(Сторінки з щоденника Ассоль) 1 страница

«Вони вийшли на палубу. Була темна беззоряна ніч. Ассоль сказала Грею: — Вам треба помитися. У вас кров на руках. — Це кров Егля. ^[3] Вона пропікає тіло, вона не дає спокою. Ми з Бітт-Боєм^[4] вирішили: завтра поховаємо Егля. І посадимо троянди. Багряні, як його смерть. — Хлопчики, прошу, будьте обережні. Грей різко повернувся до неї: — Ассоль, ви пам’ятаєте слова (Ібаррурі)? — „Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах“, — ви це хотіли нагадати? — Так, саме це. — І що ви хочете сказати? Кидайся в ополонку? — Тільки те, що сказала (Ібаррурі). Він взяв Ассоль за руку. — Ми включили вас в свою групу… — Дозвольте запитати: яку? Грей непомітно перейшов на ти. Він хвилювався: — Ти все знаєш. Майже все. Ми з Бітт-Боєм дещо зробили. На зеленому острові влаштували схованку (слід розуміти: в лісосмузі викопали з Володькою землянку). Є три (автомати). Є виб(ухівка). Треба дістати (радіоприймач). Я вже запримітив… — Це буде штурмовий загін? — Ну… приблизно. — В такій справі потрібна точність. Якщо… невдача, де ховатися? — Чого відразу думати про найгірше? — Так, про найгірше. Щоб бути готовим до нього. — Пробач. Готуючись до весілля, не подумав про похорони. — Не жартуй. Ти уявляєш роботу по книжному: увірвався ескадрою в бухту, трах-бах — потопив чорні кораблі і зник у морі… А в нас кругом — пустеля. Гола пустеля. Навіть миші — і тій нікуди подітися. Потрібний (далі зашифровано) не партизанський загін, а підпілля. Глибоке, добре замасковане підпілля. Так підказують старші. Грей ввічливо, але холодно перебив її. — Скажи, ти боїшся? — Скажи, ти з головою? — Що ти хочеш, Ассоль? — Щоб нас не передушили відразу, як сліпих кошенят. Гнітюча мовчанка. Можна було б знову розійтись ні з чим, та Ассоль, як могла, стримувала себе. Терпіння, більше терпіння! — Чого ти, капітане, витаєш у хмарах? Опускайся на землю. Подивись: що маємо тут? Невеличка бухта, де мале і старе знають нас, як облуплених. Кожен крок наш — на долоні. Отже, не твоє розхристане геройство, а (конспірація). Найсуворіша (конспірація). І найвірніші люди. — Такі є, — глухо озвався Грей. — Поки що четверо (зашифровано): ти, Володька, Михайло Зінько і я. Мало. Є ще п’ятірка в Каперні. ^[5] Грей гаряче стиснув їй руку. — І в Каперні? Здорово! Хто? — Про це належить знати мені, як (зв’язківцю). І більше нікому. — Не довіряєш, так? — Ні, починає діяти закон (конспірації). Грей ревниво заглянув їй в очі і в темряві помітив: вона не одвернулася, дивилась прямо, спокійно. — Слухай, Ассоль. Ти говориш чужими словами. Хто наставляє тебе? — Наш старший друг. Видно, таємничість, загадковість того нового, до чого вони готувались, передалася і Грею. Він ожив, він запалився: в їхньому житті трапилось щось важливе. — Хто в нас за старшого? — спитала Ассоль. — Думаю (Володька). — Добре, дуже добре! Я згодна. Цілком. Так і стояли вони на палубі, тримаючись за руки. Густа темрява не могла роз’єднати їх. Навпаки, вони вперше відчули, як потрібні їм суперечки, безжальні, відверті — без них вони просто задихнулися б; і, може, тому, що нелегко дається їм кожен крок до зближення, до взаєморозуміння, вони усвідомлювали, що сьогодні, в цю темну ніч, стерто ще одну грань, і серця їхні торкнулися одне одного… P. S. Ассоль довго не могла заснути. Думала про своїх друзів. Найперше — про Бітт-Боя (Володю). Так, йому бути за старшого. Він практичніший за Грея — обачливіший, хитріший, викрутиться з будь-якої халепи. Це те, що потрібно зараз. Можливо, він трохи сухий. Нічого, у кожного свої вади. В Ассоль — свої. Занадто вразлива і… тонкосльоза. Неприємно признаватися, але це так. Отже, спершу зламати себе, випекти