Annotation 6 страница

Поява твоя в небокраї очі милує, О життєдайний Атоне, що даруєш життя! Починаючи шлях свій в небеснім склепінні на сході, Ти красою своєю виповнюєш землю усю. (Гімн до Атона^[71]) …Анхесенатон^[72] народилася в Ахетатоні, священному місті Атонового Обрію, у кам’яному палаці, який її батько наказав збудувати далеко від столиці, на східному березі Нілу, на рівнині у формі півмісяця, спертій об скелясті пагорби. Аменхотеп Четвертий перебрався туди з Фів через шість років після своєї коронації як співправителя, взяв ім’я Ехнатон і присягнув, що ніколи не покине священного міста, навіть коли його умовлятиме це зробити божественна цариця Нефертіті. Разом із царською родиною у Місті Атонового Обрію поселилися: Маху — Начальник Міської Варти, Хуа — Наставник Дому Цариці-Матері Тії, Панхесі — Верховний Жрець Сонячного Диску Атона^[73] і Ейе — Командир Кінноти, молодший брат Тії і повірник фараона^[74]. Після смерті Аменхотепа Третього у Ахетатоні поселилися також два молоденькі фараонові брати, Сменхкара, названий ще на честь Ра, і молодший, Тутанхатон, народжений тоді, коли у Фівах почав поширюватися культ Атона. Всі мешканці нової столиці були ревними атоністами і не визнавали старих богів, кожен з яких мав своє місто, свою колегію жерців та свою сферу дій. Зрештою, двір Ехнатона складався з нових людей, давні вельможі зосталися у Фівах, відсунуті від влади. Що ж стосується Туту — Міністра Зовнішніх Справ, і Воєначальника Хоремхеба, ставка якого була у Мемфісі, то ніхто не доскіпувався, яким богам вони поклоняються. Чільне місце при фараоновому дворі займали дві справи: теологія і мистецтво. Царські доньки з наймолодших років позували художникам, які розписували стіни палацу і новозбудованого некрополю сценами зі щоденного життя царської родини, та прислухалися до нескінченних теологічних диспутів. У них брали участь батько й мати, бабка Тія, придворний скульптор Тотмес і принагідні царедворці, запрошені на учту. Мистецтво і теологія були не лише важливішими від політики, але, насамперед, вічнотривалими — так висловлювався їхній батько Ехнатон. Політика підлягала постійним коливанням, союзники змінювались, переходили то на той, то на інший бік, ніколи не було відомо, яке місто вірне, а яке збунтувалося, куди слід посилати підкріплення, а куди — карну експедицію. Недавно вийшло наяв, що певний ханаанський князь, який сім і сім раз падав навзнак перед богом Сонця^[75], Ехнатоном, прохаючи допомоги проти бунтівників, що зайняли васальне єгипетське місто, дочекався іншого — нубійський гарнізон фараона у Єрусалимі ограбував його палац. На думку Ехнатона, завинив у цьому його батько — надто наблизив до себе усіх сирійських царьків та князьків, платячи їм золотом, щоб присилали йому своїх доньок. Отож гарем Аменхотепа Третього налічував триста сімнадцять осіб, в тому числі двох мітаннійських царівен. Цариця Тія тішилася зі збільшення гарему, бо його чисельність підкреслювала могутність і багатство фараона, вивищуючи заодно її власну позицію Великої Дружини. Зрештою ненажерство і розпуста передчасно зробили Аменхотепа недолугим, отож зовнішньою політикою (крім справи наложниць) займалася цариця Тія. Владарі Хатті та Мітанні добре про це знали і часто адресували до неї свої листи. Ехнатон у всьому був протилежністю батькові: високий і худорлявий — батько мав кремезну статуру; не терпів мисливства — Аменхотеп Третій убив сто левів впродовж одного тільки полювання; не зносив стрільби з лука — батько був силачем і неперевершеним лучником; не цікавився жінками, окрім божественної Нефертіті, а, оскільки ні в чому не знав міри, всюди поміщував написи, які прославляли його кохання до неї. На одному із зображень звелів увічнити сцену, як він цілує царицю. Але ж Нефертіті була найпрекраснішою жінкою світу, із залізною волею і мудрістю Буто, Богині Змії^[76], емблема якої прикрашала корону фараонів. Нефертіті була не лише царицею, але й натхненням, еманацією Сонячного Диску, оживляла всіх і все. Здавалося, що ніхто не може вивести її з божественного спокою, скаламутити красу її обличчя. Так, принаймні, думала мала Анхесенатон, найбільше схожа на матір і, можливо, тому батькова улюблениця. Зрештою, Ехнатон любив усіх своїх доньок, бо вони були доньками Нефертіті. Найстарша, Мерітатон, була заручена з братом фараона, Сменхкара, наступником трону. І саме під час весільного бенкету молоденької пари — Анхесенатон виразно це запам’ятала — її батько попестив бронзові гладенькі плечі Сменхкара, а потім дивно розчулився, — адже не мав сина, — притулив хлопця до грудей, поцілував у губи, тоді почав водити вустами по його шиї. Ехнатон не був уже тим худорлявим юнаком із екстатичним виразом обличчя, що споглядав на Нефертіті або розмірковував про Атона, а дещо розповнілим чоловіком, з обм’яклим тілом і обвислим животом, стегна якого — чи то внаслідок браку фізичних вправ, чи якихось хворобливих змін у організмі, — стали надто розложистими, що чинило його постать наче збабілою. Анхесенатон була надто юною і недосвідченою, щоб це помітити. Але зауважила, що доки фараон пестив Сменхкара, тонкими пальцями сягаючи заглибин його пахв, Нефертіті зблідла, а потім глибоко вдихнула, раз і вдруге, наче боячись знепритомніти. Але не знепритомніла. Прикликала на обличчя усміх, стулила повіки і сягнула рукою по келих. Але старанно накладений грим, який зазвичай підкреслював її красу, раптом видався маскою на обличчі потопельника. У той час сирійські міста, не дочекавшись допомоги з боку Єгипту, почали піддаватися владі царя гетитів. Воєначальник Хоремхеб слав із Мемфісу посланців до Ахетатону, благаючи у фараона грошей на карну експедицію. В Мемфісі та Фівах жерці Амона нарікали, що, коли Амон був верховним богом, фараони здобували одну перемогу за одною, азіати ж лежали біля його ніг. Бібл був утрачений. Його комендант, листи якого зосталися без відповіді, блукав пустелею. Потім настала черга інших міст. Тоді цариця Нефертіті звернулася до Ехнатона з проханням, щоб вони повернулися до Фів. Фараон слухав, не зводячи з неї погляду. — Це кажеш ти, ти, що разом зі мною визнаєш Атона? Хочеш повернутися до Фів, до жерців Амона, до тих усіляких богів з головами собак, шакалів, соколів, биків, дихати смородом Пібасту, відзначати смерть і воскресіння Озіріса? — Йдеться про Єгипет, не про Пібаст чи Озіріса. — Ні. — Ехнатоне, я ніколи