Annotation 4 страница

 У дворі щось загупало, та так, аж стіни задвигтіли. Ліда відхилила ряднину — у вікні з’явилась коняча морда. — Гей, на зібрання! До школи! Комендант говоритиме! Крутнувся кінь, і вже з вулиці почулося: — Та не чухайтесь довго, бо німці почухають! Ліда повернулась до матері, розтулила тремтливі губи: — Федоренко… До Хмельового поскакав. Після короткої спірки вирішили: матері й Ліді нема чого йти до німців. Валько з Льонькою підуть. Біля школи зібралась купка людей — жінки та діди, найбільше дітлахів. Табунчанці тривожно перезиралися: «Що воно буде? » На ганку стояло троє німців, мабуть, офіцери. На них все було однакове і все начищене до блиску: блищали хромові чоботи, шкіряні портупеї, кобури, погони й кокарди з орлом, який держав земну кулю у своїх хижих пазурах. Офіцери стояли навитяжку, задерши голови, і з-під блискучих козирків розглядали натовп. Від цих спокійно-пронизливих поглядів жінкам ставало не по собі, й вони тихцем відступали назад, подалі від ганку. Мабуть, багатьом пригадалися колгоспні збори. На них йшли, як на свято — цілими сім’ями, набивши дома кишені гарбузовим насінням. По дорозі перекидалися з сусідами жартівливо-колючим словом; чоловіки вихваляли свій тютюнець, гомоніли про «політику» і види на врожай, жінки — про сільські новини. Засиджувались в клубі до поночі, докладно міркували над артільними справами… А це були не збори, ні, це були принизливі «оглядини»: переможці хазяйським оком оцінювали свою робочу силу. Один офіцер, високий, моложавий, з білими вусиками на застиглому, крейдяному обличчі, ступив крок уперед, плямкнув губами, видно, приготувався говорити. З-за його плеча визирнуло кощаве і в’яле, як недостигла груша, жіноче обличчя. Льонька очам своїм не повірив… Тітка Феля! — Валько! — штовхнув Льонька брата. — Та це ж мати Ліщинського! Валько покосився на Грицька, а той сіпнув Володьку Шумила. Хлопці здивовано витріщились на тітку Фелю: чого це полізла бухгалтерша до німецьких офіцерів? Можна було б запитати Адика, але він стояв спереду з роззявленим ротом, показуючи жовті вищерблені зуби. Офіцер, той що з вусиками, проджеркотів по-своєму — і Ліщинська зігнулась, витягла шию, ніби понюхала гострим воронячим носом офіцерський погон. Потім задерла ніс і сказала: — Громадяни! Це пан комендант, і вони дуже раді з вами познайомитися… «Отаке! — подумав Льонька. — Бухгалтерша розуміє по-німецьки!.. » А Ліщинська погордливо озирнула натовп і заспішила перекладати офіцерові слова: — Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера прийшла сюди, щоб звільнити вас, тобто нас, від більшовицького рабства… — Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера наведе у вас, тобто у нас, справедливий порядок… — Пан комендант кажуть, що вони поважають чесних громадян і не потерплять більшовицьких шпигунів, диверсантів і злодіїв. Хто не скориться новому порядку, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою на дереві, тобто на стовпах… — Пан офіцер кажуть… Словом, ще довго казали пан комендант, і стало ясно, що треба негайно здати німцям вогнепальну зброю (і де вона візьметься у колгоспників? ), негайно приступити до роботи, негайно вивезти зерно, негайно відправити половину робочих коней для потреб переможної німецької армії, негайно… Кожне «негайно» кінчалося: «а хто чинитиме опір, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою…» Комендант слухав переклад своєї промови і задоволено гладив кобуру нагана. — Які будуть питання? — повела гострим носом Ліщинська. Вже стемніло, і людський натовп здавався у сутінках холодною мовчазною стіною. Було тихо, і чулося навіть, як дзвенять комарі. — Ну, сміливіше, пан комендант раді відповісти… — Нє, слухайте сюди! — вихопилося раптом з натовпу. — Як нащот земельки? Обча буде, значиця, чи вотдель… Хтось, мабуть, турнув Швайку, бо він, гикнувши, подавився на слові. — Да, нащот земельки, — підтакнув Федоренко. Біловусий офіцер поважно плямкнув губами. — Пан комендант кажуть, що ви, тобто ми, як вільні громадяни, маємо визначити самостійно: чи будемо хазяйнувати в общині, чи індивідуально… — Ну як же?.. Гуртом… гуртом, — похмуро відгукувались жінки. — Куди нам… самим? Озираючись, табунчанці стали поспішно розходитись, і кожен відчував за своєю спиною чужу невідступну тінь. Швидко впала на землю ніч, і в густій темряві загубилася сільська вуличка, потонули, щезли лапаті дерева, власне не дерева, а зрубане гілля, яким були замасковані притихлі німецькі гармати й танки.  Не бери чужого — опечешся!
