Annotation 6 страница

У тимчасовому таборі, ще до переїзду в Гарену, малолітні раби жили надто скупчено. Тож все, на що спромоглися наглядачі, то розділити хлопчиків і дівчаток. Хоч із харчами тоді проблем не виникало, однак бракувало питної води. Також вистачало інших клопотів. Антисанітарія призвела до тифу. На щастя, лікарі задушили його у зародку, проте більше двох сотень рабів померло. Миттєво розповсюдилися воші. Лише титанічними зусиллями вдавалося підтримувати в ангарах бодай якийсь порядок і чистоту. Рабів поголили й тричі на тиждень поливали зі шлангів, змушуючи митися під холодною водою. Квітень сімнадцятого року був надміру спекотним, тому небагато дітей постраждало від цих «душів». Після зборів, на яких її обрали директором, та переїзду на нове місце Кріста заходилася облаштовувати Гарену. Насамперед вона взялася за налагодження нормальних умов утримання рабів. Треба було знизити смертність. У жінки виник план переобладнання тюрми. Щойно останніх дітей привезли у в'язницю, як директорка зажадала провести повний реєстр рабів, поділити їх на групи за віком та статтю й організувати закритий дитячий притулок, у якому за найменшими дітлахами доглядатимуть старші дівчата. За переписом у таборі виявилося тридцять вісім тисяч сто сімдесят шість рабів. Дітей, що потребували догляду старших, було шістсот двадцять троє, а посеред них малюків до року, що якимось дивом вижили під час останніх подій, залишилося всього тридцятеро. Кріста розуміла: до досягнення дітородного віку найстарших дівчат доведеться ще чекати. Тому вона й наполягала, аби малюків берегли, бо передбачала гостру нестачу рабів у майбутньому. Інтендантові директорка суворо наказала: забезпечити бездоганні умови проживання й харчування в притулку для наймолодших. Кріста майже щодня знаходила час, аби забігти туди й особисто перевірити виконання власних розпоряджень. Вона заходила на кухню, заглядаючи у казанки, власноруч карала за найменші провини кухарів чи няньок, хоча дівчатка старанно виконували будь-яку роботу, аби тільки не потрапити у карцер чи до Зака. Одного разу, глипнувши на плями, що залишилися після миття підлоги, Кріста викликала наглядачку. Геничка відразу знайшла дівчинку, котра посміла недбало виконати свою роботу. Коли мала плачучи просила вибачення, директорка оголосила збір усіх рабинь притулку наймолодших. Геничка вирішила провчити нездару, щоб покарання стало уроком для решти. Кріста примусила малу вилизати підлогу. Раптом якась дівчинка вирвалася від двох своїх подруг, яким до цього моменту вдавалося втримувати її, і кинулася до Крісти з кулаками: — Я тебе вб'ю! — Ах ти ж, мала мавпо! — верескнула директорка й зацідила рабині так, що та відлетіла до стіни, вдарилася головою об мур і втратила свідомість. Обвівши лютим поглядом принишклих дітей, Кріста люто крикнула: — Віддати Заку! Обох! Негайно! Поки наглядачки забирали непритомну зухвалицю та її ридаючу подругу, жінка уважно спостерігала за іншими рабинями. Помітивши повні ненависті погляди кількох дівчат, вона наказала відвести їх на добу в зимний карцер зі щурами. Одна з них упала в ноги директорці: — Не треба, прошу, я все гарно роблю! Я добре доглядаю за малюками! — Заберіть її! — Кріста гидливо копнула малу і промовила до рабинь: — Хіба ви не знаєте, що до господарів можна звертатися, лише коли вони вам дозволять? Хто дозволив їй говорити?! Ще іншого дня Кріста зазирнула у спальню до малюків і побачила, як рабиня-вихователька читала їм казку. Директорка скипіла, видерла книгу з рук дівчинки дванадцяти років і виволочила малу в хол. Знову було оголошено збір усіх рабинь притулку на вимогу начальниці табору. — Отже, від сьогодні — ніяких книжок. Ви не маєте права розмовляти одна з одною. Категорично заборонено говорити до своїх вихованців. Тій, котра порушить ці приписи, вирвуть язика. Досить тут стовбичити, повертайтеся до роботи! — верещала розлючена Кріста.
