Annotation 9 страница

Вже ніхто не вірив, що ця війна колись закінчиться. Тяглась уже дев’ять років. Місто захищали потужні мури; щоправда, ахейці їх не штурмували, але й не виглядало, щоб мали замір коли-небудь відступити. Плюндрували околиці, рушали у виправи по харчі та здобич, чатували при кораблях, щоб троянці зненацька не вдерлись через стіни і не підклали вогонь під нави. Похід до Малої Азії розбудив у ахейцях приглушену, але ніколи не вигаслу жадобу пожеж, грабунку та насильства. В Ахейї вони були мікенськими принцами, шляхетними мужами спадкоємиць трону, опікунами і поклонниками прадавніх святилищ, ванаксами при храмах, але в їхніх серцях тліла затаєна дикість, яка щокілька століть, щокілька поколінь гнала їх уперед, — на бойових колісницях, на піратських кораблях, наказувала їм спадати на багаті міста, обведені мурами, на храми серед платанових гаїв, на прадавні замки пеласгів; привласнювати цей світ, виплеканий віками цивілізації, плюндруючи його і одночасно улягаючи чарам, якими він променів. Ахейці наче забули про мету походу. Ніхто, — окрім Менелая, — не пам’ятав про Гелену, кожен мав уже власні порахунки. Агамемнон відправив Одіссея до Фракії за провіантом та припасами, але Одіссей повернувся ні з чим. Тоді поїхав Паламед і привів навантажений корабель. Несподівано всі повстали проти нього. Його ніколи не любили. Критянин по матері^[130], це він навчив Агамемнона розставляти сторожу, втаємничив ахейців у правила гри в кості та відкрив їм мистецтво здійснювати вимірювання. Тепер Одіссей виступив проти нього зі звинуваченням у змові з троянцями, привівши безперечні докази. Докази були сфальшованими, але польовий суд відбувся з дотриманням прийнятих правил і Паламед був засуджений на каменування. Вирок виконано. Між Ахіллесом та Агамемноном спалахнула суперечка через бранку. Даремно Нестор намагався помирити розлючених вождів. Адже і він знав, що ворожнеча між Атридами та Ахіллесом сягає далеко в глибину часу, коли невеликий острів Егіна, царем якої був предок Ахіллеса, залишився — один із небагатьох — у руках старої династії. А хоча пізніше Пелей мусив тікати з рідної землі і блукав по морях, перш ніж здобув трон Фтії, все ж пишався, що походить від божественних пеласгів. Раз у раз озивалися в таборі ахейців голоси, щоб почати переговори. Але щоразу перемир’я зривали. Пізніше від руки Гектора загинув Патрокл. І раптом хід війни перемінився: Ахіллес, який вже готувався відплисти з-під Трої, заприсягся, що відомстить за смерть побратима. Його помста була страхітливою: не лише вбив Гектора, але ще й познущався з його трупа. І знову було укладене перемир’я, щоб обидві сторони могли вшанувати полеглих героїв. Наступили погребальні урочистості, узливання та ігрища. На десятому році троянської війни трапилися дві події з непередбачуваними і далекосяжними наслідками. Певно дня щезла грецька чота, яка пильнувала один із відрізків троянського муру. Зрештою, ахейці не відразу це помітили, бо все ще тривало перемир’я. Врешті з’ясувалося, що Мопсус вивів групу втікачів із різних загонів та почав грабувати малоазійське узбережжя. Цю звістку привіз загін, висланий по харчі, але незабаром за втікачами запався всілякий слід. Тимчасом ватага просувалась спершу на південь, потім на схід, потім знову на південь, грабуючи і переміряючи неосяжні простори розлогої імперії гетитів. Тепер цю імперію шарпали орди лікійців, етрусків, сикулів^[131], які внаслідок голоду вирушили десь із глибин Малої Азії й подалися на південь, у бік Єгипту. До мандрівних варварських банд долучилися ахейці, що втекли з-під Трої. Ті, однак, не мали наміру дістатися аж Єгипту, а обачно зупинились у Кілікії. По дорозі розпускали чутки, наче вони мандрівні віщуни, добре-бо розуміли, що складно їм буде утриматись силою серед чужоплемінників та голодних кочових орд. Зрештою, Мопсус справді був колись служкою при якомусь святилищі і займався віщуванням, у всякому разі, готував нутрощі тварин до віщування. Знав також, що ворожбитів усі поважають і радо засягають у них пророцтв, особливо ж у неспокійні часи. Можливо, замір оголосити себе віщуном народився у Мопсуса, коли він на свій скрайній подив побачив у Кілікії вирізані на старовинних ортостатах^[132] знайомі символи, які в Ахайї шанували, вважаючи священними: Зайця і Оленя, Бика і Пса. Не всі знали, що означають їхні малюнки. Але Мопсус знав. …Бик був Мінотавром, з яким змагався Священний Цар на дворищі Лабіринту. Що ж до Пса, то він належав Матері-Землі, але Геракл, зламавши материнське право, привласнив Кербера собі. У подобі Зайця ховався Священний Цар, тікаючи від погоні Цариці-Бджоли. А Олень, вирізаний на орностаті, насправді був ланню; Геракл гнався за нею аж до країни гіперборейців, де лані рогаті, але народи, що заселяли царство гетитів, про це не знали, — на відміну від ахейських воїнів. Знайомство з релігійними символами та їх родоводом принесло Мопсусу і його банді славу пророків. Так вони поселилися в Кілікії. Мопсус заснував місто Мопсуестія та нову династію, не переймаючись долею тих, що зосталися під Троєю^[133].
