Annotation 1 страница

 Смеркається. Жовтогарячий килим хлібів буріє, тьмянішає, сірим волокном огортається обрій, і виринає з глибини волохатого неба повний рожевощокий місяць. Тепле синє надвечір’я. У двір до Поліщуків збираються сусіди. Всім «колгоспом» приходять Шумили — коваль Карпо Іванович, його жінка тітка Катерина і син Володька. З Володькою неодмінно й Грицько Хмельовий. Всі з нетерпінням поглядають на дорогу: де ж це забарився голова сільради? Карпо Іванович, плечистий, прокопчений біля ковальського горна, врешті піднімає палець: — О, їде! Мої втулки дзвенять. Хлопчаки біжать зустрічати дядька Арсена. Для них утіха прокататися на бідарці, розпрягти конячину. З усіх боків обліпивши смирного коня Граніта, гуртом тягнуть його до річки, на водопій. А коли повертаються з берега, вже стоїть під берестками стіл, вже мати й тітка Катерина розставляють миски. Димить печена картопля, смачно пахнуть солоні огірки, так і просяться в рот вареники з сиром. Мати наче й не стомилася за день, вона аж світиться радістю, запрошує всіх до вечері. По вечері Льонька захоплено притих: зараз почнеться… Труснув смоляним чубом коваль, пробіг пальцями по «гудзиках» старенької гармошки. І чи він, чи то гармошка гаряче видихла: ех! Вдарив хвацько Володька по балалаєчних струнах. Ох, і задуділи баси, ох, і залилася дрібно балалаєчка! Затріпотів молоденький берест, так і дивись — піде навприсядки, піде колесом по місячній доріжці, аж туди, де відлунюється ота задириста пісня «Вийду я на річеньку…» — Давай, давай, давай! — сипле жаром коваль. Тітка Катерина, ставна, чорноока, просто горить і, солодко умліваючи, стиха ойкає: «Ой, Карпусь, ой, серце моє»… А мати, а мати, як вона слухає! Підперла кулачком маленьку голівку і, немов зачарована, не ворухнеться, не поведе бровою; засмагле худеньке личко, чорна коса, здивовані, широко відкриті очі — не мати, а дівча, тихе, соромливе дівча. Русявка Ліда, висока, не по літах серйозна, і то видається старшою поруч із нею. Арсен Поліщук сидить разом з Грицьком; обоє не грають і не співають, солідно мовчать, по-мужицьки хмурять брови. Вони чекають тої хвилини, коли можна буде погомоніти на важливі теми — про нахабство Гітлера, про нашу армію, про славних папанінців… Та мало хіба про що хочеться поговорити зоряним літнім вечором! Дядько Карпо, до краю розтягнувши гармошку, завершує «польку» складним блискавичним перебором. Тенькає, завмирає струна балалайки. Коваль відкидає назад змокрілий чуб: — Ху!.. Наче молотом відмахав. Лідо, твоя черга! Ліда виносить з хати гітару. Це їй подарунок від коваля. Раз Карпо Іванович побачив, як Володька навчав Ліду грати на балалайці. Щось у них не клеїлось. — Не мучся, Лідо! — сказав коваль. — Балалайка — для такого вихора, як Володька. А в тебе характер спокійний, розсудливий, з журбинкою. Тобі ця бренчалка не підходить. І приніс Ліді гітару.
 

 
 Дивна річ — семиструнна подруга так припала дівчині до душі, що Ліда відразу, самотужки, навчилася грати. Виступала в школі, в сільському клубі, і табунчанські гітаристи сказали: добре! Місяць хитрувато виглянув із-за берестків: мовляв, послухаємо, що ви ще утнете; ніч довга, поспішати нам нікуди. Ліда сиділа поруч з матір’ю. В сріблястому сяйві вона, світлокоса, в біленькому платтячку, скидалася на русалку, що вийшла побавитись на бережку. Легенько торкнулася струн — ніжно й журливо озвалась гітара. Мати примружила очі, ніби щось пригадуючи, зітхнула і повела спокійним роздумливим голосом: Ой на горі огонь горить…
 
 Це був перший струмочок, тонкий, тремтливий; ось він злився з новим — ширшим, повноводнішим: то підхопила пісню тітка Катерина. Ой на горі огонь горить,
 А в долині козак лежить.
 
