Annotation 8 страница

Поки колоністи з Марса спали на «Одіні», Рой не байдикував. Він постановив: вільних чотири місяці треба витратити на докладне обстеження стану справ на рідній планеті. І того часу Рою вистачило не лише на розвідку. Високо у горах Тибету община ченців-буддистів залишилася поза увагою геників. Одягнуті у помаранчевий одяг голомозі чоловіки жили власним буденним життям, сповненим молитов та медитацій. Відколи прочани, які приносили до монастиря пожертви-частування, більше не нагадували про себе, до їхньої щоденності мало би додатися добування собі їжі. Але ні! Суворе життя у горах на межі можливого сімох монахів, найстаршому з котрих виповнилося вісімдесят дев’ять, наймолодшому — сорок три, було геть позбавлене боротьби за існування. Ченці не переймалися через відсутність рису чи овочів. Рой спостерігав за ними довго, хоча монотонність їхнього щоденного життя могла нагнати нудьгу на будь-кого. Проте колишній учений відкрив секрет успіху ченців. Роя зацікавив метаболізм їхніх дивовижних тіл. Він виявив щось схоже на хлорофіл у клітинах шкіри буддистів. Звичайно, їхня шкіра не набрала зеленого відтінку, як листя рослин, бо речовина, котра дозволяла засвоювати випромінювання світила, лише виконувала подібні, як у хлорофілу, функції, але не була тотожною йому за хімічним складом. Ченці живилися енергією сонця, тижнями обходячись без будь-чого їстівного. Далі його відкриття продовжувалися. Рой зрозумів, що всі буддисти геть втратили чоловічу здатність і стали стерильними. Крім того, ці семеро становили наче один організм, хоч із різних частин, та завжди кожна відчувала іншу так, як людина відчуває власні руку чи живіт. Заглядаючи у їхні думки, Рой бачив, що ці істоти значно ближчі йому, аніж будь-хто з геників чи діпрів, які вижили на Землі. А ченці також уловили присутність чужого духа поруч, хоча той і не впливав на їхні слух, зір чи інші нервові рецептори. Відчути його — відчули, але налагодити із ним зв'язок не намагалися. Тоді спостерігач вирішив, що настав слушний момент, аби вперше поспілкуватися із людьми на Землі. Рой проявився всередині невеликого кола, утвореного ченцями. Монахи зустріли його із байдужою ввічливістю. Семеро чоловіків спокійно дивилися на нього. Чужинець подумки звернувся до найстаршого, усвідомлюючи, що все, сказане одному, відразу сприймає й решта. — Світ змінився, втративши рівновагу, — почав телепатичне спілкування Рой. — Світ — лише мана. Не важливо, як змінюється ілюзія, — прочитав прибулець думку-відповідь ченців. — Так, — спокійно підтвердив прибулець і зник. Рой покинув гірський монастир. Розмови не вийде... Він передбачав це ще до того, як з'являтися перед відлюдниками. Але якась внутрішня впертість... чи то відгомони колишньої натури вченого, котрий перевіряє всі гіпотези і шляхи, змусили Роя спробувати. Тепер він упевнився: жодні земні справи буддистів уже не цікавили. Якимось дивом ченці перейшли через поріг перетворення та помалу набували рис істот іншого типу — нематеріального. Врешті-решт, втрачена репродуктивна функція перекреслювала надію на те, що ці чоловіки могли би спричинитися до відродження людства, тому Рой залишив общину в спокої. Спалахом промайнула думка про те, що все ще можна відновити й насильно повернути цих сімох до стану людей, щоб вони збагатили своїми генами майбутнє людство. Однак ця ідея викликала таку відразу до самого себе, що Рой миттю зрозумів: не буде такого! «Викручуся якось і без акту насильства над єдиними істотами, які можна вважати... рідними? Атож, хай ця планета народила мене, але не відчуваю тут нікого рідного, окрім них. Я перестав бути своїм для місцевого розумного виду. Вже чужий. Як і ці семеро. І я знаю, що вони відповіли б, коли мені спало б на думку їх переконувати, нагадувати про батьків, родичів, обов'язок перед людством. Бо знаю і свою відповідь», — Рой оглянув подумки цю складну, величезну конструкцію — власну відповідь. Скільки трактатів написали би всі тутешні філософи, якщо дозволити їм осягнути бодай частинку її? Кожному лише показати кінчики ниточок, які сплітаються у прегарний візерунок істини. І всі ці філософи, вздрівши лише кінчик ниточки — однієї з міріад, бо не здатні побачити все у цілості, написали би брехню, потворну нісенітницю. І понавигадували би те, чого й не було. Неодмінно згадали би про мораль — яке вони можуть мати поняття про це? Псували би повітря словом «відповідальність». Хіба кожен зокрема їхній жалюгідний пук може передати процеси складного організму? Ні, ані мораль, ані відповідальність — таких, які уявляють собі люди — Роя не обходили. Що не означало: їх нема. Просто Рой жив уже значно складнішими категоріями, узагальненнями, поняттями, ніж представники місцевого розумного виду. Парадоксально: закони буття універсальні, тільки-от кожен читає їх відповідно до своїх можливостей. Рой сприймав повний текст, бачив у всіх спектрах. Найрозумніша людина ж, порівняно з ним, ледь розрізняла літери, була майже сліпою істотою, напівграмотною, затурканою. Щоправда, небезнадійною. Адже із лона цього виду таки з'являються зрячі, на кшталт ченців. І Рой, керуючись не звичними людськими поняттями про доброту, милосердя, мораль чи відповідальність перед тими, хто його народив, а своєю складною відповіддю, відпустив ченців — хай виборсується цей метелик духа з буддистської лялечки! А він самотужки, знаючи свою відповідь, піде далі та займатиметься діпрами, котрі живуть у матеріальному світі й упродовж кількох років уникають мисливців за людьми. Її, хто зумів обхитрувати геників, без сумніву, заслуговували на його увагу. Рой планував зібрати всіх уцілілих діпрів разом, щоб збільшити їхні шанси на виживання. І найкращою базою для них він визначив общину Тараса, посилену ще й людьми, що летіли сюди на «Одіні». Цьому рішенню передувало стеження за групою Тараса і Дари. Колишній гард разом із ученицею заснував підземне поселення поблизу чималої ферми, яка знаходилася осторонь великих міст та доріг. Ота провінційна глушина була обрана не випадково, адже геників нічим не могла привабити місцевість, позбавлена будь-яких скарбів, густо поросла листяним лісом, із величезними болотами, що тягнулися десятками миль на захід та північ. Тарас облаштував кілька землянок, схожих на лисячі нори із багатьма виходами; всередині мешканці збудували висувні перегородки, що дозволяли відрізати шлях переслідувачам, пастки, про котрі знали лише жителі катакомб. А деякі з тунелів вели на болота. Очевидно, що Тарас встиг розвідати потаємні стежки у твані, аби втекти при нападі геників. Схрони розташовувались і в самій трясовині: винахідливі дорослі разом зі своїми дітьми у сухих місцинах вкопали вглиб кілька великих пластикових бочок, де зберігалися печиво, консерви й шоколад ще доепідемного виробництва. У такій посудині двійко втікачів могло пересидіти кілька годин. Якщо потрібно було, то діпри легко би врятувалися від погоні, розчинившись у пущі, зникнувши на болотах, запавши під землю невеличкими групками. Різноманітної вибухівки, закладеної на підступах до поселення, гард нашпигував стільки, що община могла витримати штурм кількох десятків нападників. Тарас потурбувався також про охорону. Вартові постійно стояли на чатах, аби негайно подати сигнал про небезпеку. На невеликих, розчищених від буряну галявинах навколишніх лісів врятовані висаджували овочі, городину. Підполковник віднайшов також кількох собак, що могли сповістити про наближення чужинців, та дві кози і корову. Тож у групи були молоко, масло, сир. Хитромудрі самостріли й капкани у заростях регулярно постачали м’ясом громаду. Рой уважно стежив за Тарасом, Дарою та їхніми малими помічниками. Порівнюючи цих дітей із рабами у містах геників, спостерігач бачив величезну різницю. Вихованці Тараса й Дари стали солдатами, але не отупілими й заляканими виконавцями наказів, а сильними, витривалими, кмітливими, підступними воїнами. Зумівши перехитрувати переслідувачів, Тарас утратив лише двох своїх підопічних. І Рой зрозумів, що жодної провини гарда у тому не було. Одну дитину — піврічну дівчинку — під час утечі застрелили геники, а старший з братів Лі — Вей — помер від запалення черевини внаслідок розриву апендикса. Без хірургічного втручання цьому ніхто не міг би зарадити.