з серця найдрібнішу порохню і віддати людям чисте золото. Думала Ассоль і про Дюка. ^[6] Ех, ти, ведмедю клишоногий! Прибився-таки до нас. У школі жив якось особнячком. Страшенно боявся дівчат, вірніше — гострих дівочих язиків. Сховається на задній парті, в кутку, згорбиться — видно лише копицю жорсткого, немов сухий очерет, волосся на голові — і щось креслить, мудрує. Дівчата сміялися: поглиблює систему Лобачевського!.. Самітник, діяч науки! Та зараз пригадалося не це. Пригадалося інше. Була непривітна осіння ніч. Повертаючись із школи додому, вони збилися з дороги, забрели в якусь балку. Накрапував холодний дощ, темрява була така чорна й густа, як і грязюка під ногами. Скільки не кружляли степом, знову і знов упиралися в крутий обрив невідомої балки. І тоді Дюк скинув свій піджачок — одежина була просмальцьована, бо він працював помічником моториста, — і сказав: — Хлопці, паліть! Горітиме, як свічка! Таким і врізався він у пам’ять: йде із смолоскипом у руках, мокра сорочка прилипла до грудей, вітер тріпає чуприну, а Дюк, бризкаючи вогненними іскрами, веде за собою однокласників. Значить, і ти, самітнику, прийшов до нас у цю тривожну годину! » Суд над Грицьком

Якось, блукаючи у шкільному саду, Льонька побачив Грицька Хмельового. Він копирсався в землі короткою саперною лопаткою (мабуть, поцупив у німців). Почувши легке шарудіння, Грицько сторожко покрутив головою і зник у кущах. «Що він там робив? » — зацікавився Льонька. Біля самої школи, під обчухраною вишнею, стояла зенітка, націлившись чорним дулом у небо. До неї німці нікого не підпускали, але тим більше кортіло подивитися на таємничого «звіра». Валько і Льонька тихенько підкрались до гармати, залягли в кущах. Земля пахла прив’ялим листям. Тут і там валялися порожні консервні банки, сіре шмаття німецьких газет, розбиті ящики. В шкільному саду стало бридкіше, ніж у свинарнику… Десь над степом загуркотів літак, і німець, який сидів на високій підставці, гарячково закрутив коліщатка, повертаючи дуло зенітки. З натужним ревом прорізував небо чорнохрестий бомбовоз, і його до самого обрію проводжала роззявлена паща гармати. «Ти бач, і своїх бояться! » — кивнув Льоня братові. Раптом зенітник крутнувся, витріщився на кущі, де залягли хлопці. — Рус, рус!.. Цурюк! — підскочив солдат, наче його шилом шпигонули. — Чого цурюкаєш, телепню? — огризнувся Валько. — Сам цурюкай… поки живий. Це наш сад, — і брати з незалежним виглядом побрели вниз до берега. Валько сердито зафутболив порожню консервну банку. — Напаскудили тут, кабани! Стежка привела їх до густого вишняку, і Льонька нагадав братові, чого, власне, вони забралися у шкільний сад: — Десь отут Грицько копався. Ага, під вишнями. Валько пригнувся і заходився обмацувати руками траву. Довга чуприна лізла в очі, заважала йому. Дивне волосся у брата! Взимку темне й жорстке, не розчешеш його; а за літо вигорить — стане біле й м’якеньке, ніби куделя. Повзаючи на колінах, Валько весь час поправляв непокірного чуба — сіпав головою, як та курка, що порпається в попелищі. — Сюди! — гукнув старший. — Знайшов! Він розгріб пожовкле листя — під ним була купка сирої землі. Грицько хитро замаскував свою схованку — утрамбував лопаткою чорнозем, притрусив зверху травою. — Ану, що там! — підганяв Льонька брата. — Давай, скоріше! — Може, не треба? Поліземо — а тут щось серйозне. — Чого там! Подивимось — і цурюк… сховаємо. Брат нехотя почав копирсатися в землі. Пальці натрапили на щось тверде. Фанера! Точніше — коробка. Невелика, але досить важка. Витягли її удвох, і Льонька з нетерпінням відхилив кришку: оце так штука! З провідками, з котушками! — Фю-ю-у! — присвиснув Валько. — Радіо! — Москву можна