Annotation 3 страница

«Труповозів», що вивантажили робота-прибиральника на його дім, Тарас проґавив. Побачив їхній мобілет лише тоді, коли машина вже відлітала. Зате першу групу вбивць, що пришвартувалася до його будинку, підполковник зауважив ще у небі, друга з'явилася за хвилину. Тарас добре уявляв схему роботи геників. Кілери, що працюють двома бригадами, прочісують дім одночасно знизу догори і навпаки. А вже слідом за вбивцями йдуть ловці дітей, котрі запихають заґратовані поліцейські літбуси живими малюками. Тоді до роботи приступають машини-утилізатори, що переробляють усіх мерців: як свіжих — щойно вбитих мисливцями, так і загиблих раніше від ґвалтовної лихоманки. «Труповози» приймають сигнал про заповнення акумуляторів роботів та міняють їх на порожні, щоб утилізатори продовжували очищати будинки від тіл. Крім того, бригади «труповозів» перекидають роботів-прибиральників на дахи наступних будівель, коли машини завершують роботу в попередніх. Гард знав, що у його будинку нема, окрім нього, живих дорослих. А дітлахів підполковник завбачливо вивіз та заховав. І він не збирався наражати власне життя на небезпеку, пам'ятаючи про дітей, котрі без нього неминуче потраплять до рук ловців. Чоловік також чудово усвідомлював, що зі всім своїм досвідом не встоїть проти двох бригад озброєних та навчених убивць. Тому підполковник ретельно підготував смертельні пастки для ворогів. Всі ліфти гард обладнав керованими міні-мінами, на деяких поверхах встановив камери спостереження, аби бачити переміщення геників. Ще начинив газовими шайбами з десяток модулів. А для того, щоб жертви не могли звернутися по допомогу, приготував до роботи глушник. Він залишив імітатори людей у квартирах із пастками. Троє геників першої групи кілерів, глянувши на покази свого пристрою для пошуку живих організмів, попрямували до одного з таких модулів. Тарас увімкнув глушник. Примхливий прилад, на щастя, запрацював. Тоді гард дочекався моменту, поки за останнім убивцею зачиняться двері, й активізував газову шайбу. Щоб геники не уникнули швидкої смерті, підполковник поставив потужні шайби, тож, не очікуючи результату, відразу перемикнувся на зображення іншої камери. Мисливці другої бригади щойно повилазили з мобілета і, не гаючи часу, заходилися перевіряти нижні рівні. Гард знову вичекав, поки вони зникнуть у потрібній квартирі, й натиснув кнопку. Десь там унизу, в модулі з трьома вбивцями, безшумно спрацювала газова шайба. Безгучність загибелі геників була потрібна Тарасу, аби не сполохати завчасно наступної бригади, котра шукала дітей. Тепер, цілком задоволений результатом, гард міг братися за завершальну частину операції. За підрахунками ще залишалося близько години до появи ловців дітей, тож підполковник пішов до робота, що чистив його дім від мерців. Дуже кортіло глянути на цю технічну новинку зблизька. Утилізатор був новісінький, блищав полірованими боками і самостійно, без втручання людей, вишукував тіла. Такої моделі Тарас ще ніколи не бачив, тож уважно оглянув машину. На утилізаторі стояв знайомий характерний знак — логотип відомої компанії «Kali», продукцією якої гард не раз користувався. Тендери на військові замовлення спецтехніки часто вигравала саме ця фірма. Власницею «Kali» кілька років тому стала геничка Юкарі Діаз. Підполковник ще трохи поспостерігав, як знаходить і заковтує тіло якогось померлого чоловіка значно компактніший, ніж його нерухомі величезні попередники, утилізаційний робот. На моніторі прибиральника мертвих тіл світилося всього тринадцять відсотків. «Акумулятори майже порожні, тож бригада «труповозів» прибуде ще не скоро. Зате невдовзі з являться ті, кого цікавлять малюки», — вирішив гард і облишив машину. Тарас помітив, що групи, котрі вишукують дітей, як правило, легко озброєні й складаються переважно з дівчат, тому він сподівався, що захопить живу геничку в полон. Він допитає її та вияснить, хто керує усім і де знаходиться центр управління. Досі все йшло за планом і доволі гладко. Однак, із третьою бригадою підполковнику тричі не пощастило. По-перше, несподівано відмовив глушник зв'язку, коли група ловців дітей, керуючись приладом, що показував наявність живої людини, обрала для перевірки його квартиру. По-друге, вони чомусь зайшли до модуля не всі відразу. І хоча підполковнику вдалося знешкодити обох юнаків пострілами із вогнепаралізатора, проте Тарас відволікся й згубив цінний час, запускаючи клятий глушник. І тому не встиг вчасно зреагувати на появу дівчини. По-третє, ця геничка зуміла його перехитрити. Отямившись після втрати свідомості, Тарас глянув на прочинені двері до туалету і зрозумів, що пташка випурхнула з клітки. «І глушник не гуде... Здох, зараза! » — роздратовано констатував підполковник. Але найгірше було те, що його тіло майже не слухалося, не хотіло рухатися. Здавалося, що розірване кожне волоконце м'язів. На додачу жахливо розсаджувало зсередини голову. Гард титанічним зусиллям волі штовхав себе до ліфта. Він помітив геничку, котра викликала допомогу. Та, хоч вона стояла спиною до нього, Тарас не міг у напівпаралізованому стані атакувати, тому завалився у кабінку ліфта і натиснув кнопку. Під час підйому він трохи оговтався. План утечі гард зімпровізував тут же. Нагорі, з протилежного боку циліндричного «будинку-стебла» знаходився мобілет уже мертвих убивць першої бригади. Він був пришвартований так, що група генички-утікачки його не помітила. Ним і сподівався скористатися підполковник. Біль помалу відступав, хоч ще тупо гупало у скронях, а тіло важко, із запізненням, слухалося наказів мозку. Тарас не зважав, адже головне — це хутчіш забратися звідси. Прикинувши, що з моменту активізації газової шайби минуло вже досить часу, гард відчинив двері квартири, в яку зайшли вбивці першої бригади. Всі геники лежали у щільно замкненому з усіх сторін передпокої. Підполковник обшукав трупи, знайшов поміж них водія і витяг картку з його кишені. Мобілет кілерів слухняно розблокувався. Гард вів машину і приглядався до будинків знайомого району, вишукуючи очима стоянку смугастих жовто-чорних таксі, яких за вигляд і маневреність називали «бджілками». Нарешті він їх знайшов. Чоловікові обов'язково треба було поміняти машину вбивць на іншу, щоб його не вирахували геники за викраденим