 

 Першою перемогою, яку здобули німці в Табунчанському, був розгром колгоспної пасіки. На Нерубаївці, у вишневому садку, стояла добра сотня вуликів. Літом, коли сходить сонечко, коли в лузі тихо й парко, а трави пахнуть медом, в таку пору чисте, проціджене крізь густу марлю садів повітря наповнюється радісним гудінням. Цілими роями вилітають бджоли по нектар, і здається, від пасіки в берег тягнуться золотаві тремтливі нитки. Назустріч цьому потокові — вгору, до саду — рухається інший; отак іди за бджолиною трасою і потрапиш до вуликів. Поліщуки не бачили, як німці громили пасіку. Але, за переказами очевидців, то була грандіозна битва. Завойовники провели операцію за всіма правилами німецького воєнного мистецтва. Спочатку в наступ пішла могутня техніка. Як розлючені леви, рвонулись машини в сад, гнули й трощили вишеньки, перекидали вулики. Потім піднялася піхота і за димовою завісою сипонула на лінію вогню. Безстрашні штурмовики, відбиваючи нальоти крилатого противника, рачки й на череві підповзали до вуликів, хапали пахучі рамки і, зойкаючи від бджолиних укусів, набивали роти вощинами, а потім облизували розпухлі, зліплені медом руки. За годину пасіка була спустошена. Заодно штурмовики розваляли й теплицю, де взимку перебували бджолині сім’ї. Після цього побоїща з десяток німецьких вояків, забинтованих з ніг до голови, відлежувались у польовому госпіталі. Коло пасіки, а точніше — тепер коло її руїн, жив Адик Ліщинський. Валько все частіше задумувався: «Що воно за птиця — Адик? » Та й Льоньку він зацікавив, особливо після того, як його мати виступила в ролі перекладачки. І от брати зібралися до Адика. Хотілося, крім того, подивитися, що зробили німці на пасіці. Хлопці сиділи на розваллі глиняної теплиці. До них непомітно підійшов Адик. Він був у новій кремовій сорочці, в коротких штанцях. Ріденький білий чубчик акуратно зализаний назад. Адик став ніби ще худіший — гостре зеленкувате лице, глибоко запалі світлі очі. Сідаючи поряд з Поліщуками, Ліщинський поважно покректав і, мов ненавмисно, підсмикнув рукав сорочки. На його руці блиснув маленький годинник. Адик відкинув назад голову, підніс руку до очей: — М-да, вже пів на третю… Кому він це сказав, Валько не второпав. У нього чогось засвербів кулак… Підійшло ще кілька хлопців, табунчанських і нерубаївських. І всі, хто з подивом, а хто із заздрістю, розглядали Адиків годинник. Сонце обливало землю вогнем, та сховатися було нікуди. Замість вишневого саду стирчали обчухрані стовбури; купи зів’ялого гілля, потрощені вулики були чорні, ніби після пожежі. Хлопці пеклися на сонці, тоскно мружили очі. Валько копирсався пальцем у землі, недобре зиркав на Адика. — А де ти взяв… годинника? Адик недбало чвиркнув крізь вищерблені зуби: — Пан комендант подарували. В нашій хаті, знаєте, штаб… М-да, штаб розмістився. «Пан комендант подарували, — повторив Валько про себе. — Бач, у матері навчився! » Кулак засвербів ще дужче. — Значить, подарували? — спокійно допитувався Валько. — М-да… Для них це дрібнички. То в нас, знаєте, голим тілом світили. А німці живуть — ого! У кожного машина, а, то й дві, дім цегляний, добра того — під стелю. — Ясно! — сказав із притиском Валько. — Ясно! — підтвердили хлопці. Льонька побачив, що вони переморгуються між собою і таємниче кивають на Адика. Ліщинський, не помічаючи