(Сторінки з щоденника Ассоль) 3 страница

Після того, як Поліщуки перебралися в курник, Карпо Іванович, йдучи до кузні, щоранку заглядав до них. Одного разу він сказав: — Візьму я, кумо, Льоньку до себе. Хай підручним побуде, до хорошого ремесла привчається. Робота Льоньці сподобалась. Підсипай у горно вугольок, качай міх, та не ривками, а плавно, щоб вогонь не роздмухати. А найцікавіше — сталити новенькі болти. Вихопиш із горна червоне розпечене залізо, бульк у воду — зашкварчить, як сало на сковороді, наче сердиться, що кинули з гарячого в холодне. Добре Льоньці під рукою дядька Карпа. Бо коваль як батько: ніколи не гримне, не покепкує з твоєї невправності. Працюють вони з холодком, хоч і підганяє староста; більше про війну, про життя балакають. Правда, сьогодні не дуже погомониш: оно скільки наглядачів! Зібралися до кузні пани радники, поважно розсілися на колодах. Пан Березовський, що в школі поселився, любовно погладжує своє черевце, Хміль ретельно прополює бороду, а Федоренко широким жестом обводить степ, долонею рубає його на смужки, в далеч показує, як полководець на поле бою. Витягуючи за поріг ошиноване колесо, Льоня потайки зиркає у двір: може, намуляло сидіти панам громадянам? Та ні, сидять, наче приросли до колод («Чиряків би вам на одне місце! »). Саме дід Швайка про щось ораторствує. Раптом вскочив Льонька у кузню і стривожено: — Дядьку! Володька ваш їде. Ох, перепаде йому!.. Карпо Іванович кинув молот під верстак, сперся плечем об одвірок. Грузькою осінньою дорогою, що рябіла від калюж, понуро пленталась із степу парокінна упряжка. Бочком, на циганський манір, їхав верхи Володька. Видно, не поспішав хлопець, ліниво потягував цигарку, пускаючи кільцями дим. «Бач, який козарлюга вигнався, — потепліли очі в коваля. — По землі ногами волочить». — Тпру-у! — зупинив Володька гнідих біля дверей кузні, стрибнув на купу жужелиці, де було сухіше. — Ти чого роботу кинув? — вовком піднявся Федоренко, і всі радники, як по команді, гнівно повернули голови. — Стельвага лопнула, — одказав спокійно Володька. — Саботуєте! — Федоренко стиснув пухлі кулаки, але тут же стрівся з прищуреним поглядом коваля — присів на колоду й грізно чмихнув: — Поладнай, і зараз же в поле, чуєш? Володька потяг стельвагу в кузню. Стріпуючись, немов виганяючи холод з-під ватянки, він пройшовся з кутка в куток, сіпнув Льоньку за козирок (Льоньчина голова пірнула в картуз), штовхнув малого під ребра. — Ну як, батьку, підручний? — Тямущий хлопець. Старається. Он всі дірки позатикав соломою, щоб дядька, значить, не протягло. — У вас тепленько, — Володька потер задубілі руки над вогнем. — А в степу сиро й грязько, душа теленькає. — І робота на общинному полі не гріє? — одвернувся коваль, ховаючи посмішку. — Сам знаєш, як робимо. Аби день до вечора. Грицько теж обламався. Скоро притягне розбиту сівалку… — То ви, хлопці, перестаралися. Краще одженіть коней в ті гони, так-сяк покрутіться. Не лізьте на очі прихвосням. — Шумило сердито бахнув молотом по наковальні. — От врем’ячко настало! Хіба ми навчали колись дітей, як од роботи тікати? — Думаєш, мені не гидко? — стиха проказав Володька, і в голосі його вчувався притаєний біль. — Глянеш на степ — твоя ж земля пустує, до рук проситься: «Зори, засій! », а ти — дуриш її… Льонька здивовано придивлявся до Володьки: це був уже не той безжурний балакун-жартівник, невтомний заводіяка, якому й море по коліна. По-дорослому сутулячись, він мовчки стояв коло віконця, перебираючи невеселі думи, і тоскно поглядав у степ. — От що, батьку, — врешті сказав Володька, — звари стельвагу. Тільки так, щоб до вечора знов тріснула. Батько похитав головою: «Наберусь клопоту з вами, хлопці». Проте не одмовився. — Зараз ми з Льонькою склепаємо. А ти, сину, поки вільний, оці штучки випилюй. Кожний взявся за діло. Льонька підскочив, на льоту піймав кінець жердини, відполірованої долонями, потяг ручку на себе — пузато надувся міх, засичало притушене горно. І кузня одразу ожила, заграла. «Ух, ух! » — зітхав старий зморшкуватий міх. «Дзень-дзелень! » — видзвонювала наковальня під молотом