Annotation 1 страница

Роман Наталки Ліщинської «Нова людина» — антиутопія, яка ідеально відповідає усім вимогам цього жанру та вміло зазирає в геть не безхмарне майбутнє, показуючи його таким, на яке ми, люди, сьогодні заслуговуємо, якщо не почнемо змінюватися... І змінюватися не колись, а тепер. Це не просто вправно й талановито розказана фантастична історія, це спроба автора достукатися до наших сердець, до кожного з нас, бо майбутнє саме собою не відбувається, то ми своїми вчинками, діями чи навпаки байдужістю, зарозумілістю, вірою у всемогутність науки, творимо його. «Нова людина» — це перша ластівка талановитої та непередбачуваної, тим і цікавої у власному міфотворенні, Наталки Ліщинської. Для широкого кола читачів. Ліщинська НаталкаПередмоваСтаріПочаток нової ериГардПолювання«Хто тут мисливець, а хто здобич? »Нова криївкаНовий світЖиття за життяМарс. Далеко від домівкиВолодарка ГарениРаби і ВівчаркаПриречені на добиванняТой, хто дарує надіюОстанніПризначені житиNew homo sapiensЗамість епілога

notes123456

Ліщинська Наталка
Нова людина

Передмова
Антиутопія «Нової Людини»

Сучасний український письменник майже не пише антиутопій. Може, тому, що видавець уперто не поспішає їх друкувати, ігноруючи фантастику з усіма її піджанрами, як наче незатребувані читачем та часом? Хоча попит на такі книги, безперечно, є. І про це свідчить безліч перекладної літератури, що досить популярна як в Україні, так і у світі. Джордж Орвелл, Станіслав Лем, Сінклер Льюїс, Рей Бредбері, Сюзанна Коллінз, Вероніка Рот та багато-багато інших цікавих, захоплюючих письменників-антиутопістів, книги яких нас вражають, дивують, бентежать, змушують замислитися. А хіба може бути по-іншому? Адже антиутопія — це можливість зазирнути в майбутнє, в одну з наразі лишень спроектованих письменницькою уявою геть невеселих реальностей-сценаріїв, які можуть відбутися, якщо ми дозволимо. А можливо, справа в іншому? Таки геть не просто створити антиутопію. Крім письменницького хисту, таланту передбачення, необхідні добрі наукові знання, які б проектувалися на майбутнє і показували його доволі реалістичним, створюючи в голові читача певні алюзії. Антиутопія — це, насамперед, критичне зображення системи, закони та уклад якої суперечить принципам справжнього гуманізму, людяності, духовності. В антиутопіях ми бачимо протест проти насильства, абсурдного існуючого ладу, безправного становища особистості. Автори антиутопій, спираючись на аналіз реальних суспільних процесів, за допомогою фантастики намагаються передбачити майбутнє, попередити і себе, і читача про небезпечні наслідки того ладу, який зараз панує в світі. Дебютний роман Наталки Ліщинської «Нова людина» — антиутопія, що ідеально відповідає усім вимогам цього жанру та вміло зазирає в геть не безхмарне майбутнє, показуючи його таким, на яке ми, люди, сьогодні заслуговуємо, якщо не почнемо змінюватися... І змінюватися не колись, а тепер. 2117 рік. Внаслідок генетичного покращення людської породи поруч із звичайними людьми, дітьми природи, так званими діпрами, живуть нові люди — генетично досконалі, або геники. Вже цікаво, чи не так? До речі, цілком можливий розвиток подій у майбутньому, особливо у світлі останніх досягнень генетики та вдалих спроб клонування. Нинішні ознаки «добробуту» — як ото дорогі автівки, літаки, гвинтокрили, яхти, шикарні будинки, палаци, замки-фортеці і найкращі сексуальні партнери, у майбутньому перетворяться на анахронізм. Натомість привілеєм нового «високого» класу стануть... Так-так, «ідеальні» гени. Отже, майбутнє. Ви можете в елітній клініці за великі гроші, якщо ви з середнього класу, то доведеться на собі та рідних економити, замовити дитину з ідеальним набором генів. Ба, більше, вам «змоделюють» не тільки зовнішність нащадка — блакитні очі, руде