(Сторінки з щоденника Ассоль) 5 страница

Все відбулось так, як було задумано. Володька, Грицько й Михайло підкралися до комори з берега. Гуп-гуп, гуп-гуп, — почулося під стіною. Поліцай! Стрибок — і дебелий мужик, мов кабан, заборсався на землі. Кляп, кляп йому в зуби! Ух, хвицьнув під груди. Скрутить його!.. Хтось із краснопільських притяг ще одного поліцая. Зацокала по каменю дерев’яшка: то покульгав Карпо Іванович. Заклав у двері лом — і замок глухо бренькнув. — Виходьте, товариші! — тихо, але як незвично пролунало оте — «товариші»! — Лідо, проведи їх до містка. Там Тарас Іванович з кіньми. І Ліда, і чайка тут?! Щось м’якіше пушинки торкнулось Грицькової щоки. «Ассоль, це ти? » — «Я, капітане! » — «Які в тебе ніжні пальці»… — «Потім, потім, Гришо! » — «Допоможи, Лідусю. Бач, як побили Семена. Отак, на плечі мені». — «У тебе ж рана, Грицю. Не спіши, я підсоблятиму». Вони дісталися греблі, коли враз тріснула пітьма, сліпуча квітка повисла в небі. Мов на екрані, замерехтіло перед очима Грицька: місток, плетиво дерев’яних опор, конячі вуха над кущем, згорблений Володька, ще чиїсь застиглі постаті, і Лідині очі — сині-сині, з блискітками… Розсипались іскри — все зникло. — Коней сюди, швидше! — коваль зашелестів між кущами. — Гарбу й братів — обережно. Не згубіть поліцаїв! — А де Криворотько? Він же заступив на варту. — До старости пішов, за самогоном. — Повезло катюзі! — Нічого. Хай сам повіситься. На гойдалці, що коло управи… Знов зашкварчало вгорі, засліпило білим неприродним світлом. Свинцеві краплі різонули по листю. — По конях! Зачвакало під копитами. Захльоскали по обличчях вербові гілки. Берегом шаленим алюром мчав летючий загін. Хропіли коні, то збиваючись докупи, то розсипаючись у гущині. «Лідо! — стишував коня Грицько. — Підтягнись! » Даленіла, заглухала лихоманкова скоромовка ворожих автоматів. Вибух серед ночі

Чим ближче до жнив, тим зліший голод. Перед хлопцями баночка з кукурудзяним зерном. Льонька з братом сидить за столом і перебирає свою здобич. Наліво — прілі й пусті зернята, направо — ціленькі. — Льонь, скільки в тебе? — Дев’яносто три. — А в мене — сто двадцять. Валько дивиться у вікно. В прищурених очах — сизий туман; і щоки сизі, чи то від худорби, чи від густого пушку. Зітхає: — Виходить — по сімдесят зерен на кожного. Малувато. Вони цілий день рачкували на горищі свинарника. Порпались, мов ті горобці, в попелищі, яким колись утеплювали стелю. До війни тут зберігався фураж, і тепер деінде знаходилось кукурудзяне зерно. Цілий день давитися попілякою — і от 213 зерен на три голодні душі. На три, бо мати однак відмовиться. Чим вона живе, старенька, про це ніхто не може сказати. Ліда чистить в кутку бурякові хвостики. Гриша приніс — на узвар. У Ліди підпухли очі, руки взялись пухирями. Вона, хвороблива, слабувата, найбільше страждає, але ж дивись — усміхається до братів! Усміхається, ніби говорить: «Нічого, хлопці, витерпимо! » Яких зусиль вимагає ота усмішка! Мати відвертається, щоб діти не бачили сліз. В її горлі застряють слова. — Сходи, Льонько, до Хмеля. Жито в нього дозріває. Може, позичить хоч жменю. Збігати до Хмелівки й назад раніше було хлопцю за іграшку. А зараз ледве тяг обважнілі ноги; перед очима — чорнильні кола, на спині — холодний піт. Вкрай стомлений і розбитий, ледь піднявся на гору. Побачив: за Хмелевою хатою сизо половіє жито. Біля собачої будки, спершись на ціпок, стоїть дід. Ніби прислухається, як шелестить колос. Ось він повів головою, чиркнув по щупленькій постаті колючим поглядом. В ту ж мить пригнувся, брязнув цепом і мерщій в сіни. Злякався хлопця, чи що? Льонька відчинив хвіртку — чорним клубком стрибнув на нього пес, вдарив лапами в груди. Падаючи, Льонька побачив перед очима люто роззявлену пащу звірюки і закричав — страшно, несамовито. — Кудлань, назад!.. Назад! — Хміль потяг вишкіреного пса за вухо. — Ти чого? — до хлопця. — Красти прийшов? Говори! Говорити Льонька не міг. Кожна жилка в тілі трусилась. Хапаючи пересохлим ротом повітря, щось проклацав зубами про жито. — Яке жито? Не бачиш — зелене! Котись, чортове сім’я! Пущу пса — розірве… За хвилину Льонька стояв у дворі дядька Шумила. Сорочка розпанахана, руки заюшені кров’ю. Вискочив з хати Грицько. (Ох, і необережний «печерник»! ). — Льонь, де це тебе?! Почув про старого — хитнувся, стогнучи, присів, скліщив руки на голові і закляк на місці. — У-у-умм, батько… Скільки муки через нього?.. Він плакав. Очі були сухі — дві палаючі жарини, але судорога скривила рот, і глухий безмовний плач давив його. Піднявся старече обм'яклий, з опущеними повіками. — В мене є трохи ячменю. Для діла беріг, — і виніс із клуні невелику торбинку. — Не гребуй, візьми… Вам потрібніше… * * *