Шумила. «Вжи-вжи! » — вгризалася Володьчина ножівка в крихкий сріблясто-білий метал. Володька зважив на руці кілька легких, щойно випиляних трубок. «Гм-гм, — наморщив він лоба. — Дивні штуковини виготовляє батько. Для чого ж вони? Ні до плуга, ні до сівалки»… У Льоньки аж язик засвербів, так і кортіло сказати, що дядько Карпо начиняє ті трубки жовтим порошком, і якщо трошки насипати порошку й камінцем вдарити — здорово бахкає. Проте Льонька не сказав, бо щось ніби смикнуло його: «Тссс!.. Держи язик за зубами». А тим часом Володька, перекидаючи з долоні на долоню блискучі трубки, підійшов до батька; коваль з усього розмаху бив по м’якій, наче тісто, розпеченій до білого заготовці, він, здавалось, не помічав сина. — Тату, — нерішуче пом’явся Володька, — і мені б десяток… трубок… готових. — Ти звідки знаєш, що це таке? — Шумило холодно зиркнув на сина з-під смоляного чуба, та Володька не стушувався. Невинно округлив очі, повні лукавих смішинок. І батько не стримався — теж посміхнувся. — От дітки! — посварився явно без злості. — Чого стоїте? До роботи!.. Розійшлися по своїх кутках, деякий час працювали мовчки. Володька, щоб, мабуть, перевести розмову на інше, показав рукою у двір: — А чого це індики на колодах розсілися? — Долю твою вирішують. У кого, значить, наймитувати будеш: у пана Швайки, чи у пана Криворотька… Піди послухай. Володька збив шапку набакир, руками — шурх у кишені, перевальцем посунув до радників. Поруч з колодами лежала дірява коробка безтарки, перекинута догори дном. На неї й присів Шумило. — Тютюн у вас є, панове? Пани громадяни враз притихли. Бач, поштивий став Шумилів годованець! Корчить усмішечку, а за пазухою, либонь, камінь. Чи, може, й справді за розум беруться голодранці? Щоб позбутися сторонніх вух, Федоренко пробасив начальницьким тоном: — Йди, йди, стельвагу ладнай. Сівбу кінчайте, бо й так затягли. Але Швайка змилостивився — простяг хлопцеві засмальцьований кисет. І поки вдвох вони крутили цигарки, знов потекла обірвана розмова. — Зважте, панове, — Криворотько особливо натискав на слово «панове». — Зважте на одне: вся земля до Козацьких могил — то моє кревне… — Не можна так, пане Криворотько. Там добра сотня десятин… — Пане Федоренко!.. — Пане Криворотько!.. Володька зручніше вмостився на безтарці («Таки точно! Землю ділять індики! »), пустив кільцями дим і раптом змахнув од очей сиву хмарку: з-за рогу кузні виткнувся німець. «Фю-у-у! — присвиснув Володька. — Зондеркомісар Люман! » Високий німець у чорному плащі злим рішучим кроком наближався до гурту. Правою рукою висмикував із кобури пістолет. Очі його цілились на товсту м’ясисту шию Березовського. Володька пригнувся, пальці самі намацали низ перекинутої безтарки, і він незчувся, як шмигонув під дашок, і тіло його прикрила простора дощана коробка. Підняв голову, вухом припав до щілини: розпалившись, радники випиналися один перед одним. Повагом, з відчуттям власної гідності рече пан Березовський: — Сьогочасний мент, вельмишановні, знаменує повернення маєтностей їх законним власникам. На руках у мене гербова бумага, якою пожалували мого отця сам гетьман Скоропадський (царство йому небесне! ). Кожен мусить отримати те, що йому належить по праву… — Нє, слухайте сюди! — вихопився Швайка. — Що ж получається? За царя я мав дулю з маком і теперечки.. Рип-рип! — вже коло безтарки проскрипіли чоботи. — Встать! — наче молотом, бухнуло по головах радників. — Почему сідєть? Почему не работать? Крізь чималу шпарину видно: немов кілки, виструнчились пани громадяни, роззявивши роти на Люмана. — Саботір! — німець замахнувся пістолетом. Хрясь! — гепнувся Березовський на безтарку. Решта панів кинулась урозтіч. — Наз-з-зад! — потряс пістолетом Люман. — За мною! Втягнувши голови в плечі, побрели радники за Люманом. Йшли, як по тонкій кризі, не спускали очей з рипучих офіцерських чобіт. Лопотіли на вітрі поли плаща, пістолет раз у раз підбадьорював: «Марш! За мною! » Коли конвойоване панство повернуло за кузню, ще тліли біля колод недопалки. Тихо стало в дворі. Та ось ворухнулась перекинута безтарка, з-під дашка викотився