Annotation 14 страница

Він звик до світла смолоскипів — але зараз вогонь обтяжував його. Турбував. Доводилося мружити очі. Можливо, було б легше, коли б він розмовляв з нею. Але минала хвилина за хвилиною, він мовчки дивився у втомлені лисячі очі й розумів, що не може зробити те, що вчинити мусить. Під пахвою тулився до теплих людських ребер вигнутий срібний кинджал, який Клавдій вийняв колись із серця відьми. «Ти помреш, Великий…» «Усі помруть…» «…Також. Ти раніше. Нероджена мати чекає на тебе…» Почуття, яке володіло ним увесь цей довгий день, було дитячою образою. Клавдій розгнівався на долю. Кому він докоряв, допоки метався по картах у своєму кабінеті, — безнадійно втраченій відьмі-Івзі чи власній долі, що з глузливою посмішкою передала йому в руки матір-відьму, приголомшену, ще не свідому самої себе… До четвертої години з палацу було евакуйовано весь допоміжний персонал і частину основного. Міран довго розривався між щирою прив’язаністю до патрона та здоровим глуздом — останній переміг, і референт здав Клавдію своє господарство. Близько години Старж спілкувався з рацією. Ефір вирував. Зверталися до народу бургомістри і намісники, які раптом перетворилися на єдиновладних володарів; перемовлялися чугайстри; захлиналися маленькі приватні радіостанції. Саме від них Клавдій дізнався, що половину Одниці затоплено морем, у Рідні зруйновано тунель під горами, а в Альтиці сформовано Похід Інквізиції на чолі з Великим Інквізитором Томою. Що ж, варто пожити довше, аби зустрітися з Томою і зажадати звіту. Вимкнув рацію. Витягнув «останню чергу». Цікаво, чи знають відьми про існування ракетних шахт. З усього створеного цивілізацією їх буде найважче зруйнувати. Найвірогідніші претенденти на довічність. Куди там пірамідам. Клавдій підніс коробочку до очей. У самому куті екрана пульсував перекреслений квадрат; пульт готовий прийняти команду. Будь-яку, бо машина війни не вибирає… Неприємно тримати ЦЕ. Зняв зі стіни срібний кинджал. Довго сидів і дивився перед собою. Безтямно. Чому?! Кінець жаху. Все повернеться на круги свої… Воскресне… Тільки тепер розумів він, як любить Віжну, що зараз нагадує спаскуджене кладовище. Все найважливіше він розуміє надто пізно. Він відчуває її крізь бетон багатьох поверхів. І його морозить. Так просто?! Там, у кам’яній норі, сидить знетямлена ініціацією матка… Він узяв свою зброю і пішов у підвал. І тепер сидить, тулячися спиною до холодної стіни, і дивиться на ту, в кому одночасно втілилися «нероджена мати» та його єдине кохання. * * *

— Мені буде важко розповісти те, що я… Уста Івги стинулися. Вона заохочувально кивнула. Він стулив повіки і повільно, втомлено говорив: — Її звали Докія… Дюнка, вона зовсім не була схожа на тебе. Вона помирала двічі. Вдруге — з моєї вини, у мене на очах… Його голос не здригнувся ні разу. Незворушність в’їлася в нього намертво і не потребувала зусиль; він говорив, як машина — лише на самому кінці раптовий серцевий біль примусив його зупинитись. Ненадовго. На хвилину. І все розширювались очі Івги, поки не зайняли ціле обличчя. Вогонь у чорних зіницях. — Бачиш, Івго… який із мене герой. Відданий, що зберігає вірність єдиній… в обіймах чергової коханки. Все життя проклинав себе за сліпоту… поруч була, жива, весела… не бачив. Займався… собою, біс його знає чим. І ось, знову. Дивився — і не бачив… Вибач. Ти надто добре… про мене думала. А я… старий дурень. Він витягнув кинджал — чудова смерть для кожної відьми. Миттєво і без болю. Івга кліпнула. Вона давно знала, що він має зробити — але тільки тепер злякалася. — Я хочу… торкатися тебе. Багато днів і ночей… Тримати тебе за руку. Щоб ти нічого не боялася. Не хочу тебе втрачати. Ніколи. Ні на мить. Холодне срібне лезо. Ніколи не прийме воно бодай часточки людського тепла. — Коли б ти знала, як я хочу цього, Івго. Ніколи не випускати твоїх пальців. Він стояв біля неї, на колінах. Їхні очі на одному рівні; рука з кинджалом за спиною, вона сама знає, як бити. Треба тільки віддати Великому Інквізитору його право. Клавдій простягнув ліву, вільну