(Сторінки з щоденника Ассоль) 2 страница

Сліпа, совина ніч впала на степ. Володька, раз у раз потрапляючи у калюжі, брів до Ліди. В густій непроглядній мряці Поліщуківський «ковчег» вигинався горбатою скиртою соломи. Володька тричі постукав у шибку. Тихенько рипнули двері, на порозі стала Ассоль (і між собою хлопці так називали Ліду). Шумило щось буркнув замість привітання. Він аж кипів од злості. — Я накажу твого!.. Я просто не візьму його з собою! — Кого це твого? — А того, хто про зорі тобі торочить! — Грея? — Спасибі, догадалася! — Не гарячкуй. Що скоїлося?.. Ситуація справді була серйозна. Сам Федоренко роздзвонив по селу, що німецька частина, яка стояла в Табунчанському, вирушає завтра на фронт. Як затримати ворога? Хоч на два, на три дні… Зараз, під час осінніх дощів, піднялася вода на річці й ставку. Добре було б перекрити вночі водоспуск — греблю до ранку розмило б. Майже ніякого риску: стихійне лихо, що поробиш! Саме про це мав розмову з Володею Тарас Іванович, колишній керівник шкільного авіагуртка, той, кого Ліда таємниче називала старшим другом. Тарас Іванович попередив: дивіться, хлопці, щоб ані звуку! Та Грицько розпорядився по-своєму: — Влаштуємо фріцам фейерверк. Вибухівку закладемо і… Розказуючи про довгу й даремну суперечку з Грицьком, Володька аж трусився од злості: — Теж мені… піротехнік! — Гриша… Не може бути! — не вірилось Ліді. Влаштовувати вибух і де? Під носом у німців? Це ж себе і невинних людей загубити! Он як фашисти розправились з дружиною діда Гарби після пам’ятної події в грушевому саду: забили стару й немічну дошками в хаті, облили бензином і селян зігнали дивитись на жахливу розправу. Семена, онука діда Гарби, довго шукали німці, та, видно, хтось пожалів сироту, заховав. А то б і його… Хіба Грицько не розуміє? Пригадалася Ліді давня суперечка, коли Хмельовий запально вигукував: «Багнетами на багнети! » Всі люди як люди — ходять дорогами, на те вони й протоптані, а він серед білого дня крадеться городами, наче навмисне приверта до себе увагу. Клоун! Корчить із себе підпільника. Щось зле, холодне підбурювало дівчину зараз же, в цю мить, знайти Грицька і кинути йому в обличчя образливі, але справедливі слова: досить, капітане, дурощів! Хочеш гратися в цяцьки, іди від нас геть!.. Вона б сказала йому, ох, сказала б, та зараз було не до розмов. — Що ж, — рішуче промовила Ліда, — доведеться просто не брати Грицька. — А я хіба панькався б з ним? Мало нас… — Як то мало? А я, а Зінько?.. Ну, коли треба, Валька візьмемо… — Валька? — скептично пхикнув Шумило. — Зелений ще. А раптом… Ліда так відрубала йому, що Володька подавився на слові. — Добре, пішли! — махнув рукою. Валько не спав; крутився од болю на лежанці, а темрява гупала в скроні, як отой кований чобіт, яким бив його озвірілий німець. Хлопець, здається, тільки й чекав тієї миті, коли його покличе сестра. Нашвидку одягнув піджачок, ступив у мокрі черевики і пішов за Лідою. Сіялася мжичка, хлюпотіла вода під ногами. Темрява була така — хоч в око стрель. Валько підтюпцем біг за старшими; в грудях його, немов каменюка, засіла важка й холодна лють до очкастого унтера. Найліпше було б, міркував хлопець, прив’язати гранату до мотоцикла, можна так: саму гранату закопати в землю, а шнурок від запалу прикріпить до колеса. Хай німець лише торкнеться… Вибух! То вибухає гнівом Вальчине серце, димом спливає вимріяна помста, і знов, і знов збурюються думки: «А можна було б ще й так»… — Дощик — це добре, — чується з темряви буркітливий голос Володьки. — Якщо вівчарок приведуть — ніякого сліду… «Вівчарки? » — злякано оглядається Валько й затерплим тілом чує, як ворушиться пітьма, як за ними чалапає щось хиже… Тьху, згиньте, примари! Валько наздоганяє Ліду. Він так і не спитав сестру, куди вони йдуть. Сказала треба — значить, треба. Дощ, темрява, приглушені голоси — все це пливло, обминаючи хлопця. Тільки уривками в його збуджену свідомість проривались слова з розмови старших: — А що з того? — роздумувала вголос Ліда. — Ну, рознесе нашу греблю. То в Краснопілках є міст, і в Лозоватці теж. Можна об’їхати… — Все продумано! — озвався Володя. — Тарас Іванович сказав: наші хлопці там не дріматимуть. Полетять мости, будь спокійна… Вони підійшли до земляної греблі. Десь близько шуміла вода, стікаючи вниз по кам’яному спуску. Володька прислухався до сварливого шуму: билась, нуртувала, пінилась вода, ніби погрожувала змести оцю вузеньку гребельку, що