Володька. Встав, обтрусився і — в кузню. — Бачили цирк?.. Лев і дресировані гавки. Шумило з Льонькою давились од сміху. — Куди ж він їх повів? Льонька скочив на підвіконня і, мов горобчик, уткнувся носом у шибку. — Он де вони! — аж підстрибнув. У балці, де зібралось ціле озеро дощової води, застряв автомобіль «БМВ». Шофер люто крутив баранку, колеса буксували, чорне місиво струменем летіло з-під крил, машина з ревом сіпалась і все глибше тонула в багнюці. Люман показав пістолетом: ану, берись, свинота! Першим плюхнув у калюжу пан Швайка, за ним поліз Федоренко. Березовський топтався на сухому, присідав на задні, як бичок, котрого силоміць штовхають у воду. Зондеркомісар, гикнувши, так піддав носаком, що Березовський сторчма полетів у болото. Криворотько не ждав особистого «запрошення» — сам ухопився за кузов. — Пашол! — змахнув рукою Люман. Затряслась машина, слизьким багном обдало хазяїв. Неначе жаби, греблись вони в мулі, й холодна твань текла за шию, хлюскотіла в халявах. Мотор аж вив, і пани радники підвивали: той смикав знизу, той штовхав ззаду, а машину як присмоктало. Зондеркомісар підібрав широкі поли плаща, з котячою бридливістю ступив у воду. «Ать! » — огрів рукояткою поліцая по загривку. «Ать! » — підстьобнув охлялого старосту. «Па-шо-о-ол! » — і радники, витягуючи шиї, налягли з усіх сил, облиплий грязюкою кузов поплив-поплив по калюжі. Володька вже сидів на коні, коли табунчанські верховоди, лаючись, повертались до кузні. Ненько рідна! Що сталося з панами! Хіба оце Березовський? Хіба кожушок на ньому? То жмут соломи, яким сажу трусили. А Швайка? Помийне мочало, вибачайте, пане! А Криворотько? А Федоренко? Підсуши і на город — птаство безвісти тікатиме. — Ну, як, наїлись земельки? — зустрів їх Володька, зняв шапку, поштиво кивнув головою: «Моє шанування, панове! » — Ти!.. Прикуси язик! — прохрипів староста, підняв кулака і сам злякався — чорний віхоть стирчав з рукава. Шумило розвернув коней, весело вйокнув, скалки води полетіли з-під копит, і Федоренкові довго вчувалося, що то регоче Володька. Частина третя
ЗЕМЛЯ НЕ МОВЧИТЬ

Подорож на аеросанях

— Охо-хо-хо-хо… Скажу вам, служба наша собача, — Криворотько тяжко зітхнув, обтрусився посеред хати, змахнув шапкою сніг з чобіт і, не діждавшись запрошення, вмостився на лаві. Карпо Іванович наче й не помітив поліцая: сидів спиною до дверей і сердито гахкав молотком по залізному обрубку. В його зігнутій постаті, густому настовбурченому волоссі, в швидких рухах відчувалася така зла прихована сила, що Криворотько тихцем-тихцем одсунувся далі, на край лави. А тут обпекла його поглядом тітка Катерина; схрестивши руки на грудях, вона стояла коло печі і не зводила очей з поліцая. Ну, мовляв, кажи, по чию душу прийшов… — Немає у вас тютюнцю? А то, знаєте, дають пайок — гнилі сигарети, — Криворотько хотів стулити усмішку, та тільки скривився; велика бородавка підсмикнулася, майже закрила прищурене око. — То як, питаю, нащот тютюнцю? Шумило гахнув молотком, аж лава, на якій сидів поліцай, струснулася. — Н-да, собача служба, — ще важче зітхнув поліцай. — Рад сусідам допомогти — не можу. Вже передали списочки… Коваль підняв молоток і не вдарив. Опустив руку. — Які списки? Хто передав? — процідив крізь зуби не повертаючись. — Ваші, ваші передали. Ті, що людей знають. Федоренко з Швайкою. Я ж тут новий… — Що за списки? — Шумило зиркнув поверх поліцая, відітнувши поглядом гулястий вершечок, оту жовту пляму на голові. — А ви що, не чули? — жовта гуля присунулась ближче. — В Германію забирають… Я б допоміг вам, сусідоньки, та списочки та-а-ам, — тицьнув Криворотько на замерзле вікно. — Діло пропаще. Не піде Володька, вас обох поженуть. Криворотько встав і бочком посунув до дверей. Немов з розп’яття, страдницькими очима дивилась на нього тітка Катерина, прихилившись до комина, і червоні квітки на стіні вінчали її воскове чоло. — Ви той… передайте Володі, — кинув поліцай від порога. — Завтра збираємось зранку… у школі. Грицько, здається, у вас ночує? Теж перекажіть… І чого він, як пес бездомний, по чужих хатах тиняється? Батько ж у