(Сторінки з щоденника Ассоль) 4 страница

І знов темрява. Тільки це був не вугільний склад, а старе, без єдиного віконця горище. Тут, певно, хтось переховувався раніше, бо сіно було злежане й перетерте, простелена ватянка пахла махоркою. Гриша не курив, і той гіркуватий запах дер йому горло. Він лежав горілиць, заклавши руки під голову, лежав і думав. Доля кидала їх, як море тріски. Годину чи півтори тому вони, як говорить Володька, були прошнуровані в поліцейському табелі, готувалися до маршу, і ось поворот судьби — і вони на прийомному пункті серед головорізів, ще один стрибок — і вже на Кущівці, на південній окраїні міста. Тут, виявляється, живе дядько Володі Шумила, він сказав, що в його будинку повно німців, і все-таки провів їх на горище. Крізь стелю просочувались тихі, приглушені звуки; то, мабуть, внизу розмовляли німецькі солдати. Коли гуркали двері — здригався весь будиночок. Не те що страх, а неспокій ятрив Грицькове серце. — Володь, твій дядько, хто він такий? — обережно поцікавився Гриша. — По-перше, абись ви знали, — зашепотів у кулак Володька, — Шумили потомствені ковалі. Про Кіндрата Шумила чули? В Запорізькій Січі клепав шаблюки. Так от дядько Антон — славний нащадок його. Правда, не шаблюки, а плуги сталив на «Червоній зорі». Це тобі раз. А по-друге, про що говорить отака штукенція? Грицько одсахнувся: чорним оком дивилось на нього дуло нагана. — Де ти знайшов? — Під сіном. Новенький чортяка, недавно змащений. І три обойми патронів… Це говорить що-небудь? — Не пхай під ніс, — одвернувся Грицько. — І тихше… Вони зарилися в сіно, кожний окремо, кожний зі своїми думами. Грицько знов побачив перед собою довгий шлях, по якому брели вони вчора; пригадалася ніч, тихі вулички Компаніївки, лікарня. Лідо, як ти себе почуваєш? Коли б ти поруч була, не гнітила б його самотність, не дратували б пусті балачки. Була б товариська спільність, душевна теплота і щось більш значуще, серйозніше. Час для хлопців не ділився на дні й ночі. Був собачий холод, постійна темрява, і тільки там, внизу, життя йшло своєю чергою. Коли під ними западала тиша — значить, ніч, есесівці вклалися спати; гуркіт, регіт, гелготня нагадували їм, що прийшов ранок. Хлопці намагалися говорити пошепки, вдень лежали непорушно, аж поки терпла спина, і поодинці розминали тіло — підтягувалися на бантині. Найменша необережність — і звук, підсилений порожнявою, лунко одгукувався внизу. Треба тікати з цієї пастки — це було ясно. Але дві обставини затримали їх на горищі. У Грицька відкрилися рани, обморожена шкіра тріскалась і облазила; хоч дядько Антон і дістав якусь мазь — сверблячий, ниючий біль не давав життя бідолашному «капітанові». Отже, поки не стане Гриша на ноги, про втечу й думати нічого. Друга, не менш важлива обставина: якщо Криворотько з власної ініціативи дізнався, що «земляки» обхитрили поліцію, їх вже розшукують у селі, та, може, і в місті. Пройде час, все уляжеться і тоді — в дорогу. Нарешті, куди їм податися? Володька, який зрідка спускався вниз, коли там не було німців, запропонував: — Може, в Чорний ліс? Дядько проведе нас, зв’яже з партизанами. Михайло одразу погодився. Про Чорний ліс вже давно говорили по селах; з вуст у вуста передавалися чутки про зухвалі нальоти червоних загонів… Грицько, який досі мовчав, раптом випалив: — Ідіть в чорний, ідіть в голубий, ідіть хоч до дідька в зуби! А я повернусь назад. Сам повернусь, ясно? — Ясно! — процідив Михайло. — Поближче до неї… — А хоча б, а хоча б до неї! — Грицько аж захлинався од хвилювання. — Хіба це порядно — лишити одну? Хіба розумно — кинути все, що задумано, кинути роботу, і в ліс, рятувати шкуру? — Гришо! — зашарудів підстилкою Володька. — Ти наче в душу мою заглянув. Я абсолютно — за! Подамося ми в рідні степи… Знає Шумило одну місцинку за Козацькими могилами. Там такі підземелля — чорт з свічкою нас не знайде. Отож, орли, наш курс — на Табунчанське!.. Похід на Табунчанське залишався поки що мрією, а вони нудились на горищі та відлежували боки. Одного разу Володьку розбудив якийсь дзенькіт. Дзень!.. Дзень! — бриніло перед самим носом. Володька понюхав: запахло вологою і наче ніжною зеленню. — Хлопці, капає! — підскочив Шумило. — Надворі березень! На цю новину кожний відгукнувся по-своєму. Грицько. Справді, весною повіяло. Вже, мабуть, перші проліски з’явилися. Михайло. Саме пора боронувати ріллю. Ех, оце б пару коней, і пішов би степом… Володька. Болотяка зараз — по коліна. Як ти, Грицьку, подибаєш додому? Грицько. На животі полізу. Аби скоріше… Випадок, дрібний випадок прискорив час їхньої втечі. Зінько лежав найближче до сходів і не спав, а дрімотливо мружив очі. Внизу, в першій кімнаті, пиячили німці, і