Annotation 5 страница

Олексій заціпеніло дивився на немовля, яке він притискав до серця, коли у нього влучили. Світланка була мертвою. Тільце дитини прийняло на себе всю силу заряду. Сам він отримав лише незначне поранення у плече. І тут гард побачив, як його друг звівся на ноги і рушив уперед. — Стій! Ти куди? Лягай! — розпачливо заволала Дара, але, здавалося, батько її не чув. Він навіть не озирнувся. Мов у гіпнотичному трансі Олексій ішов назустріч мисливцям, тримаючи на витягнутих руках маленьке безживне тільце, наче запитуючи усім собою, своєю поставою: «Як?! Чому?! » На його німе запитання пролунала страшна відповідь — мисливці вистрілили в Олексія. Ядучий запах паленої плоті вдарив у ніздрі. Тарас, перемикнувши вогнепаралізатор на кулі, стріляв навмання, сподіваючись дістати нападників. Одного таки підстрелив. Двійко інших зачаїлися, вичікуючи, коли вщухне вогонь. Підполковник на кілька секунд перестрілки наче розділився на дві людини. Одна стріляла — навички солдата всоталися у його кров уже дуже давно і стали рефлексами. Він усе своє життя вчився виживати і перемагати в бою. Був колись бійцем, а потім командиром чоти «Ведмідь» — оперативної групи, що виконувала найнебезпечніші завдання у різних куточках світу. Далі — міністерство оборони. І оті два роки серед бюрократів Тарас вважав марно згаяними, хоча йому багато хто заздрив: хороші перспективи росту, у тридцять — уже підполковник, ось-ось звання полковника присвоять. Проте Тараса не тішило все це. Він нудьгував у міністерстві. Поки врешті-решт не витримав і пішов із армії у «Гардіану». Його не цікавила кар'єра у міністерстві, а в «Гардіані» запропонували не лише божевільно високу зарплатню, але й справжню роботу, якою підполковник жив, як дихав. Він був висококласним бійцем, а не паперовим божком. Тож його руки просто виконували звичні дії автоматично, і зараз вони без команд мозку знали, що робити. Але голова... Вона зненацька відмовилася думати про Олексія — покраяного наче м'ясний рулет на частини трьома вогняними мечами. Пам’ять раптом заволочила Тараса у дитинство. У той тремкий, тривожний і вимучуючий вік тринадцяти-п'ятнадцяти літ, коли світ стає незрозумілим, підлим, паскудним. І коли ніяк не второпаєш, що це ти змінюєшся, а не все навкруги. Один Тарас стріляв, а другий у той же момент стрибнув у минуле через час та простір. А там... Олексій іде поруч із Дзвінкою... Яка ж злість у цей момент гарячою лавою закипіла в мізках Тараса! Це... це чотириоке клеїться до Дзвінки?! Та я тебе розмажу! Не відшкребуть! Глист в окулярах! І тут Тарас бачить, як золота голівка Дзвінки повертається до Олексія, її губи щось говорять, усмішка спурхує назустріч хлопцеві. І все... Тарас не чує слів, але усім єством молодого самця вперше в житті відчуває, що вона обрала! Іншого... Тарасова рішучість вибити із чотириокого конкурента саму думку про його — ЙОГО Дзвінку, вже звик називати цю дівчинку своєю, раптом вивітрюється, перетворюється на пшик... Приниження, глибочезне, досі невідоме. Бо хіба можна порівняти з ЦИМ кумедне падіння, коли грав у баскетбол та спіткнувся і весь клас з нього реготав? Або як мама категорично відмовилася купити скайлет, хоча він перед тим з усіма обов'язковими ритуальними танцями й реверансами принизливо канючив: «Будь ласка, будь ласочка! Дуже потрібно — я не буду запізнюватися на уроки, я прибиратиму модуль хоч щодня, мам! Ну, мам! Жодної небезпеки, я обережний». І погоджувався на вживаний, зовсім недорогий, одномісний. Тихоліт, практично. Яка там небезпека? Якщо з таким скайлетом-равликом лише перша смуга траси відкрита. Тарас стоїть розгублений, розчавлений, відкинутий кудись у чорну діру небуття. А у ЙОГО Дзвінки такі теплі очі й вони голублять, огортають сонячним світлом цього... За мить — о! Попередня лють була нічим, порівняно з тим, що накочує зараз. Амок — сліпучо-ярий гнів, який випалює мозок дотла. І він зривається з місця, видираючи себе з того приниження, що болтами прикрутило підошви до підлоги та випустило все повітря з легень. У кілька стрибків наздоганяє парочку однокласників, шарпає цього придурка за рукав. Тріщить тканина, худющий залицяльник Дзвінки ледь утримується на ногах. Дика сцена: троє підлітків щось кричать, але жоден з них двох інших не чує. Тарас із піною з рота гарчить на ошелешеного Олексія. Дзвінка верещить — високо-високо. У низькому рикові нападника та пискові дівчини губиться розгублене белькотання Олексія: «Ти... ти чого?., здурів?., чого причепився?... » Короткий хук! «Глист в окулярах» лежить. Дзвінка падає навколішки, щось лепече до лежачого, але Тарас знову не чує її слів, лише бачить сльози на щоках, тривогу, тонкі, мало не прозорі руки — вони переляканими білими метеликами пурхають біля обличчя ворога. Дивно, але поблизу, біля виходу зі школи, тоді не знайшлося жодного вчителя, а Олексій чомусь не поскаржився нікому... От Тарас був певен: цей здохля обов'язково побіжить жалітися. Буде нити, скиглити перед куратором і директором! А потім примчать його батьки, домагатимуться, щоб кривдника викинули звідси й запроторили у закриту школу для важких. А фіг тобі! Не побіг. Він лежав на долівці. З носа виповзала цівочка крові, потім зазміїлася струмочком по щоці. Розплющив очі. Отямився. Нерозуміюче дивився на стелю, поглядом ковзнув лінією освітлення і зиркнув нарешті на понурого однокласника, на його напнуті вилиці, де цвіла червоними плямами лють. Дзвінка щось говорила, але хлопець її наче не помічав. Він зі здивуванням глипав на Тараса. Поступово чудернацький вираз очей змінювався, наче Олексій поволі впізнавав знайомого. Кутики губ ледь здригнулися, в очах розгорялося полум'я розуміння й жалю. Тарас міг закластися, що цей чотириокий розгриз його, тобто здогадався про Дзвінку. Реакція ворога його знову розлютила! Отой глист його пожалів? І не скімлив, не качався зачовганою сотнями школярських ніг підлогою підземного майданчика, не викрикував жалюгідні погрози, ні... Він лежав із роз'юшеним носом, витріщався на Тараса та шкодував його. Сплюнувши спересердя, тринадцятирічний боксер вилаявся та швидко пішов геть. Ха! Втік... Від очей, які не випромінювали ненависті, а світилися розумінням і співчуттям. То вже пізніше Олексій стане Тарасові другом. Ця дивна метаморфоза відбудеться через півтора роки. Дзвінки уже не буде поруч. Її батьки поїдуть у інше місто. Ба, на інший континент і заберуть зі собою доньку. Якось дуже швидко згасне підліткова закоханість у цю дівчинку — цибату, з тонкими ніжками і ручками, з величезними карими очиськами на блідому личку в пуху золотавих кучериків. Інші дівчачі принади почнуть хвилювати Тараса. Не очі, а горбочки, що напинають шкільні форми спереду, й те, що під спідничками. Потім класні сни — прокидаєшся: а-а-а, дідько! Ліпше би ще поспав і подивився цей незмінно найкращий фільм з голими дівками. А ще порнографічні журнали з цицькастими моделями, їхні ретельно продепільовані «кицьки»... І перший раз зі шкільною «давалкою» Булкою, на маті в комірчині завгоспа після уроків. За гроші, зекономлені на шкільних обідах. Булка вже тоді міцно сиділа на пронаку й так і не злізла з нього до своєї смерті у двадцять. Але тоді цього ще ніхто не міг передбачити, як і Тарас не знав, повертаючись із тренування увечері, що зустріне у підземному переході Олексія, свого колишнього ворога, в оточенні трьох шакалів. Вочевидь, бракувало шакалам на чергову дозу — бліді, аж синюшні морди й пусті жаб'ячі очі виказували «пронакнутих». Спочатку в голові Тараса прослизне гнила думка: «Може, піти? А ці надають йому таких піндюлєй... » Однак, уже п'ятнадцятирічний на той час боксер дуже, ну дуже-дуже, не любив шакалів. Не так давно він сам відбивався від однієї зі зграй, що грабували перехожих у безлюдних глухих переходах. Йому тоді пощастило, хоча, звісно, таланить сильним — відомо... Проте і бокс не допоміг би, якщо у тих чотирьох придурків знайшлося би два ножі. На щастя, тільки вожак шакалів не побоявся тримати при собі «перо», решта сподівалася, певно, на кількість. Тарас тоді одним ударом зламав ніс і поклав писком униз ватажка, не зважаючи на град ударів, непрофесійних, хай і дошкульних, від його посіпак. А нейтралізувавши того, хто вимахував ножиком, розібрався з наступним. Двоє інших стали обережнішими та навіть іноді влучали в його обличчя. Але Тарас звик терпіти біль і не здавався, тож обидва хирляві синьоморді, не впоравшись зі здоровецьким хлопцем, врешті втекли від його кулаків-кувалд. Тому зараз Тарас завагався лише на мить перед тим, як кинутися на шакалів, котрі обступили однокласника. А у бійці виявилося, що Олексій — не зовсім і тюхтій. Один на один він впорався би із шакалом самотужки. Тарас зі здивуванням помітив, що хлопчина не розгубився й узяв на себе прилизаного типчика, схожого на пацюка. Підсічку виконав і зверху сів на свого нападника та лупцював, поки той не відключився. Щоправда, Тарас встиг за той час аж двох «покласти спати», але «глист в окулярах» таки здивував і навіть викликав мимовільну повагу. — А я спочатку подумав, що ти підеш. І злякався, — усміхнувся чотириочко до несподіваного заступника, коли бійка вщухла. — Ну... — Тарас збентежився. Він вже уявляв собі, що цей «глист» почне йому дякувати. А тоді можна буде зневажливо обірвати те белькотання і піти геть. Та якимось дивом Олексій поцілив у болючу точку, адже Тарас таки розглядав можливість залишити на поталу шакалам їхню жертву. З цієї бійки все і почалося. Вовкуватий Тарас, мовчазний та міцно збитий здоровань, найчастіше лише кивав, погоджуючись із пропозиціями говіркого товариша. От і тоді, після махача проти шакалів, Олексій запропонував піднятися у його модуль — трійця любителів легкої наживи прищучила хлопця неподалік від дому. А Тарас лише прикусив нижню губу і кліпнув очима на знак згоди, не знайшовши приводу, аби хутко змотатися звідси. У ліфті Олексій попередив: «Ти моїй мамі не проговорися, чув? » З бійки вони вийшли на диво цілими: ні синців під очима, ні подертого одягу. На попередження Олексія похмурий Тарас, збентежений тим, як розгортаються події, лише угукнув. Олексієва мама відразу ж затягла їх на кухню й заходилася напихати домашніми смаколиками. Після тренування Тарас міг змітати їстівне в необмежених кількостях, але стоптавши півмиски смачнючих вареників, завважив чи то переляк, чи то захват в очах Віки — так усі довкола називали Вікторію, маму Олексія. Тарас ніяково відсунув таріль і подякував за вечерю. На сина Віка глипнула із жалем і зітхнула: той ледь упорався із чотирма, схожими на сяючі півмісяці варениками, й знехотя длубав виделкою п'ятого. Потім хлопці дивилися матч «Динамо-Порту», обурено верещали, цідили щось несхвальне крізь зуби. Бо Гудима грав тоді, як новачок. Не йшло йому ніяк. «Безногий баран» — найгірше, що хлопці собі дозволяли, але Віка безпомічно усміхалася, коли чула й цю невинну лайку на адресу форварда «Динамо». Олексій був схожий на матір: високий, худорлявий, з погідною вдачею та з її карими очима — спокійними, розумними, подібними до очей лані. Тарас невдовзі став своїм у модулі Завійських. Олексій приохотив друга до шахів. Той виявився напрочуд здібним учнем і якось дуже захланно схоплював премудрості гри. А потім виявилося, що несподівано, навіть для самого себе, Тарас захопився шахами всерйоз. Друг тільки й встигав підкидати новачкові на домашню голо-пошту для розбору найкращі партії чемпіонів. Звісно, Тарасові не доводилося, тріумфуючи, казати Олексію під час гри омріяних слів: «Шах і мат! » Але згодом, у дев'ятнадцять, він уперше виступив на турнірі студентів і його суперники це чули регулярно. Тарас лише у півфіналі поступився сильнішому суперникові й зайняв четверте місце. Та бокс завжди залишався фаворитом. Сам юний боксер, котрий не уявляв собі життя без спорту, спробував привести друга на тренування. Проте Олексій не прижився в рингові. Все, на що спромігся хирлявий хлопчина: бігати вранішній крос щодня з другом. Зате Тарас відкрив перед м'яким і сором'язливим товаришем світ хлопчачих розваг. Не надто вишуканих і не завжди безпечних. Олексій, під керівництвом самостійного й досвідченішого у таких справах друга, вперше спробував алкоголь. І вперше довідався, що таке похмілля. Вперше зайшов у Голомеру не задля шахів чи навчання, а «позичив» пару вбивчо дорогих аватарів, зламавши паролі віртуального магазину. А потім вони дісталися і до порнокварталу. Олексій з Тарасом тоді бешкетували, підглядаючи за клієнтами. Далі нахабно і собі замовили найкращих повій, хоча скористатися вже не змогли. Довелося драпати з Голомери, замітаючи сліди, бо незаконне вторгнення запеленгували й спробували впіймати порушників. Мабуть, поліція Голомери дуже здивувалася би, довідавшись, що юний збиточник (діпр, а не геник! ), якого під'юдив до цього інший шмаркач, зумів обійти систему захисту порнокварталу та викрасти пару дорожезних аватарів із крамниці, яку охороняли не гірше ніж банк. Але їх тоді не впіймали.