послухати? Валько тицьнув малому під ніс кулака: — Я тебе послухаю! Оглухнеш!.. Ти нічого не бачив, чуєш! — і ще раз пригрозив кулаком. — Тріпло! «Тю на нього! — відсахнувся Льонька од брата. — Наче здурів! Чого це він розходився? » Іншим разом Льоня віддячив би Валькові, а тепер — йому було цілком ясно — не до гризні. Треба сховати Гришин радіоприймач. Негайно! І як можна краще! Отак поставити в яму коробку, загорнути землею, приплескать долонею, щоб дощем не залило. А поверх — трави і листя. Готово! Відійшли убік, глянули: слідів, здається, не видно. «Де взяв Гриша приймач? — хотілось дізнатися Льоні. — І навіщо він Хмельовому?.. Тут щось не просте…» Можна було б запитати у Валька, але в нього одна відповідь: «Мовчи та диш — подумають, що спиш». Або ще так: «Будеш все знати — борода виросте». Льонька вже запримітив: і Ліда щось приховує від них. Якось за вечерею вона сказала: — Комендант вивісив у селі наказ… щоб злочинців допомогли зловити. Бачили їхніх важковозів? Здорові такі, товстоногі. Голландські коні. Так от, подохли. — Не подохли, — буркнув Валько, наминаючи картоплю. — Їх просто обдуло… од прілого вівса. Німці в ставок загнали — не помогло. Пристрелили. — Звідки ти знаєш? — А ти звідки? — Чула… В гаражі, кажуть, карбюратори з машин познімали… Німці гарчать, як собаки. Кожного дня — сюрприз. На Нерубаївці хтось кабель порізав… — І в нас! — телепнув Льонька згарячу. — В лісосмузі, де я бичка припинав. — І в нас? — Ліда пильно глянула на брата. — Не чула… «Не все ж тобі знати! » — вже скочили у рота хвалькуваті слова, проте Льонька вчасно прикусив язика. З потаємною радістю подумав: «Значить, в селі хтось орудує!.. » Хто ж це? Володька, Грицько? А може, Ліда? Тиха вона, мовчазна, а тиха вода греблі рве… Не знав ще Льонька тоді, що в голубому зошиті Ліда записала таку розмову з Бітт-Боєм — Володею Шумилом. Потрібні твої знання
(Сторінки з щоденника Ассоль)

— Непоганий початок! — сказав Бітт-Бой. — Пірати кусають себе за лікті. І ще довго кусатимуть! Ми підрубали канати і пустили їхні судна в розбурхане море. ^[7] Він був у доброму настрої, од його міцної постаті віяло силою, веселим завзяттям і, як завжди, трохи зухвальством. Він ладен був говорити без кінця. Ассоль перебила його: — Ти прийшов у справах? — О, звичайно! Про зорі з вами гомонітимуть інші. Інші — це сказано на адресу Грея. Ассоль звикла до таких шпильок і пропустила їх повз вуха. — Конкретніше. Що треба? — Як володієте піратською мовою? — А як вам потрібно? — Можете перекласти невеликий текст? — Смішно. Ще в школі навчилася. — Тисяча пробачень! Забув, хто переді мною, — Бітт-Бой зігнувся у рицарському поклоні. — В такому випадку — одержуйте!.. Він передав Ассоль (зашифровано) зведення Радінформбюро, переписане від руки. В ньому говорилося, що найважливіші наші південні порти і місто білих ночей мужньо витримують натиск піратів. Бітт-Бой перейшов на діловий тон: — Це треба перекласти, додати наші коментарі і розповсюдити… — Яким чином? — О, ти знаєш, у нас є чудо-машина. ^[8] — Добре! — Ассоль не могла приховати радісного збудження. — Сьогодні вночі зроблю. — Може, ви думаєте розташуватися тут, на своєму трухлявому ковчезі? — посміхнувся він. — Ні, дорогенька, перебирайтесь на Зелений острів. Там затишніше. І ми прийдемо туди. Від руки перепишемо український текст. Ти приготуєш зеленим пілюлю — хай глитають! Хай не брешуть! А ми своїм — радісну звістку, щоб до землі не гнулись. P. S. Грей питав колись: чи не занудить від іноземної? Думаю, він одержав переконливу відповідь. Сам бачив, як метушилися по бухті зелені, а з ними й зурбаганські посіпаки, як ганялися за нашими ластівками. Значить, і артиклі воюють!