Тимчасом крізь міську браму на відрізку мурів, якого не стерегла чота Мопсуса, до Трої увійшли нові союзники: цариця амазонок Пентесілея і її почет…Якось Пентесілея дротиком, кинутим у дикого вепра, випадково вцілила свою сестру. Відтоді вбита сестра йшла за нею, де б вона не обернулася. А, оскільки в Теміскірі багато говорилось про похід ахейців проти Трої, вирішила податися туди — і загинути. Коли довідалася, що Ахіллес убив Гектора і знущався з його мертвого тіла (хоч пізніше і віддав його за золото), не кажучи вже про те, що Евфорб зрадницьки напав на нього ззаду^[134], промовила: — Я прибула, щоб битися з Ахіллесом. Отак неуникною стала зустріч цих двох, що прийшли під Трою назустріч власній долі. Прибуття Пентесілеї з амазонками пробудило в троянцях вже майже вигаслий запал до битви. І як перед тим натхненням для мужів була Гелена, так тепер прикладом і осяянням стала Пентесілея. Зрештою, почуття, які вона спричинила, відрізнялася від тих, що їх викликала Гелена. Бо Гелена у всіх мужах будила жадання і усіх, від старого Пріама до Астіанакса, маленького сина Гектора, вводила у стан захвату. Але от з’явилася Пентесілея, воскрешаючи в серцях мужів та жон інше прагнення, так само глибоко закладене в людську природу, як жадоба насолоди, — прагнення боротьби, прагнення помірятись силами з навколишнім світом та ворожими силами, які на людину чигають. Адже Велика Матір Богів та Людей несла кохання й боротьбу, народження і смерть; була вона у любовному відданню, у бринінні бджіл і в лісовій тиші; у калатанні дзвоників, у звучанні флейт, у поклику вовків та яснооких левів, що луною відбивається по узгір’ях. Дивлячись на Пентесілею, троянці думали, що вона як левиця, голос якої вночі сповнює тривогою найвідважніших мандрівників. Назавтра Пентесілея вдягла золотистий обладунок і припоясала меч у піхвах зі срібла та слонової кості; але найгарнішим був щит цариці амазонок, ясний і обведений світлим рубцем зі сплаву невідомого металу, блискучого, як місяць-молодик, коли він підіймається над Океаном. Пентесілея взяла в руки два довгі списи і, вийшовши перед палац, видала бойовий оклик, на що збіглись її товаришки^[135]. Пентесілея не билася з колісниці, а, за одвічним звичаєм амазонок, сіла на коня, прегарну кобилу з табуна фракійської цариці Оріфії. Довкола Пентесілеї стали у бойовому строю її подруги. За ними вишикувались троянці та їхні союзники. Пріам придивлявся з мурів, як з брами міської виходили загони воїнів і ставали на рівнині. Здалеку миготів золотистий шолом Пентесілеї. І почав цар Трої з глибини серця молитися, щоб Опікунка міста врятувала Пентесілею та Трою від погибелі. Серце його переживало муки умирання кожного зі синів, що гинули від рук ахейців, і щоразу здавалося йому, що більше не витримає. «Але зараз учини так, Богине, — молився він, — щоб це місто вціліло! Нехай із цих убивств та похмурої різанини вийдуть живими останні дардани і — Пентесілея». А коли так з глибин змученої душі слав благальні молитви до тієї, що володіє Землею, Місяцем і Зорями, почув таємничий голос, що озвався всередині нього: «Знаєш же ти, що ніколи вже не побачиш Пентесілеї живою». Тимчасом ахейці, упоєні тріумфом Ахіллеса над Гектором і певні своєї непереможності, здивовано споглядали, як виходять нові й нові загони троянців, бойові колісниці, піхота й кавалерія амазонок. Поза всяким сумнівом, троянці ставали до атаки. Отож ахейці почали якомога швидше готуватися до бою: накладати шоломи, затягувати реміння обладунків, хапати мечі та списи; виводили коней і поквапом запрягали їх до колісниць, а піхотинці, озброєні луками, кожен зі зброєносцем, що тримав перед ним щит, займали позиції. Ледь ахейці встигли сформуватися, розпочався наступ. Вела його Пентесілея. Багато ахейців згинуло від руки цариці амазонок: Моліон і Персіной, Елістус і Антіфей, Іппалмус та ще інші. Одразу ж за Пентесілеєю наступали Клонія, Полемуса, Деріноя, Евандра, Антандра, Бремуса, Гіппотоя, Гермотоя, Алкібія, Дерімахія, Антіброта, Термодоса, Клета. Разом було їх дванадцять. Але в серцях ахейців здійнялася лють, що так легко дозволяють вони перемагати себе, що падають із колісниць і їх топчуть, як збіжжя, яке