ні про що тебе не просила. Щоправда, ти вгадував мої бажання. — Ти була гарною. Навіть не знаєш, якою гарною ти була. — І ти змінився, Ехнатоне. (Замолоду був екстатичним і чуттєвим, тепер видався їй перечуленим і хтивим). — Я ніколи не був гарним. Мені об’явився Атон. Твоя краса була його творінням. Бо така досконала краса може бути творінням лише Єдиного Божества. Коли Атон мені об’явився, інші боги просто стали зайвими. Були тільки стежками, що вели на манівці, відводили від Єдиної Дороги. — Ехнатоне, кожен стільки знає про Божество, скільки спроможний збагнути своїм розумом. Нам об’явився Атон. Але дозволь тим, кому Атон не об’явився, вірити в одвічну богиню Нут, в Амона-Ра, в Ізіду та Озіріса. — До чого ти хилиш? — Ми мусимо повернутися до Фів. Ти мусиш організувати військовий похід, підтримати прибережні міста, відібрати ті, що піддалися Суппілуліумі. — Не бачу причини, чого фараони мають панувати над Єрусалимом та Біблом, Єрихоном, Угарітом та Алеппо. З мене досить Єгипту. Корони Верхнього і Нижнього Єгипту. Глянь! Бачиш, як сонце заходить за обрій? Бачиш, які довгі тіні падають від дерев і стелять дорогу ночі? Далеко від нас ти, а промені легко сягають землі,
Високо дійшов ти, а днина по днині тебе відбиває,
Ти той, хто викохує душу нову в материнському лоні,
Всьому сущому ти даєш радість буття!
Коли ж народилось маля, покинувши матері тіло,
Уста йому ти розверзаєш і дзвінкую мову кладеш…

— замовк, бо сльози заливали йому обличчя, тамуючи дихання. — Ехнатоне, облиш у спокої Сменхакара. Він муж твоєї, нашої доньки. — Він мій брат. Щоправда, не рідний, але брат. Я дав своїй доньці найдорожче з того, що мав. Сменхкара-Нефернеферуатон. — Це ім’я належить мені^[78]. — Той, кого обдарує своїм коханням Ва-енре (так він називав себе сам), є Нефернеферуатоном. Після цієї розмови Нефертіті покинула Великий Подвійний Дім. Перебралася до власного палацу, розміщеного далеко на півночі міста. Забрала з собою Анхесенатон і другого царського брата, Тутанхатона; призначила його за чоловіка для неї і за наступника фараона. Ехнатон наказав у тій частині палацу, де раніше жила Нефертіті, стирати написи з її іменем і на їхньому місці карбувати ім’я найстаршої доньки. Нефертіті не знала, що тоді відбувалося у царському палаці, бо ніколи вже не переступила порогу дому, де мешкав Ехнатон. Але, схоже, діялися там дивні речі, а життя, яке вели вони втрьох — фараон, його брат і його донька, — було не надто щасливим. Бо Сменхкара, щойно Ехнатон зробив його співправителем, залишив Ахетатон і виїхав до Фів. Невдовзі після цього померла Мерітатон. Спадкоємицею трону стала наступна з черги донька фараона — Анхесенатон. Волею Ехнатона було, щоб вона поселилася у Подвійному Великому Домі та одружилася із Сменхкара. Дорогу з Північного Палацу до Фараонового Дому Анхесенатон здолала у колісниці, під опікою Командира Кінноти Ейе. Багатьма роками пізніше Ейе згадав цю дорогу, під час якої вони не обмінялися й словом, тільки Анхесенатон вклала маленьку бронзову ручку з тендітними пальчиками у його велику дужу долоню кавалериста, більше звичну тримати кінські віжки, ніж руку дитини, особливо ж дівчинки. Перші слова, якими Ехнатон привітав доньку, були такими: — Ти схожа на Нефертіті. Анхесенатон зашарілася від радості, бо знала, що її мати була найпрекраснішою жінкою світу і що схожість із нею — честь та найвища похвала. Хоча вона покинула палац усього кілька років тому, зараз він справив на неї враження колоса, приголомшив своїм розміром та порожнечею. Колись вони з сестрами і няньками заселяли один корпус, там були їхні спальні та вітальні і завжди повно було іграшок: ляльки з рухомими кінцівками, ложки з кришечками у формі газелі, бронзові тваринки, ібіси, крокодили, леви, мурахоїди, і улюблена іграшка — модель маленької ткальні з фігурками невільниць-прях і ткаль, що робили полотно. Тепер дитячі кімнати спорожніли, лише в коридорі лежала палітра з фарбами і очеретинки для малювання, що належали покійній сестрі. Враження порожнечі ще підсилював краєвид із вікна, перед яким зрубано кущі. Тепер з дитячих кімнат відкривалася панорама на порожнє дворище і далекі казарми Варти, що стояла на краю міста і тримала під своїм контролем прилеглу до пустелі околицю та саме місто; казарми були зв’язані з ним широкими та прямими артеріями, досконалими для руху колісниць. Навпроти корпусу, колись зайнятого царівнами, містився гарем; всередині нього сотні цитристок, арфісток, цимбалісток, а ще кілька справжніх принцес, успадкованих від Аменхотепа Третього, вдосконалювали своє вміння, щоб кожної миті бути готовими розвеселити серце фараона та його гостей. Знуджена сторожа монотонним кроком міряла коридори гарему, щоб ніхто непрошений не зважився вторгнутися до нього. Притлумлений сміх, шепіт і сопіння, що доходили з найдальших кімнат, свідчили: офіцери сторожі сумлінно виконують свої обов’язки. А, можливо, втомлені безплідною самотністю та одурманені наркотиками дівчата взаємно доводять одна одну до екстазу. Анхесенатон хотіла зайняти свою колишню спальню, але, згідно з волею фараона, мала поселитися в кімнатах цариці. До її прибуття наготували стіл із нубійського алебастру з туалетним приладдям: дзеркалом з полірованого срібла із золотою ручкою, флаконами парфумів та олійок, слоїками із жадеїту, бірюзи, з пудрою та малахітовим порошком для повік. — Тобі сподобалася твоя спальня? — спитав Ехнатон. — Коли ляжеш, я прийду подивитися, як ти почуваєшся. Ні тієї, ні жодної наступної ночі Анхесенатон не могла заснути. Боялася. Від кожного шелесту схоплювалася з ліжка і бігла до сусідньої кімнати, де ховалася за колоною. Серце її сильно билося, а вона прислухалася до таємних кроків, щоб над ранком упевнитися: те, що вона вважала кроками, було шумом вітру. Цілими тижнями тягнулася ця втеча від тіні, що, здавалося, заступала їй дорогу, переслідувала у темних коридорах, вповзала до ложа, аж урешті, якоїсь ночі, у найтемнішому закутку палацу, біля кам’яної купальні її догнав Ехнатон. — Ні… Ні… Ні…— Кохана Ва-енре, — безтямно шепотів фараон. — Адже я твоя донька. — Ти? Моя донька? — здивувався фараон. — То я не твоя донька? — А хіба ти не знаєш, що мій божественний батько зачав Сменхкара і Тутанхатона зі своєю рідною (наскільки це можна знати) донькою, Сітамон^[79]? — Але ж я не хочу. — Хотітимеш. Не відмовляй мені себе. Обранцеві Атона дозволено все.