перетнула їй дорогу. — Зажди, пустимо на волю! — сказав Шумило і тихо гукнув у темряву. — Михайле, де ти? — Тут! — пробасило зверху. Зінько вовтузився коло бетонного риштака; він, мабуть, стояв по шию у воді, бо на тьмяній клекотливій поверхні сіріла тільки його кудлата голова. — Несіть каміння! — звеліло оте кудлате. — А ти, Лідо, пильнуй, щоб патруль не наскочив. — Він, звичайно, жалів свою однокласницю, не хотів, щоб вона лізла у воду. Валько пірнув у темряву. Слизька грязюка розповзалася під ногами, і хлопець, крекчучи, дряпався по крутому насипу, штовхав поперед себе важкий гранітний уламок. — Ти що, здурів? — булькав у воді Зінько. — Підірвешся! — Єрунда! Ще більший принесу! — Валько не хвалився, ні; його покликали старші для діла, і щоб бути з ними як рівня, він готовий був — аби лиш сказали! — спиною закрити бетонну трубу. З каменем Валько шубовснув у ставок. Холодна вода аж під груди йому кольнула. («Оце купіль! І як Михайло терпить? Мабуть, годин зо три вже дубне». ) Щось мулке, противне забивало Валькові рот, вуха, очі, та він, зціпивши зуби, посунув за Володькою до риштака, куди тягла його швидка течія. «На, в твою пельку, очкастий! — загатив каменюку у вируючу горловину. — На, захлинайся, враже! Щоб знав, як наших чобітьми топтати! » * * *

Ранком комендант викликав до себе старосту. Обер-лейтенант не відповів на уклін Федоренка, і в старости затрусилися жижки. Та й Ліщинська, яка приготувалась перекладати, зиркнула вороже. Під очима у неї — темні кола, губи жирно нафарбовані. «Тьху!.. розмалювалася, відьма! — скривився в душі Федоренко. — Викаблучується, здохлятина, перед комендантом! » — Мені доповіли, — почав холодно обер-лейтенант, — що ви вчора об’явили по селу про наше пересування ближче до фронту… — Так, так, пане комендант, — зігнув шию Федоренко. Він улесливо пояснив, задля чого було це зроблено. Місцеве населення, залякане більшовицькою пропагандою, не змогло організувати достойну зустріч визволителям. То він, староста, потурбувався, щоб хоч проводи були як годиться. З квітами, з хлібом-сіллю… — Ідіот! — обірвав Федоренка комендант. — Ви чули, що вночі розірвало греблю? Що в сусідніх селах знесло мости? Ви чули, що кажуть мої сапери: хтось зробив диверсію. Диверсію! Ви чули? — Хрест мене побий, не чув! — забелькотів староста і позадкував до дверей. — Ви знаєте, що із-за вас, йолопе, затримується пересування військ? — Хрест мене побий, не знаю! — прилип Федоренко до одвірка. — Ви розголосили військову таємницю! — німець труснув старосту за петельки. — Ви зрадник! У Федоренка затрусились коліна, і він посунувся, як лантух, на долівку. Комендант рвонув старосту на себе, приставив до стіни: — Вас треба розстріляти! Да, розстріляти, і я не пожалів би кулі, аби ви не абсолютний дурень… Комендант прищурив зелені очі: — Щоб завтра до вечора гребля була насипана. Зігнати всіх дикунів — чуєте? Всіх! Хай зубами землю гризуть!.. А тепер — геть, сволота! — І він полоснув старосту нагайкою по згорбленій спині. І жовчно харкнув через поріг: — Собаку бий — вірніше служитиме! * * *

Ну й сестричка! Думає, що Льонька дурненький. Підійшла, ніжно-ніжно погладила йому голівку: «Одягнись, золотко, тепліше, посидь надворі, отам під берестком. У нас хлопці будуть, на гітарі пограємо, а ти слідкуй за вулицею». «Бач, гульня у них буде! — Льонька закопилив губу. — Так я вам і повірив! Сказала б чесно: секретна розмова. А то хитрує…» У хаті бренькає гітара, і від того бреньчання ще сумніше Льоньці. Аби не треба стояти на варті, давно чкурнув би в село. Вчора німці знялись і покотили степами далі, до фронту. Ех, оце б по садках покружляти. Там, де стояли зенітки, патрони, мабуть, лишились, і залізні ящички, а Валько навіть кинджал знайшов… Та й на греблю не завадило б збігати; три дні її насипали, всіх людей німці зігнали, і Льонька сяк-так копирсався лопатою, і Валько між хлопцями крутився, чогось хихикав собі в кулак. Теж потайна людина. Мабуть, недарма того ранку, як греблю рознесло водою, тер, чистив свій забрьоханий піджачок… Сиро, непривітно надворі. Пальтечко у Льоні куценьке, сховаєш голову — знизу піддуває, прикриєш коліна — потилиця мурашками світить. Льонька, щоб зігрітися, пританцьовує і не спускає з очей дороги. Головне — старостину бричку, якщо вона раптом покажеться, запримітити. І свиснути, щоб розходились. Нудна це справа — стирчати на варті. Льонька нетерпляче поглядає на вікна: «Чи довго ще бреньчатимуть