нього такий… — Ідіть краще! — крутнувся на стільці Шумило; він судорожно стискував у руці молоток: його дратував тихий, як болотний ручай, голос поліцая. Криворотько, зіщулившись, виприснув на вулицю. Мело, вихрило в степу. Вітер вигрібав з низинок сніг і наче дражнив поліцая: то жбурляв білі колючки в обличчя, то сипав їх за комір. «Собача служба! » — лаявся Криворотько. Особливо дошкуляли йому тісні «казенні» чоботи, видані в поліції. На морозі вони ставали ніби залізними, аж дзвеніли, і сплющені ноги промерзали до кісток. Шинель була не краща — без підкладки, ще й розпірка ззаду: гуляй, вітре, між поліцайських ребер! Криворотько, ухкаючи від холоду, забігав у хати, починав з тютюнцю і кінчав одним: кому 16 років — завтра збиратися коло школи… Десь під обід він завернув до Поліщуків. Поліщуки жили тепер у курнику поряд з колишнім колгоспним двором. Через дорогу, на толоці, одиноко горбилась Шумилова кузня; серед уламків сівалок і возів, занесених снігом, чорніла її протрухла солом’яна стріха. А далі, на вигоні, світив ребрами розкритий бурею балаган, де колись Льонька плескався в пшениці. Останнім часом Льонька спохмурнів, ніщо не звеселяло його. Вийде з курника, стане сиротливо на причілку. Так і хочеться пірнути поглядом в гущавину старого саду, в пухку зимову постіль над річкою. Глянеш, бувало, на обривисту гору — згадаються аеросани, і легенди про татар, і Грицько з його книжками, і все-все, що наповнювало тебе життям. А тут ні саду, ні річки. Гола рівнина, облуплені свинарники і на цьому белебні — чужі стіни, що стали тобі за домівку… Зів’ялий, повертається Льонька в хату. А в темній комірчині з одним вікном до степу ще сумніше. На холодній лежанці скулилася Ліда. Лежить мовчазна, тільки попросись зрідка: «Накрий мене, мамо». Весь одяг скидали на неї, однак не може зігрітися. Вдень її морозить, трусить, вночі, навпаки, розкривається, місця собі не знаходить: «Пече мене, мамо, вогнем пече». Схилиться мати над дочкою, прикладе руку до її чола: «Боже! Ти вся гориш!.. Де ж тебе підкосило, дитино моя? » Довго не признавалася Ліда, потім сказала: в степу простудилася. Вночі водила жінок до сховищ зерна, хліб на дітей видавала; ночі холодні були, дощі, ожеледь, вітер, а вона в самому платтячку. Мати сумовито глянула на стіл, де давно не пахло печеним: «Кажеш, дочко, хліб роздавала… Такий і батько твій. В тридцятому забрав з клуні пуд ячменю, щоб в артіль однести. „Якось перетерпимо, — каже, — колгоспові сіяти треба“… Такий він був: для себе ні цурки, аби людям»… Того дня, як поліцай обходив село, сповіщаючи про «мобілізацію», Ліда марила в гарячці. Вона задихалася, шепотіла сухими губами: «Грицю, сховай!.. Сховай, Грицю!.. » Поривалася встати, і щоки її палали, і спітнілі руки тяглися до матері. «Дочко! Що мені діять з тобою? — мати безпорадно притискувала до грудей її гаряче трепетне тіло. — Я б руки підклала, аби легше тобі»… Валько вже збігав у Краснопілки — надворі гула хуртовина, снігом занесло яруги — і весь наче ватою обліплений, повернувся додому. «Дістав молока! » — хотів посміхнутись сестрі, та Ліда не бачила ні брата, ні простягнутої до неї склянки. Вдень і вночі бились вони над хворою, безсилі допомогти їй чим-небудь. І не знала мати, не знали брати, що нове горе чекає на них. Воно, те горе, вже стукало в двері. — Добридень, пани громадяни! — чемно вклонився Криворотько, гупаючи на порозі колодками задубілих чобіт. — Гришо, поліцай!.. Вижени його… — тремтячими руками Ліда затулила обличчя, заніміла, ніби чекаючи удару. Льонька струснувся від обурення. Поліцай коло ліжка непритомної Ліди! Більшої наруги не можна придумати! Що йому треба, чорногузові? Аби не чути гугнявого голосу Криворотька, Льонька прошмигнув мимо непрошеного гостя, вскочив у сарайчик. — Льонь, де ти? — почулось знадвору (який дивний голос у Валька! ). — Я тут… Чого тобі? — Ти знаєш, що він каже? — заглянув Валько у сарайчик. — Ні, ти розумієш: завтра заберуть… Лі-і… У Валька нервово сіпались щоки. — Хіба йому повилазило? Вона ж… на волосинці. — Ні, ти розумієш, — Валько немов оглух. — Ти розумієш, що