волосся, бюст п'ятого розміру для дівчинки, зріст метр дев'яносто для хлопчика і так далі, а й характер дитини: що більше грошей заплатити, то вищий рівень IQ матиме ваше чадо. А ще ви можете отримати цілеспрямованого, впевненого, відданого кар'єрі... егоїста. Та це станеться потім. А зараз... Ви мама чи тато досконалої нової людини, людини майбутнього. Це кого хочеш одурманить. І ви так дієте, йдете в клініку та замовляєте для себе «нову людину». Звісно, не забуваючи похизуватися досягненням перед друзями-знайомими-родичами. Бо таки є чим! Ви — батьки майбутнього генія, не те що дехто... Оскільки ці дехто поки матеріально не подужають і собі «замовити» геніальну дитину, навряд чи коли отримають таку можливість, тож змушені задовольнятися тим, що бог послав. Що відбувається далі? Між двома гілками людства виникає конфлікт. Розумні, сильні, гарні, однак безжальні геники вирішують позбутися діпрів, які заважають їм панувати, розвиватися, вдосконалюватися. Починається бійня не на життя, а на смерть. І коли начеб уже перемагають сильніші, загнавши дітей переможених в огидні для людського розуміння концтабори та перетворивши їх на рабів, а дорослих ворогів майже повністю знищивши, в хід історії втручається третя сила... А тепер «стоп», не стану розкривати карти. Адже антиутопія тим і цікава, що читаючи її, кожен виписує власну картину розвитку подій та дочитуючи до кінця, несподівано розуміє, що автор моделює по-своєму. Так, як це бачить-передбачає-відчуває тільки він. «Нова людина» — це не просто вправно й талановито розказана фантастична історія, це спроба автора достукатися до наших сердець, до кожного з нас, бо майбутнє саме собою не відбувається, то ми своїми вчинками, діями чи навпаки байдужістю, зарозумілістю, вірою у всемогутність науки, творимо його. «Нова людина» — це перша ластівка талановитої та непередбачуваної, тим і цікавої у власному міфотворенні Наталки Ліщинської. Нехай вона стане новою віхою не лишень у житті авторки, а й у житті всієї української сучасної літератури. У добру путь! Цікавого спілкування з книгою всім нам! Письменниця — Дара Корній Старі

— Реклаа... — заволав огидним голосом головізор. Я трохи не встиг, хоч до цього ось уже кілька днів мені вдавалося передбачувати момент, коли слід перемикнути канал, щоб не потрапити під оту кляту рекламну хвилю. Пильнував, бо сподівався, що моя дружина забуде про свою нову забаганку. Чи їй просто минеться... Таке вже бувало: спалахне, немов порох, а потім передумає. І навіть ще кілька секунд я гадав, що Анжела, жваво балакаючи зі своєю матір'ю, не помітила божевільного вереску з головізора. Дарма. Вона прощебетала: «Я тобі пізніше маякну, мамусю! » І, вказуючи своїм блискучим, яскраво розмальованим нігтиком на зображення, наказала: «Повернися на другий! Зараз буде та реклама, про яку я тобі казала». Я вдав, що не розумію: — Ти про що, люба? — Та про ту клініку, — вона спритно вихопила у мене пульт і швиденько клацнула на потрібну кнопку. Анжела частенько гралась у безпомічну, милу дурепочку, що не дає ради зі складними вигадками розумників-чоловіків. Та, коли їй було потрібно, вона вміла миттєво перетворюватись на точну, маніакально-безжальну особу, якій будь-які механізми одразу корилися. На жаль, мене заклинило, тож я не зміг вигадати відволікаючого маневру. І відтоді все пішло шкереберть. Анжела зачаровано слухала солодкоголосого актора, котрий удавав лікаря, оповідаючи про доступні ціни на найгарніших дівчаток, найкмітливіших хлопчиків. Нарешті той жах закінчився слоганом: «Подаруйте золоте майбутнє вашій дитині! » Моя дружина обернулася до мене і мрійливо промовила: — Дівчинка... Маленька гарненька білява дівчинка з блакитними оченятами... — Дорогенька, — я розхвилювався не на жарт, — та то ж реклама. Ми не планували