…Через кілька днів хлопці знов навідалися у шкільний сад: не давала їм спокою таємнича знахідка. Ось той кущ… Еге-ге, ямка пуста! Хтось забрав музику! Невже німці? А може, Грицько в іншому місці закопав? Хлопці залізли в гущину. Довго рачкували поміж вишеньками — одна лобода, калачики, оплетені павутинням. Очевидно, сюди, в комашине царство, давно не навідувались люди. Вже хотіли брати повертатись додому, коли це Валько торкнув носом лопуха. — О, дивись, гніздо якесь! Справді, під лопушаним листом притаїлося гніздо, не маленьке пташине, а велике, вистелене соломою і пухом. — Та тут і крашанки! Раз, два, три… цілий десяток! Яйця були курячі; либонь, вони довго пролежали в садку, бо вже й потемніли. Валько потряс одне яйце над вухом і скривився — бовтки. — Льонь, давай картуз! Малий підставив рябого «мухомора», і брат склав яйця в картуз. Від них, навіть крізь шкаралупу, тхнуло бридким. А якщо поб’ються?.. — Слухай, на дідька нам бовтки? Брат постукав пальцем по Льоньчиній голові: — Немає в тебе фантазії. Пуста макітра… Валько взяв картуз обома руками за обідок, і хлопці, обминаючи зенітку, пішли вгору, до школи. — Оно бачиш того фріца? — труснув брат чуприною. Під школою, насунувши пілотку на лоба, сидів молоденький німець і жалібно пілікав на губній гармошці. — Бачу… А що? — Поклич сюди. Говори: ком гер, пан офіцер. Вони люблять, коли їх офіцерами величають. — Ти що, бугили наївся? — зрозумів нарешті Льонька. — Забув історію з Адиком? — Гукай. Пригостимо «пана» яєчнею. Під ложечкою у малого засмоктало, проте спокуса була велика, і Льонька писклявим голоском покликав солдата. — О, яйки! Карашо, карашо! — відгукнувся зенітник. Вухатий німець з рожевими губками, з рожевими щічками — ну просто засватана дівка! — облизуючись, помацав смердючі яйця і не гарикнув, не замахнувся чоботом, а широко розставив кишеню. У Льоньки трусилися руки, коли він обережно перекладав бовтки з «мухомора» в бездонну торбу штанів. А фріц, ласо мружачись, повторював за кожним рухом: — О, яйки! Зер гут, карашо… Заглянув на дно картуза (чи не приховали, бува, Івани й для себе трохи добра? ), переконався у їхній чесності й великодушно тицьнув братам по сигареті. З відстовбурченими кишенями німець пішов до школи, весело витинаючи на гармошці. Хлопці наче приросли до землі: повернеться вухатий чи ні? Як тільки солдат зник за дверима школи, вони рвонули до річки — тільки лопотіла стежка під ногами, тільки мелькали над головою кущі. І весь час учувалось, ніби хтось гупає позаду… Дома, коли страх пройшов, заходились реготати: — Що він зробить з бовтками, отой капловухий? — Уявляєш: запросить фріців. Скаже: «Камради, будемо їсти яйки! » — і на сковороду… — А тоді комендантові — під самого носа… — Той бере виделку і… — Ве-е! — скривився Валько. — Іди під три біси з своєю яєчнею! Насміялися донесхочу — аж під грудьми закололо. Вже були вгамувалися, коли це брат нюх-нюх облупленим носом: — Ти бовток не роздавив? — Та ні, віддали ж усі… — Тьху! Це ж твій «мухомор» так смердить! Закинь його геть! Довелося розпрощатися Льоні з картузом. А жаль, зручна посудина була. І рибу ловить можна, й вишні рвати, і землю носить, та й від сонця надійний захист. Сидять хлопці дома, а думки їхні — там, біля школи. — Може, сходимо, га? — нерішуче каже Льоня. — Переодягнемося — фріц не пізнає, їй-право! Натягли дрантя на себе — і гайда в село. Стали віддаля, роздивляються. У дворі школи німці гирготять, а тут, на вулиці, нікого, крім якогось хлопчини, не видно. — Здається, Адик, — приглядівся Льонька. Підкралися ближче: справді — Адик! Сперся спиною на паркан, кулаком сльози розмазує. — Чого ти ревеш? — гукнув йому Валько. В Адика очі запухли, на щоках — брудні патьоки. — Німець мене побив, — хлипає Адик. — Я осьо з котьолками… до кухні прийшов, — шморгає носом. — Один перестрів, з гармошкою. «Ком гер», — каже. Вийняв руку з кишені і… по морді… смердючим по морді мене. А тоді — чоботом, чоботом! — Адик заревів ще дужче. — Ай-я-я! — Валько скрушно похитав головою. — За що ж він тебе? — А я знаю? Я ж нічого… осьо з котьолками. Суп офіцерам. Під парканом, дійсно, стояли три німецьких котьолки, а трохи збоку — Адиків… «мухомор». Точно такий, як у Льоньки! Ясне діло: рябого картуза не міг не запам’ятати німець! Хіба ж знав ласий до яєчні фріц, що в тутешньому сільмазі продавали картузи тільки одного фасону — рябенькі, з пиптиком угорі! — А ти комендантові скажи! — порадив, стримуючи посмішку, Валько. — І скажу. Аякже! Він йому дасть, вухатому! — І Ліщинський, обережно ступаючи, щоб не розхлюпати офіцерський суп, покульгав скаржитися комендантові. * * *