 Принишкла семиструнна — чи в лад виходить? — і ще печальніше: Накрив очі муравкою,
 А рученьки китайкою.
 
 Проста немудра пісня брала за душу, і зримо, ніби це трапилось з тобою, малювала картину: У голові ворон кряче,
 А в ніженьках коник скаче.
 Не стій, коню, наді мною,
 Не бий землю під собою.
 
 І летить коник табунчанським степом — може, ото він чорніє у місячному сяйві? — летить, щоб виконати останній наказ козацький, і поверта у батьків двір… Вийде батько, розсідлає,
 Вийде мати, розпитає.
 
 Низько схиляється над гітарою Ліда, щільніше тулиться до неї худенька матінка, і Льонька прикриває очі рукою: у кого не защемить серце, коли він почує: Не плач, мати, не журися,
 Бо вже син твій оженився.
 Та й взяв собі паняночку —
 В чистім полі земляночку.
 Та й взяв собі дівчиноньку —
 В чистім полі могилоньку…
 
 Ще довго мовчатимуть у дворі, не в змозі відігнати смуток, навіяний піснею. І зорі таємниче мовчатимуть, і місяць замре на місці, розчулено лупатиме очима: ну от, на всю ніч засмутили! Тоді Карпо Іванович рипне гармошкою: — Ет, носи повішали! Ушквар, Льонько, циганського! …Якось на вигоні, коло Поліщукової хати, стояли цигани. Льонька подружив з прудким, чорнявим, як жук, циганчуком Ванькою. Це був не хлопець — вогонь. Міг танцювати годину, дві, а то й три без передишки, аби тільки хтось награвав. Від нього Льонька й навчився карколомних «вибриків». — Льонько, давай! — починає дядько Карпо дріботливу «Ойру». Ех, і зашумує Льоньчина кров, коли він сплесне у долоні, вдарить себе по грудях, по колінах, по підошвах, клубком заметляє по землі, перекинеться через голову і задрібоче на носках. Чує хлопець, як задоволено сміються дорослі, як захоплено вигукують: «От бісеня! » — і ладен розбиться в порох. Мати, утираючи щасливі сльози, зупиняє танцюриста: — Досить, синку, досить. Іди спочивати, пора. Місяць зазирає в хатнє віконце. «Не спиться, друже? » — ніби питає. А як ти заснеш, коли все тіло дзвенить, коли чуються за стіною то чоловічі баси, то жіночий гомін, то Володьчин сміх.  Пожежа
 

 Серпневий день — як рік. Ще на світанку сонце випиває скупі росинки в степу; шерхла трава пахне пилом, сухо полускує на вітрі гостролезий пирій. Вогнисте світило сипле й сипле додолу жар, і степ аж димить, і курява огортає обрій, і, задихаючись від спеки, тріскається спрагла земля. А вітер роздмухує і роздмухує пекельне вогнище. Ждеш не діждешся, коли спаде на землю коротка ніч. Була неділя, і Ліда, впоравшись коло хати, сховалася під бересток. Та хіба в таку пору знайдеш затінок? Рідке скручене листя, ніби решето, проціджує гарячі струмені, і на гітарній деці закипає кулька смоли. Ліда торкнулась пальцями струн: навіть гітара озвалась пересохлим голосом… Гу-гу-гу… Ні, це не семиструнна, це вже щось інше, далеке. Дівчина звелась навшпиньки. Знову загупало, тільки сильніше — наче праником по жлукті. Тривожно повела очима: що це? Потягло гаром, як із печі. У віконечко, між листям, угледіла: дим, чорна латка неба… З-за повороту вулиці вихопився вершник. Хропе здичавілий кінь, у вершника перекошений криком рот. Володька Шумило!
 