того, торохтів далі: — Ми, знаєте, відсталий народ. Живемо отут, як в печерах. А німці дадуть нам машини, ну, кожному — і мені і вам, хлопці, — відкриють школу, щоб ми техніку знали… — Слухай, ти! — підвівся Валько (щоки у нього сіпалися). — За що все-таки подарували тобі?.. — Годинника? Ну, я чоботи чистив, обід офіцерам приносив… — І офіцери тебе пригощали? — Аякже! Хлібом… Такий пахучий… — А ти нашого не наївся? — Валько за комір підвів Адика. — Не наївся? Тоді на, стерво… добавки! — і він, розмахнувшись, вліпив «добавку» в Адикове вухо. Тріснула кремова сорочка, з перекошеним ротом упав Адик. Хлопці навалились на нього і загупотіли кулаками, як ціпами по снопу. — Їж до ригачки! — Затикай пельку! Адик в’юном звивався під ногами і щось белькотів, синіючи од страху. Раптом почувся жіночий вереск: — О, боже!.. Що ви робите, йолопи!.. Хами! З рогачем летіла в садок Ліщинська, ладна розтерзати хлопців на шматки… Брати отямилися вже тоді, коли були далеко від пасіки — в густому чагарнику, на березі річки. Валько ніяк не міг заспокоїтись: «От потвора! І як земля таких носить? » Льонька слинив подряпане тіло, з тривогою думав: «Що ж тепер буде? Ліщинська не простить нізащо. Сама прибіжить до нас, а то й німців приведе на розправу…» Ліщинську добре знали в селі, хоч вона й жила тут недавно. Приїхала з міста перед війною. Дали їй хатку, влаштували бухгалтером у контору. А вона чорно кляла всіх і все — і сусідів, і правління, і вчителів, і наші порядки. Недарма про неї казали — чорнорота. Частенько свою жагучу лють зганяла на синові. Колись, скаженіючи, так потовкла Адика, що він пролежав літо у постелі й залишився калікою — шкандибав на ліву ногу. Адик був якийсь прибитий, заляканий і водночас нахабний і жорстокий: сильніших за себе боявся, а над слабшими сам знущався з насолодою. …Оглядаючись, хлопці проскочили тихцем понад річкою у свій сад і залягли: чи немає нікого у дворі? Ні, дома наче спокійно. А оно, на городі, мати з Лідою пораються. Картоплю копають. Дзень, дзень — сумовито обзивається порожнє відро. Мати, болісно розгинаючи спину, раз у раз зиркає з-під руки на дорогу. Мабуть, їх, вітрогонів, виглядає. Обоє вони, Ліда й мати, як журавлі, що одбилися від свого ключа, печальні, одинокі на пожовклому від спеки подворищі. Коли хлопці виходять із засідки, мати опускає руки і мовчки, з докором дивиться на приблудних синів. Ліда стомлено хмуриться: — Де вас носить?.. Совість би мали. Хлопці скоріше беруться за роботу, щоб якось загладити свою вину. Їм соромно перед матір’ю, вічною трудівницею, з темними, як сама земля, зашкарублими руками, соромно перед Лідою, що так рано похмурніла, схудла, ніби висохла на сонці. Хрумкотить під лопатою коріння, дзенькає відро, а Ліда стиха ділиться сільськими новинами. Федоренка призначили старостою села, а Швайку управителем, ну, ніби завгоспом. Тільки спеклося «начальство», а вже й бричку собі завело і нагайку… «І нагайку? Не може бути! » — «Зараз все може бути, хлопчики. Ось годину чи дві тому гасав Федоренко з Швайкою на бричці попід хатами — худобу переписували. І в нас були. Мати питає: „Що тобі треба, Федоренку? “ А він п’яно: „Така-сяка… більшовицька… який я тобі Федоренко? Я па-ан староста! “ Словом, корову й свиню записали, наказали матері курей у хлів зібрати, всіх перещупали. Двом півникам голови