мешканців острова на чотири вітри. Знову заселений острів став здобиччю царя Мітрідата з Понту. Сулла відбудував святилище і ще раз розквітли обряди. Але ненадовго. Знаменитий корсар Атенодор, приваблений чутками про скарбницю святині, напав на Делос, сплюндрував храм, а населення продав у рабство. Коли Павзаній відвідав Делос, був то острів руїн, що біліли на ясному сонці Егейського моря, наче висушені скелети. Востаннє запалив кадило на честь Аполлона на острові Делос — імператор Юліан. Але спроба воскресити давніх богів виявилась марною. Латона, Аполлон і Артеміда не воскресли. [На Делосі археологи розкопали у руїнах найстаршу грецьку статую, що представляла людську постать — мармурову статую жінки, принесену Артеміді як вотивний дар, та вирізаний на мармурі напис — ім’я жертводавиці. Була нею грецька скульпторка Евтикартіда. ] Сутінки амазонок^[156]

Діви—верхівні з Колхіди У боях неполохливі, Скіфів юрми, що далеко За болотом Меотіди Край посідають дикий. Есхіл, «Прометей закутий» … На стінах святині поблизу Фів^[157] зберігся напис, викарбуваний за наказом Рамзеса Третього: «Народи Півночі на своїх островах всі одночасно вирушили, підхоплені бурею. Жодна країна не зуміла від них оборонитися. Знищили усіх людей так, немов їх не було, — ринули, наче вогонь спалахнув перед ними». Мандрівка народів моря змела також царство амазонок, яке занепадало від часу смерті Пентесілеї. Твердині спорожніли, бракувало вартівниць для оборони брам, не ремонтовані мури викришувались, охоронні вали, підмиті морською водою та дощами, западалися в землю, дерев’яні укріплення гнили. Не було бранців, які мали б виконувати найпильніші роботи, забракло навіть рабів-коханців. У стражницях, оборонних вежах, на подвір’ях, площах, у бенкетних залах панувала мертва тиша, яку лише зрідка переривали самотні кроки або ж тупіт коней, гнаних на ніч із пасовищ у мури Теміскіри. Першими, як завжди, вирушили каски, на яких натискали кавказькі кочівники. Якийсь загін прибився до Теміскіри, вторгся через безборонну браму, захопив табун коней і помчав далі. Потім щоночі видно було відсвіти пожеж на небі та мандруючі через рівнину безперервні вервечки підвод, що сунули зі сходу на захід. Якось вартівниця з вежі принесла звістку, що одна колона змінила напрямок руху і повернула до Теміскіри. Цариця зібрала усіх амазонок і наказала молодим войовницям сісти на три кораблі, що стояли у пристані, та пливти до Тавриди. Сама цариця не хотіла покидати місто. Разом з царицею зосталися товаришки її молодості, надто старі, щоб вирушати в море та засновувати нове царство. Вони вирішили померти разом із Теміскірою, — в палаці зі стінами, розмальованими синіми кіньми та завішеними зброєю, яка впродовж стількох поколінь здобувала славу. Дворогий місяць світив на небі, коли три кораблі відчалили від пристані біля гирла Термодонту та випливли в море. Віяли сприятливі вітри і через кілька днів плавання амазонки дісталися Кремнів над Меотідським озером^[158]. Сонце сідало. На скелястому березі стояла безверха святиня, уся відкрита небу. Амазонки вибрались на вершину пагорба, увійшли до порожньої святині і стали півколом довкола олтаря, збудованого колись їхніми предкинями з чорного каменю. Потім уклалися на землю і так провели першу ніч в країні царських скіфів. Коли сонце зійшло та освітило олтар, побачили на ньому сліди крові, але не знали, чи була то людська кров, чи кров жертовних тварин. Віддавшись опіці Артеміди Тавридської, залишили святиню і одна за одною спустились стрімких схилом у долину, вирушивши в глибину суходолу. Щастя їм сприяло, бо під вечір здалека побачили ріку і стадо білих коней. Амазонкам заіскрилися очі — вони не були призвичаєні до піших мандрів, уміли подорожувати лише верхи і воювати з коней. Тварини, очевидно, прийшли до водопою, але не мали спутаних ніг і ніде не видно було конюхів. Либонь, амазонки зустріли диких білих румаків венетських^[159], знаменитих в Ахайї та у Гетитському царстві. Але нелегко було їх піймати, бо, коли намагалися підійти ближче, старий огир заіржав та почвалував у степ, а все стадо, б’ючи копитами, аж земля гула, помчало за ним і невдовзі зникло дівчатам з очей. Наступного дня зранку амазонки нарвали конопель і зробили з них пута та шнурки. Ввечері стали на чатах біля водопою. О тій самій порі, що й попередньо, з’явилися білі коні. Тоді амазонки оточили старого огира, а одна з них, майстриня приборкувати диких коней, закинула на нього шнура. Огир намагався зірвати його, але шнур затискався довкола його ніг у пута; амазонка припала до огира, підхопила його за гриву й почала ніжно гладити по шиї, шепочучи якісь слова. Огир борсався, з його морди текла піна, але амазонка не відступала, все гладила його по шиї та гриві, аж якоїсь миті він повернув до неї довгу вузьку голову та заглянув їй в обличчя очима, що зайшли кров’ю. Довгу низку днів тривало змагання амазонок з дикими кіньми, аж врешті настала хвилина, коли вони сіли верхи. Тварини, відчуваючи досконалих вершників, для яких кінь вже багато поколінь був єдиним постійним товаришем, а нині — останнім шансом порятунку, — піддалися. Приборкавши коней, амазонки рушили в степ. Одного дня здалека побачили, як пасуться вівці. Одразу ж оточили череду і погнали всю здобич у глибину степу, потім вбили тварин і спекли на вогні, а шкіри висушили, щоб зробити з них намети. Певний час кружляли околицею, захоплюючи стада та забираючи майно скіфів. Однак мусили діяти обережно і швидко. Бо скіфи немилосердно обходились із пійманими ворогами: пили кров убитого супротивника, з черепів робили келихи, а зі шкіри бранців — прапорці. Шанували бога-отця Сонце і богиню Місяця, а на честь бога війни вбивали в землю залізний меч, що був його символом та зображенням. Саме такого меча побачили амазонки поблизу своїх наметів і зрозуміли, що скіфи оголосили їм війну. Поспіхом сіли на коней і рушили в степ, але було вже запізно, скіфи оточили їх звідусіль. Амазонки, за своїм звичаєм, вишикувались клином і, стріляючи з трьох сторін із луків, — погнали коней. Їх врятували білі коні венетські, — скіфи неспроможні були їх наздогнати. Кілька войовниць загинуло, але амазонки не зважились за ними повернутися, бо скіфів було значно більше. Після цієї першої битви зі скіфами вирішили повернутися над річку, де зустріли стадо диких коней, і розбити табір, бо наближалася зима. Дні ставали все коротшими, аж якось надвечір почав порошити сніг. На небі світив місяць і осяяв покритий інеєм степ, через який плив хоровод повільно крокуючих постатей, кожна з перевішеним через плече щитом і дротиком в одній руці, а в другій руці — вуздечка білого коня. Часом мандрівниця тулилася до шиї тварини, а та повертала голову і дихала теплом людині в обличчя. Отак вони йшли одна за одною в кам’яному мовчанні, наче богині, вирізані гетитами на кам’яній плиті або ж примари, що мандрують долиною Еребу через асфоделеві луги.