Поступово у таборі ввели в дію список заборон, за порушення котрих рабів суворо карали. У бараках та камерах раби повинні були підтримувати ідеальний порядок: двоярусні ліжка застелені, підлоги — старанно вимиті. Юних діпрів зобов'язали виглядати охайно, пильнувати за чистотою свого одягу, піклуватися про особисту гігієну. Підйом — о шостій ранку, відбій — о десятій вечора, тричі на день — прийом їжі. Раб, до якого звертався будь-хто із господарів, мусив підбігти до геника, вислухати наказ, потім вклонитися і йти виконувати його розпорядження. Щоби звернутися з проханням до будь-якого геника, раб повинен був клякнути перед ним і, якщо той зволить вислухати, швидко сказати потрібне. Чимала низка дріб'язкових правил дозволяла наглядачам знущатися з малих діпрів. За кожний переступ визначили покарання. Дитину могли позбавити денної пайки, якщо вона не вклонилася, зустрівши геника. Непокірних хлопчаків запроторювали до карцера, іноді навіть на тиждень. У кількох із них щурі погризли незахищені руки-ноги й носи-вуха. Загалом, молода директорка берегла життя рабів і піклувалася про фізичне здоров'я діпрів. Адже майбутні вишколені служники — це прибуток робочого об'єднання табору. Проте іноді Кріста влаштовувала показові страти, аби придушити найменші вияви власної волі у рабів. Першим повішали на в'язничному подвір'ї на очах тисяч дітей, яких зумисне вивели подивитися на страшне видовище, чотирнадцятирічного втікача. Хлопець вибрався з Гарени через каналізаційну трубу, але далеко втекти не встиг. Роботи-нишпорки хутко відшукали відчайдуха. Коли його, скривавленого, геть запухлого від биття, виволочили на страту, нещасний не розумів, що відбувається, аж до останньої миті. Директори усіх рабських таборів періодично обмінювалися досвідом роботи між собою, переймаючи одне у одного різні нововведення. За півроку роботи геники, що порядкували у виховних таборах, виробили таку систему, котра перетворювала дітей-діпрів на слухняних живих автоматів, з набором простих рефлексів, головним з яких було покірне служіння господарям, собача відданість їм. Рабів позбавили імен, присвоюючи кожному номер, перших дві цифри якого вказували на рік народження, наступні — місяць і день. Останні ж три перетворювали дев'ятизначний номер на унікальний. Його витатуйовували на шиї діпра. Також кожному рабові вживили у третій шийний хребець мікроскопічний датчик, щоб за потреби миттєво визначити його місцеперебування. На лакеїв із Гарени невдовзі виник шалений попит, їх цінували за працьовитість і сумирність. Кріста продумала все до найдрібніших деталей, визначивши, що найдорожче на ринку рабів платитимуть за кухарів, покоївок, нянь. Тож навчальні курси швидко дали потрібний результат, і директорка вже незабаром виставила перших рабів на аукціоні. Їх жваво розхапали, наступні пішли за ще вищими цінами. Проте у господарки Гарени визрів й амбітніший план, ніж вишколення та продаж обслуги. Кріста замислила обладнати лабораторію клонування, аби поставити виготовлення рабів на конвейєр. Потайки розвідавши ціну необхідного обладнання та склавши приблизний кошторис майбутньої фабрики зі штампування слуг для геників, директорка жахнулася. Проте, оговтавшись від шоку, Кріста усе ж вирішила не відступатися від спокусливої ідеї. Вона розуміла, що заробляючи тільки торгівлею " таборових” слуг, не реально швидко втілити у життя її план. Накопичення необхідних ресурсів, як вирахувала жінка, розтягнеться на довге десятиріччя. Тому Кріста розпорядилася, аби Зак Гіндеберг вклав «навар», отриманий від аукціонів, в облаштування борделю у Брейні. Однак грошей, отриманих від продажу перших рабів, на це не вистачило. Довелося економити. І дітям у таборі тимчасово вдвічі скоротили пайку. А Зак невдовзі таки зумів відкрити бордель «Грот німф». Кріста наполягла, аби той функціонував, як клуб для елітних клієнтів. Відвідувачами «Гроту німф» стали відомі особи, яким гарантували безпеку, якість, конфіденційність розваг на будь-який смак. Геничка іноді, замість брати захмарні гроші з важливих персон, користувалася їхніми послугами. Таким чином, Кріста не зустрічала відмов високопосадовців на свої прохання. «Грот німф» приносив солідні прибутки, які директорка вкладала в облаштування лабораторії. Упливовий клієнт борделю посприяв у передачі приміщення генетично-пологової клініки у Брейні під крильце Крісти. Головний лікар, оцінивши план Крісти та її пропозицію вдвічі підвищити йому платню, миттєво змінив своє ставлення зі саботажного на режим повного сприяння. Директорка Гарени вміла домовлятися з людьми. Найкращий генетик, Джордж Гмінуей, погодився очолити лабораторію, щойно побачив запропоновану господинею Гарени платню і пакет додаткових послуг: четвірка домашніх слуг, оплата будь-яких розваг у Голомері й King-111 — найдорожчий мобілет, машина-мрія, ціна якої перевищувала річний прибуток бізнесмена середнього класу. — Джордже, приємно, що ви погодилися, — промовила Кріста, — але дозвольте вас попередити: доведеться відпрацювати кожен ань. — Звичайно, — погодився Гмінуей, спокійно дивлячись у вічі жінці. Учений виявився трудоголіком і бездоганно виконував свою частину угоди. Кріста невдовзі зрозуміла, що може цілком довірити йому лабораторію, й привітала себе з удачею вдало підібраного спільника. Якщо головний лікар колишньої клініки зайнявся адмініструванням, то Джордж Гмінуей чудово давав раду зі своїми завданнями дослідника й винахідника. Під його керівництвом запрацювали перші дві штучних матки — ноу-хау, котре за умови успіху стало би сенсацією. Досі клонованих рабів виношували жінки. І проблема полягала в тому, що діпричок у дітородному віці майже не залишилося. Найстаршим рабиням, а їх було обмаль, тільки й виповнилося по 12-15 років. Тож геники почали використовувати їх, як живі інкубатори. Запліднювали дівчат двійнями, після семи місяців викликаючи дочасні пологи, щоб якомога швидше знову провести наступну процедуру запліднення. Таким чином геники сподівалися частково подолати нестачу рабів у майбутньому. Винахід Джорджа вирішував проблему в геть інший спосіб. Можна було не виснажувати рабинь постійними вагітностями і пологами, натомість використовуючи їх на різного виду роботах. А нові раби зростали б у апаратах «штучна матка» в потрібних для господарів кількостях. Гмінуей був певен в успіху експерименту. Кріста, хоч обережніша у прогнозах, також сподівалася на його вдалий перебіг. Майже чотири місяці цілком задовільного розвитку двох плодів у апаратах Джорджа давали надію на це.