Тарас ішов назирці за Дарою. Гард жадібним поглядом невідривно слідкував за гіпнотизуючими рухами спокусливих сідничок поперед себе, ледве пануючи над своїм збудженням. Він не раз картав себе за це темне, обпікаюче бажання, що гарячою хвилею підіймалося знизу вгору, відбираючи йому розум. Подумки лаяв себе, але так хотів накинутись просто тут, у лісі, на таке звабливе тіло, розпластати його на траві. У поселенні поміж дітей чоловікові ще вдавалось якось вгамовувати свої дикі думки, приховувати нестримні прагнення чоловіка, що надто довго залишався без жінки. А нині Дара напросилася, аби разом із ним вирушити на болота. Тарас на схожі прохання часто відрубував: «Ні! Хтось із дорослих повинен залишатися з ними! » Та цього разу гард раптом кинув: «Збирайся! За кілька хвилин вирушаємо! » Дара метнулася до землянки, прихопила плетений кошик, хутко кинула у наплічник консерву, в якої вже ось-ось спливав термін придатності, дві паляниці, спечені в тандирі^[6], шматок сиру, ніж, куртку, казанок, сірники й теплу вовняну ковдру на випадок ночівлі в лісі. Вже за дві хвилини вона стояла поруч із Тарасом. Навіщо гард погодився взяти дівчину? Він знав відповідь і готовий був себе зненавидіти. Але не міг більше стримувати спраги за жіночим тілом. То чому ж не тепер? Тарас простував за Дарою і, попри свої розхристані почуття, не забував перевіряти пастки. У двох виявилася дичина: дикий кріль та сарна. Дівчина хутко видряпалася на дерево, він подав їй упійману сарну. Закріпивши у верховітті здобич, Дара зі спритністю білки повернулась униз. Супутники почалапали далі. Стежка пішла під ухил, ліс порідшав, під ногами пружно заколихалася поросла мохом земля. Тарас, змушений пильнувати за прикметами, щоб не збочити з ледь помітної доріжки, відволікся від хтивих думок. Починалися болота. Обоє зупинилися, аби вирубати довгі жердини, потім повільно побрели далі. До сутінок дівчина ще встигла назбирати ягід, а Тарас підстрелив кількох вальдшнепів. Сухий острівець посеред баговиння став їм прихистком на ніч. Чоловік спорудив навіс над місцем для вогнища, похило встромивши обидві жердини у м'яку землю і накривши їх гілками. Дара тим часом розклала намет і заходилася оббіловувати кроля на вечерю; Тарас притягнув деревини, і невдовзі смачнющий димок від смаженини вже дражнив голодних. Щоб швидше приготувати м’ясо, дівчина розчвертувала тушку та нанизала шматки на загострені палички. Тарас із темряви намету слідкував, як вона порається біля вогню. Вранішні бажання знову вирували у ньому, а Дара крутилася поблизу полум'я із грацією кішки. Шпичаком перевіряла, чи пропеклося м’ясо, розклала паляниці, насипала ягід у горнята, запорпала невеликий казанок із водою у жарини. Чоловік милувався дівчиною: її вправні, шпаркі руки знаходили ніж вмить там, де залишили хвилину тому, голівка сторожко розвернулася, коли на болоті хруснула під чиєюсь лапою гілка, очі пильно вивчали темряву. Раптом Дара схопила і кинула поперед себе палаючу гілку. Коротке скімлення повідомило Тарасу, що вона влучила. — Пес? — Ага, зайда якийсь... Візьмемо? — Ні, — відповів Тарас, — скоро не буде, де їх подіти. Он, у Ками четверо цуценят, доведеться топити. — На запах прийшов, — завважила дівчина і докинула: — Кріль готовий. Тарас підсів до вогнища. Він не дивився на Дару, щоб не виказати себе, мовчки відкушував то паляницю, то м'ясо. Дівчина смачно хрумтіла, вгризаючись у соковиту м'якоть. Загасивши вогонь, Тарас заліз до намету й загорнувся у ковдру. Попереду була довга і, можливо, безсонна ніч боротьби із собою. Дара тихо скрутилася у куточку калачиком. «Наче спить», — вирішив чоловік. Щоб відволіктися, гард вслухався у ніч, сповнену скрадливих шерехів. Він чув пересування здичавілого собаки, котрий нишпорив поруч із їхнім шатром. Боятися тварини не варто, адже пес і сам лякався кожного звуку. Раптом Тарас відчув поруч рух. Дівчина мовчки підкотилася до нього під бік. Гарячою хвилею шугонуло в голову, чоловік не те що не міг стримуватися, уже й не хотів чекати, прагнув лише її. Останньою здивовано-щасливою напівдумкою проковзнуло свідомістю: «Сама прийш... » Більше голова йому не служила, вимкнулися всі шелести поза шатром. Залишився голосний шум її дихання, м'якість грудей, які під його долонями вмить спружніли, ствердли, напрошуючись на пестощі. От тільки він не міг довго ніжити її, розвернув обличчям до себе, навалився зверху, жадібно рвучись всередину. Чув, як билась під ним, кричала від ножа прутня, але він не зважав, ще і ще краяв її у розпеченому тумані своєї хіті. Минуло лише кілька хвилин розслаблення, а чоловік знову хотів її. Проте тепер знав, що буде значно обережнішим та лагіднішим. «Полежи. Я зараз повернуся», — прошепотів у вухо розкуйовдженої голівки, що примостилася у нього на плечі. Поволі вивільнивши руку, він подався геть із намету. У казанку ще залишилось трохи води, чоловік зачерпнув горнятком рідину. Повернувшись до їхнього тимчасового житла, запропонував їй випити. Дара вдячно мугикнула і великими ковтками спустошила горня. Потім він гарно вкутав її у ковдру та вклався поруч, знову підставивши під її голову своє плече. Дара тихенько сопіла, а чоловік не поспішав засинати, вдихаючи запах волосся жінки... Його жінки! І був безмежно вдячний, що вона прийшла до нього, інакше би... Тарас щасливо посміхався у темряву. Так спокійно і добре йому не було вже багато років. Западаючи у дрімоту, чоловік згадав свою колишню. Все те життя, весь світ, який залишився у минулому, видався йому таким далеким і чужим, наче спогади іншої людини або фільм про когось.
Рой дивився на цих двох у задумі. Щось починало потрохи визрівати у ньому. Можливо, пара підказує йому найкращий шлях...
Сонце ховалося за туманом. Щойно зі сну, мляве світило ще не набрало сили полуденного жару, аби пробити сивого щита, котрий прикривав болото. Народження нового дня можна було вгадати лише за тим, як помалу із темряви виступили привидами кілька ближніх заморених деревець, що отаборилися на більш-менш сухому пагорбі. Суцільна пітьма поступалася невиразній сірій імлі. Невдовзі туман побілів. Рой сидів біля намету і чекав, аж поки прокинуться його мешканці. Густюща молочна імла не перешкоджала йому бачити на сотні миль навкруги. Тому Рой не нудьгував, а споглядав, як у поселенні, де зараз не було дорослих, уже порядкували дітлахи, привчені вставати з першими променями сонця. Ось вони заходилися готувати сніданок, поратися біля худоби, міняти на чатах своїх товаришів — вихованці Тараса і Дари займалися всіма звичними щоденними справами й без участі начальства. Микола разом з Нікою пішов до кіз. Колись пухкий і вередливий триліток за кілька років змінився так, що й не упізнати. Він витягнувся, схуд. Його чорні очі дивилася на світ спокійно, без колишніх злості чи зачаєного бажання втнути якусь капость. Хлоп'я вправно видоїло козу, перемовляючись із Нікою, котра цвіркала молоком, стискаючи дійки іншої кізки. Діти занесли відерка Вірі, Артему й Оксані, які готували сніданок для всіх та заходилися допомагати кухарям. Микола заторохкотів металевими тарілками, розкладаючи їх на столі. Він не чекав наказів старших дітей, просто схопився за роботу. Ніка ж винесла повне відро зі сміттям і висипала його у компостну яму. Невдовзі варена картопля з кропом парувала на столі. В глеках чекало на спраглих свіже, проціджене через тканину молоко. Віра метнулася до кута й витягла загорнуті у чистий шмат лляної тканини паляниці. Діти хутко зібралися в їдальні, нікого й кликати не довелося. Андрій на правах старшого проказав молитву і всі взялися до їжі. Жодних сварок, непорозумінь Рой не помітив. Діти їли, розмовляли, сміялися з історії, яку розповів Павло про налякану звичайнісіньким вужем Ліду. Й сама дівчинка реготала також, настільки майстерно хлопчак-актор зіграв її страх, а потім ще й дотепно зобразив утечу вужика, що теж виявився страхополохом і безтямно дременув подалі від величезної верескливої істоти. Згодом усі разом заходилися прибирати після сніданку. Рой укотре з утіхою відзначив організаторські здібності обох дорослих — Тараса і Дари, які навчили малих жити у зовсім нових для них умовах. Уміння ясновидіти, зазирати у майбутнє підказало Рою, що Андрій, котрий із підлітка стає юнаком і задерикувато смикає Ніку за кіски, помітно хвилюється у присутності цієї дівчинки. А вона із пуп'яночка розів'ється у прегарну квітку. Також Рой відчував, що Павлові судилося колись покохати Ліду, а от Лариса із Оксаною, мабуть, не оберуть собі у пару когось із присутніх на цьому сніданкові хлопчаків... Радше, із пізніше прибулих, котрі вливатимуться в общину Тараса і Дари згодом. Ці передбачення вельми цікавили Роя. Він завзято вираховував майбутні пари, приглядаючись до вцілілих діпрів. Особливо пильно досліджував здоров'я, гени, їхні можливі комбінації, ймовірності, намагаючись розгорнути перед собою