скрутили і — в бричку. Регочуть: „На закуску буде!.. “ У погріб лазили і на горище. Пригрозив Федоренко нагайкою: „Щоб вся худоба на місці була. Пропаде курча — головою поплатитесь!.. “» Ліда обірвала розмову, підвела голову: у двір на зеленій бричці влетів… Федоренко. Чого це він знову приперся? Староста махнув матері нагайкою: — Гей, така-сяка… Пан комендант викликають! Будеш за своїх вилупків отвічать! Хлопці чекали всього. Могла прибігти Ліщинська, могли схопити їх німці і під конвоєм повести в село… А що їхню маму покличуть — про це зовсім не думали. І тепер стояли перед нею, як злодюжки, закляклі, втупивши очі в землю. — Хлопці… — у Ліди здригнулись куточки сухих зашерхлих губ. — Що ви накоїли? — Нічого. Ну… — Ну, трохи… по пиці… — Та отому ж… Адику. — Гадику… Цуцику німецькому… — Тс-с-с! — сердито тріпнула віями Ліда. — Зараз і камінь чує. Мати не сказала ані слова. Кинула лопату і важкою ходою пішла з городу. — Ей, ти, скоріше! — прикрикнув Федоренко; вйокнувши на гарячих коней, староста повернув бричку і поцокотів новенькими колесами вздовж вулиці. Слідом за ним поснувала й мати. Маленька, згорблена, вона загубилася в хмарах сизої куряви… В кудлатих овечих шубах виповзали із берега вечірні сутінки, замерехтіли перші зорі, а мати все не поверталася. Тривога за неньку звела дітей докупи. Вони притислись одне до одного, як осиротілі курчата, і вперше відчули, що немає такої сили, яка б розлучила їх. Не сердито, а журливо докоряла своїм братам Ліда за дурне «геройство»… «Ну, уявіть собі, хлопчики, — говорила вона, — зібралися ми втрьох… не втрьох навіть, хай пристануть ще Грицько й Володька, зібрались ми і до німців з кулаками: „Ми вас та ми вам! “ Що з того вийде? Чесонуть по нас з автомата — і кінець. Ні, кулаками їх не візьмеш. Отак Чіпка хотів боротися (Хто такий Чіпка? Дам книгу, почитаєте… Пропаща сила)… Ні, хлопчики, треба хитро, треба так, щоб вони, гади, і не здогадувались, звідки воно береться…» Ще довго говорила сестра, не все й зрозумів Льонька, але одне затямив добре: не лізь, хлопче, як сліпе теля в яму, будь обережний і хитрий, бо німець — не такий вже й дурень; коли сам, а коли й руками таких виродків, як Федоренко та Ліщинська, буде душити нас. …Мати повернулась додому пізно. Не могла затамувати біль, не могла стримати сльози. Такої наруги вона ще не знала. Чорнорота прилюдно назвала її злодійкою. Її, чесну трудівницю, яка все життя вчила дітей: «Лучче своє латане, чим чуже хватане»… Мати не застала коменданта — він спішно виїхав кудись. Зустріла її Ліщинська. Запінившись, кляла на все село, погрожувала згноїти разом із сім’єю. Обступили люди, дивувалися: що тут стряслося? А вона, чорнорота, верзла страшне. Буцімто Поліщуки побили її дитину і… украли годинник. Ліщинська аж тіпалася од злості: — Завтра принеси годинник, а то хату спалю і попіл розвію! Щоб не смерділо вами!.. Черствий хліб застрявав у горлі обох братів. Аби мати лаяла їх, було б легше. Ні, вона й не згадала навіть, що оці двійко, її неслухняні діти, приносять стільки горя. Серце її боліло лише за одне: «Чи довго ще? Чи довго іуди плюватимуть в душі людей?.. » — Нічого, і на вовка знайдеться управа, — похмуро буркнув Валько, вкладаючись спати. А Льонька, забувши про Лідині застереження, у думках пригрозив Адику: «Ну, почекай, гадику! Ти ще наплачешся! » * * *