Через дев’ять місяців Анхесенатон народила мертву дівчинку. Фараон стояв навколішках біля її постелі і заходився риданням. А коли Сменхкара приїхав із Фів, єдиним слідом дитини була табличка, на якій викарбували ім’я Анхесенатон-та-шеріт, себто Анхесенатон Молодша. Але на іншій табличці, біля імен обох Анхесенатон, видніється ім’я Ехнатона, що був батьком і мужем першої та батьком другої. У шлюбі зі Сменхкара Анхесенатон не мала дитини. Тривав цей шлюб недовго. У пору Жнив Сменхкара знайшли у ліжку мертвим. Ніщо не вказувало на те, щоб він помер неприродною смертю. Ехнатон наказав викарбувати напис із надгробною молитвою: …щоб ти моє ім’я вічно пам’ятав,
щоб ніколи з уст твоїх не зникло,
о брате коханий,
щоб ти був зі мною вічно,
живий,
як живим є Атон…

Але фараон не дочекався похорону брата, бо через кілька тижнів його знайшли мертвим — як і Сменхкара. Останки не мали жодного сліду насильства чи отрути. А жерці Амона у далеких Фівах оголосили, — це було карою, яку Амон послав на єретика. Тепер ніщо не стояло на заваді планам Нефертіті. Анхесенатон мала чотирнадцять років, коли втретє, — чи, якщо не брати до уваги подружнього інциденту з власним батьком, — вдруге вийшла заміж, цього разу за одинадцятилітнього Тутанхатона. Після шлюбу відбулася коронація. Молода пара поселилася у Великому Домі, де їхні голоси відбивалися багатократною луною, наче хтось їх передражнював. Але Тутанхатон твердив, що це не їхні імена повторює луна, що у палаці чутно імена Мерітатон… Сменхкара… Ехнатон…, наче вони вічно кличуть одне одного. Раз на місяць до Північного палацу царською дорогою їхала колісниця, запряжена парою румаків, оздоблених пучками страусиного пір’я. Екіпажем правив нумідієць. У колісниці сиділи дві нерухомі фігурки, одягнені в біле, у діадемах з уреєм. То були спадкові владарі Верхнього і Нижнього Єгипту, Анхесенатон і Тутанхатон, обранці Атона, останні з династії Тотмесидів, вісімнадцятої з черги. Діти зоставалися у Нефертіті на підвечірок, у часі якого розмова оберталася довкола новин із Фів. Інколи на прийомі були гості. Командир Кінноти Ейе і його дружина Тейе, колишня вихователька Нефертіті. У розмовах уникали імені Ехнатона, хоча саме Ейе повідомив, що до труни, яку приготувала для себе цариця-мати Тія (вона все ще жила і перебралася до Фів), Ейе наказав покласти останки Ехнатона, приготувавши для Сменхкара скромніше поховання. Окрім того, Ейе мав звістки із Фів, що жерці Амона проголосили Тутанхатона відступником від релігії предків, а культ Атона — єрессю. — У Єгипті завжди поклонялися Сонячному Дискові, — зауважила Нефертіті. — Але він не був ні Найвищим Божеством, ні Єдиним. Невдовзі було вирішено, що Тутанхатон і Анхесенатон повернуться до Фів. — А ти поїдеш з нами? — спитав Тутанхатон, — він був дуже прив’язаний до Нефертіті. — Ні. Я помру в Ахетатоні, — відповіла вона. Все ще була дуже гарною. Її краса видавалася незнищенною, хоча на обличчі з’явився кам’яний спокій, наче вона ще за життя стала статуєю на гробовій плиті. Труна з останками Ехнатона теж мала бути відіслана до Фів, щоб потім поховати його згідно з обрядом Озіріса. Але Нефертіті рішуче опиралася цьому. Наказала забрати забальзамовані останки Ехнатона з труни цариці Тії та вкласти туди мумію Сменхкара, яку відіслала до Фів, натомість останки Ехнатона спочили в одному з чотирьох гранітних саркофагів, за життя приготованих у некрополі на східному краю пустелі. [Але, коли через майже три тисячі років археологи розкопали Ахетатон, гробниці були порожніми. Невідомо, що трапилося з останками Ехнатона і цариці Нефертіті. В кінці ХІХ-го століття ходили чутки, що бачили групу бедуїнів, які йшли через пустелю і несли на плечах золоту труну. А невдовзі на ринку з’явилися золоті предмети з іменем Нефертіті. Труни ніколи не знайшли. ] Покидаючи столицю Атонового Обрію, Тутанхатон і Анхесенатон не здогадувались, що залишають її назавжди. Наказали закласти цеглою вхід до кімнат, де залишили усі меблі та обставу, — думали, що колись туди повернуться. Лише золотий трон зі знаком Атона забрали із собою. У Фівах поселилися в старому Палаці Фараонів. Мусили зректися культу Атона і змінити імена. Відтепер стали називатися Тутанхамон та Анхесенамон. Разом із царською парою, а, радше, ще раніше, до культу Амона навернулися всі царедворці. Культ Атона не прийнявся в Єгипті, хоча сімнадцять років променів на весь тогочасний світ і у багатьох віддалених одне від одного місцях розжарив культ Сонця. Тутанхамон і Анхесенамон приймали посольства, були учасниками урочистостей, супроводжували барку зі статуєю Озіріса в поїздках по Нілу і — як раніше — багато часу проводили, позуючи художникам, що покривали малюванням і барельєфами гробницю, яку Тутанхамон будував у Царській Долині. Одночасно біля входу в Долину була викута в скалі маленька скромна кімнатка; туди поклали якусь таємничу труну. Як твердив напис, спочило там тіло старої цариці Тії, — але всі підозрювали, що насправді то останки її сина — Ехнатона. Хоча могло здаватися, що будування некрополю і наради з архітекторами, скульпторами, художниками, злоковалями поглинають усю увагу царської пари, насправді було інакше. Коли були певні, що залишалися наодинці, переважно вночі у ліжку або у садовій альтанці, щонайтихішим шепотом радилися, як вирвати владу з рук Хоремхеба, Головнокомандуючого Армією, і як зменшити могутність жерців, що посадили своїх людей у всіх державних установах. — Мусимо знайти союзників, — казала Анхесенамон, — самі нічого не вдіємо. — Але де ж їх шукати? — шепотом відповідав Тутанхамон, пильно роздивляючись. — Можливо, нумідійці… Гвардія фараона завжди складалася з нумідійців… Здається, ми могли б їм довіритись…— Жерці, напевне, і серед гвардії мають своїх людей. Тутанхамону було дев’ятнадцять років, коли