Михайлові здалося, що вони сидять у нього над головою. Він чув навіть, як вони плямкають губами, як дзвенять чарками. А коли есесівці загорлали пісню — надсадно завібрувала ляда. Зінько підняв голову і зрозумів, нарешті, секрет акустики: очевидно, Володька забув причинити ляду — жовтим квадратом світився хід на горище. І — що за чортовиння! — в тому квадраті з’явився привид… кирпатий носик, тоненькі кіски, пара оченят. Ти ба! Мабуть, дочка дядька Антона. Дівчинка зі страхом, з дитячою цікавістю заглядала на темне горище. Михайло приклав палець до губ, хотів сказати: тс-сс!.. І чи Зінькові патли, чи його застереження настрахали малу — вона з пронизливим криком, немовби м’яч, покотилась по сходах. В коридор вибігли німці. Трах, бах! — захряскало на сходах. — Пан, то кицька… кис-кис… — розгублено лепетав дядько Антон. — Хлопці, назад! — Шумило стиснув рукоятку нагана, цілячись на світлий квадрат. Спіймав на мушку лису голову, і палець торкнувся курка… Німець закліпав осоловілими очима: темрява, тиша… — Мяу, кис-кис, — писклявим голоском лисий покликав кішку і, реготнувши ні з того ні з сього, посунув униз. Вгамувавши трохи шалений стукіт серця, Володька прошепотів: — Тільки стихне — на землю. Все! Більше не граємось в піжмурки. * * *

Ось вона, та місцина, про яку говорив Шумило! За двогорбою спиною древньої Козацької могили починалося урвище — таке стрімке й обривисте, що й дикі кози його обходили. Внизу, коло підніжжя глинистої стіни, хлюпотіла річка, а далі широкою долиною розлилося смарагдове море очеретів і верболозу. — Десь тут я бачив нору, — Шумило на «батькових» посунув з гори, гуркочучи крем’яхами, і приліпився на верхньому карнизі. За ним спустилися Грицько з Михайлом. Праворуч карниз був ширший, і там приткнувся кущ дерези. За цим кущем чорним півколом зяяла діра. Колись, очевидно, була вона обмурована, але потім цегла поросла мохом, павуки заснували її тонкою марлею. Володька просунув залізний лом — лом повис у руці. Значить, глибоко! — Ну, прощавай білий світ! — Шумило звісив ноги, помахав ними в порожнечі, підморгнув хлопцям і… — Ап! — долинуло з підземелля. Настала тиша. Страхітлива паща, проковтнувши одного, немов чекала: хто там наступний? — Володь! Де ти? — пригнувся Грицько. Гуд-гуд-гуд, — задвигтіло в підземеллі. І раптом гора озвалася: — Хлопці, стрибайте! Шшах! — полетів Михайло. Шшах! — полетів Грицько. Під ногами твердо… Слизька багниста темрява… І холодно, як в льоднику… Ггга! — налетіло ззаду. — Тю, це ти, Володько? Темрява зареготала. — Зараз таке побачите… Блиснув ліхтарик (Володьчин трофей з Кіровограда), вузенький пучок світла поповз угору по замшілій стіні й уперся у високе склепіння. — Ого, який зал! — Що б це могло бути? — Батько мені розказував, — Шумило повів ліхтарем убік, і синюватий промінь, витягнувшись, як комарине жало, ледь торкнувся протилежної стіни. — Батько розказував: колись над урвищем стояла козацька фортеця… Бачили — цегла деінде валяється на горі? Ото, мабуть, рештки… А печера… Я знаю для чого? Може, склади були… Оглядаючи зал, хлопці наткнулись на східці. Ступили раз, вдруге, втретє і… вперлися в глуху стіну. Шумило знічев’я вдарив ломом — і лом провалився в порожняву. Розваляли замурований хід — нова галерея. Ще більша, ще просторіша. Тільки запах — як з гнилої бочки… Загомоніли навперебій. Грицько. Оце штаб-квартира! Володька. Тарасу Івановичу скажемо: до нас, батьку, під землю! Бо там, в Краснопілках, згребуть собаки. Грицько. А тут — столик для Ліди… Друкарська машинка. Листівки запустимо. Михайло. Нари треба зробити. Краснопільських хлопців заберемо до себе. Та й наших чимало буде. Грицько. Інтересно — приймач братиме? Через гемонську товщу? Принесу з лісосмуги, попробуємо. Володька. Про нашу хату дамо знати поки що тільки Тарасу Івановичу. І Ліді, звичайно. Вона, так би мовити, на легальному становищі, це дуже зручно: зв’язківець. Без зв’язку ми ніщо, ми ховрахи під землею… Ну, й батькам перекажемо. Хай знають: ми повернулись, живі й здорові. Михайло. Як?! І Хмелю скажемо? Це слово само собою злетіло з Михайлового язика. Він спитав, і гарячий струмінь обпік йому щоки. І пригадалась школа, галасливі збори, коли приймали Гришу в комсомол. І тоді Зінько, не подумавши, ляпнув про те, що батько чи дід Хмельового колись прислужували куркулеві (Михайло й сам добре це знав). І тоді приголомшила його тиша, така ж нестерпна, як зараз в підземеллі. Зінько — це надовго врізалось в пам’ять — зловив на собі презирливий погляд Ліди. А потім піднявся класний керівник Тарас Іванович. — Стало модно чомусь, — промовив хриплувато, — розбирати людей по кісточках. Жива людина, запам’ятайте, не бездумний прилад, не компасна