панораму прийдешнього. Поступово об'ємна, протяжна у десятиріччях, грандіозна кінострічка життя ясно поставала перед ним. То було нове відчуття панування над часом і простором, що суттєво відрізнялося від примітивних дослідів на Північному полюсі. Надзвичайно заплутана задача, яка починалася з огрому вихідних даних про кілька сотень людей, для вирішення котрої треба було враховувати грандіозне число факторів, повільно давалася йому. Це втішало й надихало Роя, народжувало дивовижне почуття всемогутності, за котрою стояла величезна відповідальність без права на помилку. Він захопився розв'язуванням задачі, яку навіть найгеніальніший геник-каліка — колишній Рой — ще кілька років тому й уявити собі не міг. Першою заворушилася у шатрі Дара. Для Роя непрозорі стінки намету також не становили перешкоди, тому він бачив, як услід за жінкою прокинувся й Тарас і потягнувся до подруги. Поки тривав пристрасний цілунок коханців, Рой зрозумів, що зараз знову стане мимовільним свідком любощів пари, а в нього не було наміру чекати ще. Рой хотів поговорити з обома, тому й голосно кахикнув. З намету майже миттєво виткнулася долоня з паралізатором. Рой захихотів. Йому щоразу більше подобався цей завжди готовий до бою чоловік. Бородата голова Тараса з'явилася вслід за долонею. Погляд голубих очей сердито увіп’явся у незнайомця. Гард був здивований і розлючений. Рой знав чому. Колишній підполковник подумки шпетив себе, що не помітив наближення чужинця, надмірно захопившись подругою й наплювавши на безпеку. — Ти хто?! — Тарасе, твоя пукавка майже розряджена, але якби й було навпаки, повір, стріляти у мене — глупота з глупот. Поки Рой говорив, Дара вислизнула з намету з протилежного боку і гукнула до гарда: «Позаду чисто! Нікого! » — Звісно, що нікого. Людей тут, крім вас двох, нема. Даро, приєднуйся до нас, будь ласка. — «... крім вас двох»?.. А ти?.. — ошелешений Тарас все ж помітив дивовижу в словах прибульця. — Я? Зі мною все не так просто. Я вже не людина. І Рой продемонстрував їм перетворення у собаку. Щойно перед згаслим вогнищем сидів чоловік, а за мить — розкішний колі усміхався до онімілої пари симпатичним писком та промовляв: «Не лякайтеся! Ви не збожеволіли». Потім пес знову перекинувся на чоловіка: — Не стовбичте. Присядьте. Попереду — серйозна розмова. — Але... якого біса!.. — спромоглася на вигук зачудована Дара. — Біса? Ні, не вгадала, — усміхнувся Рой, заперечно хитнувши головою. — Це було зовсім інше. Проте давайте поговоримо про майбутнє, мої нові Адаме і Єво. Тарас з Дарою перезирнулися. Розумного пояснення тому, що відбувається, у них обох не знайшлося. Знизивши плечима, гард підсів до згаслого вогнища, жінка опустилася на землю поруч із ним. Рой зиркнув на вкрите росою, захололе за ніч вогнище та на Дару, яка цокотіла зубами — чи то від страху перед чужинцем, чи то від холоду на світанні. Зненацька язики полум’я затанцювали на давно згаслих вуглинах. — Візьми куртку і підсядь ближче до вогню, — приязно промовив Рой до жінки. — Хто ти? — обережне питання спурхнуло з вуст Дари, котра накинула на плечі одежину й простягла долоні до полум’я, котре сотворилося незбагненним чином. Колюча недовіра й переляк — ось що бачив Рой, коли дивився на наїжачену пару. Обоє інстинктивно трималися якомога ближче одне до іншого, немов намагаючись знайти підтримку в коханій людині поруч. — Я — той, хто хоче вам допомогти. І зробить це. Питання полягає у тому, чи приймете ви мою допомогу? Окрім вашої групи, на волі зараз є ще кілька сотень уцілілих дорослих і малих... е-е-е... діпрів. Перепрошую, що користуюся зневажливим означенням геників, але обидві людські породи треба ж якось розрізняти. Тарас лише нетерпляче змахнув правицею, немов заохочував співрозмовника не зважати на такі дрібниці й продовжувати далі. — Також до Землі з Марса вирушили вцілілі колоністи. Їх тридцятеро. І вони невдовзі можуть долучитися до вас. Ви подужаєте налагодити побут, підремонтувати будинки на фермі? Врешті-решт, доведеться керувати чималим гуртом. Це ж не півтора десятка дітлахів, а майже дві сотні людей. Тарас із Дарою перезирнулися знову. Рой прочитав тривогу в їхніх думках, адже пара не сподівалася, що цей дивовижний чужинець знає також про їхнє поселення і врятованих дітей. Він їх запевнив: — Я давно спостерігаю за вашою общиною. Але зла вам досі як не заподіяв, так і надалі не збираюся чинити. Тому не варто мене боятися. І ще... Якщо ви відмовитеся прийняти інших діпрів, силувати не буду. Також геникам вас не здам. — А все ж таки... — Тарас не вгавав. — Звідкіля ти взявся? І взагалі... Що відбувається? — Зайві запитання... Ну гаразд. Відповім, але вперше та востаннє. Колись я був людиною, вченим. Я працював на Марсі. У якийсь момент змінився настільки, що зараз можу значно більше, ніж будь-хто на цій планеті. Повернімося до нагальнішого. То як? Скільки вам потрібно часу, щоб нарешті оговтатися та щось вирішити? — А геники? — спохватилася Дара після чималої паузи, під час якої вона обмірковувала слова співрозмовника. — Чи не легше їм буде виявити велике поселення і винищити нас усіх, якщо ми зберемося в одному місці? — От це хороше запитання! У тебе дуже розумна дружина, підполковнику. — Рой помітив, що Тарас здивовано труснув головою, второпавши, що для химерного незнайомця навіть його колишнє звання у «Гардіані» не було секретом. — А щодо геників... Взагалі не думайте про них. Так, ніби їх і нема. Рой усміхнувся до пари загадковою усмішкою сфінкса. У Тараса спиною побігла крижана краплина поту від того космічного холоду, яким війнуло від останньої фрази дивного співрозмовника. Якимось шостим чуттям гард відразу повірив йому: гениками й справді можна не перейматися. Рой і не сумнівався у рішенні, яке приймуть ці двоє. Але для годиться все ж надавав їм вибір. Однак Дара не заспокоїлася і ще спробувала розпитати підозрілого дивака про те, чи він, бува, не геник. Мабуть, спрацювала її непересічна інтуїція, хоча у вусі Роя не було характерної кліпси з чіпом — колишній каліка-геник радо позбувся ненависної для нього відзнаки. Співрозмовник, котрий зовсім не пишався тим, що в минулому належав до генетично змінених надлюдей, рішуче обірвав її питання: — Все, що вам потрібно знати, я вже сказав. Краще вирішуйте, чи зросте ваша колонія! Якщо приймете до себе інших діпрів, то я надам будь-яку можливу допомогу. А можу я багато. Зважте ще таке: майбутнє ваших вихованців — це шлюби поміж ними, але їх усього чотирнадцять. П’ять дівчат і дев'ятеро хлопців. Ну нехай з'являться ще ваші діти, — Рой усміхнувся, прочитавши збентежену думку Тараса: «Діти?!. Наші?! » — й глипнувши на Дару, яка відвела погляд, второпавши, що незнайомцеві відомо про нічні події у їхньому шатрі. — Це однаково надто мало, аби їхні нащадки утрималися від інцестів. Про наслідки не буду розводитися. Ви і самі все знаєте. Я пропоную шлях, на якому можна уникнути виродження діпрів у прийдешньому. Що більшою стане ваша община, то менша ймовірність наступних шлюбів між близькими родичами. Геничка і діпр погодилися. Відразу обговорили й деталі. Домовилися, що Рой поступово приводитиме у поселення новачків і підкидатиме також із покинутих міст речі, які знадобляться мешканцям постійно зростаючої общини. Призначені жити

Крім команди гарда, Рой знайшов на планеті кілька груп та одинаків, але не всі діпри, котрим пощастило уникнути смерті чи то від вірусу, чи то від руки геника-мисливця, йому подобалися. Бандитську зграю, що хазяйнувала у покинутому Пекіні, він вирішив не інтегрувати в общину Тараса. Ті троє чоловіків нагадували безжальних хижаків, головними забавами яких стало вишукування алкоголю, наркотиків та ґвалтування єдиної жінки, котру вони зробили своєю рабинею. У бідолашної нещодавно стався черговий викидень після чергових побоїв і знущань. Рой дивувався, як вона ще зберегла крихти здорового глузду при такому житті. Трьох нелюдів Рой покарав у своєрідний спосіб. Просто забрав у них нещасну наложницю, перемістивши замучену жінку на інший континент у поселення Тараса. Такі трюки давалися йому тепер завиграшки. Поглянувши на ошелешені пики мучителів опісля того, як раптово зникла їхня жертва, невидимка Рой на додачу вголос побажав їм хутчіше здохнути і покинув вилупків напризволяще. Він не помилився — передбачування йому теж вдавалося легко. У п'яній сварці від ножа невдовзі загнувся один, наступного — якраз вбивцю першого, смерть скосила після передозування місяць потому, третьому, хоча він прожив найдовше, зовсім не пощастило. Він загинув у страхітливих муках на самоті від гангрени через вісім місяців після відвідин Роя. Жінка з Пекіна була першою, котру Рой відправив до групи Тараса. Рятівник проявив милосердя та почистив їй пам'ять, почаклувавши над спогадами про приниження і знущання. Операція вимагала від нього обережності й чималих зусиль. Адже значно легше