Дивно, та Олексій зумів вплинути й на навчання друга. У передвипускному класі Тарас, якому допомагав із математикою Олексій, здивував учительку алгебри несподіваним поступом. Та й інші викладачі відзначили, що цей грубуватий здоровань вельми здібний учень, а не хамовитий переросток-тупак. Тарас перестав запізнюватися на уроки, адже щодня його будив дзвінок Олексія. Батьки Тараса не дуже цікавилися сином і його життям, тож його майже завжди можна було знайти у Завійських. А Віка потай тішилася з цієї дружби й розцвітала, коли Тарас ведмедем сунув у двері вслід за щуплим сином. Олексій ріс без батька і досі був позбавлений авторитетного чоловічого впливу. Тож химерна дружба сина, спокійного, із непересічним інтелектом, лагідної вдачі, з неговірким боксером-однокласником Віку дуже тішила. Вікторії давно нема... Вона вже ніколи не почастує варениками, не запросить повечеряти. Проте дружба двох дуже несхожих чоловіків не здулася з часом. Олексій гуляв на весіллі Тараса і, звісно ж, навпаки теж було. І ховав дружину Олексій, відчуваючи біля плеча надійне рамено друга. Та й Тараса, котрий розлучався із Юлею, не раз відтягував від пляшки саме Олексій. Щоправда, у Олексія від шлюбу, на відміну від бездітного союзу Тараса та Юлі, залишилася донечка, яку він обожнював...
До гарда підповзла Дара, повертаючи до дійсності: — Забирай дітей, Тарасе! Біжіть у третій тунель! Спогади вмить обірвалися, наче хтось висмикнув Тараса з того щасливого, хай іноді й болючого та розтріпаного, життя підлітків. Реальність вимагала бути тут і ніде більше. Тарас розумів, що відчуває дівчина, котра щойно стала свідком смерті батька, але він рішуче відштовхнув її зі зручної для ведення стрільби позиції. — Ні! Разом відходимо! І відстрілюємося разом! — скомандував гард, сподіваючись, що привчена до дисципліни учениця підкориться його наказові. І це спрацювало. Дзенькнуло щось і дзвінко задеренчало, покотилося долівкою. Підполковник миттю розпізнав цей звук. Хтось із нападників кинув у їх бік циліндр із газом. «Цікаво, «сонько» це чи отруїти хочуть? » — іскрою звилася думка, та випробовувати на собі дію в будь-якому випадкові Тарас, звісно, не збирався. Він крикнув, аби всі вдягли протигази. Навіть для наймолодших дітлахів тренування не минулися дарма — за мить усі виглядали мутантами з хоботами. Вони бігли щодуху, але переслідувачі не відставали. Малюки не могли мчати швидше. Тарас розумів: їх ось-ось наздоженуть. Ясно, що зараз сюди й підкріплення підтягнуться. Зненацька Дара звернула не в той коридор, тягнучи вервечку дітей за собою, і, змахнувши рукою у правильному керунку, гукнула: «Йди туди! » У гарда не було часу, щоб розпитати дівчину про задум, але він сподівався, що учениця імпровізує не дарма. Підполковник кинувся у тунель, заманюючи мисливців за собою.
Дара ненавиділа ту свою здатність, але користала з неї. Може й не часто, та іноді вона не могла обійтися без цього, просто не могла. Усі геники вміли відсікати емоції, водночас умикаючи на повну потужність логіку. І Дара, хай була завдяки індивідуальному пакетові, який обрали її батьки, особливою, також знала, як діє кнопка «Вимкнути переживання». Врешті-решт, вона була однією з геників. Мабуть, потужніший інтелект геників мимоволі винайшов таке перерубування кабелю до емоційної сфери, щоб йому — Великому і Жахливому — не заважали думати. Вдосконалене раціо геників було обладнане своєрідним запобіжником, що спрацьовував, блокуючи потужні сплески хвилювань, рятуючи себе — мозок — від перегрівання й виходу з ладу. Коли тато впав, Дара мало не задихнулася від пекучої суміші емоцій: болю, люті, безсилля, розпачу. Мов перець чилі розсаджував їй горлянку. Вона врятувалася єдиним відомим способом. Дара вимкнула емоції, змусивши мозок працювати на максимумі, прораховуючи десятки комбінацій подальших дій. Генетично вдосконалений головний комп'ютер із божевільною швидкістю перебирав варіанти, враховуючи всі наявні знання. Була задіяна схема підземель терапорту — мозок генички методично перевіряв плетиво велетенського лабіринту, всі входи-виходи, позначаючи червоними маячками глухі кути, в які потикатися не слід. Пам'ять блискавично підсовувала потрібні підказки, уява вмить розгортала перед внутрішнім зором дорогу за дорогою. Її голова шпарко сортувала відшукані шляхи на три полиці: те, що не підходить — геть! на смітник; те, що може знадобитися — поки що відкласти; те, що неодмінно треба використати — сюди, сюди кинути всю потугу інтелекту! Мозок, відкараскавшись від емоцій, видав рішення. Диво було в тому, що розум встигав із мільярдів асоціацій, спогадів, навичок, файлів інформації вмить знайти потрібне. Чари-мари — і звідкілясь виринула фраза з фільму: «Дій нелогічно! Це буде найлогічнішим! » Наче із помахом палички мага-мозку виринув спогад про хованки. Колись вона, мале дівчисько (ще «Даруся» або «Дарця», а не тверде доросле «Дара»), бавилася у хованки з мамою. Сміх був у тому, що трирічне пискля взагалі не заховалося. Дівча лягло на канапу і краєчком ока (вже тоді розуміло, що прямий погляд люди відчувають шкірою, спиною, потилицею — вони знають, якщо на них хтось дивиться) спостерігало за мамою, котра в першу чергу рушила до шафи й порпалася там, шукаючи донечку. Мама не звертала ніякої уваги на те, що знаходилося посеред кімнати. У картатій сукеночці на картатому пледі лежала Дарця — невидимка на виду. Ще розум тицьнув у слово «зухвало». От вихопив його нізвідки, точніше, витяг із гігантської бібліотеки особистості, з якогось віддаленого на сотні світових років стелажа індивідуального всесвіту, з легкістю фокусника, що звільняє крілика з капелюха.