на гітарі? » А Лідині гості, видно, не поспішали. Всі четверо сиділи за столом. У кутку — патлатий розхристаний Михайло Зінько. Як мовчки прийшов, так і горбився мовчки за столом, схиливши голову на важкі, свинцем налиті кулаки. Поруч Михайла — Ліда, повна йому протилежність: тонка й тендітна, в білій кофтинці, вся ніби викупана в молоці. Ліда тихенько перебирала струни гітари, і прихований, ледь уловимий смуток розливався по хаті. Семиструнна не заважала Володі говорити. — Треба домовитися раз і назавжди! — Шумило пальцем поставив на столі крапку. — Остаточно… Нас чекає прозаїчна робота. Чуєш, Грицьку? Прозаїчна, — він підвів очі на Хмельового, і той досадливо поморщився. — Ви знаєте, що хліба в селі немає. Вивезли німці до зернини. А як бути жінкам, особливо тим, у кого малечі повна хата? З голоду пухнуть? Ось про що думати треба. — Володька говорив спокійно, розважливо, та, мабуть, щось кипіло на душі, бо старий рубець на щоці посинів і в карих очах зблискували приховані вогники. — Скажете — після бою кулаками… Ні, товариші, ще на молотьбі дещо зроблено. Михайло знає, це не хитра штука: опустив решета молотарки — і пішло зерно в полову. Ну, а потім — сховища. Не в одній скирді у степу пшеничка лежить… Значить, наказ такий: зробить усе, — бачите, як задощило? — аби не зіпрів наш хліб, і розподілить між людьми. Дітей, головне, врятувати. — Шумило колюче блиснув на Хмельового. — Нудна роботка, правда? У декого, знаю, руки сверблять: їм гвинтівку давай, їм щоб гриміло, бухкало… в атаку! ура!.. як у кіно. Грицько побілів; пругкий, наїжачений, він погрозливо грав набухлими жовнами. — Прямо скажи! Не крути хвостом! — рвучко повернувся до Шумила. — І скажу! — підхопилася Ліда; вона зачепила струну, й гітара озвалась сердитим джмелиним гудінням. — Прямо скажу! Ще раз викинеш коника, як з отим фейєрверком… Герой! Греблю хотів зірвати!.. Ще раз таке — і попрощаємось… — Прекрасно! — недобре посміхнувся Грицько. — Самі відштовхнули товариша, нишком пішли на діло, і я… винний? Як же це називається? Свинством, здається? — Гриць! Як ти смієш? — стисла кулачки Ліда; розгубленим поглядом шукала вона підтримки у Володьки й Михайла. Та Зінько непорушно сидів за столом, і Володька все ще стримував себе, хоч йому це давалось нелегко. — Грицьку, не придурюйся, — якомога спокійніше сказав Шумило. — Знаєш сам, чого не взяли тебе на діло… І от перше й останнє попередження: або ти підкоришся нашій дисципліні, або… як сказала Ліда. — Суд наді мною, так? — підвівся Грицько. — Виходить, я не потрібний? Виходить, все, що зробив, забуто? — Ага, ти так! — спалахнула Ліда. — Лідо, зажди! — хотів зупинити її Шумило. — Ні, я все йому викладу!.. Ти багато зробив, Грицьку. Тільки знаєш, що мені здається? Ти робив, щоб похизуватися перед нами. Ні, ні, не крути носом, слухай… Пам’ятаєш, як приніс радіоприймач, випинав груди: із штабу, мовляв, з-під рук у німців поцупив. А оті гвинтівки, гранати, що сховані у землянці? Скільки разів вихвалявся: то за тобою гналися, то ледь не спіймали на місці. Навіщо ти граєшся? Он Льонька і той питає мене: чого це Грицько в лісосмугу занадився? Винюхають нашу схованку… Розумієш, чим це пахне? Хмельовий оторопіло дивився на Ліду. Ассоль, схаменися! Невже ти думаєш, що твій капітан така дрібна людина? Що він хизується? — Лідо! Неправда це! В мене отут кипить! Я в училище хотів… Я плавати хотів. Для цього жити збирався. А вони прийшли, розтоптали… я на їхні морди дивитись не можу. Плюнув би кожному… а мушу вклонятися: пане офіцер, пане старосто… Отут кипить, зрозумійте! — А в нас отут холодець, — буркнув уперше за всю розмову Михайло і ткнув пальцем у розхристані груди. — Коротше, — офіційним тоном, як на шкільних комсомольських зборах, сказав Шумило, — Ліда абсолютно права. Ти необережний, Грицьку. Ти порушуєш правила конспірації. Пропоную нашу схованку замаскувати і поки що забороняю туди ходити. Це перше. Друге — треба знайти інше місце, надійніше, де можна було б і людей переховати. Нарешті, головне зараз — зберегти хліб. Завтра підемо втрьох. А Грицько… не знаю. Що ти скажеш, Михайле? — А що балакать? — Зінько підвів ведмежу голову і з таким шумом видихнув повітря, що аж забриніла гітара. — Не вірю йому. Тріскотливий, як сорока… Сюди стриб, туди стриб… Не вірю. Як і батькові його… Ліда схолола — не ждала, що так повернеться справа. Худеньке личко її стало білішим за комірець. — Як то не вірю? — одсахнулася