З ранку до вечора гули в селі німецькі машини. Розтовкли пилюку на дорозі, перетерли на дрібний порошок. За кожним грузовиком тяглися довжелезні хвости бурої куряви. Здавалось, палало степове село, чорним димом стікала земля. Машини з ревом розвертались коло току, де пашіла в купах пшениця. — Шнеллер, шнеллер! ^[13] — підганяв зондеркомісар вантажниць; він почував себе Наполеоном: ноги широко розставлені, руки — за спину, а драглисті очі бігають по току. Жінки, падаючи з ніг, кидали в кузов ящик за ящиком. Наче павуки, що напилися крові, відповзали машини, доверху навантажені зерном, і спроквола тяглись до Бобринецького шосе. За літо збудували німці під Компаніївкою велетенське зерносховище. Тут машини вивертали із своїх черев зерно і пожадливо бігли назад. За три дні на «общинному» току стало чисто, немов хто пройшовся мітлою. Та німцям цього було мало. Вони підкочували машини до хат і, як сарана, нишпорили по дворах. Обшарювали горища, перетрушували солому, зривали дощані підлоги. Але що ти знайдеш, враже, у вдовиній оселі? Хіба що цвіль по кутках! Правда, витрусили пшеничку в Криворотька й Федоренка. Німцям плювать було на якогось поліцая чи старосту. Кілька машин завернуло у Хмелів двір. Кудлань, зірвавшись з цепу, кинувся під ноги німцям. Гримнув постріл — і пес вистягся на стежці. Дід, розпатланий, жалюгідно улесливий, цуценям ткнувся в кітель зондеркомісара. — Пан, пожалійте!.. Я здам, як годиться… Ради Христа — пожалійте!.. Німець гидливо тріпнув рукою, кресонув діда по скроні, і той відлетів до собачої будки… Він сидів під будкою, розкинувши ноги, тряс пом’ятою бородою і шамкотів: «Пан, пожалійте… ради Христа… пожалійте». А тим часом німці трощили клуню, волочили по двору мішки; слідом тяглася золотиста доріжка, і дід, плазуючи навколішках, згрібав тремтячими руками зерно і нишком запихав за пазуху… Тривожно спало Табунчанське після цього нальоту. Мабуть, не одній матері наснились колгоспні обжинки, наснилося, як збираються вони з чоловіками біля артільної комори, як із сміхом та жартами вантажать на підводи зароблений хліб, як везуть додому і здається їм — везуть не зерно, а радість у хату. А потім — клуб, гамірлива сільська гульня і Шумилова «Ойра», швидка, розкотиста. Усміхаються уві сні матері і не знають, що в цю ніч не сплять табунчанські, не сплять краснопільські хлопці. Балками, байраками відходять вони в степ, а за їхньою спиною палахкотить зерносховище на Бобринецькому шосе. Багряні язики лижуть темряву, і куці постаті німців безсило метушаться навколо вогню. У Володьчиних очах — відблиск нічної пожежі; як завжди, важко сопе мовчазний Зінько; Гриша бурмоче про себе: — Казав дід Гарба: «Не бери чужого — опечешся! » * * *

Вдарили ранні заморозки. Гола земля порепалась, вітер нагортав кучугури піску. Над степом завивали чорні бурі. Знов село запрудили хрестаті машини й танки, знов над стріхами підвелись вищирені пащі самохідних гармат. Все частіше в небі сріблясто виблискували наші «яструбки», і шалено плювались вогнем фашистські зенітки. Відчувалось, що «непереможна» гітлерівська банда, побита, пошарпана в боях, відкочується назад. …Хата Поліщуків стала прохідним двором; кожний день нові «гості» — то куховари, то обозники, то зв’язківці. Дим, гелготня, грюкіт… Мати відправила Ліду до Шумилів — там безпечніше. Та сім’я не зменшилась, а, навпаки, збільшилась — до Поліщуків перебрались брати Лебедики — в їхньому домі німці влаштували конюшню. З усієї різношерстої маси, що перевернулась перед їхніми очима в дні тривог і чекання, найбільше запам’яталися двоє: гауптман Лінц і рядовий Отто, за Льоньчиним прозвиськом — Куцман. ^[14] Лінц страждав, мабуть, давньою й невиліковною хворобою: він не міг говорити, він гарчав. Гарчав на підлеглих, на свою вівчарку, гарчав навіть уві сні. І коли з німцевого рота виривалося оте «Рряв», — клацала його важка квадратна щелепа і підскакував на голові жмут попелястого волосся. Найдовіренішим співрозмовником Лінца була вівчарка — здорова і хижа, як вовчисько. Вона завжди лежала біля ніг господаря, пильнувала його сон. Ранком, потягнувшись на солом’яній підстилці, Лінц опускав розпатлану голову і повз до собаки; їхні морди зближувались, їхні ніздрі похітливо здригались. І тоді чулося Лінцеве: — Гр-р-р… Рряв! І собаче: — Рряв! Така розмова тривала з півгодини. І повторювалась вона регулярно, двічі на день — перед сном і після сну. Можливо, це була своєрідна зарядка і для есесівця, і для вовкодава. Була у Лінца і своя улюблена розвага. Угледівши на печі дітей — в темному закутку жевріли тремтливі світлячки очей, — він наказував собаці: — Ап! Фюіть, фюіть! Натренована вівчарка одним стрибком вилітала на лежанку. Бризкала жовтою піною, вила, гризла комин. Ще мить — ввіп’ється зубами в горло. Хлопці прикипали до стіни, кричали од жаху. Та їхнє голосіння тільки під’юджувало німця; він реготав, він сам гарчав, захоплено ляскаючи себе по стегнах.