Дара вивела колону дітлахів на перон терапорту і роззирнулася. Довкола вирувало життя. Геники вантажили групи полонених дітей у вагони гравітаційного потягу. Периметр охороняли озброєні вартові, котрі слідкували, щоби серед дітлашні не знайшлося відчайдухів, які спробували б утекти. Наглядачі, прикріплені до кожного гурту малих в'язнів, керували посадкою до вагонів. Дівчина тихо наказала дітлахам зберігати спокій та рухатися за нею. Дара повела групу до голови гравітяга. Вона напружено розмірковувала: «Як звідси вийти самій та вивести дітей? » — Підкажіть, прошу, номер вашого гравітяга? — Дара спокійно звернулася до двох геників, що знаходилися у кабіні. — Двісті вісімдесят два. — Але мені потрібен не цей! — обурилася дівчина. — Пані, якісь проблеми? — запитав охоронець, котрий почув розмову Дари з начальником потягу. — Я отримала розпорядження посадовити цих, — вона зневажливо тицьнула правицею у бік зграйки дітей, — на геть інший гравітяг. Очевидно, мені передали на комунікатор помилкові дані. — Перепрошую, але наш укомплектовано повністю, ми не чекаємо жодної групи — всі на місці, — втрутився начальник, що визирав з кабіни. — Мені шкода, але доведеться повернутись туди, де їх вам видали. — Гаразд! — холодно, але підсипаючи у голос трохи злості, проказала Дара, граючи роль розлюченої наглядачки, що стала жертвою чийогось недбальства. — Звісно, я не можу вас просити забрати неочікувану групу, але хтось за свою помилку ще отримає на горіхи! Охоронець периметра спробував допомогти: — Вам викликати мобілет, пані? — Ні, дякую! У мене — свій. На все добре! — попрощалася «наглядачка» з ним і навмисне різким тоном наказала дітям: — Ворушіться! Уперед! Пополотнілий Андрій, котрий стояв ні живий ні мертвий, поки Дара давала виставу, здушено скомандував до малечі: «Ходімо! » Процесія безперешкодно оминула люб'язного охоронця та рушила туди, куди їй правицею вказала геничка. Назирці за дітьми пішла і сама Дара. Ніхто із недавніх співрозмовників навіть не глипнув їм услід, вважаючи, що інцидент вичерпано. «Двері... Не озиратися! Дійти до дверей спокійно... » — у вухах фальшивої наглядачки шуміла кров, у якій вирував адреналін, але дівчина без поспіху довела колону дітей до виходу. Щойно всі опинилася поза полем зору геників, Дара уважно роззирнулася, не розслабляючись ні на мить. Дівчину цікавили камери спостереження. На щастя, у цьому приміщенні їх не було. Геничка хутко розкрутила рулонний планшет і завантажила схему терапорту. Вона уявляла своє місцезнаходження, й чудова пам'ять підказувала їй шлях, яким треба повертатися у технічні переходи. Але дівчина хотіла упевнитися та, крім того, прикинути, куди би міг податися Тарас. Він рано чи пізно, якщо виживе, звичайно, піде до одного з трьох пунктів, де заховано їхні запаси. І Дара вирішила вести дітей до найдальшого. Так безпечніше. А гард однаково обійде всі три криївки, аби спробувати відшукати її та дітей. Марс. Далеко від домівки

Рой утомлено відкинувся на спинку візка. Знову невдача... Вчений витратив майже два роки на дослідження куль — і жодного результату. Та й до нього кілька десятків науковців зі світовими іменами відвідали Марс, намагаючись зрозуміти таємницю трьох ідеальних сфер. А скільки дилетантів, іноді — просто вар'ятів чи дурисвітів, бралися за цю загадку, однак після себе всі вони залишили тільки купу гіпотез. Цікавих, парадоксальних, смішних, безглуздих... І геть не придатних для пояснення. У кулях далі спочивала надійно захована кимось таємниця. Хто їх виготовив, з яких матеріалів, навіщо? Прилади, дослідження не допомагали просунутися бодай на один крок до розгадки... Коли ті артефакти двадцять чотири роки тому знайшли, звичайно, це була сенсація. На гравітаційну аномалію звернув увагу фізик-в’язень, що допомагав вільним колоністам-науковцям у створенні докладних мап поверхні Марсу. Вчені вислали туди робота, який повернувся із дивного місця, везучи проби ґрунту, заміри, знімки. Найцікавішими, проте, виявилися знахідки, зафіксовані на одній із голограм, і наступним всюдиходом кулі доправили в колонію. Очевидним було їхнє штучне походження, але довгі роки вивчення дивних предметів завели вчених у глухий кут. Три ідеальні сфери діаметром 128 міліметрів і масою кожна 11 кг 391 грам відрізнялися кольорами: одна була зі сріблястого матеріалу, схожого на метал, друга — геть чорна, глибокого графітового кольору, третя — ніби із білосніжної кістки. Проб речовин взяти ніхто не зміг, виявилося, що кожну кулю оточує невідомої природи силове поле, що оберігає їх від пошкоджень. Гострі дискусії розгорнулися навколо питання перевезення загадкових предметів на Землю. Одні доводили, що таємницю куль легше розкрити на планеті, володіючи усіма засобами для вивчення, інші наполягали, що не можна ризикувати долею людства, привозячи у домівку щось невідоме, незрозумілого походження й призначення. Нарешті вирішили залишити кулі на Марсі. А Рой став уже тридцять сьомим офіційним дослідником знахідок і, хоча своїм інтелектом він перевищував найвидатніших геників, та два безплідних роки праці призвели до того, що великі надії на успіх помалу згасли. У червні п'ятнадцятого року, відлітаючи сюди, на Марс, Рой уперше в житті тішився, як мала дитина. Скільки себе пам'ятав, так не радів ніколи. Спочатку він і не сумнівався, що саме йому підкориться ця загадка. Адже усі попередні, за котрі брався Рой, піддалися. Проте згодом думка про марно витрачений дорогоцінний час, якого у нього було обмаль, увігнала чоловіка в депресію. А якщо ще пригадати чотири роки вибивання згоди на цю подорож, постійні відписки: за станом здоров'я відмовити... Коли бюрократичний мур нарешті не витримав його впертого тиску, Рой мало не підстрибував на візку від щастя, а тепер на нього насувалася тінь розпачу. Згадав, як мама раптом розплакалася, щойно він показав їй офіційне повідомлення про зарахування його в екіпаж наступного корабля на Марс. Вона й сама не знала, чого більше в тих сльозах: щастя за сина, котрий зробив важливий крок до мрії, чи горя, бо нелегка мандрівка могла його вбити. Мама також не розуміла, як пережити розлуку? Двадцять два роки без жалю відданих синові... А тепер — пустка. Бачити його лише уривками, всього кілька хвилин на день... І як захистити, допомогти, якщо він так далеко? Геник-каліка Рой був помилкою. Так його, ще крихітного хробачка у лоні матері, охрестили лікарі. Жінці пропонували задовго до народження упослідженої дитини позбавитися від невдало запроектованого плоду, але вона не змогла, не захотіла... Як часто Рой шкодував, що мама не погодилася? Та всі дитинство і юність! І він колись кинув їй в обличчя страшні слова: «Краще б ти зробила аборт! Що, на компенсацію спокусилася?! » Більше такого його вуста не сміли промовити. Мама відсахнулася тоді від Роя, наче він у неї стріляв. То був несправедливий закид, адже син добре знав, що вона його любила понад усе: дужче, ніж себе саму, сильніше за батька, котрий не витримав та через кілька місяців після народження нащадка-каліки покинув їх. Лише мамина затята любов втримала немічне, хворе, майже безнадійне тільце при житті. І Рой залишився єдиною генетично модифікованою помилкою, що існувала супроти всіх намагань світу викреслити, знищити й забути. Це вже потім для нього розробили спеціальний підтримуючий костюм, котрий підсилював м'язи, то пізніше його життям почали перейматися, бо він виявився генієм посеред найрозумніших геників, але до трьох років тільки мама займалась усім: пережовувала для нього їжу, бо сам не міг, і годувала, як пташеня, носила на руках, мила, доглядала, вловлювала кожне бажання, навіть не вимовлене. Та й грошей не шкодувала, щоб примушувати медиків допомагати синові. Мама перемагала їхні діагнози, вперто випробовувала найдорожчі ліки, а ще ж — наймала найкращих реабілітологів та вчителів для нього. Добре, що компенсація, котру виплатила клініка генетичних модифікацій, дозволяла не рахуватися з витратами на Роя. Мама спробувала також віддати його у школу, але він недовго там протримався. Інші діти-геники просто ігнорували інваліда. У перший же день він не зміг заїхати у шкільний туалет, кілька хлопчаків байдуже відсунули вбік візок, котрий застряг у дверях і стримів на їхньому шляху. Так, як відставили би будь-який неживий предмет: камінь або стовбур дерева з дороги... Рой посоромився звернутися до вчителів. Терпів два уроки, потім не витримав. Діти не сміялися, не глузували, просто напрочуд переконливо робили вигляд, що його нема. Для них — високих, сильних, гарних, Рой — потворний нікчема, що ледве пересувався, не існував. Відсутній вираз їхніх облич-масок переслідував його ще довго... Мама більше ніколи не говорила про школу, запрошуючи репетиторів додому. Тільки нині він згадав про матір. Глипнув на календар. 24 квітня. Ех, ну який же телепень! Уже три дні не заходив у Голомеру, а обіцяв же спілкуватися щодня, бо мама дуже непокоїлася. Складний експеримент із кулями поглинув його, тож Рой забув геть усе на світі, останнім часом навіть їв і спав лишень у лабораторії. Він утомлено потер очі та поїхав до свого кабінету. Рой вирішив, що заскочить у Голомеру всього на кілька хвилин, поговорить з матір'ю, а вже потім ляже спати. Шолом звично стиснув голову. Перед входом Рой обрав з-поміж інших аватару Гермеса — улюбленого крилоногого бога, що міг вільним вітром мчати безмежними просторами Голомери. За машкару летючого посланця богів довелося викласти чимало. Але мама, не вагаючись, купила йому коштовний презент на десятиріччя, аби хоч у примарному світі мережі подарувати синові ілюзію повної свободи руху. Голомера виявилася... порожньою... Не просто малолюдною, а геть незаселеною! Він біг, минаючи пусті агори, де завжди було дуже гамірно. Вихором пролетів повз знайомі вітрини віртуального магазину робототехніки і врешті-решт зупинився біля домашнього порталу. Вдома нікого не було... Ніде нікого не було! От дивина, і мама не викликала його аж три доби! Як так?! Вартувало лише день не з'явитися тут, як вона тривожилася, залишала повідомлення з проханнями відгукнутися. І раптом — дивна мовчанка. Востаннє Рой говорив із нею двадцять першого квітня... Він хутко повернувся, здер із голови шолом, який дозволяв подорожувати Голомерою, і поїхав до ліфта, забувши про свій намір поспати. Рой рідко спілкувався з тутешнім людом, залишаючись тижнями на самоті у своєму модулі. Йому вистачало крихітної квартири і робочого кабінету. Але зараз, після моторошної пустелі Голомери, він хотів побачити живих людей. Чоловік на візочку з порогу привітався з усіма колоністами, що зібралися в їдальні на обід. Їхні похмурі обличчя нічого доброго не віщували. Рой підкотився до Ніла, з котрим іноді перемовлявся кількома фразами. Жартівник, завше добродушний веселун похнюпившись, знічев'я ганяв виделкою кружальце морквини у своїй тарілці. — Ніле, що таке? — тихо спитав учений. — Сидиш у себе, наче кріт у норі, нічого не знаєш... — Та що сталося?! — Нам гаплик... Земля не відповідає, зв'язку нема, здається, там у них пандемія, — безбарвним голосом відповів Ніл. — Я щойно вийшов з Голомери... Вона безлюдна, невже всі загинули?! — Не знаю... Позавчора я востаннє говорив із Джи. Вона захворіла, Люк теж, тільки Мінні була здорова... І ось уже два дні не можу їх побачити, на виклик ніхто не відповідає... У всіх так... Госпо-о-оди... — розпачливо простогнав останнє слово чоловік. — Треба викликати будь-кого: знайомих, рідних. Усіх, хто вписаний у пам'ять комунікаторів. — Ага, ми вже намагалися. Тільки Борману вдалося хвилину поговорити зі своєю далекою родичкою. Все, що вона встигла сказати... Зачекай! — раптом перервав розповідь Ніл. Він метнувся у куток зали і за мить повернувся з комунікатором. — Ось, глянь на запис. Може, ти щось зрозумієш... Рой кілька разів передивився одну і ту ж сцену. Спочатку з'явилося повне привабливе обличчя жінки, вона виглядала розгубленою й переляканою. Чоловічий голос допитується, що сталося? Рой