мобілетом. Оскільки таксі легко відчинялися, то чудово підходили для здійснення задуму. Підполковник погнав викрадену «бджілку» до сектора F. Там завантажив перший-ліпший труп чоловіка й знову повернувся в район стоянки. Висівши із таксі на високій вежі «Україна Медіа Хаус», гард посадив мерця у водійське крісло і скинув машину вниз. Глянувши на палаючі уламки мобілета, Тарас усміхнувся, не зваживши на те, що тонка шкірка на обкусаній губі тут же тріснула. Тепер геникам знадобиться чимало часу, аби зрозуміти, що то не підполковник із «Гардіани» розбився на таксі. Іншою машиною Тарас дістався у сектор А. Він трохи поблукав між будинками і нарешті пришвартував мобілет на закритому паркінгу, досить далеко від дому, де на нього чекали діти. Гард задоволено відзначив, що його тіло оговталося від дії паралізатора. Близько години він згаяв на дорогу під землею до потрібного будинку. Добре, що він завбачливо видер із «бджілки» навігатор, адже легко загубитися в хитромудрих плетивах переходів незнайомого району. Підполковник зрадів, коли піднявся нагору до малих і побачив, що з ними все гаразд. Повечерявши, він зібрав усіх у найбільшій квартирі. «Забув, як звати он ту, дрібненьку», — втомлено зауважив Тарас, збираючи докупи думки. Пам'ять у нього була чіпка. У ній легко закарбовувалась уся необхідна інформація. П'ятнадцять імен підполковник добре знав, а шістнадцяте чомусь не згадувалося. Мабуть, останні події були надто незвичними навіть для такого досвідченого вояка, як він. Силувано викликавши минулу ніч у пам'яті, гард зумів зосередитися і відновити асоціативний ряд, прив'язаний до малої. У мозку поволі замерехтіло: «Легка... Інертна... » Вистачило двох перших букв імені, він навіть не встиг продовжити свою вправу зі згадування, як із глибин підсвідомості вистрибнуло: «Ліда... » — Андрію, Ларисо, Павле, Славку! Підійдіть до мене, — покликав своїх заступників, указуючи правицею на місце поряд. Четвірка зібралася навколо нього. Минулої ночі Тарас не роздумував довго, коли назвав цих чотирьох старшими дитячих груп. Кандидатура Андрія сумнівів не викликала. Хлопчина був найстаршим із усіх знайдених підопічних, хоч і без особливих задатків ватажка, але метким. Підполковник відібрав у його групу двох дівчаток: найменшу Світланку і Віру. Цю другу тому, що помітив, як дівча вправно опікується немовлям. Видно, у Віри був досвід у поводженні з такими маленькими дітьми. Четвертим членом групи Андрія став вайлуватий Степан. Поміркувавши, що групі буде важко через немовля, Тарас додав сюди цього спокійного, аж флегматичного, п'ятирічного хлопчика. Під командування Павла гард віддав трьох хлопців. А сам семирічний командир, як оцінив його підполковник, був за натурою шибеником. Упертюха і задерикуватого розбишаку, мабуть, називали «важкою дитиною». Тарас із досвіду знав, що люди з такими характерами найчастіше стають неформальними лідерами, утруднюючи життя начальству. Через те підполковник вирішив таке: краще відразу навантажити малого непростими обов'язками, які вимагатимуть усієї його енергії. І це піде на користь іншим, а не у бешкети та непокору. Тож і групу Павла гард сформував із хлопців. Найстаршим, звісно, був сам командир. А от найменшим — трирічний Миколка. Це вередливе і розманіжене хлоп'я стало серйозним тягарем для хлопчачої компанії. Тарас волів би не мати такого доважка, але обирати не міг. Він сподівався лише, що малого спільними зусиллями якось та обтешуть старші діти, хай спочатку буде важкувато. Як не дивно, навіть із найменшою Світланкою клопотів виявилось менше, ніж із цим некерованим вередуном. Коли Тарас знайшов Миколку, той навідріз відмовився покидати модуль. Кричав, пручався й навіть укусив гарда. А згодом відмовлявся їсти пластівці, котрі нашвидкуруч закалатав з молоком підполковник дітям на першу вечерю, вимагаючи паштет та варене яйце. Вгамувала малюка Віра, яка несподівано втрутилася у сварку, що могла перерости у бійку. Вона встала з-за столу, підійшла до малого, забрала його таріль, хутко вилила весь вміст в умивальник і сказала, що їжі він сьогодні більше не отримає. Коли вередун зайшовся у голосному ревищі, дівчинка взяла його за руку та відтягла до іншої кімнати, в якій і зачинила неслуха. Пізніше гард дізнається, чому Віра так вправно поводиться з дітьми. Літо вона завжди проводила у бабусі з дідусем, котрі мешкали на фермі. Крім неї, на канікули сюди привозили ще молодших кузенів-близнюків. І, як зрозумів з її розповіді Тарас, старше покоління не мало часу опікуватися дітьми, тож Вірі доводилося займатися двоюрідними братами переважно самій. От вона й навчилася доглядати за малюками. Сніданок минув набагато спокійніше. Миколка хутко ум’яв порцію яєчні. Лише наостанку бахур плюнув у горнятко свого командира, котрий щойно зробив малому зауваження. Тарас не втручався, коли розлючений Павло виволік неслуха у коридор і надавав йому стусанів. Малий верещав, ніби його різали, але гард уперто ігнорував подію, надаючи командиру хлопчачої групи можливість залагодити справу по-своєму. Підполковник розумів, що не варто втручатись у всі сутички та суперечки дітей. Павло мусить здобути авторитет серед своєї групи. А витівки Миколки, якщо його не покарати, згодом лише частішатимуть та провокуватимуть нові сварки. Після наступної прочуханки, котра не забарилася, бо малюк відмовився переїздити з усіма у вибраний гардом будинок сектора А, Миколка трохи присів. Він більше не наважувався відкрито капостити і лише глипав на свого командира злим вовченям. Про двох братів Лі, Вейгуана та Вейгу, котрі також опинилися в групі Павла, підполковник поки що якоїсь думки не склав. Шестирічний Вей і п'ятирічний Гу були схожі одне на іншого: чорне волосся, круглі плесканці облич із вузькими очима. Худорляві й... Звичайні китайці, яких у Києві чимало. Просто перелякані малі хлопці. Гард без зайвих роздумів наказав обом іти до Павла, і брати слухняно це зробили. Своєю третьою помічницею Тарас призначив Ларису, оскільки довідався, що дівчинці через місяць виповниться дев'ять років. Тільки Андрій був старшим за неї. Але гард керувався не лише віком дитини. Підполковник помітив, що мала, чи не єдина з усіх дітей, не заплакала жодного разу і щось намагалася робити. Енергія фонтанувала з цього дівчиська. І