дітей зараз. Живемо на п'ятнадцяти метрах, тут ніде приткнути дитину, солоденька моя. І отримав у відповідь такий погляд, що тут же все зрозумів: я програв війну. Анжела тепер не відчепиться. Прожогом у моїй голові промайнули невтішні думки. Хоча я ще не знав скільки коштує таке замовлення, та чудово розумів, що дуже дорого. Напевно, значно більше, ніж у нас зібрано на рахунку для придбання причіпного модуля до квартири. А залишалося всього три місяці та ми накопичили би потрібну суму... Двадцять п’ять метрів, цілих двадцять п'ять... Як відчайдушно я хотів оті додаткові десять «квадратів», але Анжела забажала дитину. У четвер довелося взяти вихідний. До клініки генетичних модифікацій ми дісталися доволі швидко. Паркуючи свій мобілет на стоянці, я прикинув вартість найближчих машин і з жахом усвідомив, що будь-яка з них коштує щонайменше вдвічі більше, ніж мій «Gelios». І, крокуючи за медсестрою розкішним вестибюлем, уже розумів, що ми «влетіли» на великі гроші. Та Анжела з ентузіазмом поспішала до сповнення своєї та до загибелі моєї мрії. Чекаючи на прийом до лікаря Пінака (прізвище золотими літерами гордовито горіло на табличці), я востаннє спробував переконати жінку в абсурдності цього необдуманого вчинку. Аж тут медсестра запросила нас до кабінету, в якому сидів опецькуватий дядько у білому халаті. Вже за чверть години Анжела зуміла добряче розлютити його. Я безпорадно спостерігав, як гнів розмальовує обличчя лікаря бурячковими плямами. — Ша-нов-ний, — наголошувала вона кожен склад слова із зневагою у голосі, — я вимагаю найкращих характеристик. А те, що ви тут пропонуєте, вийде й природним шляхом! Я ж плачу гроші, великі гроші. Але, — жінка підняла вгору вказівний палець, змінивши презирливо-гнівний тон на менторський, — ви їх отримаєте лише за добру роботу з вашого боку. І, взагалі, а чого це нас не приймає головний лікар закладу? Я вже сумніваюсь у нашому виборі. Любий, може, нам пошукати іншу клініку? — Анжелочко, не гарячкуй, — примирливо пробурмотів я, бо ще мить і здавалося, що лікар викличе охорону, аби викинути нас геть. Моя дружина кинула мені ображений погляд, однак, як не дивно, трохи послабила свій натиск. Ескулап глянув на мене, не приховуючи зневаги, перемішаної зі співчуттям, та якось опанував свою злість. І розмова нарешті потекла у доброму керунку. За півгодини виявилося, що нам не вистачить грошей, аби оплатити все, що хоче Анжела для майбутньої доні. А зажадала вона справді неабиякі якості: надзвичайну красу, неперевершений гострий розум, чудове почуття гумору... Я, перепросивши пана Пінака, вивів дружину з кабінету, аби поговорити з нею без свідків та якось угамувати її шалений апетит. Година суперечок у приймальні лікаря, котрий за цей час устиг прийняти ще одне подружжя, не минула для моєї нервової системи даремно. Та все ж таки ми вирішили зупинитися на дещо скромніших характеристиках. Анжела наполягала, аби Крістіна (саме таке ім'я, як постановила моя дружина, личитиме нашій донечці) була вродливою і хитрою. А я, змучений та отупілий від нескінченної сварки, її сліз, косих поглядів інших відвідувачів і медсестри, яка чергувала в приймальному передпокої, погодився врешті-решт на її умови. На диво, грошей не забракло. Навіть не знаю, чи то пан Пінак просто втомився від Анжели, котра затято торгувалася, і погодився на мінімальну ціну, чи то клініка задля залучення більшої кількості клієнтів увела знижки, та, спустошивши рахунок, я зумів повністю оплатити всі необхідні процедури. Радощам Анжели не було меж. Вона стійко витримала безкінечну тяганину з паперами, довідками, безліч аналізів і маніпуляцій. Нарешті, 17 червня, у п'ятницю (я точно пам'ятаю цей день, хоча дружина наголошує, що то була субота), ми отримали листа. Офіційного, з усіма печатками та підписами. Жінка