Annotation 15 страница

 …червоне ядро. Центр, огорнутий важкою мантією; усе це безупинне обертання, злети і падіння — траєкторії наближення ЇЇ доньок, зараз вони зіллються з МАТІР’ю, зараз… Вона підняла голову. Коло неба оберталося усе швидше. Щоб устигнути за чорним вихором. Аж гострі вогники зір розмазались, лишаючи білий слід… Вирва поглибилась. Краї її, позначені гривами вже мертвих коней, здибилися і загнулися, наче бажаючи впіймати неприродно низький місяць. ВОНА зареготала, і, налякані її сміхом, краї вирви вгіали і провалилися вниз. ВОНА сиділа на вершині конусоподібного вулкана, і внизу, під своєю владою, розрізняла образи порожніх зруйнованих міст. Змахнула руками; вирва вивернулася знову. Тепер вона могла роздивитися людину, розіп’яту на кістках власної машини, підвішених на залишках бетонної стіни. Сотні вогників. Нові зорі в жахливій каруселі. — Палай! Палай!! Трон її здригнувся. Ні, трон ЇЇ — єдина нерухома сутність у світі, що шалено обертається, у коловороті неба та зір, землі, води та вогню; ВОНА сидить у цьому кріслі ось уже багато сотень років. Стародавня статуя. Сфінкс, що осипається від часу; величезна вежа, у надрах якої зміяться сходи і ховаються переходи — моторошна споруда незнаної цивілізації, ВОНА, яка досягає руками зір, яка живе всоте, ВОНА… — Благослови своє полум’я, Матір! ЇЇ погляд здіймається для благословіння. Людина, розіп’ята серед бетону і заліза, піднімає погляд, аби прийняти благословіння власної загибелі. Загибелі всього, втіленням чого був він, — світу жорстких зв’язків. Світу неволі, бо кожна прив’язаність… — Благослови своє полум’я, Матір!.. Звідки цей чужий ритм? Звідки незручне, клопітне, перешкода вічному танцю… Вона стинулась. Звідти, з руїн, що колись були силою його і владою, тягнулася до неї рука. Руки його скручені залізним тросом, нерухомі, мертві — але вона чітко БАЧИЛА. Не очима. Вимоглива і несмілива одразу; напружено простягнена, кожним м’язом жадаюча — досягнути… Вир похилився. На мить; так, що лише одна крапля пролилася на білу сукню нареченої — але червоної плями вже не змити, рівновагу порушено, хвилюється червоне в чаші, шукає виходу…
 

 
 Чужа рука — єдина з усіх, що не належать ЇЙ — тягнеться, владно, безупинно. Чужий ритм пробивається, мов трава крізь асфальт — м’яке зелене стебло; чим так лякає її цей безпорадний, загалом, порив?! Злякані очі дітей її; вона заспокоїть… Спалахує нове коло. Б’є по руці, аби відітнути її, наче непотрібну суху гілку. Чужий ритм захлинається. Небо яснішає; ЇЇ діти хапаються за руки та летять святковою гірляндою, шугають у низці планет і сузірь; склепіння небес витягується трубою, і там, у кінці колосального тунелю, на мить спалахує неможливе, неземне, казкове світло… Полум’я поглинає хмиз. Людина на стіні нерухома, єдина у світі, крім НЕЇ — статуї, вежі, цариці. Серце його ще б’ється. Чужим ритмом — і змушує губити нитку, розхитуючи святкову чашу. Вона здригається знову. Знову тягнеться до неї рука. ЇЇ діти січуть батогами по тремтячих пальцях і заходяться від реготу, бо що є смішніше, аніж марна надія? Вирва закидається. Втрачає зорі, які зіслизають з гривастого краю і назавжди зникають у порожнечі, руйнує коло летючих дітей ЇЇ — ЇЇ частинок, нервів і м’язів… Конус падає. ЇЙ вартує зусилля — наново встановити чорну вісь над своєю головою. Ритм. Такий слабкий, такий безнадійний — але не чіпляється за сподівання, у власній безнадійності знаходячи життя. Ледве відчутний — нездоланний… Чужий… Статуя струшується. Точиться вежа, осипаючи мертвий час із глибоких щілин. Рука кличе. Навіть з перебитими кістками — прагне дотику… …Лагідного… Смерч втрачає рівновагу. …навіть начорно обвуглена — буде, буде пориватися… Трава крізь каміння. І це просте усвідомлення змушує її струсонутися втретє, і, наче лишилася без опори, ВОНА перевертається всередину СЕБЕ. ВОНА, яка сягає зір… Вона — руда дівчинка, яка заблукала у лабіринті коридорів і кімнат. Вона замкнена в статуї і не знаходить