Того ранку схвильований голос Гмінуея у комунікаторі не на жарт стривожив Крісту. Вона ніколи ще не чула, як Джордж репетує. — Крісто, тут все розгромлено! Я вб'ю її! — Джордже, заспокойтеся! — наказала жінка. — Коли це сталося? — Вночі! Охоронець нікого чужого не помітив. Сюди заходила лише моя асистентка Міцуо! — Я буду у вас через двадцять хвилин, — перервала волання Гмінуея Кріста і роз'єдналася. Вона вийшла з кабінету й попрямувала до стоянки. Дорогою все обміркувала. Сідаючи до мобілета, Кріста наказала водієві везти її у лабораторію, сама ж хутко вибрала із закодованого списку свого комунікатора дивне ім'я. А властиво навіть не ім'я, лише одну літеру — «К». Їй довелося двічі повторити набір номера із потаємного списку, поки там, на другому боці, зволили відповісти. — Слухаю, — голос прозвучав нетерпляче. — Доброго дня! Вас турбує Кріста, директорк... — Я впізнав. До справи, Крісто, у мене обмаль часу. — Мене пограбовано. Дуже цінне-е-е... обладнання викрали. Винахід. І ще не запатентований. Мені потрібна допомога, щоб знайти вкрадене. Тиша у комунікаторі тривала секунд двадцять, потім озвався владний голос: — З вами за кілька хвилин зв'яжеться чоловік. Він вам допоможе. — Дякую! — відповіла Кріста і почула сигнал відбою із комунікатора. Вона не встигла долетіти до лабораторії, як її комунікатор завібрував. — Так, — промовила жінка. Тихий чоловічий голос пролунав у відповідь. Співрозмовники домовилися зустрітися у лабораторії. Кріста хотіла продиктувати адресу, але чоловік перервав: «Я знаю, де це». Побачивши невдовзі свого співрозмовника, Кріста мало не скрикнула від здивування. Перед нею стояв сам... «К» — Консул! Ті ж волошкові очі, золотаве волосся, вольове підборіддя, суворо зімкнені губи. І ті ж крижаний спокій у синіх очах і владна, гіпнотична сила у погляді. «Але він не прилетів би сюди, щоб розслідувати якесь там пограбування... Та це ж він усе-таки чи не він? » — в голові Крісти плуталися думки. Із Консулом директорка Гарени познайомилася на аудієнції, отримавши офіційне запрошення до палацу. На жінку він справив незбагненно потужне враження. Те, що господар Брейна Владлен Коротич — красень, її здивувати не могло, адже усі геники могли похизуватися чудовою зовнішністю. Крісту збентежили неймовірна сила і впевненість, яку випромінював цей двадцятисемирічний чоловік. Він говорив мало й неголосно, але кожне його слово звучало вагомо й безапеляційно. Завжди в повній тиші. Люди завмирали, наче кролі перед анакондою, слухаючи Консула. Директорка Гарени отримала запрошення також і на вечерю, котра розпочалася після офіційної аудієнції. Вона сиділа за овальним столом поруч із Коротичем та не могла струсити із себе магічного заціпеніння. Як, зрештою, усі присутні — семеро гостей Консула. Жінка перебувала у дивному трансі аж до кінця учти, запам'ятавши назавжди королівські профіль, погляд і поведінку Владлена. Зустрівшись із його точнісінькою копією, котра висіла з броньованого чорного мобілета, Кріста остовпіла. — Міко! — простягнув долоню незвичайний гість. — Радий познайомитися! Брат просив допомогти вам. — Також дуже рада! — пробурмотіла жінка, второпавши свою помилку. Звісно, Консул не покинув своїх справ і не примчав її рятувати. Вона ж чула про брата-близнюка Владлена! Як могла забути?!. А чутки приписували йому не меншу владу, ніж має Консул. Кріста видушила з себе ввічливу посмішку й запросила гостя до лабораторії, у якій метався розлючений Джордж. І все закрутилося у вирі розслідування з блискавичною швидкістю. Міко за півгодини встиг викликати бригаду спеців. Ті виставили усіх з приміщення й заходилися вишукувати докази та реконструювати події минулої ночі в лабораторії. Міко Коротич довірив викликаному слідчому перевіряти на поліграфі правдивість свідчень Гмінуея, охоронця. Він не випускав з рук комунікатор, роздаючи розпорядження. Ще через три години Міко Коротич ознайомився зі звітом своїх людей, які працювали в лабораторії. Він знову комусь дзвонив, щось наказував. А через шість із чвертю годин після своєї появи тут покликав до себе вкрай роздратовану й добряче знуджену від тиняння