молотять ратиці волів, що їм з рук випадають мечі і терпне тіло. Не для того прийшли вони під Трою, щоб ганебно загинути від руки дівчат, яких радо б мали бранками! Подарк, Ідоменей та Аякс рушили з відсіччю. Першою впала Клонія, пробита списом царя Криту. Потім Бремусу скинули з коня. Але там, де билася Пентесілея, почала утворюватись пустка. — Гей! Не тікайте, боягузи! Зостаньтеся тут, сипам та вовкам на страву! — заволала цариця амазонок. Підхоплені самозабуттям Пениесілеї, на колісницях наступали Гекторові брати. Здалеку Паріс мірив із лука і раз по раз прицільною стрілою влучав якогось ахейця. Бойовий запал і надія на перемогу почали охоплювати троянок, що приглядались до битви з-під мурів. Стояли вони тремтячи і вдивляючись у Пентесілею. Аж урешті Тісіфона, керована ненавистю і страхом, підхопилася з криком: — Товаришки, прокиньтесь! Допоможемо нашим мужам і братам у смертельному бою! Невже ж ми гірші від них? Невже ж гірша кров пливе у наших жилах? Інакше б’ється серце? Чи ж не краще загинути на полі честі, ніж іти у неволю ахейців, стати їхніми бранками? Ще не закінчила, а вже троянки почали збігати з мурів, кожна поспішала до свого дому, щоб озброїтись оружжям…Виступила тоді Теано, верховна жриця, стражниця Палладію^[136]. — Безумні, безумні, чи справді думаєте, що ваша участь у бою зміцнить серця ваших мужів та братів? Що зумієте хоч мить одну витримати натиск ахейців? Ви не амазонки. Жодна з вас не Пентесілея. Жодна не вміє владати списом ані мечем…Засмучені, повертались троянки на мури. В цю хвилину всі вони заздрили Пентесілеї, бо — хоч якою мала бути її доля, не була то доля рабині. Тимчасом Пентесілея вдерлася в ахейський стрій, розкидаючи воїнів наліво і направо. Кидалась на зібраних у маленькі групки і розносила їх, наче сміття. Наче листя, зірване осіннім вихором, наче краплі дощу один за одним падали аргів’яни від дотику її списа. Двічі вона самого Ахіллеса змусила завернути колісницю. Тоді паніка охопила ахейців. Піхотинці, колісниці, коні, — усі стрімголов побігли до табору. Ще мить, — і троянці підпалять кораблі. Аякс насилу добився до Ахіллеса: — Кораблі! Наші кораблі! Обидва герої почали прокладати собі дорогу серед тікаючих ахейців. Заступили їм шлях Антандра і Полемуса. Ахіллес обох скинув із коней. Тоді вступив у бій з безстрашною Гіппо. Пентесілея поспішила на допомогу амазонкам. Мчала через поле, немов леопард, що, побачивши мисливців, нападає першим. А грецькі воїни стояли, витягнувши довгі гострі списи, готові привітати царицю амазонок. Захрустіли бронзові плитки панцирів, коли одночасно здійняли свої списи. Але спис Пентесілеї першим полетів у бік Ахіллеса. Кидок був прицільним, та вістря відбилося від щиту, наче від скелі. Адже ж панцир Пеліда був витвором найзнаменитішого коваля — божеського Гефеста, що скував його на просьбу Фетіди. Пентесілея метнула другий спис у бік Аякса. І цього разу влучила, але древко амазонки розбилось на сріблястому обладунку. Аякс глузливо засміявся і повернув колісницю в бік троянців, що штурмували нави ахейців, залишивши Пентесілею Ахіллесові. Тоді Ахіллес рушив до неї, схиливши ясенового списа. — Чи ж ти не знаєш, що води Скамандру вийшли з берегів, переповнившись тілами полеглих з моєї руки? — скрикнув. Пентесілея від світанку билася на Рівнині, очікуючи цієї хвилі. А тепер, коли ця хвиля надійшла, відчула смертельну втому. Нічого не прагнула, окрім спочинку. Залишком сил здійняла бойову сокиру. Але Ахіллес був поза досягом її руки. Підняв свого списа, відхилився назад і з усієї сили вдарив ним у праву, не закриту панциром грудь цариці амазонок. Бойова сокира вислизнула з рук Пентесілеї. Сягнула за припоясаним мечем. Підняла його омліваючою рукою. Але Ахіллес убив списа під лопатку її фракійської кобили. Та впала, тягнучи з собою Пентесілею. Ахіллес витягнув списа з кінського черева і завдав ще одного, цього разу смертельного удару цариці амазонок. — Лежи в пилюці! Собакам на жир! Здер їй з голови шолом і цієї миті довкола її голови розсипалась гуща волосся, злотистосрібного, мов електр^[137]. Затятість зникла з її обличчя, поступившись лагідному смуткові. І зненацька Ахіллес почувся як людина, вдарена