ледь не сказилася від щастя, розглядаючи повідомлення, захоплено гладила кінчиками пальчиків об'ємні вигадливі золоті вензелі клініки, перечитувала кілька разів прізвища головного і відповідального лікарів, невдоволено зсунула брови докупи, побачивши ще й підпис пана Пінака. Цим документом нас сповіщали, що Анжела завагітніла і народить дівчинку. У ньому також перераховувалися технічні параметри та вказувався термін: 25 лютого. Я швидко клацав пультом, щоб навічно зберегти таке важливе свідоцтво в пам'яті головізора. Треба ж буде продемонструвати його донечці, коли вона підросте. А в моїй голові, наче перелякані котом мишенята, бігали плутаючись думки. «Ми не протягнемо на мою зарплатню... Як ми втрьох житимемо у цій маленькій кімнатці? » Бо ми й справді мешкали у спартанських умовах. Щоправда, вище лінії забруднення та із набором вигод, як-от: озоново-крапельна душова — метр квадратний, туалет — такої ж площі, невеликий кухонний куток близько трьох квадратів, з'єднаний з кімнатою, що трансформувалася за потребою чи у спальню, чи у вітальню-їдальню, чи в кабінет. Очевидно, на нижньому рівні можна було би купити просторіший модуль, але тоді годі відчинити вікно і вдихнути на повні груди. І не побачиш уночі на оксамитовому чорному тлі діаманти зір зовсім поряд, так, що, здавалося, збирай їх жменями. А у погідний день — сяючу, аж святкову блакить. Довелося би жити в цілком герметичному приміщенні з системою фільтрації повітря. Тож ми пожертвували додатковими п'ятьма метрами, аби бути ближче до неба. Та й унизу, хоча рідко, але фатальні випадки траплялися: то в повітряний канал, що йшов до модуля, заповз пацюк, звив собі кубло... і сім'я з чотирьох осіб не прокинулася вранці, то надто вразливий мешканець збожеволів від постійного перебування у замкненому просторі. Авжеж, таке не афішувалося. Марно сподіватися на те, що у новинах покажуть правду. Але я працюю молодшим бухгалтером у будівельній фірмі, тому щодня чую те-се. І закриваю акти робіт, серед яких трапляються надто красномовні. Наприклад, позавчора відповідно до одного такого документа ми встановили три повітряні помпи у новозбудований дім. А насправді їх усього дві: перша робоча, друга резервна. І порожній корпус, замість третьої — ще однієї запасної... Звісно, сумнівно, щоб обидва насоси одночасно вийшли з ладу. Ми ж потім обслуговуємо свої будинки і ретельно слідкуємо за мережами, тож поки що аварійних зупинок двох помп не траплялося. І таке, а часом гірше, роблять усі будівельні компанії. Ну, щоб трохи заощадити... Доводиться постійно крутитися, якщо хочеш заробити на хліб. Та й на хабарі для інспекторів теж звідкись треба брати. От недавно шеф злий, як дідько, прибіг із санепіду, й увесь тиждень усім нам було непереливки. Санітарний інспектор відмовився приймати наш новий будинок, вимагаючи повністю переобладнати застарілу систему фільтрації нижніх рівнів. А це дуже дороге задоволення. Отримали перцю від шефа всі: і юристи, котрі не відслідкували нові зміни законодавства, і проектанти, що припустилися кількох дрібних помилок у техдокументації, і прораб, що їх не помітив, і бухгалтерія. Перепало навіть секретарці, хоча вона незаслужено потрапила під гарячу руку розлюченого шефа. Справу в санепіді ледве владнали після «підмазки». Дати прийомки у всіх документах підправили на інші, ще до змін у законі. Але це коштувало не лише хабара, а й добряче зіпсованого здоров'я. А його, як відомо, за всі скарби світу не купиш. Наша фірма ще доволі чесно веде бізнес, я знаю. От недавно відбувся судовий процес, що його обговорювали всі наші співробітники і котрий, звичайно, не висвітлювали медіа. Наші конкуренти з фірми «Скеля» заощадили на смолобетоні. Використали іншу марку, значно дешевшу. Можливо, цього ніхто не зауважив би, якби не фатальний