коридорами клініки Крісту. — Знайшли асистентку?.. — з дверей запитала вона Коротича. — Вона непричетна. І, швидше за все, вже мертва. Її підставили, щоб відвести підозри від іншого. Це охоронець. — Але... Та ви його ж відпустили! Чому не затримали?! — Так. Я його відпустив, а мої люди прослідкували за ним. Між іншим, вашого охоронця теж ледь не вбили, Крісто. А через кілера ми вже вийшли на замовника. Щойно я отримав повідомлення: ваше обладнання їде сюди. Директорка Гарени ошаліло дивилася на точну копію Консула. Міко дав їй хвилину, щоб оговтатися. — Хто замовник? — врешті-решт запитала Кріста. — Вам цього не треба... Повірте, більше цей... конкурент вас не потурбує. І, до речі, Крісто, запатентуйте винахід. А ми допоможемо налагодити виробництво. Звісно, ви — в долі, а Гмінуей отримає вельми гідну винагороду і карт-бланш на будь-які подальші дослідження. Кріста опустила очі. «Я — в долі? От нахаба! Нічого собі! І швидко ж вони беруться до справ... З іншого боку, могутні заступники з цих близняток... Від їхніх пропозицій, схоже, не варто відмовлятися», — жінка напружено обмірковувала слова Міко Коротича. — Ну то як, будемо партнерами? — озвався чоловік. — Так, — рішуче погодилася Кріста.
Після неприємного інциденту в лабораторії все змінилося. Охороною зайнявся Міко. Він також докинув на рахунок лабораторії фантастичну суму на розширення досліджень. Кріста доручила Гмінуею підібрати собі кількох асистентів. Робота відновилася й набрала обертів. Завдяки щедрому фінансуванню владарів Брейна невдовзі віддача від лабораторії переросла найамбітніші плани, які плекала Кріста до знайомства з братом Консула. Гмінуей днював і ночував у колишній клініці — там Кріста для нього влаштувала друге помешкання, об'єднавши дві палати. Ремонт, за яким вона особисто наглядала, зайняв два тижні. Кріста вибрала меблі, побутову техніку і невдовзі урочисто вручила ключі Джорджу. Та Гмінуей лише неуважно подякував, оглянувши нашвидкуруч свої апартаменти. Директорка Гарени не переймалася тим. Важило лише, аби Джордж міг не витрачати зайвого часу на добирання додому і щоб раби вчасно його годували. Крісті потрібен був здоровий, доглянутий учений, який видавав би результат. Вона дбала про те, щоб напружена робота не виснажила цю курку, котра знесе для неї золоті яйця. А Гмінуей, окрім того, що вдосконалював штучну матку, запроектував також сім типів рабів, перелопативши величезний генетичний матеріал, який він вивчав у Гарені. Джордж провів чимало бесід з директоркою Гарени, домагаючись від неї відповідей на безліч питань. Разом вони визначили, які риси повинні домінувати у кухаря, покоївки, повії, няньки, наглядача, водія, прислужника. Гмінуей вирахував масу технічних параметрів для кожного типу раба. Він ретельно підібрав достатнє ай-к'ю для няньки — виявилося, що саме у служниць цього типу воно повинно бути найвищим. Експериментував із генами, відповідальними за гостроту нюху, працюючи не лише з геномом людей, але й собак, кротів, їжаків, щоб виготовити ідеального кухаря. Найважче було визначитися з повіями. Анонімні тестування щодо сексуальних уподобань геників дали неоднозначні відповіді на питання, якою повинна бути ідеальна жриця кохання. Адже комусь подобалася повна покора, інших, навпаки, «заводив» спротив. Хтось любив завдавати болю, а хтось волів переживати приниження. Гмінуей розробив підтипи повій: слухняну виконавицю, володарку, мазохістку, бунтівницю. Спільними рисами для всіх були витривалість, непереборний сексуальний голод та фізична привабливість. Виявилося, що всі опитані геники гидують будь-якими фізичними вадами. Джордж був здивований таким результатом, бо знав, що досі існувала невелика категорія людей, переважно діпрів, яка воліла бачити сексуальними партнерами скалічених або потвор. Кріста слідкувала за роботою лабораторії, активно допомагаючи вирішувати поточні питання. Вже через кілька місяців після інциденту в лабораторії було вісімнадцять «штучних маток» і всі запроектовані типи та підтипи рабів дозрівали в апаратах. На жаль, у результаті пограбування обидва перших плоди загинули. Злодії не вміли