Та дитячий страх був ніщо в порівнянні з тим, як трусився перед гауптманом рядовий Куцман. Холодного зимового вечора разом з клубами пари вкотилося в хату кругле казна-що: замість носа — пиптик, замість ременя з обнадійливим «Гот міт унс»^[15] — якийсь мотузок, замість голови — картатий вузол. Воно, оте кругле, понюхало повітря: «Нюх-нюх, де тут тепліше» — і посунуло до лежанки. Підібгало коротенькі ніжки та й захропіло відразу. З печі видно було хлопцям тільки велику блискучу лисину. Іван Лебедик взяв соломинку і, примруживши лукаві очі, потягся до німця. Соломинка торкнулась шиї: еге, спить вояка, наче вбитий! Соломина забралась під комір шинелі: хропе, аж висвистує. Соломина затанцювала на лисині: — лясь рукою! Соломина за вухо — лясь по вусі! Соломина під ніс — лясь по носі! Сміх розбирав малих пустунів. Іван не втерпів — пирснув в кулак. Німець плямкнув губами, повернувся на інший бік і захропів ще гучніше. — Дай мені! — Івана замінив Петро. Нарешті, «мухи» надокучили Куцману; він поморщив плюсклого носика, чхнув і проснувся. Заклопотано скотився з лежанки й подріботів до дверей. Довго не повертався знадвору… За вікнами гула хуртовина. На ніч брався сильний мороз, і давно нетоплена хата дихала крижаним холодом. Троє хлопчаків тулились один до одного, натягували на голі плечі свитку, одну на всіх, та холод все одно пробирав до кісток. — Ма! Засвіти каганець — тепліше буде. Блиснув каганець, заіскрились вкриті памороззю стіни, і від того стало ніби ще студеніше. — Потерпіть, хлопчики, — винувато мовила ненька. — Мо, Валик принесе хоч сміття… Дмухнуло снігом, затріпотів жовтий язичок каганця. Сінешні і хатні двері — навстіж… А в дверях — Куцман. Задубів — не ворухнеться. Шинель задерта на голову, штани заплутались. — Двері, двері закривай! — мати на німця. А той — ні звуку. Трясеться. Показує на пальцях: матка, допоможіть… замерзаю! — Як?! Щоб з тебе душу видуло!.. Мовчить Куцман. Волочить по долівці підтяжки. Ледь заліз на лежанку. Побачив на печі дітей, плаксиво закліпав безвіїми очима. Витяг фотокартки: «О, майн Ільза, о, майн кіндер». ^[16] І довірливо — матері: — Матка, война капут. Карошо!.. Отто цурюк — Тюрінгія… Му-у-у — коровка… Кіндер айн, цвай, драй — три кіндер. Такой маленький, — і показав на дітлашню, що виглядала із запічка. Сповідь чужинця, мабуть, затурканого бідака, котрого війна відірвала від сім’ї й кинула в пекло, — ця щира сповідь зжалила материнське серце. — То кінчайте війну. Ідіть з богом до своїх кіндерів. І нам дайте вже дихнути. — Всьо! Война капут, матка… — з цими словами й заснув Куцман. — Ладнай-бо, сину, плиту, — попросила мати. — Вже Вальчик скоро прийде. Ох, і не хочеться злазити з печі! Долівка в хаті, як лід. Станеш босою ногою — дивись, так і прилипнеш. Прицілившись, Льонька стрибнув з лежанки в розтоптані шкарбани. Аби пощастило знайти жарину. Коли ж воно топилося: вчора чи позавчора? Льонька одкрив дверцята — вітерцем потягло в трубу сизуватий пилок. Чорно й пусто в грубці, як і на душі в хлопця. Аж он в кутку — жменька попелу. Злиденний слід колишнього вогнища… Льоньчині пальці, забруднені сажею, раптом завмерли: червоне вічко! Маленький полохливий вогник у купці попелу. Як він зберігся! Хлопець дмухнув — і жарина, наче зів’яла квітка, розкрила малинові пелюстки, кволо затріпотіла ними і… померкла… Як побитий, взяв Льонька відро й пішов до старости. Більш ні в кого не розживешся зараз вогню. Вітер шарпав його за поли піджака, рвав з голови шапчину, білим помелом крутився під ногами, нагло штурхав у спину, з реготом обвивався круг тіла. Тиша, якась незвичайна тиша стояла в старостиній хаті. Немов над покійником, схилилася в кутку Федорчиха. За столом, підпершись кулаками, сидів староста; в очах його — відчай зацькованого звіра. Що це з ними? Де їхня компанія, де гульня, де п’яне ревище?.. Тихо. Наче кісткою подавилися. Побачивши Льоньку, товста й глевкувата, як недопечена перепічка, старостиха підхопилася, заохкала: «Бідна дитина! В отаку погоду по жар прибігло? » І староста зволив обізватись. Повагом звів закудлану голову, ворухнув пузцем і в кулак: «М-да, скажена погодка». З тою ж неквапливістю посунув до печі, власноручно вигріб кочергою купку вугілля, кинув його Льоньці у відро. Спантеличений таким прийомом, Льонька вискочив на вулицю. Спрожогу ледь не тицьнувся носом у гуркітливе страховисько. Глибокою траншеєю повз німецький тягач. Гусениці вгризалися в спресовану товщу снігу, перемелюючи його на пісок; борошняний пил кружляв над гарматою, яка поволі сунулась за тягачем. Крізь білу завісу проглянуло зачохлене жерло. Гармата ще дивилась на схід, вона упиралася, погрозливо шкірилась, але якась нестримна сила штовхала її назад, звідкіль вона прийшла. Так задкує в свою нору хижак, рятуючись од заслуженої кари. «Он воно що! — подумав Льонька, згадавши незвичайні переміни в старостиній хаті. — Почули вовки: смаленим пахне». Льонька обгорнув полою свій дорогоцінний скарб, а щоб зверху не задувало — шапкою прикрив цеберко. У щілинку видно: весело поблискують жарини. Немов підморгують хлопцеві: схились, погрієшся трішки. Ах, як приємно пахне димком, як лоскоче ніздрі духом жаркої черені! Від матері не приховалося: прийшов Льонька з холоду, а щоки пашать, і в карих очах — вогненята. Радість? Звідки їй взятись. Може, то відбився блиск роздмуханих жарин, що пахкотять на дні відерця?.. А тут і Валько став на порозі. В саморобних чунях — повно снігу. Латана-перелатана фуфайчина взялась корою. Кинув спересердя на долівку оберемок хмизу. Пурхне він у печі — й духу не почуєш у хаті. — Цурки ніде не знайдеш. Порубали німчаї, попалили. Мати заходилась розпалювати плитку. — Що, німця зігрівати? — Валько бликнув на Куцмана. — Скину! — Який то німець? Горе одне… * * *

