Annotation 9 страница

Рой уважно приглядався також до геників на Землі. Супутники його не бачили, адже він умів духом ширяти над планетою. Усі п'ять міст, у котрих мешкали геники, Рой знайшов хутко. Скануючи квадрат за квадратом поверхню Землі, він надибав, крім племені Тараса і кількох груп уцілілих діпрів у різних куточках планети, ще три загони геників — мисливців за скарбами, що хазяйнували, грабуючи храми, музеї й приватні колекції Мехіко, Бухари та Мілана. Мародерів Рой розвіяв за вітром. Коли обірвався зв'язок із цими трьома групами, на їхні пошуки вирушили кілька озброєних бригад, котрі також невдовзі зникли безвісти, переставши відгукуватися на виклики диспетчерів-зв’язківців. Стривожені геники за допомогою супутників намагалися знайти зниклих, проте жодного сліду своїх товаришів не відшукали. І втретє споряджені експедиції мов випарувалися, щезли невідь-куди. Рой упродовж наступного місяця знищив ще декілька груп геників, котрі покидали міста у різних справах. Останню спробу висунутися на полювання за діпрами зробили мешканці Нью-Йорка, перейменованого у Фьорст, однак цей загін також зник безвісти. Найгіршим для геників було те, що жодного ворога супутники на планеті не виявили, однією із найпопулярніших стала гіпотеза про інопланетних дослідників, котрі, мабуть, викрадали людей. Тривожна невизначеність пригнічувала, адже невідомо, яку мету переслідували чужинці. Найрізноманітніші здогадки непокоїли геників: чи то розвідка, чи дослідження, чи підготовка до захоплення? Та більше вони не наважувалися залишати міста. Проте, треба було терміново відновлювати транспортне сполучення з фермами, щоб постачати продукти, тому геники знайшли вихід, висилаючи на виконання різних завдань мобілети із загонами рабів, за якими наглядали за допомогою роботів. Діпрів, котрі віддалялися на недозволену відстань, машини-вбивці розстрілювали. Рой стежив за робочими бригадами діпрів, однак не втручався і не намагався врятувати будь-кого з них. Він швидко розібрався в устрої міст-держав геників. Раби видалися йому жалюгідними й ницими тінями людей, вони виявилися примітивними живими машинами, схожими на своїх металевих наглядачів-роботів. Геникам вдалося перетворити дітей на сумирних тварин, позбавлених гідності, прагнення до волі. Раби майже не вміли говорити, а їхні уривчасті бідні думки та прості емоції стосувалися лише їжі й відпочинку. Вони жили рефлекторно, геть забувши своє минуле. Деякі його просто не знали, потрапивши у неволю дрібною малечею. Рой розумів, що то геники винні, та годі було сподіватися, буцім недорозвинених, але вже цілком сформованих жорстокою дресурою істот, можна повернути до людської подоби.