дротиком, так різко припливла йому кров до серця і одночасно здійнялось жадання до цієї жінки, — адже він міг її кохати і ощасливити. Вже раз зарубали сокирою призначену йому наречену, але обличчя тієї він не знав. Всі, яких знав і кохав, всі, про красу яких чув і яких ніколи не побачить, прибрали тепер для нього подобу тієї одної. Ошалівши від розпачу й жаги, зрозумівши поразку, що стала його остаточною долею, впав, покривши усім собою Пентесілею, зірвав з неї шати, оголився сам і, на очах вояків, віддав гаснучій — чи вже згаслій — своє сім’я. Вивів його із запаморочення сміх, а, може, дзявкіт Терсіта. Не знав, коли його обступили ахейці. Не знав, як довго лежав, тримаючи покійницю в обіймах. Ахейці з острахом дивилися на те, що він учинив. Але ніхто не смів зачепити його гострим словом. Лише Терсіт відважився на поглум. Завжди ненавидів Ахіллеса, стократ сильніше ненавидів Пентесілею, бо ніколи не міг тримати її в обіймах — ні живу, ні мертву. Але мертвій міг виколоти очі. І по черзі вбив у її зіниці короткий дротик, який тримав у руках. — А тепер, товариші, розрубати те стерво і до Скамандру, до води, або ж собакам на жир! На згадку про собак Ахіллес отямився. Сам не так давно хотів віддати її тіло на поживу собакам і стерв’ятникам. Дика вдача завжди штовхала його до жорстоких вчинків, у яких він топив свій відчай. Зірвався із землі — вже не зганьблений герой, а воїн із залізним серцем, — здійняв списа і, перш ніж Терсіт зрозумів, що йдеться про нього, Ахіллес вразив його списом в уста і пронизав наскрізь, вибиваючи зуби, а потім копнув лежачого. Позбавлений отрути, Терсіт лежав немов жалюгідна купка, якою, зрештою, був завжди, хоча, доки жив, ніхто цього не помічав. — А тепер — відішлемо її в обладунку і з мечем троянцям, — промовив Ахіллес, вказавши на Пентесілею. Ніхто не заперечував і ніхто не ворухнувся, щоб йому допомогти, бо те, що він учинив, зробило його ще самотнішим, ніж досі, наче виключивши зі спільноти живих. Троянські жінки обмили тіло Пентесілеї у пахучій олійці, зодягли у коштовні сідонські шати. Потім поставили високе вогнище, поклали на нього Пентесілею в обладунку, з головою, звернутою в бік Теміскіри і з руками на грудях. Окремі вогнища розпалили для полеглих від руки Ахіллеса амазонок. Над урною із прахом Пентесілеї насипали високий курган.
Звістку про смерть Пентесілеї до Теміскіри принесли втікачі з-під Трої, пафлагонці чи інші троянські союзники. У той час Теміскіра не була вже такою велелюдною, як тоді, коли Геракл із Тесеєм рушили до Термодонту. Лише давня слава амазонок стримувала сусідні племена від нападу на їхнє царство. Але останнім часом на Чорному морі з’явилися кораблі з варварами; спливли водами Істру і — раніше чи пізніше — мусило дійти до зіткнення з ними. Смерть Пентсілеї була чимось більшим, ніж смертю цариці на полі бою. Для амазонок був то сигнал наближення кінця. Тільки одна істота не повірила в її смерть — няня цариці, Клета, яка її виховала. І Клета постановила вирушити до Трої, здобути звістку, що насправді трапилось із Пентесілеєю. Куди помандрувала? Може вирушила, щоб деінде заснувати державу амазонок? — Як же ти підеш сама до Трої, тепер, коли Трою облягають ахейці і всюди розбишакують варвари? — жаліли Клету амазонки. — Я не поїду, а піду, — заявила старенька. І пішла. Рушила пішки, без обладунку, коня та дорожніх припасів, мала, суха, зів’яла і витривала. Невідомі шляхи її мандрівки, невідомо, як вона перемірила величезні простори, шукаючи Пентесілею. Можливо, мандрувала разом із тими ж варварами, що потім знищили державу амазонок. Невідомо навіть, чи добралася до Троади, чи сіла на корабель, що мав її завезти до Трої, але насправді заплив у зовсім інше місце. У всякому разі, через скількись там років після падіння Трої Клета опинилася в Італії. А оскільки сама вона не могла чи не хотіла пояснити, як туди дісталася, розійшовся поголос, що принесли її з собою східні вітри. Місцеве населення, а, може, етруски, бо то з ними вона примандрувала, дуже її шанувало, — через знання, які вона мала і якими радо ділилася. Потім, одвічним звичаєм амазонок, нарисувала святе коло і заснувала місто, на її честь назване Клето^[138].