одного дня його знайшли в коридорі мертвим. Мабуть, раптово розлучився з цим світом і здійнявся до неба, щоб його божественне тіло злучилося з Амоном. Останки Тутанхамона старанно опорядили: його забальзамували з піднятим фалосом, готовим до чину запліднення, а на обличчя наклали золоту маску, щоб воно зосталося незміненим. Він був останнім із династії Тотмесидів, але, згідно зі споконвічними єгипетськими віруваннями, насправді не помер, а рушив до Країни Заходу, щоб, очистившись, втілитись у нове життя. У цю подорож йому дали все потрібне для нового життя. Саркофаг, стіни кімнати і двері були оздоблені малюваннями; на них фараон і цариця, — майже нагі, ледь прикриті мусліном, — були зображені як пара безсмертних коханців. Чотири богині: Ізіда, Нефтіда, Нейт і Серкет, що вартували алебастрову посудину з нутрощами фараона, мали обличчя Анхесенамон. [У 1922 році англійська експедиція, організована лордом Карнарвоном і Картером, розкопала гробницю Тутанхамона. Це єдина гробниця, яка збереглося до нашого часу нерозграбованою. Тутанхамон був похований згідно з обрядом Озіріса: золоті скрині покриті стародавніми літургійними текстами, є також дерев’яна таця у формі Озіріса, наповнена мулом Нілу; у ньому засіяне зерно, щоб проросло у темряві гробниці — символ воскресіння. ]Тоді, коли в Місці Правди розпочато тривалі і складні приготування до похорону фараона, Анхесенамон прикликала до себе Командира Кінноти Ейе. — Я сподівався, що ти мене покличеш, Володарко Всесущого, хай би ти жила вічно. — Не називай мене Володаркою Всесущого. Мені потрібна твоя допомога. Я мушу таємно вислати листа цареві гетитів. Урвала, спостерігаючи, яке враження справили її слова. — А чого Владарка Верхнього і Нижнього Єгипту хоче від царя гетитів? — Одного з його синів. Звістка про смерть Тутанхамона застала царя Суппілуліуму під мурами Каркемішу, який він саме облягав. Привіз цю звістку особистий посланець Анхесенамон, що з її боку було доказом надзвичайної поваги, але Суппілуліумі це видалося підозрілим. Його підозри ще зросли, коли той самий посланець, позбувшись свого супроводу, вручив цареві таємного листа цариці. Лист був коротким: «Мій чоловік помер, а сина в мене немає, але про тебе говорять, що у тебе багато синів. Якби ти прислав до мене одного зі своїх синів, він став би моїм чоловіком. Я нізащо не візьму в чоловіки нікого зі своїх підданих, це було б для мене ганьбою^[80]». Суппілуліума довго розмірковував над листом цариці. Завдяки своїм послам і шпигунам добре знав, що відбувається в Єгипті, чув про культ Атона, про збудування нової столиці, про опір жерців Амона, про корупцію та розклад всередині держави (а він вміло з цього користав) і про перенесення столиці назад у Фіви. Молода цариця була останньою представницею великої Династії. Але чи можна було їй вірити? Чи можна було взагалі вірити Єгиптові? Хто стояв за листом цариці, а від кого його тримали в секреті? Хто був союзником її намірів? Жерці? Військо? Намісник Півночі? Великий візир? Ніхто? Суппілуліума прикликав на нараду своїх достойників і розпочав промову словами: «Від прадавніх часів нечувано на світі, щоб трапилася подібна річ». Залунали голоси: «Чувано, чувано, недавно цариця Лідії придбала собі мікенського княжича за чоловіка^[81]». Думки поділилися: одні були за те, щоб один із царевичів негайно ж поїхав, інші, — що слід спершу вивчити справу і впевнитися, чи дійсно немає жодного претендента, в жилах якого пливла божественна кров Тотмесидів і який висував би права на руку Анхесенамон. Суппілуліума вирішив відіслати свого довіреного, досвідченого дипломата Хатту Зіттіша, як надзвичайного посла; він мусив вивчити ситуацію, одночасно взявши участь у поховальних обрядах. Відповідь з Єгипту надійшла раніше, ніж сподівався цар. У той час, коли його посол чекав у Фівах, щоб останки фараона були приготовані в дорогу до Країни Мертвих, у Каркеміш (який досі вже був здобутий) прибув єгипетський царедворець Ганіс і вручив другого листа Анхесенамон. «Чому ти кажеш: „Вони мене обманюють“? Якби у мене був син, хіба стала б я писати чужинцеві, оголошуючи привселюдно про свою біду і про нещастя моєї країни? Говорячи так, ти мене ображаєш. Той, хто був моїм чоловіком, нині мертвий, а сина в мене немає. За свого підданого я не вийду заміж нізащо. Я не писала нікому, крім тебе. Всі говорять, що у тебе багато синів; дай же мені одного з них, щоб він став моїм чоловіком». Царевич Зананза начебто першим попрохав, щоб батько дозволив йому їхати у Фіви. Суппілуліума справді мав багато синів і не кожному міг дати у володіння окрему провінцію, отож виразив згоду на це. Зананза взяв із собою збройну охорону та багаті подарунки і поспіхом, — Суппілуліума, повіривши, що його син справді стане фараоном, сам тепер його підганяв, — залишив Каркеміш і рушив одвічним шляхом вздовж ріки Оронту через Дамаск, Єрихон, Єрусалим у напрямку Аскалону, що був воротами до Єгипту. Але ніколи туди не доїхав. [Клинописні таблички, відкопані у столиці гетитів, Хаттусі, інформують, що царевич Зананза загинув по дорозі до Єгипту. Таблички не приводять подробиць. Але з короткого напису випливає, що на гетитського принца напали і підступом убили, і що винуватцями були не пустельні грабіжники, а кінні єгипетські вояки. ]Найбільш імовірно, що вбивство вчинив прикордонний патруль, який дістав таємне доручення не допустити в’їзду гетитського царевича на територію Єгипту. Можливо, принц Зананза намагався пояснити річ, показавши листа цариці, але нічого не зміг довести патрульному офіцерові. Інцидент трапився далеко від Аскалону і без свідків, у місці, зарані визначеному з цією метою, так, щоб збереглася видимість нещасливого випадку^[82]. Звістка про вбивство блакитноокого гетитського царевича дійшла до Фів уже після похорону Тутанхамона. Цариця