телепортувати людину на тисячі кілометрів, ніж змінити їй спогади, втручаючись у ядро особистості. Рой багато чому навчився, коли працював усередині ментального поля жінки. І зрозумів, що не надто охочий у майбутньому до таких виснажливих експериментів. Не тому, що колишнього вченого відлякували труднощі — вони його завжди притягували. І не тому, що це була огидна робота. Ні, він не бридився бруду, хоча розчищати авгієві стайні підсвідомості бідолашної було страшно. Але після втручання у Роя залишилося неясне невдоволення собою, мульке відчуття, ніби він не мав права залазити у сутність живої душі, навіть із найкращими намірами вилікувати її. Так, жінка тепер почувалася ліпше. Вона вже не нагадувала ту змордовану аж до тваринного збайдужіння істоту, а, радше, створіння, котре хоч і багато пережило, блукаючи спорожнілим Пекіном, але зуміло в собі зберегти людину. Проте Роя непокоїли незворотні зміни у її психіці, кошмари, які вилазили щоночі й гадюччям обплітали та душили жінку. Лякали також і неконтрольовані спалахи агресії, яких вона згодом не пам'ятала. Та він сподівався, що час — союзник, і поступово загоїть рани, стерши остаточно лихий наліт з цієї змордованої душі. Залишивши жінку в общині гарда, Рой вирушив до Південної Америки. Джунглі Амазонки стали надійним сховком для невеликого племені, що вперто ухилялося від впливу цивілізації. Їхні предки колись жили тут, але поступово підпали під облудні чари урбаністичного життя і покинули рідні місця. Та знайшовся чоловік, що повернувся до своїх коренів. Він залишив престижну роботу викладача університету й оселився подалі від осоружного мегаполісу Ікітоса з його галасом, лихоманковим ритмом життя, смородом і сміттям. Несподівано до Рокати почали прибувати послідовники. Спочатку їх було багато. І він став гуру, якого охоче знімали головізійники, поширюючи славу про дивака, що відмовився від благ цивілізації та подався в джунглі. Серія передач про Рокату спричинила нову хвилю: звідусюди до вчителя ринули романтики, авантюристи, втікачі з міст. Однак лише дрібка із колись великої армії послідовників Рокати витримала переселення у сельву. Зелена, суцільна, пружна маса рослин тут, у моторошному пеклі амазонських джунглів, створює похмурі сутінки. Нерухомі ліани звисають переплутаними пасмами, гігантські папороті стоять тісними шеренгами, стебло до стебла, як добірні гвардійці на параді. Дерева наче обіймаються й подекуди здається, що вони злилися одне з іншим, бо нема жодного, навіть такого, щоб дитина прослизнула, перелазу поміж ними. Коли рухаєшся у сельві, то й людину зі здоровою психікою переслідує клаустрофобія — зелені стіни тиснуть зусібіч, нависають, ув'язнюючи в тісній клітці, де ґратами слугують стебла, ліани, повітряні корені, стовбури. Не поважаючи твій приватний простір, рослини підходять впритул, стримують ходьбу, чіпляються за руки-ноги. Задушлива вологість і важка спека, липке застояне повітря, цвинтарна жаска тиша... Якби того мало видавалося, то часто трапляються страхітливі тропічні бурі зі зливами-водоспадами. А «живі ліани» — змії, серед яких найнебезпечніші: суруруку, смертельно отруйна, до чотирьох метрів у довжину, аспиди, жарарака та імператриця гадів — анаконда... І справжня чума амазонської сельви — комахи! Укус крихітної єнії пече, як опік від сірника. Маленька піуме залазить під будь-який накомарник і залишає після себе чималий пухир, наповнений кров'ю. А коли коричнева тебанідає впивається у тіло сантиметровим хоботом, то людина не витримує і волає від болю. Тож більшість із екологічно налаштованих прихильників Рокати хутко відмовилася від ідеї повернення до матінки-природи, котра насправжки виявилася суворою мачухою, й покинула ці місцини. Потрохи про гуру забули й головізійники. І лише провідники регулярно водили сюди відчайдухів-туристів. А Роката залишився головувати над невеличким племенем, що складалось із восьми жінок, тринадцятьох чоловіків та сімох дітей. Ще до пандемії вони вибудували кілька жител-гнізд на деревах. Мешканці взяли приклад із найближчих родичів — мавп, яких у амазонській сельві сила-силенна, і також оселилися вгорі та звикли спати у плетених гамаках ближче до неба. Адже на землі у джунглях місця мало, а небезпек багато.
Роката та його син ішли лісом, повертаючись із полювання втомленими, але задоволеними мисливськими трофеями. Вдалося здобути ігуану та молодого пекарі. Крім того, за плечима хлопця висіла в'язанка пістрявих птахів. Зненацька чоловік зупинився і схопив за руку підлітка. Він вказав правицею на чорний лискучий потік, який наче переливався через повалені дерева, обтікаючи каміння. Це були мурахи, мільйони мурах! Справжні гіганти зросту більше п'яти сантиметрів, армія з розвідниками у голові колони і на її флангах, а в авангарді та ар'єргарді — солдати з потужними щелепами. Посередині рухалися робочі, котрі тягли яйця, листки, здобич, немов переселенці, що волочать дітей і пожитки. Мурахи були володарями джунглів! Вони спустошували ліс на своєму шляху, залишаючи за собою широку смугу голої землі. Там, де проходила зажерлива орда, не виднілося ані ягідки, ані горіха. Де-не-де зоставалися пір'їни, пташині кісточки, яєчна шкаралупа. Шум від їхнього руху скидався на голосний шурхіт сухого листя. Ось чорна колона завширшки зо шість метрів наблизилася до невеликого струмка, який трапився на марші. Перші мурахи зупинилися, у паніці заметалися берегом, але ті, що йшли позаду, безжально зіштовхнули їх у воду. Тисячі комах безпомічно бовталися у воді, решта продовжила рух, прямуючи тілами товаришів, користуючись ними, як живим мостом. Ліс занімів у мовчанці, повній тривоги і страху. Роката, ведучи сина за собою, тихо відійшов подалі, аби уникнути загибелі. Він знав, що в боротьбі з таким ворогом не допоможе ані двометровий лук зі стрілами, ані мачете, одним ударом якого можна перерубати товсту ліану, ані духова трубка з отруйними шпичаками. Навіть із анакондою чи ягуаром можна впоратися. Але під час зустрічі з мурашиним військом єдино розумна тактика — утікати. До місцини, де вони живуть, було зовсім недалеко. Роката стурбовано глипнув туди, де смертельна ріка мурах проламувала дорогу крізь джунглі. Та комахи рухалися у протилежному від поселення керунку. Тому ніби можна й не перейматися. Проте очільника племені ця зустріч стурбувала не на жарт. Чи не був то лише невеликий загін велетенської мурашиної армії? Хтозна, а раптом у сельві, десь зовсім неподалік, наближається до його людей непереможна армада комах-убивць? Чоловік пришвидшив ходу, син легко наздогнав батька. Невдовзі обоє були в селищі. Моріка виглядала Рокату і зауважила його з яву чи не першою з усіх. Але вона терпляче дочекалася, поки двійко мисливців здадуть здобич жінкам й, упіймавши хвилю, коли зумовлена поверненням вождя метушня вщухла, підійшла до нього. — Завтра пливеш у місто? — Ні. Вирушаю через два дні, як сонце зійде, — відповів цей сивий, сухий, але жилавий чоловік, бронзова шкіра, масивний ніс та жваві чорні очі якого виказували предків — аборигенів Амазонії. — Привези мені солі, тканину, і... — вона затнулася та опустила очі додолу, щоки порожевіли. — Хоча б п'ять пачок... Ну... ти знаєш... — Прокладок, — чітко і голосно вимовив чоловік, зиркнувши на молодицю з усмішкою. Вона зашарілася, навіть крізь смоляну засмагу було видно, що кров підступно запалила збентеженням обличчя молодої жінки. Моріка разом зі своєю сім'єю останньою приєдналася до племені. Вона прийшла вслід за своїм чоловіком і ніяк не могла звикнути до відсутності багатьох речей у своєму побуті. На відміну від старожилів, що ходили майже голяка, жінка й досі не позбулася зайвого тут одягу. Кондиціонерів у джунглях не знайдеш, тож цілорічно панує спека, часто-густо й поза тридцять градусів Цельсія. Тому всі, крім Моріки, давно наплювали на пристойність і користувалися вузькими пов'язками, які ледь прикривали місця на тілі, котрі в цивілізованому світі всі ретельно кутають у одяг. А несмілива і тиха жінка бентежилася, намагалася не гапитися на людей й уникала зайвого спілкування. Роката прихильно ставився до молодої пари та їхнього семирічного сина. Він сподівався, що згодом жінка не сахатиметься від кожного голого одноплемінника. Старійшина навіть постановив поговорити з Розою-Марією, котра клопоталася справами жіноцтва племені, аби та уважніше поставилася до Моріки і допомогла молодиці давати раду зі зайвою у сельві сором'язливістю. Зрештою, іншого шляху вже нема! Після того, як великий світ охопила страхітлива болячка і вимерли люди, Моріці стало нікуди повертатися. Роката тоді ледве врятував своїх людей. Не всіх, але більшість вдалося вилікувати. Помер лише старий Зіку — надто швидко його спалила зараза, яка прийшла з великого світу разом із двома дослідниками-туристами та їхнім гідом Гарсіласо. Та пара білих науковців з Європи разом із провідником також