збіг обставин. Їхній постачальник будматеріалів привіз штирі без антикорозійного покриття. І цього ніхто буцім не помітив. Аж потім слідство виявило, що з прорабом постачальник трішечки «поділився», щоб той не підіймав галасу за некондиційні стержні. Дешевший смолобетон і браковані стержні спричинилися до того, що загинуло дві тисячі триста дев'яносто шість людей, з них — сімсот тридцять дітей. Їхній «дім-стебло» простояв лише три роки. Прораба разом з постачальником засудили на вісім років робіт на Марсі, що означало смертний вирок, бо більше п'яти людина там не витримує... Все керівництво «Скелі» отримало різні терміни, гуманними їх не назвав би ніхто. Взагалі-то конструкція «будинку-стебла» дуже вдала, стійка та не вимагає надто ретельного дотримання норм. Зазвичай вона має до тисячі метрів у висоту і вміщає до 1050 модулів. А ще ж є підземна частина. Завжди на верхньому рівні знаходяться найкращі квартири площею і сто, і двісті, і триста «квадратів». Тут обмежень не існує, хіба в грошах, бо елітне житло молодший бухгалтер, як-от я, собі не дозволить. Нижній рівень для незаможних. Підземний, як правило, займають крамниці, школи, державні установи, технічні приміщення, офіси. У внутрішній порожнині «стебла» розташовані всі труби і кабелі, ліфти, а назовні колами, мов зернини у колоску, чіпляють квартири-модулі. Я сам мешкаю в такому будинку. І знаю, що мій дім споруджений добре, без халтури. Тож у своєму помешканні я сплю спокійно. На верхньому рівні живе наш шеф, Петро Васильович Щелепенко. Він особисто щодня наглядав за будівництвом, контролюючи не лише якість робіт, а й діймаючи постачальників, щоб ті підвозили тільки найкращі матеріали. Наш бос — непогана людина, хоч і різкий дядько, у гарячій воді купаний. Може обматюкати тебе, кричати про звільнення. За прізвище, характер та ще й мертву хватку в бізнесі його доволі влучно охрестили «Крокодилом». Але злоститися довго він не вміє, швидко відходить. Крім того, Крокодил дбає про своїх. Він не такий уже й монстр, як здається на перший погляд. Лише завдяки Щелепенкові мені й вдалося пропхатися на середній рівень для мідл-класу. Я пішов до Крокодила і виклав усе, як є: зарплата невелика, кредит дадуть тільки на нижній рівень. Дружина з тещею мене просто «з'їдять», якщо не куплю чогось ліпшого. Шеф співчутливо хмикнув, коли я поділився з ним інфою про Інгу Станіславівну, мамусю Анжели, і запропонував мені цілком справедливий варіант. Мовляв, я працюю без підвищень зарплатні три роки й не шукаю нової роботи десять. А компанія доплатить різницю за квартиру на середньому рівні та надасть мені позику за нижчим відсотком, ніж пропонує банк. Якщо ж надумаю піти з фірми швидше, то доведеться виплатити компенсацію за кожен недопрацьований рік. Помізкувавши день, я погодився і підписав новий контракт на десять років. Якби не щедра пропозиція боса, я б не міг собі дозволити збирати грошенята на розширення модуля, хоча, однаково, вони пішли на інше. Анжела народила відповідно до графіка. Моя кохана була така... така сяюча, що мені стало соромно за всі сумніви. Не все вимірюється у папірцях з портретами. Її щасливі очі, промениста усмішка, а потім — наша крихітка, манюня істотка у пелюшках... Це якесь диво... Ледь пам'ятаю, що я тоді робив, увесь день, як у тумані. Бігав кімнаткою туди-сюди, поки не вийшов лікар і не сказав, що все пройшло чудово, мама та дитина почуваються добре. Чудово?! Та я такого страху наївся за ті сім годин метання у вузькій клітці почекальні! Проте, коли медсестра мене провела до палати і я побачив мою Анжусю з донечкою на руках, за спиною наче крила виросли. Втому, тривогу змело неймовірним щастям. Потім я кудись дзвонив, усім доповідав, що в мене народилася доня. Хтось розпитував щось про вагу, зріст, вітав, радів разом