стрілка: як не крути, а вона в один бік показує. Куди батько, мовляв, туди й син… Запам’ятайте: ви самі, ваш колектив ліпить характер кожного і… Гриші. Який у вас духовний заряд, такий і в нього. Не спішіть ганьбити когось — себе ганьбите. Приголомшлива, нестерпна тиша запала в підземеллі. Вічна пітьма катакомб крижаними очима дивилась на Михайла. Яке маєш право не довіряти Грицькові? Ну, прямий ти, обтесаний, рівний, як дишло. Та чи не криється за цим твоя обмеженість? Твоя неспроможність зрозуміти товариша, у якого не таке просте життя? Може, він глибше почуває, де зло, а де добро, що вистраждав свої переконання, свою мрію, що відстояв їх в нелегкому двобої? — Гришо, — спромігся нарешті заговорити Зінько. — Я не хотів… Я так випадково… Михайло ждав: спалахне, розходиться Гриша. І про збори нагадає, і про сутичку в Лідиній хаті («Пам’ятаєш: „Не вірю йому, як і старому Хмелю“? »). Але Грицько, на великий подив, з гіркотою і безнадійністю вимовив: — Чого ж? Про батька — правда… Ради бога, прошу: не потикайтесь на очі йому. І про мене — ні слова. Михайло згріб обох, Грицька й Володьку, в оберемок і з дивною ніжністю пробасив: — Лягайте, хлопці, спочиньте. Я… щось не хочеться. Повартую. …Все складалося ніби добре. Де ще знайти надійнішу схованку? Про ці печери в селі мало хто знав. Але припустимо, німці дещо рознюхають. Підійти до урвища можна тільки степом, а степ тут голий, людину за три-чотири кілометри видно. Поки ворог сюди, хлопці сторчма в кущі, в очерети, в суцільне плетиво лозняка і — шукай вітра в полі… І все-таки… Якщо насядуть несподівано? Вихід з катакомб єдиний, і той — вузький, незручний. А закриють його, і вони опиняться мов у домовині. Ці думки не давали спокою Зінькові. Із печери тягло споконвічним холодом, тхнуло цвіллю, і Михайло прикрив Грицька й Володьку своїм піджачком, — хай спочинуть з дороги, а сам не міг заснути, позирав на вузеньке «віконце», що ледь просвічувалось вгорі. Колись, очевидно, звідси вибирались по східцях; так, по східцях, інакше не можна — стіна висока. Східці, певно, були дерев’яні, отож давно згнили. А як же тепер? Поставити драбину? Ну добре, вони зроблять драбину. Скільки ж треба часу, щоб по одному вискочити з підземелля? А якщо їх збереться чоловік двадцять?.. Михайло заворушив губами, щось підраховуючи, і раптом, схопившись на ноги, став міряти галереї; перша була квадратна, приблизно дванадцять на дванадцять кроків, а друга, глуха — шістнадцять на двадцять. Поки спали хлопці, Михайло тихцем видряпався з печери, довго повзав над урвищем і, як признався згодом, власним животом виміряв схили гори, щоб уявити собі план розташування катакомб. Задоволений підрахунками, він розбудив Володьку й Грицька. — Вставайте, роботка знайшлась! Хлопці одбрикувались, сонно крутили головами. Яка там в дідька робота після тридцятикілометрового переходу! Дай людям спокій, ведмедю бездушний!.. Та Зінька не можна було ні розчулити, ні дійняти лайкою. — Ви, хробаки! — торсав він хлопців. — У нас буде запасний вихід. Чуєте? Запасний вихід з другої галереї. — Зінько потяг напівсонних «печерників» у другий зал. — Якщо довбать оцю стіну… метрів десять, не більше — проб’ємось до сонця. Там зразу — круча… — Гм… Кажеш, десять метрів? — Шумило, видно, тільки тепер прийшов до тями після наглого пробудження. — Десять — підходить. Хоч і земелька тут… зубами не вгризеш. — Ломом візьмемо! — пожвавішав і Грицько. — Це ж, братці, не тільки вихід, а й вентиляція. Без вентиляції нам — капець. Поспав — наче камінь у грудях. Селянські діти, вони змалечку були привчені до волячої роботи. Але так викладатися, як у підземеллі, їм ще не доводилося. Це був, за висловом Володьки, єгипетський труд. Удень вони довбали траншею, а вночі потайки пробиралися в село і на плечах несли цеглу, дошки, інструмент, різне майно. Нічні «прогулянки» ледь не скінчилися для Володьки трагічно: якось він наткнувся на Криворотька. Чи пізнав його поліцай, чи ні — важко сказати. Словом, «чорногуз» погнався за людиною, яка тягла на собі щось підозріло велике й кругле (то Володька пер діжку для води). Поліцай крикнув «Стій! », а коли утікач припустив щосили — кулю пустив навздогінці. Врятували Шумила довгі ноги й міцні легені… Довбали поперемінно, довбали до нестями, до одуріння. І грунт же їм трапився — спресована глина, крем’яхи, камінь. Вдариш ломом — аж іскри скачуть, аж гуде підземелля. І чим глибшає траншея, тим важче: ні повернутися, ні розігнути спину. Страшна задуха. Пісок скрипить на зубах. Пилюка забиває горло. Та спочинку немає. Задихаєшся в норі — вилазь, бери сокиру. Теши кілки, забивай у стіни — це будуть нари. Трохи оклигав за такою роботою — знов довбай гору.