не вижили. І хоча їх Роката не вважав своїми людьми та спочатку розсердився, бо саме вони принесли вірус, але врятувати все ж намагався. Даремно, на жаль. Запізно було... Коли чужі з'явилися, Роката, відчувши щось недобре, грізне, майже непереможне, яке увірвалося в його маленький світ, загублений у сельві, вдався до старого способу — ритуалу аяуаска. Напій зі столітньої ліани, котру він здобув особисто, попрохавши у неї дозволу і вибачення, володів великою силою. І він подарував прозріння. Роката вслухався в голос зілля. Аяуаска розповідала йому, які й де ростуть рослини, що допоможуть побороти недугу. Шаман дивувався, бо живий дух аяуаска ніколи досі не приводив його до тих рослин. Роката ще не використовував їх у своїй практиці. Але він завжди довіряв духові й не сумнівався. Тому вождь-шаман точнісінько так, як підказувала йому аяуаска, зрізав потрібні ліани, стебла, листки, виспівуючи прохання, щоб рослини дозволили перетворити їх у ліки. Дух аяуаска радив поспішати й наказав хутчіш виготовити напій. Роката, перебуваючи у стані спілкування з духом, співав, благаючи у рослин, щоб вони віддали своє життя для порятунку його братів і сестер. Шаман виказував величезну повагу тим рослинам, котрі брав у сельві для племені. Тому їхні духи допомогли, не відмовили, спрямувавши потік лікувальної енергії у жінок, чоловіків та дітей. Струмінь вимив, вичистив їх від зарази, наповнив тіла силою життя. Лише Зіку й трійко прибулих загинули. Але Зіку помер спокійно, йому духи подарували умиротворення, примирення з неминучим. Білі не вміли приймати смерть, тому мучилися. Провідник Гарсіласо намагався повернутися до свого містечка, але аяуаска показала Рокаті човна з його тілом. Енергії життя у тому тулубі не було — шаман бачив це. Щодня Роката шанобливо дякував духам сельви, що дозволили його племені жити, бо швидко потому довідався, якого лиха зазнали люди великого світу. Вождь позбирав у своїх одноплемінників пістряві в'язанки прикрас з пір я та насінин, сушену рибу, зміїні шкірки і вирушив в дорогу, аби продати свій крам, а на вторговані гроші закупити необхідні для життя речі. Та вперше після лікування відвідавши найближче поселення, Роката зі здивуванням і тривогою відкрив, що мешканці чомусь покинули свої домівки. Тоді він вирушив далі, вгору Амазонкою. Поселення були пустими. Страх заповз у його серце, тривога гнала шамана далі. Роката добрався аж до самого Ікітоса. Великий порт, ще недавно гамірний мегаполіс, виявився безлюдним... Шаман поблукав містом, сподіваючись зустріти бодай когось. Мешканець сельви не знайшов жодної людини. «Що тут таке, — розмірковував розгублений Роката, — могло статися? Війна? Природний катаклізм? Епідемія? Але ж нема трупів». Це була загадка, яка не давалася так легко. Лише наступний ритуал аяуаска допоміг Рокаті зрозуміти. Щойно він повернувся до свого племені, як провів церемонію, випив настоянку і пішов за аяуаска у світ духів. Спочатку шаман гойдався на легких хвилях, спокій колихав і занурював чоловіка все глибше й глибше. З'явився гук, він наростав. Зникло відчуття тіла. Раптом величезна хвиля вдарила його, а шум перетворився на ревище. Роката заспівав ікарос — пісню, яка дає силу витримати подорож світом духів і кличе далі, ще глибше. Дивні образи повставали перед чоловіком. Він вбирав їх, поглинав зразу всім собою і раптом опинився на гребені хвилі та відчув себе згустком хижої, неспокійної енергії. Нездоланна потуга! Дивовижний напір життєдайної сили, що струменіє вздовж хребта й закручується, клубочиться в потилиці! Роката здогадався, що увійшов у звіра. То був ягуар — плямиста блискавиця джунглів. Та зараз шаманові це не було потрібно, тому він змусив себе рухатися далі. І відчув, як прискорюється. Слова... Ні... Якісь невідомі коди, крізь які він летів із запаморочливою швидкістю! Зненацька рух різко припинився, перед ним постала грандіозна картина. В одну дуже коротку мить Роката її осягнув, зрозумів і... прокинувся. Аяуаска провела його до знання і відкинула відразу геть, бо страшна правда могла скалічити мандруючого світом духів. Зажурений опісля побаченого, шаман думав: «Люди, які могли б стати надією, вбили своїх батьків, занапастивши майбутнє. І своє майбутнє також! » Племені він розповів правду. Без жахливих подробиць, адже колись вони залишили родичів, друзів, знайомих у великому світі. А дехто, може, й замислювався, чи не повернутися туди. Принаймні в очах Моріки Роката не раз вловлював виразне бажання втекти звідси. Усіх сколихнула звістка про загибель великого світу. Похмурий настрій панував ще довго після розповіді вождя. Але відчуття катастрофи, котра знищила великий світ, а їх лише черконула чорним крилом, поволі вивітрилося, минулося. А Моріка покинула думати про втечу, змирилася, хоча найгірше за всіх звикала до життя тут.
Рой добре вивчив шамана. І знав, що той не покине свою улюблену сельву добровільно. Колишній професор, звісно, розумом прийняв би, що краще згуртувати всіх уцілілих в одну общину. Проте джунглі міцно прив'язали Рокату до себе й навчили вперто протистояти чужому впливові й чужій волі. Тут, у сельві, Роката став царем світу. І нехай цей його світ був малим, але рідним, зрозумілим, приязним. Чоловік уже не міг собі уявити життя деінде. Однак Рой твердо вирішив: йому потрібне це паєм я. Складні підрахунки показали, що майже всі вцілілі діпри повинні зібратися разом, аби започаткувати нове суспільство. Мурах-убивць Рой знайшов далеченько від поселення. Кілька хвилин він вивчав колону, а потім почав діяти. Сигнальну систему запахів, завдяки якій комахи «спілкуються», Рой розшифрував за кілька хвилин. Іншим не вистачило би й життя, аби розгризти такий «горішок», та для нього ця загадка виглядала дитинною, простою. Почаклувавши трохи, Рой вилучив з повітря, води, землі, рослин, комах безліч хімічних елементів, хутко виготовив потрібну мішанку в точно знайдених пропорціях і застосував хімічну імітацію феромонів. Чорний живий потік мурах покірно розвернувся та рушив у потрібному керункові. «Рокато... Рокато... » Шаман підніс голову, його гамак захитався. Чоловік озирнувся, здивовано вишукуючи очима того, хто звертався до нього. Незнайомий голос продовжував кликати його. Чоловік завмер, намагаючись визначити, звідкіля чується його власне ймення. Воно звучало в голові, а не із-зовні. «Рокато! Дивись... » Перед очима шамана постало видиво. Мільйони мурах сунули уперед, вони чорними рукавами обхопили стовбури дерев... Знайомих дерев... Це ж наші житла! Поволі, неухильно смерть рухалася вгору, ближче до гамаків, у яких спали люди. Ось комахи сягнули двох найнижчих плетених постель, розташованих поряд. Верескнула жінка, вкушена першими комахами-воїнами. Відразу потому загорлав її син поруч. Усе плем'я загалайкало, прокинувшись від криків. Тисячі безжальних убивць ринули у висячі ліжка, обліплюючи їх чорними коконами. Люди нажахано вищали, розгойдувалися гамаки, а нещасні жертви нападу падали униз. Роката ошелешено спостерігав за примарним видовищем. Нарешті все вщухло. У джунглях більше не було поселення. Навіть трупів не залишилося — орда ненажер змела все. «Рокато! » — вимогливий голос вивів його зі стану заціпеніння. «Треба врятувати їх! » — промовив незнайомець, котрий бозна-звідки взявся поруч. Чужинець сидів на товстій гілляці, а Роката вибалушився на нього, проковтнувши язика. Шурхіт! Наче вітер пройшовся сухим листям і бавиться ним... Шум не стихав, він посилювався. Роката з жахом усвідомив, що то наближаються вони — володарі джунглів. Вождь уже був готовий кричати, підіймати плем'я, утікати, як рука незнайомця лягла йому на плече: «Рокато, вони всюди, їх багато! Пізно... Але я можу забрати вас звідси». Шаман кинув розгублений погляд униз. Чорнота голосно шелестіла під деревами. — Ну! Вирішуй! Ви ж не мавпи, верхівками не втечете! — Та як ти нас забереш? — у відчаї прошепотів чоловік. — Легко. Тільки ви сюди вже не повернетеся. І буде інше життя в іншому місці. Ти згоден? — Ти що, гвинтокрилом сюди дістався?! — запитав Роката, розпачливо зиркаючи вниз, де чорні рукави помалу натягувалися на підніжжя їхніх дерев. «Це... безглуздя якесь», — розгублено думав шаман, котрий не міг не почути оглушливого шуму літаючої машини. Знову глипнувши додолу, він закричав: — Врятуй нас! Останнє, що пам'ятав Роката, це мурашині рукави, які вже обліпили третину стовбура... Шаман очуняв і здивувався. Яскраве світло вдарило у вічі! Сонце висіло просто над ним, бо зелені лапи джунглів не закривали світила. Роката почув дитячий голос: «Вони прокидаються! » Чоловік повернув голову на крик і побачив п'яти, що хутко мигтіли, віддаляючись. У голові шуміло, вождь обіперся на лікті та роззирнувся. Його люди кволо ворушилися обабіч, наче звільняючись від обіймів міцного сну, а сюди простували незнайомі чоловік із жінкою. Так Роката познайомився з Тарасом і Дарою.