Троянська війна була одним із епізодів воєн, що у той час відбувалися в басейні Середземного моря. Невдовзі після смерті Пентесілеї загинув Ахіллес, поцілений у стопу стрілою лука. Керував цією стрілою начебто сам Аполлон. Троя впала, але доля, яку ахейці приготували троянцям, незабаром стала їхньою власною. Ще непохитно стояли мікенські твердині, ще чекали Левині Ворота на повернення свого владики, але все довкола віщувало наближення бурі, яка розтрощить дотеперішню подобу світу. Жертва Священного Царя^[139]

… Одного дня перед Левиними Воротами в Мікенах зупинилося двоє людей. Може, принесли вісті з-під Трої? Клітемнестра наказала привести їх до мегарону. Троя здобута. — Коли б Троя була здобута, я б про це знала. Агамемнон обіцяв розпалити вогонь на горі Іді, а стражники мали переслати його далі. — Мабуть, так забувся в обіймах Кассандри, що не пам’ятав про обітницю. — Хто ти? — Я Егіст, — заявив один із прибульців. — А це мій герольд. — Маєш якийсь знак? — Маю меч Фієста. Але ж я міг добути його силою. — То розкажи мені, як загинула Пелопея? — Мати моя проколола себе оцим самим мечем, коли мені було сім літ. Потім ми з батьком утекли до Сікіону. — Що тебе привело сюди? — Жага помсти. Адже ж і ти маєш несплачені порахунки. Можливо, потребуватимеш допомоги. — Звідки ти знаєш, чи я прагну помсти? — Мені повернутись до Аргосу? — Зостанься. Отак Егіст зостався у мікенському замку, де він колись народився і зростав як син Атрея, котрий так ніколи й не довідався, що жриця, з якою він побрався, була донькою його брата. Тільки одна людина в замку пізнала Егіста — ветхий аед, який пам’ятав ще Пелопса. Пізнав його одразу, ще до того, як побачив меча. Егіст-бо схожий був на усіх Пелопідів: надміру високий, з волоссям барви стиглого ячменю та очима холодними, наче крига. Ввечері Егіст і Клітемнестра сіли удвох на різьблених тронах, кожне із кратером вина у руці. В домашньому вогнищі палав вогонь, рухомі тіні падали на оздоблені фресками білені стіни і на взористу долівку зі знаком Каракатиці. — То кажеш, що Троя здобута? — Здобута, знищена, спалена. Населення вирізане або взяте у неволю. — Гелена? — Менелай увірвався з мечем до дому, де вона мешкала (після смерті Паріса одружився з нею один із його братів^[140]), щоб її вбити. Але вона оголила груди і Менелай, замість її пробити, випустив меча і обійняв Гелену. Потім відвів її на корабель і відпливли з-під Трої. Мають уже повернутися. — Звідки ці відомості? — Нестор відплив одразу ж після них. Він уже в Пілосі. — А Агамемнон? — спитала Клітемнестра, похиляючись, і одночасно її тінь видовжилась і побігла в напрямку Егіста. — Агамемнон залишився, щоб принести жертви Афіні. З ним Кассандра. Він має намір забрати її з собою до Мікен. — Мабуть, вважає, що я для нього надто стара. — Для мене ти не надто стара, — Егіст кинув на кон свою найвищу ставку. — Хочеш, щоб я разом із тобою панував над Мікенами? Насамперед позбулися аеда, що був довіреною особою Агамемнона: заслали його на кам’янистий безлюдний острівець, яких чимало на Іонічному морі. Потім Клітемнестра відправила десятилітнього Ореста до дідуся, до Спарти, де росла також Герміона. А все-таки Агамемнон розклав багаття на горі Іді, хоча вчинив це не одразу після взяття Трої, — щойно тоді, коли разом із Кассандрою та здобиччю сідав на корабель, щоб попливти до Греції. Вогненного стовпа, що здійнявся над Ідою, підхопив стражник на острові Лемнос та переслав далі. Невдовзі запалали чергові сигнали на горі Афон, Макіст, через доли Асопа аж по верх Кітерона, над Горгониним затоном, над Егіпланктовими узгір’ями. Плюмаж вогню освітив Саронську затоку і був підхоплений пильним чатовим на узгір’ї Арахни. Звідти відблиск його вдарив у мікенську вартівню^[141]. У замку розпочалося приготування до повернення царя. Першим прибіг Талфібій із вісткою, що корабель уже приплив до Саронської затоки, що звантажують коней, невільників та здобич. Незабаром прибуде Агамемнон і троянська царівна — Кассандра. — Я радо її побачу, — промовила Клітемнестра. — Думаю, що й вона, бувши віщункою, радо стане учасницею святого обряду. Бо незабаром настане свято Літнього Сонцевороту; я вирішила відзначити його згідно із прадавнім звичаєм. Герольд не надто зрозумів промову Клітемнестри. Повернувся до Агамемнона зі звісткою, що цариця готує урочисте привітання. І що наказала розстелити на подвір’ї багряний килим. Сонце вже зайшло і широкі дороги потемніли, коли Агамемнон прибув до Мікен. У замку палали лампи і факели, подвір’я було освітлене палаючими багаттями. Агамемнон зійшов із колісниці, залишивши на ній Кассандру, і вступив на багряний шлях, що, ніби струмок крові, звивався від Левиних Воріт