руку. …Лисеня, ґрати, дитяча долоня… Це інше. Ні… Він просунув п’ясть крізь власні силові ґрати. І змертвіла в лещатах скрипиць, тонка, біла рука потягнулася йому назустріч, з усієї сили, не шкодуючи шкіри на зап’ясті. Дотик. Вода. Оголена дівчина на зеленому березі; сонце і руде волосся. Удар струму, нестяма, тепло та тремтіння. Усі обійми світу. Поцілунки, пристрасні ночі, зім’яті простирадла… Нічого не варте. Вогонь у зіницях. — Клаве… — Я тут. — Клаве… Я… Він побачив, як змінюється її обличчя. Наливається силою слабка рука. — Я не хотіла!.. Я тебе… Кинджал ще падав, ще висів над підлогою, коли він упіймав закочені очі дівчини і зміряв «колодязь». Не колодязь. Чорна діра. Наскрізна рана в просторі. Він не встиг зрозуміти, що Івга завершила нарешті свій довгий шлях спиною змія. Доля таки зглянулася над ним. Хоч у цьому. Розділ 12

…Свято. Усепоглинаюче свято; голки-вогні назустріч, безліч її очей, небо з очима, воля, напружена і хижа, мов тятива. Хода. Кроки, від яких здригається земля; червоне, темно-пурпурове, вогняно-криваве. Кроки, кроки… Вони всі — до неї, вони всі — її… Прорив білої тканини. Ніжність; дитячі руки, що тягнуться до неї крізь ніч. Ніжність без болю, бо вони її назавжди, здригається земля, повільний танок на барабані, на який перетворилося небо, величний марш, вони всі йдуть, летять, повзуть… Вони зберуться разом і нарешті досягнуть мети, вони будуть НЕЮ… Ближче, ближче… Вони всі — ВОНА.
… Івга отямилася посеред великої темної дороги. Їй не потрібно світла — полум’яна куля довкола голови. Вона абсолютно вільна, сама посеред світу — вбирає світ у себе, заміщує його собою. Тепла ніч, нерухома в зеніті і тремтлива біля обрію, шурхотить крилами — злет, падіння, злет… Вона щасливо розсміялась. Її доньки збиралися на її поклик. Розривали ланцюги і знаки заборони, пробивали бетонні плити. Її діти навіть після своєї смерти прийдуть до неї. Вона потерла зап’ястки, на яких залишилися криваві браслети. Десь там, в уривках спогадів — палац, кайдани і людина у важкій броні… Клавдій. Це ім’я на мить порушило гармонію, ніч утратила обриси, і у волоссі її, що стоїть сторч, сухо тріснув синій електричний розряд. Клавдій… Світ довкола гримів, як оркестр. Співав і розливав пахощі. Вона не змінилась, але світ… Сміх. Світло. Свобода. Ритм величної ходи, який пронизував світ і Івгу, запанував знову. Вона лягла на дорогу, притиснулася вухом до землі. КРОКИ. Діти близько. ЇЇ… * * *

Телефон і повинен дзвонити. Ніякої містики — хоча мережа не працює вже багато днів. Нічого дивного. Особливо у порівнянні з незрозумілим фактом, що він іще живий. Живий і дієздатний — після зустрічі з… Підвали Палацу зруйновано; з них утекли всі полонянки, Великий Інквізитор вибрався в останню мить… Істота, яка була з ним поруч, легко могла розчавити його. Клавдій обвів очима стіни кабінету. За дверима приймальні куняв вірний Палацові Ґлюр. Відійшов од вікна, підніс слухавку до вуха. — Віжна?! — Віжна, — механічно озвався Клавдій. — Хвилинку… Пауза. Інший голос: — Віжна?! — Віжна, — роздратовано. — Старж?! Дивно, Тома з Альтиці ніколи не мав звички волати. Міг патетично, за всіма законами красномовства, підвищити голос… — Вітаю, узурпаторе. — Старже, ми розмовляємо через супутник… Ледве з’єднались… Ви живий, як добре… — Кому добре? — жовчно поцікавився Клавдій. — Старже, герцоґ загинув учора… машина… вибухнула. — Шкода. Хто наступник? — Немає… нічого більше немає… Ми хочемо вас витягнути. Поки є… пальне для гелікоптера. — Хто очолює армію? — Не знаю! Клавдій дістав із кишені коробочку. З пульсуючим квадратиком… Рука його здригнулась. Пульт дієздатний. Як і шахта. — Старже! Великий вихід відьом… матка… ми… з повітря… Межа округу Рідна, дачне поселення. У Віжні більше не можна… ми пришлемо за вами гелікоптер. — Присилайте… — треба ж забрати Ґлюра з його людьми. — Тримайтесь, Старже!.. Клавдій поклав трубку на відкриту книгу — «матір-відьма зачаїлася так близько… Її дух». Тільки тепер Клавдію зрозуміло, що старий мав на увазі. Дух. Важкий дух. Замолоду йому довелося