Коли за терновими кущами витикаються дві чорняві голівки і на шляху лисичим хвостом тягнеться курява, Льонька вже знає: то біжать Лебедики. Вони не просто біжать, а вибрикують, наче лошата, один поперед одним збивають пухку, як борошно, пилюку. Веселі забіякуваті близнюки Іван та Петро, хоч і живуть аж коло млина, частенько навідуються до Льоньки. Мабуть, сирітська доля й злидні поріднили хлопчиків. Якось не вдвох примчали нерозлучні Лебедики, а сам Петро (Льонька відрізняв його од брата по смішному «вихорку» на маківці — наче корова лизнула язиком проти чуба). З хмаркою пилу вкотив Лебедик у двір, гукнув товариша: — Гайда в школу, губатий! Завтра починаються уроки. Ну, чого витріщився? А Льонька й справді витріщився на Петра. Яка школа! Які уроки і де будуть сидіти учні? На толоці хіба що? У шкільному ж приміщенні хазяйнують німецькі зенітники. Та Петрові все було достеменно відомо. Ніяких класів не буде — навчатимуться гуртом в одній групі. І жовтороті перваки, і солідні п’ятикласники. Сидітимуть не на толоці, а там, де була раніше контора. А за вчительку буде Феліна Карлівна. — Феліна Карлівна? — закліпав повіками Льонька. — Звідки ця птиця? — Зві-і-і-дки! — передражнив Петро. — 3 Нерубаївки! Ліщинську хіба не знаєш?.. — Ліщинська?! Так вона ж Феля Карпівна. — Була та загула. Перелицювалася. Щоб по-німецькому звучало. Оце так новина! Льоньку найбільше потішало те, що їх вчитиме бухгалтерша, цебто — як її? — Феліна Карлівна. Увірвавшись до Ліди в хату, — сестра щось писала в голубому зошиті, — Льонька заторохтів про школу. Ліда, підперши кулачком худеньке личко, мовчки слухала його. Коли Льонька переказав новину, суворо глянула на збудженого брата, наче холодною водою облила. — Льонь, пора тобі розбиратись у житті. В школу не ходи, зрозумів? Хочеш вчитися — давай. Дома все влаштуємо. А німці… ясно, яку науку дадуть. І все-таки Льоні дуже кортіло глянути, що ж воно буде в школі. Упросив сестру: піде на день, два, а коли щось не так — ауфвідерзеен! ^[9] Контора тісна, колись не вмістила б і половини учнів, але зараз було їх не густо. Льонька сів на задній лаві — довгій, грубо обтесаній дошці. Поруч вмостилися брати Лебедики, кругленькі, непосидючі, та ще п’ятірка їхніх друзів. Там-сям попереду між голомозих хлоп’ячих голів мелькали короткі дівчачі кіски. Школа, якщо це можна назвати школою, мала досить своєрідний вигляд. Там, де слід висіти дошці, висів портрет Адольфа Гітлера — ховрашина мордочка з кущиком волосся під носом. Замість парт поперек кімнати стояли наспіх збиті лави. Замість книжок учні тримали на колінах відра — їм було наказано взяти їх з собою. Скидалось на те, що обідрана дітлашня прийшла сюди не вчитися, а просити хоч якоїсь бурди на обід. Сиділи мовчки, з пісними обличчями, зголодніло зиркали по кутках. Гуркнули двері, і в контору поважно, як гусак, заплив Адик Ліщинський. Груди — колесом, ніс — догори. «У-у-у! » — джмелиним гудінням зустріли його хлопці. Адик, не повертаючи голови, показав їм дулю й сів попереду — біля єдиного столика. Учні звично схопились на ноги, коли увійшла вчителька. Вона була у світлому платті, на сухій жилавій шиї — біле намисто, на зморщених щоках — чи то пудра, чи то борошно. Однак намисто й пудра не могли приховати землистості шкіри. Ліщинська сперлась руками на столик, подалася вперед, націлилась на клас воронячим носом. — Гутен таг! ^[10] — каркнула вона. Учні мовчали. Отетеріло дивились на Ліщинську. — Ну-у-у! — загрозливо підняла вона голову. — Г-гутен-таг! — Гутен таг! — одиноко пролунав Адиків голос. — Цить, дурню! Хай вони отвічають. І — геть звідси в куток! Дома остогид! Адик, наче побитий пес, лякливо посунув до вікна. — Ну? Будете отвічать? Дзенькнуло відро у Льоньчиних руках. — Хто деренчить, питаю? Дзенькнуло відро в іншому кутку. Забряжчали дужки зліва й справа. — Ви що, іздіваєтесь? — пригнулась, ніби готуючись до стрибка, Ліщинська. — Ви що, забули — це не при совєтах! Розпаскудились! А оно — бачили? — і Ліщинська жестом показала на двері — вгорі на одвірку (як