Annotation 2 страница

Хлопці відпустили коней і зібралися біля скелі. Валько з Грицьком розіклали вогнище. Коли Льонька, перевалюючись з ноги на ногу (нестерпно пекло від їзди! ), підійшов до гурту, якраз Володька Шумило і Адик Ліщинський мірялись на палиці. Сьогодні мала відбутися битва між Табунчанським і Нерубаївкою. Верховоди двох ворогуючих груп — Володька і Адик — вирішували питання: кому бути «червоним» і кому «білим». — Цур, я перший! — сказав Шумило і затиснув нижній кінець вербової палиці в дебелому кулаці. Поверх його руки поклав свій синюватий кулачок Адик Ліщинський. Володьчина рука перескочила через Адикову, а той блискавично повторив рух суперника. — Не відсувай назад! — зарепетував Адик, і його гостре обличчя скривилось від люті. Ліщинський був майже зверху — з його кулака виглядав лише кінчик вербової гілки. Нерубаївці переможно засопіли. Але Володька, мов кліщами, вхопився двома пальцями за слизький обрубок. — Не вийде! Підкинь, підкинь! — закричали нерубаївці. Палиця от-от могла випасти з Володьчиної руки. Невже зірветься, клята, і не полетить хоч метрів на два вгору? Хлопці завмерли, нетерпляче звели очі на Володьку, від якого залежало тепер усе. Шумило — він, видно, хвилювався, бо аж посинів рубець на його щоці — розмахнувся і з присвистом жбурнув мережану мірку. Вона мелькнула в повітрі й шелеснула десь в очереті. — Ура-а-а! Наша взяла! — дружно заревли табунчанці. — Вперед, на махновців! «Махновці», цебто нерубаївці, уникаючи дошкульних стусанів, відступили до річки і сховалися за Чорною скелею. Останнім плентався понуро їхній командир — Адик Ліщинський. Раптом він зупинився й став упрошувати Володьку: — Візьміть, хлопці, до себе… Білим не хочу. Хай он Грицько буде у них командиром… — Е, ні! — показав йому кулак Шумило. — Зрадників нам не треба! Ти бач який — продавати своїх! — Ви ще пожалкуєте! — пригрозив Адик. — Ми вам всиплемо! — Давай, давай! — улюлюкали «червоні». Зіщулившись, Адик пошкандибав до скелі. Почалась підготовка до бою. Володька — тепер хлопці зверталися до нього: «Товаришу командир», — швидко розподілив обов’язки: Грицько Хмельовий — його заступник, Валько — кулеметник, Льонька — піднощик патронів, решта — хто в розвідці, а хто в кавалерії чи піхоті. Трьох «бійців» на чолі з Михайлом Зіньком Шумило виділив наглядати за табуном. Війна війною, а якщо коні забредуть у трясовину, однаково перепаде усім — і «білим», і «червоним». Та коли вже тут Зінько, можна бути спокійним за табун: він догляне. Михайло не брав участі в таких баталіях. Це людина серйозна. Математик. У нього завжди за пазухою підручник з арифметики чи геометрії. Спитай Михайла: «Якщо 261 помножити на 35, скільки буде? » — він поморщить лоба і скаже: «Дев’ять тисяч сто тридцять п’ять». І не перевіряй — точно! Дітлашня, знаючи Зінькову «слабину», треба чи не треба, смикала його повсякчас: «Помнож, Мишко!.. Поділи, Мишко!.. » І він терпляче множив та ділив. І дозволяв глузувати з себе, хоч був найсильніший серед своїх однолітків і мав трохи дикуватий вигляд. Ходив Мишко по-ведмежому, вперевалку, зігнувши дугою важкі жилаві руки; на голові у нього стриміла копиця «соломи», віхті тої «соломи» закривали майже все лице, рябе від густого ластовиння. Та скільки б не скубли Мишка, він тільки мружив сірі спокійні очі й добродушно усміхався. * * *