впродовж усієї поховальної церемонії, вимовляючи прощальну формулу і кладучи на золотій труні китицю квітів, вірила, що зуміє порятувати і продовжити династію, останньою ланкою якої була вона сама. Ейе сповістив її про вбивство принца Зананзи. — Так, прибуття гетитського царевича було б надто гарним, щоб бути правдою. Тільки він міг розірвати прокляте коло моєї долі, долі моєї нещасливої родини… Може, якби у нас із ним було дитя, воно не померло б як Анхесенатон, у жилах якої текла отруєна кров. — Чому ти вважаєш, що в її жилах текла отруєна кров? — Кров мого батька. Отруєна кров Тотмесидів. — Не твій батько зачав твою дитину. — Як же це? — Він давно вже не міг сплодити потомства. — То хто ж був батьком моєї дитини? — Згадай, як це сталося. — Не можу нічого згадати. Я весь час жахливо боялася. Було темно. Спершу відчувала його м’які пестощі, потім вони стали твердими, я думала, що він мене розірве — тієї першої ночі. — Це був не він. — А хто? — Пам’ятаєш, хто тої ночі вартував спальню фараона? — Нумідійський офіцер? — Так. То був він. — І що з ним трапилося? — Мертвий. Загинув тієї ж ночі. Чи, точніше, зранку, саме після тієї ночі. — Хто наказав його вбити? — Не питай про це. Для фараона було надто великою ганьбою те, що він потребував заступника…— Ти приховуєш ще багато таємниць нашої родини? — Краще б я і цю нікому не відкривав…— Я хотіла б, щоб ти став фараоном. — Ти справді цього хочеш? — Так. Я тебе любила з дитинства. Хочеш одружитися зі мною^[83]? — Ні. Можливо, якби я був удвічі молодшим…— Ти виглядаєш дуже міцним. Важко повірити, що ти брат моєї бабки. — І все-таки я ним є. Хоч виглядаю міцним, не хочу в’язати твоєї молодості. — Я старша від тебе, династія Тотмесидів налічує триста літ. — Досить того, що я відрікся від Атона. Не хочу відректися від своєї дружини. — Не залишай мене на самоті. — Я служитиму тобі, як досі. — Зроблю тебе своїм співправителем. Думаю, що нам допоможуть жерці Амона, вони теж побоюються Хоремхеба… Крім того, є ще гетити і можуть погрозити війною…Спільне правління Анхесенамон і Ейе тривало недовго. Невдовзі Ейе помер і владу захопив Хоремхеб, Головнокомандуючий Армією, Намісник Півночі. Хоремхеб взявся наводити лад, приборкувати корупцію та зміцнювати кордони держави. Поклоніння Амонові-Ра утвердилося, всі сліди культу Атона безжально переслідували. З труни цариці Тії вийняли гадані останки Ехнатона, та, коли стало зрозумілим, що це тіло Сменхкара, поспіхом повернули його назад. Святині Атона в Ахетатоні зруйнували, камені з царського палацу перевезли на другий берег ріки, а всі надгробні написи з іменем Ехнатона зішкребли. Місто, що мало бути столицею культу Атона, єдиного Бога усієї Єгипетської імперії, до складу якої входили народи шанувальники різних богів, тепер, коли його покинули двір, іноземні посольства, військо, ремісники та варта, розкришилося, а дощі й пустинні вітри змили та розвіяли його сліди. Стерши ім’я Ехнатона, Хоремхеб оголосив його злочинцем. Новий фараон почав готувати військову кампанію, щоб повернути втрачені сирійські міста. Що трапилося з Анхесенамон, — не знаємо. За Геракловими Стовпами

…Мандрівка тривала понад сотню літ. Після здобуття Кноссу Тесеєм критяни масово покидали рідний острів. Могли вибирати з багатьох доріг; їхні торгові поселення були розкидані по різних, далеких від себе місцях: від узбережжя Малої Азії до островів на Середземному морі і ще далі — за Геракловими Стовпами, у гіперборейських країнах, звідки привозили золото й цинк. Вибрали дорогу найкраще їм знайому і, здавалося б, найпевнішу. Рушили до Мілету Карійського, де кілька поколінь тому мешканці Мілету Критського заснували факторію фарбованих вовняних тканин і, проштемпелювавши їх знаком павука, розсилали сувоями на всі середземноморські ринки. Критяни мали в Карії ближчих або дальших родичів, з якими багато хто підтримував зв’язки. Мешканці Мілету Карійського, зі свого боку, хвалилися походженням із Криту та родичами, які там жили. Але тепер, коли рідний острів зайняли ахейці, а до Мілету почали цілими натовпами прибувати біженці, переважно такі, які не зуміли вивезти майна чи коштовностей, мілезійці зовсім не квапилися уділяти їм гостинності. Ще тих, котрі прибули першими, прийняли, як годиться приймати гостей. А тих подальших намагалися умовити, щоб поселилися деінде. У Лікії царював тоді брат Міноса, Сарпедон, а Делос і Хіос теж були критськими колоніями. Попри умовляння, більшість утікачів зосталися в Мілеті і лише наступні кораблі емігрантів, коли їх не хотіли впускати у порт, повернули до Лікії, Лідії та Сирії. В Мілеті новоприбулі намагалися прилучитися до життя міста. Але їм не дозволяли відкривати ювелірних майстерень, ані закладів для змішування пахучих олійок, ані красилень, окрім як у спілці з тими, хто народився в Мілеті. Щойно підрісши, нове покоління втікачів збунтувалося. Молодь вирішила покинути Карію та поплисти на Захід, де жили варвари, а казали, що з варварами куди вигідніше торгувати, ніж з Єгиптом та Сирією. Щоправда, дороги, особливо ж сухопутні, були тяжкими, Бурштиновий Шлях — вузьким і небезпечним, а зате водні дороги видавалися широкими, у всякому разі, тим критянам, які служили на мілетських торгових кораблях, що кружляли між островом Алашія^[84], володінням гетитів, Єгиптом і Сирією. Залишилося здобути кораблі. На них склалася вся критська колонія. Матері видобули зі скриньок коштовності, винесені в зачісках та складках спідниць із палаючого Кноссу, батьки вилучили свої паї з мілетських фірм, а бабусі випросили значні позики в родичів, критське походження та заможність яких добре знали. Врешті кораблі були готові і колонія, що складалася з кількох сотень родин, випливла в море. На березі, де Меандр котив свої води, прощалися ті, хто зоставався. Насамперед