обходитися з украденими пристроями і припустилися фатальної помилки, від'єднавши їх від «пуповин», якими до зародків надходили кисень та поживні речовини. Вочевидь, замовникові пограбування й не йшлося про збереження плодів. Він хотів отримати лише самі «штучні матки», щоб скопіювати складні апарати. Пам'ятаючи про те, що вона мало не втратила прав першовідкривача, Кріста кожний винахід Гмінуея тепер невідкладно патентувала й отримувала сертифікати. Вона не планувала торгувати ліцензіями, зовсім ні. Директорці Гарени малювалася грандіозна картина майбутнього, де вона була власницею (чи, радше, співвласницею, зважаючи на Коротичів) єдиної у світі фабрики рабів. В її уяві виникали велетенські цехи із сотнями тисяч «штучних маток». «Навіщо торгувати ліцензіями, одноразово знімаючи вершки з молока? Можна ж продавати вирощених на фабриці рабів, стати монополістом у цьому бізнесі та постійно отримувати захмарні кошти на розвиток», — міркувала Кріста. Директорка Гарени ніколи не кидала все на самоплив, уважно контролюючи справи лабораторії. Будь-яку, навіть дрібну помилку, вона помічала й змушувала виправляти. А хороші результати заохочувала преміями, проте відразу ж вимагала наступних результатів. Консул, певно під впливом розповідей Міко про енергійну вдачу жінки, кілька разів запрошував Крісту на вечері. Не сказати, що вона вже могла відчиняти двері палацу ногою, але владар Брейну явно виділяв директорку Гарени із натовпу впливових людей. Ще б пак! Кріста розуміла, що її бізнес вельми цікавить Консула. І сама жінка дуже тішилася з того. Вона миттю второпала, що доведеться ділитися прибутками, віддячуючи за сприяння. Проте Кріста чудово розуміла, наскільки добрі стосунки з володарями міста скорочують шлях до омріяної фабрики рабів, грандіозні плани про яку народилися теж завдяки допомозі могутніх близнюків Коротичів. Раби і Вівчарка

Минуло лише кілька місяців після смерті старого світу, як директорка Гарени першою з персоналу в'язниці привела додому власну рабиню. №071221193 — так звали тепер Ельзу Бредшоу, одинадцятирічну дівчинку, що опинилася у розкішній квартирі Крісти й Олега. Геничка зо три тижні слідкувала за дитиною, перш ніж забрати її з табору до своєї оселі. А вперше думка про те, що саме ця діпричка стане ідеальною служницею, прийшла до Крісти випадково. Якось директорка зазирнула на кухню притулку для наймолодших діпрів і мало не наступила на малу, що впала на коліна перед Крістою. Рабиня схилилася долі, як наказували правила поведінки для діпрів, продемонструвавши свій шийний номер, потім підвела голову, німотно, самим поглядом прохаючи, щоб їй дозволили говорити. Кріста побачила в очах малої й страх, і хвилювання, і... захват. Для генички не було дивовижею, коли раби боялися її чи виказували ненависть або непокору, але ця діпричка дивилася на Крісту з любов'ю! Таке ошелешена директорка завважила вперше. Вона поблажливо дозволила: — Говори. — Пані! Номер нуль вісім нуль шість тридцять сто двадцять один їсть без дозволу, коли готує їжу. Діти поки що рідко доносили на товаришів, хоча їх заохочували подачками, аби вони інформували господарів про переступи інших рабів. Кріста ледь помітно всміхнулася: її система починає діяти! — Де ця погань? — голосно запитала директорка. — Он там, — вказала правицею мала донощиця на худорляву дівчинку, котра перелякано зіщулилася під грізним поглядом директорки. — Йди сюди! — наказала геничка винуватиці. Дитина причовгала на тремтячих ногах, які ледь її слухалися. За кілька кроків до Крісти вона стала навколішки і похилила голову. Рабиня, знаючи крутий норов директорки, не сміла просити пробачення, мовчки чекаючи на покарання. — Ти! Вдар її! — скомандувала Кріста донощиці. Мала підійшла і без вагань ляснула товаришку по щоці. — Ні, не так! — навчала директорка і, розмахнувшись, навідліг вперіщила рабиню, котра тихенько заскавуліла, боячись плакати вголос і наразитися на щось гірше. — А тепер ти спробуй! Інформаторка старанно повторила удар. — Добре, — схвально відгукнулася Кріста й докинула уже від дверей: — Призначаю тебе старшою над кухарями. Пильнуй за ними!