Загін «червоних» зупинився в густих очеретяних хащах. Володька виставив патрулів (щоб нерубаївці, бува, не підслухали секретну розмову) і виклав план бойових дій: — Чуєш, Грицьку? Будеш командувати піхотою. І кулемет бери. Заляжете на горбі. Головне — більше галасу. Кричіть «ура», дражніть їх і взагалі… Хай думають, що ми всі там окопались. Адик, ось побачите, кине своїх на горб. А я з кавалеристами піду в обхід Чорної скелі і атакую з тилу. Ми їх, жовторотих, як курчат, переловимо! Ясно? — Ясно! — гаркнули табунчанці. Хлопці, підбадьорені командиром, з гиканням і свистом кинулись до складу зброї. З-під кущів верболозу витягли дерев’яні піки й шаблі, бузинові пухкалки, одягли рогозяні лати. Валько звалив на плечі кулемет — щось подібне до величезної рогатки. Між її ріжками стирчало дуло — двопудова чавунна труба. Дуло було зовсім не потрібне, навпаки, воно лиш обтяжувало кулемет, зате надавало йому страхітливого вигляду. А щоб налякати «білих», Валько ладний був перти на собі й цілого воза. Грицько махнув рукою піхотинцям: «Гайда, хлопці, гайда, молодці! » — і повів своє воїнство на позицію. За ним гнувся під важкою ношею Валько, а Льонька ззаду підтримував окате і незугарне дуло, щоб воно не било кулеметника по ногах. На узвишші Валько встромив у землю загострену ніжку рогатки, спрямував у бік Чорної скелі дуло. Потім «зарядив» кулемет сухою грудкою, натягнув гумовий пасок і з криком «Вогонь! » відпустив його. Грудка, фуркнувши в повітрі, ляснула по воді, здійнявши фонтан бризок. Злякано квакнули жаби і шубовснули з берега в темний річковий глиб. — Ого, як дає! — роззявили роти піхотинці. Вони саме набивали свої пухкалки горохом. — Льонько, патронів! — покотився балкою Вальків голос. Іншим разом Льонька пропустив би ті слова повз вуха, та зараз його брат був кулеметником, а наказ старшого по службі — закон. Льонька швиденько збігав до болота й там, де колись топталися коні, назбирав у картуз твердих грудок. Коли Льонька повертався назад, за річкою почувся шум. Там щось ухкало, мекало й дирчало. Сонячні зайчики гойдались на хвилях, сліпили очі, та, примружившись, Льонька побачив: нерубаївці пішли в наступ! В рогозяних латах, з дерев’яними піками, вони були схожі на папуасів. В ту ж мить знов пролунало грізне: — Льонько, патронів! «От гава! — схаменувся Льонька. — Валько сидить з порожніми руками, а я витріщив очі! » Підняв хлопець картуз — і мерщій на позицію. Але тут сталося те, чого не передбачив у своєму плані Шумило: «червона» піхота не всиділа на бугрі й кинулась до річки, назустріч «білим». Валько летів попереду з кулеметом, труба з дзенькотом волочилась по камінню. Нерубаївці пішли вбрід, змішалися з табунчанцями, і зав’язався рукопашний бій. Тріщали списи, бахкали горохом пістолі. Хтось стрибнув Льоньці на плечі, і він сторчма полетів униз; картуз все-таки не випускав, разом з ним звалився у річку. Мало не заплакав з горя: пропали боєприпаси! В цей час із-за Чорної скелі почулося: — Аля-ля-ля! Угу-гу-гу! Це Володька з кіннотою вдарив по «білих» з тилу. Він налетів так несподівано, що нерубаївці розгубилися й дременули вздовж берега. Останнім біг, накульгуючи, Адик Ліщинський. За ним гнався з піднятою шаблюкою Шумило, а навперейми «махновцю» помчав Грицько. Ось вони вдвох насіли на довготелесого ватажка Нерубаївки. — Скупать його, скупать! — горлали табунчанці. Ліщинського за руки й ноги потягли до мілкої річечки. Адик верещав, пручався, але хлопці розгойдали його, і — аж ляснуло, коли Адик бовтнув у воду. Всі — «білі» й «червоні» — весело зареготали і собі, мов жаби, один за одним плюхнулись у річку. Бій, власне, закінчився, вже не було ворогів, а були сільські друзяки, яким після спеки захотілося побрьохатись в прохолодній воді. І це було б чудовим завершенням «бою», аби не зіпсував настрою Адик. Мокрий, з обвислими рогозяними латами, виліз він на берег і заревів, як дівчисько. — Дурні ви, дурні! — розмазував сльози Ліщинський. — Більше не граюсь з вами… Дурні набиті! Схлипуючи, він пошкандибав лугом до села, залишаючи на траві мокрий слід. Хлопці одразу притихли. Стояли на піщаному березі мовчазні й здивовані. — Кисіль, — буркнув Шумило. — Мамин синок… Аби мене скупали, хіба я скиглив би? — Подумаєш, цяця! — знизав плечима Грицько. — Ну його, він завжди такий. — Хлопці, гайда у воду! — махнув рукою Валько. Табунчанці й нерубаївці розстелили на траві одяг, щоб підсихав, а самі знову до річки, де приємно пахло м’ятою.