вона на все мала свою думку, якою ділилася з іншими, навіть якщо ліпше було би змовчати. Коли Тарас відчинив квартиру, де знайшов Ларису, то йому довелося відібрати у дитини ножа. Ним дівчинка спробувала штрикнути незнайомця, котрий ліз у чужі двері. Нікого більше у модулі підполковник не побачив. Лариса потім пояснила, що вона безрезультатно і не один раз дзвонила мамі на роботу, бо та працювала у нічну зміну і чомусь не повернулася додому зранку. Батька та інших родичів у неї не було, жили вони удвох із матір'ю. І Лариса, щойно почувши, як хтось ламає двері, схопила на кухні найбільшого ножа та причаїлася в сховку. Нажахана, бліда, але з відчайдушною відвагою, дівчинка кинулася на величезного незнайомого дядька й не заревіла, коли Тарас викрутив їй руку. Лишень намагалася мовчки звільнитись і навіть билася з ним. Гард подивувався зі сміливості й рішучості дівчиська та призначив Ларису ватажком третьої групи, до складу якої увійшли ще Артем, Ігор і Ліда. Смаглявий шестирічний Артем був жвавою та непосидючою дитиною із блискучими, темними, мов ягоди терну, очима, в яких вирували питання і цікавість до всього, що відбувається довкіл. Дворічний Ігорчик ще погано розумів, що сталося. Він часто заходився плачем, кликав маму, але його дуже швидко можна було відволікти від цього. Особливо добре забалакував малюка Артем, що відразу звертав увагу плаксія чи то на іграшку, чи то на інших дітей, чи давав йому окрайчик хліба, до якого Ігорко тягнувся рученятами і радо гриз. Тарас передбачав (і не помилився, врешті-решт), що дворічний малюк досить швидко забуде про маму й невдовзі сприйматиме оточуючих, як нову родину. Ліді, хоча вона й виглядала молодшою, виповнилося вже шість років. Дівчинка, мабуть, найгірше з усіх дітлахів пережила жахи минулого дня. Тарас знайшов її поруч із батьками. Ліда лежала на ліжку поміж двома нерухомими тілами і дрібно тремтіла. Гард спершу подумав, що від лихоманки, проте дитина не підхопила ту страшну недугу, яка вбила її батьків. Підполковник легко підняв худеньку дівчинку, що взагалі не опиралася. Здавалося, вона навіть не помітила чужинця. Чоловік заніс її, безвільно прихилену до його широких грудей, у свою квартиру, де вже зібрався чималий гурт дітлахів. Дорогою до ліфта і в кабіні Тарас говорив до неї, однак дівчинка не реагувала на слова. Що було робити? Гард облишив свої спроби вивести малу із трансу. Він просто поклав дитину на канапу та й майже зразу забув про неї, бо перша шалена ніч продовжувалася далі й вимагала напруження усіх його сил. Зараз, кинувши швидкий погляд на скоцюрблену дівчинку, Тарас занепокоївся. Ліда, вочевидь, так і не оговталася після пережитого, перебуваючи у якомусь дивному стані заціпеніння. Чоловік подумав: «Вона несповна розуму. Треба якось привести її до тями. Тільки як? Я ж не дитячий психолог? » Спохмурнілий гард не міг нічого вигадати, тому знову відклав цю проблему і зиркнув на решту підопічних. Славко, командир останньої четвірки, стояв найближче до підполковника. Хлопчик напружено стежив за Тарасом, готовий будь-якої миті відповісти на запитання. Гарда тепер гризли чималі сумніви щодо лідерських якостей цього хлопця. Призначення Славка командиром чотирьох дітлахів підполковник уже вважав помилкою. Чоловік зрозумів, що семирічний Славко — слухняний, відповідальний виконавець, але геть не здатний до самостійних рішень. Хлопчак губився у найпростіших ситуаціях, як-от проявилось нині. Тарас, зайшовши у модуль, де розмістилась четвірка Славка, наказав йому зібрати групу: Грицька та двох дівчат — Ніку і Оксану. Командир лише безладно заметушився, підганяючи своїх малих. Гардові довелося роздати інструкції, чітко пояснивши, що Славко повинен робити. І це допомогло. Хлопець точно виконав усі настанови Тараса. А підполковник второпав, що на Славка можна покладатися за умови, якщо докладно витлумачити необхідні дії. З іншого боку, це був і плюс, оскільки наперед відомо, чого слід чекати від командира цієї четвірки. Та й серед дітей, котрих Тарас ще не встиг вивчити, наразі він не бачив когось на заміну Славкові. Підполковник звернувся до ватажків: — Ви доповідатимете мені кожного разу, коли відлучаюся у справах. Що трапилося за час моєї відсутності? Починай, Андрію! Розповідай, як минув день твоєї групи? — Гард заохочувально дивився на підлітка. — Та нічого не було... Ми хотіли тихо сидіти, але ця мала плаче і плаче, — хлопець тицьнув пальцем в бік піврічного немовляти, що зараз спало на руках Віри. — Я доручив тобі обережно пошукати їжу, пляшечки, пелюшки по модулях. Вдалося щось знайти? — Ага! Ми все знайшли! Малу і нагодували, і перевдягли, а вона все одно голосно пищить. Добре, що вже заснула. — Нічого, малі завжди плачуть, — змахнув рукою Тарас. — Організуй чергування, хай за нею кожен доглядає по шість годин. Чуєте, — звернувся гард до інших трьох командирів груп, — кожен! — Але вона з групи Андрія, — спробувала заперечити Лариса, та вкусилася за язика, коли отримала у відповідь суворий погляд Тараса. — Попереджаю всіх, запам'ятайте: жодних суперечок зі мною, ніякого обговорення команд. Негайно виконуєте всі мої накази, бо від цього залежить ваше життя. За непослух покараю. Гард почергово вислухав короткі звіти решти заступників і виголосив: — Лягайте спати! Але перед сном кожен збере собі сумку. У кожного біля ліжка повинна лежати повністю зібрана торба з найнеобхіднішими речами, щоб у будь-яку мить ви були готові вирушити. Підйом о сьомій! Сніданок завтра гот... — Ще рано спати, — знову поткнулася зі своїм зауваженням норовлива Лариса. Тарас затнувся, але вдав, буцім не почув нічого. Доведеться підтягати дисципліну. Ще невідомо, що робити з невгамовною отаманихою. Наче розумне дівча, та надто вже незалежний характер. — Сніданок завтра готує група Лариси, тому ти піднімеш своїх раніше за інших! На годину раніше. Ясно? — карбував наказ гард. Підполковник із прихованим задоволенням помітив, що дівчинка абсолютно правильно зрозуміла ситуацію. На її обличчі спочатку мелькнуло роздратування, потім вона вчасно стримала якісь слова, що вже крутилися на кінчику язика. А далі він зрозумів: Лариса змирилася з вердиктом єдиного дорослого. Коли невдовзі гард обійшов модулі, усі дітлахи вже полягали, слухняно виконуючи його наказ.