побувати в містечку неподалік од бойні; життя міста залежало від напрямку вітру. Клавдій щулився, варто було вітру подути ЗВІДТИ… Матку легко знайти за ДУХОМ. Так само, як людині з добрим нюхом відшукати бойню. «…неправда, що в душі відьом… вселяється інша істота, вони… припиняють бути собою». Це ти, Івго? З ДУХОМ, що нагадує бойню?! «Світ… не такий, яким ви його бачите. Він інший…» Інший. Порожній, повний диму, смерти, жаху… «Світ не такий…» А який, чорт забирай?! «…Вони… питають мене: чому Велика Сила, яка створила світ, не допоможе нам? А чому безпорадні ми самі? Чому сильні й вільні лише відьми…» Клавдій ударив п’ястуком по краю столу — так, аби здерти шкіру зі збілілих кісточок. Чому ми безпорадні?! «…Ви ж хотіли? » — «Що? » — «Зрозуміти відьом! » — «Більше не хочу…» Івго, ти не встигла спитати, чому я пішов у Інквізицію. Це був заклад, де мені не хотілося працювати понад усе, але в той період свого життя я робив тільки те, що неприємне й боляче… Це була кара, але це було і спасіння — тільки так, супроти себе, супроти власних бажань, і міг я вижити тоді… Виявляється — ось для чого. Ось — зміст. От заради чого я зв’язався з Інквізицією. Заради чого чіплявся за життя… Яке ніхто більше не хотів забрати. Нікому не потрібне життя…
Вийшов у приймальню. Пройшов повз сплячого Ґлюра, підземним ходом вибрався на автостоянку і з полегшенням знайшов там свого зеленого «ґрафа». З повним баком. Повного сил. * * *

І за велінням ритму цієї ночі зійшов місяць. Івга також корилася йому. Це був єдиний закон, якому вона ще підлягала; її тіло, розпластане по всьому світу, тепер стягувалося докупи — вона підбиралася, як звір перед стрибком. Її руки, її очі… Не всі встигнуть, але ж світ зовсім не такий великий. Ще раніше, збуджені передчуттям, її часточки сповзалися і з’єднувались — лишилося оживити це аморфне тіло, вкласти в нього душу; Івгу ніс ритм, її місяць бився у неї в грудях, її очі дивилися з неба крізь чорні хмари. Байдуже де. Таїнство відбудеться опівночі, там, де виявиться тоді ця істота з рудим волоссям. Під ногами якої судомно здригається каміння дороги. Однаково де — ВОНИ, що жадають виповнитися сутністю, інстинктивно чують центр загального руху, крапку на її шляху, наче там убито в землю коловорота, що накручує на себе їхні жили — повіддя, що тягне не за шиї, а за душі. Як бояться вони запізнитися. Линуть, усіма силами рвуться до НЕЇ… Ще не час. Надто ще м’яке тремтіння ночі, надто далеко ще наляканий, але покірний місяць. Надто глухо ще звучить ритм… Івга здригнулась. Попереду, на лінії, з якої вона вже ніколи не зійде, стояло чуже життя. Сліпе. Зле. Але надто слабке, аби збити її з ритму. — Аніруш! Вона зареготала. Так, що осипалося чорне листя дерев. Важка військова вантажівка, що перегородила дорогу ЇЙ, перекинулася і вибухнула, розкидаючи галасливі темні постаті. Руда подивилась, як розгортається полум’я у жалобному канті масного диму, перетікає з язичка в язичок, живе і перероджується, здіймається до неба… Вона йшла, ледь торкаючися землі. Вогонь горнувся їй під ноги — прямувала крізь полум’я, і воно, що від віку жерло її дітей, не сміло навіть дихнути на її руде волосся. І вплітався у ніч чорний дим. Часу не було. Були тонкі мембрани секунд, які вона проривала згідно логіки ритму. Новий заслон, ніздрі її затремтіли. — Зупинись, відьмо. Вона вислизнула з великого світу у своє мале, несправжнє тіло, бо справжнє ще не зібралося воєдино. Жовто-зелені вогники служби «Чугайстир». У величний ритм її ходи ввірвався інший, нервовий ритм їхнього вбивчого танцю. — Стій!! Руда не вповільнила кроків. І не сміялася, коли з темряви вийшли люди в штучному хутрі. …Незримі нитки, які захоплюють свої жертви. Пульсуючі шланґи, що висмоктують життя… Білі очі ліхтариків. На одному — жовтий сонячний фільтр; Івга мимохідь скривилась. — Ти… Ти?! Вона розтягнула губи. Так блідою блискавкою шкіриться небо. Низка розпалася. Достатньо одного погляду на її обличчя. — Сили небесні… — Назад! Назад, Прове!.. Він не рухався. На голці її погляду. — З дороги, Прове! Гуло натягнуте на деку небо — усе голосніше. Вона була у своєму праві. Повному і нероздільному. Ще одна мембрана, роздерта її тілом — і вона забула й ніколи не згадувала більше, байдуже — живого чи мертвого. * * *