Рой спостерігав за людьми і сам себе запитував, навіщо йому втручатися у життя землян? Відповідь знав. Потенційно ця планета ще не раз може стати колискою для... «... для істоти іншого типу», — обтічно визначив свій нинішній статус колишній каліка-геник. Але Рой чудово розумів, що така відповідь неповна. Він навмисне не поспішав відкараскуватися від себе тодішнього — людини. Так, він дуже змінився. Проте відчував щось схоже на вдячність і тому прагнув дати їм шанс. От тільки кому «їм»? Геникам чи діпрам? Наївним він не був. Звісно, геники — істоти сильніші, розумніші, ті, котрі винищили старе, усунули перешкоду на шляху нової раси. І це звичний перебіг еволюції: слабший поступається. По суті, вибору в них і не було. Якщо вони не позбулися би діпрів, то ситуація неминуче дійшла б до зворотної. Адже люди старого типу вже відчули небезпеку та намагалися обмежити права генетично модифікованих. Рано чи пізно питання стало би руба: або діпри, або геники... Однак Рой чудово розумів механізм, що неодмінно призведе нову расу до загибелі. Розвиток завжди проходить через кризові точки, у яких відсутня інваріантність, і серед ряду цих точок обов'язково віднайдеться та, котру не можна подолати ані інтелектом, ані силою. У пригоді стане інше, яке у геників уже тепер майже відсутнє, а через кілька поколінь узагалі зникне. Можливість до самопожертви, вибір на користь інших... Добровільна смерть одиниці або групи, щоб вижив твій вид, — це недоступна можливість для геників. Альтруїзм — не вибрик цивілізованої моралі, то одна із багатьох відповідей на питання «Як вижити? » Геники — еталонні егоїсти. Тому вони приречені одного разу постати перед вибором «я» чи «ми» й обрати неправильно. Чого не скажеш про діпрів. Аналогія із неандертальцем і кроманьйонцем тут не спрацьовувала, попри те, що напрошувалася саме вона. Діпри, котрим вдалося вижити, були розумними, витривалими, хитрими, і зовсім не виглядали мертвою гілкою дерева виду homo sapiens, а геники — якраз не тягнули на розквітлу нову галузку, що здатна забезпечити подальший розвиток людства. А геть безперспективними у цій суперечці двох типів людини виглядали раби. Спокусливо було залишити все таким, як воно склалося. Не треба напружуватися, приймати непрості рішення, робити незворотні кроки, що вплинуть врешті-решт на долю людства й планети. Однак це означало швидкий кінець діпрів — недобитків знайдуть і знищать. І неважливо чи поодинці, чи невеликими загонами, чи одною великою групою переховуватимуться вцілілі. То лише питання часу. За підрахунками Роя на земній кулі залишилося сто сорок два діпра, ще тридцять долучаться до них через місяць після посадки «Одіна». А геників — більше чотирьох мільйонів. Рой остаточно вирішив: «Що ж... Зрівняю шанси».
Кріста прокинулася від наростаючого гуку. Сон квапливо розтанув, жінка зрозуміла, що насувається буря. Розлюченим звіром проревів грім. Безжальний вітер ганяв за шибкою якийсь мотлох. Геничці здалося, що будинок загрозливо рипить під напором урагану. Вона хутко звелася на ноги, підбігла до вікна, глянула назовні й перелякано завмерла. З неба просто на неї дивилося величезне око. Трохи оговтавшись від жаху, Кріста помітила, що ясність ранку на очах змінюється пітьмою ночі. Дім і справді, наче щогла корабля, помітно розхитався. Із чорноти вгорі шуганула велетенська блискавиця, розпанахуючи світ навпіл. Перечіпаючись за меблі, майже сліпа від яскравого спалаху, жінка кинулася геть із квартири. Вже внизу, вибігаючи з ліфта, вона раптом почула страшний гуркіт барабанних ударів. Несподівано у підземеллях згасло світло, Кріста зупинилась посеред вулички, розгубившись і втративши орієнтацію. Згодом, намацуючи стіни, вона