У степу зненацька вибухнула весна. Зацвіли квіти, зашуміли рої комах. В очеретах над річкою затріпотіли водні птахи, а крижини з гуркотом спливали до моря. Амазонки вийшли із землянок. Із насолодою випростовували руки та підносили обличчя до сонця. Були схудлими, зі зліпленим волоссям, брудні від диму та спання на лежанках з моху. Лише леопардові шкури на спинах та золоті остроги на ногах свідчили про їхнє блискуче минуле. Однак в міру того, як ставало тепліше, обличчя амазонок покривалися золотавою барвою, а річка змивала з них бруд і отупілість зими. Якось помітили здалеку дими вогнищ, яких ще вчора не бачили. Очевидно, якісь люди розбили біля них табір. Не знали, однак, скільки було тих людей і які вони мали щодо них заміри. Отож послали загін на розвідку. Загін повернувся ввечері і приніс дивні відомості. В таборі мешкають воїни. Але, побачивши, як наближається до них загін амазонок, якнайшвидше сіли на коней і почали тікати. Коли амазонки приїхали до табору, — він був порожнім. Забрали звідти їжу і повернулися. Ніде по дорозі не побачили вбитого в землю меча — знаку оголошення війни. Назавтра, коли посутеніло, вартівниці на валу сповістили, що скіфи знову розпалили вогнища. Мабуть, повернулися на те саме місце, але годі було здогадатись, що вони збираються чинити далі. Тимчасом у амазонок закінчилися запаси харчів, а полювання на водних птахів обридло, отож вони вирішили розпустити загони в пошуках черід худоби. Скіфи також заганяли худобу. Якось вони зустрілися в степу і скіфи погнали до амазонок стадо овець та кіз, наче даючи цим знак, що не мають ворожих замірів. Наступного дня вогні скіфів наблизились до табору войовниць. Амазонки мали звичай купатися зранку в річці. Трапилось так, що одна з них, скупавшись, відійшла до кущів, щоб задовольнити природну потребу. Коли вийшла зі схованки, побачила неподалік молодого скіфа. Він стояв оголений з виразом очікування на обличчі. Якусь мить вони дивилися одне на одного, аж доки амазонка не зробила рукою легкий рух, чи то відштовхуючи, чи то запрошуючи. Скіф із поважним виразом обличчя підійшов до неї. Був він дуже молодим, дуже вродливим, і амазонка подумала, що добре було б втаємничити його у містерію кохання. Вони лягли у глибокій траві посеред квітучого степу. Кружляли над ними бджоли — меліси, жриці Матері-Землі, яка вислала колись бджолу на пошуки зниклого бога. Меліса мусила помазати його воском і привести додому, бо чоловік, залишений сам собі, легко може подітися невідь-куди. І так з’єднались у весняному обряді бездомна амазонка та кочівник із племені царських скіфів над рікою Танаїд^[160]. Коли підвелися, хотіли сказати щось приємне, але, не знаючи мови одне одного, лише засміялися, були-бо молоді й почувалися щасливими. Потім амазонка показала на пальцях, щоб завтра він прийшов на це ж саме місце з іншим скіфом, а вона приведе подругу. Усю весну і все літо тривали шлюбні ігри амазонок зі скіфами. Уперше трапилося так, що амазонки спілкувалися не зі своїми бранцями, а з вільними юнаками, і серця їх наповнювались радістю, що юнаки, хоч і могли піти, залишалися з ними. Коли амазонки вивчили скіфську мову, довідались, що скіфи слідкують за ними від осені, з часу тієї сутички, коли впевнились, — вбиті ними воїни насправді були молодими дівчатами. І от врадили скіфи, що навесні вишлють до них наймолодших та найвродливіших хлопців з числа тих, що не мали ще жон, і ті розіб’ють табір поблизу амазонок, але в жодному разі не воюватимуть із ними, а всіляко намагатимуться їх до себе прихилити. Восени скіфи та амазонки об’єднали свої табори в один і кожна амазонка замешкала в наметі з тим скіфом, з яким вона уперше з’єдналася. Тоді скіфи сказали: — У нас є батьки, є у нас і своє майно. Отже, досить нам цього життя. Нумо повернемося і житимемо з усіма іншими. Ми візьмемо вас із собою, як наших дружин, а не якихось там інших. Відповіли амазонки: — Ми не можемо жити з вашими жінками, бо в нас і в них різні звичаї. Адже ми стріляємо з луків і кидаємо дротики, їздимо верхи, полюємо на диких звірів та приборкуємо диких коней, не знаємо жіночих робіт. А ваші жінки нічого того не вміють робити, про що ми казали, а живуть на возах, готують страву, няньчать дітей і чекають повернення мужів. Так промовили амазонки, але серця їхні тривожились, щоб їхні молоді чоловіки не від’їхали, — адже ж не були вони бранцями і не можна було їх затримати силоміць. Ті, однак, не пішли. Через певний час промовили амазонки: — Якщо ви хочете мати нас своїми дружинами і бути чесними людьми, ідіть до ваших батьків і візьміть належну вам частку майна, і тоді ми будемо жити з вами окремо від них. І скіфи послухали їх, і пішли до свого племені, пообіцявши повернутися. Амазонки, однак, не мали певності, чи скіфи дотримають даної їм обітниці, хоча кожна в глибині душі щиро вірила, що її скіф повернеться. Повернулись усі. Привели з собою табуни коней, череди овець та кіз, вози, казани, шкури, зброю, залізні знаряддя і зерно. Але амазонки сказали їм: — Ми занепокоєні і нас охоплює страх, якщо ми житимемо в цій країні, по-перше тому, що ми спричинилися до того, що ваші батьки втратили вас, а по-друге тому, що ми завдали стільки шкоди вашій країні. Якщо ви вважаєте нас достойними бути вашими жінками, хай ми всі зробимо таке: від’їдемо з цієї країни, перейдемо за річку Танаїд і там оселимось. Юнаки і цього разу послухали, бо не могли вже жити без амазонок. Перейшли вони ріку Танаїд і пройшли ще на відстань трьох днів шляху від Танаїду на схід і три дні шляху на північ від Маєтідського озера і там поселилися з амазонками. І тих скіфів, що злучилися з амазонками, сусідні племена назвали савроматами. І відтоді жінки савроматів жили, як за давніх часів, і на полювання їздили верхи, і разом з чоловіками, і без них, і одягались як чоловіки. Жодна савроматська дівчина не виходила заміж, доки не вбивала на війні одного ворога. Такий звичай установили амазонки, щоб їхні мужі ніколи не могли забути, з ким побралися.
Після падіння Теміскіри царство амазонок щезло з лиця землі, але збереглася пам’ять про їхню відвагу та їхні діяння: художники малювали їх на грецьких вазах, скульптори вирізали на кам’яних барельєфах, міфографи описували в книжках. З покоління в покоління переходила легенда, що амазонки не загинули, що живуть десь у скіфських степах, де заснували нове царство. Пізніші хронікарі називали країну амазонок Maegdaland^[161]. Одні розташовували її біля гирла ріки Танаїд, інші в глибині степів, ще інші — на півночі, над Льодовитим океаном. Спливали віки — і разом із ними росла легенда амазонок, їм приписували вчинки надлюдської відваги та надлюдської жорстокості, аж з часом, коли зник на землі останній слід культу богині Місяця, виникла остання вже версія, що амазонок ніколи не існувало. Що це назва ніколи не існуючої спільноти, згадка про неіснуючий час у неіснуючій місцевості. Чарівниці

…Минали дні, місяці, роки, століття. Травою і бур’янами заросли мури гордих замків Тірінфу і Фів, Пілосу, Мікен і Кноссу. На руїнах давніх цитаделей паслись вівці та кози. Лише кам’яні брили, які стриміли де-не-де, збуджували здивування і неспокій, — отак виникла легенда, що багато століть тому їх установили циклопи. Циклопи були синами Матері-Землі і жили в часи, коли смертні жінки зачали з богами плем’я героїв. Вершили вони визначні діяння, воювали проти амазонок, рушили в похід по Золоте Руно і вели троянську війну. Були то люди бронзового віку. Проминули, — так як до них проминули люди золотої та срібної епохи. А коли минув бронзовий вік, настав вік заліза^[162].