Найважчим виявилося вибратися з міста; він кружляв у повній темряві, об’їжджаючи завали; дух то влягався, то знову наближувався — поки «ґраф» не вийшов на бетонну пряму, і Клавдій не втиснув педаль у підлогу. Попереду палала ферма — іскри лягали на вітрове скло, блимали востаннє й оберталися чорними пластівцями кіптяви; далеке вогняне страховисько вперлося руками в боки, майоріло на вітрі неохайною бородою і проводжало поглядом єдину свідому крапку на трасі. Світу більше не існувало. Нічого, що звик він вважати природним; стале і непохитне здійнялося дибки, над людством висіла перекинута вирва чорного смерчу, і, захоплені його жахливим тяжінням, злітали в повітря закони і прив’язаності, підвалини і звичаї, корови, уламки будівель, дерева та домовини… Клавдій тиснув на газ, а коли світло фар вихоплювало попереду перепону — автомобіль, речі чи тіло їхнього власника, — до хрускоту зціплював зуби і зливався з машиною, слухняною, готовою до будь-якого маневру… Потім він зрозумів, що збивається з напрямку, і звернув на ґрунтову дорогу. Шлях йому освітлювали пожежі. Машину трясло. Вона стогнала і захлиналась. Погляд низького, повного місяця позбавляв спокою. Хоча — який там спокій… Аби до часу не зламати шию, довелося зменшити швидкість. З-під уламків хлівця вихопилася біла курка, кинулася на вітрове скло, вдарила по ньому крилами і дзьобом. Божевільна… Божевільга… Тепер він знав, що це за слова…. Її слова. Та чи пам’ятає вона їх зараз — навряд чи її цікавить невинна гра слів, коли будь-яке життя кориться їй, мов дитячий кубик. Боже… Івго, що ти наробила?! Біля криниці сидів мрець. Дивився драглистим поглядом; Клавдій відвернувся. За півгодини розбита дорога вивела «ґраф» на осьове шосе, Клавдій навіть пам’ятав його номер; дух матки був тут таким виразним, що Клавдій зупинився. З купи карт на сидінні поруч він безпомилково вибрав єдину, військову — найточнішу. Розгорнув, увімкнув світло; знову-таки несхибно знайшов у переплетінні трас те крихітне перехрестя, на якому тихо стояв зараз запорошений «ґраф». Низький місяць зазирав у карту через його плече. Він ледве стримався, аби не затулити її долонею. Зосередився. Дух відьми, густий запах смерти пронизував скло та залізо — але стратегічна карта і сама по собі була страшна, бо імена людських поселень сусідили з байдужими знаками, що символізували не просто смерть — неминуче, миттєве, повне руйнування… Тупо розглядаючи карту, Великий Інквізитор пом’янув покійного герцоґа. І витягнув з кишені його «подарунок». На скільки він помилиться? На півкілометра? Кілометр? П’ять? Чи зачепить Віжну? Хто там іще, в околицях блідого сірого кружальця з акуратним написом «м. Вейна»? Місто з нього було ніяке — тільки з поваги до історичного минулого. В якому крім давнини — нічого особливого. Так за вислугу років дають почесне звання і відправляють на почесний відпочинок… Так — у людській історії. На жаль, є й інші… Принаймні, одна і зараз. Зараза… Пульт дієздатний. Глибоко під землею, мов мрець, чекає наказу офіцер… Навіть коли він знає, що Командувач загинув. Машина війни не залежить од людського життя. Земля здригнулась, і Дух Матки зробився на порядок сильнішим. Поруч із цією істотою всі Інквізитори світу — безсилі, навіть якби примудрився він увібрати їхні волі в себе… Батько-інквізитор… Батечко-Клав. Він засміявся. Хрипко, але щиро. Майже без гіркоти. Вейна. Це місце, де її ініціювали… суки, висмикнули її у свій світ, який «не такий», а вона, бачите, лишилася колишньою, це світ?.. Бидло, курви, навіщо… Він бездумно, механічно зміряв поглядом відстань од «ґрафа» до кружальця. Кілометрів п’ять. «Тільки тримайся подалі» — так, здається, висловився покійник. У нього є час. При бажанні можна… Авто ще здатне на двісті кілометрів по добрій дорозі. Він устиг би втекти і заховатись… Йому раптом смертельно