побрела, вслухаючись у крики довкола й оті дивні звуки нагорі, що наводили на думку про зграю божевільних, котрі безугавно товчуть у мільйони бубонів. У якомусь вузькому провулкові її мало не розчавив натовп. Крісту врятувало лише диво: вона, падаючи під ноги нажаханих людей, зуміла відкотитися вбік і втиснутися усім тілом у вентиляційний отвір, що так вдало нагодився. Рой одночасно знищив усі п'ять міст: перше — землетрусом, друге — градом, третє — водою, четверте — вогнем, останнє — потужним смерчем. Мешканців чотирьох вимордував ущент. Залишив живими лише сотню геників у Брейні. Поглянувши на жалюгідні рештки, саркастично процитував: «Коли хто мечем убиває, той від меча прийме смерть! » Кріста нарешті наважилася виповзти нагору. Страшна картина розгромленого міста вразила її. Брейна більше не було. Оте хаотичне нагромадження руїн уже не назвеш містом... Вона заплющила очі та важко осіла просто на землю. Довгенько пролежала, всотуючи всім тілом благодатну тишу. Сонце лагідно гріло спину. Жінка скрутилася калачиком і задрімала. Рятівний сон поглинув її. Довкола височіли велетенські копиці каміння, котре ретельно вимісилось із усіма речами, що ще вчора служили живим, а нині перетворилися на купи сміття — єдині пам'ятники похованих під ним мерців. Помалу вечірні тіні від моторошних звалищ уламків синіми різкими плямами лягли на землю. Жінка закричала і прокинулася. Їй наснилося велетенське око, яке зазирало просто у душу. Осудливо, суворо... Рой зібрав сотню врятованих геників поза руїнами Брейна, хоча жоден з них не втямив, що чужа воля змусила їх брести один до одного. — Я бачила око! Елен також, і Юко, і Кобейн! Відгукніться, хто ще?! — різко відвернувшись від співрозмовника, крикнула Кріста, звертаючись до натовпу геників. Почулись голоси: — Я теж. — Я бачив! — І я! Ми ж не збожеволіли всі разом? Роско заспокійливо підняв обидві руки і промовив: — Я не сумніваюся! Ви щось бачили, так! І не кажу, що вам дах знесло, просто це було якесь атмосферне явище. Ну... може нам оголосила війну інопланетна цивілізація. Не знаю... Але то не кара Божа! Зрозумійте, се маячня! Кінець світу? Дурня повна! Рой вирішив, що настав слушний момент, аби втрутитися. Перед сотнею геників раптом виріс вогняний стовп, із нього вискочила блискавка і влучила просто у Роско. За мить від чоловіка не залишилося й вуглини. На голови присутніх упав гучний рик: «Грішники! » Більшість геників попадали на коліна, деякі залишилися на ногах, закам'янівши від жаху. Стовп вогню пообіцяв їм нову домівку. Рой довів геників до потрібної місцини. Дорогою, що тривала два роки, повних тяжких випробувань, він ретельно відсіяв ще десятьох, тож до мети дісталося вісімдесят дев'ять обранців. Він відбракував «паршивих овець» — так іронічно Рон називав тих, чиї гени визнав за краще вилучити із загального фонду майбутнього людства. Тепер пропорції двох гілок homo sapiens за підрахунками Роя нарешті стали правильними. Діпрів було сто вісімдесят, оскільки вже народилися діти перших пар, а геників, включаючи Дару, на Землі залишилося удвічі менше. Кріста, котру він обрав своєю пророчицею, з точністю до дрібниць виконувала всі розпорядження, які Рой видавав їй у снах. Зараз жінка стояла на березі річки. Цю землю Він обіцяв їм. Довгих два роки вони мандрували сюди, аж поки нарешті отримали дозвіл осісти. Вона у сні отримала прощення і настанови для майбутнього життя. Спочатку вони збудують храм, щоб служити Йому, а вже потім — житла. Кріста спустилася до річки, зачерпнула долонями воду й жадібно пила, поки не втамувала спрагу. Потім повернулась до своїх людей, аби повідомити їм радісну звістку про завершення пошуків і кінець виснажливої подорожі.