Поступово на Пелопоннесі та островах Егейського моря народжувалось нове життя: просте, хліборобське, розмірене. Коли Плеяди-Стожари з’являлися на небі, починалися жнива, а коли ставали невидимими — наступав час оранки. Першою турботою хлібороба було збудування дому. Якщо не встигав викінчити його до настання зими, то в жодному разі не залишав стін без даху, бо могли б там угніздитись ворони. І каркати. Коли дім був готовий, купував невільницю та вола, здатного до оранки; невільницю, не жону, щоб завдавала волові оброк і робила все, що належить у домі. Хоча доброю річчю є мати вола, запобігливий господар старався мати двох воликів, дев’ятирічних, а до них ще й парубка-наймита, сорокалітнього, якому молодечі пустощі вже вивітрились із голови. Коли лунало курликання журавлів, був то певний знак, що час оранки вже наступив^[163]. Тішив він серце хлібороба, а смутком наповнював бідняка, що не мав жодного вола. Після жнив селяни чинили молитви до Пані Деметри за урожай і нагадували невільникам, щоб збудували стодолу, бо «літо не триває вічно»^[164]. Найменш прихильним був місяць Ленеон^[165], коли з конеродної Фракії віяв поривистий Борей, ламав гілля могутніх дубів та згинав високі сосни, земля дрижала під його поривами, ліс шумів і стогнав, а дикі звірі підбирали під себе хвости і кулились від холоду. Минало шістдесят зимових днів і наставало весняне рівнодення, на небі показувався яскравий Арктур-Волопас і з’являлася ластівка, вісниця весни. Але турботливий хлібороб обкопував парость виноградної лози ще до того, як побачив ластівку. Бо коли на небі світить Водолій, то не час уже на обкопування винниці. Тепер наступала пора напруженої праці на полі, невільники вставали на світанку і працювали аж до пізніх сутінків. Після трỳ дної весни надходила спека. Зацвітали артишоки, коник-стрибунець наповнював повітря монотонним сюрчанням, тручи надкрилами об церки, кози обростали товщом, вино набирало солодкості, а жінки робилися найбільш хтивими. Але чоловіки спадали з сили, бо Сіріус висушував їм голови та стегна^[166]. Із настанням осені невільники молотили святе зерно Деметри і розкладали його на току у провівному місці. Потім наступало міряння та пересипування зерна до високих глиняних амфор^[167]. Коли зерно було вже складене, воли і люди могли випростати зігнуті шиї та коліна^[168]. До зими треба ще було зібрати виногрона, виставити їх на сонце, через п’ять днів витиснути з них сік і злити до глеків. З неба щезали Плеяди та Гіади, а на землі наступав час осінньої оранки. Сльотної осені, коли листя з дерев почало вже опадати, добрий господар брав залізну сокиру і йшов до лісу, щоб обробити товсту колоду, зробивши з неї соху та другу — запасну. Часом осілих людей опановувало непереможне бажання рушити на море, на сусідні острови і ще далі. Через п’ятдесят днів після сонцестояння, коли минала літня спека, море було найспокійнішим, хіба що Посейдон здіймав хвилі людині на згубу. Весна теж була підхожою порою для мореплавства, але не раніше, як фігові листки стануть завбільшки зі слід воронячої стопи. Однак жодна розсудлива людина не вантажила на корабель усього свого майна, бо ж у всьому належить дотримуватись міри і відповідних пропорцій. У належному віці належить також взяти жону. Найкраще близько тридцяти. Добре приглянути собі дівчину завчасу, щоб вона могла підрости за чотири роки, а на п’ятий з нею побратися^[169]. Найліпше вводити до дому наречену у четвертий день місяця. Також четвертий день годиться для будови корабля, бо нава — жіночого роду. Коли Плеяди поринають у туманний Океан, слід витягнути корабель на сушу і завантажити камінням, щоб не підхопили його хвилі. І конче вийняти затичку, щоб не прогнив від дощу^[170]. Перший, четвертий і сьомий дні — у сьомий день Латона народила Аполлона — були святковими. На восьмий та останні два дні місяця добре було починати працю. Але стригти овець найкраще було в день одинадцятий чи дванадцятий. Дванадцятий день був ще вдалішим за одинадцятий, особливо ж для жінок. Бо дванадцятого дня павук найгорливіше снує свою пряжу, а працьовита мурашка громадить запаси. Тринадцятого дня не належало розпочинати сівбу, але можна було садити рослини. Бо тринадцятий день належав Гекаті. Дев’ятий день середнього місяця ставав усе прихильнішим в міру того, як вечоріло. Зрештою, ніколи він не був зовсім недобрим. Пори року кермували людським життям від народження аж до смерті. І боги. Гніву яких слід було остерігатися. Ніколи не випускати сечі у джерело ані в річку, що спливає до моря. І кожну дію розпочинати з узливання на честь Зевса. Спершу, однак, вимити руки.
Зевс був верховним богом нового світу і мешкав разом із рештою богів та богинь на горі Олімп. Боги воювали між собою, ошукували одне одного, відбирали одне одному стада худоби і чужоложили на взір давніх царів Мікен, Тірінфу, Орхомену й Іолку, аеди-співці співали про них пісні, а час перетворив їх на півбогів. Лише Афіна та Артеміда не чужоложили, були-бо проголошені дівами, хоча Артеміда надалі опікувалася жінками в пологах, у чому, як діва, не мала жодного досвіду. Давні закони, проголошувані жрицями Матері-Землі, були заступлені догматами, що не стільки відповідали природі, скільки виражали рації нового порядку. Численні жриці залишили зневажені жерцями Зевса Олімпійського святилища Матері-Землі і пішли в пущі, очерети, сховалися у гірських печерах. Там вони чинили молитви до богині Місяця і збирали рослини та зілля з силою цілющою й силою вбивчою. Жриці готували з них відвари та ліки з давніх давен, ще до того, як люди навчилися плавити бронзу і раніше, ніж з’явилися залізні мечі, рани від яких лише жриці й могли гоїти спеціально вирощеною пліснявою. Їх знання вважалося тоді священним, жрецьким. А тепер жриці, що відкинули олімпійську релігію, проголошені були чарівницями, а їхнє уміння — чорною магією. Однак шанувальники олімпійських богів не хотіли відмовитись від цього знання і, як кожній таємній науці, приписували науці чарівниць надлюдську силу. Коли даремними виявлялися молитви і жертви, принесені в офіційно шанованих святинях та святилищах, вночі, коли місяць прибував і сила Гекати росла, ті, що були в розпачі, прямували до печер, де мешкали чарівниці, і просили ліків од невиліковних недуг, страждань понад сили, заклять для відвернення безнадійної ситуації. «…Богине, опікунко молоді Гекато, схили вухо до моєї просьби і вчини, щоб ця молода жінка відкинула любовні залицяння юнака і вибрала мене… хоч я сивоволосий, хоч сили мої звутліли… але серце палає бажанням»«…Дочко Сонця, Кірке, Могутня Чарівнице, зійди і кинь свої страшні чари, знищ тих людей і їхні діла…»«…Розчиніться широко, ворота, і впустіть до цього дому достаток, а разом з достатком — Радість і Мир…»«…Нехай все колосся буде повне зерна, нехай пуху буде повна скриня…» — пливла молитва-ворожба, на силу якої можна було покластися. З часом чарівниці забули, що були колись жрицями. Гнані й переслідувані, повірили, що сили, якими вони володіють, є злими і ведуть людей до згуби. Але грецька земля променіла древніми віруваннями, що, як космічне проміння, проникаючи всесвіт, всотувались у душі та помисли людські й повільно розпорошували морок. Мандрівні аеди вшановували у піснях діяння героїв і героїнь проминулого світу, вкарбовуючи в пам’ять імена Аріадни і Тезея, Кірке, Медеї й Язона, Ахілла та Пентесілеї, Клітемнестри, Агамемнона і Віщої Кассандри. Знову в Елевзині відбувалися містерії на честь Деметри, як тоді, коли Федра вперше побачила Іпполіта, і, хоч святиня у Додоні належала Зевсу, додонські жриці зберегли прадавній переказ, що перше пророче святилище на землі Еллади заснувала жінка — єгипетська жриця, викрадена фінікійськими піратами і продана до Теспротії^[171]. Вночі фіванські дівчата зупинялись біля портику дому Піндара та співали пісні на честь Матері-Землі й Пана…Даремно Посейдон хотів привласнити собі Аттику і залив морськими хвилями Афіни — покровителькою міста стала Афіна, хоча, щоб його умилостивити, афіняни мусили відмовитись від материнського імені та позбавити афінських жінок права голосу^[172]. На пам’ять про суперечку, яку вони вели, Посейдон залишив на Акрополі солоне джерело, яке забило, коли він устромив у скелю свій тризубець. Натомість Афіна посадила оливку…Через тисячу літ після дорійського нашестя, коли римський консул Луцій Муммій вступав до Корінфу, ведучи за собою тридцять тисяч легіонерів, у збірній свідомості Еллади ще жила пам’ять про архаїчні обряди, приналежні до культу Матері-Землі. І на знак протесту проти імперії, що перетворила грецькі держави на провінцію Ахайю, доведені до розпачу молоді спартанці добровільно гинули перед олтарем Артеміди Ортії^[173], бичовані різками, як тисячу літ тому помирав Священний Цар. Тесей і Аріадна

У Європі та на Середземному моріКілька тисячоліть тому землі, де пізніше виникли Французьке, Німецьке, Польське, Угорське королівства та багато інших європейських держав, що існують досьогодні, — зарослі були густими борами вперемішку із квітучим степом та лісовими вирубками, зрідка заселеними людьми. Життя пливло тут згідно із порами року. Дороги були непротореними, річки та сплав непевними. Взимку снігові замети тамували переходи, навесні повені відрізали одне людське селище від іншого. Дикі звірі чигали на самотніх мандрівників. Праліс живив та одягав своїх мешканців, давав їм почуття безпеки та ілюзію незмінності світу. Але на півдні Європи, на узбережжі Середземного моря та на розкиданих по ньому островах, де клімат був м’якшим, а широкі водні шляхи ніколи не замерзали, віддавна існували могутні морські держави, процвітало міське життя, а кораблі з товарами кружляли від порту до порту. З-поміж усіх держав Середземного моря наймогутнішим був Крит. Його торговий флот запливав далеко на північ, до Британських островів та узбережжя Балтики, звідки критяни привозили цинк та срібло, хутро і бурштин, вимінюючи їх на бронзові вироби та фігурки Великої Богині, що їй поклонялися під різними іменами. Могутні владарі Криту накинули своє зверхництво острівцям на Критському та Егейському морях, а також містам Пелопоннесу, що платили їм данину. Данини були різними: збіжжя та оливки, срібло та вовна. Але Афіни мусили — раз на дев’ять літ, коли закінчувався Великий Рік, — посилати на Крит сімох дівчат і сімох юнаків для Мінотавра. То була кара за вбивство критського царевича, що колись приїхав до Афін на Ігрища, і був там підступно убитий. Про Мінотавра на всьому Середземному морі розповідали різні речі. Одні запевняли, що то страховисько, — напівбик, напівлюдина, якому кидають афінських заручників на пожирання. Інші, — що то бронзовий Вартовий Міста у гавані Кноссу, майстерний витвір Дедала; ще інші — що то Білий Бик, свята тварина Криту, який багато років тому випірнув із хвиль морських. Пізніше з волі Посейдона, Владики Морів та Колісниць, що розгнівався на царя Міноса, бик здичавів і почав спустошувати Крит, жахаючи остров’ян. Зрештою його піймали і зачинили у Лабіринті, звідки він ревом сповіщав, що вимагає жертв. Одне певне, — ніхто з посланих на Крит афінських заручників ніколи не повернувся.