* * *

Чим вище підбивалось сонце, тим лютішою ставала спека. Знесилений вітер принишк в рівчаках та байраках і звідти тяжко дихав курявою. Степ, здавалось, горів, над ним коливалось синє полум’я. Коні збились докупи, понуро звісили голови, ліниво помахували хвостами, відганяючи надокучливих мух. «Бійці» лежали у затінку під вербою. Але й тут не було порятунку: земля пекла, як розжарена черінь. Грицько Хмельовий ляснув себе по голому животі, мрійливо сказав: — Ех, оце б кислячку хлебнути… Хлопці ліниво підвели голови. А невсидющий Валько встав, порився в одязі, дістав з-під сорочки кілька печених картоплин. Одну картоплину дав братові, по половинці — Грицькові, Володі та Михайлові, решту кинув на гурт. Хлопці сонно зачвакали. Почорнивши сажею губи, загигикали: — Ти що, сковорідку цілував? — Питаєш… Об тебе, чорноротого, вимазався. Погомоніли — і знов запала дрімотлива тиша. Льонька лежав проти Володьки і з повагою розглядав свіжий рубець на його щоці. Пригадалася Льоньці минула неділя, ставок у Табунчанському, стара верба на греблі. Шумило придумав нову розвагу. Він прив’язав до вербової гілки вірьовку; вчепившись за її нижній кінець, Володька розгойдувався і, високо злетівши в повітря, стрибав у воду. Каменем падаючи вниз, дригав ногами і голосно уакав, поки над ним не здіймався цілий сніп сяйних бризок. На це моторошно було дивитись. Тільки Льоньчин брат і Грицько Хмельовий відважились повторити Шумилів номер. Захоплені розвагою, не помітили, як перетерлася гойдалка. І ось, коли Шумило птахом майнув над хлопчачими головами, вірьовка тріснула… Володька з розмаху гепнувся на греблю. Кров заюшила йому обличчя, а він стояв і розгублено усміхався. Ні, тільки подумати: у Льоньки від самого видовиська душа скочила у п’яти, а йому хоч би що, усміхається! Тепер, приглядаючись до Володьчиного загорілого, обпеченого вітрами обличчя, Льонька подумав: вавка загоїлася, але, мабуть, її слід залишиться назавжди. Володька солодко потягся, тріпнув густим смоляним чубом: — Може, в грушевий сад махнемо, га? Хлопці мовчали. Звичайно, затія спокуслива — поласувати соковитими запашними грушами. Але в цю мить виразніше за груші кожен бачив перед собою грізну постать діда Гарби — сторожа колгоспного саду. Про діда Гарбу розповідали в селі справжні легенди. Колись застряла в болоті безтарка з капустою. Засіла по самі втулки, коні вибилися з сил, але витягти воза з трясовини не могли. І тут де не візьмись дід Гарба. — Випряжіть оцих дохляк! — гаркнув старий. Він накинув шлеї на круті плечі, рвонувся уперед — і безтарка, наче під нею тріснули ланцюги, з гуркотом вискочила на сухе. І взимку, і влітку дід Гарба ходив в однім одязі, який шив сам собі з телячої шкіри — в грубих, покороблених штанях і в такому ж піджаку, його квадратне рябе обличчя було мідно-червоним, ніби видубленим; з-під гостроверхої шкіряної будьонівки вибивалися попелясті пасма, віялом стирчали густі брови, майже нависаючи над рудими козацькими вусами… Говорили, що дід воював у кінноті Будьонного, був знаменитим розвідником, і хоч відтоді минуло багато років, Гарба не розлучався з будьонівкою, ходив прямо, з гордо піднятою головою, як на параді. В найлютіші морози купався старий у копанці. І онука свого Семена, теж рябого й широкого в плечах, привчав до козацького життя. Не знав Гарба, що таке хвороби й утома. «Дід-степовик» — з острахом та повагою називали його в селі. Бабусі лякали ним дітей: «Цить, горлопане, а то покличу діда Гарбу! » Сторож в саду ніколи не сидів, а порався на горі біля своєї хати, звідки було видно зелені куполи старих гіллястих дерев. Здавалося, дід цілком заглиблений у роботу. Та в критичну хвилину котилося громоподібне: «Ого-го-го! » З піднятою сапою летів через балку дід Гарба. Він гнався за шибеником кілометрів з п’ять, а якщо траплявся дуже спритний — то й усі десять. Словом, не було ще такого випадку, щоб дід не зловив