Дівчина легко, ледь торкаючись босими ніжками землі, бігла до ріки: «Літо... Як гарно! Чого та баба завжди лається? Тут ніяких чужинців зроду-віку не було! » Майя знала у рідних місцях кожен кущик, кожне дерево і геть легковажно поставилася до пересторог суворої пророчиці, її рідної бабусі. Ніби й можна дочекатись подруг, але ж поки ті зберуться купатись... Та й сонечко добряче припекло, тому прохолода річки звабила юнку. Домчавши до берега, дівчина на ходу скинула пояс, сорочку, штанці і з розгону шубовснула у воду. У густих зарослях протилежного берега пара чорних очей уважно приглядалася до стрункої білявки, що розгонистими рухами рук упевнено міряла водну гладінь. Кущі ледь помітно здригнулися, парубок тихо зісковзнув у воду. Випірнув він в очереті, тихо вибрів з води і, мов вуж, прослизнув у високій траві. Потім позбирав одяг купальниці й заховав її лахи у кущах. Схрестивши ноги, сів на видноті. Майя майже відразу помітила чужинця. «То баба добре казала... Це не байки, з'явились чужі! » — пронеслося у голові дівчини. Незнайомець спокійно сидів і дивився на неї, усім своїм виглядом наче наказував: «Виходь з води! Ану виходь! » Раптом дівчина, занурена по шию у воду, хитро всміхнулася й пірнула. Юнак зірвався на рівні ноги, уважно приглядаючись до плеса. Нарешті його очі вихопили у глибині білизну дівочого тіла, що віддалялось униз за течією. Він побіг берегом. Коли Майя випірнула, щоб ковтнути повітря, зухвалець засміявся просто у неї над головою. Дівчина сердито глипнула на нього, відкидаючи мокрі пасма, що позалазили на очі, і раптом сама розреготалася. «А він зовсім не страшний, цей гардік», — подумала Майя, з-під лоба дивлячись на юнака. — Принеси мій одяг! — промовила вона. — Я тебе вже бачив без нього, — з дивним акцентом відгукнувся хлопець, усміхнувшись кутиками губ і безсоромно розглядаючи дівчину. — Бачив, то й хай, — якомога байдужіше сказала Майя, стенувши плечима, — але мені треба повертатися, я не можу йти гола. — Зараз! Хлопець метнувся в хащі та повернувся із одежиною. Поклав її на траву і гукнув: — Як сонце сяде, я прийду сюди, до старої верби, — він вказав правицею на велетенське дерево, що полоскало віти у річці. — Буду тебе чекати! Майя не встигла нічого відповісти. Юнак у два стрибки опинився на похиленому стовбурі, стрибнув згори у воду і за кілька секунд його бронзова спина, мигнувши у кущах протилежного берега, щезла. «Нахаба», — без запалу і чомусь із усмішкою пробурмотіла дівчина. Убравшись, Майя пішла второваною стежкою до поселення. Її проводжав погляд уже знайомих очей, власника котрих надійно ховало зелене плетиво віття. Коли дівчина щезла з виду, Ігор побрів геть, згадавши: «Брати чекають». Був геть не схожий на братів, русявих струнких легінів — Ахмета і Сема. Вдався кремезним, нижчим від них на півголови, смаглявим, із темними, мов ніч, очима і чорною кучмою волосся, як у дідуся Раджахата. А брати радше подібні до діда Тараса. Своїх батьків Ігор не пам'ятав: тато загинув на полюванні ще до його народження. Мама, народивши його, відразу померла після пологів. Тож схожість він вишукував поміж попереднього покоління предків. Обидві бабусі: Дара і Лариса — були світлоокими та білошкірими. Лише Раджахат мав темні, мов ягоди терну, очі, кремезну тілобудову та бронзову шкіру. Ніхто би не назвав старших братів кволими, однак поруч із молодшим Ігорем вони виглядали двома легкоатлетами біля боксера. Як же переконати Сема і Ахмета залишитися у цій місцині ще на день-два? Дід наказав повертатися не пізніше ніж за тиждень. Завтра вранці мине п’ять діб відтоді, як вони покинули селище, тому доведеться вирушати саме наступного дня опівдні. Ані Сем, ані Ахмет, зрештою, Ігор теж, не наважаться без поважної причини запізнитися. Тараса слухалися всі. Але ця дівчина...