виходу. ВОНА, абсолютно вільна, яка вміщує у себе світ, заміщує його собою… Вельми вільна… Украй значуще — ось це слово. Та з вартостей, що робиться єдиною… Дзвін б’є — нічого не можна змінити. У нього найвеличніший, найбезнадійніший у світі голос. ВОНА… Швидше, Івго, швидше… Там змигнуло світло, може — прочинена стулка, швидше, сходами вниз, праворуч, ліворуч, підлога під ногами провалюється… Тісна кімнатка, у якій сидить мати з темними колами довкола очей. — Мамо, я хотіла написати… коли все владнається, коли влаштуюсь, я написала б, присягаюся, мамо… Я повинна йти, я не можу зараз… Мати дивиться з важким докором; спітніла Івга вилітає в коридор, кидається у двері ліворуч — замкнено, навіки, на велику іржаву колодку, а за ними — жах, жах… Униз, ґвинтовими сходами. По довгому коридору, де, здається, світло… Сухе листя б’є в обличчя. Далі; кімната набита ганчір’ям. Одяг з білими жилками ненаситної молі, зі зашкарублими брунатними плямами, і запах, запах нафТаЛІНУ і тліну. — Ні!.. Темна комірчина, в якій її старший брат методично лупцює молодшого — за справу, як завжди. — Я не можу зараз!.. Я спішу, мені ніколи, мені треба врятувати… Дерев’яні сходи, і вона знає, що четверта сходинка зламається, і та вламується, а під сходами — целулоїдна лялька, рожева, з білим волоссям, спаленим перекисом водню. Руда біжить далі. Плутається, повертається на те саме місце; ВОНА мовчить. Івга змагається з порожНЯВОЮ, з тінню, тягне час, наче ґумовий джгут, бо вогонь здіймається вище, ви… Вона дивиться з її очей. Бачить, як неймовірно розширюються зіниці людини, яка… — Клавдію! КЛАВЕ! Ім’я допомагає їй. Вона люто скрикує і біжить далі, до виходу, бо повинен, повинен бути вихід… Кімната з підлогою в помаранчевому лушпинні та свічкових недопалках. Порожня кімната зі стелею, що поросла сивим людським волоссям. Перехід. Вона вже була тут — ні, це інші сходи, що уриваються над безоднею, на краю сидить… — Ви?! Обертається. Не Клавдій. Той дядько з автобуса, який їхав поруч із нею, десятилітньою, привітно говорив і пригощав яблуком, а сам усе силкувався залізти їй під сукню… Вона засичала, мов змія. Людина на краю сходів відступає і надає у прірву, і нескінченний крик її супроводжує Івгу в блуканнях… Замкнено. Порожньо; там — антикварна крамниця, там — блідий Назар, доктор Мітець з мандоліною… Докір Мітець… А там, за залізними стулками — її батько. Їй сім років. Доню, не йди сьогодні гуляти… Але я так хочу, тату… Не йди, прошу тебе… Але я ХОЧУ. Тоді йди, доню, добре… Вогка глина, що падає в яму. Коли б я тоді лишилася вдома, БАТЬКО БУВ БИ ЖИВИЙ… Вона кинулася геть. Зачиняючи двері — подалі від залізних стулок — і весь час повертаючися до них; якби я тоді не пішла… а тоді — якби я сказала все одразу… пояснила… зрозуміла… знала наперед… Ця, у різьбленому кріслі, нерухома, стара статуя — Я?! Вона смикнула наступні двері й опинилася у шкільному спортзалі. Її однокласники, маленькі, років по вісім, юрмилися біля протилежної стіни… Вона було позадкувала — оминути цей закамарок власної душі, — але на підлозі звивалася кільцями змія — мотузка. «Прямуйте ниткою… слухайтеся єства…» Злякано переглядалися хлопчики і дівчатка. Вона впізнавала тих, хто цькували її, тих, котрі ділилися канапками… Хоча перших було більше… «Коріться єству; прийде час помирати — помирайте. Прийде час оживати — оживайте… не сходьте з дороги…» Але ж ти вже пройшла свій шлях?! Там, у кінці залу — мовчазні жінки з чіпкими очима. Ти вибрала, Івго! Твої діти… «Живіть із прокляттям…» Смерч захопив її. Носив спіраллю, у зоряному пилу, над головою статуї на троні — вона зазирала у величезні байдужі очі — СВОЇ… «…матері…» Я здолаю. Пройду ініціацію. Але ти вже ПРОЙШЛА! «Прийде час…» Я пройду її навпаки. Я повернуся… Поверну час. Вона думала, що було важко йти — сюди. Але як тоді назвати шлях звідси?! Повернути… Вона проривається ВСЕРЕДИНІ змія, і тіло його звивається, аби стерти її… Не перепустити… Коридор звужується. Ще; вона повзе, здираючи