 
 Вихром пронеслось, прогупотіло повз неї. — …еж-ж-жа! Пожежа! — сипонуло з піском у вічі. — Горить! Пшениця горить! — вискочив із двору Валько. За ним притьма кинувся й Льонька. А над шляхом клубочилася курява, і там, де скакав Шумило, зависало в повітрі страшне слово: — Пожежа! Ліда, притиснувши до грудей гітару, застигла під берестком. Потім, ніби опам’ятавшись, метнулася слідком за хлопцями. Із села, підняті Володькою, уже бігли табунчанці. Наче прорвало греблю — кількома потоками і старі, і малі вихлюпнулись у степ; хто з лопатою, хто з відром, а хто й так летів навпростець до шостого поля. Навіть Хмелева коза висмикнула пакіл і очманіло вистрибувала за гуртом. Випередивши піших, вихопилися вперед вершники. На гнідому жеребці скакав Шумило-старший. — Ви куди, чортенні душі? — гримнув коваль на малечу. — Осмалитись хочете?.. Хтось підкосив батогом Льоньку, та він, схопившись на ноги, побіг не назад, а далі, за братом. Людей зупинила тільки вогненна стіна. Важка багряниста хмара котилася просто на табунчанців; гогочучи, вона підминала нескошений хліб, червоними язиками злизувала сухе вистояне стебло, бризкала іскрами й попелом. І там, де пройшла, лишався чорний закурений діл. Льонька отетеріло мотав головою: запахло присмаленим чубом, пекло крізь одежу. Хмелева коза, наче за нею ганялися вовки, кидалася в усі боки. Дехто з жінок позадкував, дивлячись, як погрозливо насувається ненаситне страховисько. А вогонь наступав широкою смугою; зліва він уперся в рівчак, вимитий весняною водою та зливами; рівчак був глибокий, обривистий, і полум’я хижо билося над його краєм, марно намагаючись перескочити на протилежний бік. Справа був чистий пар, він також стримував навалу пожежі. Але між рівчаком та паром залишалась вузька горловина, і сюди, шаленіючи, мчала чорногрива язиката потвора, щоб вирватися на волю, розгулятися в степу, жахливим вихором пронестись над селом. — Прохід, прохід перекрийте! — підлетів коваль, його кінь дико хропів, виблискуючи налитими кров’ю очима. Задзенькали лопати, важкими брилами виверталась порепана земля. Льонка і Валько з дітлахами кинулись вищипувати траву; поруч Льоньки білим крилом мелькнуло сестрине плаття — Ліда гарячково смикала пирій, а він, як дріт, врізався у пальці. Людей обдало киплячою хвилею, сипонуло в лице пекучими бризками; здавалось, горіло саме повітря, і від того тріскались губи. — Чорт! Не встигнемо! — скреготав зубами Шумило. — Трактором треба! — підскочив до батька Володя. — Він там, — тицьнув коваль на чорне поле. — Згорів. — Не згорів. Я оборав. Люто глипнув коваль на сина, мовляв, не до жартів зараз, однак зиркнув на вигорілу ділянку: і справді, там, де стояв трактор з бочками пального, рудів незайманий п’ятачок — кругла цяточка, окантована свіжими борознами. Посеред п’ятачка — цілісінький трактор! — Ти диви! — тільки й сказав батько і пришпорив свого коня; кінь бризнув піною й задки-задки в рівчак, далі од вогнища. — Зав’яжи йому очі! — крикнув Шумило до сина. Володька — раз! — аж полетіли гудзики — здер із себе сорочку, накинув її жеребцеві на морду, зав’язав рукави на горлянці. Коваль полоснув коня батогом і, припавши до його гриви, шугонув у диявольську пащу вогню; хитнулась багряна завіса і знов зімкнулась за спиною вершника. — Пропав… — охнули люди. — Карпа і вогонь боїться… Володька прикипів очима до горбочка, за яким клекотіла пожежа. Десь там батько… Від чекання спікалася кров на губах. Серце, як