Спочатку хлопці одгортали землю на дно печери. Метр за метром росла траншея, і вищала купа вийнятого грунту. Куди ж подіти його? Михайло нарешті придумав: «Є в нас лантухи? Є! Виносити землю геть і в річку її, щоб не видно слідів…» Незграбний, вайлуватий, він з дивовижною спритністю дряпався по стрімкій кручі, де легко зірватися з пустими руками, а в нього ж на плечах — трипудовий лантух. Ні Володька, ні Грицько не могли позмагатися з Михайлом, — він був справжнім верхолазом, цей табунчанський ведмідь. Власне, він сам переніс оту гору землі, переніс її з печери в низину, кожного разу ризикуючи життям… І Грицькові пригадалося: «Нам такі, коли гризти землю — гризтимуть, перти мішки — пертимуть, нам такі підходять»… Михайло мав право сказати ці слова. Він мав повне право! Настала мить, довгождана мить, коли якось раптом обвалився верхній шар землі і «печерники» вирвались на світло. Весняний промінь несміло ковзнув по стінах траншеї, подзьобаних ломом; він, тоненький, соромливий, замерехтів лише скраєчку, а хлопцям здалось, що їхньою штольнею скотилося в підземелля сонце і зупинилось здивоване: коли ж ви, хлопці, зробили все це? І дерев’яні нари вздовж стін, і столик, і навіть цегляна грубка і — дивись! — поличка, а на ній — радіоприймач, де притаївся голос Москви, і в кутку — збитий Михайлом ящик, а там — німецькі гвинтівки… Потягло в катакомбах свіжим вітерцем. Грицько порушив урочисту мовчанку: — Отепер ми — підпільники. Тепер почнемо… Четверо за кам’яними стінами

Весна в селі — радість. Навстіж відкриваєш вікна: заходь у гості, яснооке сонечко! Сідай на покуті, миле! Заквітчаєм тебе барвінком, вистелемо доріжку м’ятою і поведемо весільний танок. Защебечуть величальну ластівки, будуть вторити їм ручаї дзюркотливі. Повінчаємо тебе, сонечко, з колосистою нивою, щоб родила вона багато, щоб зерно наливалося золотом. Весна в селі — свято. Навстіж відкриваєш серце: овій, освіжи мене, вітре! Легкокрило полинемо в поле, в зелене роздолля, чорними скибами наріжемо землю і будемо бенкетувати. Хай не скупиться хмара, хай наливає по вінця! Пий, рілле, досхочу, зашумуй весняним хмелем, щоб міцна, як вино, зійшла ярина! Весна в селі — пісня… коли це мирна колгоспна весна. Якщо ти — вільний господар своєї долі — йдеш на артільне поле; якщо знаєш, що в село не налетять жандарми і не будуть гнати тебе на підневільну роботу, гнати прикладом, наче худобу; якщо за твоєю спиною не сичить Федоренко і не глумиться поліцай Криворотько: «Бач, на більшовиків старався, а тепер — руки відібрало!.. » Зіткнулись у селі дві нерівні сили — овдовіле жіноцтво і безжальна машина фашистського терору, безоружні матері і сталеві каски німецьких завойовників. Це була щоденна боротьба — глуха, вперта, подвижницька. Боротьба за свою совість, за честь перед святою землею, перед пам’яттю тих, хто далеко на сході боронив мозолясту правду. Битва починалася з атаки на власне серце. Треба було зламати себе, побороти роками усталені звички; натруджені руки просилися до роботи, а ти мусив наказати їм: занімійте! Хліборобська совість веліла берегти кожну зернину, кожну артільну цурку, а ти мусив наказати їй: ламай, знищуй, пали, щоб нічого не дісталось ворогу. Тисячолітнім досвідом трудівник навчався остерігатись хвороб, а тепер, як блага, накликав на себе коросту й лишаї, старече горбив спину, аби тільки не скоритись чужинцю. І палали в Табунчанському скирти соломи, заносило мулом поламані плуги та борони, ящур безжально косив худобу, відсиджувались в схованках бородаті «діди» та паралічні «бабусі» — деяким «старцям» і сорока не було. «Брешуть вони, прикидаються! » — наливався жовчю староста. * * *

Поліщуки на свій лад перебудували курник. Перегородили його стіною — вийшов сарайчик і «кімната». А щоб узимку не задувало з дверей, приробили сінці. Мати сказала: «Треба ще куточок для Ліди». І от «кімнатку» перетнула глиняна стіна, й з’явилась ще одна комірчина, тісна, темна, з віконцем на північ. Тут поставили ліжко, столик та два стільці. Під вікном Валько й Льонька посадили бузок — Ліда дуже любила його ніжний духмяний цвіт, — і сестрин «кабінет» був готовий. Відтепер Ліда ніби відділилася од сім’ї. Мати з потаємною тривогою слідкувала, як дорослішає, все глибше й глибше входить у своє, самостійне, життя її донька. Колись було ясне, відкрите дівча — як на долоні. Скільки раз заплітала їй золотисту косу, пестила ніжні рученята і заспокійливо думала: вона моя — до найтихішого поштовху серця, до ледь помітного тремтіння кожної жилки. А зараз — і моя, й не моя. Вже бродить у її душі щось своє; вже свої думки хмарять їй бліде, стомлене личко. Не легко, ой, не легко розгадати матері, що там на серці у доньки! Взимку, після хвороби, була вона в зажурі, ніби глуха до всього, — не виходила з хати і навіть за книжки не бралася; більше на кушетці лежала, все думала й думала. Тільки промовить інколи: «Де ж вони зараз, хлопці?.. » І раптом — напровесні, коли одшуміла повінь, — прийшла додому зовсім інша: легка й щебетлива, як ластівка; сміється, по хаті кружляє, хлопців за чубчики смикає. Донька повеселіла — і мати розігнулась, просвітліла. Дивується стиха: що з