охочого до колгоспних фруктів. Отож пропозицію Володьки хлопці зустріли з холодком. Але Шумило не відступав. Презирливо скривився, смикнув за чуба Михайла, штурхонув ногою Грицька. — Давайте на конях. Якщо той… втечемо. Грицько й Михайло нехотя підвелися. Льонька — теж за ними. — Ти куди, пуголовку? — визвірився Володька. — Груш закортіло? На! — І Валько дав щигля, аж луснуло в голові. — Задаваки, задаваки! — запхикав Льонька. — Не візьмете, видряпаюсь на гору, буду кричать, і дід зловить вас… — От причепа! — буркнув Шумило. — Ну що з ним? — Та візьмемо! — змилувався Грицько (він завжди жалів менших). — Хай стоїть збоку, наглядає… Вони пішли до коней. Валько, лаючись, підсадив брата на Муху. Жарота вже трохи спала, з річки віяло прохолодою, і вершникам приємно було скакати балкою, розтинаючи тілом тугі струмені вітру. Коли з-за горба вигулькнув сад і віддалік блиснула вікнами сторожева хата, хлопці зупинили Льоньку, наказали: «Побачиш діда — свисни! » — а самі, обережно продираючись між чагарів, рушили далі. Хлюскала вода під копитами, тривожно фиркали коні, і тільки по цих звуках можна було визначити, де зараз хлопці. Льонька, може, і стояв би на варті — підвела Муха. Нетерпляче затупцювала стара, мотнула головою й подалася слідом за вершниками. Правда, Льонька не дуже й упирався… Як лисиця на полюванні, сторожко оглядався, стишував Муху, поки не зловив носом терпкий запах груш. А тоді геть забув про небезпеку — пришпорив кобилу і мерщій до крайнього дерева. В саду, темному, густому, блукали химерні тіні, вітер шумів у листі, ніби шепотів: «Стережись, стережися! » Льонька скочив на землю, і ноги його задубіли од страху. «Де ж це хлопці? » — розпачливо озирнувся довкола. І тут над садом, над берегом прогриміло: — Ого-го-го-го! Дід Гарба! Заплющив хлопець очі, уявив: мчить вусатий з піднятою сапою, мчить, як вихор, — трава і кущі никнуть додолу. Шмигнув Льонька до переляканої Мухи. Кобила здалася йому такою високою й неприступною, як скирда соломи. Малий безнадійно дерся на неї і скиглив. Щоб допомогти вершнику, Муха спіймала його зубами за штанці й підкинула вгору. Описавши мертву петлю, хлопець зарив носом у землю. В цей час хтось згріб його залізною п’ятірнею, дихнув у обличчя міцним тютюном: — Ага, попався! В щілинку приплющеного ока Льонька побачив: грізно стовбурчаться дідові вуса, віялом стирчать рудуваті надбрівки. В Льоньчиному горлі забелькотіло: — Ой, не бу-буду! Ой, відпу-пу-стіть! — Мовчать! — струсонулось повітря. Льоньці одразу заціпило. Дід взяв Муху за повід, полоненого — за комір і потяг їх вглиб саду. Кобила трохи упиралася, а Льонька — куди там! — і пальцем боявся поворухнути, дріботів слухняно за сторожем. «Що він зробить зі мною? — тремтів кожною жилкою. — Повісить на груші чи кине в трясовину?.. » Прив’язавши Муху, дід турнув малого до куреня. Поставив повне відро груш, сперся на сапку і наказав: — Їж! — Ой, не буду! — видзеленькав Льонька зубами. Під кущами дідових брів блиснули холодні джерельця. — Їж, кажу тобі! Примочуючи грушу сльозами, Льонька почав їсти. Терпко звело йому рот, не було сил ні жувати, ані ковтати. Ледве домучив першу грушу. Ткнув голову у відро, щоб перепочити. — Їж! — знов почулося страшне слово. Після третьої груші напала гикавка. Тільки до рота — як смикне щось за кишки, от-от виверне всі нутрощі. Муха, дивлячись на Льоньчині муки, жалібно заіржала. Гарба ж стояв нерухомо. — Дідусю, рідненький… Не можу… — А красти — можеш? Ще перековтнув Льонька кілька груш. Бридке місиво застряло в горлі, очі полізли на лоб. — Пустіть, дідусю, більше не бу… — Не будеш? — дід кинув до куреня сапку. — Отож дивись! І дітям, і внукам закажи: не беріть чужого — воно печеться. Дід ляснув малого по штанцях, взяв двома пальцями за комір і, наче жабеня, підняв над собою. Льонька й не отямився, як опинився на Мушиній спині. Старенька з місця рвонула в галоп; вона так стрибала