А підполковник вирушив на пошуки своїх попередніх вихованців із «Гардіани». Першою він хотів віднайти Дару. Тарас знав, де вона живе. Він товаришував з батьком цієї дівчини майже все своє життя... Всередині підполковника дев'ятим валом підіймався страшний гнів на геничку, котра для нього була не просто ученицею, а й донькою друга... Гард подумав: «Уже мертвого друга, хоча... Ні, не варто себе дурити марними надіями». Тарас був свідком кожних Дарчиних уродин, починаючи від першого року. Для нього ця дівчинка стала майже донькою, адже власних дітей у нього з Юлею не знайшлося. Ніколи в гості до Завійських не заходив без подарунка для Дарці. А тепер чоловіка душила божевільна ненависть. Раз у раз накочувалася і затоплювала душу лють на цю суку, котра вбила власного тата! На них усіх! Та найбільше — на неї, зрадницю. Щоб встигнути за ніч перебити трьох покидьків, колишніх учнів, Тарасові потрібен був мобілет. Тому він, відійшовши кілька кварталів підземними переходами, піднявся у перший-ліпший будинок і вибрав навмання квартиру. В модулі підполковник хутко знайшов ключі від пришвартованої машини — жіночої «Cloud». Гард невдоволено зітхнув: у невеличкому дамському мобілеті було значно менше місця, ніж у його просторому «Whirl-і». Тарас натиснув гравіатор. Машина легенько здригнулася, відриваючись від швартувального майданчика. Раптом чоловік відчув запаморочення і відпустив важіль. Мобілет скреготнув дном — тверда посадка з висоти півметра видобула жахливий звук із літаючої машини. Гард лише спромігся тремтячими руками відчинити дверцята. Чорнота перед очима поволі розійшлася, потрохи вирівнялося дихання. Підполковник сидів і дякував невидимому Богові десь там, за хмарами, що цей напад не стався трохи пізніше, коли машина вже злетіла би ввись. «Що тоді, дурню, сталося би з дітьми?! » — запитував себе гард. Він виборсався із жіночого мобілета, відчуваючи, як жахлива втома зробила м'язи штивними, а голову — важкою. Тарас знав, що можна з'їсти наступну стимулюючу пігулку і повернути себе у форму. Але гард із сумнівом зиркнув на невелику пластину з таблетками, котру вже тримав на долоні. Троє геників проти втомленого діпра... Кожен з них — тренований, небезпечний і розумний ворог. Так, у нього є перевага несподіваного нападу, але часу на підготовку немає. Треба імпровізувати. Незначна похибка, неочікувана обставина — і діти залишаться без єдиного дорослого, котрий здатен їх захистити та вберегти від полону. Ці роздуми зайняли всього декілька секунд. Уже через півгодини підполковник лежав у ліжку чужої квартири будинку сектора А. В чотирьох модулях поряд спали його малі. Засинаючи, гард подумав: «Завтра... » «Хто тут мисливець, а хто здобич? »

У кабінеті було прохолодно, бо Олег Мельник любив свіжість. Навпроти його столу, на стільчиках-близнятах, примостилися дві дівчини, котрих слідчий першої категорії викликав сюди. Обидві — учениці того діпра, який не втікав від убивць, а самотужки заходився полювати на переслідувачів. Нишпорка провів попередню роботу, допитав Крісту в лікарні, знайшов у базі даних список мешканців будинку і зрозумів, кого йому доведеться шукати. Через те й викликав усіх трьох учнів гарда на консультацію. Дівчата з'явилися, а от Богдана досі не вдалося знайти. — Небезпечний, як мало хто з діпрів, — промовила Марта, вислухавши від слідчого відповідь на своє запитання, чому їх висмикнули на допит у таку гарячу пору, — вижив, одначе... На його рахунку вже вісім геників. І він не зупиниться. Треба його знайти. Що швидше, то краще. Ніхто не знає його так, як ми. — У його будинку не знайдено жодної дитини. А чотири модулі біля квартири підполковника явно займали дітлахи, позбирані з усього дому. Десь цей Мончин зачаївся разом із дітьми. Гадаю, одного його було би важко вистежити. Але з ним півтора десятка малих... Тому шанс є. Гард у місті. Він десь зачаївся. — А де Богдан? — озвалася Дара. — Шукаємо, — буркнув слідчий. — Уже дев'ять, — проказала співрозмовниця. — Він і Богдана? — Марта відразу здогадалася, про що йдеться. — Певно що так, — відповіла Дара спокійним, тихим, позбавленим будь-яких емоцій голосом, вивчаючи вичовгану долівку під ногами. Слідчий зиркнув на дівчину. Чомусь вона непокоїла Олега. Її карі очі, здавалося, уникали його погляду. Дара нагадувала граційну велику кішку, котра завмерла, примружившись у напівсні. Але невідомо, чи антилопи вповні можуть довіряти позірному спокою начеб розслабленого тіла левиці? Не знати, чим керувалися батьки цієї дівчини, та те, що вони були оригіналами, доводила майже відсутність вроди генички. Принаймні, Дара — не канонічно красива, якщо зважати на звичні естетичні взірці, прикладом котрих слугували інші генетично вдосконалені жінки. От, скажімо, Олегові дуже сподобалася Кріста, тонка білявочка з небесними очима. Та й оця Марта гарненька: пухкі губи, високі груди і звабливо напнуті круглі сіднички не залишали байдужими осіб протилежної статі, хоча слідчого якраз її врода глибоко не зачепила. Видко, зеленоока брюнетка з пишними формами була не в його смаку. Масивне, хоча й зграбно збите тіло, гострі вилиці, важкувате підборіддя та величенький ніс начеб і не псували Дару, але