дівчина від Михайла і, не соромлячись хлопців, прихилилася до Гриші, наче хотіла прикрити його собою. — Володю, Михайле, ви що? — Ліда відчула, як нервово б’ється синювата жилка на Гришиній руці. — При чому тут батько? Хіба не знаєте, скільки разів бив, свого сина бив, виганяв із дому. «Геть! — кричав. — Комсомолія, чортове поріддя! » Він же фанатик, старий Хміль. А Гриша… Чуєте, хлопці! Гриша завтра піде із нами. Він піде, обов’язково піде! — Михайле, ти перегнув, — уже м’якше сказав Шумило. — Не вірю — і все! — трахнув Зінько важким кулаком; голубі очі його звузились, стали зеленкуватими. — Нам не артисти потрібні. Нам ті, хто зціпить рот — і мов камінь. Хто, коли треба землю гризти, гризтиме. Половою давитися — давитиметься. Мішки пиряти — пирятиме. Для людей. Для дітлашні, у якої зуби вигнивають з голоду. Такі нам підходять… Гарячий клубок здавив Грицькові горло. — Хлопці, — мовив глухо. — Повірте, хлопці, мені наплювати на себе… і на всяку там славу, і на дрібне честолюбство. Не тому, не тому кип’ятився! Ну, як вам сказать? Отак лежиш уночі, забутий, покинутий, розчавлений темрявою, лежиш і думаєш: півкраїни під тією темрявою… Суне потвора по землі, вже до Москви підповзає, топче душі людські, і мрії, і правду нашу… Місця собі не знаходиш! Доки ж терпіти?! Хочеться схопитись і, як дід Гарба, трощити зміїні черепи!.. Я розумію, друзі, за безцінь віддати життя і дурень уміє. Це правда — були хвилини, коли говорив собі: «Піди, Грицьку, жбурни гранату, жбурни у штаб, у кубло їхнє, хай знають: ми зневажаємо смерть!.. » Це малодушно, правда. Я зціплю зуби, я зроблю все, що накажете. Тільки не треба, друзі, так… як Михайло. То страшні слова… Коли вони вийшли з хати, Льонька (він аж посинів, бідолаха, на холоді) примружив хитрі оченята: — До-о-овго ви гуляли! Змерз, як цуцик. — Льоньчику! — забідкалась Ліда («Безсовісні ми! Забули про дитину»), — Іди, погрійся, золотко. Та Льонька вже прилип до Грицька, став навшпиньки і таємниче на вухо йому: «Коли вже бабахнемо… німців? » — Одного бабахнули, — криво посміхнувся Грицько. — Біжи, біжи, хлопче, на піч, — провів теплою долонею по Льоньчиній шиї. — Оно скільки мурашок пасеться. Трохи здивований кислим виглядом парубків, Льонька підстрибцем побіг до хати. А Грицько, провівши поглядом Володьку й Михайла, несміло наблизився до Ліди. — Ассоль! Ви після цього, мабуть, зневажаєте мене? — Хіба не одверте було ваше слово? Ваша обіцянка перед друзями? — Ти сумніваєшся? — Ні, абсолютно. І тому дивне твоє запитання. Не друге, а перше. Гриша взяв її за руку, і вони пліч-о-пліч пішли в сірий притихлий степ, як не раз ходили до цього. Живі привиди

Вже після п’ятої почало смеркатися. Обтрушений вітрами бересток порідшав, і крізь нього просвічувалось вогнисте небо; в холодному полум’ї танув короткий осінній день, танув тихо, непомітно, сповнюючи простір синіми сутінками. Легку тремтливу тишу порушували тільки буркотливий голос: «Стій! » і дзизкання порожнього відра — то Поліщучка доїла Снігурку. — Лідо, поглянь, — озвалася мати, — хто там вештається по садку. Ліда передала Льоні підручник німецької мови й устала з призьби. Сірою примарою блукав понад річкою незнайомий чоловік, широкими кроками міряв леваду. «Що йому треба? » — з тривогою подумала Ліда. Підійшла мати, теж задивилася в берег. Чоловік піднявся на гору й рішуче попростував до гурту. — Добривечір, — для годиться кинув незнайомець і хазяйським оком почав оглядати сарайчик та клуню. Це був чоловік років сорока, він чимось нагадував чорногуза: довгі, наче ходулі, ноги й тонка, вигнута шия; з-під солом’яного капелюха стирчав величезний м’ясистий ніс. — М-да, — прицмокнув незнайомець, — м-да… Що то значать роки — все змінилося: і сад не той, і річка не та. Грушок зовсім не було, а річка текла не за левадою, а тут, по балочці. М-да… Він говорив ніби сам до себе, походжаючи по двору. Зупинився, пошкріб п’ятірнею зморшкувату потилицю і до матері: — То ви хазяйка? Значить так: я Криворотько. М-да, Криворотько Степан Антонович. Не чули? Переселенці ви — ясне діло. Значить так: оця хата — мого батька. І хата, і сад, і земля аж до Козацьких могил — батькові. Нас у тридцятому, значить… Прийшли, викинули, загребли нажите… Голодранці… Нє, я не про вас! То красні, кажу… Все проковтнуть хотіли. Подавилися… Якби з’явився в селі індійський слон — і то Поліщуки менше б здивувалися. Дивись — куркуль відкопався! З яких часів, з яких