через кущі й рівчаки, ніби випорснула з вогню. Її підхльостували і гнали вперед якісь дивні звуки — схожі на вибухи грому. То сміявся дід Гарба. Припавши до гриви, Льонька скакав без пам’яті в степ; певно, залетів би на край світу, аби із кущів терну не вигулькнули хлопці. — Стій! Куди ти? Володька за вуздечку спинив кобилу, Валько стягнув брата на землю. І тут Льонька, побачивши своїх, заревів на весь голос. — Що таке? Де ти був? — У діда Гарби… — У діда? Чого ж тебе понесло? — Я ж за вами… Хлопці здивовано перезирнулися. Грицько помацав Льоньчиного лоба: чи не гарячка? — Ми побачили діда на горі й крутнули назад. — А він що, бив тебе? — Не бив, грушами… гик… годував. — Годував? — витріщились хлопці. — Хе-хе! А чого ж ти ревеш? — Еге ж, аби вас так… гик… годували, — і Льонька так гикнув, що аж підкинуло його. А хлопцям тільки подай — регочуть, дурні. Знали б, скільки страху набрався малий у грушевому саду. На все життя вистачить… Аеросани

Льонька помітив: щось дивне коїться з Грицьком, коли поруч Ліда. То він скривиться, ніби кислицю з’їв, то раптом стає веселий-веселий, от-от вибрикувати почне. Після уроків, бувало, скличе хлопців на толоку, що проти Поліщукової хати, широко розставить жилаві ноги, пригнеться і войовничо кине: «Ану, братва, налітай! » Низенький, пругкий, стоїть, як роздратований півень, готовий до бою. Кілька сміливців шуліками налітають на нього й тут же, мов снопи, валяться на землю. А він уже інших викликає на герць і краєм ока зиркає, чи бачить його гордовита сусідка. А то вилізе на бересток, причаїться між густолистя. Ось іде стежкою Ліда з відром води. Тільки порівняється з деревом, раптом — шелесть! — просто під ноги їй звалюється Грицько. — Тю, пришелепуватий! — відсахнеться дівчина. А Грицько з реготом тікає в кущі. День, два не показується Ліді на очі, потім знову за своє… Та Ліда ніби не помічала Грицька. «От безсердечна! — думав Льонька. — Ну побалакала б з ним як годиться. Бо він же ноги зламає, коли отак стрибатиме». Грицько взагалі був для Льоньки загадковою людиною. І весь його дім оповивала якась таємниця. Підкравшись глибоким рівчаком, Льонька інколи заглядав на подвір’я діда Хмеля (так у селі називали Грицькового батька). Біля хати розгулював на цепу здоровенний чорний пес. Зачувши шарудіння, він скажено гарчав і кидавсь на всі боки. — Чого виєш, іроде? — чувся сердитий голос. З хати виходив заспаний дід, низенький, присадкуватий, з рудою пом’ятою борідкою. Він з шумом втягував ніздрями повітря і підозріло озирався довкола, його маленькі очі нишпорили по всіх закутках. Льонька злякано рачкував назад. Ще, чого доброго, запримітить його старий — собаку одв’яже. Хлопець боявся мовчазного й похмурого діда. Жив Хміль якось відлюдно. В гості не ходив і до себе нікого не кликав. Казали, цілий день, затуливши вікна ряднами, він стояв навколішки перед іконами. Та коли заглядав Льонька у подвір’я Хмеля, його цікавив не дід. Між хлопцями ходила чутка, що Гриша з Володькою будують аеросани. І збираються на них здійснити подорож аж на Північний полюс. Аеросани! Хоч би краєчком ока глянути на чудо-машину!.. Якось у неділю зайшов Грицько до Поліщуків. Льонька саме ліпив чоловічка з глини. Такий у них, в третьому класі, урок задали. Присів Грицько, подивився на Льоньчину роботу. — І хто вас учив? — хмикнув насмішкувато. — Голова більша за тулуб… Взяв кавалок глини і швидко стулив фігурку. Дуже симпатичний вийшов чоловічок. Ніби живий. Грицько подав Льоньці чоловічка, таємниче спитав: — Батьків немає? — Немає. — А Ліда? — В хаті. Німецьку зубрить. Худе, різко окреслене обличчя Грицька зблідло. На переніссі зійшлись густі рудуваті брови. — А тобі чого? — Та так, — глибоко зітхнув Грицько. — Фотографії приніс. Пригадав Льонька, як він крутився коло його сестри і клацав саморобним фотоапаратом. І охота йому ото бігати за Лідкою! Подумаєш — краля! Не знає Гриша, кого собі в