він каже: якщо хвора — хай візьме довідку. В районі. І сьогодні ж. Бо завтра — чуєш? — однак пожене. Або матір — замість Ліди. Мені, каже, аби душа була… — Де він? — Льонька, як затравлене вовченя, схопив пакола, одним стрибком вискочив за поріг. У дворі він наткнувся на матір; вона, мабуть, ляснула його по щоці: «Кинь, пакола, дурню! » — та Льонька не відчув найменшого болю, тупо дивився у білу заметіль, у сніговий вир, що кружляв за спиною поліцая. — Пішов… Мамо, а ви куди? — Цить мені! — з незрозумілою злістю відштовхнула сина. — В хаті сиди! — і до Валька вже, спокійніше: — До Федоренка піду, підводу попитаю. Важко нести свою муку до остогидлої людини. Важко тобі, мати. Але чого не зробиш ти для порятунку дитини!.. Провалюються у снігу затерплі ноги, сльози застилають очі, а ти йдеш до старости, просиш його жінку, товсту глевкувату бабу: «Розбудіть чоловіка. Горе ж таке»… Федоренко, п’яний до нестями, крутить бичачою шиєю, реве, матюкається крізь сон. Відкриває, нарешті, одне око, скляним поглядом втуплюється в сусідку: «Коней дать?! Ге-ге! — трясеться під кожухом живіт. — Хай не придурюється дівуля твоя. Жени її, стерву, пішком». Тяжко тобі, мамо, було йти до старости, а ще тяжче повертатись ні з чим до дітей. І ти клянеш війну, клянеш долю свою вдовину, і свою безсилість, і свою темноту. Де це видано, щоб мати віддала свою дочку на вірну смерть! Краще тоді самій — в ополонку… Ти сидиш в кутку, спиною до дітей, і вже не плачеш, бо висохли сльози, а тільки слухаєш, як дзвенить, кровоточить розтерзане тіло… Підійшов син, поклав голову на твоє плече. «Сину, здається, я вдарила тебе? Пробач, сама не знаю, що роблю». Гарячими долонями стисла мати синову голову і, схилившись на неї, немов задрімала. А коли відкрила повіки — застигла вражена: Ліда, підпершись подушкою, сиділа; очі її проясніли, і в тих широких відкритих очах був спокій, тверда рішучість. «Невже, здумала завтра йти?.. Ні, ні! Хай викине з голови! » Мати кинулась до Ліди, обняла її. — Слухайте мене, діти… Ви вже дорослі, ви самі проживете. А я… я вже стара. Чи там, чи тут — не страшно мені. На Лідиних впалих зашерхлих щоках, на висохлих руках проступили червоні плями. — Мамо, — тихо мовила вона, — я зненавиджу себе, коли ти за мене… Не смій… Я просто не зможу жити… — Нікого не візьмуть завтра, чуєте? — підхопився Валько. — Ні Ліду, ні вас, мамо! — в його очах затремтіли росинки. — Збирайтесь, в район поїдемо! Не мають права! — ковтав він гарячі сльози і, вже вибігаючи з хати, кивнув Льоньці: — Ходім допоможеш. Валько витяг з сарайчика дерев’яні сани. Це були ті носаті сани, що їх зробили колись Володька з Грицьком. Чи думали хлопці, що їхній «аеромашині» судилася така земна невесела подорож! — Давай палку! — Валько метушився, перекидав дошки, грюкав молотком; спішна робота, майстрування — це була Вальчина стихія, і він знову ожив, щось пиляв, прибивав, прилаштовував вірьовку; кров цебеніла з розбитого пальця — пусте! — він поспішав, він підганяв Льоньку. — Чорт! Короткі санки. Треба доточити. Ану, забивай гвіздок!.. * * *

У відкритому степу скаженіла хурделиця. Вітер змітав сухий, колючий сніг і гнав над землею білу куряву. Зігнувшись, Льонька підштовхував сани ззаду; тут вихрило, немов голками, сікло обличчя. Льонька заплющував очі і всім тілом налягав на санки; коли його заносило в рівчак, він на хвильку відкривав заліплені очі. І тоді бачив перед собою чорний горбик: то лежала вкутана ряднами й свитками Ліда. І ще видно було йому натягнуту вірьовку й дві згорблені постаті — материну і Вальчину. Спочатку Льонька лічив свої кроки: раз, два, три… Але швидко збився і далі рачкував бездумно, якийсь байдужий до себе, до морозу, до занімілих рук. Раптом сани пірнули кудись, Льонька уткнувся носом в замет. Підвівшись, побачив: мати стоїть збоку і широко відкритим ротом хапає повітря; заінеєні повіки її стулені, по сухих щоках стікають сльози чи, може, піт… — Мамо, спочиньте, — сказав Валько. — Ми самі… Він накинув на свої плечі вірьовчану «шлейку», пригнувся, рвонув санки. І знов скрипів сніг під полоззям, білі