змушували чоловіків тримати поважну дистанцію. Нікому з них і на думку не спадало фліртувати з цією яскравою та небезпечною істотою. У ній відчувалася сила, неприборкана, шалена й грізна. А ще: якась зачаєна зосередженість стріли, яка от-от зірветься з тугої тятиви. Олег назвав її про себе «нітрогліцириновою кішкою» (а він добре знався на старожитній зброї — ще диплом писав на цю тему). Слідчий часто-густо розважався, вигадуючи химерні прізвиська для знайомих. — Ви припускаєте, що ваш учитель убив Богдана?! — не запитав, а, радше, стверджував Олег, намагаючись упіймати погляд Дари. — Але ж молодий чоловік міг ночувати не вдома? Можливо, він затримався у подруги? Вимкнув свій комунікатор і... — Уже десята ранку. Він ніколи не спізнювався на роботу, — заперечила Марта. — Так. І ми — наступні, — докинула «нітрогліцеринова кішка». Її очі, однак, продовжували роздивлятися підлогу, тож Олег знову не зумів зазирнути у них. — Що будемо робити? — запитала Марта в напарниці. — Влаштуємо засідку. — У тебе чи в мене? — У мене! — безапеляційно відрізала Дара і звернулася до слідчого: — Нам потрібна ваша допомога, щоб організувати пастку. — Звісно! — Ми його впіймаємо. Нарешті Олегові вдалося упіймати погляд «нітрогліцеринової кішки». І слідчий відразу повірив, що ця небезпечна хижачка вполює Мончина. Детектив заходився допомагати в організації пастки.
Дара чекала. Вона продумала все до найдрібніших деталей і керувала операцією та людьми, яких зняли з інших завдань. Усі вони — не випадкові цивільні, у кожного за плечима досвід роботи у поліції чи армії. Тому геничка чудово уявляла: під її головування віддали трьох найкращих, серед яких, звичайно, і Марта є. Кожен із учасників операції, мабуть, здатен самотужки впоратися з гардом, а разом — це вже напевно. Вона для себе вирішила все. Їй потрібен Тарас. Дара не сумнівалася, що її вчитель обере помсту. Він, не вагаючись, відплатить за зраду своїм учням-геникам. «Тарас обов'язково прийде по мою душу», — думала дівчина. Саме її він повинен зненавидіти першою з усіх учнів. Мало того, що Тарас цінував її найбільше, він ще й товаришував з батьком Дари. Дівчина добре уявляла гнів учителя на тих, кого він вважав майже власними дітьми. Але якщо Тарас прийде не до неї? То, однаково, за адресою Марти потикатися марно. Її вдома нема. І Богдана... нема. Отже гард прийде сюди. Навігаційний супутник слідкував за невеличким клаптиком нічного міста унизу. Дара почула сигнал і глянула на екран. Жовта цятка з'явилася внизу справа та поволі наблизилася до центру монітора. Це міг бути мобілет Тараса. Напевно його, адже малоймовірно, що якийсь геник заблукав сюди випадково після важкого робочого дня. Мобілет припаркувався на даху. Камера зафіксувала: Тарас вийшов з машини і попрямував до люка. Дара, побачивши учителя, з полегшенням видихнула. Добре! Передчуття її не одурило. Зараз підполковник спуститься до неї. А поки він простуватиме сюди, вона звільнить гардові шлях.
Тарас цього дня вкотре залишив своїх дітлахів, наказавши, щоб вони поводилися тихо, як миші. А сам подався грабувати крамниці. Йому потрібні були наплічники, намети, посуд, спальники, хороший інструмент, як-от: прості та надійні мисливські ножі, міцні сокири, саперні лопатки з доброї сталі тощо. Адже гард розумів, що у місті він із дітьми не залишиться. Доведеться рано чи пізно звідси вибиратися. Ще підполковник второпав таке: їжі вистачить не надовго. Тому треба знайти насіння різних рослин. Зранку він склав величенький список необхідних речей, після сніданку дописав туди ще сіль, металеві каструлі й пательні, дріб'язок для риболовлі, ліки. Вийшов чималий перелік... Тарас був стурбований такою кількістю необхідних речей, але ж нічого не вдієш. Важливо передбачити все необхідне для майбутнього життя. І там, у цьому невиразному прийдешньому, не буде того, чим досі цивілізація забезпечувала мешканців міст. Не буде струму, забракне палива й машин, їжі, одягу. Не вистачатиме також медичної опіки та освіти... Нарешті підполковник відігнав похмурі думки і навіть усміхнувся, пробурмотівши: «Ще туалетного паперу ду-у-у-уже бракуватиме... » Аптеку гард пограбував першою — це було найлегше, бо вона знаходилася неподалік від їхньої криївки. Тарас носив коробками антибіотики, знеболюючі, бинти, шприци... Непросто було визначити, що обов'язково брати, а без чого вони якось обійдуться у майбутньому. Та найбільше стривожило гарда інше: дати термінів придатності на коробках. Майже двом десяткам людей потрібно багато ліків, але що буде, коли медикаменти зіпсуються? Зрештою, Тарас відкараскався і від цієї неприємної думки, заспокоївши себе жартом: «А якщо геники нас упіймають уже завтра, то чого перейматися, що, наприклад, ось ці антибіотики стануть непридатними через шість років? » Хоч аптека й була поряд, проте Тарас згаяв багато часу на ліки. Він і не розраховував, що так забариться... Тому підполковник зробив перерву на обід, а, попоївши, вирішив, що шукатиме магазин із туристичним спорядженням уже наступного дня. Наближався вечір, а його гард запланував, як час для помсти колишнім вихованцям-геникам. Відклавши решту справ, підполковник почав ретельно готувати