Перш ніж вийти з кухні притулку, директорка завважила, що дві рабині швидко перезирнулися. Невисока смаглявка подала своїй значно вищій товаришці знак, різко стиснувши кулак і легенько вдаривши п’ястуком у стегно. Висока дівчина відповіла схожим жестом. Кріста, як і багато хто із наглядачів, котрі також вирізнялися спостережливістю, віднедавна помітила, що раби помалу винаходять мову жестів. Їм заборонили говорити, то найкмітливіші й змінили спосіб спілкування та навчали інших, як обійтися без слів. Звичайно, поки що «мова» рабів була надто примітивною. Здебільшого, вони подавали своєрідні сигнали, які означали іноді цілі фрази. Кріста знала, що долоня правиці, плавно повернута до співрозмовника, показує: «Все спокійно, поблизу нема загрози». А от кулак лівиці, рвучко піднятий на рівень грудей і різко опущений додолу, сповіщає оточуючих про близьку небезпеку — так раби сигналізують, що сюди йде директорка. На зборах робочого об'єднання Гарени Кріста зачепила питання «мови» рабів. Частина персоналу табору спочатку висловлювалася за те, аби заборонити дітям використання жестів, та директорка переконала всіх у недалекоглядності такої тактики: «Заборона не призведе до відчутних результатів, вона лише примусить рабів стати обережнішими і хитрішими та ліпше замаскуватися. Краще вдаваймо, що ми не помічаємо і не розуміємо їхніх знаків. Це стане ще однією нашою перевагою над отими мавпами. Головне, аби раби не розвивали «мову» в складну систему. Вона повинна залишитися простою та інформативною — для нас, у першу чергу». Кріста тоді ніжилася у променях багатьох підбадьорливих і захоплених поглядів. Наглядачі вчергове переконалися, що недарма обрали цю жінку директоркою табору. Та не лише її хитрість важила. Молода жінка піклувалася також про персонал. Не було проблеми, яку вона не вирішувала би, якщо наглядач звертався по допомогу до Крісти. Геничка щедро винагороджувала їхню працю в таборі й потурала навіть дрібним примхам підлеглих. Тому й геники робочого об'єднання Гарени виконували її вказівки без обговорень та протестів. І коли директорка наказала усім геникам вивчати «мову» рабів, вони не обурювалися, а слухняно ходили у навчальний клас, де аналізували численні зйомки жестів та запам'ятовували їх. Отож, Кріста дуже добре розуміла, що удар кулаком у стегно смаглявої рабині для донощиці означає серйозні неприємності. Директорка викликала до себе в кабінет геничку, котра наглядала того дня за рабинями на кухні притулку для наймолодших діпрів. — Розкажіть мені про неї, — попрохала Кріста чергову, вказавши на голографічне зображення номера 071221193, що звалася колись Ельзою Бредшоу. — Характер, стосунки з іншими рабами, слухняна чи ні? — Дуже послужлива, її жодного разу не карали. Рабині її не люблять. Вона їх — теж, — коротко прозвітувала наглядачка. — Видайте цій рабині на ніч шокер. Гадаю, нині їй спробують відплатити товаришки по камері... Нехай захищається. Зможе — добре. А ні — то й ні, — криво всміхнулася Кріста. Як не дивно, та мала діпричка пережила ніч. Вона змогла оборонити себе від двох рабинь, котрі спробували задушити її. Першу встигла паралізувати шокером, а з другою впоралася голіруч. Наступного дня Кріста навідалася на кухню до рабинь. За її наказом сюди притягли обох кривдниць, яким не вдалося вбити малу донощицю. — Зв'яжіть їх! — скомандувала геничка до наглядачок. Ті хутко скрутили дівчат. Кріста схопила малу смаглявку за волосся і поволокла до найближчої плити. Рабиня завила від болю, коли геничка притисла її щокою до розжареної поверхні. — А тепер ти бери наступну свиню і підсмаж її, щоб знала, — наказала директорка своїй інформаторці, котра не зважала на вереск обпеченої та захоплено спостерігала за Крістою. — Так, моя пані, — радісно озвалася донощиця й схопила наступну жертву. Після екзекуції дівчат розв'язали, а директорка глузливо сказала: — Буде вам наука. Ви не можете псувати майно своїх господарів. Вона, — геничка тицьнула вказівним пальцем на інформаторку, — належить мені. Якщо хтось зачепить цю рабиню, кожній з вас повідрізаю по два пальці на правій руці. Зрозуміло? Обпечені запобігливо хитнули головами на знак згоди. — А ти в нагороду за слухняність отримаєш окрему кімнату, — Кріста зверхньо кинула ці слова до карательки, яка щойно знущалася з іншої рабині. Мала бухнулася на коліна, усім своїм виглядом демонструючи щастя й захват від милості директорки. Інформаторка навдивовижу швидко просувалася кар'єрною драбиною. Наступного тижня Кріста призначила її особистою помічницею, посилаючи із дрібними дорученнями у різні корпуси Гарени. Невдовзі директорка забрала кмітливу підлабузницю додому, виділивши їй кімнату в своєму велетенському помешканні. Мала і тут ставала у нагоді, прибираючи модуль та готуючи їжу для господарів. Вона волочилася за Крістою повсюди, наче собака на повідку, хіба що хвостом не вимахуючи перед могутньою заступницею. Завжди готова виконати будь-яку забаганку господині, помічниця не цуралася гамселити непокірних дітей, звільняючи від брудної роботи Крісту. Дуже хутко ад'ютантка директорки так набила руку, що могла, на вимогу господині, з одного удару зламати ніс чи «відключити» жертву. Кріста помітила, що її особиста помічниця отримувала гостру насолоду від влади над іншими рабами. Мала шукала будь-якої нагоди, аби познущатися із безборонних. Раби ненавиділи Вівчарку — таке прізвисько намертво приліпилося до №071221193. І панічно боялися її. Вона ж їх зневажала і вигадувала щоразу нові способи, аби принизити.