оси впивалися в Льоньчине тіло, і малий безсило грібся в кучугурах. «Чи допомагаю я братові, чи він і мене волочить? » Льонька відпустив руки — санки йшли своїм ходом. «Сам везе». Щоб не засліплювало, Льонька задер голову, тепер перед ним коливалась змокріла Вальчина спина; і те, що братові було жарко на морозі, немовби зігрівало й Льоньку. Хлопець з ніжністю подумав: «Якщо глянуть на мене й брата — хто я такий? Він завжди тягнув усю роботу, тягнув за себе й за мене, а я все хитрував, викручувався, аби на гульки втекти. Він, як віл, з ранку до вечора не знав спочину: копав город, садив картоплю, вичищав гній, сапав, прибирав — за двох мужиків управлявся». Наче кінь-роботяга, Валько грудьми налягав на «шлейку», спина його парувала, шапка облипла льодяними бурульками. Льонька зціпив зуби і так штовхнув сани, аж у голові потемніло, і сила десь знайшлася, і бешкетне бажання позмагатися з братом. «Ну-ну, не дуже! Пупа надірвеш! » — повернувся Валько; обпечені губи його зрожевила усмішка. І од тої усмішки, од братових слів хлюпнуло теплом в Льоньчину душу. Час від часу мати просила Валька зупинитися, щоб глянути на Ліду. — Як, дочко, не холодно? — Добре мені, тепло. Може, я пройдусь трохи? Що ви мене, наче дитину?.. Мати сварилася пальцем, поправляла подушку, краєм піджака закривала доччину голову, і сани рушали далі. Під Компаніївкою звернули на шосе. Сподівалися: легше буде, все-таки дорога пробита. Але тут одна за одною скреготали цепами німецькі машини. Довелося йти над кюветом; послизнеться нога — по шию пірнаєш у замети. На критому грузовику, в кузові, їхала весела солдатня, видно, напідпитку, угледіли людську упряжку — зайшлися реготом; той тикає пальцем, той улюлюкає, той ногами дригає. Івани шлейку тягнуть — дивина! Валька, який, вибивався із сил, пересмикнуло од наглого сміху чужинців. — Бачили ідіотів? Регочуть… Пождіть, на кутні завиєте!

Як вони далі брели, Льонька майже не пам’ятав; усе злилося в білому шумовинні — і брязкіт цепів, і поскрипування полозів, і стогін сестри, яка марила, кликала когось до себе. Льонька просив води, мати снігом розтирала йому руки, він нібито лежав горілиць на дорозі, бо з носа пішла кров, — чи було це, чи тільки приверзлося — він не міг напевно сказати. Потім вони спинились коло сірого будинку. Якісь люди в білому, наче снігові баби, повели під руки Ліду, а вони стояли на ганку і чогось ждали. Мабуть, довго ждали, бо Льоньку трясло від холоду, мокрий піджачок взявся корою. Він сказав, що хоче прилягти. Із саней його підняв Валько: «Вставай, браток, Ліду ведуть». Якийсь в окулярах і теж у білому говорив до Ліди по-німецькому, вона заперечливо хитала головою, і той, в окулярах, закричав, замахав руками. — Чого лаєтесь? — стемніла мати. — Бачите, як свічка вона. Ліда кволо усміхнулася: — Він, мамо, не лається, він сердиться, — і пошепки, з ледь прихованою радістю: — Ось уже довідку дав. Мати ще не второпала, чим же краще, що німець сердиться, а не лається, як лікар ткнув на неї пальцем: — Матка? — і заджеркотів по-своєму, вимагаючи, щоб Ліда перекладала для матері. — Він питає, чи не можна мені десь тут влаштуватися… на квартирі (Ой, не хочеться, мамо! ). Буде присилати медичну сестру. (Я б додому поїхала). Каже, поклав би в лікарню, та не має права — тільки для німців лікарня… Мати враз пом’якшала, випросталась, наче скинула гору з пліч, але тривога не розтала в її очах. — От і добре… Знайдемо куток. Скажи спасибі йому. Видать, не кам’яне серце… Лишайся, лишайся, донько, мо’ підлікують. Назад в таку негоду — борони боже… Як же здоровля її? — це мати звернулась до німця і показала на дочку. Ліда благально зиркнула на лікаря, поспішила сама відповісти: — Нічого, мамо. З легенями трошки… Запалення… Поки хлопці споряджували сани, — треба ж квартиру шукати, — мати закутала Ліду, всадовила її на подушках. Замислена, зосереджена, Ліда дивилася в одну точку, ніби намагалася збагнути щось потаємне. — Дивна людина, цей лікар, — тихо промовила вона. — Знаєте, що він мені сказав? «Бог створив, — каже, — людей для життя, а люди створили бога смерті». Я