колоністи рушили на Делос — принести жертви Латоні та її божественному синові, а потім попливли вздовж сирійського узбережжя, зупиняючись у приморських містах. Критяни здавна підтримували торгові стосунки з аморейцями, а хоча тепер прибували як мілезійці, все ж думали, що їм вдасться відновити давні ринки. Але, коли прибули до Ашдоду, застали страшенну тривогу, що вже межувала з панікою, — це нагадало їм розповіді батьків про падіння Кноссу. Правда, сам Ашдод не був здобутий, але пастуші племена, мандруючи від Синаю, наче сарана упали на ханаанські міста, розміщені в глибині суходолу. Вів їх вождь племені, Ієшуа, який саме здобув Єрихон. Ізраїльтяни, як називали кочівників, вирізали усіх мешканців Єрихону окрім розпусниці, що була з ними у змові, та її родини^[85]. Після Єрихону настала черга Ай. Ієшуа і тут звелів вирізати усіх, що опиралися, а царя повісити на дереві^[86]. До Ашдоду прибували усе нові втікачі, приносячи моторошні та несамовиті звістки. І раніше траплялося, — хоча й нечасто, — що кочівники здобували місто, а потім відходили зі здобиччю. Але тепер виглядало, що ізраїльтяни вирішили змінити дотеперішній спосіб життя на осілий і вибрали для цього ханаанську землю. При цьому Ієшуа проголошував, що ту землю обіцяв ізраїльтянам їхній Бог. (Завойовники зберегли у збірній пам’яті тяжку мандрівку пустинею і здобуття Землі Обітованої. Через віки той спомин вибухнув пеаном: «І палали в пустині жаданням[…] голодні та спрагнені, і в них їхня душа омлівала…[…] І в недолі своїй вони Господа кликали […] і Він визволяв їх від утисків їхніх! […] І Він їх попровадив дорогою простою […] Він пустиню обертає в водне болото, а землю суху в джерело, […] І голодних садовить Він там, а вони ставлять місто на мешкання^[87]»Ханаанці, охоплені тривогою, що Бог кочівників пообіцяв своїм поклонникам також приморські міста, вирішили покинути рідну землю та пошукати нової оселі. Здавалося, наче весь Ханаан всяде на кораблі та рушить на Захід, але врешті більшість мешканців зосталася, бо надійшли заспокійливі новини, що фараон вислав молодого полководця Прамессе^[88], щоб той обсадив єгипетськими гарнізонами приморські міста. Наскільки фараонові було байдуже, хто править у глибині суші, настільки прибережні міста мали бути забезпечені для торгівлі. Однак частина ханаанітів, може, не найлякливіших, але найзавзятіших, закупила кораблі та приєдналася до мілезійців. З Ашдоду дорога вела до Навкратісу, де містився найбільший карійський склад; мілезійці повезли туди свій вантаж, поповнений новим крамом, за безцінь придбаним у сирійських утікачів. Навпроти дельти Нілу містився маленький острівець Фарос, найстаріше торговельне поселення критян, нині покинутий через зсуви ґрунту, а також недоступні, мулисті, оброслі очеретом береги. Колись був тут морський маяк та старовинна святиня Великої Богині, Володарки Вітрів. Жриця — супровідниця виправи умовила кількох моряків, щоб відвезли її човном на Фарос, де вона хотіла відвідати святе місце і принести жертви за успіх подорожі. Висівши на берег, переконалися, що острів частково запався, портові споруди перегнили і здавалося, що земля осувається їм під ногами. Ступали якомога обережніше, намагаючись знайти дорогу до святині. Ніде не було видно єгипетських патрулів, це остаточно їх переконало, що острів не годиться не тільки для поселення, але навіть для короткої зупинки. Яким же було їхнє здивування, коли зненацька з’явилася якась постать і кинулася до них із розкритими обіймами, наче вітаючи рятівників. Виявилося, що у одному з колишніх портових складів ховався гурток жерців Атона, переслідуваних Хоремхебом. Жили з дня на день, сподіваючись амністії, зміни влади чи якогось щасливого випадку, який вирятував би їх зі скрути. Почувши, що мілезійці мають власні кораблі та пливуть на Захід, заблагали, щоб забрали їх з собою, обіцяючи щедру плату. Отак до колонії критян та біженців із Ханаану додалися єгипетські втікачі. Усі разом попливли в напряму Тартессу. По дорозі зупинялися в малих пристанях, де за цілий рік з’являлося не більше одного торговельного корабля і де в глибині суші аж до озера Трітоніди жили кочівники^[89]. Перший постій випав у Пліносі^[90]; його мешканці мали звичаї, схожі на єгипетські, але дівчата носили короткі туніки з тонко виправлених козлячих шкірок, обшитих червоними китицями. Далі зупинилися у славному порту Евесперіди^[91], розміщеному на африканській землі, найурожайнішій зі всього узбережжя, — вона сама давала плоди. Свого часу на всьому Середземному морі багато розмовляли про трьох дочок тамтешнього царя, Геперид, яких начебто викрали єгипетські жреці, а Геракл їх визволив. У Евесперидах мореплавці запаслися харчами на дальшу дорогу, бо знали, що на менш урожайних землях мешканці Лівії живилися фініками, молоком, сараною та впольованою дичиною. Але не їли коров’ячого м’яса — з огляду на Ізіду. Над озером Трітонідою жили племена, які хвалилися, що походять від амазонок та дотримувалися їхніх архаїчних звичаїв. Дівчата не виходили заміж, а брали собі коханців, не надто цікавлячись, хто був батьком їхньої дитини. Зате коханці звикли встановлювати своє батьківство на підставі схожості. На захід від озера Трітоніди, ближче до Гераклових Стовпів, був острів, а на ньому таємниче озерце. Дівчата видобували з води — вкритими смолою перами птахів — золоті зерна. А ще вели до бою колісниці проти диких племен у глибині суші, які живилися зміями та ящірками, а мова їхня подібна була до звуків, що їх видають кажани^[92]. Пристаючи до невідомої гавані, мілезійці розкладали на березі товари і розкладали багаття на знак того, що прибули купці, а тоді поверталися на кораблі. Тубільці, приваблені стовпами диму та вогнем, уночі помітним здалеку, починали пересилати звістки, б’ючи в барабани, та з