Корабель із заручниками вирушає на КритНаближався час, коли потрібно було втретє шляхом жеребкування вибрати сімох дівчат і сімох юнаків для Мінотавра. Корабель із чорним вітрилом уже чекав у порту, а по всьому місті лунали плач та голосіння, коли перед Егеєм, царем Афін, постав його син Тесей. — Я прийшов до тебе, батьку, з проханням: дозволь мені разом із заручниками від’їхати на Крит. — Ти хочеш, щоб тебе принесли в жертву Мінотаврові? — Я вирішив убити його. — Ніхто ніколи його не бачив. Невідомо, з ким тобі доведеться мірятися силами. — Я певен, що повернуся переможцем. — Сину мій, ти не знаєш, на що відважуєшся. — Цар Мінос помер. На Криті править молода цариця. — Молодій цариці теж не можна вірити. Особливо ж якщо це цариця Криту. Блиск, яким упродовж століть сяяв Крит, його міста, палаци, багатство і розкіш, славні на всьому Середземномор’ї, майстерні, де витискали і змішували пахучі олійки, таверни і винарні, шати і прикраси, які пропонувала столиця, а понад усе таємничість, що оточувала Лабіринт, так приголомшували людей, що на саму згадку про Крит у них стискалися серця та підгинались коліна. Ось тепер і Егей, розуміючи, що ніхто і ніщо не зможе відмовити Тесея від прийнятого рішення, відчув, як охоплює його тривога, наче син його рушав на вірну погибель. Тимчасом Тесей озброїв приречених Мінотаврові юнаків, щоб вони могли принаймні битися за своє життя, коли б йому не вдалося перемогти страховисько, а для себе узяв гострого бронзового меча. Егей дав синові найкращого у всій Греції кормчого Навсітая і ще одне вітрило для корабля — біле. — Я щодня виходитиму на Акрополь та ставатиму на вершину, чекаючи твого повернення, — сказав він. — Якщо врятуєшся і повертатимешся цілим і здоровим, не забудь підняти білий парус. І Тесей відповів: — Не забуду. У день від’їзду Тесей та інші заручники віддали себе під опіку Афродіти і принесли їй у жертву козу. А тоді поспішили до пристані. Проводжали їх матері, що до останньої хвилі хотіли бути разом зі своїми дітьми. Принесли ячні коржі та мед, фіги й оливки, а всю дорогу оповідали прадавні легенди про героїв і героїнь, покинутих на кам’янистому острові, прикованих до скелі, зачинених у льоху і в останню мить чудовим робом урятованих. Був шостий день Муніхіону, як у Елладі називали квітень, коли підняли кітвицю-якір і корабель під чорним вітрилом вийшов із гавані на зелене, легкою піною покрите море та поплив до Криту.
Аріадна, Німфа КритуАріадна, Німфа, як називали царицю Криту, сиділа перед косметичним столиком, заставленим незліченною кількістю скриньок і флакончиків зі слонової кості, жадеїту, гебанового дерева, викладених перламутром і сріблом, доки служниця причісувала їй волосся у мистецько завиті кучері, вплітаючи низки перлів та бурштину. Аж тут на металевій поверхні дзеркала замаячила якась велична постать з двома бронзовими зміями в руках. Аріадна відвернулася: при вході стояла верховна жриця Теомесса. Була то єдина особа у Кноссі, а точніше, на всьому Середземномор’ї, а ще точніше — на всьому світі, що могла у всяку годину дня і ночі безборонно заходити до царициних кімнат. Теомесса опікала Аріадну відмаленька, виховала її на спадкоємицю трону, навчила стародавнього алфавіту, в якому кожній літері відповідав кущ або ж дерево, а ще втаємничила в обряди на честь Богині Місяця. Але відколи Аріадна стала царицею, Теомесса рідко відвідувала її в палаці — Аріадна знала, що лише поважна причина могла змусити жрицю залишити священний платановий гай, де знаходилась Диктейська Печера — Грот Диктинни. Аріадна встала і, відіславши служницю, поспішила до дверей, щоб привітати шановану гостю. Теомесса справді принесла важливі звістки: до Кноссійської гавані зайшов корабель із афінськими заручниками, а разом із ними приїхав Тесей. — Хто такий Тесей? — спитала Аріадна. — Син царя Егея і спадкоємець афінського престолу. — Що ти про нього знаєш? — Він молодий, відважний та дужий. Сам-один подолав велетня, що чигав на подорожніх на Корінфському перешийку, а ще розправився із головорізами, які розбійничали на шляху від Афін до Трезену. — Як ти думаєш, що привело цього Тесея до Кноссу? — Мабуть, приїхав просити тебе про скасування данини-покарання, що його твій батько колись наклав на Афіни. — Я певна, що Тавр заперечуватиме. — Не знаю, до чого вдасться Тавр, щоб утримати Афіни в залежності, але ти пам’ятай одне: не можеш допустити до війни. Крит не переможе Афін, як переміг їх вісімнадцять років тому. — Я думала, що Крит — наймогутніша держава Середземномор’я. — Крит живе лише подобою колишньої величі. Критяни воліють займатись торгівлею, аніж рушати в далекі морські походи і засновувати нові колонії. Навіть у царській сторожі служать варвари. — То що ж я маю робити? Укласти союз із Тесеєм? — Аріадна втупилась поглядом в обличчя верховної жриці. — Яку б ти відповідь Тесеєві не дала і як би не вчинила, будь насторожі. — Кого я маю стерегтися? Тесея? Тавра? Обох? — Я все тобі сказала. У цю мить увійшов геродьд. — Командир Палацової Варти просить прийому. — Іди й скажи Таврові, що я зараз прийду до тронного залу.