захотілося спати. Він уявив собі, як пережив вибух і вибирається зі схованки… Струшує попіл… — Зимно, — прошепотів він. Картина повторилася, уповільнено, в деталях; відчиняються залізні дверцята. Шурхотять грудки землі… світанок, світ, вільний од відьом… Від відьми-матки. Як усе ж таки Атрик Оль зумів… У нього ж не було ядерних ракет, як він спромігся, як… Клаве, — жалібно сказала Дюнка. Клаве, у тебе болить… Це серце, Клаве. Мені скоро сорок п’ять. Чому ти дивуєшся. Тим більше, воно й раніше… «Інквізиція у нашому світі — не найбільша сила… Хоч як це образливо…» Образливо. Він був найсильнішим з Інквізиторів. Він поступався комусь у вмінні плести інтриги, комусь — в чутті… Але силою не поступався нікому, це розуміли і Тома, і Танас, і герцоґ… Клавдій Старж мріяв зрівнятися з Атриком Олем — а натомість завдає удару чужими руками. І не зарізав руду дівчину срібним кинджалом. Дозволив їй ініціюватись… Це ти, ти винен у всьому. Отже, дозволь іншим виправляти твої помилки. Тим більше… що, можливо, це і не спрацює. Марно стріляти у відьму, а в ТАКУ… тим більше. Отже, в неї є шанс. Наказуй, це однаково… однаково не… Він приклав великого пальця до сенсора. На екрані висвітився напис: код… Похмуро і злостиво витріщався місяць. Зляканим погляд цей зробився пізніше, ОПІСЛЯ. Набрав код. Отримав допуск і ввів координати: м. Вейна. Вейна… Вельма… Вельми відьма… Так, здається?! Івго… Івго… Не така вже й безневинна гра. Слова владні над реальністю. Людською, принаймні. Він залишив собі годину… Собі… і їй. І довго усвідомлював сиґнал; наказ буде прийнято до виконання після натиснення червоної кнопки. Натисни, це ж однаково не подіє. Можливо, не подіє, але ти зробиш усе, що… Але він не зробив, а замість цього поклав коробочку до кишені й рушив уперед — туди, звідки виходило дихання Матки. До містечка Вейна. До НЕЇ. * * *

Опівночі хода досягнула свого величного піку. Барабан неба гримів, і кожний переможний удар обертався змахом темно-червоної лискучої тканини; перед Івгою відкрилася кругла виїмка з м’якими трав’янистими схилами і жорстким асфальтованим дном з велетенською спорудою в центрі. Темний скляний дах. Вогнище з машин. У страшному жовтому світлі кружляли, наче захоплені виром, збожеволілі коні. Ритм уповільнився; Івга зупинилась. Глухе іржання. Тупіт копит, ледве чутний, віддалений, грудки землі, відблиск згарища. Коні танцювали. Парадна хода, розвіваються гриви, мокрі спини, вирячені очі… Івга ступила вперед, дозволяючи чорторию захопити й себе. Понести по спіралі, до центру, до стовпа смерчу, що крутив стрічки вогнища, яке грало там, у височині, серед зірок, купою залізяк і трійкою автомобілів, котрі не потрапили в полум’я. Коні вповільнились, деякі вже просто пленталися. Похнюплені голови, світлі гриви до землі. Івга пронизливо, боляче відчула, що її нове тіло вже тут. — Матір! Наново народжена матір!.. Море ніжности. Море палаючих очей і дотиків — солодких, гарячих, щирих; свято здобуття змісту. Смерч тепер корився ЇЙ. Злився з НЕЮ, всмоктався у НЕЇ, став ЇЙ над головою, і, закидаючи обличчя, ВОНА бачила крізь трубу, що шалено обертається довкола осі, зорі… Любов походила від неї, як пара від літньої річки. Мов запах од розпаленого тіла. Наче сяйво від місяця. Сама собою, просто і без напруги. Не розрізняла облич. Вони однаково — її, діти і частинки її сутности, клітини ЇЇ нового тіла, пальці, волосся… ВОНА з подивом відчувала, як оживає; почуття було таким гострим, що не втримала і на мить вислизнула назад, в оболонку рудої дівчинки з місяцем у очах. Вона минула розчахнуті скляні стулки, відчула повів кондиціонера і знизала плечима. Темрява луснула. Споруда втонула у веселому електричному світлі. Загули ґумові сходи і крила вентиляторів, увімкнулися невеличкі екрани, розставлені всюди, і в найближчому вона побачила маленьку себе, з нерухомим білим обличчям, палаючими очима та кулею рудого волосся, у якому спалахували електричні блискавки. Засміялася. Руда дівчинка з’явилася непроханою володаркою порожнього супермаркету. А ВОНА — СПРАВЖНЯ, чиє тіло