Лідою? Ніби чари скинула… Що то за чари, дізналася мати випадково. Вночі, крізь сон, почула Лідину розмову з Грицьком. Про якісь печери, про вчителя… Ранком мати — ладком, обережненько! — рішила вивідати, звідки взявся Грицько. Усміхнулася Ліда, зовсім по-дитячому палець до вуст приклала: «Тут вони, хлопці, в селі. Повернулися. Тільки ж, мамо!.. » Ну, то зайве — матір застерігати. І знов, як раніше, поринула дочка в роботу. Та невідома робота не давала спати старій. Вночі прокинеться, крадькома загляне в хатину — блимає каганець. — Ти все читаєш та пишеш?.. — Треба, мамо, — скаже ніжно, а в голосі чується: «Не питай мене більше, мамо». А то накине хустину і зникає в темряві. В легкому платтячку, тонка, як билинка, тільки й того, що батькового високого росту. — Ти йдеш, доню? — Треба, мамо. Таких «треба» багато у неї. Треба, щоб зібрались у хатинці друзі; буде бриньчать гітара, будуть сміх і жарти — така собі сільська гульня, але слідкуй все-таки, мамо, щоб ніхто сторонній не стирчав під хатою. Треба, щоб прийшов учитель фізики із Краснопілок — пам’ятаєш, мамо? Ага ж, Тарас Іванович! — буде важлива розмова, не для сторонніх вух. Треба передати ковалеві оцей папірець, але сховай його, мамо, поміж коржів — так буде краще… Мати, немовби вибачаючись, безшумно заходить в хатину, сідає на ріжок стільчика: — Ну, як воно там? Вона вже звикла до того, що Ліда знає, — а звідки, не насмілилась спитати, — як воно там, на фронті. І з надією, з тривогою дивиться у доньчині очі — великі, голубі, задумливі. «Брешуть німці, — спалахне вогнем Ліда, — ніби вони за Уралом. Брешуть! Москва стоїть, як стояла, Волга — у наших руках». Зітхне полегшено мати, піде до сусідки, щоб по-своєму переказати новину: «Не сумуй, Палажко, ще прилетить твій Лебідь. І мій прилетить… якщо голови десь не склали»… * * *

Глуха темна ніч. Тиша. І раптом — ба-бах! — у двері. — Гей, розтаку!.. відчини! Мати кинулась до вікна. Вибігла з хатини Ліда. — Одкривай! Бачиш — гуляємо. Став самогону, більшовицька морда! Хряснуло вікно, полетіли шибки на підлогу. В хату просунулась кудлата голова. Старостин голос: — І бичка веди! На закуску!.. Спишем, ге-ге, куме? — Іменно! — це озвався Криворотько. Загупало під вікном, блиснув ліхтарик. — Одкривай, чуєш! Двері висадимо. — Федоренко, де твоя совість, — благально мати. — Отямся! — Куме, вона ще погрожує. Гати! Тріснули двері, в сінях загуркотіли відра. Хрипле ричання. Дві темні постаті. А навстріч їм — білі чайчині крила. То Ліда. То її пронизливий крик: — Не смійте! Не смійте! — Ти диви?! — оторопіло поліцай. — Голубка! Сама в руки лізе. Тягни, куме, її! Схрестилися руки — бридкі ворожі руки і гарячі материні: — Геть, бугаї! Вона ж дитина! З-за материної спини — скрегіт зубів і Вальчин видих: — Назад! Сокирою сікону! Льонько, біжи до Шумила!.. — Тю, гвалт підняли! Та ми ж самогону… Тю, навіжені! Пішли, куме, пішли… І вже за хатою — хмільний бичачий рев: А ночка тьо-оомная била-а-а!..

Ранком у двір заглянув Федоренко. Морда розпухла, обвисли гладкі м’ясисті щоки. Бликнув з-під лоба на Поліщучку: — Веди корову! Здавати будеш. Матір наче вдарили під груди. Сполотніла відразу. Діти ж від голоду загинуть! Вже й так світять кістками, щирицею давляться. Одна надія була — на Снігурку, і ту віддати німцям. Заплуталась сльозинка між зморшками, застигла на сухій щоці. — Де ж правда? Я ж здаю молоко… по плану. — Краще мовчи! — показав пухлого кулака староста. — І бичка веди, чуєш! Пожаліла для добрих людей — німці з’їдять, — Федоренко крутнувся і пішов по сусідах, щоб повтішатися ще над вдовиними слізьми. …Повела свою теличку сусідка Палажка. Повели корівок матері — німці підбирали останню худобу в селі, йшли жінки понурі, заплакані, наче не скотину, а себе тягли за вірьовку на бійню. Мати вигнала із сарайчика Мазуна й Снігурку. Ніжно погладила Снігурчину шию, провела рукою по теплій, довірливій морді: — Прощавай, годівнице! Снігурка відчула недобре, заревла. — Хлопці, — покликала мати, — попасіть їх коло Палажчиної хати… Хлопці навчились розуміти неньку з півслова. У сусідки Палажки здохла корова від ящура. Значить — кінець. Раз зважилась мати на це — іншого виходу немає. Тепер можна зовсім забити сарайчик: курей і свиню німці давно «реквізували», тепер в хліві — тільки мишва гасає. * * *

За хатою Валько зліпив із глини кабицю. Треба трохи фантазії, і присадкувата потріскана плитка перетвориться на бойовий корабель. А Льонька Поліщук буде на ньому кочегаром… В топці палахкотить вогонь, чорний дим валує з труби — старенького відра з вибитим дном. В казані булькає вариво — два бурячки і просяна лузга. Готується вечеря на всю команду. Ех, аби це був справжній лінкор, вийшов би Льонька на капітанський місток і: «Право руля! Повний вперед! » — повів би лінкор до комори. Сьогодні, кажуть, загнали туди наших людей, підпільників із Краснопілок. Тих, говорять, що підірвали німецькі машини на Бобринецькому шосе. Кинули їх, зв’язаних по руках і ногах, на кам’яну долівку, на залізний засув зачинили і варту кругом поставили. Ото б навести всі бортові гармати і смальнуть по варті, щоб полетіли шкереберть поліцаї. А тоді гукнути по-капітанськи: «Виходьте, люди, з неволі! » Сирувате бадилля курить, дим виїдає очі; Льонька тікає від диму під бузкові кущі. Прислухається: в Лідиній хатинці бубонить чоловічий голос. На віконці тріпнувся каганець, вихопив з темряви плечисту постать. На короткій шиї — лобата, лиса голова. Це Тарас Іванович — учитель фізики з Краснопілок. То за його ідеєю Грицько й Володька будували аеросани. То він разом з хлопцями хотів податися в далекі мандри. Все обірвала війна. Але й тепер Тарас Іванович не залишав своїх вихованців. Через тиждень-другий заходив до Ліди. Притих за віконцем басовитий голос, і ось між бузком майнула постать учителя. Тарас Іванович привітно махнув Льонці рукою і спішно подавсь у берег; бур’ян поглинув його, як море піщинку. Вкрадливо, наче зграя вовків, виповзали сутінки з густих заростів кропиви й бур’янів. Тиша й темінь оповивали землю. Про щось таємниче переморгувались між собою одинокі зорі. Раптом хитнувся кущ бугили, і знову до хати посунулась невиразна тінь. Хтось шкрьобав по стежці, зігнувшись, озираючись навсебіч. Злодій… Льонька вже хотів крикнути, як тінь враз випросталась… Ти ба — Грицько Хмельовий! З пекла, чи що, повернувся? Його ж німці забрали ще взимку… Грицько приклав пальці до губ і строго: — Тс-с-с! Дома сестра? — У хатинці. Звідки, Гришо? — Мовчи! — і Грицько, згорбившись, прослизнув до хати. Його розмова з Лідою була коротка. У віконечко видно: Гриша гарячково жестикулює руками, відкидає назад спітнілий чуб, нервує, не знаходить собі місця. Ліда говорить спокійно. І раптом, різко обірвавши Грицька, крикнула. Крикнула грубо, з тремтінням у голосі. Шибка тоненько дзенькнула — і запала тиша. Хмельовий, ламаючи кущі, прожогом метнувся мимо кабиці. Не обізвався на Льоньчин голос, а пригнувшись, стрімголов полетів бур’янами до низу, наче за ним хтось гнався. Бідний Грицько! Мабуть, здалека прилетів, через гори й ріки пробирався, щоб поговорити з нею. І ось — погомоніли… Чого з ним Ліда така… немилосердна? Грицько Хмельовий в ролі Отелло
(З щоденника Ассоль)

В один вечір — дві такі зустрічі! Перша принесла стільки радощів та хвилювань. Нарешті — справжнє діло передбачається! Друга зустріч і розсмішила, і засмутила Ассоль, і, якщо бути відвертою, трохи потішила самолюбство. А втім, усе по черзі. Неждано-негадано нагрянув (зашифровано) Тарас Іванович. Те, що він власного персоною з’явився на очі своєї вихованки, свідчило про одне: є серйозна розмова. Інакше для чого ризикувати, під носом у зелених пробиратися на стареньку шхуну, яка загубилася серед піратських кораблів? І справді, розмова була важлива. Він сказав: «Пірати схопили наших, кинули їх в трюм. Якщо до ранку не звільнимо — все… Зараз дорога кожна хвилина». Він пояснив, що доручено зробити зурбаганцям, і як вони повинні взаємодіяти (зашифровано) з краснопільською групою. Крім того, додав: «Продовжуй вивчати піратські документи. Твої дані дуже важливі для нас. Щосуботи, як і домовлено, ти повинна інформувати нас…» В його присутності Ассоль все ще відчувала себе ученицею: розгублено червоніла, ніби її викликали до дошки й запитали: «То який перший закон Ньютона? » І коли він зауважив: «Ваша група добре себе зарекомендувала, — передай це своїм друзям, — сподіваємось, не підведете й зараз», — для неї це прозвучало: матеріал засвоїла, ставлю оцінку п’ять… Прощаючись, Ассоль хотіла сказати старому щось тепле, хороше, та відбулася знов офіційним учнівським — «до побачення». Коли він пішов, Ассоль теж почала збиратися в дорогу. Треба негайно зустрітися з Бітт-Боєм. Раптом грюкнули двері, і в каюту увірвався…Грей. Так, Грей, хоч він і не мав права заходити. Він був чудний, зурбаганський капітан: чуприна настовбурчена, обличчя бліде, аж синювате під очима. — Що з тобою, Грею? — занепокоїлась Ассоль. — Вчора був у вас (Федоренко)? — Ну? — Він чіпав тебе? — Ну?! — Що ти нукаєш?! — підскочив Грей. — Я вб’ю його! Чуєш? Вночі, сьогодні ж, пришешелю негідника! Це було так серйозно і так по-хлоп’ячому комічно, що Ассоль мимоволі засміялася: — Причина кривавої помсти? Чи не ревнощі? — Це моя справа! — Прекрасно! Капітан Грей в ролі Отелло… — Це моя справа! Він був смішний у своїй дитячій гарячковості, і запальні слова його звучали кумедно й… зворушливо. Та Ассоль добре знала: Грей не любить жартувати. Він зробить все, що задумав, і це було вже гірше. Вона примирливо сказала: — Відкладемо драми на пізніше. — Я вб’ю його! — як заведений, бубнів Грей. Щось гаряче хлюпнуло їй в обличчя. — Слухай, Грею! — Ассоль взяла його за комір і, наче учня-бешкетника, повела до дверей. — Може, дати холодної води? — і, наголошуючи на кожному слові, промовила: — Сьогодні є робота. Важливіша за твої особисті рахунки. Отож йди до Бітт-Боя й чекай. Зрозумів? — Я прикінчу його! — Грею! — голос її зірвався. — Забув попередження? Виженем за найменшу провину! — І чорт з вами! — Дурень! Іди геть, бо… — вона б ляснула його по щоці, аби це був не він, капітан Грей… Ассоль знала: він трохи охолоне й вчинить так, як вимагає неписаний закон товариства. * * *