друзі взяти. Сказав би Льоні хоч півслова — на край світа пішов би за ним. І, може, на аеросанях подалися б на полюс. А сестра, хіба зрозуміє вона хлопчачу душу? Жаль стало Льоні сусіда. — Покликати Ліду? — Ні, ні, не треба! — підвівся Грицько. — Я сам… Через мить він вискочив з хати червоний як рак. Навздогін йому полетіло якесь скельце, брязнулось і розбилось. А потім ще одне, і ще… — Ось я в школі скажу! — крикнула схлипуючи Ліда. Льонька підібрав одне скельце. Сестрине фото, напис: «На пам’ять Ліді». Скло обклеєне кольоровим папером. Навіть вушко прироблене, щоб вішати фото на стіні… Поспіхом згріб те, що лишилось від портретів, і — слідом за Грицьком. А він, як очманілий, біг, не вибираючи дороги. Наздогнав його Льонька у лісочку. Гриша сидів, закривши обличчя руками. — Гришо, візьми, — Льонька легенько штовхнув Хмельового. Той не дивлячись взяв осколки й мовчки поліз у гущавину. Вирив під кленом яму, склав знівечені портрети, пригорнув їх землею ще й притоптав. — А тепер ходімо на капе! — сказав рішуче. Льонька відчув, що зараз станеться щось надзвичайне. — Повторюй за мною, — наказав Грицько. — «Хай мене печуть на вогні, не скажу нікому про те, що бачив…» — Хай печуть… — залепетав Поліщук жахливі слова. Вони повзли під суцільними шатами бузини, мов у зеленому підземеллі. — Капе — що це таке? — спитав Льонька пошепки. — Командний пункт. Теж мені… вояка… В очі раптом ударив сонячний сніп. Світло проникало сюди вузьким колодязем, пробитим у товщі зелених віт. Золоті цямрини, цинкова кришка — кусочок хмарини. Справді — колодязь від землі до неба! — Дивись, — тихо мовив Гриша. Малий підняв голову і завмер від захоплення. Перед ними на маленькій галявині стояла казкова машина. Як уві сні, ходив Льонька круг неї, з трепетом оглядав пропелер, туго натягнуті ланцюги, гордо задерті носи полозів. І сидіння, й педалі, й кермо — все, все було справжнє, все приваблювало, кликало: «Сідай і лети! » — Ну, як? — смутку наче й не було в Гришиних очах — вони світились радістю. Льонька лиш хитав головою. Що тут казати — чудо! Чудо та й годі! — Шестірню треба дістати. Сюди, до пропелера. І тоді — готово! — Шестірню? Яку? — аж підскочив хлопець: йому хотілось чимось, хоч дрібничкою, допомогти Гриші. — Може, я знайду? — Таке, знайдеш… Треба ж розмір знати. Це тобі не тачка… Зосереджений, поважний, він сів за кермо, натиснув на педалі і з-під нахмурених брів глянув на Поліщука. — А ти вночі не боїшся? — Я? Вночі? — образа стисла горло. — Та я ж кожну ніч сплю надворі. Отам за хатою, на сіні. — Добре. Тоді, як стемніє, давай підемо до кузні. Дістанемо шестірню… Льонька ладен був йти за ним у вогонь і воду. * * *

Солодом пахне берегове сіно. Льонька лежить під ковдрою в сорочці і в штанях, прислухаючись до нічних шерхотів. Біля повітки ліниво ремигає корова. Хтось прочовгав по двору. Певно, мати. Вихлюпнула воду, скрипнула дверима. Стало тихо, глухо. Нечутно підкрадається сон і хоче зліпити Льоньчині повіки. Та спати не можна! Бо скоро вони підуть до кузні… І раптом спало на думку: а чого це вночі? Біля кузні — ціла гора трубок, коліщаток, пасів… Можна зазирнути вдень і вибрати все, що потрібно. Хіба дядько Карпо пожалкує для аеросаней якусь дрібничку?.. — Фюіть! — почулося з кущів. Льонька здригнувся, підвів голову… Свист повторився. Та це ж Грицько викликає! Льонька мерщій схопився на ноги. Налетів на пакіл, тріснула холоша, і малий простягнувся на землі. — Тс-с-с, не галасуй… — буркнув сердито сусід. Тихо і вкрадливо, наче кішка, проскочив Грицько у балку. Льонька — за ним; наступив на розірвану холошу і знов упав. — От помічник мені, — розізлився Грицько. — Закоти штани! Берегом дістались до ставка і залягли на бугрі. Ніч була тиха, зоряна. Визубрений місяць, наче лебідь, плив між очеретами по іскристій гладіні ставка. Де-не-де скидалась риба, дзюрчала вода під греблею. Видно було як удень. Лише тіні від крислатих