вони цього не помітили раніше? ) лежав… жмуток різок. — Ну, бачили? Я так відшмагаю, не знатимете, де чухатись! І жаліться не буде кому! Затямте, виродки: це вам не при більшовиках! Розпаскудились! На цьому, власне, урок закінчився. Ліщинська оголосила, що учні підуть збирати лікарські рослини. Грамота — всякий там правопис та арифметика — тепер мужикові ні до чого. Треба допомагати великій Германії; аякже, ви думаєте легко, повчала Феліна Карлівна, прогнати більшовиків за Урал; батьки — хлібом, а ми — зіллям будемо допомагати фронтові. За клубом, де колись було артільне поле, а тепер лісом чорнів бур’ян, діти рвали ромашку, «ведмежі вушка», шпориш. Наповнивши відра зіллям, несли до контори. Тут за вагами сиділа Ліщинська, відзначала в табелі «успішність» своїх вихованців: замість оцінок ставила цифри кілограмів. У холодочку різались в карти два фріци; учні підходили до них і висипали зелень у фанерні ящики. Коли виповнювалось кілька ящиків, фріци ліниво піднімались і з криком «айн-цвай»^[11] кидали їх в кузов машини. Коли учні купкою лягли в бур’яні відпочити, Льонька довго жував листок щавлю, аж поки не затерпло в роті од кислого, потім сплюнув сердито: — Оце щоб побачив батько, сказав би: кому ж ви помагаєте, голубчики? Почувши слово «батько», зітхнули обидва Лебедики. Видно, згадався пропахлий бензином тракторист, який орав десь землю танковими снарядами. А вони, солдатські діти, ще й підсобляють німцям. І тут Льонька ляснув себе долонею по лобі. Він пошептався з Лебедиками, Лебедики передали його слова хлопцям. І закипіла робота! Ліщинська була здивована: що трапилось з учнями? То, мов неживі, ледь волочили ноги, все хитрували, аби ушитися з її очей, а це один поперед одного несуть зілля. Та ще як утрамбовують: в кожному відрі — по 4, по 5 кілограмів! Вже до обіду план був перевиконаний вдвічі. Наступного дня Льонька старався за двох. Адик аж зеленів від заздрощів, він обливався потом, не розгинав спини, та все ж був останнім. Ліщинська гарчала на нього: «Ворушись скоріше, тетеря! » Все б ішло добре, якби не підслідкував Адик. Коли Льонька поставив відро на ваги і не без задоволення відзначив про себе: «Ого! Аж сім кілограмів! » — Адик шепнув щось матері. — Та невже? — і Ліщинська умить запустила руку в відро. У Льоньки потемніло в очах: під шпоришем лежить камінь. Важкий сірий камінь — їх багато за клубом. Холодні пальці вп’ялися в його плече. Над вухом засичало: — Ага, с-с-спіймався, виродок! Ну!.. Скільки каменів нано-с-с-сив? Що ти їй скажеш? Не признаватися ж, що носили каміння гуртом, що вчора повезла машина табунчанський «подарунок» німецьким солдатам — повні ящики бур’яну впереміж з кам’яними головешками. — Адик, поклич німців! Куди пішли? До ставка? Тоді сам неси різки. Ліщинська за вухо пригнула настраханого Льоньку до землі. — Бий! Цьвохнула різка, вогнем пеконуло по литках. — Креши, не жалій! Він жалів тебе, коли видирав годинника?! По ногах, по спині — цьвох, цьвох, цьвох! Льонька весь зіщулився, стиснувся пружиною і, вкусивши Ліщинську за лікоть, виприснув з її судорожно чіпких рук. Вже на дорозі почув дикі виляски — то захлинався писклявим сміхом Адик. А Ліщинська стояла з перекошеним ротом і сипала прокльони. — Чорнорота!.. гадина! — скрикнув котрийсь Лебедик; брати витрусили в канаву зілля, вірніше камінь, притрушений зеленню, і подалися додому. Учні, мов сполохані горобці, розлетілися у всі боки. * * *

Відшуміли рясні вересневі зливи, легким павутинням спливло бабине літо. Люди із смутком дивилися на поля, що заростали бур’янами. Вже давно відсіятися пора, але руки ні до чого не бралися. І в душі хлібороба чорним осотом пробивалася тривога: прийде весна, загляне в комори — пусто. Німці вивезли все, що було на току; жінки вишкрібали із засіків останнє, щоб спекти дітям коржа. Чим сіяти? І як взагалі жити? Колгоспів, звісно, не буде: згадай при чужинцю слово «колгосп», як він, звірюка, за нагана хапається: «Большевік! Капут!.. » Кажуть, ніби в селах ладнають якісь земельні общини, а що воно таке, община, ніхто гаразд не знав. Федоренко об’явив: приїде з району зондеркомісар^[12] (староста шанобливо підкреслив: мовляв, дуже велике цабе! ), і все вирішиться. Хто мріяв про земельку, — а такі знайшлися, — з дня на день чекали поважного гостя. Готувався до зустрічі з отим «цабе» і Швайка.