зі мною. А я любив цілий світ! 1 березня я забрав своїх дівчаток додому. Ох, яка метушня зчинилася того дня! Я намагався допомагати. Та, схоже, тільки заважав. Теща безугавно сипала порадами. Розчервоніла, знервована Анжела клопоталася біля малої, що іноді заходилась плачем, слабеньким і дуже жалібним. За кілька місяців Христя вже вміла видавати значно голосніший вимогливий вереск, який міг і мертвого підняти посеред ночі. Хай який змучений я був після робочого дня, та доводилося прокидатися й сновидою тинятись із малою на руках, люляти її, готувати суміш, колисанки співати, перевдягати... Отой перший рік видався важким. Анжела за день страшенно втомлювалася, тож мусив допомагати. Але я не скаржився, бо обожнював свою маленьку вередульку! Я навчився розуміти, чого хоче моя крихітка, умів заспокоювати її. Іноді отак і куняв з дитиною на пузі, хоча дружина сердилася, коли бачила таку картину. Анжела боялася, що я притисну доню, якщо раптом необережно повернуся уві сні. Жодні пояснення, що я не сплю, а тільки дрімаю, не переконували жінку. То був нелегкий рік, але щасливий... Тоді я вперше почув слово «та-та», вимовлене отак, по складах. Бачив, як Христуня вчилася ходити, похитуючись на крихітних ніжках, заходилася дзвінким захопленим сміхом, коли я підіймав її вгору або легенько лоскотав. Я так любив ці чіпкі руці, що з несподіваною для маленького мавпеняточка силою хапалися за волосся, широко розчахнуті, небесного кольору очка, жадібні до всього, що діється навколо. Я не міг натішитися, коли вона впевнено вимовляла нові слова і ще до першого дня народження навчилася говорити повними реченнями. Анжела й тоді, і згодом частенько бурчала, нарікаючи, що я мало займаюся дитиною. Звісно, я хотів би більше, але треба було заробляти на життя, тому вечорами перепрацьовував, бо за понаднормові години щедро доплачують. Я ж орендував «тригодинну няню» останньої моделі, щоб дружина могла перепочити, владнати свої жіночі справи: сходити до перукаря чи на масаж. Потім влаштував Христю в найкращу школу. Приватну, дорогу. Далі — коледж. А університет Кравчишина? Там суворий відбір, жодні гроші не допоможуть, приймають лише геників і то не всіх підряд дітей зі зміненим набором генів. Туди ж потрапляють тільки найкращі, навіть з генетично змінених. Моя Христя — теж геник, звісно... Але забракло, і зовсім-зовсім небагато, балів коефіцієнта інтелектуальних можливостей. Чого мені коштувало залагодити її вступ, ніхто не знає. Окрім мене самого. І коли ж встигли промайнути аж вісімнадцять років від народження моєї маленької Христуні? Чому так стрімко біжить час?.. Ми вже давно докупили додаткову площу для Христі й мешкаємо у двокімнатному модулі. Тридцять квадратних метрів. Наче непогано, еге ж? Я доробився до начальника відділу! У мене цілком пристойне становище і така ж зарплатня, але Анжела дорікає, що в нашої красуні-донечки досі нема омріяного мобілету «Nord Stella-X» наймоднішого кольору «неон-хамелеон». Тому доня змушена користуватися таксі, бо на «Allegro» їй соромно поткнутися до університету. До речі, цьому «старому капелюхові», як Христя називає свій «Allegro», всього три роки. Ну, майже ж нова машина!.. Нині я у дивному настрої. Якось мені й сумно, і щемливо. Спогади навідалися... А ще відчуваю рух серця. Воно ніби трохи пече. І голова важка. Анжела клопочеться на кухні. Вона сьогодні їздила аж у «Megas», накупила делікатесів. Тепер викладає все на таці, тарілки. Незабаром з'явиться Христя зі своїм хлопцем. Здається, що це щось серйозне... Раніше доня ніколи не приводила кавалерів додому. Анжела сипле зауваженнями, настановами, бо Сергій — синочок дуже заможних батьків. Йому треба догодити. — Просто жах! Він побачить, у яких умовах ми живемо! Я радила Крістіночці не запрошувати Сергія до нас, але вона