необхідну для нападу на трьох учнів зброю. Якийсь забобонний страх не дозволив йому сісти у вчорашню машину, на якій йому стало погано під час злету, тому гард вибрав іншу, в сусідньому помешканні. Долетівши до будинку Дари, Тарас вийшов з мобілета, роззирнувся і пішов до люка. Відкривши його, гард посвітив ліхтариком у темну пащу отвору. Нікого внизу не було. Хоча ліфти ще не вимкнули, проте Тарас рушив униз сходами. Час від часу гард зупинявся і нишпорив променем ліхтарика, оглядаючи все на своєму шляху. Отак він і помітив перше тіло, яке лежало за порогом однієї з квартир. Двері були ледь прочинені, промінь ліхтарика ковзнув гладінню стіни і раптом ніби перечепився за шпарину. Гард обережно штовхнув двері, тримаючи напоготові вогнепаралізатор та присвічуючи ліхтариком вглиб житлового модуля. Геник хрипів із виряченими очима, тримаючись за горлянку. Тарас, не розмірковуючи довго, добив його. «Дивно... Нервово-паралітичний газ? Звідки? Як це? » — у думках роїлися запитання, на які треба було терміново знайти відповіді. Підполковник уже не поспішав іти далі. Він уважно оглянув усі закапелки передпокою та знайшов добре сховану газову шайбу. Такі ж і він використовував у власному будинку, коли зачищав геників-кілерів... Відбувалося щось незвичне, неочікуване. Понад міру обережно, обминувши потрібну йому квартиру Завійських, Тарас рушив сходами нижче. Там, у ще одному незачиненому модулі, а Тарас перевіряв тепер дорогою всі двері, всі модулі, гард наштовхнувся на друге тіло. «Марта! » — підполковник відразу впізнав свою ученицю. Він не второпав, що коїться. Обнишпорюючи чіпким настороженим поглядом сходовий майданчик через відчинений проріз, гард присів і доторкнувся до тіла дівчини. Ще тепла, та вже мертва. Реанімація? Можна врятувати, мабуть... Але Тарас не збирався повертати до життя колишню вихованку. Він слухав, завмерши біля нерухомого тіла. У будинку панувала тиша. Гардові не вдалося вловити жодного підозрілого звуку. Погано те, що Тарас нічого не розумів. Хтось убив геників. Щойно. Але що робили тут оці двоє: Марта та незнайомець? «Класична засідка! » — феєрверком сяйнула здогадка у голові. Якби підполковник готував пастку, то подібно б і сам влаштував усе: одного вгорі, над квартирою Дари, другого — унизу, третього... На виході з ліфта! Тарас нервово закусив нижню губу. Він уже передбачав, що там побачить. Але хотів упевнитися. Так і є. Наступний труп. Незнайомий та добре озброєний геник. Змигнула думка: «Краще звідси забиратися! » Та гард відігнав її. Підполковнику кортіло довідатися, хто ж убив геників, котрі чигали у засідці. У засідці? А на кого вони тут чекали?! Відповідь лежала на поверхні. «На мене, — вирішив підполковник, — тоді чий же труп я побачу в квартирі? Чи той невідомий «хтось» уже встиг прибрати й Дару? » Аби пересвідчитися, Тарас пішов туди. Тримаючи напоготові вогнепаралізатор, він тихо відчинив двері. Йому в живіт цілилася жива-живісінька Дара. Вона сиділа на канапі навпроти входу в своє помешкання. — Заходь! — наказала дівчина й, зустрівши важкий, з-під лоба, погляд, додала: — Тарасе, не варто смикатися. Я тобі не ворог. І це я їх усіх зачистила. «Зачистила» — цей термін вживали всі його учні. Вслід за ним... Гард скривився, наче щойно пожував цитрину. Ця дівуля тримає його під прицілом, він її теж. Ситуація і далі незрозуміла, хоча Дара твердить, що знищила своїх у засідці. Підполковник вагався, але ступив один крок уперед, не спускаючи очей з дівчини. — Сідай, Тарасе! Хочеш, то можеш поруч, на канапу... Хоча всі вони мертві, але краще бачити вхід, — дівчина мотнула головою, вказуючи на двері позаду Тараса, — ніж остерігатися, що тебе атакують з-за спини. — Хороша учениця, — гард вимовив ці слова з такою ненавистю, що Дару пересмикнуло. — Авжеж. Можеш гніватися. Але вислухай мене спочатку. По-перше, добре, що ти вижив. По-друге, я не з ними, не з гениками... Хай я і геничка, але ти ж знаєш мого тата?! Знаєш, що він заплатив неймовірно великі гроші за спецзамовлення. Відмовившись від стандартного пакета геника, він отримав дуже екзотичний різновид — мене. Геничку з душею. Аномалію... — Я знаю, що ти — геничка і цього поки досить. Бо... — Зате, Тарасе, ти не знаєш іншого, — сумно промовила дівчина, перериваючи повні люті слова вчителя. — От як це: бути несхожою ані на діпрів, ані на геників? Перші вважають тебе геничкою, остерігаються, не сприймають, відштовхують... Нормальна державна школа, адже тато вирішив, що ліпше мені вчитися зі звичайними дітьми, і єдина геничка на всю школу, гм... Геть чужа... Однокласники зі мною не хотіли навіть розмовляти, не те що приятелювати. Вчителі солодкаво захвалювали. У них же звітність, а тут — така цінна учениця, котра незмінно перемагає на олімпіадах. Однокласники ж інстинктивно уникали, неначе відчували запах чужинки. Не така, як всі... Інакша. Ворог. Нарешті мама, вона ж тоді ще була живою, вмовила тата перевести мене до «своїх». І ось... Школа для генетично вдосконалених. Проте чомусь краще не стало. Бо отих «своїх» уже я не змогла прийняти. Кілька місяців у новій школі, і... і... померла мама... У мене тоді вже з'явилася начеб... е-е-е... подруга. Ксеня, геничка. Ми