Це був найбезпутніший чоловік на селі. Намучилася з ним жінка, померла. Залишилось троє діток; колгосп допомагав одягати й годувати їх. Не було тих зборів, на яких не соромили б Швайку, не вимагали, щоб взявся за розум. І він ще так-сяк тримався. А тепер, при німцях, зовсім спився, забув про свою домівку; люди підібрали дітей, і батько махнув на них рукою. За літо його хата облупилась, посунулась; криша світила дірками, в печі гуляв вітер. Все, що було в хаті, Швайка пропив, лишив собі тільки старе відро і торбу з тютюном. Спав на соломі у кутку, а коли дощ хлюпотів у вибиті шибки, брав шинельку і плентався до конюшні; ранком сторож викидав із жолоба — разом з об’їдками — закошланого волоцюгу. І чого йому хотілось земельки — Швайка й сам не знав. Інколи, зігнувшись на гнилій підстілці, він бачив себе хазяїном на широкому лану. Іде за плугом, погейкує на круторогих… Та видіння швидко зникло з важкої на похмілля голови. Хотілось водички, хоч маленький ковток, але ж треба вставати, іти до криниці… а тіло скувала така застаріла, така дрімуча лінь і байдужість до всього, що й вогнем його не підняти з холодної постелі. І тоді із темних закутків душі просочувалась ненависть до найсвятішого — до землі: «Ану її, розпрокляту! » Та Швайка знав: ранком, коли за пляшкою самогону Федоренко знов підбиватиме його, обм’яклого і захмілілого, йти на уклін в райуправу, він байдуже погодиться: «Раз, трясця його матері, треба — пойду. Аякже! Буде земелька»… …Розбризкуючи грязюку, з шумом і свистом мчала по вулиці бричка. В ній, по-панськи розвалившись, сиділо двоє: короткий неповороткий Федоренко (пика кругла й червона, як мідний таз) і сухий, наче дишло, Швайка. Біля кожної хати вони хрипіли п’яно й начальственно-грізно: — Гей, розтуди вашу!.. Завтра в обід до школи! Німців, чуєте, проважаєм! Уперьод, на фронт! «Пан» староста іржав, як жеребець, а управитель Швайка тихцем підхихикував, ховаючись за широкою спиною свого благодійника. Так, благодійника, бо це ж за проханням старости його, Швайку, призначили управителем. Тепер вони вдвох — хазяї, пани над селом. Пий-гуляй, скільки душа бажає! Ось проведемо військо на фронт, буде гражданська власть — може, народ втихомириться. Кого за ребра візьмемо, кого земелькою задобримо. А то, бач, красна сволота, з німцями надумали шуткувать: там листочок паскудний підкинуть, там зіпсують машину, там кабель поріжуть. А комендант із кого нерви мотає? Із старости. «Пристрелю, — каже, — як собаку, коли диверсантів не зловите! » Еге ж, піди злови, коли усі вовком дивляться на германців. Та й мене, старосту, аби їхня воля, давно б із світу зжили. У-у-ух, сволота, до одного — в яму, нікого не пожалів би. Мене хіба пожаліли: за мішечок фуражу — в тюрму. Я їм не забуду! Я доберусь до них!.. Федоренко із присвистом хльоскає коней батогом, і бричка, мало не перекидаючись, летить по розгрузлій дорозі. — Гей, розтуди!.. Німців проважаєм! — разом з грязюкою летять хриплі голоси… Під вечір до Поліщуків завернув мотоцикліст — похмурий унтер-офіцер у темних окулярах. Не кажучи ані слова, вхопив Валька за руку і потяг до мотоцикла; із коляски викинув залізний коток, показав на мигах, як треба змонтувати телефонний кабель. «Айн кілометр — цвай ур! » — штурхнув хлопця в спину, погрозливо ляснув себе по кобурі з пістолетом. Мовляв, коли за дві години не змотаєш кілометр кабелю, погано буде… Мотоцикл, буксуючи в калюжах, попетляв степовою дорогою і зник за Козацькими могилами. Валько