не зважає. Ходи сюди, ось, візьми салат! — Ми тут непогано влаштувалися, сонечко, — я несу салатницю до вкритого наїдками столу. — Що значить «непогано»?! Сергій живе на верхньому рівні! В них модуль на триста п'ятдесят «квадратів», — вибухає гнівом моя половина. — Де — тридцять нещасних, а де — триста п'ятдесят! Я волію промовчати. Щось мені недобре. Волочуся до туалету, присідаю на кришку і чекаю, аби попустило. І справді за кілька хвилин стає краще, біль у грудях поволеньки минає. — Юрку! Чого ти там застряг! — нетерпляче гукає Анжела. Тисну кнопку. Із характерним шипінням виповзає піна, котра «перетравлює» те, що опиняється в унітазі, та дезінфікує мушлю. На екранчику спалахує червоним: «Зверніться до лікаря! » Дурненька електроніка, не було з чого робити аналізи, а вона поради роздає. Хоча... Може й варто пройти обстеження. Схожі приступи вже кілька разів траплялися. Я йду до Анжели. Вона збуджено щебече: — Уявляєш, вони проштовхнули той закон! Щойно у новинах чула. Жахливо! — Той, про геників?! — Так, ще й безсоромно брешуть! Кажуть, що не обмежують права геників, а захищають їх від обурення, котре наростає у суспільстві! — До цього йшло... Спочатку ускладнили до абсурду процедуру дозволу для батьків. Он Михайло, той чорнявий, пам'ятаєш, ми зустріли його в крамниці з винами, розповідав, що вони із дружиною вже два роки намагаються достукатися до клятих бюрократів. Вони хочуть сина-геника, але дозвіл отримати ніяк не можуть. Навіть хабарі слабко рухають справу до вирішення. Не завадило би їм пошукати когось зі зв'язками у генодепартаменті... — А ми ще встигли! Тоді бум на геників тільки-но розпочався. Лише гроші важили. А потім понавигадували масу перепон... А чим геники завинили? Розумніші за звичайних. От і все. — Не дай Боже дійде до того, що їх почнуть цькувати. Мене гризе тривога за Христю... Цей закон просто обурливий! Як можна додуматися до такого: заборонити геникам до тридцяти років обіймати керівні посади, входити у правління компаній?! Хіба вони винні, що за п'ять літ роботи легко обскакують старших, досвідченіших та стають власниками і президентами корпорацій мало не в двадцять? Шкільну програму засвоюють значно швидше, вузи закінчують за два роки і то по кілька факультетів, кар'єрною драбиною хутко просуваються. Надто талановиті, їхні здібності викликають чорну заздрість... Ех! — Знаєш, — змінює тему Анжела, — нам треба оновити меблі, особливо у спальні. І добре було б додаткової площі прикупити. — Сонечко, в нас доросла донька! Вона може піти на своє в будь-який момент. Ти ж знаєш, що геник у вісімнадцять своєю зрілістю переважує звичайну людину в тридцять. — Та годі тобі, Юрку! Вона ж іще дитина. — Тільки на вигляд. Згадай, які поради Христя нам роздає. Так скаже, що стоїш стовпом і думаєш у захваті: «Дідько! Вона ж має рацію! » — Але фізіологію не обдуриш! Природою призначено в такому віці робити дурниці. Закохуватися, бачити світ крізь «рожеві окуляри». — Наша дитина — геник. От до чого тут природа? Пам'ятаєш, які задачки вона у п'ять років розв'язувала? — із гордістю пригадую успіхи донечки. — Хай так, але меблі все одно потрібно поміняти, — затялася на своєму Анжела, — а про додатковий модуль подумаємо згодом. Можливо, ти маєш рацію. Ага! І не називай Крістіночку Христею. Ти ж знаєш, що вона цього не любить. — Гарне ж ім'я! Мою бабцю так звали! — Послухай... Ну, бодай при Сергієві називай її Крістіною або Крістою. Хіба тобі важко? Не нервуй дитину, вона і так хвилюватиметься! — Та добре вже... — погоджуюся я. — Занеси ще ось це! — командує дружина, подаючи мені чергову салатницю. Ледь знаходжу місце для тарілки. Святково сервірований стіл вабить. От-от Христя приведе гостя. Відвертаюся від апетитного видовища і йду до вікна. Якраз вчасно. Бачу, як стрімко красуня-машина