дзвін, відбивало секунди. Та ось за розбурханим валом задирчав «Універсал». — Іде! «Коза» наша їде! Ще хвилина — і цибата «коза» (так в селі називали верткий «Універсал») запетляла між острівками вогню. За трактором гналась вогненна хвиля, от-от накриє машину, злиже із сидіння зухвалого водія… Та пізно — «Універсал», весело фиркнувши, вискочив на ріллю. — Плуг опустіть! — крикнув Шумило, розмазуючи п’ятірнею сажу на присмалених щоках; на ньому тліла сорочка, і хтось обсипав коваля землею. Шумило розвернув «Універсал», і перша борозна перетнула прохід. Гупали лопати, скреготали плуги, вгризаючись у кам’янисту твердь. Вогонь шаленим ривком кинувся у горловину. Мов хижий звір, вигнув кудлату спину, дибки піднявся над степом… Зараз впаде на голови табунчанців… — Назад! На ріллю відходьте! Загуло, завихрилось, вдарилось об землю полум’я — тільки дим та іскри полетіли за вітром. А на межі, замість вогняного валу, лишились купки попелу — ще свіжого, ще гарячого, з димком і духом горілої землі. Як осколки пожежі, по цей бік зораної смуги, серед густого пирію, деінде схоплювались червоні язички. Та хлопці були насторожі — картузами, а то й голими п’ятками збивали, затоптували останніх «півнів». І відразу стало тихо й німо в степу. Наче й не вирувала тут страшна вогненна буря. Люди мовчки зібрались до гурту. — Ну от і все… Хух! — видихнув хтось, як після важкої буденної роботи. — А, чорт! — скубнув себе Шумило за обсмалений чуб (він уже сидів під трактором і з насолодою смоктав цигарку). — Пропав фасон! — І серйозно до Володьки: — Вогонь, брате, — сліпа сила: в добрих руках він життя, у злих — погибель. Коло трактора товпилися всі, хто прибіг у поле. — Пішла за вітром пшеничка, — жалкували. — Гектарів, мабуть, двадцять. — І хто б то міг? Не саме ж зайнялось… Володька, який був колгоспним об’їждчиком, винувато закліпав очима. Зранку до ночі не злазив з коня, гасав степом, стеріг колгоспне добро. А виходить — недогледів… — Я бачив, їй-бо… Їду отам, зирк — блиснув вогонь. І хтось у лісосмугу подався. Наче мужчина… Загудів розтривожений натовп: — Хіба мало наволочі… — Он, кажуть, диверсантів у районі зловили. — Диверсанти… А своїх немає хіба? Отих, що колгосп їм поперек горла. — Еге ж, їм земелька й досі сниться… У щілинку поміж людьми Володька нетерпляче глянув на свого коня, прив’язаного до тракторного колеса. Йому хотілося зараз же скочити на Орлика і рвонути в степ. Все ще стояла перед очима та спина, що, як тінь, прослизнула в лісосмугу. Тоді, коли спалахнула пожежа, він якось не звернув уваги на ту полохливу тінь, бо одна думка була: скоріше в село, підняти людей! Ще й з трактором провозився, доки оборав п’ятачок, де стояло пальне. А тепер ось почув розмови, весь напружився, злий і рішучий, — подався б у степ, кожний кущик і рівчак обнишпорив би, аби тільки знайти отого і притягти, як гадюку, на суд громади… Та пізно! Шукай вітра в полі!.. І все-таки подався до коня, бо аж тіпались руки. — Слухайте, — зупинив Володьку чийсь голос. — А де старий Хміль? Він же сторож — чи як? — коло трактора? — Те-е, сторож… Дома! Хропе під клунею. — Он, бачите, козу послав… сторожувать. Табунчанці наче зараз лише уздріли Хмелеву Дуньку — перелякану, з обсмаленим хвостом козу — і реготнули в один голос. Льонька, який намагався осідлати Дуньку, подумав, що з нього сміються — пурхнув за Вальчину спину. «Справді, куди ж подівся сторож? — смутна підозра закралась у