аж до входу в палац. Отак дійшов до колон продомосу, де чекала на нього Клітемнестра. Агамемнон запам’ятав її такою, якою бачив десять літ тому, покидаючи Мікени: достойною матроною з доньками при боці та з немовлям на руках. Тепер перед ним стояла примара з побіленим обличчям, зеленими гадючими очима, одягнена в шати, вишиті зміїними взорами. Вражено здригнувся. — Чому ти така біла? Що значить цей стрій? — Адже ж сьогодні день Літнього Сонцевороту. Я одягнена в шати верховної жриці, а обличчя посипала гіпсом на честь Левкотеї. — Ах так, — Агамемнон ніколи не знався на літургічних обрядах. Це справа жриць, а він був воїном. — Прибуваєш саме вчасно. Ходи за мною, пане, — говорила Клітемнестра таємничим шепотом, — я приготувала для тебе купіль та шати на урочистість, у твоєму житті найбільшу. Агамемнон згадав про Кассандру. — Чужинку цю — зволь прийняти у дім наш і кривди не чини їй. Вона походить із царського роду Пріама. — І для неї знайдеться місце у сьогоднішньому святі, зійди-но з колісниці, не пишайся так! — гукнула до Кассандри. — А де наші діти? — спитав Агамемнон, роздивляючись довкола. — Чому не вийшли мені назустріч? — Йди спершу скупатися, — Клітемнестра взяла Агамемнона за руку і лагідно, але невблаганно повела в бік лазні. У цю мить Кассандра жахливо скрикнула і кинулася до воріт. Але її зупинили вартові та кам’яні леви. Залишилась сама на подвір’ї, оточена сторожею. — Задуха тут, як у гробниці. Все тут просякло кров’ю, — сказала, водячи очима по мурах. — В невільниці-чужинки, видно, гострий нюх, — буркнув один зі стражників. — Невдовзі трапиться тут щось жахливе. — Та що тут віщувати? Вже ж минуло все, — озвався інший стражник; це він з башти спостерігав за вогнями і дав знак, що Агамемнон повертається. — Ні, ні, — промовила Кассандра, звертаючись просто до нього. — Щось жахливе назріває тут! Чути тут, як на бойовищі, … як у Трої. Тимчасом Агамемнон насолоджувався гарячою і пахучою купіллю. Саме підвівся з води, весь паруючий, поставивши одну ногу на долівці, коли увійшла Клітемнестра з шатами; закинула їх йому на голову і тісно обмотала тіло. Насправді була то майстерно сплетена сіть, яка, коли він почав вириватися, чимраз тісніше його сповивала. Ще наче не зовсім розуміючи, що діється, звернувся до дружини: — Що таке? Що це значить? — Чи ж ти забув, що сьогодні день Літнього Сонцевороту, день жертви Священного Царя? — Про що ти кажеш? — Минуло тричі по дев’ять літ, відколи ти засів на троні у Мікенах. Твій час добіг кінця. В країні посуха. Сонце спалило збіжжя. Земля прагне крові Священного Царя. Агамемнон зробив розпачливий жест, ніби бажаючи розірвати пута, але сіть не пустила. — Поводься гідно, як пристало Священному Цареві. Коли прибудеш до Країни Метртвих, тобі назустріч доня вибіжить, — Іфігенія, — і обійме^[142]. — Іфігенія не хотіла помирати. Довелося зв’язати її ременями. Клітемнестра здійняла лабрис. — Ти збираєшся вбити мене власною рукою? — Маю помічника. Егісте! Увійшов Егіст. Одягнений був у коротку шкіряну туніку — як помічник жриці, що має вбити жертовного бика. Клітемнестра подала йому лабрис. — Впізнаєш його? Це Егіст. Агамемнон не відповів. Егіст здійняв лабрис — на мить зустрілися їх очі, однаково крижані, — і з усієї сили рубонув сокирою Агамемнона по шиї. Агамемнон впав на долівку, бризкаючи кров’ю. Тієї ж ночі загинула Кассандра. Егіст мав охоту розправитись також із довіреними Агамемнона. Але Клітемнестра заперечила: — Не хочу різні — не потрібно бід нових. Для жертви потрібна лише кров Священного Царя.
У часи, коли жертва Священного Царя вже була забута, поети зображали вчинок Клітемнестри як акт помсти за вбивство її мужа, сина та Іфігенії і за привезення Кассандри як наложниці. Але те, що для вбивства скористалась лабрисом, обрядовою критсько-мікенською сокирою, родовід якої сягав міста-вулика, вказує на складний характер цього вчинку. Кліиемнестра мала не один привід ненавидіти Агамемнона, але вдалася до архаїчного обряду, бо хотіла надати своїй помсті сакрального характеру. Про це виразно каже Есхіл, вкладаючи в уста Клітемнестри такі слова:
А кров, шугнувши з-під заліза гострого
Темно-червона, всю мене забризкала…
Набряклий пагін, певно, не радіє так
Дощам небесним, як раділа я в ту мить.

Клітемнестра звеліла поховати Агамемнона в Мікенах, у гробниці-вулику, збудованій ще Атреєм. Вхід до гробниці не мав дверей, був закритий лише величезним каменем. До гробниці вів довгий коридор. Сам толос, де спочивали останки, був округлим і куполоподібним, наче вулик, а також наче шолом мікенського воїна. Агамемнон був похований з усім військовим обладунком, з бронею, яку дістав від царя Алашії, з мечем, щитом і шоломом.