В хату просунулась собача морда, за нею — Лінц. Рядовий Куцман нюхом відчув появу офіцера, його ніби здуло з лежанки. Під ноги Лінцу покотилось щось кругле — шинель віялом і лисина зверху. Гауптман і пес гавкнули в один голос. Клацнув незграбно каблуками лисий. — Гав! Ти вже тут, пень дубовий? — Так точно, гер гауптман! — І вже хр-р-ропеш? — Так точно, гер гауптман! — Тобі наказано стоять на вар-р-ті? — Так точно, гер гауптман! — І ти залишив склад збр-р-рої? — Так точно, гер гауптман! Лінц, замахнувшись, хряснув по лисині — і вона пірнула в шинель. Із-під поли висунулась куценька рука, хапнула в кутку рогач і в сіни. — Наз-з-зад! Рука поміняла рогач на гвинтівку — це робилось блискавично, — і сірий клубок виприснув на вулицю. За ним, як мишачий хвіст, тяглась мотузка. Вдень Льонька бачив: на «общинному» току, де навихрило кучугуру снігу, чорніє жалюгідний горбик. За спиною Куцмана — гора артилерійських снарядів, штабелі ящиків з мінами та гранатами. Уткнувши гвинтівку в сніг, стоїть вартовий. Чоботи діряві, розтоптані, задерли на морозі носи. Вітер полоще солдатські кістки. Чого занесло тебе, Отто, в оці далекі холодні степи?