усіх сторін поспішали на узбережжя, несучи шкури газелей і пантер, слонові бивні, фініки, коштовні камені та, передусім, купки золота. Розклавши свої скарби згідно з ґатунком товару, що вони робили дуже старанно та детально, відходили, щоб повернутися назавтра. Найчастіше не заставали вже ні кораблів, ні своїх товарів. Замість слонячих бивнів, коштовного каміння та фініків лежали довгі бронзові мечі, щити, шоломи, наконечники списів, розмальовані горщики та оздоби зі скла і фаянсу^[93]. Пливучи і торгуючи, мілезійці перетнули Гераклові Стовпи і прибули до Тартессу, найславнішого порту і найбагатшого міста на західному узбережжі Середземного моря, де зупинялися всі кораблі, що поспішали до гіперборейських країн чи поверталися звідти. Частина переселенців осіла в Тартессі, інші заснували поблизу нові поселення, ще інші влаштовували експедиції в глибину суші, де були багаті копальні срібла та цинку, і мандрували з купцями шляхами, що вели на Північ.
…Жриця Богині Місяця і цариця мілезійців звалася тоді Беарою, пізніше називали її також Скотою. Мати Беари була мілезійкою, батько — єгиптянином. Невідомо, хто і які переслав їй звістки — моряк, купець, а, може, було то об’явлення самої Богині Місяця оголосити великий похід до гіперборейських країн, куди на літо відлітали дикі гуси і де поклонялися Матері-Землі. У похід рушав — як тисячі років тому — невеликий рій зі своєю царицею. Не збереглися відомості, скільки кораблів випливло під проводом Беари, але слід вважати, що було їх три, з огляду на Велику Богиню у потрійній подобі. Коли кораблі покинули пристань і опинилися у відкритому морі, мілезійців охопило піднесення, що його звичайно відчувають люди, зважившись на Велику Пригоду. Подорож тривала довго, як всяка подорож у незнане. А ця справді була далекою. У погожі ночі Беара ставала на носі корабля і дивилася на зорі, що від прадавніх часів показували дорогу мореплавцям. Минув уже день весняного рівнодення, потім день сонцестояння, коли на світанку побачили острів, що, весь зелений, випливав із перлового туману. Причалили до берега і закотвичили кораблі. Ніде не видно було ні людини, ні диму чи вогню. Близько полудня Беара і вибрані нею мілезійці, усі озброєні, залишили кораблі та рушили в пухнасту вологу зеленавість острова, розгортаючи списами гущавину кущів. Чим далі занурювались у лісові хащі, тим більше захопленими чулися. Острів видавався їм зачарованим садом, панувала тут надто велика тиша, зеленість була надто зеленою, пущі не торкалася людська нога. Тут росли усі дерева та всі кущі, з яких жриці Криту склали найдавніший алфавіт: дрібнолиста береза, гордовитий ясен, вільха та верба, святе дерево Богині Місяця, дуб — палиця і трон Священного Царя, тополя зі звислою омелою з липкими ягодами. Побожно зворушені, пізнавали срібну сосну, дрік, верес, білу тополю і тис, п’ять дерев-голосних, що належали Великій Богині. Продиралися крізь сплутані кущі калини і глоду, грузли у папоротях та заростях конвалій, топтали сіруваті хвощі, що п’ялися в підліску, і западалися по пояс у смугах отруйних жовтих лілій, над якими кружляли метелики. Ліс бринів тисячами комах, пульсував притишеним диханням звірів, дзвенів усіма струнами пташиних голосів. Десь далеко стукав дятел, прикликаючи дощ. А потім вони побачили лебедя. І зрозуміли, що опинилися на Священному Острові. Йшли аж до заходу сонця, не зустрівши жодної людини. Коли посутеніло, дісталися поляни. Угледіли кількох людей біля вогнища, — вони пекли диких птахів. Обіч лежала впольована звірина. Побачивши низку мандрівників, що виходили з лісу, мисливці зірвалися та схопили зброю, а потім один з них вийшов уперед, загороджуючи списом дорогу прибульцям. Був кремезним, волосся мав кольору міді, очі ясні. Беара стала навпроти нього і привітала його іменем Великої Богині Я-са-са-ра-ме. Дуже здивувалася, коли мисливець відповів на це привітання зрозумілою їй прастарою лувійською мовою, якою до прибуття ахейців розмовляли на Криті та в Елладі і яку нині знали тільки жриці. Беара цим самим наріччям сказала, що вона жриця Богині Місяця і що приносить їм вітання із Самофракії (знала від Колегії жриць у Тартессі, що на гіперборейських островах поклоняються Великій Богині у тій самій подобі, що у Тавриді та Самофракії). На згадку про святу Самофракію мисливці кинули зброю на землю і впали перед Беарою навколішки; а потім повели її до своєї святині. Святиня виявилася великим куполом, складеним із брил, покритим дахом із блискучих білих камінців. Її оточувало кільце з тринадцяти кам’яних стовпів. Кожен стовп зображав якийсь місяць року, під черговим знаком Зодіаку: Оленя, Потопу, Вітру, Троянди, Яструба, Квітки, Вогнища, Спису, Лосося, Гори, Вепра, Вершника і Морського Змія. Всередині кам’яного купола була святиня форми вулика, де мешкала Богиня. До святині вів коридор, такий тісний, що можна було прослизнути ним лише навкарачки. Коли данаї^[94] — так називали себе мешканці острова — прибули на цю землю, кам’яна святиня вже стояла. Після затятих боїв із тубільцями данаї заволоділи святинею та родючим островом. Від мілезійців довідалися про здобуття Кноссу ахейцями (кілька віків тому ахейці і їх витіснили з Арголіди та змусили до мандрівки) і про те, що Тесей спершу викрав, а потім покинув останню Німфу Криту, що, як і перша, звалася Аріадною. Тепер на її честь данаї назвали свою святиню Аріанрод — досі вона імені не мала — і віддали Аріанрод Беарі, щоб відправляла тут священні обряди. Священним Царем побіч Беари став перший мисливець, якого вона зустріла на поляні і який її привів. Він переміг у поєдинку царя данаїв, що переслідував Беару, але вона втекла, перетворившись на білу фракійську кобилу, — так розповідали пізніше піснярі, — і відтепер островом правила династія, заснована царицею мілезійців.