шкіру; в обличчя їй дихає любов її дітей, як пара над теплим ранковим озером — і поршнем виштовхує її назад. Вона з’їжджає на животі, половину вже пройденого шляху втрачено і загублено впевненість, бо їй хочеться цього всепоглинаючого свята, вогнів-голок, неба з очима, свободи, хижої і напруженої, мов тятива. Любити іншого… чужого… не себе… Тільки це і значить — любити. Так, Клавдію?! Інша сила… сила ІНШОГО, якій вона не знає назви, захльостує на її горлі свій немилосердний заклик. Вона ПОВИННА пройти. Там, наприкінці тунелю, чекає її простягнута рука… Заручини. Заручена дотиком… ТОРКнутися… Вона йде. Повзе, протискується у залізні кільця, покірна тяжінню цього тонкого заклику, струни, яка ось-ось розірветься, сили, що не має назви в її мові… ТОРКА. Прокляття матері… Біла тканина. Ніжність, дитячі руки крізь чорне ночі. Без болю, бо вони ЇЇ довіку, здригається земля, повільний танок на барабані, на який перетворилося небо, величний марш, вони всі йдуть… Її нова сутність надто могутня, надто прекрасна, аби рватися зі СЕБЕ, намагатися вислизнути, наче з нейлонової панчохи. Івгу знову відкидає до самого початку шляху… Вона розбита і зламана. І не бачить більше його руки. А ВОНА дивиться, як здіймається полум’я високого вогнища. Вище, ще вище, туди, де між кружляючими небом і землею застигла жертва… «Я НІКОЛИ не буду жертвою, я нічим не поступаюся, Івго. Я роблю те, що потрібно…» Звідки голос? Виправдання? Розмова з собою? Поступка сумлінню? «Подивись — це не ЗІ МНОЮ чинять, це Я чиню, я так вирішив… Дюно… Івго… Я так хочу». Назви мені слово, — благає вона. Поясни, як це називається у людей, що за ім’я у цього поклику, що тримає мене за горло… Слово, Клавдію… Вогонь здіймався і розцвітав, і вітер лагідно пестив його жовто-гарячі пелюстки. ЧОМУ, Клавдію? Ти це робиш — чому?.. Мовчання. Безіменна сила ринула з неї, мов кров із носа. Струна зашморгнулась і потягнула її вперед — через лабіринт, назустріч новій ініціації — у нову сутність, для якої немає назви. Ніч тисне на обличчя — червоне, вогнене, криваве, велична мета і безмірний зміст, прекрасні, майже втрачені… Вже… майже… А попереду — лише простягнена рука. І зараз вона торкнеться прохолодних жорстких пальців. Мить до зустрічі; зараз їхні руки з’єднаються, треба тільки вдихнути… Зараз.  Епілог
 

 
 … — А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю познайомлю… Руденька, що з тобою?.. Червоне сонце у високих вікнах будинку під череп’яним дахом, з балконом, повитим виноградом… Тремтить мідяний флюгер, а він іде до вогнища через усю велику галявину і з усієї сили намагається не сходити з прямої, але його нестримно заносить… Запах вечора, трави, близького озера, печеної картоплі… Назар біжить поруч і турбується: — Клаве, ти п’яний, чи що? Клаве, чого ти? Га?.. Метушиться Юліан: — Руда… Вибач, Клаве, дівчинці недобре зробилось, справа така, буває… Дівчинка сидить на складаному стільчику, ховає обличчя у долонях, коліна підтягнула до підборіддя; він підійшов і тепер стоїть поруч. Дзвенить у вухах. Завмирають, але ніяк не зникнуть тонке іржання і безнадійний дзвін. Опускається на коліна. Не шкода елеґантних штанів. Не зважаючи на остовпілих, ображених батька і сина, відірвати руки від зарюманого дівочого обличчя… Ткнутися своїм у брудні, пропахлі димом… — Але ж насправді нічого не змінилось, — шепоче дівчина. — І світ, і ми самі… — Ні. — Так… І тепер… усе повториться. Нас знову потягне ТУДИ… спіраллю… у вирву… — Подивися на мене. Вона ховала очі. Судомно втягувала носом солону вологу. — Подивись… Будь ласка. Рвучко ковтає слину. Піднімає погляд — запалений, змучений… Нещасне лисеня. Він посміхнувся самими очима: — І ти кажеш, світ не змінився?.. Тиша. Їх накрив непроникний прозорий ковпак — закрив од світу, тріскоту гілочок у вогні, здивованих голосів Мітеців і кумкання далеких жаб. — Гуси, — шепоче вона. — Що? — Гуси… Він озирається. З озера повертався додому табунець білих, як літні хмари, сусідських гусей.