* * *Тавр, командир Палацової Варти, вже годину чекав аудієнції. Був то чоловік атлетичної постави, з холодними блакитними очима на засмаглому обличчі та з глибокими зморшками довкола губ, що надавало його обличчю виразу завзятості та пихатості. Після смерті царя Міноса він захопив усю владу на Криті і ніхто не смів йому протиставитись. Цариця увійшла до тронної зали та сіла на підвищенні. Таврос підійшов до східців трону. Мав на собі бронзовий півпанцир, а при боці бронзовий стилет. — Прибув корабель із заручниками, — повідомив він. — Я наказав відвести їх до приміщення для учасників Ігрищ. Але це не все. З ними приїхав син царя Аттики і спадкоємець престолу, Тесей. Він вимагає зустрічі. — Охоче з ним зустрінусь. Ти здогадуєшся, чого він приїхав? — Незалежно від того, чого приїхав, він не повинен повернутися до Афін. — Цікаво, як же ти збираєшся його затримати? Він не заручник. — Знайдеться як. Я не можу допустити, щоб він повернувся до Афін тепер, коли знає гавань і розміщення сторожі. — Ти сподіваєшся агресії з боку Афін? — Я сподіваюся всього найгіршого від того, що озброїв заручників, та сам, без примусу, відважився приїхати разом із ними. — Я хотіла б його побачити. — Про всяк випадок, накажу відібрати в нього меч, — сказав Тавр і пішов віддати потрібні накази. До тронної зали увійшов високий юнак у шоломі на голові та зі шкурою, накинутою на плечі. З-під шолому спадали кучері барви ячменю. То був Тесей. Проминув вартових, які стояли біля входу, зробив кільканадцять кроків, а тоді зупинився і повів очима по залі. …Стіни, розмальовані ланами лілій, між якими лежали рожеві грифи, по кутках лампи з гірського кришталю, що світилися теплим світлом. У глибині, на невеликому підвищенні трон із сірого алебастру, а на ньому фігурка з обличчям блискучим, немов перламутр, з бровами, вималюваними високо на чолі, одягнена в шати з так старанно вкладеними складками, наче вони вийшли з-під різця скульптора. Тесей якусь мить придивлявся до незнайомого видіння, врешті глибоко вдихнув і заявив так голосно, що його слова луною відбилися від стін тронного залу: — Я хочу розмовляти з царицею Криту! — Ти перед нею, — промовив Тавр, уклонившись цариці. — Я думав, що це статуя богині, — розгублено відповів Тесей. Вирушив у її бік, а йдучи відчував, як уперше покидає його відвага. На Пелопоннесі правили царі-воїни, а хоча, їдучи на Крит, він знав, що постане перед царицею, все ж не здогадувався, що вона виглядатиме наче божество. Невідомо, чи причиною цього був одяг Аріадни, чи світло, яке падало від ламп, чи повітря, пересичене ароматом пахучої олійки. Хай там як, Тесей раптом почувся немов неотесаний пастух, що якимсь дивом потрапив до оселі богів. З приголомшення його вивів голос Аріадни. — Що привело тебе до мого двору, Тесею? — Я прибув просити тебе, царице, щоб ти звільнила мешканців Аттики від данини, яку наклав на них твій батько. — А що ж ти можеш мені запропонувати взамін? — Я готовий сам-один піти до Лабіринту і вступити у бій проти Мінотавра, — на одному подиху сказав Тесей. — І ти не боїшся сам піти до Лабіринту? — Якщо це єдиний спосіб звільнити Афіни від данини…Настала хвилина тиші. Першим промовив Тавр. — Отож, царевич Аттики хоче перемогти Мінотавра, що стоїть на варті Криту. Цариця приймає виклик? Аріадна весь час мовчала, лише погляд її очей барви гіацинту переходив із обличчя варварського принца на обличчя Тавра, а врешті затримався на Тесеєві. Він передчував, що Тавр вирішив його погубити? Врешті сказала: — Приймаю. Накажи викликати керманича афінського корабля, — звернулася до командира Палацової Варти. — Нехай Тесей у його присутності підтвердить, що він сам забажав піти до Лабіринту, щоб змагатися із Мінотавром. Тавр захоплено і з пошаною глянув на царицю. — Я йду вислати герольда на афінський корабель. Тесей і Аріадна зосталися самі. — Підійди, Тесею, — Аріадна кивнула рукою, вказавши на східці трону. А коли Тесей став там, де вона наказала, прошепотіла, не рухаючи губами: — Приходь уночі до Гаю Диктинни.
У Гаю ДиктинниВідколи Тесей зійшов на критський берег, відтоді не міг позбутися почуття якогось приголомшення, причиною якого були: розкіш столиці, розлогі площі та дворища, вулиці, вздовж яких стояли крамниці з товарами із усього світу, та палац Німфи, оточений квітучими садами, а понад усе — аромат парфумів, виробництвом яких Крит славився у всьому Середземномор’ї. У своїй варварській простоті думав, що відваги достатньо, щоб змагатися з Мінотавром, але тепер відчував, що, окрім небезпеки, званої Мінотавром, звідусіль оточує його чужий незрозумілий світ, неспокійний та загадковий. Передчуття підказувало йому, що цариця і Тавр не діяли одностайно, що вони обоє мали різні заміри, а хтось із них готував йому пастку. Невже Аріадна? Ввечері скупався в морі, а потім вийшов на берег і манівцями попрямував до священного Гаю Диктинни. Ніч уже спустилася на землю і глибокий морок охопив світ, коли Тесей увійшов до платанового гайочку. Дерева були тут високими, наче колони, і утворювали над ним склепіння з гілок, крізь які сочилось зеленаве місячне світло. Обережно ступав по м’якому килимі трав, серед кущів глоду, відчуваючи, як горло йому стискає неспокій. Зненацька якась постать загородила дорогу. Була то жінка з діадемою на голові. В руках тримала двох бронзових змій. — Що ти робиш сам уночі, у священному Гаю Диктинни? — почув він голос крізь пульсування крові в скронях. — Я Тесей. Цариця наказала мені прийти. — Йди зі мною. Вирушив за жінкою, яка вела його в гущавину дерев і у все глибшу тишу. Вони йшли стежкою, що звивалася серед заростів та ланів золотих лілій, і врешті опинилися на невеликій галявині, в глибині якої таємничим блиском світився грот. Перед гротом, там, де мирт ріс зелений, стояла Аріадна. Була закутана в прозору тканину, уся сповита ароматами ночі і сяюча сріблястим блиском місяця. — Ніхто тебе не бачив? — спитала вона. — Ніхто. Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного. Заговорила цариця: — Досі нікому, що не знав плану Лабіринту, не вдавалося з нього вийти. — То що я повинен зробити? — От тобі клубок червоної вовни. Я дістала його від Дедала. Прив’яжеш один кінець нитки при вході і йтимеш, розкручуючи клубок і не випускаючи його з рук, хай що трапиться. — Аріадно, скажи мені, хто такий Мінотавр? — Можливо, його взагалі немає. — Як же немає? А з ким я тоді битимусь? — Я нічого більше не можу тобі сказати. Якщо знайдеш Мінотавра і тобі вдасться його вбити, тільки по нитці зумієш вийти звідти. — Я повинен убити його голіруч? Тавр забрав у мене меча. — От твій меч. А тепер іди. Тесей відчув у долоні добре знайоме руків’я і охопила його хвиля раптової радості, серце забилося силою та певністю перемоги. Одержав свого доброго бронзового меча, яким убив Велетня Згинача Сосен і ще не один подвиг учинив. — Аріадно…Але Аріадни вже не було. Він стояв приголомшений, почуваючи п’янкий запах олійок та квітів і прохолодний дотик ночі на щоках. — Ходи, я покажу тобі, якою стежкою вийти, — пролунав голос верховної жриці. Тесей отямився із здерев’яніння та рушив за жрицею, що показувала йому дорогу. У руці він тримав клубок червоної вовни, талісман, який дала йому Німфа Криту.