країв? Куркуль… Льонька думав, що це слово тільки в книжці можна вичитати або в казці почути: «Давним-давно, ще за царя Гороха, як людей було трохи…» І ось перед ними — живісінький куркуль! Чи не з того світу піднявся?! Криворотько, ніби не помічаючи, як вирячились на нього хазяї, затулив пальцями широку ніздрю і шмарконув — перелякана свиня спросоння підскочила, аж затріщав сарайчик. — Значить так: вимітайтесь. Нє, ви тут при чому! То красні, кажу… За два дні — щоб не було. Аякже, сім’ю привезу. …Минуло півтижня, і в двір до Поліщуків в’їхало три підводи, на кожній — ціла гора домашніх речей: столи й стільчики, ліжка й відра, рядна й подушки. На передній підводі, звісивши до землі свої ходулі, сидів сам Криворотько в темно-синьому костюмі з нарукавною пов’язкою «Поліцай». Ого, швидко побратався з німцями! А он і поліцайська сімейка: з-за діжки виглядає маленька білоголова жіночка і двоє русявих дівчаток. — То ви ще тут? — недобрим поглядом пропік Криворотько Поліщучку. — Значить, так, сам викину лахміття… Мати все ще не вірила, що в білому світі може діятися таке свавілля. Де це видано, щоб її з дітьми викинули на вулицю, викинули з хати, яку вона зліпила своїм потом і мозолями? Коли в тридцять третьому вона з чоловіком приїхала сюди із Полісся, стояли тут голі стіни, на подворищі від бур’яну було чорно. Натомившись за день у ланці, вона вночі місила глину, замазувала в новій хаті кожну щілинку, щоб дітям був затишок… Хіба може якийсь пройдисвіт прийти і сказати: вимітайся?.. Видно, такий час настав, коли правди ніде шукати. Де ти заблукала, наша правдо, і чи скоро повернешся? Де ж ти, мій чоловіче, де ви, наші мужі-охоронці? Відступали, говорили: через місяць чекайте… А вже який то місяць ждемо-виглядаємо, вже який то місяць очі сльозами сушимо… Мати, чорна від горя, шепнула синові: — Біжи, Льоню, до дядька Карпа… Хай допоможе зібратися. Шумило був найкращим другом Поліщуків. Чи то орали город, чи розкидали гній, чи різали кабанця, — дві сім’ї збиралися разом. Ліда казала, що й поселились вони по сусідству з Шумилами не випадково: це була справжня рідня — не по крові, а по братерству душ. Для Льоньки Карпо Іванович був добрим чародієм із казки, йдучи з ним до кузні, хлопчак гордовито поглядав навсебіч: дивіться, хто веде мене за руку! Знаменитий коваль, гармоніст, силач, якому немає рівні у цілому світі! Хто не пам’ятає, як дядько Карпо посадив у калошу приїжджого циркача! Той показував різні штучки: підкидав гирі, лягав на гвіздки, гнув обручі. Тоді коваль подав фокуснику гартовану підкову: на, мовляв, зігни. Циркач і сопів, і тужився, і мало не кусав залізо — куди там куцому до зайця! А Шумило згріб підкову у свою лапу, і вона хруснула, як бублик… Печальний був Іванович, коли Поліщуки проводжали батька на фронт. — Ех, це б разом повоювати, Арсене! Дрючок не пускає, щоб він згорів, — і дядько із злістю стукнув себе по дерев’яній нозі. — Ну, нічого, бий за двох! Я тут підсоблятиму… і за дітьми пригляну. …Вранці Льонька вже побував у Шумилів. Тоді дядько Карпо сидів на ослоні і на вербовий кругляк набивав кусок жерсті з дрібного насічкою. — Що це буде? — запитав хлопець. — Млинок. Своєї конструкції, — Карпо Іванович труснув головою, чорна копиця волосся відкинулася назад, і з-під смоляного пасма глянули на Льоню великі «циганські» очі. — Пуд кукурудзи нашкребли, і того нема де змолоти. Німці ж вітряк зламали. Підлота! Вітряк поперек горла їм став! Шумило показав молотком на підвіконня, де лежали мідні гільзи, трубочки, коліщатка. — Бачиш, чим займаюсь? Запальнички майструю, — дядько повернувся, щоб дістати обценьки, і товстий ослін увігнувся під ним. — Хе! Дожився Шумило! Колись в почоті був, у президії сидів, а тепер хто я? Кустар Шумило! Непотріб! — Всі ми тепер непотріби, — зітхнула тітка Катерина. — Тільки жить почали! Клуб який збудували! А школу, а кузню? І все пішло прахом… Що це за життя? Дома ні голки, ні солі, ні гасу — олією світимо. Як дикуни!.. — Та воно, Катю, до того йдеться. Скоро натягнемо шкуру — і в печеру. Обоє невесело засміялися. — Да! Як у вас з вогнем? — запитав Шумило. — Валько зробив кресало. А коли й з відром до Хмеля бігаємо — жару візьмемо, а тоді дмухаємо по черзі, доки в очах посоловіє. — От-от-от! — блиснув чорними вуглинами очей коваль. — Як за кам’яного віку. Німці, либонь, потішаються: «окультурили» азіатів!.. Не піддавайся, Льонько! — дядько Карпо вручив йому гільзу з коліщатком. — Візьми