[У цій гробниці, званій також Скарбницею Атрея, Шліман знайшов посмертну маску мікенського владаря, зроблену зі золотої бляхи; вона показує обличчя примітивне, владне і невблаганне. Так звана Маска Агамемнона, останнього Священного Царя, принесеного в жертву Матері-Землі, знаходиться в Афінському музеї^[143]. ] Повернення Гераклідів

Сьогодні в місто прибувають варвари. Кавафіс 1…Віщих знаків не було. Тільки розходилась тривожна поголоска, що — йдуть. Цього разу підступали одночасно з суші та з моря, від сходу і від півночі. Але вироїлися зі сходу, який був леговищем варварів. В Ахайї ще нічого не знали напевно. Може, оминуть Грецію? Може, підуть на захід, де земля була відкритою, може, потягнуть на південь, де вдосталь збіжжя. Про всяк випадок, у мікенських твердинях почали готуватися до оборони. Аж раптом, як грім з ясного неба, прийшла звістка, що рушили дорійці, — всі мікенські владарі одразу ж зрозуміли, що, навіть коли б навколо розкинулась країна, стікаюча медом і молоком, пребагата золотом і міддю, гебаном і слоновою кісткою, дорійці однаково підуть на Пелопоннес — перешийками, кам’янистими ущелинами, через водойми і трясовини, ведені незгасимою тугою Гераклідів за рідною землею. Вигнані з Тірінфу й Арголіди, Геракліди скиталися по всій Греції і ніде їм не хотіли дати притулку, так що аж припали до Олтаря Милосердя в Афінах, благаючи, щоб дозволили їм залишитись. А коли і звідти змушені були піти, коли вже нічого їм не зосталося, окрім варварської Доріди, Гілл побрався з донькою дорійського царя і там уже й лишився. Кілька разів намагалися повернутися. Як досі — завжди безуспішно. За цей час здичавіли і уподібнилися до варварських північних племен. Але все ще вважали себе спадкоємцями Пелопоннесу і чекали, доки зміцнять свої сили, зберуть підкріплення і зможуть здобути мікенські твердині. Всі на Пелопоннесі знали: якщо на чолі диких верховинських племен дорійців ідуть Геракліди, то перший удар впаде на Пілос, Мікени та Тегею. Існувала давня запекла ненависть між Гераклідами та Нелеїдами, — свого часу Геракл спалив був Пілос, бо той підтримував його ворогів. При першому поверненні Гераклідів Атрей на чолі армії ахейців став на перешийку і зупинив Гіллів похід. Гілл загинув — убитий у поєдинку царем Тегеї^[144], — і Геракліди відступили на північ. Але цього разу не відступлять — знали це владарі мікенських твердинь, обведених циклопічними мурами (щоправда, циклопічними назвали їх пізніше, коли від мікенських палаців зосталися тільки кам’яні брили, оброслі колючою травою і кущами тамариску). Царем Пілосу був Мелант, наймолодший зі синів Нестора. Нині він не був уже молодим, давно проминули часи, коли на оздобленій колісниці мчав по широких дорогах Арголіди то в гості до владики Фераїв, то до золотих Мікен, то до конеродного Лакедемону. Тепер Мелант найохочіше перебував у своєму палаці, де ощадно громадив спиж та електрон, золото та срібло, броню, мечі, щити та пахучі олійки, — і все це наказував писарям записувати, начеб хотів створити реєстр усього майна, яке на протязі поколінь Нелеїди зібрали та склали у скарбницях Пілосу, Феай та Кипаріссії. Мелант викликав синів — Кодра і Алксотаса (від часу троянського походу ім’я Паріса-Александуса стало в Ахайї модним), щоб усталити з ними оборону на суші й на морі, бо з боку моря теж сподівались нападу. Ковалі вдень і вночі перековували нагромаджений у скарбницях спиж на мечі, наконечники списів та стріли. Пілоські кораблі — колись Нестор виставив сорок суден для троянського походу, тепер було їх лише тридцять п’ять, — стали на якір по кілька в кожному порту, від Метапу на півночі по мис Акрітас на півдні і вздовж східного узбережжя аж по гирло ріки Недон у Мессенській затоці. Ковалі зі святилища Великої Богині — Потнії — були переселені з Пакіянесу до південної Мессенії, до майстерень, що мали забезпечувати флот. Столярі та муляри зміцнювали фортифікації та копали криниці поміж мурами. Жінок і дітей помістили в Пілосі та Левкроні — нездоланних твердинях. Всі порти і замки одержали відповідні запаси пшениці, білого ячменю, фіг і вина. Окрім того, кожен воїн дістав недоторканний запас, складений із лляного насіння, маку та меду — в разі ворожої облоги. Жінки під наглядом жриць пересіювали зерно, випікали коржі, готували ліки та полотно для перев’язування ран. Кожен, хто діставав порцію харчів, був утягнутий в оборону. Мелант зостався в Пілосі з молодшим сином Кодром. Старший, Алксотас, тримав ставку в порту Плеврон^[145]. Вночі палали багаття і освітлювали дорогу герольдам, що розвозили накази та поверталися з рапортами. Повітря пахло ялівцем, смоленими канатами і вином, бо настала пора винобрання. Змовкли співи та дзвінкі тони інструментів на танцювальних площах. Зупинилися ткальні, майстерні, де змішували пахучі олійки, виготовляли ювелірні вироби. Вдень і вночі лунав стукіт сокир, кування спижевих топорів і тупіт марширування піхоти. Часом западала мертва тиша — і тоді чути було цикад. Людям завмирали серця в очікуванні варварів. [У вогні, який спопелив Пілос, випалилися глиняні таблички, на яких містився перелік укріплень, їх комендантів та чисельність гарнізонів: Гарнізон у Клименосі біля Метапу, Комендант Алектрон, син Етеокла, сто десять чоловік.
Гарнізон у Стратібої, шістдесят чоловік.