Зустріч із МінотавромНаступного дня герольд одвів Тесея до Лабіринту. Проминули прямокутне дворище, в глибині якого здіймалася стрімка стіна цитаделі, спорудженої колись найкращим архітектором світу — Дедалом. То був Лабіринт. До нього вів лише один вхід, — невеличкі гарно ковані бронзові двері. — Скажи мені, герольде, чи бачив ти колись Мінотавра? — Ніхто його не бачив. Але інколи на даху Лабіринту з’являється постать чоловіка з головою бика та видивляється на місяць. — А ніхто не намагався увійти досередини, щоб побачити його зблизька? — Може і намагався. Але ніхто з тих, які заходили, назад не повертався. Зупинилися перед входом. — Дали йтимеш сам, — промовив герольд і штовхнув двері, які напрочуд легко розчинилися. Тесей переступив поріг і опинився сам-один у Лабіринті. Перед ним відкривався довгий, здавалося, нескінченний темний тунель, що при кінці ледь роз’яснювався, наче зверху на нього падало світло. Тесей прив’язав біля порогу кінець червоної нитки і з клубком в одній руці та бронзовим мечем у другій рушив уперед. Йшов кам’яним коридором, а його кроки відбивалися луною від стін та стелі, підсилюючи відчуття довколишньої пустки. В кінці коридору були сходи, одні вели вгору, другі вниз. Трохи подумавши, Тесей почав підійматися вгору. Сходи вели на галерею, яка заламувалась під прямим кутом і сполучалась з іншою галереєю, розміщеною кількома сходинками вище, а та, в свою чергу, вела до наступної галереї, — і так безліч разів. Якоїсь миті Тесей усвідомив, що йде по краю чотирикутника, кожна сторона якого була розміщена вище від попередньої. Отак ідучи, дійшов до найвищого поверху, де знаходилась ніша з колонами, а в її глибині — дверцята. Тесей зупинився і прислухався. Невже за цими дверима була криївка Мінотавра? Довкола панувала тиша. Повагавшись якусь мить, Тесей обережно спробував відхилити таємничі двері. Вони одразу ж розчинилися і його очам з’явилася простора зала, а в далекому кінці, навпроти нього — величезний бик з похиленою, наче до удару, головою, на спині бика гнучка напівоголена акробатка готувалася до стрибка. Тесей кинувся в цей бік — і зупинився, немов укопаний: те, що він прийняв за живого звіра, було мертвим зображенням. Чи ж Лабіринт готував йому більше подібних пасток? З кімнати із малюнком бика вели двері до іншої зали, а звідти до третьої, четвертої, десятої. Кожна зала була розміщена на іншому рівні та була оздоблена іншими малюнками. Як зачарований блукав він з кімнати до кімнати, зупинявся. відвертався, ніби хотів назавжди запам’ятати, усталити розписи, що натискали на нього оргією кольорів та рисунків. Не знав уже, скільки разів йшов по сходах догори, скільки разів спускався униз. Вже давно втратив орієнтацію, на якому поверсі знаходився. Щоразу, коли здавалося йому, що дістався найвищого поверху, на його дорозі опинялося кілька сходинок, які підступно зводили його вниз, щоб у наступній залі, наступному передпокої знайти приховані східці, по яких він наново починав підійматися вгору. Кружляв наче вчаділий, не вірячи, що його мандрівка колись закінчиться, — коли зненацька опинився у просторій залі, залитій світлом. Високо понад ним був вибитий прямокутник, крізь який виднілося небо. Аж тепер відчув, як сильно втомився. Сів на лавочці між колонами, що підпирали склепіння, поклав при ногах меч і тяжко дихав, звісивши руки. Отож, обійшов увесь Лабіринт, дістався самої його вершини і ніде не зустрів Мінотавра. Почувався порожнім, наче ця даремна мандрівка висмоктала усі його сили, приготовані до бою та перемоги. І от виявилось, що ні з ким битися і нікого перемагати. Лабіринт був порожнім. Не знав, як довго так сидів, прислухаючись до тиші, яка дзвеніла йому у вухах, коли раптом залунав віддалений грім. Інстинктивно підвів голову, наче сподівався, що крізь вибитий у склепінні отвір побачить грозові хмари, але над ним здіймалося блакитне безхмарне небо. Через хвилину знову залунав той сам звук, але був він куди ближчим. Одночасно в глибині галереї промайнула якась тінь. Тесей швидко підняв меча з підлоги і схопився на рівні ноги. Невже йому щось привиділося? Раптом повітря пронизало зловісне ревіння, з-за колони вихилилася і щезла рогата бичача голова. Це все тривало мить ока, але цього разу він був певен, що не піддався ілюзії. З мечем у руці почав крастися в напрямку, звідки з’явилося страховище, та коли дійшов до кінця галереї, не застав там нікого. Перед ним відкрився колодязь, а в ньому приховані сходи. Але це були не ті сходи, якими він піднявся вгору. Без сумніву — вели до криївки Мінотавра. Тесей почав спускатися вниз. Сходи, спершу зручні та надійні, поступово ставали все менш певними. То бракувало цеглини, то з-під ніг сипались уламки. Видно, давно ніхто з них не користав, а, може, були пошкоджені під час землетрусу. Врешті Тесей дістався дна колодязя. Він опинився в темному склепінчастому льоху. Тут панували морок, холод і вогкість. Пахло пліснявою та старим вином. Звідкись, невідомо звідки, просочувалось зеленкувате світло; у напівтемряві видно було ряди амфор і жбанів, розставлених вздовж стін підвальних приміщень. Обережно просувався вперед, роздивляючись ліворуч і праворуч, щоб не напали на нього ззаду. Пройшов уже кільканадцять кроків, коли з ніші, про існування якої він не здогадувався, з’явилось страховище і перегородило йому дорогу. Мало могутню, наче в атлета, поставу, а замість людської голови — насаджену на карку бичачу, сяючу золотим блиском. — Смерть тобі! — ревнуло і з мечем у руках кинулося на Тесея. — Або тобі, потворо! Тесей здійняв меча, а його противник здивовано відступив, наче не сподівався, що він буде озброєним. Але це тривало частку секунди. Потім шалено натис на Тесея. Тесей відчув, як перлистий піт покриває йому губи, але рука його не здригнулася, коли відбивав удар Мінотавра. На якусь хвилину розійшлися, а потім їхні мечі знову схрестилися. Кожен удар клинків викликав стократну луну, наче у льохах Лабіринту змагалася ціла армія. Тесей зрозумів, що має справу з неабияким майстром, але і він носив меча не для прикраси. Від його мужності та вправності залежала доля заручників. Сама Аріадна дала йому меч та клубок. Згадка про Аріадну додала йому сил, наче її ім’я мало чародійську потугу. Несподівано від оборони перейшов до нападу. З юначою зухвалістю кинувся на потвору і одним страшним ударом пробив їй груди. Мінотавр звалився на долівку, бризкаючи кров’ю. — Ти звідси ніколи не вийдеш, — прохрипів і дивно схилив голову, відкриваючи жилаву шию літньої вже людини. Тесей якусь мить стояв, не вірячи власним очам. Біля його ніг лежало страховище з тулубом людини і головою бика, що виблискувала мертвим металом. Здійняв меча, ухопив Мінотавра за роги, щоб відтяти потворну голову і — здригнувся. Тримав у руках золоту маску рогатого бика, а на долівці лежав мертвий Тавр. Тесей припоясав меча і зі золотою маскою в одній руці та клубком червоної вовни у другій рушив у зворотну дорогу. Лише тепер усвідомив огром Лабіринту і заплутаність його плану. Ніколи, нізащо не зумів би звідси вибратись, якби не червона нитка Аріадни, що, наче струмок крові Мінотавра, звивалася перед ним, ведучи до виходу. Сонце вже хилилось до заходу, коли Тесей опинився на прямокутному дворищі, викладеному плитами зі знаком Каракатиці. У дворищі стояла варта, а перед дверима чекав герольд. — Я убив Мінотавра, — промовив Тесей і високо підняв голову бика із золотими рогами. У відблиску заходу маска видавалася наче з вогню. — Сонце вже заходить? — здивувався він. — Так. Ти провів у Лабіринті весь день. Я вже думав, що не вийдеш звідти. — А все-таки чекав. — Цариця наказала мені чекати на тебе. — Відведи мене до неї. Німфа Криту сиділа на троні з сірого алебастру, на тлі стін, розмальованих ліліями та рожевими грифами, як того дня, коли він побачив її уперше. Але тепер біля неї не було Тавра. У руках тримала лабрис, ознаку своєї влади. Тесей ішов просто до неї, тримаючи у витягнутій правиці маску бика. — Я убив Мінотавра! — гукнув. — Ось золота маска, зірвана з голови Тавра. Підійшов до трону і став навпроти цариці. — Ти знала, що Мінотавр і Тавр — та сама особа? — Інколи я здогадувалася. Ще ніхто з тих, кого Тавр заманив до Лабіринту, не вийшов звідти живим. Але я була безсилою. Ти вчинив подвиг, гідний героя, Тесею. — Я вчинив його завдяки тобі, Аріадно. Без нитки Аріадни я б назавжди пропав у Лабіринті. — Я рада, що зуміла тебе врятувати. Ти вільний, Тесею, і ти, і афінські заручники, всі, яких прислали Афіни. — То вони живі? — Вони виступали тільки як учасники Ігрищ на закінчення Великого Року. Через дев’ять років здобували свободу. — То чому ж ніхто з тих, кого посилали Афіни, ніколи не повернувся? — Можливо, їх зачарував Крит. Наш спосіб життя. Наші міста-сади, наше мистецтво і слава, яку вони здобували на змаганнях. На це Тесей: — Мене теж зачарував Крит. А, можливо, зачарувала мене Аріадна.