Стара Кріста несхвально глянула на пустотливе личко своєї онуки. Майя вклонилася, виказуючи повагу, але очі малої збиточниці сміялися, вуста самі собою розквітали усмішкою. Висока, пряма, мов жердина, баба крокувала далі. Вона любила онуку, хоча ніколи не демонструвала почуттів. Легковажність дівчини трохи дратувала пророчицю, однак вона потай пишалася онукою-розумницею. Майя у свої чотирнадцять заслуговувала на повагу, бо люди постійно зверталися до неї, як до вправної знахарки, по допомогу. Баба, коли Майя дорослішала, не раз бурчала на малу, котра годинами вешталася луками та пущею, визбируючи трави, ягоди. Мала все щось вишукувала. Дитина мала гостре око, а її спостереження за рослинами, сидіння тижнями за товстезними медичними фоліантами невдовзі принесли неочікувані, але такі потрібні людям плоди. Майя зрощувала поламані кістки, варила іноді пахучі, іноді жахливо смердючі відвари, котрі ставили на ноги недужих. Тому Кріста припинила нарікати на її неробство. Онука і їй допомогла. Старість, підступаючи до Крісти, вразила її хребет. Хоча пророчиця боролася, але настав ранок, коли вона не змогла піднятись із тапчана, щоб піти у свій храм. Кілька тижнів Майя лікувала бабу мазями, водночас майструючи щось дивне в кутку оселі. Коли Кріста вперше побачила свій корсет, виготовлений умілими руцями онуки, вона перелякалася. Але, скрегочучи зубами від болю, таки дала себе закувати в оте одоробло. Зі здивуванням баба відчувала, як день за днем біль тупішає і відступає. Сидіти вона не могла, але Майя повернула їй можливість ходити. Такою щасливою Кріста, мабуть, не була ніколи, адже онука не лише підняла її на ноги, але й позбавила від мук. Прямуючи до храму, за якусь хвилину баба вже забула про Майю, котра випадково трапилась їй дорогою; вуста старої шепотіли: «Господи мій! Я давно Тебе не чую, прости гріхи мені! Чому Ти мене покинув? Завтра урочиста служба. Що я маю казати своїм людям?! » Рой уже не мав потреби розмовляти зі старою. І якби був людиною, то вкотре почувши нарікання пророчиці, у відповідь лише іронічно усміхнувся б. Бо знав, що наступного дня Кріста не зможе звернутися до свого племені. На світанні три жриці, котрі прийдуть виряджати пророчицю в святкове вбрання, знайдуть її тіло уже захололим. Зрештою, невдовзі смерть прибере і ворога цієї генички... Тарас усього на кілька місяців переживе її. Геничка і діпр своє зробили, тепер майбутнє будуватимуть їхні нащадки. Якщо би Рой залишався людиною, то він обов'язково посміхнувся б своїм думкам: «Ігор і Майя. Ромео та Джульєтта. Монтеккі й Капулетті. Нема нічого нового на світі, га, дядьку Шекспіре? » Замість епілога

Рой опинився у бункері на Марсі. Чорна і біла кулі лежали поряд. Він глянув на таке ідилічне співіснування двох протилежностей та подумки привітався з ними. Сфери відпускали його, повідомивши, що він склав іспит. І тут Рой зрозумів все: свої пошуки, сумніви, намацування найкращого рішення впродовж десятків земних літ.... Отже це не було марнуванням часу для власного розвитку, якраз навпаки... Зберігши своє коріння, поєднавши обидві гілки людства, він навчався. І зумів подарувати майбутнє й собі! Не озираючись більше, нарешті цілком вільний, Рой покинув свою колиску — сонячну систему з намистом планет, серед якого сяяла маленька перлинка Землі.
Час, здавалося, застиг у сейфі, схованому в нутрощах Марса. Світла і темна сутності покоїлися в двох сферах. Раптом обидві кулі покотилися назустріч одна іншій. Доторк їх був схожий на ніжність, а злиття — на любов. Три кулі: біла, чорна, срібляста терпляче чекали наступного учня...

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 89