Буває ніч, коли не віриться, що над землею ще підніметься сонце. Буває ніч, коли груба важка темрява давить, гнітить тебе, і ти спотикаєшся на грудках, як сліпець. Буває ніч, коли здається: все живе спить… — Грицько, ти тут? — шепнув Володька. — Тут, — Хмельовий обізвався зовсім поруч. — І ти, Михайле? — І я. Нам, здається, лівіше, — Зінько пошастав рукою по траві. — І де він узявся, рівчак? Вони взяли лівіше. Їм треба було вибратись до старого горіха й залягти. Трохи пізніше мала підійти група краснопільських підпільників. Як тільки тричі прокряче качка — вони кинуться до комори і… Коротше, план операції був продуманий до найдрібніших деталей. Нерви були напружені до краю. Боляче дер по душі кожний необережний рух, кожний шелест. — Мишко, не сопи… — А ти не човгай лапами. Раз у раз натикалися на корчі, на камені. Який дідько їх накидав? Колись хлопці часто грали тут у цурки — гладенька толока була. А зараз що не крок — то яма, то горбик. Аж ось і скопана земля. Над головою зашуміло лапате листя горіха. — Нарешті! — передихнув Володька. — Оце б закурити… — Тс-сс!.. Бачите? В печерно-густій пітьмі блиснув вогник. Блиснув в одному місці, а згодом — в іншому. То, мабуть, ходили вартові. Ліда попередила: в пришкільному саду — кроків за двісті од комори — зупинилась німецька авторота. Двісті метрів — це зовсім близько. Таке небезпечне сусідство надто ускладнювало справу. Саму комору стерегли три поліцаї, і зняти їх — штука проста. Але ж німці під боком. І приміщення, в яке загнали заарештованих — справжня тобі в’язниця: стара, ще дореволюційних часів комора з кам’яними стінами, з вузенькими віконцями, загратованими залізним пруттям; долівка цементована, двері — на важких засувах. За кам’яними стінами раніш зберігалось зерно, тепер — сиділи смертники. «Про що думаєте, хлопці? » — Шумило напружено вдивлявся у пітьму, начебто можна було крізь липку чорноту ночі зазирнути в комору. Він виразно бачив перед собою трьох чубатих братів Затяганів, Семена Гарбу, рябого козарлюгу, дуже схожого на свого покійного діда. «Не тушуйтесь, друзі, — ми поруч з вами, ждемо тільки сигналу. Коли вже доля змилостивилась і лишила нас на волі, то хай навіть земля западеться — вирвемо й вас з кам’яного мішка!.. Ми теж, хлопці, могли опинитися там, за стінами, та нас врятував тоді просто випадок». Справді, Володьчина трійка врятувалась випадково. Вони до півночі сиділи в катакомбах, чекали Тараса Івановича. Вибухівка у них була. З тонких дощок самі збивали ящики і начиняли їх вибуховими шашками. Цей страхітливий вантаж хлопці називали «таблетками». Дві такі «таблетки», оперезані вірьовками, вже готові були до подорожі. Не вистачало тільки капсулів-детонаторів, цих мініатюрних трубок з гримучою ртуттю й бертолетовою сіллю. «Я принесу», — пообіцяв Тарас Іванович. Звечора він пішов у село і лише о другій годині ночі повернувся. Коли Володька одержав блискучі, з чорними вусиками, довгасті трубки, йому раптом запахло кузнею, паленим вугольком, солодкуватим димом горна. Володька кинув на вчителя допитливий погляд: «Батькова робота? » А вчитель нахмурився: «Ти дуже цікавий, Володько! Поспішайте, поспішайте, вас хлопці ждуть». Їм таки треба було квапитись. Вже сіріло надворі, крайнеба виткалась прозора блідо-голуба смужка. Холодний світанок підганяв їх. Десь далеко-далеко гримкотіло, й тихо здригався оповитий фіалковими сутінками степ. То на Бобринецькому шосе торохтіли машини; день і ніч йшли важкі п’ятитонки, тягачі з гарматами, броньовані «фердінанди», «тигри». Цей скреготливий, оглушливий потік заліза й сталі ніщо, здавалось, не могло зупинити. Шосе ревло й двигтіло, харкаючи отруйливим димом, а степ немов оглух, і пожовкла трава навкруги никла долу. Мовчав полонений степ. Та ось розверзалась земля, гнівом, вогнем розпирала груди свої — і летіли в кювет шмаття брезенту, каски, оплавлені «зуби» гусениць. То тут, то там здіймались над шосе вогненні смерчі, вириваючи у ворога землю з-під ніг. Скорчившись по-гадючому, завмирала на якийсь час фашистська колона; гасали по степу каральні загони з лютою рішучістю виловити й знешкодити «штепмордер» — степових бандитів. А вибухи гриміли знов і знов, кожного разу в новому місці. Цієї ночі мав злетіти в повітря місток за Компаніївкою. Туди й поспішали «печерники». В глибокій балці, що буйно заросла глодом і шипшиною, Володьчину трійку ждали краснопільські хлопці — брати Затягани і Семен Гарба. Володька уявляв собі, як злиться нетерплячий Семен. Хмурить кошлаті брови, позираючи в світанкову каламуть, і лається: «Де їх трясця носить! » Та й хто б не лаявся: домовились зустрітися опівночі, а вже світає. Тепер чекай наступної ночі. — Хоч би флягу взяли з водою! — бурчав невідомо на кого Шумило. — Цілий день будемо смажитись на сонці… Він ледве встигав за Михайлом. Як підняв Зінько на плечі двопудову «таблетку», так і пер її без передиху; сорочка прилипла йому до тіла, очі скров’яніли від напруги, — а він гріб і гріб землю ногами, важкий, сутулий, по-волячому упертий і невтомний. По крутому схилу, порізаному весняними струмками, вони спустилися в балку. Вже й тут, у низині, було видно. Неподалік горбився трав’янистий насип шосе; коли пролітали машини, оглушливе ревище котилось долиною, й по укосах балки на голови хлопцям