звертає з головної траси і швидко наближається сюди. «Silvern Falcon»! Недосяжна мрія, двомісний спорткар пришвартовується до нашого модуля! Діти сміючись повисідали з машини. Я навмисне вийшов, аби їх зустріти. Дуже закортіло хоч одним оком глянути на «Falcon-а». Познайомилися. Сергій виявився приємним молодим чоловіком. Він із задоволенням відповів на кілька запитань, відкрив дверцята, запрошуючи: — Сідайте! Тут багато місця, правда? Христя тим часом пурхнула до хати, щоб не заважати нам. — Гарна машина! Ого-о-о, і голосові команди сприймає на ручному та автоматичному керуванні, — я побачив нову цяцьку, нещодавно запущену у виробництво. — Так, дуже зручна річ. — Юрку, веди гостя до нас, — солодким голосочком промовила Анжела, вигулькнувши з квартири, — не ввічливо тримати його на порозі. — Звісно, ходімо... Вибач, Сергію! Я й справді чогось... е-е-е... — Пусте, я охоче покажу вам «Falcon-а» пізніше. На диво, легко балакається з цим хлопцем. І в машинах тямить, і не чутно в ньому зарозумілості геника. У моєї Христуні є смак. Вечір промайнув на одному подиху. Сергій виявився розумником, яких мало. Ми трохи хильнули. Я вже й захвилювався, бо хлопцю ще ж вертати додому, проте Сергій мене заспокоїв. Виявляється, у його машині вмонтований новий пристрій — це система «інтелпілот», котрої ще нема у продажу, десь за чотири місяці лишень надійде і коштуватиме, певно, як половина «Falcon-а». Сергіїв батько зміг «пробити». «Thread-1000» називається. Сергій пояснив, що оця «нитка» заведе його додому не згірш Аріадниної. Я посміявся, Анжела жарту не зрозуміла, але вдала, що не розчула. Сергій розповів, що «Thread» не збивають із пантелику жодні випромінювання. Достатньо увімкнути пристрій і все! Можеш спати у зручному кріслі Falcon-a. Навіть задаючи максимальну швидкість, не треба боятися неприємних пригод. Бо цього автоматичного пілота вмілі руки інженерів-геників батька Сергія навчили подавати хибні координати для три-пе — патруля повітряної поліції. Ми вдосталь нареготалися, коли Сергій жваво описав останню погоню за його машиною у протилежний від порушника бік. Я та Анжела відпровадили дітей до мобілета, попрощалися з Сергієм, котрий запевнив нас, що Кріста повернеться додому жива і неушкоджена об одинадцятій. Дивлячись на дітей, я зі світлою ностальгією згадав нашу молодість. Колись і ми з коханою теж ходили на вечірки, нас тягнуло геть із хати. А зараз — уже ні. Гарна парочка з цих двох. Я побажав їм весело розважитися. Хлопець наприкінці зустрічі щедро відважив компліментів господині, вечері й гостинності нашого дому. Анжела танула від щастя, що догодила. Сергій не увімкнув «інтелпілота». Геник любив чудове почуття влади над машиною, що слухалася найменшого доторку, покірно пірнаючи зі шаленою швидкістю вниз, ухиляючись від зіткнення з іншими мобілетами. Його подруга цілком поділяла захоплення польотом. Хлопець задоволено помічав, що вона гострим оком геника встигає оцінити його складні маневри, схвально відзначаючи особливо вдалі вигуками. Нарешті вони на місці. Хлопець сказав батькові Крісти, що підуть у популярний серед молоді розважальний центр «Nano». Там сьогодні гастрольний концерт модних «Крейзі Ганді». І він не збрехав, а навіщо? Нехай тих «дітей природи» — діпрів, як геники презирливо називали не змінених, дуже просто обдурити. Але ще легше говорити діпрам не всю правду. Вони такі дурні! Дозволяють маніпулювати собою. І тільки такі тупаки можуть «диміти» від простацьких пісеньок, що видають «Крейзі Ганді». Музику геників, у яку треба занурюватися вглиб і плисти, мов океаном, вони не здатні навіть хвилину послухати. Їм, бачте, стає нудно! Ну так! Три акорди значно цікавіше, звичайно! Одне добре... Недовго залишилося терпіти їх поруч. Початок нової ери

12 3 4 5 6 7 8 9 Следующая ⇒