здогадався, що то говорить Борман. Жінка відповідає: «Тут таке! Таке! Боже мій! Люди мруть, як мухи! » Далі у неї починається істерика, а коли жінка потрохи заспокоюється, раптом рвучко відвертає голову від пристрою. Чутно постріл... Зображення замиготіло, видно, комунікатор упав на підлогу. Картинка знову з'явилася, ось промелькнуло чиєсь плече, потім нерухоме око камери комунікатора показує куточок стола, стелю, люстру вгорі. За хвилину екран гасне. — То могли бути мародери. — Ми теж вирішили, що ті, котрі вижили, грабують... Рой боявся дивитися на співрозмовника. Він щойно гостро усвідомив, що його мама теж... Сидів, закам'янівши: ані видихнути, ані вдихнути. Всередині утворилася чорна діра, якась порожнеча. Десь здаля він почув голос Ніла: — Ми теж тут довго не протримаємося. Може, рік... півтора... Рой нічого не відповів, вакуум усередині вмить наповнився болем — вибух під ребрами ледь не розірвав йому груди. За хвилину трохи попустило. Рой розвернув візок і поїхав геть. «Пандемія... Пандемія... » — це слово займало всю свідомість своєю невідворотністю. Вирок, що не підлягає переглядові. Всередині ширився подив, росла недовіра до того, що відбувається, адже Рой завжди знав, що то він довго не протягне, з його букетом болячок — хіба до років тридцяти. І гадав, що мама його переживе... Каліку найбільше тривожила не власна смерть. Давно з цим зжився і не переймався. Він боявся не за себе, а за маму, навіть перед польотом на Марс говорив із тіткою Ульріхою, щоб та приглянула за нею, якщо з ним щось трапиться. У глибині душі, котра не хотіла приймати жахливої правди, жевріла іскорка надії. Рой повернувся до кабінету та знову рушив у Голомеру. Він і раніше легко ламав паролі системи нагляду, якщо потрібно було, а тепер, коли ніхто не міг перешкодити, це взагалі виглядало дитячою забавкою. Та попереду чекало значно важче завдання. Серед сотень тисяч камер спостереження довелося вишукувати потрібні. Спочатку Рой знайшов координати власного будинку, вирахувавши їх за допомогою геонавігатора. Потім спробував у межах заданого квадрату відмітити крупні споруди і перевірити, котрі з них обладнані багатьма камерами. Адже у житлових будинках штучні «очі» наглядають лише за підземними входами-виходами, тож Рой шукав установи, великі магазини неподалік від свого дому, які, як правило, значно краще охоронялися. За півгодини він знайшов те, що треба. Музей був нашпигований пристроями спостереження, залишилося тільки опанувати пульт управління. Ще через дві години Рою нарешті вдалося навести одну із камер, розташовану на даху музею, на вікна свого модуля. Його охопило розчарування. Хоч прилад виявився достатньо потужним і огляд не закривала жодна будівля, однак видно було небагато. Рой продовжив пошук, проте лише музейна камера давала більш-менш добре зображення вікон його квартири. Раптом чоловік завважив мобілет, що випадково потрапив у поле зору одного зі знайдених пристроїв спостереження. Поки Рой налаштовував його, машина вже зникла... Хвилю поміркувавши, чоловік заходився одну за одною перемикати всі камери, сподіваючись рано чи пізно побачити людей. Нарешті він помітив те, що шукав... У якийсь будинок заходили озброєні люди. Рой продовжив спостереження далі й знову надибав зображення. Він просидів у Голомері не дуже довго, проте й того, що побачив, йому вистачило, аби зрозуміти головне: геники чомусь убивають діпрів. Живих залишилося небагато і більшість із них — генетично модифіковані люди. Чоловік, обхопивши голову руками, сидів у візку. Що ж там сталося: революція, громадянська війна? Якщо мама й вижила після хвороби, вона все одно мертва. Або її ось-ось застрелять... Він заплакав. Якось несподівано, по-дитячому. Безпомічно захлинаючись слізьми. Обіпершись на стіл, він безсило поклав голову на руки, плечі здригалися, а він вив. Дивні звуки — жаскі, схожі на скімлення побитого собаки — металися у крихітній кімнаті. За якийсь час Рой затих, схлипи рідшали, аж повний безрух перетворив тіло каліки на безживну брилу. Через якийсь час чоловік стрепенувся і втретє за цей день натяг шолома на голову. Він клацав ще і ще, виглядаючи людей. Вирішивши зрозуміти, що сталося, Рой уважно перебирав десятки зображень, поки не натрапив на одне. Кілька годин він стежив за озброєним чоловіком, що, очевидно, стояв на варті біля дверей якогось приміщення. Час від часу з'являлись інші геники, котрі конвоювали дітей — завжди діпрів. Це була школа, як невдовзі довідався спостерігач із уривків розмов вартового і прибулих. Зі споруди малих не випускали, тільки всередину заводили нові партії переляканих, заплаканих дітлахів різного віку. Ось зайшла ще ватага. Потім Рой побачив геників, які позаносили у школу коробки з продуктами, воду в пляшках. «Отже хоча б дітей вони не збираються вбивати», — полегшено зітхнув чоловік і продовжив пошук. За декілька хвилин йому на очі потрапила зграя вбивць, що біля входу до якогось приміщення, замордувала втікачку. Рой, заціпенілий від розпачу, сидів й спостерігав, як жінці відітнуло вогненним лезом голову, котра покотилася, мов м'яч, метляючи пасмами довгого темного волосся. Вона була схожа на маму. Зачіскою та поставою. І віку приблизно того ж. Нудотна млявість накотила на вченого. Він раптом відчув, що більше не може, що мусить негайно вийти геть, забратися з цього моторошного й незнайомого сну. Ледве пересилюючи слабкість, Рой зіпхнув шолом. Той впав на підлогу і покотився... як голова тої нещасної. Його вивернуло просто на стіл. Він змучився, дуже втомився від цього звихнутого світу. Глянув, їдучи до ліжка, у люстро на стіні. Гострі вилиці, рідкі, не надто охайні пасма сірого волосся, почервонілі, запалі очі. Скелет, обтягнутий шкірою. Але чоловікові звично було бачити непривабливого себе у дзеркалі, він лише несхвально ковзнув очима відображенням та витяг з полиці, що висіла збоку від свічада, невелику коробку. Дістав з аптечки ампулу, зарядив її у шприц-пістолет і ввів рідину собі в стегно...