Коли проминув Великий Рік, мешканці Священного Острова зібралися на поляні перед святинею, де Дуб ріс зелений і де відбувалася містерія Священного Царя. Під час літнього сонцестояння Священний Цар мав бути принесений у жертву Господині Ячменю. Бо данаї зберегли у пам’яті все, століття тому винесене із Арголіди, та дотримувались усіх архаїчних обрядів; що мали тут, на новій землі, забезпечити їм добру долю і врожай. Хоча на Криті давно перестали приносити в жертву Священного Царя, тут, на краю Океану, мала колонія мілезійців змушена була підкоритися волі давніших поселенців. Урочистість розпочалася запалюванням вогнищ і танцями. Коли вогні згасли, учасники містерії запалили смолоскипи і півколом оточили курган; на його вершині стояла Беара, представляючи саму Аріанрод. Обличчя мала біле, посипане товченим гіпсом, як у Самофракійських жриць, а до білих шат пришпилені гілки кущів, колоски та квіти. В руці тримала золотий серп, символ Місяця. З високості святині, що мигтіла білим шкливом даху, зазвучав високий, немов пташина трель, голос Аріанрод, яка декламувала пісню; ніхто не знав, де народилася ця пісня і якими шляхами мандрувала.
Не від матері, не з батька
Я узяла кров і тіло.
Дев’ять квітів, дев’ять зерен
І кущів мене створили.
Пролісок, що в горах квітне,
Лист берези, ячний колос,
Білозерная квасоля,
Таволга й пучок кропиви,
Дуб, тернина і ліщина,
Дев’ять зерен, дев’ять квіток
Дев’ять сил мені дали,
Дев’ять бруньок, дев’ять стебел.
Довгі й білі мої пальці,
Наче морські хвилі —

Простягла руку над зібраним гуртом і в цю мить усі відчули, як із пальців Аріанрод тече до них сила Місяця. Аріанрод відповів побожний хор.
Біла Богине Ячменю, Ти, що з гріхів визволяєш,
Господине Дев’яти Гір, Царице Весни, Матінко Верби,
Прийми безсмертну жертву, розтягнуту на твоєму Дубі,
Візьми його у свій дикий танок
І збери разом Дітей, розгублених під Місяцем
Перед свій грізний лик, Богине Глибин.

Посеред поляни, прив’язаний вербовим гіллям до Дуба, стояв Священний Цар. Мав на собі оленячу шкуру, а його волосся прикрашала корона з оленячих рогів. Тіло його було посічене різками, а обличчя безтямне від настою п’янкого зілля. Аріанрод підійшла до нього і золотим серпом зрізала омелу, що звисала йому з пояса, а тоді кинула на землю, щоб липкий сік, разом із кров’ю Священного Царя, просяк землю і запевнив урожаї. Після обряду кастрації мала наступити смерть. Священний Цар знав, що загине від удару сокирки з ріоліту, яка вживалася до цієї мети від прадавніх часів. Але вірив, що насправді лише його тілесні останки спочинуть у кам’яній лодії святилища Аріанрод (за життя недоступного для Священного Царя), натомість його безсмертна душа з’єднається із духами предків, бо ж Велика Богиня милосердно здіймає усіх туди, де на північному небосхилі сяє сузір’я, зване Критською Короною.
* * *У ірландській «Книзі захоплень^[95]» записано, що народ Туата де Данан (їхня Богиня звалася Дану) прибув із Греції. Між тим, ми знаємо, що у другому тисячолітті до нашої ери в Арголіду, заселену данаями, прийшли орди ахейців. Данаї, витіснені зі своїх давніх осель, помандрували на північ. До Ірландії прибули через Данію, давши їй назву «країна Дану». Данаї принесли до Ірландії священний спис і магічний казан, де варився напій мудрості та віщої поезії. Але старовинний алфавіт дерев запровадили мілезійці. Найстаріша святиня Ірландії, Ньюгранж, збудована у палеоліті, переходила у володіння чергових завойовників, хоча зоставалася храмом Великої Богині. Данаї оздобили кам’яні одвірки спіралями, схожими на мікенські. На боці, протилежному до входу, є три різьблені на цоколі сонця, два з них обведені колом. Над ними дві літери огамічного алфавіту, перша та остання, що значать Зачаття і Смерть. Можливо, сонця вирізьбили поклонники Атона, які завели в Ірландії поклоніння Сонячному Диску, Огму. Адже, згідно із «Книгою захоплень», батько Беари, себто Скоти, був єгиптянином. У часи олімпійських богів шанування Деметри, принесене данаями, зворотною хвилею відбилося у Греції, — міфом, що мати Аполлона, сонячного бога, — це гіперборейська богиня Латона. Але данаї зовсім не були першими поселенцями, згаданими у «Книзі захоплень». Найраніше поселились в Ірландії три доньки Каїна. А через кілька століть прибула з півночі небога Ноя, звана Цезарою, з усією родиною. Це трапилося незадовго до Великого Потопу. Беара була останньою царицею-жрицею, що привела своє плем’я до нових осель. Наступні хвилі завойовників примандрували уже під проводом царів. Але обряди на честь Великої Богині тривали аж до римських часів. Страбон написав, що поблизу Британії є острів, де приносять жертви Церері та Прозерпіні так само, як на Самофракії^[96]. (Лише двісті першого року нашої ери римський воєначальник Павлін заборонив споживання решток ритуальної жертви. )Ірландія, подібно до Самофракії, вважалася Священним Островом, а шанована там Богиня була покровителькою мореплавців. Адже ще з епохи неоліту походило переконання, що Велика Богиня володіє вітрами, а її помешкання знаходиться у Зоряній Туманності, на Вісі Галактики^[97]. Медея-чарівниця^[98]

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