* * *

Льонька гадав застати у Шумилів тітку Катерину, Ліду і, можливо, Карпа Івановича. Ну, а Володька з Грицьком відомо де — переховуються за Козацькими могилами. Там, у таємничих печерах, відсиджувались хлопці 15–18 років, дехто з чоловіків, словом, ті, за ким полювали жандарми й поліцаї, щоб відправити в Німеччину. Були «печерники», які місяцями не виходили з темних сирих підземель, не бачили сонця, не дихали свіжим повітрям. Розповзався слизький одяг, ревматизм і простуда катували тіло, та люди воліли згнити в задушливих норах, ніж потрапити у ворожі лабети. Загострений слух ловив найпотаємніше двигтіння землі: може, то наші? Може, скоро вже?.. Та коли Льонька переступив поріг ковалевої хати, з-за столу схопилися… «печерники». Еге ж, Володька й Грицько. І третій — Михайло Зінько. А ще Ліда в кутку сиділа. Видно, була в них гаряча розмова, бо ніяк не могли пригасити в собі помітного внутрішнього збудження. Тільки вилицювате, сіро-холодне обличчя Зінька було, як завжди, нерухомо спокійним. В Лідиній посмішці — і радість зустрічі, і докір. — Ну й Льонька!.. Як Пилип з конопель… — Казав же, свої, — Володька підсів до вікна. — То як, дослухаємо? — він уперся рукою в підвіконня, і, здається, нічого й не зробив, як раптом у стіні щось зашаруділо, тихо, боязко, наче миша зашкрябала, і забриніло тоненьким-тоненьким голоском. Музика… Далека, ледь чутна, як звук натягнутої волосинки на вітрі…) — Вісті закінчились, — Володька прибрав з підвіконня руку. Хрусь! — обірвалась невидима волосинка. — Радіо! — Льонька не сказав, а видихнув це слово з таким захопленням, як і тоді, в шкільному саду, коли з братом вони відкопали фанерний ящичок. — Розвідник! Свій, доморощений! — сказав насмішкувато Володька. — Гляди ж, брате, нікому!.. — Та чого ви напались на хлопця! — заступився Грицько. — Хай знає! Чуєш, Льоню, наші перейшли Дніпро! Наші за Кіровоградом! Наші! Наші за Кіровоградом! Три роки вони пошепки вимовляли слово — наші. Вимовляли потай від сторонніх вух, вимовляли з болем, з тривогою, з надією. А в Гришиних вустах прозвучало воно зовсім по-іншому: радісно-нетерпляче. Широким жестом, як це робить хазяїн святкового столу, Льонька витяг з-за пазухи окраєць хліба. Всі були приємно здивовані: хліб! Давненько не пахло ним у ковалевій хаті. Михайло зважив на широкій, як лопата, долоні отой брусок — важкий, землисто-темний, прицілився оком: по скільки ж на брата? Заскрипів ніж, відтинаючи від окрайця тоненькі скибки. Володька з прицмоком відправив свою порцію за щоку; Гриша загорнув у папірець — і в кишеню; Михайло пучками збирав крихти зі столу, а Ліда з насолодою смоктала свою скибочку, ніби цукерку… Хліборобські діти — впалі груди, одяг мішком висить на гострих плечах, не шкіра, а зеленкувата плівочка, крізь яку набухлим галуззям просвічують жили — хліборобські діти святкують жданий прихід весни. Тим часом Льонька розповідав «печерникам» про Лінца, його вівчарку, про Куцмана і хліб. Цей дивак Отто потай тицьнув матері шмат солдатської буханки. Особа Куцмана дуже зацікавила хлопців. Вони влаштували малому справжній допит. Коли Куцман стоїть на варті? Коли змінюється? Точніше: в які години й хвилини? Чим озброєний? Як одягнений?.. Коли Льонька зібрався додому, Гриша провів його до сарая і піддав йому на плечі чималу в’язку дровець. — Не жалійте! Напаліть лежанку, хай Куцману солодко спиться… Привіт Валькові від нас! Не забудь! * * *

Гвинтівка Отто, геть запітнявіла, мирно стояла серед рогачів. Намерзлась на варті! Сам Отто скоцюрбився на лежанці. В теплі його лисина аж зарожевіла. «Мухи» більше не повзають по ній. Сказано ж: хай солодко спиться солдатові! І, видать, добре спиться! Нагрянув Лінц — не чує. То, бувало, ще тільки підходить гауптман до хати, Куцман — нюх-нюх! — і кулею в сіни, за діжку! А зараз хропе, висвистує в дві дірочки. Лінц прогарчав зловтішно «зер гут», ^[17] — спіймав на гарячому! Нищечком хап з рогачів гвинтівку, шарпнув затвор — куди там! Як прикипів! Німець шарпнув з усієї сили — чорта пухлого! Тоді каблуком — г-ге-е-п! Бряцнув затвор, одскочив назад. Лінц прискалив око і свиснув: у стволі сидів патрон. Сидів, мабуть, з перших днів війни, бо геть заіржавів, прикипів до сталі. Він вишкірив зуби і, розчепіривши пальці, колодою впав на Отто. Його пальці намацали товсту шию, відчули судорожне биття скоцюрбленого тіла. Лінц вив, Лінц захлинався від люті, видавлюючи з перекошеного рота своєї жертви хрипіння. — Доннер ветерр!.. Гвинтівку не чистив? Ніколи?! — Так точно, гер! — І не стр-р-ріляв з неї, не вбив руського? — Так точно, гер! — Тоді я тебе прр-р-рикінчу, одоробло… — Так точ… — Заткнись! Прикінчу, якщо не спр-равиш. Сьогодні ж! Зараз же! — Так точно, гер! — Прийду на пост — сам перевірю. На! — і Лінц жбурнув гвинтівку на купу зім’ятого лахміття. Пішов з хати, витираючи об шинелю руки і відпльовуючись. Клубок довго лежав нерухомо. Та от сіпнувся рукав, пухирем надулась спина і з-під коміра висунулась жовтою плямою лисина. Куцман стріпнувся: живий чи ні? Ніби живий… Підвів маленькі безвії очі на Валька, шукаючи співчуття: отак служити во славу… Гітлера, Герінга, Геббельса і… хто там ще на «г»?.. Пальці його ненароком торкнулись гвинтівки: брр, холодно! Солдатик з огидою поколупав мізинцем у стволі — сидить патрон. Благально глянув на Валька: слухай, синок, може ти справишся з оцим дрючком? Валько охоче взявся допомогти. Чути було, як він клепав молотком у сараї, клепав заповзято, аж стіни здригались. Куцман задоволено морщив носика: рус молодець, рус що завгодно зробить!.. Та Валько повернувся похнюплений. Безнадійно розвів руками: бачите, загнав у ствол дріт, а назад — хоч круть, хоч верть — ніяк не лізе. Куцмана ніби довбнею ударили по голові. Підняв догори руки: — Хенде гох! ^[18] Здаюс. Мовляв, тепер один порятунок — здатись в полон. * * *