Нілові зовсім не сподобався той вираз обличчя, з яким цей дивак на візочку поїхав геть із їдальні. Але він не наважився відразу піти за Роєм, не хотів надокучати вченому. Проте наступного дня чоловік усе ж вирушив до модуля геника, мимоволі знову і знову пригадуючи осклілі очі, ніби сірим попелом притрушені вузькі губи, брови, схожі на зламані крила... Лабораторія знаходилася у найнижчому шарі заглибленої у кору Марсу колонії. «І не скажеш, що між нами склалися тісні стосунки, але щось схоже на взаєморозуміння, на тінь дружби є», — приблизно так розмірковував Ніл, прямуючи до закапелка того дивака. Взагалі-то, модифіковані розумники його ніколи не цікавили, а вже де там із пихатим геником потоваришувати... Але Рой був начебто нічого, непоганий хлопака. Тут чоловік невесело всміхнувся: «Нормальний? Якраз навпаки... Серед геників — біла ворона». Ніл дійшов до дверей особистого модуля вченого й енергійно постукав. «Певно, знову в кабінеті», — вирішив, хвильку постоявши і сторожко вслухаючись у лунку тишу. Однак Роя на робочому місці не було, тому чоловік повернувся, нерішуче потупцяв біля квартири й штовхнув двері. Вільні колоністи, як правило, своїх модулів не зачиняли, адже всі знали один одного, тож злодіїв не боялися. А в’язні, замкнені у своїх камерах, звісно, у цю частину колонії доступу не мали. Рой, здавалося, спав, розпластавшись на ліжку в своїй кімнатці. Та від уважного погляду відвідувача не сховав шприц-пістолет, затиснутий у правиці. Одним стрибком Ніл подолав півтора метра до ліжка й затрусив лежачого. Потім гарячково почав шукати пульс на шиї Роя. Усвідомивши, що той мертвий, чоловік вивільнив шприц з його долоні та випорпав з нього ампулу. Маркування на ній все пояснило... Ніл безсило присів поруч із тілом. Рішучість та напруга випарувалися, у голові мляво ворушилися навіть не думки, а уривки, з нього самого наче хтось вишкріб часточки життя. Згодом Ніл важко підвівся і вийшов з модуля, пробурмотівши собі під ніс: «Може, йому там буде ліпше... » За годину Ніл та ще двоє колоністів: священик і лікар — стояли біля утилізатора над трупом. Прощання обмежилося короткою літургією, пастор лише традиційно запитав, чи не хочуть присутні додати щось. Ніл заперечно хитнув головою... Машина байдуже проковтнула мерця, витворюючи таку потрібну колонії енергію з органічної матерії. Зникнення сріблястої кулі зауважили невдовзі після самогубства Роя, оглядаючи всі приміщення, які розташовувались унизу, поблизу модуля померлого. Дві інші сфери й далі лежали у своїй схованці — кімнаті-сейфі. Метушні чи переляку звістка про загублений предмет не викликала. Ніхто з колоністів зараз не тривожився через якісь там кулі, адже кожен переживав втрату рідних людей на Землі, усвідомлюючи, що йому в потилицю також дихає безноса з косою. Зв'язок із Землею відновився через тиждень, але краще би він не з'являвся взагалі. Геничка, голограма якої вигулькнула у кімнаті перемовин, говорила всього декілька секунд. Дівчина виголосила, що на Марс найближчим часом не планують відправляти кораблів із людьми та вантажами. Потім сухо попрощалася і зникла. У записі цей монолог передивились усі мешканці колонії, дехто — по кілька разів. Начальник в'язниці, переглянувши повідомлення, тільки скреготнув зубами й вибіг геть. Їх прирекли на смерть. Новий екіпаж, котрий мав замінити лікарів, наглядачів у в'язниці, інженерів, техніків, обслугу, усі чекали через чотири місяці. Майже два роки спартанського життя, пекельної роботи, щоденної боротьби з піщаними бурями, лютим холодом повинні були незабаром закінчитися для цієї зміни вільних колоністів. А тепер уже ніхто з них не повернеться додому... Найгірше велося сімом геникам, що також працювали на Марсі в складі команди вільних колоністів. Усі, звичайно, розуміли, що їх теж кинули напризволяще тут, на Марсі. Але ворожість просто іскрила в повітрі, наелектризовувала будь-яке приміщення, в яке насмілювався зазирнути один зо сімох геників. Дійшло до бійки в їдальні. Керуючому бази ледь вдалося відновити порядок. Щойно обох — геника Кларка та діпра Веронезе розтягли — й пристрасті ледь-ледь охололи, Марко Демінський оголосив: — Панове, якщо це повториться, то ви проведете жалюгідну решту свого життя у камері. У нашій тюрмі вже є кілька вільних кімнат відпочинку, — крижаний голос керівника вмить загасив ще жевріючий вогонь неприязні. — Нагадаю, що для ув'язненого одинака — то два з половиною метра у довжину, менше двох у ширину. Ліжко, столик і унітаз. Вашою супутницею буде лише нудьга на самоті на весь термін... скільки б нам не залишилося ще прожити тут. І це стосується будь-кого, не тільки панів Кларка і Веронезе. Мабуть, жоден із колоністів не хотів позбутися свого статусу вільного і просидіти в тісній клітці свої останні дні, тому більше бійок не було.
Ніл не вгадав, пророкуючи колонії півторарічне існування. Колоністи витримали два з половиною роки. Їжі не бракувало, її запасів було вдосталь, ще й багато чого вирощували самі, але з водою невдовзі виникли проблеми. Її доводилося добувати на Олімпі. Цей найвищий вулкан Марса стримів у центрі рівнини Тарсис, яка утворилася внаслідок удару астероїда. Космічний камінь-мандрівник виявився достатньо великим, аби пробити кору Марса й видобути на поверхню гігантське море розплавленої породи, яке поступово охолоджувалося. Вистигаючи, лава осідала, тиснучи на гарячі надра, і в центрі кратера утворився вулкан, який піднявся, наче корок. Вода потрапила на Олімп, випарувавшись з лави. Виходи марсіанської криги траплялися на всій ділянці підошви вулкана. Колоністи виряджали туди експедиції, використовуючи усі справні всюдиходи. Прибувши на місце, спочатку виходили механіки у скафандрах, щоб провести технічний огляд велета-екскаватора, котрий терпляче чекав чергових відвідин своїх маленьких творців на кількасотметровому пласті криги. У той же час екіпаж розміщував на зручних для завантаження позиціях ємкості для льоду. Коли механіки завершували огляд, а робітники надійно встановлювали на підпорах контейнери кулястої форми, до роботи приступав оператор екскаватора. Ківш вгризався у товстий шар марсіанського льоду і завантажував крижану крупу в гігантські сфери. Щойно заповнювали усі контейнери, механіки закріплювали завантажені кулі перед всюдиходами. Машини, наче велетенські жуки-скарабеї, котили їх до бази. Поки працювало чотирнадцять всюдиходів, колоністам вдавалося привозити такий об'єм води, що її вистачало на місяць. Але поступово техніка зношувалася, не витримувала... Всюдиходи виходили з ладу і механіки викручувалися, знімаючи запчастини з поламаних, аби залишалися на ходу інші. Через два з половиною роки в робочому стані знаходилося лише п'ять транспортувальних машин. А ще й сонячні батареї потрібно було очищати від пилу. На енергетичні поля робітників доправляли також всюдиходами, бо