У горах Східної Європи переховувалися три жінки. Олеся та Надя були сестрами, Мілавіца до них долучилася випадково. Отій третій виповнилось щойно дев'ять, обидві ж сестри, уже дорослі жінки, опікувалися малою, неначе власною донечкою. У невеличкій хижці під ялицями на схилі карпатської гори вони щодня боролися за виживання. Найгірше було взимку, не раз упритул до хатини підходила вовча зграя. Своїм жаским виттям, шкрябанням кігтями у стіни й нетерплячим скавулінням хижаки змушували тремтіти від страху трьох мешканок. Зброї у жінок спочатку не було, двері зсередини підпирали міцними жердинами, а вікна затуляли ставнями. Тяжкою працею жінки встигали за літо заготувати ягоди, гриби, горіхи, визбирати хмиз і нарубати дерева. Вони висаджували на городі картоплю, сіяли потрохи на полонинах жито. У їхньому раціоні майже не було м’яса, бо лише зрідка вдавалось упіймати у потічку рибину, в лісі їжака, чи забити патиком змію або вужа... Час від часу двійко сестер вибиралися на долину, щоб добути чогось корисного для господарства. Мілавіцу, котру вони лагідно називали Мільцею, залишали вдома, бо малій надміру важко долалося значні відстані, вона тільки затримувала дорослих. До найближчого населеного пункту було близько сімдесяти кілометрів, тож мандрівки забирали тиждень часу. Зате жінки поверталися, волочачи за собою десятки кілограмів скарбів: сокири, ножі, консерви, одяг, вудки із реманентом тощо. А одного разу їм пощастило знайти чотири вогнепаралізатори із майже повним зарядом! Відтоді їхнє життя стало безпечнішим і жінки вже наважувалися ходити у ліс поодинці. Вовки швидко второпали, що жертви перетворилися на мисливців, тож більше не наближалися до хижі. Рой сидів біля халупи, чекаючи повернення господинь. Першою з лісу вийшла дебела жінка. Вузькі вуста суворо зімкнуті, недовірливий погляд проштрикнув простір і наче прицвяхував Роя до стіни хижі. Надя миттю прицілилася і вистрелила у незнайомця без попередження. Рой чогось такого від неї й очікував, бо на відміну від веселої щебетухи Олесі, ця жінка з твердим і важким характером, була неначе зроблена з криці. Відразу після пострілу Рой побачив за її спиною Олесю з Мільцею. Повновида, також висока й тілиста, як її сестра, Олеся лише зовні нагадувала Надю. Побачивши чужинця, Олеся скрикнула, пополотніла та правицею посунула дитину собі за спину, ніби квочка, що закриває власним тілом курча від яструба. Рой усміхнувся, згадавши, як гарно співає ця жінка, коли порається на кухні чи мете хату — він спостерігав за життям цього бабського царства від світання. А от Надя — ні, молодша із сестер ніколи й не промугикає собі мелодію під ніс. Вона говорить, мовби генерал віддає накази. Голосно, коротко, чітко. Те, що мала Мільця беззастережно корилася Наді, було зрозумілим. Але й Олеся, старша на три роки за свою сестру, беззаперечно визнавала головною цього солдафона в спідниці — Надю. Надя здивовано витріщалася на геника, котрий залишився неушкодженим після пострілу. І спробувала вбити його ще раз. Безуспішно. Рой, не чекаючи третьої спроби, звернувся до неї: — Може, досить? Навіщо марно витрачати заряд? — Не підходь! — загрозливо загарчала Надя. — А то що? Ти мене застрелиш? — насмішка у словах незнайомця дошкульно зачепила молодшу сестру. Та, задушивши у зародку гнів, який було спалахнув, жінка подумки гарячково перебирала варіанти подальших дій. «Втікати! Негайно! » — першу ідею Надя відмела з рішучістю полководця. «Ні! З Мількою ми не втечемо! А він тут один?! Якщо це засідка, то нас, певно, оточили! Це голограма? Точно. Дарма стріляла». — Надю, — перервав шалений потік її думок відвідувач, — заспокойся! Я тут один, це не засідка і я — дещо складніше явище, ніж голограма. Невимовне здивування з'явилося на обличчі жінки. Цей смердючий геник, гад поганючий, читає її думки?! — Ну читаю, — підтвердив Рой її здогадку і знудьговано зітхнув, — але це така дрібниця. Щось я втомився від вашої реакції на себе. Чого довго розводитися, гайда до Тараса й Дари, нехай вони вам усе й розповідають. — Що-о? — лише це встигла проказати Надя й м'яко осіла на землю, приспана Роєм. Він переніс жінок та дитину до общини гарда і зник. Точніше — щез із поля зору присутніх тут людей, незримо присутній поруч. Йому просто набридло викладати свій план уцілілим діпрам, умовляти їх. Тим більше, що із жінками було важко домовлятися — надто емоційно вони реагували на появу незнайомця. Надя прокинулася вслід за Мільцею. Мала рюмсала і, налякана дивними подіями, незнайомим місцем, у якому опинилася, й чужинцями, котрі прийшли щойно, щосили тормосила її, намагаючись розбудити. Нарешті жінка розплющила очі. І побачила... геничку! Зірвавшись на рівні ноги, вона відкинула Мільцю вбік, мов пір'їну. За мить розлючена фурія стискала шию ворога дужими руками, притиснувши своїм масивним тілом Дару до землі. Ніхто не чекав від прибулої такої спритності й сили. Діпри, котрі щойно пережили подорож на сотні, а то й — тисячі кілометрів, як правило, довше оговтувалися від непритомного стану, в який їх занурював Рой. Ані тренована геничка, ані Тарас не встигли зреагувати відразу на напад. Лише Рой, помітивши мить тому вибух ненависті у думках Наді, встиг відірвати осатанілу жінку від Дари... Після цього випадку Рой порадив геничці не зустрічати гостей. — Краще ти, Тарасе, виходь і все розповідай сам. І про свою дружину також... А то можеш її втратити. Ти бачив, на що здатна розлючена діпричка? — пожартував, глипнувши на Надю, котрій наче б уже розтлумачили її помилку, але жінка вперто в душі не довіряла «цій». Та Рой знав, що Надя ще стане найкращою подругою «цієї», як вона крізь зуби називала Дару. Наступні групи знайдених діпрів він закидав до поселення гарда «за спрощеною програмою» — присипляв, не матеріалізуючись перед ними, потім переміщав людей крізь простір до колишнього підполковника і будив їх у чужому місці, де Тарас пояснював новоприбулим усе. Щоправда, Рой у такі моменти завжди залишався поруч, невидимкою наглядав за поведінкою дезорієнтованих діпрів, аби вберегти і їх, і господарів від несподіваних наслідків шоку після стрибка у просторі. New homo sapiens

Рой уважно приглядався також до геників на Землі. Супутники його не бачили, адже він умів духом ширяти над планетою. Усі п'ять міст, у котрих мешкали геники, Рой знайшов хутко. Скануючи квадрат за квадратом поверхню Землі, він надибав, крім племені Тараса і кількох груп уцілілих діпрів у різних куточках планети, ще три загони геників — мисливців за скарбами, що хазяйнували, грабуючи храми, музеї й приватні колекції Мехіко, Бухари та Мілана. Мародерів Рой розвіяв за вітром. Коли обірвався зв'язок із цими трьома групами, на їхні пошуки вирушили кілька озброєних бригад, котрі також невдовзі зникли безвісти, переставши відгукуватися на виклики диспетчерів-зв’язківців. Стривожені геники за допомогою супутників намагалися знайти зниклих, проте жодного сліду своїх товаришів не відшукали. І втретє споряджені експедиції мов випарувалися, щезли невідь-куди. Рой упродовж наступного місяця знищив ще декілька груп геників, котрі покидали міста у різних справах. Останню спробу висунутися на полювання за діпрами зробили мешканці Нью-Йорка, перейменованого у Фьорст, однак цей загін також зник безвісти. Найгіршим для геників було те, що жодного ворога супутники на планеті не виявили, однією із найпопулярніших стала гіпотеза про інопланетних дослідників, котрі, мабуть, викрадали людей. Тривожна невизначеність пригнічувала, адже невідомо, яку мету переслідували чужинці. Найрізноманітніші здогадки непокоїли геників: чи то розвідка, чи дослідження, чи підготовка до захоплення? Та більше вони не наважувалися залишати міста. Проте, треба було терміново відновлювати транспортне сполучення з фермами, щоб постачати продукти, тому геники знайшли вихід, висилаючи на виконання різних завдань мобілети із загонами рабів, за якими наглядали за допомогою роботів. Діпрів, котрі віддалялися на недозволену відстань, машини-вбивці розстрілювали. Рой стежив за робочими бригадами діпрів, однак не втручався і не намагався врятувати будь-кого з них. Він швидко розібрався в устрої міст-держав геників. Раби видалися йому жалюгідними й ницими тінями людей, вони виявилися примітивними живими машинами, схожими на своїх металевих наглядачів-роботів. Геникам вдалося перетворити дітей на сумирних тварин, позбавлених гідності, прагнення до волі. Раби майже не вміли говорити, а їхні уривчасті бідні думки та прості емоції стосувалися лише їжі й відпочинку. Вони жили рефлекторно, геть забувши своє минуле. Деякі його просто не знали, потрапивши у неволю дрібною малечею. Рой розумів, що то геники винні, та годі було сподіватися, буцім недорозвинених, але вже цілком сформованих жорстокою дресурою істот, можна повернути до людської подоби.