Вночі Льоньку збудив землетрус. Над селом здибилась вогненна лава, хмара диму і мерзлої землі впала на біле зимове покривало. Курник заходив ходором, з дзенькотом посипались шибки. Після першого струсу почувся другий, ще сильніший, ще оглухливіший. А за тим — одиноке: бах-бабах-бах! Мати кинулась з рядном до вікна, щоб закрити дірки. У відблисках червоної заграви постать її — наче палаюча свічка. — На току горить!.. стріляють!.. Куцман оторопіло перехрестився. Висунув у вікно лисину і підняв руки: — Здаюс! Над током, де склад боєприпасів, то біло-сліпучі іскри, то снопи чорного диму. Бах-бабах-бах! У чорній пастці

Вони сиділи в напівзатемненій хаті. Спорожніла сулія криво віддзеркалювала мідну фізіономію Федоренка; господар дому, глипаючи посоловілими очима, підсовував склянку Березовському; той пересичено гикав, стиснувши тонкі синюваті губи. Високий прямий Криворотько з презирством дивився, як Хміль ялозив по тарілці зім’ятою бородою. Мужлан, бидло! Тут дозволялося говорити про що завгодно, тільки не про поразки «доблесного» вермахта. Однак Федоренко не втерпів, трахнув кулаком по столу: — Їх проженуть, побачите!.. Ще насьорбаються більшовики дніпровської водички! Березовський, ширший, ніж довший, навалився черевом на стіл: — Добродії і добродійки! Вельмишановні! Пропоную тост за вільну неньку-Україну під германським орлом. Нумо, браття, «Ще не вмерла!.. » В’яло цокнулись, недружно затягли «Ще не вмерла». Криворотько, роззявивши здоровенну пащу, мов із самого нутра вичавлював: Ще нам, браття, усміхнеться
Щасливая доля…

Дід Хміль не міг спокійно дивитися в отой слинявий рот. Чорна злість закипала в його душі. Бач, завили, наче на похоронах! Де там «ще не вмерла»? Все загинуло, все пішло прахом: і земелька, і добро, і син. Згадав Грицька — скреготнув зубами: до чого ж ти, Хмелю, дожився? З ким злигався? Заради чого й кого одцурався сина? Твоя плоть, єдине твоє дитя — і те, як вовка, обминає отця… Хміль уткнувся в тарілку, зіщулився, ладен був затулити вуха, щоб не чути гугнявого голосу поліцая. Як же ти, старий дурню, довірився оцьому покидькові? Коли Гришу погнали в Німеччину, Хміль не міг навернутися до хати. Страшна пустка лякала його. Розбитий, спустошений, никав він по двору, заглядав у сарай, у клуню — і там порожнеча. Все вигребли німці, до зернини. За що ж його взятися? Вдень ще так-сяк: там підгребе сміття, там підправить стіжок. А прийде ніч — ставай за вуглом і вий. Та й хіба не вив од самотності? До ранку горбився під хатою, мозолив очима темряву. Тільки хрусне гілочка, «Гришо! » — скрикує старий і пригортає пітьму до грудей, і просить, молить привидіння: «Забудьмо все… Я простив тобі, сину, чуєш? Аби разом, аби вкупі…» І тієї злопам’ятної ночі стояв Хміль за вуглом. По-осінньому хмарило, туманом облягало душу. І раптом — трісь! Десь близько, на стежці, тріснуло. Знов тобі, старий, причулося! Але ні, хтось-таки йшов. Зашурхотіло пожовклим листям, і сивий клубок проплив у тумані. «Гришо! » — як сам біль, вирвалося з батькових грудей. Постать на мить завмерла. «Гришо! » — простяг тремтячі руки. І тоді сталося щось неймовірне: син, загледівши батька, кинувся не до хати, а в берег, у пітьму, наче од напасті. «Гришо! » — біг і стогнав батько, аж поки не розтанув сивий клубок у тумані… Старий впав на межі, захлинувся в прокльонах. Боже! Ти бачив таку жорстокість? Повернутись у село — і не провідати батька! Йти повз хату — і обминути! Зустріти отця — і жахнутися!.. Мабуть, все скаламутилося в голові, бо Хміль не пам’ятав, як брів городами, як постукав у вікно Криворотька: — Він тут, Грицько, — прохрипів, — до Шумила, видно, пішов… — Ви що? Звідки він узявся? — чухався сонний поліцай, натягуючи штани на довгі кістляві ноги. — Тут, тільки що бачив, — трусив пом’ятою бородою. Хміль і ще щось говорив про землянку, яку вже давно вислідив, про гвинтівки, про Володьку Шумила… Отямився Хміль тільки тоді, коли поліцай почепив на пояс важку кобуру. — А ви… ви куди збираєтесь? — очі старого проясніли, і в глибині їх затріпотіли скалки жаху; тремтячими руками дід ухопився за кобуру. — Що ви зробите? Що ви зробите з сином?! — Це вже не ваше діло, — поліцай безцеремонно одштовхнув сусіда («Псих! Жінку розбудить! ») і зібрався йти. — Не смійте!!! Мабуть, оте безнадійне й відчайдушне «Не смійте! » Хміль викрикнув і тут, у старостиній хаті, бо гості Федоренка враз обірвали пісню. Криворотько, перевалившись через стіл, стусонув діда в плече: — Ви що, нализалися? Людей лякаєте… Чи, може, за Грицьком пожалкували? — поліцай приховав у зморшках холодну усмішечку. — Сьогодні накриємо їх, голубчиків. Пойняли? І ви святе діло зробили. Хміль затиснув у руці виделку. Та не встиг і поворухнутися — рипнули двері, в хату зазирнула запліснявіла мордочка, заморгав рудими очицями Швайка. Староста загигикав: — Дивіться, управитель мій пожалували… Геть, смердючка! Двері злякано хляпнули. Поліцай наздогінці: — Ей, Швайко, вернись! І тобі діло знайдеться. Сьогодні всім парко буде! * * *