БенкетВесь Кносс гудів наче вулик. Одні тішилися з перемоги Тесея, інші згадували прадавнє пророцтво, що доти триватиме могуть Криту, доки Мінотавр вартуватиме острів. Але ким же насправді був Мінотавр? Людиною чи страховиськом? І як Тесей зумів вийти з Лабіринту? Всі задавали собі такі питання. Казали, що Аріадна закохалася в афінського царевича і дала йому чарівний клубок, що сам котився по землі та вказував дорогу до виходу. А що ж на це Тавр? Тавра ніде не було. Тавр безслідно щез — як багато хто до нього. У всіх на устах було ім’я Тесея. За один день афінський царевич став героєм. Аріадна влаштувала у своєму палаці бенкет на честь переможця Мінотавра. Тесей, звичний до гостин, де подавали цілих баранів, печених на рожні, величезні чвертки волів та свиней, не рахуючи домашнього й дикого птаства, а це все запивалося кухлями доброго афінського пива, трохи здивовано сів до столу, заставленого вишуканими стравами, щедро приправленими шафраном та м’ятою. Миловиді пахолята розносили срібні посудини з пахучою водою, у якій бенкетарі раз у раз обмивали руки від жиру. До страв подавано знамените критське вино у двовухих кратерах. Після учти почалися танці. А саме славний Танець Журавля, дуже складний, бо кожен крок і кожна фігура вписані були в інший узор підлоги, що її колись виклав Дедал для маленької Аріадни. До танцю пригравали арфістки. І коли танцівники пливли під звуки п’янкої мелодії, Тесеєві здалося, що він опинився у зачарованому палаці Нереїди і що ніколи вже звідти не вибереться. Коли танець закінчився, сказав Аріадні: — Я хотів би порозмовляти з тобою наодинці. Вийшли на галерею, звідки східці вели до царських садів. — Аріадно, час, щоб Афіни та Крит уклали союз. — Я нічого так сильно не бажаю, як цього. — Стань моєю дружиною, Аріадно. — Ти хочеш разом зі мною правити Критом? — Я хочу забрати тебе з собою до Аттики. — Німфа Криту не може залишити свого острова. Ми належимо до різних світів, Тесею. — А все ж ти допомогла мені подолати Мінотавра. Нащо ти це зробила? — Бо я хотіла і Крит звільнити від нього. — Ти не віриш у пророцтво, що Крит доти існуватиме, доки його стерегтиме Мінотавр? — Я не вірю, щоб Крит коли-небудь перестав існувати. Окреслила рукою коло, наче б хотіла цим жестом охопити квітучі сади, стіни палацу, розмальовані ліліями, куріпками, дельфінами та блакитними мавпами, підлогу, викладену узорчастими плитками, скриньки з кришталю, гебану та бронзи, викладені перламутром, сріблом і бурштином, амфори з гарними лініями, весь цей світ розкоші та краси, творений віками з думкою про майбутні покоління. — А все ж кільканадцять кораблів з добре озброєними воїнами можуть здобути Крит, — промовив Тесей. — Те, що створив Крит, незнищенне. — Я не розумію твоїх слів. — Я дала тобі клубок. Чи ж цього не досить? На хвилину запанувала тиша. Тесей промовив. — І я хотів би щось тобі дати на пам’ять. Візьми на прощання цей амулет. — Подав їй срібний браслет у формі змія, — знак роду Ерехтидів, з якого він походив. Аріадна взяла його в руки і промовила: — Якщо це знак союзу з Афінами, я повішу його перед статуєю Диктинни. Фігура Диктинни стояла у маленькій ніші при кінці галереї. Через відкритий між колонами простір просочувалась гаряча літня ніч, віючи запахом гіацинтів, троянд і гранатів. Здалека долинали звуки музики. Одурманений музикою, вином і ароматами Криту переможець Мінотавра раптовим рухом закинув на Аріадну пурпуровий плащ, а коли вона обняла дерев’яну статую Диктинни, підняв обох і вибіг із палацу у ніч та темряву.
БуряЩойно вони підняли якір та випливли на море, як розшалілася буря. Блискавиці били раз по раз, роз’ясняючи небо і землю зеленим світлом, грім гуркотав із неба, а спінені водяні вали вдаряли в корабель, наче бажаючи розламати його навпіл. Корабель, піднятий хвилею, зривався, наче птах, дзьобом угору, а потім із шумом опадав, збиваючи стовп води. Шторм кидав грецькою навою, що тріщала по швах і перехитувалася з боку на бік. Тесей стояв, тримаючись за щоглу, коли до нього підійшов Навсітай. — Я боюся, що корабель затоне, — сказав він. — Ми мусимо доплисти до Аттики. — Тобі не слід було викрадати Аріадну. — Ти думаєш, це кара Богині Місяця? Останні слова заглушило ревіння моря і грім, що гуркнув із небосхилу. Висока хвиля впала на корабель і залила палубу. Нава захиталася і почала різко занурюватись. — Усім виливати воду! — скомандував Навсітай. Тесей, моряки та заручники вхопили відра та амфори, але все нові хвилі переливались через борт. — Ти не втримаєш Аріадни і самі ми підемо на дно! — гукнув Навсітай. — То що ж робити? Адже не можемо відвезти її на Крит. — Тут поблизу є острів Наксос. — Зумієш довести до нього корабель? У відповідь Навсітай перейшов на своє місце і наказав розпустити паруси. Вітер ударив у полотно та штовхнув корабель у напрямку, протилежному до попереднього. Цієї миті буря наче почала затихати, блискавки били рідше, грім ставав усе дальшим, лише вітер віяв у середину вітрила та ніс корабель до незнаного берега. Біля корми було крите приміщення, де, загорнута у хутро, лежала Аріадна, приспана медом, який дав їй випити Тесей. У перловому промінні світанку грецька нава пристала до малого острова. Тесей взяв на руки сплячу Аріадну і заніс її на невеликий пагорб, де поклав під гіллястим деревом осокору та якомога швидше повернувся на корабель. Море заспокоїлось. З темно-синього стало блакитним, ледь зморщеним, покритим білою піною. Зійшло сонце і почало осушувати вітрила, линви, дерев’яні дошки корабля та одяг змоклого до останньої нитки екіпажу. Пливли, занурені у блиску дня, під безхмарним небом, легкий бриз віяв їм у вітрила. Раптом з ранкового туману з’явився маленький острів. Був то Делос, присвячений Аполлонові. Тесей наказав пристати до берега і зарядив відпочинок. Висіли з корабля і рушили в глибину острова. Так зайшли до малого круглого озерця, перед яким стояв прадавній олтар із козячих рогів. Тут Тесей на оброслому плющем цоколі поставив дерев’яну статуетку Диктинни, не хотів-бо привозити до Афін мертву фігурку богині замість живої Аріадни. Один із заручників підніс до уст флейту і почав грати. У тихому повітрі ранку попливла мелодія Танцю Журавля. І невідомо, чи спричинила це мелодія, чи сама Диктинна, але Тесей раптом здригнувся та мимоволі почав виконувати ті самі фігури, що й тоді, танцюючи з Аріадною у Кноссійському палаці. Разом із Тесеєм танцювали його товариші. Звуки музики викликали з хат мешканців Делосу. І от побачили вони, що на старому, оброслому плющем старому олтарі стоїть фігурка богині, а довкола хлопці та дівчата ведуть танець під звуки флейти. Це виглядало так гарно, що всі прилучилися до танцівників і так танцювали на маленькому острівці посеред Егейського моря, довкола дерев’яної фігурки Диктинни, аж доки не зайшло сонце. Вода була гладенькою, лише легкий бриз дув у вітрила, так що корабель сам перестрибував із хвилі на хвилю. — Як тільки ми залишили Аріадну, море заспокоїлось, — промовив Навсітай, показуючи білий пінний шлях, що значив дорогу корабля на гладенькій поверхні води. — Це все видається мені схожим на лихий сон, — промовив Тесей. — Чому ж лихий? Ти переміг Мінотавра, визволив Аттику від данини, став героєм, але, здається, тебе це не тішить. — Хто раз ступив на Крит, ніколи вже його не забуде. Це не Мінотавр пожирав заручників, а чар Криту полонив їх. Нитка Аріадни… Я вийшов із Лабіринту, але мрію туди повернутись. Навсітай не відповів. Рушив до соснової щогли, що стирчала посеред корабля і почав опускати чорне вітрило. — Що ти робиш, Навсітаю? — Невдовзі ми допливемо до Аттики. Час підіймати біле вітрило. — Не треба. Зостав чорне. Царевич Тесей повертається із тугою в серці. Цар Егей щодня ставав на вершині, вдивляючись, чи скоро з’явиться жаданий корабель. Врешті одного дня побачив тридятивесловик, який кілька місяців тому відплив до Криту. На щоглі повівало чорне вітрило. На його вигляд цар Егей відчув, що сили його залишають, коліна затремтіли і він, зомлівши, впав у море. Ніколи не довідався, що Тесей переміг Мінотавра і повернувся до Аттики переможцем.