запальничку. Чирк — готово! Бачиш — горить! Вогонь, брате, велика сила. Всяка нечисть вогню боїться… Одержавши від дядька саморобну запальничку, а від тітки пиріжка з гарбузом, наговорившись досхочу, Льонька весело побіг додому. А тепер, коли мати послала його за поміччю до Шумилів, хлопцеві було не до розмов: поліцай же викидає із хати. Тьотя Катя сплеснула руками: — Карпе, що ж це робиться? — А те, що всяка нечисть — чи то воша, чи гнида — на темряву лізе. Це вже другий куркуль у селі. Один — якийсь Березовський — в школі засів; каже, там його двір був. Як поліцая прізвище? — до Льоні. — Криворотько? Невже? Чуєш, Катю? Видно, синок отого кровопивці, якого з села ми прогнали. Карпо Іванович настовбурчив п’ятірнею смоляну гриву: — Добре! Із поліцаєм у нас буде окрема розмова. Поки що, Катю, допоможи кумі зібратися… А де Володька? Поклич і візьми з собою. От халамидник! Дограються вони з Грицьком, поки голови дурням скрутять. Шумило зліпив товсту цигарку і, випустивши хмарою дим, штовхнув двері дерев’яною ногою: — Піду до Федоренка. Я душу з нього продажну витрясу! Хай дає, наволоч, притулок сім’ї… * * *

Для хлібороба покидати насиджене місце — гірше похорону. Все хатнє добро вмістилося на одній підводі. Валько взяв на плечі клунок з книжками, дядько Карпо звалив на себе чималий вузол збіжжя, і вони рушили з двору. Мати йшла за підводою, як за покійником. Її вела під руку тітка Катерина. За ними, похиливши голови, мовчки брели Володька, Грицько й Ліда. Льонька плентався позаду. За берестками оглянувся. Прощавай, тихий куток! Поведе хлопця доля в далекі краї, в невідомі села й міста, але й через сиву безвість років насниться йому затишна хата, задимлений обрій степу, крута стежина до річки і стара груша, що підняла зелену шапку аж до хмар… Прощавайте, грози й веселки дитинства… Де їм судилося жити? Прискакав на коні Федоренко, жовтий від безсилої люті; вкусив би матір — боїться. — Нажалілась, відьма, буйволу безногому!.. Збирайся! Знай нашу добрість: в курник — хе-хе! — поселимо. Приємне сусідство — якраз проти його хати. Не з’їсть староста, жінка його догризе — ще лютіша за чоловіка. Тряслась на розбитій дорозі підвода, щось деренчало в передку, і Снігурка, прив’язана до воза, рвалась з налигача й ревла, ніби питала: куди це мене ведуть? Сполохано сокотіли в ящику кури. Тільки дурний Мазун безтурботно вибрикував. Сказано — теля… Біля Хмелевого двору сумна процесія спинилася од здивування: щупленький дід Хміль і огрядна його жінка, накинувши на плечі шлейки, тягли по городу сівалку. Дід проти жінки виглядав зачуханим лошам — Хмелиха явно його перетягувала. На горбку старий спіткнувся, врізався плечем в сошники; він аж завив од болю й злості: «Куди ти преш, одоробло! » Підскочив, маленький і злий, баркою замахнувся на жінку, але тут же полетів у канаву — Хмелиха мовчки турнула нервового чоловічка ногою. Грицько весь заполум’янів від пекучого сорому. Поруч Ліда… свідок такої жалюгідної сцени! «Володь, дай цигарку! » — Грицько ніколи не курив і, ковтнувши отруйливого диму, закашлявся. Сказав з гіркотою: — Старий домігся-таки свого. Ходив з Федоренком у райуправу, принижувався, канючив. По гектару земельки прирізали. І ось, бачите, хазяйнує. — Гриша безнадійно махнув рукою. — Був кротом, кротом і сконає. Ех, батьку, батьку! Хміль побачив сина. — Ти куди, волоцюго? Ти куди, питаю, з отими старцями? Марш додому — роботи скільки! Марш, а то… хай простить мені бог! — І дід схопив барку. Грицько ніби й не чув тих погроз. — Все! Піду з дому. Сьогодні ж. Більше не можу. — Грицю! — Володька благально подивився на друга, в його сірі, неспокійні очі. — Переходь до нас. Ну чого ти? Тату! Карпо Іванович — він чув розмову — повернувся з вузлом на плечах: — Справді, Гришо! Буде краще. Місце для тебе знайдеться. * * *