з нею сиділи поруч на уроках. Але ти собі не уявляєш цього... цієї кастрації душі! Яким дивом тато відчув? Не пошкодував космічної суми, щоб обійти процедуру, і відкараскався від стандартного пакета геника, врятувавши щось у мені? Ну, він же геній, а його інтуїція — то щось неймовірне! Так-от. Ксеня, почувши звістку про смерть моєї мами, всміхнулася і сказала, що мені пощастило. Мовляв, тепер житимеш разом лише з одним діпром. Легше витримати, ніж двох. Мені хотілося її вбити. Шкода, але довкола було забагато свідків. Я ледве стрималася. Ти ж знаєш, геники вміють краще, ніж діпри, керувати емоціями. — Зна-а-а-ю-у, — саркастично протягнув Тарас і помітив, що Дара вже не цілиться у нього. Та він не поспішав скористатися шансом і не вистрілив, слухаючи незвичну сповідь генички. — А мої однокласники ніяк не відреагували. Буденна подія. Мовби здохла муха. Це ж тільки діпричка... Холодні й прагматичні, кожен крок вираховують, постійно розігруючи величезну шахову партію, де пішаками для розміну вважають діпрів... вибач, людей... старого типу... — Чому ти мені не розповіла про їхні плани, не попередила? — втрутився у розповідь Дари підполковник. — Було сім таких спроб. Кілька геників усе ж виявилися людьми... Замовлень на нестандартних небагато, але ж були... Усіх їх ліквідовано. Знищено також і діпрів, котрих вони зуміли попередити. Пам'ятаєш викрадення міністра Горбанюка? У всіх новинах про це волали впродовж місяця. Потім втишилися. Його так і не знайшли... Горбанюка попередив один із наших про те, що готують для діпрів геники. Так-от, міністр і той геник разом тепер спілкуються з рибами. У спільнім лантуху їх утопили... — Але як довідалися?! — недовірливо вигукнув Тарас. — Усе дуже просто. На тобі постійно фокусуються десятки камер, за тобою стежать удень та вночі. Маса шпигунських пристроїв повсюди. А розумні програми просіюють і аналізують кожне сказане слово... Тарасе, жодного шансу геники діпрам не залишили! Зрадників серед своїх вираховували блискавично. Між іншим, мене, як нестандартну, також перевіряли. Ду-у-у-уже пильно. Кожен мій крок донедавна відслідковували. Але щойно почалася пандемія, зняли спостереження. Вистачає важливіших справ. Вирішили, що вже не варто мене «пасти». Ти ж знаєш: мене у Голомері ніхто не вистежить. Доступ до цієї інформації я знайшла давно, читала звіти про себе, бачила, як мене нарешті визнали надійною. Тож я постановила... —... стати справжньою геничкою, — їдко завершив фразу гард. — Ні! — рішуче заперечила Дара і, гнівно рикнувши на вчителя, додала: — А ти розумієш, що ви самі, своїми руками створили власних убивць? Ви! Діпри... Найкращі ваші вчені-генетики розробили оті базові пакети — набори генів геніїв майбутнього. Як патетично виголошували ведучі ваших дурнуватих шоу: «З'явилися надлюди! » Хіба нема логіки в тому, що нова раса повинна замінити стару? Чи ж не це вони й роблять? Тарас відчув, як тягарем йому на плечі осідають звинувачення Дари, їдучим димом роз'їдає очі, дере горлянку від отруйної гіркоти тих слів. Мовчав, рипів зубами, сльози безсилого гніву ледь не вибралися на поверхню. Його самого всі ці дні муляли подібні думки. Крити було нічим, підполковник лише прикусив нижню губу і сердито кліпнув. А Дара вмовкла. Після хвилинної паузи завела мову про інше: — Ти сам казав, що ми не подужаємо врятувати світ, але завжди можемо захистити хоча б одну людину... — Що-о-о? Мене захисти-ити-и? — презирливо просичав Тарас, лютуючи на цю геничку, бо вона... мала рацію, годуючи його гидкою правдою про власну недолугість, про те, що гард і сам виховав трьох убивць. — Тебе? — розгублено хитнула головою геничка. — Ні... Я ж не знала донедавна, що ти вижив. Я задумала врятувати батька. Взяла таблетку Богдана... Тільки-но зняли спостереження за мною, я пристрелила його і забрала в нього рятівну пігулку для тата... — Олексій живий?! — радісно вигукнув гард. — Так. А тепер ходімо до нього. Вже час. Бесіда затяглася. Я бачу, що слідчий починає нервувати. Нема новин про операцію із захоплення одного небезпечного діпра, — дівчина криво всміхнулася і тицьнула під ніс підполковникові свій комунікатор, який блимав червоним індикатором виклику. Потім недбало зронила пристрій на підлогу та вийшла зі свого помешкання, аби ніколи більше не повернутися сюди. Тарас постояв ще мить, несподівано змахнув ногою, вкладаючи всю накопичену лють в удар, і копнув комунікатор. Той із тріскотом розсипався, зустрівшись зі стіною. Гард вибіг із помешкання, наздоганяючи Дару.
Слідчий лютував. Три трупи, викрадена геничка! Як?! Яким дивом цьому діпрові вдалося знищити трьох найкращих бійців і захопити в полон Дару?! До самісінького ранку Олег не виходив з будівлі, працюючи над загадкою. Врешті-решт довелося проковтнути паскудний висновок: Тарас Мончин діяв разом зі своєю ученицею-геничкою. Укотре слідчий розглядав усі деталі справи, аби знайти якусь зачіпку, інакше пояснити докази про причетність Дари до злочину проти своїх. Але пазли вперто складалися у чітку картинку і невиразні підозри перетворювалися на тверду впевненість. Ця геничка допомогла підполковнику, вона організувала пастку не для нього, а для товаришів... Нечувано!