не зосталося жодного справного робота-порохотяга і відремонтувати їх також не змогли, оскільки кораблі із запчастинами уже не прибували. Ніл знав, що втрата останньої транспортувальної машини означатиме для мешканців колонії неминучу загибель. Ані до Олімпу не дістануться, ані до батарей — надто далеко, щоб сходити туди і повернутися до бази на одній зарядці кисню у скафандрі... Зрештою, навіть якби вистачило кисню... Що з того? Скільки льоду візьме на плечі колоніст? Мізер... Начальник зміни також розумів, що не лише його мозок виїдають страшні думки. Ніл навіть трохи заздрив утомленим в'язням, котрим за роботою бракувало часу, аби замислюватися над майбутнім. Ті, у кого знаходилося щодня кількадесят хвилин на роздуми, іноді обирали швидку смерть замість безнадійного продовження боротьби. Першим пішов Рой. За ним потяглися інші... Начальство намагалося наглядати за зневіреними колоністами. А лікар бази експериментував із залишками ліків, до складу яких входили наркотичні речовини, і підсипав їм потрохи у їжу саморобні «антидепресанти». Тільки за всіма не впильнуєш... І не на всіх діє ескулапова суміш. Он, тиждень тому Іда зуміла прикінчити себе... Як там, у її записці, писалося? «Без мене вам усім стане легше, води буде більше. Та й трохи зайвої енергії отримаєте з мого тіла. Прощавайте, більше не можу. І простіть». Ніл нікого зі самогубців не осуджував, та його розворохобила посмертна записка Іди... «Я не хочу такої ласки! Це просто жалюгідна спроба виправдатися! » — думав чоловік. Сам він уперто тримався за віру, хоча й уже не заглядав щовечора до Біблії. Наближалася година багряно-іржавого присмерку, брунатні тіні від пагорбів видовжилися. Ніл, стоячи на чатах, роззирнувся. В'язні завершували роботу. «Відносно спокійна зміна», — відзначив подумки чоловік, зиркнувши на поверхню сонячних батарей, очищених робочими від куряви. Люди з ним ішли на роботу охочіше, ніж з іншими начальниками бригад. Хтозна-коли народився забобон, що з Нілом у них більше шансів повернутися на базу живими. А йому просто досі таланило нікого не втратити. Один зі скафандрів в'язнів перейшов у режим попередження — засвітився ультрамарином індикатор. Хоча кисню у резервуари всіх скафандрів закачували однаково, але об'єм легенів у різних людей усе ж різний. Тому хтось споживає його швидше, а комусь вистачає на довше. Ніл розгледів на спині номер. «Дев'яносто шостий! Повернення на всюдихід! У тебе залишилося двадцять хвилин! » — наказав чоловік в'язню. Той слухняно причепив лижі й заковзав до машин, відштовхуючись палицями. Невдовзі загорілися ще двоє, наглядач знав, що за хвилину-дві всі індикатори сигналізуватимуть про те, що повітря у скафандрах робітників залишилося на два десятки хвилин. Тому Ніл скомандував: «Хлопці, на сьогодні все! Повертаємося на базу». Люди вишикувалися колоною, пристебнулися карабінами до тросу і на широких лижах з надлегкого сплаву рушили до всюдиходів. Ніл зв'язався з водіями, щоб вони готували шлюзові камери. До транспортувальників треба було ковзати на лижах майже дві хвилини. Машини навмисне залишали подалі від батарей, аби курява, викинута з-під коліс, додатково не забруднювала панелей. Ніл бачив, як на всюдиходах поволі опускалися пандуси до шлюзів. Голову процесії очолював його заступник, Ніл замикав її. Чоловік кинув останній погляд на сонячні батареї, очищені нині від порохняви. На них уже знову лежав тонкий шар пилюки. Та найгірше було не це. На горизонті начальник зміни помітив тьмяне марево. Він добре розумів, що це означає. Потужний вихор підняв у атмосферу планети тони піску і пилу. Десь за видноколом шаленів ураган, а на Марсі до лінії горизонту — всього близько трьох кілометрів. Буря могла й оминути те місце, де вони знаходилися, але чоловік не надто сподівався на удачу. «Ворушіться! На нас йде «джин»! Увімкніть маяки! » — наказав Ніл. «Джинами» колоністи називали люті марсіанські торнадо, що налітали зненацька. Тоді у вирі піщинок зникало все, в тому числі губилися і люди. Лише за увімкнутими маячками знаходили зниклих. Рідко живих, бо кисень, як правило, закінчувався швидше, ніж рятувальники могли дістатися до них. Минуло трохи більше хвилини, і довколишній світ потонув у пітьмі. Ніл поки що бачив спину останнього в'язня, але через кілька секунд перестав розрізняти силует людини попереду. Однак міцна линва, яка тримала усіх в колоні, не давала їм розділитися у крутоверті піщаної бурі. Ніл глипнув на годинник у правому кутку скафандра. Вони йшли півтори хвилини. Зв'язок ще працював, але чоловік знав, що він ось-ось щезне. Бригадир загорлав: «Лягти всім! » Щойно пролунали Нілові слова, люди повалилися долі. За мить зник зв'язок. Вітер заносив вервечку тіл у скафандрах піском. Десь зовсім поряд були всюдиходи, але як у суцільній куряві, де і власної руки не розгледиш, побачити машини? Ніл дивився на годинник та показник кисню. Час танув, кисень також. «Сім хвилин... » — пильнував чоловік. «Шість... п’ять... » У той же момент він відсторонено, якось аж занадто байдуже думав: «То ж треба? Тільки подумав про спокійну зміну. Дурень. Тут ніколи не можна розслаблятися. Коли залишиться три хвилини, я їх підніму й підемо навмання... Може, хтось і наштовхнеться на всюдихід». Буря втишилася настільки ж раптово, як і почалася. Індикатор кисню загрозливо блимав. «Чотири хвилини. Але це в мене... Вони ж працювали, більше споживаючи... У когось міг уже закінчитися... » — Ніл виборсався з купи пилу. Фігура попереду також встала, помалу всі піднялися. Найближчий всюдихід стояв за кілька метрів від них. Люди відстібалися від линви і хутко застрибували у машини. — Завдання виконано, але буря звела нанівець працю зміни! — звітував Ніл черговому. — Люди цілі? — запитав той. — Так, втрат нема, — втомлено озвався бригадир. Щоправда, не всім так щастило. На неозорих марсіанських полях, засаджених прибульцями із Землі безкінечними рядами батарей, свій врожай збирала смерть. Бурі налітали несподівано, відразу зникав зв'язок із працюючими, потужні електричні розряди вбивали непроханих двоногих гостей Марса, що насмілювалися виповзати зі своєї глибокої нори — бази, вкопаної у надра червоної планети. Та без енергії неможливо було підтримувати життя колонії, вирощувати рослини, добувати воду, виробляти кисень. Тому люди раз у раз ішли нагору, на поверхню вороже налаштованої до чужинців планети, сподіваючись, що сьогодні пощастить вижити і протриматися ще один день. На початок жовтня 2119 року із більш як чотирьох сотень мимовільних бранців непривітного Марса, що цілком виправдовував своє войовниче ім'я, залишилося всього тридцятеро. Життя колонії завмирало. Вісімнадцятеро жінок і дванадцятеро чоловіків — усі вони боролись уже за інерцією, облишивши надію на порятунок. Володарка Гарени

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 Следующая ⇒