— Цить, Дунько, цить! Дунька пізнала свого. Мабуть, нюхом почула, бо в сараї, де Хміль зберігав позаторішнє сіно, було темно, і Гриша не вгледів, а скоріше догадався, що оте сіре в кутку — їхня коза. Дунька довірливо уткнулась в хлопцеві коліна, лизнула руку: де ж твій гостинець, мовляв? Забув ти, Гришо, й свою домівку, забув і мене, стару Дуньку. «На хлібця, на! — Одержавши смачного коржика, Дунька апетитно захрумкала. — Не забув я тебе, пустухо. Знаєш, добре мені у Володьки, а все-таки… Вранці прокинусь, схоплюсь із лежанки — де я? Мережана піч, ковальське причандалля… Не своя хата… А своя стала чужою…» Гриша погладив щокою Дуньчину мордочку; коза аж копитцями зацокотіла — так їй приємно було. «Тихо, Дунько, тихо! » — і Гриша поліз на сіно; воно одгонило болотною цвіллю, старе злежане сіно; розумний господар давно б його викинув, а Хміль для чогось беріг. Взагалі ощадливий Хміль підбирав усе, що потрапляло йому до рук — гайки, дріт, іржаві сошники, негодящі стельваги; під сіном був цілий склад найдивовижнішого ломаччя — все це збиралось роками й приховувалося од людського ока… Гриша теж скористався батьковим складом: сховав під сіном радіоприймач, який витяг з німецького штабу. Тепер, коли він переселився до Володьки, вирішив забрати «музику», бо як надибає старий, на друзки поб’є, а може, і в поліцію заявить, — отож вирішив Грицько перенести «музику» в лісосмугу, в свою землянку. Все, що треба, хай буде в одному місці: гранати, вибухівка, два карабіни. Там надійніше. І для роботи зручніше… Сорочка у Грицька відстовбурчилась, металева коробка приємним холодком лоскотала йому груди. Тепер головне непомітно вискочить з двору і — в степ. «Ну, прощавай, Дунько!.. » Гриша хотів з’їхати з сіна додолу, як раптом брязнув за сараєм цеп, завив, загарчав Кудлань. — Ать!.. Щоб тобі заціпило! — гримнув на собаку хрипкий голос. Батько!.. Грицько відчув неприємний холодок на спині. А раптом загляне батько в сарай! Подумає: ага, зашкребло, забився-таки, бездомнику, під свою стріху. Ні, не діждеться він. Коли вже сказав Грицько: «Більше не повернусь», значить — все! Як там тяжко не було б, як не боліла б душа за домівкою — він перетерпить все. Назад дорога заказана. Досить! Вже гнули його: «Заробляй копійчину, окаянний!.. Не вір партєйним, вони дурять народ… Греби до себе, тільки сліпа курка гребе від себе… Земельки проси, кланяйся німцям, безбожник, бо за ними сила!.. » Досить! Ременем, кулаками, прокльонами хотів батько привернути сина до своєї віри і, сам того не відаючи, обірвав ниточку, яка зв’язувала сина з рідною хатою. Давно поривався Грицько втекти з дому. І, нарешті, коли батько виклянчив у німців отой клаптик землі і, мов божевільний, гупнув перед іконами, засичав на сина: «Молись!.. Падай на коліна й молись, бо… задушу… і бог простить», — Грицько з жахом побачив: то був не батько, то була здичавіла людина, яка справді могла задушити його… Ця ніч розлучила їх, розлучила назавжди… Знов загарчав Кудлань. На кого? Мабуть, прийшов чужий… Так і є. Двоє говорять: батько і хтось… голос ніби знайомий. — Ой, дивіться за ним, дивіться, бо добра не буде, — прогугнявило зовсім близько («Чи не в сарай ідуть?.. »). — Сам бог знає, — одказав похмуро Хміль, — як я беріг його. Таж кого вони бояться, дітки наші? Кого шанують? Колись церква була — немає, зламали антихристи. Бога забули, батькові в очі плюють. Срамота!.. А все вони, отой Арсен, Карпо, і своїх розбестили, і мого, іроди, звели з пуття. Дому одцурався — де це видано? — Еге ж, еге ж, — підтакнув гугнявий. Отой наклеп, наче смола, обпік Грицькове серце. Перед ким це він юродствує?.. Повільно, щоб не шелеснула жодна билинка, Гриша зіп’явся на лікті, витяг шию, позираючи вниз. На порозі сиділо двоє — спиною до сіна. Гриші видно було тільки голови: одна — розкошлана, сива, посріблена тьмяним осіннім сонцем — то батькова; друга — лиса, гуляста. «Криворотько?.. Точно він! І голос його — гугнявий! » Криворотько тримав свою блискучу макітру прямо й нерухомо, а батько весь час неспокійно крутив жорсткими кошлами, сипав і сипав отруйні слова: — Он Карпа візьміть, сатану безногого (наказав господь — і мало ще). Хіба ж було таке за старого режиму? Братову жінку взяв. З дитиною взяв — чуєте? І радується, на братових кістках награє, щоб чорти веселились. І мого зманув — туди… в сатанинське кубло. — Ой, дивіться, — захитав Криворотько лисиною. — Кумпанія, скажу вам, неприятна. Все купчаться, все метушаться. Як на погибель. То до Шумила, то до сухотної — як її? — Поліщукової дівки. На гітарі брень-брень і на мигах, на мигах балакають. А то, знаєте, — зашепотів Криворотько, — вашого, значить, вночі запримітив. З Володькою і Зіньковим парубком. В лісосмузі крадуться, крадуться, — чого б то? — я за ними, і враз — шелесть! — наче крізь землю провалились… Ой, дограються! І каятимуться, і проситимуться, та пізно буде… Грицько так напружено слухав, що й незчувся, як сіно під ним поїхало, посунулось; ще трохи — і він звалився б на спини тих, що сиділи на порозі. Аби сам звалився — біда не біда. Спав