зараз формується у вирві посеред степу, з’явилася непроханою володаркою в цей великий світ. Хоча не такий він і великий. Ступала посеред прилавків і стелажів, серед строкатої розмаїтости ганчір’я, динаміків, ляльок, шкіри, хрому та порцеляни… Порцелянова корова. Порцелянова Івга. …свічад та квітів; на двоспальному ліжку безсоромно перепліталися сторінками порножурнал і анатомічний атлас. Вона йшла, і разом з нею рухався центр смерчу, що обертав коней по зовнішньому колу вирви. Над її головою темний стовп витягував угору язики вогняних пасом; час од часу захоплював що-небудь, по спіралі підіймав свою іграшку, пробиваючи скляне склепіння, осипаючи на ескалатори скляні скалки і відблиски місяця. Тих, хто стали її дітьми, також тягнуло до центру, до чорної колони смерчу, частиною якого вона тепер була, до НЕЇ; вони рухались, як коні по краю чорторию — по спіралі, зачаровані, з кожною миттю наближаючися до свого змісту, до єдино значущого у світі… До МАТЕРІ… Смерч грався люстерками — осипав супермаркет перлами полисків. Дамські пудрениці безсило розтуляли стулки, мов перлові скойки під ножем… Івга милувалася грою світла в люстерках… Те, що робиться Єдиним… ВКРАЙ ЗНАЧУЩЕ… Несподіване слово повернуло їй якусь подобу спогаду; смолоскип і руки людини, чоловіка, зі шнурівкою жил, вузлами долі на вузьких долонях… Який… Смерч застогнав і висмикнув спогад з її голови. Пожбурив його в одну з чорних променистих зірок у стелі. Вона зійшла на круглий подіум, де височіло велетенське крісло з різьбленою спинкою. Ступала повільно і велично, аби не впустити корону — чорний вихор. — Наново народжена мати!! ВОНА скинула руки. Світло згасло; крізь розбите склепіння зазирав місяць. Десь далеко вдарив дзвін. — Наново народжена!! — До мене, діти мої. До мене. Руда дівчинка нічого не казала — але смерч почав роздуватись, зі стовпа перетворився на конус, з конуса — на кулю; шалене обертання зірвало зі своїх місць усе, що так вірило у власну сталість. Все, що дотепер вважалося вартісним; серед уламків літали, перекидалися і реготали ЇЇ діти — ВОНА власноруч розмішувала це вариво. Смерч розростався, зривав покриття зі стін, виривав блоки — і, нарешті, вичавив залишки скляної стелі та виплюнув усе це в обличчя місяцю. Місяць злякано відсахнувся і потьмянів од диму. Крісло, на бильце якого спиралася Івга, не втратило навіть сухої пелюстки ружі, що лежала на сидінні. Не згубило ні порошинки; як і одяг дівчини. Вона відчувала свіжий запах ночі, крізь голі ребра стін бачила коней — круговерть підхоплювала їх, проносила над землею й опускала знову — вони зводилися на ноги та, мов заведені, продовжували рух… Над головою її не лишилося мотлоху. Діти ЇЇ, щасливі, з розвіяними сукнями та волоссям, тягнули до неї руки, наближаючись довгою, солодкою дорогою-спіраллю. Тоді ВОНА сіла і виструнчилась, не торкаючись спинки напруженою спиною. Заплющила очі й побачила долю, яка чекала на цей світ. Найкращий зі світів. Царство вічного руху, конус безмежного виру, цар-СМЕРч… Цар-СМЕРть. ВОНА щасливо засміялася, і сміх її підхопили тисячі голосів. * * *

Тиск Тієї, що попереду, забивав йому дихання і паралізував сили. «Граф» тягнувся дорогою зі швидкістю дитячого ровера; Великий Інквізитор Віжни зціплював зуби, методично інвентаризуючи всі свої, не вичерпані до цієї миті сили. Що ти, Клаве, — злякалася Дюнка. Тебе не вистачить, ти й хвилини не протримаєшся… Протримаюсь… Може, й три, а не одну. Ні! Атрик Оль жив не заради того, щоб його спалили — задля того, аби зупинити матку. Заради цього тобі не потрібно так страшно, так безглуздо помирати… Так… Так, так, так! Клавдій з усієї сили вдарив долонею по керму. «Ґраф» заволав огидним низьким голосом; сигнал розлігся по околиці, і коли тут лишився ще хто з живих — він здригнувся у впевненості, що кінець світу вже настав… Що з тобою, Клаве? Вибач, Дюно. Я не знаю. Навіщо це тобі?! А навіщо я сидів на могилі, ховаючи обличчя у зів’ялих вінках. Навіщо все… Клаве… Ти… ніколи не був самогубцем… у кого найсильніше бажання завжди було — вижити? Розв’язка