На острові НаксосКоли Аріадна розплющила очі, вже настав день. Лежала під деревом, загорнута у розкішне хутро. Підвелася із землі та почала роздивлятися довкола. У світлі ранкового сонця бачила пурпурове море, що лагідними хвилями омивало острів. Невже Тесей відвіз її на Крит? Ніде не було видно міських будівель, широких вулиць, портових уряджень або ж кораблів. Тільки зелені пагорби, з яких спливали струмки, звиваючись між гаями, а нижче, в долині, розлогі сади, грядки квасолі, цибулі й огірків та убогі хатинки з польового каміння. Ні, це не Крит. Тесей покинув її на якомусь невідомому острівці. Хтозна, чи вдасться їй повернутися до Кноссу? Ці роздуми перебили дивні звуки: брязкання дзвоників, стукання калаталок та ревіння осла. З кущів, що обросли найближчий пагорб, з’явився незвичайний гурт, на чолі якого їхав череватий старець верхи на ослі, а довкола нього, танцюючи та підстрибуючи, сміючись та гримаючи бубонцями, посувалася громада хлопців та дівчат із розвіяними гривами, розмахуючи калаталками та палицями, обплетеними плющем. Спершу Аріадна дуже злякалася, прийнявши галасливу череду за піратів, але, чим ближче вони підступали, тим ясніше їй було, що це не корсари і вони не мають щодо неї жодних лихих замірів. Біля підніжжя пагорба, де вона, бліда й тремтяча, стояла під осокором, зупинилися. З юрби вийшов молодий хлопець, одягнений у шкуру пантери, з вінком винограду на горіхових кучерях, що спадали на плечі, та почав здійматися на пагорб. Ставши перед Аріадною, промовив: — Хто ти, прекрасна німфо? Чи ж ти богиня Місяця, яка зійшла на цей багнистий острів? — Я Аріадна, цариця Криту. — А я Діоніс, син фіванської царівни Семели. Але я чув, що Аріадна утекла з переможцем Мінотавра до Афін. Так, принаймні, розповідали пірати, у яких я найняв корабель. — Це неправда! — скрикнула Аріадна. — Тесей силоміць викрав мене з мого палацу і заніс на свій корабель. На морі шаленіла буря. Я думала. що всі ми потонемо. Потім дав мені якийсь сильний трунок і я від нього заснула. Не знаю, скільки проспала. Коли прокинулась, лежала сама під осокором. — Отож, ми обоє опинилися тут усупереч власній волі. Бо я хотів об’їхати острови на Егейському морі та навчити людей щепити виноградну лозу. Але пірати, які видавали себе за моряків, попливли у бік Азії, щоб продати нас у рабство. — І як же ви порятувалися? — Ми взяли з собою парость виноградної лози і плющ. Виноград так розбуявся, що обплів щоглу, а плющ обгорнувся довкола знарядь і весел на кораблі. Потім вийшов я, накинувши на себе левину шкуру, і це так їх перелякало, що повистрибували з борту просто в море. — І всі потонули? — Ні. Перетворилися на дельфінів. — Розповідаєш казки, Діонісе. Але скажи, чи міг би ти відвезти мене кораблем на Крит? — Це неможливо — корабель повністю обріс плющем. Крім того, на Криті вже оголосили царицею твою сестру Федру. — То я мушу зостатися тут назавжди? На це Діоніс вийняв з-за пазухи діадему із золота й індійських рубінів, викладених у формі троянд, і сказав: — Ось дарунок Діоніса Аріадні, Критській Німфі. Хочеш стати моєю дружиною? Коли приголомшена Аріадна не відповіла, Діоніс увінчав короною її скроні. Описав рукою півколо і, чи то сонце було причиною, чи сяйво, яке випромінював Діоніс, у цю мить драговитий острів видався Аріадні чарівним садом. У долині темніли купи оливок, фіг та кипарисів, а трава, що обростала пагорб, була всіяна фіалками, анемонами і крокусами. — Це все здається мені сном, Діонісе. — То давай снити разом, Аріадно. З хат із польового каміння з’явилася вервечка людей, що йшли до пагорба, на якому стояли Аріадна і Діоніс. То були жінки — мешканки острова Наксос. Несли з собою жертовні дари: козенятко, жбан пива, фіалкову вовну, білорунну овечку. Дійшли до пагорба, низько схилилися і промовили до Аріадни: — Зостанься з нами назавжди і будь нашою царицею, бо немає нікого, хто б нами правив. На це схопився шалений почет Діоніса — і з брязкотом калаталок та биттям у бубонці, — закрутив танок довкола молодої пари. — Скажи мені, Діонісе, чи ти мусиш мандрувати з цим диким гуртом? Ти ж казав, що ти син фіванської царівни, — спитала Аріадна. — Моя мати померла. Мене виховав Сілен, — той старий, що сидить на ослі. Навчив мене, як вирощувати виноградну лозу і втішатися життям попри нещастя, які спадають на людину. — Я б хотіла, щоб він і мене цього навчив. Отож засіли під осокором, а Сілен почав розповідати про далекі землі та моря, а ще напророчив відкриття Нового Континенту за Геракловими Стовпами. А чим довше він оповідав, тим більше Аріадна забувала про всі свої смутки, а врешті заснула під осокором. Аріадна ніколи не повернулася на Крит. Ніколи не сіла на трон із сірого алебастру, ніколи не приглядалася до малюнків, що оздоблювали стіни палацу, ніколи не взяла до рук лабрису — сокири з подвійним вістрям. Залишилася з Діонісом і обоє панували над островом Наксос. Пізніше, коли Крит був завойований ахейцями, багато владик елладських племен, що заселяли острови на Егейському морі та Кіклади, хвалилися походженням від синів Німфи Криту, Аріадни, та Діоніса, сина фіванської царівни Семели і Зевса. На цьому закінчується мінойська легенда.
Нитка АріадниПрипускають, що сам Тесей на чолі могутнього флоту, що його він оддавна будував у Піреї, Трезені та інших мікенських портах, здобув Кносс і приєднав до аттичної федерації. Але дні мінойського світу були вже пораховані: невдовзі стався напад так званих Народів Моря, що затопили Пелопоннес, острови на Егейському морі та Малу Азію, і докотилися аж до кордонів Єгипту. Товсті шари попелу та землі присипали руїни, а час знищив решту, тож міста й палаци Криту, подібно до багатьох витворів людських рук, потонули у забутті. Лише через багато століть археологи почали добувати із землі сховані в ній скарби давніх цивілізацій. Розкопали Кносс із легендарним Лабіринтом, а на острові Делос — святиню із рогів, на якій Тесей поставив фігурку Диктинни. Щороку довідуємося про нові відкриття на Криті, все нові палаци, зброярні, склади товарів та майстерні художників являють нашим захопленим очам безсмертну красу Криту. Бо Аріадна з моєї оповіді мала рацію: те, що створив Крит, незнищенне. Сьогодні Кносс фігурує у кожному путівнику по Греції як свідчення величі й краси цивілізації, що квітла перед Римом і Елладою. Щороку приїжджають до Кноссу тисячі туристів з усього світу. Прибувають вони також з тих країв, де колись мешкали варвари і звідки критяни привозили цинк та срібло, хутро та бурштин, який сьогодні — як і тисячоліття тому — збирають на узбережжі Балтики. І я теж одного року разом з іншими туристами завітала на Крит. Сіла біля підніжжя трону із сірого алебастру, оглядала стіни, розмальовані крокусами і ліліями, дельфінами й куріпками, а ще постаті дам та кавалерів з бронзовими лицями і підмальованими очима, що прогулювались серед квітів. Милувалася фаянсовою фігуркою верховної жриці — а, може, самої Диктинни, — зі зміями в руках, ходила по галереях, переходах і залах, у яких луною відбивалися кроки Міноса і Дедала, Аріадни, Тесея і… Мінотавра. Я мандрувала слідами прадавніх міфів, як мандрував колись Тесей по Лабіринті слідом за червоною ниткою з чарівного клубка Аріадни, з якого я й виснувала для вас цю оповідь. Післямова перекладача

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8 9 101112 13 Следующая ⇒