на сіні. Але під сорочкою… радіоприймач! Ще не збагнув Грицько, що він падає, та внутрішній голос збудив його: небезпека! Наче вибухова хвиля штовхнула його в куток. І коза, як підстрелена, шарахнулась за Грицьком на сіно, полізла, забила ногами. — Тю! — крутнувся на порозі сполоханий Хміль. — Сумашедша! На копицю лізе! Тільки сіно жере, а польза? Заб’ю, шкура хоч буде. Гриша лицем уткнувся в гаряче зіпріле сіно і, хоч дерло в горлі, не дихав. Попід стелею потягло їдким махорочним димом — засмалив Криворотько. Ось він гучно сплюнув, одкашлявся. — Кажуть, після того… після стихійного лиха, — поліцай єхидно захихикав у кулак, — Поліщук вас смикав довгенько… — Та ви теж добрі, — одмахнувся Хміль. — Зробили своє — і навтьоки. А мене за душу: «Як це так — лан загорівся? Де ви були, сторож колгоспний?.. » «Ну-ну, що далі? » — Гриша до краю нашорошив вухо. Пожежа в степу то був для Грицька неприємний, зловісно-таємничий епізод з довоєнного життя. Мимоволі пригадалося: повернувся батько з сільради чорніший хмари, тряс бородою, кляв Поліщука: «Бач, які люди! В тюрмі хочуть згноїти невинного чоловіка!.. » Ні, не міг уявити собі Грицько, щоб то батько підпалив пшеницю… «Як же воно було? Говори, батьку!.. Що значить: „Зробили своє і — навтьоки“?.. Хто зробив? Ти знав, хто зробив? » Спокійно-байдужим голосом Хміль вів далі: — Кричав на мене Поліщук: «Із неба, чи як, вогонь упав? » — «Може, й з неба, — кажу, — може, господь наказав… За гріхи наші». — Істинно, божа кара, — хихикнув Криворотько. — А ви як втекли тоді, пане поліцай? — Та втік, — Криворотько знов зашепотів. — В лісосмугу, значить, вскочив, дивлюсь — горить, аж гуде. І в душі — вогонь. Ну що, наїлись чужого добра? Голота нещасна! Колись батькові в ноги кланялись, за сніп, як собаки, гризлись, а тепер, бач, розперезалися… Ви ж пойміть, сусіде: вся земля до Козацьких могил — чия? — Криворотькова! Забрали, загребли. І мене, хазяїна, за петельки і — на шахти. Глитай пилюку, давись казенними об’їдками… Пойміть, кипить на душі, кипить! Ночами було не сплю, очі рогом лізуть. Хто ж, думаю, в нашій хаті паскудить? Хто нашу земельку мучить? Не стерпів, сусіде, пойміть!.. Тягне мене до свого двору, життя нема. Значить, забився глухої ночі сюди. Як вовкулака, в балках од людей ховався. Ото з вами тільки душу одвів — коло куреня побалакали, а то — в балках більше, в реп’яхах. Діждусь, поки смеркне, — і в степ виповзаю. Пшеничка… Колоски налиті… І все це їхнє, жебрацьке. Не дам! — сказав собі. — Хай ріжуть, хай четвертують, якщо зловлять, — не дам! Ну, значить, пустив півня… Ви знаєте… Грицька немов лихоманка била. Як не зціплював зуби, вони однак цокотіли. Це було страшно — на власні очі, зовсім поруч бачити вовкулаку. Хлопці, ви чуєте? Це ж він ходив за нами по п’ятах! Ми в грушевий сад, ми в «білих-червоних» граємо, а з кущів блимає вовче око. Ми до ставка — і він за нами, по очеретах, як мара, як дідько, реп’яхами обліплений. Чуєш, Володько? Ти казав, повернувшись з пожежі: бачив якусь тінь у лісосмузі. То він, вовкулака, був! То він скреготав зубами на нас, на наше життя! І батько мій знав, і мовчав, і кляв сусідів за те, що хочуть згноїть невинного!.. — Так ви той… наглядайте за хлопцями, — після паузи обізвався Криворотько. — Як не як, ми свої. Мій батько у вашого товар замовляли. Бувало, кажуть: «Добрячий хром у Хмеля. Пошив чоботи — зносу нема»… Дружили батьки, правда. І ви той… Хата близько, щось запримітите — до мене. Бо німці, знаєте, порядок люблять, а не так — і землю заберуть, і вас… Це не шуточки. — Не допущу, пане поліцай, — глухо прохрипів Хміль. — Вже й так узяв гріх на свою душу. Все бачив, дурень старий, бачив і мовчав. Думав — схаменеться. А він, окаянний, своє… з бандитами… там нашкодить… там сховає… I от — проти батька пішов. Хіба то син? Хіба є в нього жалість до отця? Як перед хрестом скажу: не покається — амінь. Гнилий палець — відрубай, не жалій, бо сам згниєш. Ось моє слово: амінь! «Так, батьку, амінь! — повторив у гарячці син. — Не зігнеш мене. Не зробиш кротом… Аби не Володька, не Ліда, не червоні вітрила, може б, оглух я, осліп… і падав ниць перед твоїми іконами, і стягав у сарай лахміття, і просив у німців земельки. Та я не осліп, не оглух, і краще ляжу під кулями, ніж себе живцем поховаю. Все, батьку! Згоріло, по вітру розвіялось усе, що було колись, може, вчора ще, мені домівкою…» * * *

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