верб, довгі й химерні, чорно лежали на березі. — Яка краса! — милувався Гриша. — Хіба можна спати в таку ніч? Давай до ранку блукати… — Ех, жаль, не взяв ти фотоапарата, — зітхнув Льонька. — Картина вийшла б. Грицько блиснув проти місяця рівними і крупними, як кукурудзяне зерно, зубами. — Картина… Придумав — моїм саморобним вночі фотографувати. Спеціальну апаратуру треба. Зрозумів?.. А втім — і мого вже немає… — А де ж він? Обміняв на щось? — Батько побив. — Як — побив? — А так. Взяв — і гепнув об поріг. Над ними, в іскристій безодні неба, мерехтіли зорі. Здавалось, затамуй подих — і почуєш, як вони стиха бринять, торкаючись невидимих струн. Музика ночі і брязкіт безжально розбитого фотоапарата… Все це не поєднувалось у Льоньчиній голові. — Малий ти, багато чого не розумієш, — похитав головою Грицько. — Ти думаєш, чого це я з дому пішов? Душно мені в хаті. Ікони та молитви — тільки й чуєш. Батько одне торочить: «Копійчину треба заробляти». Bсe йому мало, все гребе під себе. Побачив фотоапарат і присікався: «Роби картки та продавай. Нічого байдикувати»… — Ну й що? — підсунувся Льонька ближче. — Відлупцював мене, як Сидорову козу, а фотоапарат — об поріг. Ще й пригрозив: «Вижену, — каже, — чортове насіння». Грицько гупнув кулаком об землю, процідив крізь зуби: — Ух, як я ненавиджу кротів! Самі світла не бачать й іншим застять. Він ліг на спину, глибоко вдихнув повітря. — Залишилось небагато — рік. Закінчу сім класів… А тоді махну до моря. Країна наша велика; знаєш, як хочеться помандрувати… — На аеросанях? — Побачу. Розбурхана Льоньчина уява малювала той день. Все село прийшло проводжати Хмельового. Він одягає шлем, рукавиці і неквапливо підходить до машини. Заревів пропелер, піднялась біла снігова курява — і прощай, село! Темною смужкою проляже Бобринецьке шосе, гірляндами вогнів промайне Кіровоград, а попереду — цілий океан світів… — Гришо… Мене візьмеш?.. Хмельовий критично помацав його руку вище ліктя. — З глевкого тіста… Ти про матроса Лукіна чув? Про такого матроса малий не чув і вважав за краще промовчати. — Страшенної сили був чоловік. Візьме в руку підкову і — хрусь! — розпалась. Цвях до колоди приставить, одним пальцем — рраз! — по головку загонить. А в дитинстві, кажуть, слабачок був. Фізкультура, вона і горбатого розправить. Гриша підвівся на ліктях. — Хочеш — зі мною будеш тренуватись? Через місяць ніхто з хлопчаків тебе не поборе. Звичайно, Льонька з радістю погодився. Домовились завтра ж зустрітись на річці. Була вже глибока ніч; місяць сховався за гору, з берега тягло холодком. Льонька нагадав Грицькові про шестірню. — А ну її! — махнув він рукою. — Іншим разом. Давай краще скупаємось. Вночі, знаєш, яка тепла вода! Стежкою, що в’юнилась між лозами, хлопці побрели до ставу. * * *

Попередні випробування аеросаней були призначені на неділю. В суботу звечора Льонька виконав усі домашні завдання і взявся за книгу про матроса Лукіна. Приніс її Гриша. Книга була написана дрібненькими буквами, зустрічалось безліч невідомих слів, однак хлопчина терпляче «гриз» сторінку за сторінкою. — Над чим ти потієш? Так і знав — Лідка! Ніде не сховаєшся від неї! — Знов — про Чапаева? — Ні, про моряків. — Це той приніс? — Той. Лідиною мовою «той» — Гриша Хмельовий. Вона удає, що сусід аж ніяк не цікавить її. А сама підглядає у віконце, коли він затіє ігрище на толоці. І тихенько прочитує всі книги, які Гриша приносить її меншому братові. Особливо допалась Ліда до однієї книги — «Червоні вітрила» називається. Справді, знаменита книга. Жила біля моря дівчинка Ассоль, блукала по горах і все мріяла, мріяла про те, що припливе хоробрий принц і забере її у казковий світ. І що ви думаєте?.. Збулась її мрія! Так і написано в книзі: на кораблі під червоними вітрилами прибув до неї славетний капітан Грей… Якось Льонька знайшов у цій книзі записочку, прочитав:
«Ассоль! Чого ти сердишся на мене? Капітан Грей».