заперечила: не люди, а деспоти придумали війну. «Не знаю, — каже, — в політиці не розбираюсь. Знаю одне: мого сина вбили в Росії, а вас хочуть погнати в Німеччину… З тою ж метою»… Ліду взяла до себе незнайома тітка, що жила недалеко від лікарні. До Табунчанського поверталися під вечір. Вітер стих, підморожувало, і сани легко бігли по затверділому снігу. Льонька, який приповз у Компановку майже на колінах, лиш тепер додивився, яка ж то краса довкола. Здається, ніколи не бачив степу таким казковим. Лунким надвечір’ям степ був як море — голубий-голубий. Навіть легенькі тіні од кучугур були голубі. Неначе вітер гнав хвилі, і враз вони зупинилися, застигли хрумкими, як скло, бурунами… Люди в печерах

На ночівлю їх загнали у вугільний склад Кіровоградського пивзаводу. Склад був дерев’яний, без вікон, тіснуватий для двох сотень «мобілізованих». Коли очі призвичаїлись до темряви, Володька Шумило вигукнув хрипко: «Братці, ого! Про нас тут подбали. Гляньте, яка перина». І він простягся на підлозі, встеленій товстим шаром снігу. Вони брели весь день — під конвоєм, по снігу. Наскрізь пронизував вітер, від утоми підгиналися ноги. Та тільки Шумило помічав, що хлопці похнюпилися, одразу брався розказувати потрісканими до крові губами то анекдоти, то якийсь епізод з життя діда Швайки. Грицько Хмельовий — вже за Компаніївкою він кульгав, бо приморозив ноги — той ще посміхався вряди-годи, а Зінько ніби й не чув вимучених дотепів свого товариша. Не та ситуація та й Михайло не такий, щоб його просто розворушити. Останню порцію Володьчиного гумору — про снігову перину — Зінько не міг проковтнути. Роздратовано буркнув: — Кінчай, Володько!.. З Грицьком щось треба. Задубне… Шумило не образився, ні, хоч і дарма рикнув на нього Михайло. Може, саме тому Володька одбувався смішком, що хотів заглушити в собі тривогу за долю Грицька; він ще на півдорозі помітив: у Гриші розповзлися черевики, підошви хляпали й загрібали сніг. А йти їм, мабуть, не день і не два… — Пробирайтесь в куток! — сказав Шумило і перший став проштовхуватися між людьми; хлопці й дівчата неквапливо, як бджоли на морозі, лаштували собі нари на ночівлю. В темряві Шумило намацав ящик, посадив на нього «капітана», потім чиркнув запальничкою й звелів: — Скидай, друже, взувачку! Грицькові ноги стали фіолетові, ніби їх облили чорнилом. І такі набряклі, такі товсті, як подушки. — Ну й ну! — похитав головою Володька. — Закинь, друже, свої черевики. Закутаємо твої п’яти, прямо скажу — ахілесові п’яти, закутаємо онучами, мотузком обв’яжемо, будеш завтра, як лялечка… Хоч на парад. Поки Шумило натирав салом Грицькові ноги, Зінько витяг з торби сухі онучі; їх було мало, роздер вишиту матір’ю полотняну сорочку. — Хлопці, — зіщулився «капітан», — як же так? Вийду, наче опудало… — Дам зараз! — визвірився Михайло. — Жених! Свататься їде!.. Пристанеш в дорозі — застрелять, і твій фасон — під хвіст собачий… Грицька морозило, і, щоб зігріти його, хлопці притислись до товариша. І так сиділи купкою, спина до спини, прислухаючись, як свистить вітер в щілинах, як сипе на голови пороша, як рипить сніг за стіною — то, мабуть, круг вугільного складу ходили вартові. Вдень, коли їх гнали без перепочинку, здавалося: аби присісти хоча б на мить — провалився б одразу в солодкий дрімотливий спокій. А зараз сон відлетів геть, в голові роїлися думи, душу обсідали тривоги. Що завтра? Знов попереду мелькатимуть чиїсь закаблуки, вони то грузнутимуть у снігу, то підніматимуться, — і так без кінця; позаду — обвітрені роти, важке сопіння; а збоку — поліцаї на конях, і над колоною пронизливе: «Дайо-о-ош! Патяні-і-ісь!.. » А потім — товарна станція, вагони, гуркіт коліс… і почнеться те, про що й думати не хочеться. Щоб не думати, хлопці завели тиху розмову. «Вчора забігав до Ліди, — хрипко почав Гриша. — Було пізно, мабуть, десята година вечора, а в хаті — нікого. Ій-право злякався. Пусто. Стою під дверима, чогось жду, а чого — сам не знаю»… Грицько замовк, ніби прислухається до скрипу за дірявою стіною. «Дивлюсь, — каже далі, — іде її мати з хлопцями. Сани тягнуть. „В Компаніївці