турнув ногою коток, вилаяв себе: — Ах, йолоп! Дався в руки цьому очкастому! Він спересердя плюнув у той бік, куди поїхав німець, і з сумом подумав: як же тепер викрутиться? Втекти нікуди не втечеш: фріц припреться до їхньої хати, і якщо не йому, то матері бідній дістанеться. Виходить — змотувати кабель? Валько швидше відрубав би собі палець… А, може, й справді? Ні, не всерйоз, а так лише… подряпать, закутать ганчіркою і… вишнею, хоч сушеною, потерти зверху. Щоб червоно було… Мати зібралась до річки прати білизну. В сінях вона побачила: сидить її старший син на долівці і, стогнучи від болю, перев’язує палець. — Валику, що з тобою? — Та… порізав. — Боженько! Як же ти? Приклади подорожника… — Єрунда, заживе, як на сіркові, — і Валько, щоб не тривожити матір, стукнув кулаком по замотаному пальцю, — мовляв, дрібниця! І з ножем пішов у двір чистить викопані буряки. Як тільки мати повернула за хлів, Валько гукнув братові: — Льонь! Там на печі вишні сушаться. Принеси, які сиріші. Через хвилину його рука була закривавлена по самий лікоть. — А ти сходи до котка, — сказав Валько, — змотай трохи кабеля і потри вишнями. Дивись, щоб кісточок не було. Скумекав? — Буде зроблено! — козирнув Льонька. Отже, лишилося тільки пояснити унтер-офіцерові, як сталося нещастя. Виглядаючи мотоцикліста, Валько сидів на призьбі, дув на вишневу кров і жалібно скиглив. Льонька навіть позаздрив братові: талант! Грає, чортяка, мов справжній артист! Коли біля двору запахкотів мотоцикл, Валько підвів поранену руку і скорчив гримасу мученика. А німець?.. Він гепнув об землю порожнім котком, його ніздрі хижо здригнулися. — У-у-у! Руські швайн! — фашист чоботом ударив хлопця під груди; Валько підлетів, наче сніп, і розплатався на землі. — М-а-мо! — несамовито крикнув Льонька і, зігнувшись, упав німцю під ноги; щось чиркнуло його по зубах, але він міцно вп’явся руками в халяви. Німець, звіріючи, тріпнув ногою, — Льонька полетів у калюжу. Запінений вояка кинув у коляску коток, крутнув рулем, і машина з ревом вискочила на вулицю. Все це діялось у гарячці, коли немає ні страху, ні відчуття болю; лиш по хвилині-другій Льоня ворухнув задерев’янілим язиком — щось солоне в роті… кров. Глянув на Валька. Лежить весь пом’ятий, в грязюці, а обличчя біле-біле, як полотно. Зціпивши зуби, брат сів, обвів каламутним поглядом двір: — Поїхав гад? — Поїхав. Раптом із-за хліва вигулькнула мати. Певно, почула Льоньчин крик. Бідна матінка! Як вона бігла на гору — аж дух їй забило. — Синочки! Що з вами?! Притисла Вальчину голову до грудей, судорожно провела пальцями по обличчю. — Сироти мої горьовані! Чого ж не позвали? Я пельку роздерла б йому, собаці!.. Вже давно стемніло, вже пора було спати, а Валько усе блукав по саду. Він кипів, він не знаходив собі місця. Досі ніхто — ні батько, ні мати, ні старша сестра — навіть пальцем не чіпали його. Бо й не було за що. Він ніколи не кривив душею, не відмовлявся від найтяжчої роботи, не просив собі чогось зайвого. І от якийсь приблуда по-звірячому побив його. — Ви ще заплачете гіркими сльозами! — погрожував Валько кулаком у темінь осінньої ночі. Льонька впав на ліжко і швидко заснув. Чи то снилось йому, чи справді так було: ніби хтось приходив до них опівночі, глухо гомонів під вікном, потім щось загупало у дворі й стихло. Десь над ранок до нього під ковдру шурхнув Валько; його мокрий чуб пахнув чомусь річковим мулом і жабуринням… * * *

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