Гарнізон у Трос біля Роова, сто десять чоловік.
Гарнізон у Кевеносі, Комендант Ловкіос, син Кирсаменоса, вісімдесят чоловік.
Гарнізон у Мареї біля Кипаріссії, п’ятдесят чоловік.
Гарнізон у Недватосі, Коменданти: Керікос, Айкотас, вісімдесят чоловік.
Гарнізон у Варпалос, Коменданти: Ферефоніос, Арейос, Дівіеюс, чисельність неповна — двадцять чоловік.
Гарнізон у Дуніосі, Коменданти Діконаро син Адрастоса, Плевроніос, Косаменос, вісімдесят чоловік. Таблички записані лінійним письмом В, відомим із Криту. Це письмо було розшифроване Майклом Вентрісом у 1955-56 р^[146]. ]
2
Почалося зі степових пожеж. Вже багато тижнів підряд горіла суха трава. Вночі видно було море полум’я, що посувалося з глибини азійських степів на захід, захоплюючи все нові й нові території, аж доки стіна вогню не зупинялась на річці, озері чи скелях. Від пожежі утікали на захід високорогі олені, сарни, буйволи, рисі, лиси, леопарди і тигри, за дикими тваринами йшли стада корів та овець, гнані косоокими, озброєними луками монголами, наче прирослими до маленьких коників^[147]. Так вони йшли вдень і вночі, аж доки перша орда монгольської кінноти не зустрілася з передовою сторожею аріїв, що прямували на схід, у бік Індії. Сутичка аріїв із монголами закінчилася поразкою аріїв. Недобитки повернули на захід, підштовхнувши неспокійні племена від Кавказу по Дунай. До кочівників приєдналися хлібороби з-над озера Севан, їм-бо вода забрала оселі, золоті копальні та царські кургани. На незмірних обширах гудів Степ, струшуваний мандрівкою народів, що вдиралися в Оброблене Поле. Спереду їхали двоколісні бойові колісниці, зроблені з одного видовбаного стовбура, з ремінними сидіннями. Кермували ними воїни у бронзових шоломах, оздоблених спижевими вухами, волячими рогами та китицями. Литки мали обмотані смугами пурпурової тканини, а озброєні були залізними мечами й ножами. За ними котилися вози на чотирьох колесах з лозовими халабудами, які захищали молодь, що сиділа на лавках. Бойові колісниці та вози мали колеса з осями, а тягли їх коні. За кінними возами зі скрипом сунули мальовані коробки-підводи на чотирьох колесах із дерев’яних щитів, запряжені волами. Зроблені були ці підводи з тесаного дубу, сосни, ясена та магонію, — дерев, що обростали береги озера Севан. На них їхали матері з дітьми. Кочівники везли з собою мідні казани, сокирки, ножі, кухонне знаряддя та бойові знаки. Просувалися повільно, але витривало, з’їдаючи по дорозі все, що можна було з’їсти, та нищачи все, що вдалося знищити, подібні у своєму поході до колони мурашок, які залишають після себе пустелю. Коли дійшли до Чорного Моря, розділилися, — частина помандрувала в напрямку озера Ван, продираючись крізь землі диких касків у бік Єгипту, частина скерувалася на захід вздовж узбережжя Чорного Моря. Під час мандрівки власники бронзових мечів поміняли їх на залізні — у великих кузнях над озером Ван і у халібів, де віддавна плавлено залізну руду. Учасниками тієї неспокійної мандрівки були ясноволосі філістимляни в дерев’яних шишаках; орди розбійничих чекерів, озброєних ножами; шарди, шекереси, дануни, споріднені з ахейцями, та банди ахейців, які втекли з-під Трої і тепер розбишакували у колишній імперії гетитів, розгромленій фригійцями й етрусками. Чим довше тривала мандрівка, тим частіше кочові племена розсипалися на громади, орди, розбійничі ватаги. Філістимляни влаштували собі садибу в Тарсі, звідки уряджали корсарські наскоки у вузькодонних чорновітрильних кораблях, що пороли морські хвилі так само швидко, як перед тим бойові колісниці роздирали степову траву. Орди, котрі посувалися вздовж Істру^[148], розповзлися в різні боки. Частина з них роздобула кораблі та зайнялася піратством. Кілька ватаг, приваблених звістками про багатства мікенських царств, вирушили в бік Пелопоннесу, штовхаючи перед собою фракійців та дорійців. Варвари з гір мали на голові лисячі шапки, на тілі обтислі куртки, поверх них — строкаті плащі, а на ноги взували черевики з оленячої шкіри. Озброєні були залізними мечами, які ламали будь-яку бронзову зброю і дірявили будь-який панцир. Безшумно просувалися ущелинами та перешийками, з’їжджали з кам’янистих насипів, вистрибували зненацька із зарослих лісом гірських узбіч, спливали струмками та притоками рік…Вели їх Геракліди — Темен, Прокл і Арістодем, близнюки, та Кресфонт^[149]. Через неповні півстоліття після зруйнування Трої над мікенськими твердинями здіймалися стовпи вогню та диму, заслоняючи горизонт. Темрява охопила світ і ніч запанувала над Ахайєю. На Делос

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8 91011 12 13 Следующая ⇒