Швайка звалився на мокру підстилку. Нічого не хотілося, тільки курити. Оце б хоч маленьку пучку тютюнцю, хоч самого пороху, хоч прілого; затягнувся б разок, щоб зашуміло в голові, і забути про все на світі. Забути про все… Про собаче життя своє, про жінку, якій він укоротив віку, про покинутих дітей і про те, як уклонявся Люману, клянчив земельки. Чи простить земля йому все? Знизу Швайці видно тьмяний квадрат вікна і крижану бурульку, що звисає із стріхи. Кап-кап — стікає вода по бурульці. Весною запахло. І він, Швайка, як ота бурулька, повис між небом і землею. Від своїх відбився, до німців не пристав. Відтоді, як у селі з’явився Криворотько, панок Березовський та інші «надійні», Федоренко відшив Швайку. З посади управителя не звільнив, бо не мав сили, однак і в компанію свою не пускав. У вічі сміявся: «Ге-ге! Користь із тебе, як із цапа молока. Самогон даром дудлиш». Та, якщо треба, залучав Швайку до «діла»: відбирати корів, людей в’язати. Любить пикатий чужими руками жар загрібать. І сьогодні гримнув: «Приходь, придурок, облава буде. Ох, і буде полюваннячко! За склад, що зірвали, німці нікого не пощадять». І він, Швайка, поплентається, як слухняний пес. І буде ганятися за своїми… Тьху в твою морду, Швайко! Остогид сам собі. Колись, навіть не пам’ятає коли, мабуть, сп’яну, забрів у болото, і потягло тебе вниз, все далі й далі в гниле баговиння, а вирватись — ні сил немає, ні охоти… Одне тільки хочеться — курити. Ось встане Швайка й загляне до сусіда, старого Зінька; скривиться, попросить хоч корінець самосаду. І, жадібно затягуючись димком, скаже між іншим: «Сьогодні хлопців ловитимуть». Скаже просто так — для годиться. Мовляв, от ви думаєте: Швайка собака, а в Швайки є ще людська дрібка за душею. Скаже і почовгає додому; а ви що хочете, те й робіть: або ховайтесь, або лізьте в зашморг. То вже не Швайчине діло… * * *