У кабінет Крісти постукав Зак. — Заходь, Заку! Я тебе викликала ось для чого. До мене звернувся один дуже впливовий чоловік. У нього особливе замовлення. — У «Гроті німф» є дівчатка на будь-який смак. Коли він завітає? Влаштуємо кастинг, він обере, яку захоче. Або й кількох. — Ні, дівчат не треба... Тут делікатна справа. Тому, перш за все, наголошую: конфіденційність. І знову конфіденційність. Зак глипнув на Вівчарку, що притулилася до ніг господині. — Вона? — Кріста помітила промовистий погляд заступника, засміялася і скуйовдила коротке волосся на голові своєї помічниці, наче погладила домашню тваринку. — Не переймайся! Вона нікому нічого навіть не пискне, хоч би її різали на шматочки. — Ви ж казали про конфіденційність, а це — зайві вуха, — сухо сказав заступник. — А ти знаєш, що з нею зроблять інші раби, якщо вона посміє бовкнути комусь про це всупереч моєму наказові? От, скажімо, обеззброїти її та вкинути у якийсь із бараків, їм на поталу, — з посмішкою запитала директорка, чухаючи за вушком свою улюбленицю. Мала, почувши слова Крісти, притислася до її ніг міцніше і підняла голову. Господиня відповіла на її німий переляк: «Не бійся, цього ніколи не станеться, бо ти ніколи мене не підведеш. Правда ж? » Вівчарка згідно захитала головою й відразу заспокоїлася. — Гаразд! — Закові вже набридло спостерігати за зворушливою сценою повного взаєморозуміння директорки та її рабині. — То яка ж проблема у нашого впливового гостя. — Він воліє хлопчика. Навіть не так. Йому потрібні троє рабів. Вимоги прості: гарненькі, кастровані, віку семи років, покірні й готові виконати будь-яку примху господаря. Ага, ще одне. У повне володіння. Він хоче викупити підготовлених відповідним чином рабів лише для свого власного користування. — Ну, — заступник аж сіпнувся, — і хто ж їх підготує? У нас нема... е-е-е... спеціалістів такого профілю. — То знайди. Ти ще не чув, що наш гість пропонує за отих трьох мавп. Режим найбільшого сприяння. Гіндеберг вражено дивився на Крісту. «Режим найбільшого сприяння?! » — свиснув від здивування геник і опустив очі додолу. Він здогадався, хто замовник, та гарячково розмірковував, чи ця інформація про Консула здатна допомогти у його кар'єрі. Або й навпаки: зашкодити. І не лише просуванню вгору, але й життю. Однак Гіндеберг розумів, що тепер точно не відмовиться від завдання, яке поставила директорка. Консулові не відмовляють. — До речі, Заку, — озвалася Кріста, задоволена реакцією свого заступника, що оцінив щедрість упливового замовника, — попит на хлопчиків, очевидно, буде з'являтися й надалі. Гадаю, що лише трьома не треба обмежуватися. — Зрозумів, — тихо відповів Зак, котрий вже оговтався від шоку і розмірковував, як взятися до делікатного доручення.