Дівчина завела Тараса у нашвидкуруч влаштовану криївку, в яку вона два дні тому привезла приспаного тата. Коли він прокинувся... Господи, Дара нізащо не хотіла би побачити відчай батька знову! Їй довелося застосувати силу. І до кого? До власного тата. Донька розповіла йому все: як геники заразили діпрів, як зараз добивають тих, хто вижив. Після цього тато не міг заспокоїтися, поривався вийти звідси, діяти, рятувати вцілілих. Дара розуміла: для нього то була б смерть. Невідворотна і швидка. Що цивільний одинак зміг би протиставити добре влаштованому апокаліпсису? І його геніальним та озброєним організаторам? Донька скрутила розгніваного батька хутко — школа Тараса. Де ж цивільному опиратися тренованій людині? Зв'язала, півтори доби тримаючи отак... Намагалася годувати з ложечки, коли увечері після роботи приходила сюди. Батько плювався і кричав, відмовляючись їсти. Баночку підносила, коли він захотів у туалет, але не згодилася розплутати хитромудрих вузлів, поки тато не пообіцяв сидіти тут безвилазно і слухатися її. «Краще я б здох з усіма... — стогоном пролунали його слова, — розв'яжи... все зроблю, як ти скажеш». А доньку більше злякала ця згода, ніж його опір опісля її відвертої розповіді про штучно влаштовану пандемію. Олексій з Тарасом міцно обійнялися, а у Дари з-перед очей вивітрилося жахливе видовище: понурий тато на тапчані у цій чималій і незатишній підсобці терапорту... Безсило похилені плечі, осклілий погляд, намертво вмерзлий у кахляну підлогу. Дарі так боляче було дивитися на враз постарілого батька. Вона шукала, та не знаходила слів, щоби розхмарити чорну мовчанку, що висіла в повітрі, перетворюючи на попіл минуле, спалюючи водночас і майбутнє... А коли дівчина у кабінеті слідчого почула про Тараса, то щосили стримувала свою радість, ховала очі від присутніх, аби ніхто не здогадався про той задум, що сонячним променем розігнав мряку туги і страху за батька. Учитель врятувався! Ще й зумів стількох дітей уберегти від полону! Осяянням прийшла відповідь, як їй допомогти власному татові, котрий зараз схожий на зламане бурею дерево... Треба повернути йому сенс життя! Якщо вона знайде Тараса з дітьми, то тато знову стане тим завжди діяльним оптимістом, яким і був всеньке своє життя. Адже доведеться опікуватися малюками, влаштовувати побут, жити якось після тої катастрофи. А вона допоможе їм. Гард невимовно зрадів зустрічі зі старим другом. Пригода скидалася на справжнє диво: геничка врятувала свого батька, а за тим — і його, Тараса. І тепер відрікається від своїх та збирається допомагати діпрам. Неймовірно, але ж факт. І він уже не наодинці вирішуватиме проблеми, піклуючись про дітей. Утрьох легше буде! Гард зиркнув на ученицю, обіймаючи Олексія. На обличчі дівчини розцвіла щаслива усмішка. «Так, вона інакша, ніж Марта з Богданом, тому з нею склалися довірливі стосунки. Вони — холодні, Дара — ні... » — лише зараз Тарас второпав, що дівчина ледь-ледь відрізнялася від інших учнів-геників. Досі він не аналізував двох моделей її поведінки: максимальної зібраності, сухості — абсолютний нуль емоцій, коли Богдан та Марта знаходилися поруч, та практично невловимого для чужого ока розслаблення, якщо в полі зору їх не було. І, як наслідок, нахмарені брови чи швидка півусмішка дівчини — ледь помітні прояви емоцій. А зазвичай геники надміру стримані й особливо успішно демонструють свою відсторонену байдужість діпрам. Роботи, а не люди. А до Дарці він просто звик, тому не помічав аномалії: з гениками донька друга поводилася так, як вони самі — з діпрами. Після кількох радісних хвилин, коли піднесення трохи вляглося, трійця заходилася розповідати одне одному про свої пригоди впродовж останніх діб. Дара була небагатослівною. Їй зовсім не кортіло сповідатися перед обома чоловіками про те, як вона працювала. Тому дівчина обмежилася короткою фразою про смерть Богдана та змахом правиці. Мовляв, нічого розпатякувати про неважливе. І тут же заходилася розпитувати Тараса про його порятунок. Підполковник вдав, що не помітив промовистої лаконічності учениці, та стисло повідав про знайдених дітей. Потім він запропонував їхати з ним до малих. Однак у Дари знайшлася інша думка. — Тарасе, може, перевеземо їх сюди? — Чого б це? — Ти недооцінюєш нишпорок... Їм теж спаде на думку, що тебе слід шукати у секторах, які вже почистили. У твоєму нинішньому сховку скільки виходів? — Два. Вниз та мобілетний. Стандартне «стебло». — От-от. Вибір невеликий. Якщо знайдуть, то втекти з дітьми точно не встигнеш. Мобілет зіб'ють, а внизу чекатимуть. Зате тут, під землею, простіше заховатися. Звідси, наприклад, аж чотири виходи. Я ж давно все продумала, намагалася знайти хороше місце... Терапорт — велетенська сітка підземних ходів та приміщень. Ми ж можемо податися у дві різні гілки метро, якщо доведеться втікати. А ще можна нижче спуститися, ось люк. Там — ще два розгалуження. Поглянь, у мене є схема. То грандіозний лабіринт. Нас тут можуть шукати довго! Та й якщо знайдуть, то не подужають перекрити всі входи-виходи. Але і це безглуздо, бо тут вузькі переходи. Навіть одна людина зможе оборонятися від чималого загону в підземеллях. Розумієш, що більше нападників, то легше буде покласти їх однією чергою. Гард обвів поглядом велике технічне приміщення і подумав: «А що, непогана ідея?! Місця вистачить усім». — Вони нас тут можуть отруїти газом, — кинув Тарас, ретельно зважуючи всі «за» і «проти». — Якщо знайдуть. І якщо прихоплять газ. Але ми можемо пошукати протигази. Я навіть знаю де! — От це діло. Треба приготувати тут все. Спальні місця облаштувати для малих, продукти привезти. То вже завтра ми займемося цим, — промовив Тарас і раптом різко змінив тему, — Скажи, а що геники планують робити з дітьми? І взагалі? — З дітей хочуть виростити... слуг, — Дара мимоволі опустила голову. — Ясно. А найближчим часом? От почистять місто від трупів, виловлять дітлашню і що далі? — Обрано кілька великих міст на різних континентах — туди з'їдуться геники. Там і замешкають. — А тут хтось із них залишиться? — Ні, нашого у переліку нема. Звідси невдовзі виїдуть усі. — Хороша новина, — зрадів Тарас. — Я зараз повертаюся до дітей, а ви можете готуватися. Завтра, коли привезу сюди всю свою банду, тут буде весело! Це я вам можу пообіцяти. Олексій усміхнувся. Його зовсім не лякало, що шістнадцятеро дітлахів розіб'ють спокій цього похмурого приміщення. Міцно потиснувши долоню друга та попрощавшись із ним до завтра, Олексій заходився командувати Дарою. Донька радо підкорялася. Її план спрацював! Тато, окрилений радісною зустріччю з Тарасом і перспективою порятунку дітлахів, відразу забув про гнітючу дійсність, про геників, що знищили його світ. Чи не до світанку батько із донькою поралися, облаштовуючи залу для потреб майбутніх мешканців. Дара полетіла за матрацами та невдовзі привезла не лише їх, але й три балони з газом і туристичні плити. Олексій тим часом притяг кілька невеликих офісних столиків і два десятки стільців з кімнати обслуги. Нова криївка

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 Следующая ⇒