Облава. Ті, кому зараз сімнадцять, може й не знають, що це таке. А може, чували краєм вуха: облава — це коли люди полюють на звіра. Для тих підлітків, що жили в окупації, слово те мало протилежний, зловісний смисл: це коли звірі полюють на людей. В Табунчанському німці полювали методично — раз чи двічі на місяць. Спочатку, правда, була спроба заманути молодь на роботу в Німеччину. Чого тільки не обіцялося: всі принади західної культури, хрускітливі марки, «абсолютну» свободу… Чужина… Коли на твоїй землі, у власному домі чатує на тебе голод і смерть, то що вже там, за похмурим Рейном, у самому зміїному кублі? Ні, облудним словом не проведеш степовика! І ховались дівчата в густих бур’янах, і тікали хлопці до Чорного лісу… Тоді німці взялися за найвірнішу свою зброю — за вогнепальну. Хапали спершу молодих, а потім і старих, і матерів з дітьми. Та такої облави, як після знищення складу боєприпасів, ще не знало село. …Від Поліщукової хати видно: на узвишшях, де вже розтанув сніг, стоять кінні загони власовців. Біля общипаного безкрилого вітряка завмерла колона автомашин. В кузовах, наче гора кавунів, — каски жандармів. В голові колони походжав Лінц з вівчаркою. Щось показував жандармам на купки хат. У старостин двір прошмигнув Криворотько, поплівся туди й Швайка. Бабахнув постріл. Заревли машини, і, шматуючи мокрий ніздрюватий сніг, повалили в центр; вигнувся чорний ланцюжок вершників: «Ата-та! Вперед! » — покотилось долиною, і два крила, зліва й справа, щільним кільцем охопили село. І пішло полювання… Брудна лайка, свист, улюлюкання… Поліщучка, схрестивши руки на грудях, схилилась на пліт ні жива ні мертва. Голівка, мов засушена, під сивим пасмом волосся; глибоко запалі очі, якісь чужі, невидющі. Одна думка била каменем в скроні: як там Ліда? Чи встигне, чи сховається донька? — Ей, карга, де твої вилупки? Вусатий вершник, гладкий, вгодований, пришпорив коня і грудьми — на матір. Розгарячений кінь захропів їй в обличчя. — Братва, сюди! — гаркнув вусатий. Цілий десяток вершників, ламаючи пліт, вдерся у двір. Трах, дзень, хрусь! — тріщало в сінях і хаті; в одну мить все стало догори дном. — Голодранці! Поживитися нічим! — Тягни гітару! — Рядно згодиться! Поки одні потрошили хату, інші прощупували багнетами горище, сарайчик, погріб. Вусатий витяг із-за діжки Валька. — Це що за потвора? Валько справді міг здивувати кого завгодно: він був… «дівчиною». Куценьке Лідине плаття, косинка поверх стриженої голови, на ногах отакенні чуні з автокамери. «Дівчина» була незграбна, вугласта — просто колода! А підборіддя яке — тверде, мужицьке. А руки — жилаві, волохаті. Вусатий отетеріло дивився на «дівку». — Братва! Перевертня знайшов! Мати поспішила рятувати сина. — Облиште її! Корости наберетесь. — Свербля-я-чка, — пропищала «дівка» і під ніс вусатому — струпуватий кулак (свинцем бідолаха натер; це біль пекельний! ). — Тьху ти! — вусатий — рраз! — турнув чоботом коростяву і скоріше в сідло… Вже тягли до машин першу «здобич». За коси волокли якусь жінку — по бур’янах, по грязюці, вона звивалась в руках жандармів і не кричала, а надривно зойкала. Цупили сивочубого діда, очевидно, непритомного, бо він, звісивши голову, мішком волочився за вершником. «Ма-а-амо! » — дибки стало волосся від вереску, що долинув аж із другого кінця села — то був голос самого відчаю. Льонька почув якийсь шум у дворі Федоренка. Диви!.. Той же вусатий на коні гарцює. Періщить нагаєм пикатого старосту, аж піджак у того тріщить. Примовляє: — Я те покажу старосту! Я те прикинусь, сволота! Два жандарми скрутили руки Швайці. — Пан старший, пан гер! — Федоренко припав до чобіт Лінца. — Я ж свій, я староста… Ось, звольте, бомага… — і староста потряс папірцем. — За що ж мене, га? Лінц гавкнув на власівця, і вусатий з явним незадоволенням відпустив Федоренка. Такого кабана вполював і маєш — пускай живого. — Що, і це начальство? — вусатий показав нагаєм на Швайку. — Хи-хи-хи, — облесливо захихикав староста. («Не повірять, що управитель, ще й мене скрутять»…) — Що ви, пане, що ви? Хи-хи… симулянт. — Нє, слухайте сюди! — заборсався Швайка; його штовхнули обличчям у калюжу; скільки було старечих сил, вклав він у шийні м’язи, щоб повернути голову набік і глянути на старосту. — Христопродавець ти… іуда… Земля не прийме… Запольованих стягли докупи і погнали з села. Чавкали по грязюці розтоптані чуні, цвіркав ніздрюватий сніг під копитами. Важкі, ніби чавунні ноги не слухались Швайку, загрібали крижану воду, грузли. Швайка відчував, як на п’яти йому наступає кінь. — Шнеллер, шнеллер! — вицьвохкувала нагайка. Тупа байдужість до себе, до всього на світі скувала його. Перед ним хитнувся вітряк і, роздвоївшись, полетів у провалля; запахло відталим чорноземом і ніби перепрілим гноєм, і ще — тютюнцем. Оце б закурити… — Вста-а-ать!! Марш! Аби не зв’язані руки, може, Швайка і встав би. А втім… чи надовго? Закурити б… — Та-тах! Коротка черга — і щось пекуче вп’ялося в Швайчине тіло. Закружляли, затанцювали білі метелики, завихрило перед очима… Різкий запах землі, прілого перегною… «Пробач, сира матінко. Даром топтав тебе… Прийми, пригорни свого пасинка»… * * *

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 6 7 8 91011 Следующая ⇒