Ліда“, — сумно хитає мати головою. Я їм нічого, а сам навпростець — в Компаніївку. До ранку, думаю, туди й назад змотаюсь. Знайшов Ліду. Вона страшна, хлопці. Зчорніла. Спочатку не пізнала мене. Потім спитала: котра година? Вже на другу повернуло, кажу, Ліда стріпнулась — од болю. Ніч для мене — прокляття, говорить. Вночі ми провели батька. І тепер… ну, вона згадала про тебе, Володю, і про тебе, Михайле… Тяжко їй буде одній…» Стих Грицько, і ще настирливіше засичав вітер між дошками. Кожна щілина обзивалась по-своєму: одна — гула по-джмелиному сердито, друга — пищала мишачим голоском, третя — відлунювала далеким-далеким передзвоном. Похоронна пісня заколисувала, навіювала сон, а могильний холод мертвив вже немовби чуже тіло. «Я буду не я, — бурмотів Володька, — коли не придумаю щось для порятунку ваших душ. А тепер — нічичирк… Шумило думає», — і Шумило тієї ж миті захропів. Ранком їх вишикували перед складом, розбили, так би мовити, по поліцайських кущах: табунчанських окремо, краснопільських, бобринецьких, компаніївських — теж окремо… А були тут невільники з усіх південних сіл Кіровоградщини. Почалась довга й нудна процедура — облік робочої сили, яку направляли до німецької імперії. Цибатий Криворотько, гупаючи підковами, обходив своїх «земляків» і заклопотано лічив: — Двадцять шість… Тридцять… Тридцять чоти… Хто там лишній, холєра?! По чотири, сказано, р-р-разберись! Тільки Шумило розкрив рота, щоб «найтепліше» висловитись про Криворотька, як хтось не дуже ввічливо звернувся до них: — Ей, лопухи, димок у вас є? Дорогу переходив молодик, весь голубий, як море: голуба шинель до п’ят, голубий кашкет сповз на самі вуха. Володька пригостив голубого нахабу тютюном і прицмокнув язиком, розглядаючи його обмундирування: — Ох, і шинелька в тебе!.. Казка! А пояс, а чоботи! Голубошинельник показав тридцять два зуби: — І ви, корешочки, можете прибарахлитися. — Де ж таке щастя видають? — Курінь бачите? — показав на цегляну казарму, що стояла напроти пивзаводу. — Отам в добровольці записують. На повне довольствіє. — Наші душі, браток, — зітхнув Шумило, — в табелях прошнуровані… Доброволець артистично сплюнув через губу: — Єрунда! Жора всьо здєлає. Хто в мою шайку? — Я і ці два орли, — Шумило кивнув на Зінька і на Хмельового. Спершу Грицько байдуже слухав розмову, та коли зрозумів, куди хилить Жора, побілів, заторсав Володьку: «Які добровольці? Ти що? » — «Мовчать! — зашипів Шумило. — Жирафи! Поки дійде до вас»… Доброволець випнув груди, набундючився. — Поліцай! — гаркнув командирським тоном. — Я забираю цих трьох. Мобілізую в німецьку добровільну армію. Криворотько виструнчився перед голубою шинеллю: — Слухаю, пан начальник!.. А списочки? Вони у списочку в мене… — Плювать! Отмєтім! Здано-получено, порядок! — А печатка буде? — Печатка? Я те припечатаю, морда! — і розлючений Жора таки припечатав би, коли б Криворотько вчасно не присів. Доброволець повів хлопців до казарми і дорогою не без хвастощів спитав: — Як я вашого тютю, га? Хай знає Жору! Могорич з вас, лопухи! У дворі казарми юрмилось чимало парубків. Товариство було як на підбір. В того підбите око, в того шрам на всю щоку, а в одного щетина росте не тільки там, де їй слід рости, а й на вухах, на лобі, і навіть кущик — на круглому, як бараболя, носі… — Оце пики! — сказав Шумило. — По-моєму, тут бандити з усього світу. Зінько з хутірським інтересом розглядав, чим займаються добровольці. Одні, вдягнуті у неймовірне дрантя, товпились коло прийомного пункту, інші виходили звідти з пакунками і тут же, просто неба, різалися в «очко», ставлячи на карти тільки що одержане обмундирування. Якийсь гравець-невдаха скидав з себе новенькі чоботи. Жора, випустивши заряд блатних словечок, розштовхав чергу, просунув «свояків» поближче до прийому, а сам сів за карти. — Хлопці, — моргнув Шумило. — Наче нас і не було… Обігнувши чергу, вони вискочили за ворота казарми. Ніхто й ока не підвів на них. — Тепер згадайте, — сказав Шумило, — як Еней кивав п’ятами з Трої. * * *

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 6 789 10 11 Следующая ⇒