Вівчарка йшла до хлоп'ячого бараку. Богиня доручила своїй найкращій рабині важливу справу! Її улюблена господиня дозволила своїй найкращій рабині відрізати яйця аж трьом вилупкам! У душі діпрички гадючим кишлом заворушився спогад... Чіпкі й тверді чужі пальці схопили ззаду за волоссячко... боляче вивернуті руки... Власне платтячко похапцем запхане їй у рот... Важка туша чавить зверху... боляче розведені ніжки... тріщать... Дихати нема чим... страшно... боляче вдирається між ноги ніж... всередині... боли-и-ить... Та давнішні події у пам'яті задушено, промайнув і згас миттєвим спалахом відгомін спогаду. Натомість у голові Вівчарки пульсує одна радісна, багряно-чорна думка: «Рі-за-ти! Рі-за-ти! » Наче солдати марширують, гупають чобітьми на плацу: «Раз-два-три! Рі-за-ти! » Її очі спалахують химерним вогнем, світяться від злого збудження — Вівчарка повільно обходить стрій, у якому вишикувалися семирічні хлопчаки. Ті намагаються не зустрічатися поглядом із карателькою. Нічого доброго з того ніколи не виходить... Раби німують. Помалу жах нависає над рядами і щільно накриває хлопців. Щось моторошне є у неквапній ході Вівчарки. Зловісна тиша тисне на всіх... А Вівчарка насолоджується моментом влади і не поспішає. Обирає одного... Вона помічає, що він тремтить. Тоді — другого, третього, четвертого, аж поки не назбирується вісім хлопчаків. П'ятеро працюватимуть у борделі повіями для геників з особливими уподобаннями, а трьох найгарніших її улюблена господиня наказала відокремити. Це — ласощі для одного з богів-господарів. Дрож нетерплячки охоплює Вівчарку, коли вона нарешті відбирає з невеликого гурту красунчиків трьох найгарніших рабів. Їх поведуть у госпіталь. Малі не розуміють, що відбувається, але за їхніми спинами легкий подмух — це товариші виштовхнули з легень глевкий ковток повітря. Випари страху ще не розвіялися, але всім, кого не виволочила зі строю Вівчарка, немов упав із плечей важкий тягар. Цей повій полегші у спини відібраних — наче прощання з приреченими. Звідкіля вони знають? Чуйка... Але Вівчарка зненацька розвертається до рядів і глузливо посміхається. «Побавлюся ще», — знущально думає вона. Їй подобається відчувати жах, що стрімко повертається у стрій хлопчаків. Помічниця директорки знову прогулюється вздовж шеренги й вказує ще на двох, а потім зневажливо змахує правицею, мовляв, нехай залишаються. Обоє мало не непритомніють, відчуваючи, що пронесло, пощастило, поталанило цього разу неймовірно. Вівчарка крокує за хлопцями. Її ніби підкидає невидима пружина. У передчутті операції збудження досягає апогею. В операційній табірного госпіталю вмикають сліпуче освітлення. Кріста наказала хірургові не лише, аби Вівчарка була присутньою на операції, але й дозволила рабині різати під наглядом лікаря. Приспаний хлопчик лежить на столі у цьому стерильному, білому аж до болю в очах приміщенні. Операція проходить успішно, хірург показує Вівчарці на першому, як виконувати надріз, що робити далі. Медсестри не метушаться, спокійно подають інструменти. Вівчарка майже самостійно проводить другу операцію. Руки не тремтять, вона впевнено тне. Лікар здивовано витріщається на малу, що так вправно заходилася виконувати його роботу. А вона чомусь не відчуває нічого. Люта радість кудись випарувалася. Й сліду не залишилося. Лише роздратоване здивування: «І це все? » Значно веселіше чути вереск жертви, її плач, бачити, як очі по вінця наповнюються переляком, а потім страх вихлюпується назовні. Тоді Вівчарка чує його запах — найсолодший аромат, і шаленіє від щастя, і завдає болю ще й ще, насолоджуючись пахощами жаху. У вихолощеній від будь-якого натяку на біль операційній нудно. На третю операцію Вівчарка не залишається. Вона йде геть, аби прозвітувати своїй улюбленій богині, що її найкраща рабиня все виконала якнайліпше. Геничка скуйовдила шерсть на голові рабині: «Добре! Нині приміряєш новий костюм, вдома лежить». Кріста цінує відданість Вівчарки й час від часу кидає помічниці різні «кісточки». Одягає у кращий, ніж в інших рабів одяг, дарує дешевенькі прикраси, дозволяє їсти те, чим харчуються вони з Олегом. За що незмінно отримує захоплення і вдячність своєї рабині. Кожен подарунок господині викликає улесливу радість малої, котра блискуче навчилася цілувати ноги Крісті. Геничка приймає вияви любові Вівчарки як належне. Вона призвичаїлася до цього. Хоча помічниця позбавила господиню від частини обтяжливих обов'язків, але директорці однаково доводиться платити за свої успіхи власним часом, котрого бракує й на сон. Кріста, живучи у постійній напрузі, спить три-чотири години на добу. Вона знає, що стала нервовою, ледве встигаючи наглядати за величезним господарством табору та лабораторією. А ще й не довіряючи нікому із підлеглих, директорка постійно стежить за ними. Її спокій також підточують підозри щодо лояльності Зака Гіндеберга та інших заступників. Жінка, чудово обізнана із особливостями генетичного візерунку нових господарів планети, котрі вміють без жалю йти по головах своїх ближніх до мети. Бо й сама є точнісінько такою ж! Вона розуміє просту істину: Зак або хтось інший неодмінно скористається першою-ліпшою нагодою, якщо вона десь колись схибить. Адже геники слухалися наказів лише розумнішого лідера, та ніколи не забували перевіряти, чи досить чіпко тримається начальник за посаду, а чи хватка ослабла й можна його скинути з гарного місця і видертися вище. І байдуже, що станеться з тим, кого зіпхнули. Це його проблеми! Слабкий нехай котиться додолу. Кріста відчувала, що довго подвійного тягаря, а саме: роботи із Гмінуеєм над розвитком лабораторії та праці у таборі з постійним очікуванням ножа в спину від співпрацівників — витримати не зможе. Після кількох виснажливих років директорка понад усе прагнула відпочинку. Приречені на добивання

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 Следующая ⇒