сипався пісок. Володька, спершись на лікті, з тривогою озирав кущі, яруги… Принишклі чубчики глоду… Сиві клубки — дим чи туман… А де ж краснопільці? Шматок паперу, він би виразно тріпотів білими крильцями на сірому тлі балки. Але умовного знаку не було. — Посидьте, я розвідаю, — Шумило поповз між колючим глодом. Ось він рукою відхилив гілку і… наче пірнув, злився з землею. Що там? Хвилину, другу, третю відстукували отерплі серця. Не ворушився Володька. А коли тихо, непомітно подався назад, очі його сказали: німці! Уткнувшись в пісок, вони незрушно лежали на дні балки, а сонце шворнем пропікало отерпле тіло. Скільки лишилось до смерті? Секунда? Може, година? Скоріше б… Від спеки, від нескінченного скреготу машин здурманілим жорном крутилась голова. Скоріше б! Якщо піднімуться німці, почнуть прочісувати балку — кінець. «Ну, піднімайтесь, гади! Хто перший свинцю скуштує? » — стискував Володька слизьку од поту рукоятку нагана. Одна думка пронизувала розпечений мозок: «Де краснопільці? Втекли чи спіймалися?.. » Хто скаже, коли й од чого пробився жмуток сивини в циганському чубі Володьки? Може, того палючого дня у степу, коли він з друзями каменем пролежав у рівчаку, з хвилини на хвилину чекаючи смерті? А, може, вночі, коли повернувся в печери і слухав Ліду, слухав про те, що не давало йому спокою: де краснопільська четвірка? На якусь годину Шумилова група спізнилась до того, що трапилося коло мосту. Брати Затягани і Семен Гарба, — про це розказала Ліда, — ждали «печерників» з вибухівкою до світанку. «Ідуть! » — зрадів Семен, зачувши в ранішній тиші обережні кроки. Затріпотіли над кущем білі крильця: ідуть, нарешті! Але йшли… з одного боку, йшли з другого боку… В чорних кітелях… З гвинтівками… Каральний загін! Німці, схопивши краснопільців, тут же, біля шосе, влаштували своїм жертвам бандитський «млинок»: взяли четвірку в щільне кільце і заходилися бити. Били по черзі, били зі смаком, одкидаючи закривавлені тіла один до одного. Семен Гарба, найдужчий за всіх у групі, бачив, як метляли в повітрі чубами брати Затягани, як хтось із них виплюнув зуби, як хлопці, вже непритомні, звалились на землю. А його, Семена, все ганяли по колу. Градом сипались удари; в діло пішли приклади й багнети; зграя фашистів скаженіла од люті: двадцять не могли добити одного! Гострий, пекучий удар в голову. Семен широко розкинув руки, наче хотів злетіти… І степ, хитнувшись, упав йому на груди… Німці залишили коло мосту охорону (на неї й наткнувся пізніше Шумило з хлопцями), а Гарбу й Затяганів кинули на кузов машини. Возили їх з села в село: чиї? Жінки сумно хитали головами: не наші. Та, напевно, і рідна мати не пізнала б свою дитину серед оцих розтерзаних тіл… І все ж знайшовся один, що пізнав напівживих підпільників. Це був Криворотько. Коли запилений грузовик прибув у Табунчанське і карателі зігнали до сільської управи місцевих людей, поліцай теж прибіг сюди: що за зборище? «Ге-ге! — прогундосив Криворотько. — Із мого куща недобитки… Вірьовка за ними плаче! Оце Затяганів сімейка, точно. Кодло більшовицьке!.. А то, здається, Гарбин відлюдок». Карателі разом з Криворотьком рвонули на машині до Затяганів. Даремно: хата була пуста. Хтось, видно, попередив Ониську, матір трьох чубатих братів-комсомольців. А до Гарби Криворотько не повів гестапівців: уже давно пагорб, де стояла сторожева оселя, заріс бур’яном. Того ж дня напроти сільської управи німці поставили щось схоже на футбольні ворота. Чотири вірьовки погойдувались на вітрі. Чотири смертники сиділи за кам’яними стінами, чекаючи останнього ранку. Вони ще не знали, що десь тут, недалеко, густа пітьма приховала їхніх побратимів. …Володьку непокоїли оті блукаючі вогники. — Грицьку, скільки ти налічив? — По-моєму, три. Це тільки перед школою… Якщо почують фашисти підозрілу метушню біля «в’язниці» — відкриють вогонь. Отже, треба зробити все так блискавично й тихо, щоб поліцаї й не писнули. За горіхом хтось ледве чутно кахикнув. Причаїлися хлопці. Як не продирав Шумило очі — тільки густа, як сажа, чорнота і більше нічого. Він подався на звук. Чиясь міцна рука схопила його за плече. — Це ти, сину? — Це ти, батьку? Дзвоном закалатали їхні серця. Оце так неждана зустріч! А втім, чого неждана? Хіба не помічав батько, що син з перших днів окупації займається своїм потаємним ділом? Хіба не радів, не тривожився, не благословляв його? Та й для сина не було секретом, що за батьком ведуться «грішки». Частенько старий одлучався в Краснопілки… Може, зустрічався з Тарасом Івановичем? Мабуть, і саморобні детонатори придумали вдвох, коваль і вчитель фізики… Батько й син ішли поруч, так би мовити, паралельним курсом, і ось їхні путі перетнулися. — Ти чого тут, невірний сину? — А ти чого? — Цить! Доповідай старшому! — Старший тут — командир… — А я хто? Як командир питаю. — Ти? Командир?! Оце здорово, батьку! — Володька потряс важку батькову руку. — Доповідаю: трійка табунчанських комсомольців прибула у ваше розпорядження. Хмельовий, Зінько і я. — Добре. Завтра відшмагаю за суперечку. А тепер — марш на місце!.. Та дивіться ж мені!

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 6 7 8910 11 Следующая ⇒