трагедії не потребує твоєї присутности. Але щось інше… Яке потребує… Що? Що… На панелі нагального виклику спалахнув червоний вогник. Клавдій навіть очі протер — ні, не мариться. — Смерть погані, — посміхнувся він у слухавку. — Слухаю. Коротке мовчання. — Клавдію… Він не впізнав голосу. Надто далекий, надто багато перешкод… — Клавдію, це я, Федора… Ми знаємо… Герцоґ залишив тобі… Клаве, наказуй. Скоріше. — Де ти? — В Альтиці… Густина відьом на одиницю населення різко впала, вони збираються там, під Віжною, критична маса… — Діти з тобою? — Так… Де ти, Клаве? Наказуй, гелікоптер забере тебе, де ти… Знову гел… Він на мить стулив повіки. Йому ніколи не вдавалося визначити почуття, яке ця жінка… І чи це взагалі — почуття. Надто глухо. — Координати, Клаве, скажи… Недалеко від м. Вейна, що насправді — село селом. Мабуть, це логічно — починати на порожньому місці. ПорожНЯВУ на порожНИНІ. — Клаве, швидше!! Буде пізно… — Помовч. І навіщо йому, дорослому, серйозному чоловіку, уява такої сили? Він бачить, як виростає з землі ядерний гриб — бачить його з віконця гелікоптера, і зі схованки, і без жодного захисту, сам на сам… розпад проти розпаду. Дмухнув вітер. Іще. Ще. Наліг на «ґраф», наче намагається здути його з дороги, відступив. Ущух. — Я не можу прийняти твоєї пропозиції, Федоро. Але — дякую. — Клавдію! Клавдію, де ти?! Кла… Він відкрив панель і акуратно висмикнув дротик з блока живлення. Червоний вогник згас, слухавка вмерла. Шалапутка на помелі дивилася на нього з веселим співчуттям; до призначеного удару лишалося двадцять хвилин, коли раптом машину розвернуло поперек дороги. Бокові вікна вилетіли, Клавдій ледве встиг пригнутись. Зіщулився на дні автомобіля, захищаючи своїм тілом коробочку з кнопкою; Дух Матки доходив до Повні. Зорі зникли, зникло все, навіть виблиск пожеж; машина, мов у цирку, здійнялася на задні колеса, гепнулася на всі чотири, позбуваючися решток скла і веселої шалапутки. Тиша. Ніч пахла грозою. Свіжо, навіть приємно — якби не отруювала її присутність ВІДЬМИ. У двох кроках од «Графа» лежав рояль. Ну й концерт, — усміхнувся Клавдій і невпевнено натиснув на зчеплення. Авто ще жило. Скорилось — і рушило, оминаючи різноманітний фантасмагоричний мотлох; камери потроху випускали повітря, машина робилася некерованою, але, наче жива істота, яка повністю поділяє бажання господаря, повзла і повзла вперед. До вибуху сім хвилин. Наказ потрібно підтвердити негайно. Сім хвилин життя. Безмірно багато; він устигне викурити цигарку… «Для вас — цигарки!.. » …і згадати Івгу — якою вона була, на березі озера, вкрита лише гусячою шкірою, тоненька, майже прозора — страшно торкнутись, тільки дивитися і можна. Ти вб’єш її. Мене ж ти… — Що ти кажеш!! — забув, що розмовляє з собою. — Що ти… я ніколи… Не дізнається, Дюнка то була чи морок у її подобі. Ні, дізнається, через шість хвилин. — Ти померла раніше. Того дня, коли ми з тобою купалися… в очереті… А Івга — коли ініціювалася. — Я бачив її після… Вона була колишньою. Була маткою, але і Івгою також… Коли ти розмовляв з нею, її ініціація ще не завершилась. Пам’ятаєш, що трапилося далі?! — Але ж вона не вбила мене. То й що? — Як Матір-відьма вона була ЗОБОВ’ЯЗАНА знищити мене! Ти думаєш… ВОНА ПОЖАЛІЛА ТЕБЕ? А не просто відкинула з дороги, як нецікаве сміття? — Мені жити лишилося чотири хвилини. А ти кажеш… це. Їй — також. Хіба ти не пробачиш її — перед смертю? Клавдій із ненавистю поглянув на екран. Працює, щоб його. Все пішло під… а пульт незрушний. Підвалини цивілізації, чор… Можна змінити час. — Навіщо? Встигнете зустрітись. — Навіщо? А задля чого сюди їхав? Клавдій мовчав. Вітер тиснув йому в обличчя, примушуючи сльозитися очі. Тоді, не тягни… давай, ти ж був мужнім ще замолоду, давай!! Він намацав цигарку і з третьої спроби закурив… Івго, Івго… до чого ти мене доводиш… Знову в мене тремтять руки. Електрично-білий місяць демонстрував рівнину, жахливу вирву попереду, коней, які мчать колом, руїни супермаркету і згарище… Якою ти була — жалюгідна, мокра, на сходах, цілу ніч під його замкненими