Рой спостерігав за людьми і сам себе запитував, навіщо йому втручатися у життя землян? Відповідь знав. Потенційно ця планета ще не раз може стати колискою для... «... для істоти іншого типу», — обтічно визначив свій нинішній статус колишній каліка-геник. Але Рой чудово розумів, що така відповідь неповна. Він навмисне не поспішав відкараскуватися від себе тодішнього — людини. Так, він дуже змінився. Проте відчував щось схоже на вдячність і тому прагнув дати їм шанс. От тільки кому «їм»? Геникам чи діпрам? Наївним він не був. Звісно, геники — істоти сильніші, розумніші, ті, котрі винищили старе, усунули перешкоду на шляху нової раси. І це звичний перебіг еволюції: слабший поступається. По суті, вибору в них і не було. Якщо вони не позбулися би діпрів, то ситуація неминуче дійшла б до зворотної. Адже люди старого типу вже відчули небезпеку та намагалися обмежити права генетично модифікованих. Рано чи пізно питання стало би руба: або діпри, або геники... Однак Рой чудово розумів механізм, що неодмінно призведе нову расу до загибелі. Розвиток завжди проходить через кризові точки, у яких відсутня інваріантність, і серед ряду цих точок обов'язково віднайдеться та, котру не можна подолати ані інтелектом, ані силою. У пригоді стане інше, яке у геників уже тепер майже відсутнє, а через кілька поколінь узагалі зникне. Можливість до самопожертви, вибір на користь інших... Добровільна смерть одиниці або групи, щоб вижив твій вид, — це недоступна можливість для геників. Альтруїзм — не вибрик цивілізованої моралі, то одна із багатьох відповідей на питання «Як вижити? » Геники — еталонні егоїсти. Тому вони приречені одного разу постати перед вибором «я» чи «ми» й обрати неправильно. Чого не скажеш про діпрів. Аналогія із неандертальцем і кроманьйонцем тут не спрацьовувала, попри те, що напрошувалася саме вона. Діпри, котрим вдалося вижити, були розумними, витривалими, хитрими, і зовсім не виглядали мертвою гілкою дерева виду homo sapiens, а геники — якраз не тягнули на розквітлу нову галузку, що здатна забезпечити подальший розвиток людства. А геть безперспективними у цій суперечці двох типів людини виглядали раби. Спокусливо було залишити все таким, як воно склалося. Не треба напружуватися, приймати непрості рішення, робити незворотні кроки, що вплинуть врешті-решт на долю людства й планети. Однак це означало швидкий кінець діпрів — недобитків знайдуть і знищать. І неважливо чи поодинці, чи невеликими загонами, чи одною великою групою переховуватимуться вцілілі. То лише питання часу. За підрахунками Роя на земній кулі залишилося сто сорок два діпра, ще тридцять долучаться до них через місяць після посадки «Одіна». А геників — більше чотирьох мільйонів. Рой остаточно вирішив: «Що ж... Зрівняю шанси».
Кріста прокинулася від наростаючого гуку. Сон квапливо розтанув, жінка зрозуміла, що насувається буря. Розлюченим звіром проревів грім. Безжальний вітер ганяв за шибкою якийсь мотлох. Геничці здалося, що будинок загрозливо рипить під напором урагану. Вона хутко звелася на ноги, підбігла до вікна, глянула назовні й перелякано завмерла. З неба просто на неї дивилося величезне око. Трохи оговтавшись від жаху, Кріста помітила, що ясність ранку на очах змінюється пітьмою ночі. Дім і справді, наче щогла корабля, помітно розхитався. Із чорноти вгорі шуганула велетенська блискавиця, розпанахуючи світ навпіл. Перечіпаючись за меблі, майже сліпа від яскравого спалаху, жінка кинулася геть із квартири. Вже внизу, вибігаючи з ліфта, вона раптом почула страшний гуркіт барабанних ударів. Несподівано у підземеллях згасло світло, Кріста зупинилась посеред вулички, розгубившись і втративши орієнтацію. Згодом, намацуючи стіни, вона побрела, вслухаючись у крики довкола й оті дивні звуки нагорі, що наводили на думку про зграю божевільних, котрі безугавно товчуть у мільйони бубонів. У якомусь вузькому провулкові її мало не розчавив натовп. Крісту врятувало лише диво: вона, падаючи під ноги нажаханих людей, зуміла відкотитися вбік і втиснутися усім тілом у вентиляційний отвір, що так вдало нагодився. Рой одночасно знищив усі п'ять міст: перше — землетрусом, друге — градом, третє — водою, четверте — вогнем, останнє — потужним смерчем. Мешканців чотирьох вимордував ущент. Залишив живими лише сотню геників у Брейні. Поглянувши на жалюгідні рештки, саркастично процитував: «Коли хто мечем убиває, той від меча прийме смерть! » Кріста нарешті наважилася виповзти нагору. Страшна картина розгромленого міста вразила її. Брейна більше не було. Оте хаотичне нагромадження руїн уже не назвеш містом... Вона заплющила очі та важко осіла просто на землю. Довгенько пролежала, всотуючи всім тілом благодатну тишу. Сонце лагідно гріло спину. Жінка скрутилася калачиком і задрімала. Рятівний сон поглинув її. Довкола височіли велетенські копиці каміння, котре ретельно вимісилось із усіма речами, що ще вчора служили живим, а нині перетворилися на купи сміття — єдині пам'ятники похованих під ним мерців. Помалу вечірні тіні від моторошних звалищ уламків синіми різкими плямами лягли на землю. Жінка закричала і прокинулася. Їй наснилося велетенське око, яке зазирало просто у душу. Осудливо, суворо... Рой зібрав сотню врятованих геників поза руїнами Брейна, хоча жоден з них не втямив, що чужа воля змусила їх брести один до одного. — Я бачила око! Елен також, і Юко, і Кобейн! Відгукніться, хто ще?! — різко відвернувшись від співрозмовника, крикнула Кріста, звертаючись до натовпу геників. Почулись голоси: — Я теж. — Я бачив! — І я! Ми ж не збожеволіли всі разом? Роско заспокійливо підняв обидві руки і промовив: — Я не сумніваюся! Ви щось бачили, так! І не кажу, що вам дах знесло, просто це було якесь атмосферне явище. Ну... може нам оголосила війну інопланетна цивілізація. Не знаю... Але то не кара Божа! Зрозумійте, се маячня! Кінець світу? Дурня повна! Рой вирішив, що настав слушний момент, аби втрутитися. Перед сотнею геників раптом виріс вогняний стовп, із нього вискочила блискавка і влучила просто у Роско. За мить від чоловіка не залишилося й вуглини. На голови присутніх упав гучний рик: «Грішники! » Більшість геників попадали на коліна, деякі залишилися на ногах, закам'янівши від жаху. Стовп вогню пообіцяв їм нову домівку. Рой довів геників до потрібної місцини. Дорогою, що тривала два роки, повних тяжких випробувань, він ретельно відсіяв ще десятьох, тож до мети дісталося вісімдесят дев'ять обранців. Він відбракував «паршивих овець» — так іронічно Рон називав тих, чиї гени визнав за краще вилучити із загального фонду майбутнього людства. Тепер пропорції двох гілок homo sapiens за підрахунками Роя нарешті стали правильними. Діпрів було сто вісімдесят, оскільки вже народилися діти перших пар, а геників, включаючи Дару, на Землі залишилося удвічі менше. Кріста, котру він обрав своєю пророчицею, з точністю до дрібниць виконувала всі розпорядження, які Рой видавав їй у снах. Зараз жінка стояла на березі річки. Цю землю Він обіцяв їм. Довгих два роки вони мандрували сюди, аж поки нарешті отримали дозвіл осісти. Вона у сні отримала прощення і настанови для майбутнього життя. Спочатку вони збудують храм, щоб служити Йому, а вже потім — житла. Кріста спустилася до річки, зачерпнула долонями воду й жадібно пила, поки не втамувала спрагу. Потім повернулась до своїх людей, аби повідомити їм радісну звістку про завершення пошуків і кінець виснажливої подорожі.