Володьчину душу. — Коло трактора не було, і на пожежу не прибіг. Невже так-таки спить? І камінь піднявся б…» Відв’язав Орлика. — Куди, сину? — спитав батько. — Та… в степ. Робота ж… — Додому давай. Перекусиш, помиєшся… Шумило поклав праву руку на синове плече, лівою взяв коня за повідок, і вони пішли по високій ковилі. Люди мимоволі замилувалися ними: обоє високі, майже плече в плече, худощаві, по-циганськи загорілі, легкою ходою міряли степ і про щось збуджено говорили. Льоньці кортіло послухати, та незручно мозолити очі старшим. І Льонька з братом тупцював позаду. До них підійшла Ліда. Від жароти у неї запали щоки, поруділо плаття. Сестра, спантеличено озираючись, розвела руками: «Десь гітару загубила… Не бачили, хлопці? » Валько тицьнув пальцем: «Он там, на дорозі лежить», і нетерпляче потяг Льоньку вбік. Коли одійшли від гурту, — коваль із сином вже був далеко попереду, — Валько, наче сам до себе, сказав: — Любить Шумило Володьку. Хоч і не батько. — Як не батько? — одвісив губу Льонька. Малий аж присів, немов його вдруге оперезали батогом по жижках. — Як не батько? — Не якай. Мовчи, ніби й не чув. — Так вони ж… — Цить, кажу!.. Схожі — це правда. Бо коваль — рідний брат Володьчиного батька. Льонька боязко глянув на Валька: він якось відразу змінився — по-старечому примружився, а очі стали глибокі-глибокі, дна їм не видно. Голос навіть не той — глухий, з льодком печалі. — Вбили його батька. Давно, в тридцятому. Був партієць. Повертався вночі додому. Ну, отам на кладці, проти контори і… Вранці знайшли… Мабуть, сокирою. Льонька сьорбнув повітря — морозом перехопило йому горло. — Володька… знає про це? — Дивись, дурню, бовкни! — сердито зиркнув на брата і задумливо подивився на далеку лісосмугу. — Може, ті самі й хліб підпалили, — вголос мовив Валько. — Або шпигуни. Чув, як тато казали: німці до війни готуються. Це було над силу зрозуміти малому. Хвилину назад все було так просто і ясно: Карпо Іванович, Володька, тітка Катерина, сім’я як сім’я, гармошка, пісні, спільні вечори під берестками, і раптом — все обрушилось, змішалось, сплелося в химерний клубок. Ніч, дерев’яна кладка, убивство, а потім — пожежа, кінь із зав’язаними очима, клекіт вогню і чиясь тінь у лісосмузі. Вночі Льоньці приснилася «Читанка», вірніше — сторінка, де був портрет командира. Вчителька перекреслила чорнилом: «Ворог народу» — і наказала заклеїти обличчя зрадника. Привиділось хлопцю: тільки взяв клаптик паперу, щоб закрити портрет, як той у погонах хукнув, повів кошлатою бровою і поліз до намисника. Чиркнув сірником — полум’я охопило кімнату. — Горить! — скрикнув Льонька й, тремтячи всім тілом, прокинувся… Пожежа не часто трапляється в степу. І рік, і два ще згадуватимуть, як бушувала заграва, як Шумило летів на коні крізь вогонь. Потім забудуться страхи, обростуть перекази анекдотами й жартами — про смалені чуби та Хмелеву Дуньку. Але в перші дні спомини свіжі й болючі, як і опіки на тілі. Говорили, що Арсен Поліщук викликав до себе в сільраду діда Хмеля, все допитувався, чого той покинув поле. Сторож клявся й божився, що пішов перекусити, якраз обідня пора, а господь і наслав… Може, про цю розмову в сільраді ніхто б і не знав, та сам Хміль жалівся на людях: «Чули? Наслав бог біду, — побожно зводив угору очі, немов закликаючи небо в свідки, — а мене за душу і — на грушу. За що, питаю, невинного терзають? » Табунчанці недовірливо похитували головами.  Битва біля Чорної скелі
 