«Хм! — подумав Льонька. — Чого це капітан Грей записочку у книгу підсовує? » Потім придивився: Грицьків почерк. Ловко придумав сусід! Це він, мабуть, себе капітаном величає. А хто ж бо Ассоль? Чи не Ліда?.. — «Матрос Лукін», — скривила губи сестра. — Для чого тобі? Ну, як їй розтлумачити? Тепер, після довгих тренувань з Хмельовим, Льонька став найсильнішим у четвертому класі. Міг спокійно покласти на лопатки навіть верткого Лебедика. Але щоб запитати переможеного: «А ти знаєш про Лукіна? » — треба самому знати про нього. Мимоволі будеш ламати голову над премудрою книгою. …Прийшла, нарешті, довгождана неділя. Льонька виглянув на вулицю: погода чудесна! Тихо, сонячно. Дерева не ворухнуться. Стоять, мов казкові богатирі на заставі, по пояс в снігу, прикривши груди сріблястими бородами. Чисте морозяне повітря лоскоче ніздрі, забиває дух. Грицько зустрічає малого сердитим поглядом. Хмурить густі широкі брови, припудрені інеєм. — Чого спізнився? — Лідка уроки перевіряла. Все допитується: «Куди з Грицьком ходите, чим займаєтесь? » — А ти їй що? — Не сунь, — кажу, — свого носа до чужого проса. Голос Хмельового потеплішав. — Дивна вона у вас… — Угу. Їй аби книжка, то й хліба не треба… Побрели у берег мовчки. Грицько ступав широко, залишаючи в снігу глибоченькі сліди. Льонька ледве встигав за ним, грузнув у кучугурах по коліна. — Значить, питає, — знову Грицько. — Питає, — підтакнув хлопець і прибрехав від себе. — Як ідеш мимо хати — мало вікна не видавить. У Хмельового аж загорілось обличчя. Насуплює брови, стримує усмішку, але сірі очі світяться радістю. Льонька перевів розмову на інше. — Мотор вже працює? — Щось карбюратор кульгає. Володька забрав на ремонт. Сьогодні без двигуна попробуємо. …Виявляється, всю верхню частину — кабіну й мотор — Володька Шумило зняв. Щоб не іржавіла взимку. І тепер аеросани нагадували звичайнісінькі сани. Міцні, добрячі, з кругло задертими носами. Хлопці витягли їх на обривисту гору. Глянув Льонька вниз — аж під коліньми засвербіло. Ох, яка ж гемонська височінь! Прямовисна стіна та ще й з козирком, наметеним із снігу! Вмостився малий на санях, обхопив Грицька за плечі і заплющив очі. Може, відмовитись, поки не пізно? А слава найхоробрішого в класі, а майбутня подорож до далеких країв?.. Ні, краще провалитись крізь землю, ніж осоромитись перед Гришею! Хмельовий відштовхнувся ногами, і понесло їх вниз з неймовірною силою. Кущі терну й верболозу рвонулись назустріч, все злилося в суцільну білу пляму. Щось підкинуло санки, трусонуло, вдарило об землю… І м’яка пітьма застелила Льоньці очі. Коли хлопець відкрив тяжкі повіки, побачив перед собою, мов у тумані, дві пари очей. Голубі Лідині, застиглі у тривожному чеканні. І сірі Грицькові, розгублені, винуваті. — На корч, браток, налетіли… Гришин голос долинув ніби знадвору. — А сани… як? — Витримали… Льонька побачив батьків портрет на стіні, прищулився, наче снігу йому натрусили за комір. Яким чудом перенісся у свою домівку? Може, Грицько приніс? — Лідо, не сердься на Гришу, — сказав хриплувато, — я сам напросився. Іскорка вдячності промайнула в очах сусіда. І здалося, та іскорка спалахнула на сестриному обличчі теплим лагідним вогником. * * *

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