Дівчина легко, ледь торкаючись босими ніжками землі, бігла до ріки: «Літо... Як гарно! Чого та баба завжди лається? Тут ніяких чужинців зроду-віку не було! » Майя знала у рідних місцях кожен кущик, кожне дерево і геть легковажно поставилася до пересторог суворої пророчиці, її рідної бабусі. Ніби й можна дочекатись подруг, але ж поки ті зберуться купатись... Та й сонечко добряче припекло, тому прохолода річки звабила юнку. Домчавши до берега, дівчина на ходу скинула пояс, сорочку, штанці і з розгону шубовснула у воду. У густих зарослях протилежного берега пара чорних очей уважно приглядалася до стрункої білявки, що розгонистими рухами рук упевнено міряла водну гладінь. Кущі ледь помітно здригнулися, парубок тихо зісковзнув у воду. Випірнув він в очереті, тихо вибрів з води і, мов вуж, прослизнув у високій траві. Потім позбирав одяг купальниці й заховав її лахи у кущах. Схрестивши ноги, сів на видноті. Майя майже відразу помітила чужинця. «То баба добре казала... Це не байки, з'явились чужі! » — пронеслося у голові дівчини. Незнайомець спокійно сидів і дивився на неї, усім своїм виглядом наче наказував: «Виходь з води! Ану виходь! » Раптом дівчина, занурена по шию у воду, хитро всміхнулася й пірнула. Юнак зірвався на рівні ноги, уважно приглядаючись до плеса. Нарешті його очі вихопили у глибині білизну дівочого тіла, що віддалялось униз за течією. Він побіг берегом. Коли Майя випірнула, щоб ковтнути повітря, зухвалець засміявся просто у неї над головою. Дівчина сердито глипнула на нього, відкидаючи мокрі пасма, що позалазили на очі, і раптом сама розреготалася. «А він зовсім не страшний, цей гардік», — подумала Майя, з-під лоба дивлячись на юнака. — Принеси мій одяг! — промовила вона. — Я тебе вже бачив без нього, — з дивним акцентом відгукнувся хлопець, усміхнувшись кутиками губ і безсоромно розглядаючи дівчину. — Бачив, то й хай, — якомога байдужіше сказала Майя, стенувши плечима, — але мені треба повертатися, я не можу йти гола. — Зараз! Хлопець метнувся в хащі та повернувся із одежиною. Поклав її на траву і гукнув: — Як сонце сяде, я прийду сюди, до старої верби, — він вказав правицею на велетенське дерево, що полоскало віти у річці. — Буду тебе чекати! Майя не встигла нічого відповісти. Юнак у два стрибки опинився на похиленому стовбурі, стрибнув згори у воду і за кілька секунд його бронзова спина, мигнувши у кущах протилежного берега, щезла. «Нахаба», — без запалу і чомусь із усмішкою пробурмотіла дівчина. Убравшись, Майя пішла второваною стежкою до поселення. Її проводжав погляд уже знайомих очей, власника котрих надійно ховало зелене плетиво віття. Коли дівчина щезла з виду, Ігор побрів геть, згадавши: «Брати чекають». Був геть не схожий на братів, русявих струнких легінів — Ахмета і Сема. Вдався кремезним, нижчим від них на півголови, смаглявим, із темними, мов ніч, очима і чорною кучмою волосся, як у дідуся Раджахата. А брати радше подібні до діда Тараса. Своїх батьків Ігор не пам'ятав: тато загинув на полюванні ще до його народження. Мама, народивши його, відразу померла після пологів. Тож схожість він вишукував поміж попереднього покоління предків. Обидві бабусі: Дара і Лариса — були світлоокими та білошкірими. Лише Раджахат мав темні, мов ягоди терну, очі, кремезну тілобудову та бронзову шкіру. Ніхто би не назвав старших братів кволими, однак поруч із молодшим Ігорем вони виглядали двома легкоатлетами біля боксера. Як же переконати Сема і Ахмета залишитися у цій місцині ще на день-два? Дід наказав повертатися не пізніше ніж за тиждень. Завтра вранці мине п’ять діб відтоді, як вони покинули селище, тому доведеться вирушати саме наступного дня опівдні. Ані Сем, ані Ахмет, зрештою, Ігор теж, не наважаться без поважної причини запізнитися. Тараса слухалися всі. Але ця дівчина...
Стара Кріста несхвально глянула на пустотливе личко своєї онуки. Майя вклонилася, виказуючи повагу, але очі малої збиточниці сміялися, вуста самі собою розквітали усмішкою. Висока, пряма, мов жердина, баба крокувала далі. Вона любила онуку, хоча ніколи не демонструвала почуттів. Легковажність дівчини трохи дратувала пророчицю, однак вона потай пишалася онукою-розумницею. Майя у свої чотирнадцять заслуговувала на повагу, бо люди постійно зверталися до неї, як до вправної знахарки, по допомогу. Баба, коли Майя дорослішала, не раз бурчала на малу, котра годинами вешталася луками та пущею, визбируючи трави, ягоди. Мала все щось вишукувала. Дитина мала гостре око, а її спостереження за рослинами, сидіння тижнями за товстезними медичними фоліантами невдовзі принесли неочікувані, але такі потрібні людям плоди. Майя зрощувала поламані кістки, варила іноді пахучі, іноді жахливо смердючі відвари, котрі ставили на ноги недужих. Тому Кріста припинила нарікати на її неробство. Онука і їй допомогла. Старість, підступаючи до Крісти, вразила її хребет. Хоча пророчиця боролася, але настав ранок, коли вона не змогла піднятись із тапчана, щоб піти у свій храм. Кілька тижнів Майя лікувала бабу мазями, водночас майструючи щось дивне в кутку оселі. Коли Кріста вперше побачила свій корсет, виготовлений умілими руцями онуки, вона перелякалася. Але, скрегочучи зубами від болю, таки дала себе закувати в оте одоробло. Зі здивуванням баба відчувала, як день за днем біль тупішає і відступає. Сидіти вона не могла, але Майя повернула їй можливість ходити. Такою щасливою Кріста, мабуть, не була ніколи, адже онука не лише підняла її на ноги, але й позбавила від мук. Прямуючи до храму, за якусь хвилину баба вже забула про Майю, котра випадково трапилась їй дорогою; вуста старої шепотіли: «Господи мій! Я давно Тебе не чую, прости гріхи мені! Чому Ти мене покинув? Завтра урочиста служба. Що я маю казати своїм людям?! » Рой уже не мав потреби розмовляти зі старою. І якби був людиною, то вкотре почувши нарікання пророчиці, у відповідь лише іронічно усміхнувся б. Бо знав, що наступного дня Кріста не зможе звернутися до свого племені. На світанні три жриці, котрі прийдуть виряджати пророчицю в святкове вбрання, знайдуть її тіло уже захололим. Зрештою, невдовзі смерть прибере і ворога цієї генички... Тарас усього на кілька місяців переживе її. Геничка і діпр своє зробили, тепер майбутнє будуватимуть їхні нащадки. Якщо би Рой залишався людиною, то він обов'язково посміхнувся б своїм думкам: «Ігор і Майя. Ромео та Джульєтта. Монтеккі й Капулетті. Нема нічого нового на світі, га, дядьку Шекспіре? » Замість епілога

Рой опинився у бункері на Марсі. Чорна і біла кулі лежали поряд. Він глянув на таке ідилічне співіснування двох протилежностей та подумки привітався з ними. Сфери відпускали його, повідомивши, що він склав іспит. І тут Рой зрозумів все: свої пошуки, сумніви, намацування найкращого рішення впродовж десятків земних літ.... Отже це не було марнуванням часу для власного розвитку, якраз навпаки... Зберігши своє коріння, поєднавши обидві гілки людства, він навчався. І зумів подарувати майбутнє й собі! Не озираючись більше, нарешті цілком вільний, Рой покинув свою колиску — сонячну систему з намистом планет, серед якого сяяла маленька перлинка Землі.
Час, здавалося, застиг у сейфі, схованому в нутрощах Марса. Світла і темна сутності покоїлися в двох сферах. Раптом обидві кулі покотилися назустріч одна іншій. Доторк їх був схожий на ніжність, а злиття — на любов. Три кулі: біла, чорна, срібляста терпляче чекали наступного учня...

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 789 Следующая ⇒