 Неділя! Як найбільшого свята чекали хлопчаки вихідного. Їх відпускали з дому, і вони, зібравшись ватагою, гнали на пашу, за село, колгоспних коней. Цілий день на волі! Чого тільки не траплялося в цей незабутній день! Раненько обидва Поліщуки бігли в Табунчанське до конюшні. З їхнього кутка були вже тут Грицько Хмельовий і Володька Шумило. З Нерубаївки приводив свою команду Адик Ліщинський, отой Адик, що накульгує на ліву ногу. У кожного був свій Орлик чи Гнідий, і вважалося нечесним брати чужого коня. Старші, ті гасали на гарячих жеребчиках. А Льонька, наймолодший у цій компанії, вибрав собі найсмирнішу кобилу — Муху. Червоної масті, з великим і круглим, як діжка, черевом, вона ставилася до свого вершника з материнською поблажливістю. Коли хлоп’я підходило до неї, кобила тицяла м’якенькими губами в його щоку і весело форкала. Певно, сміялася з Льоньчиного картуза-мухомора, з-під якого виглядав лиш кінчик облупленого носа і гостре худе підборіддя. І ось лунала команда: — По конях! Валько одним махом вискакував на Вихора. Незграбний і тонкий, як лозина, Адик стрибав на коня із воза. Відчайдушний шибайголова, гроза табунчанських садів Володька Шумило вже гарцював у дворі на жеребцеві, який хропів і рвався у степ. А Льонька все ще смикав за повід неповоротку Муху — тягнув стареньку до драбини. Льонька знав кілька способів, як сідати на коня. Найкращим вважався «циганський». Лівою рукою треба вхопитися за гриву, відкинутись трохи назад, підстрибнути і… Словом, якщо переліт — можеш приземлитися десь аж під жолобом. Хто спритніший — вилазив на коня з розгону, хто слабак — просив підсадити. Льонька не любив підсадок: дивись, для сміху через Муху перекинуть. Єдиний був вихід — підвести кобилу до драбини. А там вже діло просте: стрибай з верхнього щабля та слідкуй, щоб в цю мить не рушила з місця конячина… Нарешті, з превеликим трудом, забирався Льонька на широку Мушину спину і обома руками чіплявся за холку. — Вперед, братва! — по-командирськи вигукував Шумило й пускав жеребця в галоп; хлопці оточували табун з обох боків і гнали коней до Грушевої балки. Густа курява здіймалась над шляхом, гула під копитами суха, мов камінь, земля. Малий Поліщук хоробро вйокав, хльоскав кобилу лозиною, і здавалось йому, що це не якийсь там Льонька-восьмиліток, а червоний кіннотник із шаблюкою летить в атаку на білих. Хоч добре знав: і сьогодні на скачках спече такі «коржі», що ні сісти, ні лежати не зможе цілий тиждень — однак терпляче гицав, не хотів відставати від старших. За курною завісою сховалося село, і табун розсипався по степу. Наперед вихопилися Грицько й Володька, а за ними, припавши до грив, мчали й інші хлопці — по сухій ковилі назустріч ранішньому сонцю. Та ось крізь легкий туман проглянули знайомі обриси Чорної скелі, сяйнула між очеретами річечка, закучерявився берег молодими лозами. Ось вона, Грушева балка! * * *