дверима. Якою, коли сміялася, по пояс у воді, з прозорими краплями на персах. Якою — на кам’яній підлозі підземелля, у скрипицях, зі смужками сліз, що скрапують з підборіддя. «Я думала, що ніколи вас більше не побачу». Він так і не спромігся сказати їй, аби зверталася до нього на «ти». — Ти хотів жити — але не боявся смерти. — Я не боюся. Я ще не встиг… подумати. — Ти все одно помреш. Вони вчули тебе… — Мені треба подумати. — Ти боїшся знищити ЇЇ! Але ж МЕНЕ… — Не треба!! Його справді вчули. З вирви, звідти, де стовпом стоїть жахливий смерч, до нього тягнуться сотні рук. Що відчував Атрик Оль? — Час! Час! Вбий їх, інакше вони знищать цей світ, ти страж, Старже, все людство за твоєю спиною!! Бідне людство, Дюно. Воно обрало поганого стража. Тим більше, що стріляти у відьму — це значить — поцілити в іншого. В ІНШОГО, Дюно… — Спробуй… треба спробувати. Ніхто не стріляв у НИХ — ЦИМ. Ти ж убив, убив мене… У тебе є досвід. Спробуй і її… Ти повинен знищити ЇЇ! Не можу… Не ЇЇ я вб’ю — а руду дівчинку-лисеня. Гадаєш, убивати коханих — це… можна відпрацювати? Довести до автоматизму… НЕ ХОЧУ. Годі. Хочу, щоб вона ЖИЛА… — Ти НЕ повернеш ЇЇ! Подивимось… Він востаннє поглянув на екран і пожбурив коробочку в обличчя відьмам, які по колу здіймалися розлогими схилами. * * *

Її нове тіло з кожною миттю набувало сили і стрункости. Руки смерчу захопили жменю зір — в тугому конусі вихору мерехтіли білі та жовті іскри, наче вогні на святковій каруселі, плуталися у гривах коней і суперничали сяйвом з очима ЇЇ дітей. Потім ритм збився. Ледь-ледь. На мить, коли вихор із реготом підхопив зелене авто і поніс по спіралі, вирішуючи, де саме запалити димне бензинове вогнище… Вирішив. Вибух розцвів, мов квітка латаття; ВОНА замилувалася танцем вогню, що ідеально вписувався у загальний ритм. І не одразу розчула зляканого крику доньок. На землі поруч із вогнищем лежав хтось, наділений владою, ЯКА подібна була до білого спалаху, різко пахла, турбувала і дратувала. ВОНА бачила, як діти ЇЇ потрапили в коло його сили і не можуть протидіяти йому… Почуття було таким, наче стиснений п’ястук ЇЇ мучать тупою голкою. Сильніше, ще сильніше… ВОНА всміхнулася. Біле коло влади прибульця спалахнуло яскравіше — і змеркло. ВОНА просто струсила з себе голку. Легко; ЇЇ діти, ЇЇ пальці, ЇЇ слухняні м’язи напружились — сила їхня спалахнула темно-червоним і прорвала біле, і панцир, що ним людина намагалася себе захистити, і ледве не розірвала на шматки її саму… Але людина ще не була безпорадна. Вдарила по ЇЇ пальцях болючим білим розрядом — і вислизнула. Ударила ще. ВОНА розлютилась. Пальці ЇЇ зчепились, ламаючи супротивну волю, наче кістки в жорнах. Біль зайди був зеленою, мерехтливою хмаркою; ВОНА розтиснула п’ястук і надала своїм пальцям деяку свободу дії — завершити розправу. Повернулась у маленьку — себе. Розсклепила повіки. Її діти раділи. Їхня радість огортала її, мов м’який, прохолодний шлейф. Процесія. Вони несли його тіло — впокорене, безжиттєве, важке. І йшли за ним — довгий ескорт по колу, аж ті, хто несуть тіло зайди, мало не наступають на п’яти останнім у процесії… Вони тримали його на витягнутих руках. Голова його закинулася підборіддям у небо, обличчя інквізитора здавалося перевернутим портретом… — Івго… Ні, уста його нерухомі. Але вона виразно чула… — Івго… Процесія повернулася до палаючого автомобіля. Ні, вже не палаючого — вихор подбав, аби полум’я з’їло все, що могло. Лишився тільки чорний кістяк. ЇЇ діти тріумфували; вони доволі настраждались у пошуках змісту, ЇЇ діти в праві судити втілення усіх своїх бід, не людину, яка втратила силу і владу, але страховисько, що багато століть жерло їх — Інквізицію. ЇЇ пальці неквапно затягували залізний трос на його зап’ястках. ЇЇ діти прикручували Великого Інквізитора до залишків його «ґрафа». Нехай поєднаються — людина-машина та машина-людини… — Хмизу! Їх багато; кожна кине по гілочці — здійметься високе багаття… Вона сиділа на своєму троні. Над головою її — вісь буревію. * * *

⇐ Предыдущая 42 43 44 45 46 47 484950 51 Следующая ⇒