Annotation 2 страница

Кріста тихенько вистукала складний ритм на полотні непомітних дверцят. Чорний вхід знаходився у темному закапелку провулка, подалі від головного, залитого миготливим сяйвом, входу в «Nano». Двері розчахнулися, і дві тіні шпарко ковзнули у прочинений прямокутник отвору. Сергій із Крістою встигли вчасно, голова щойно відкрив збори. Сергій уважно слухав. Дівчина замилувалася його бездоганним профілем. Однак вона не проґавила жодного слова, зроненого присутніми. «Отже, таки сьогодні! Як і передбачалося... » — думала Кріста, з цікавістю розглядаючи два невеличких пульти, що їх роздав після короткої промови ведучий. Обидві подовгасті пласкі пластини скидалися на пристрої до старіших моделей головізорів. Наче однакові, та певні відмінності для уважного погляду геника були цілком видимими. Кріста, почувши поради голови, витягла невеличкий стилус із потрібного пульта, втопила його в інший отвір і натиснула зелений «ґудзик». З нутрощів пластини випала пігулка. Всі члени зборів після досить тривалих переговорів з іншими групами, котрі також таємно засідали у сотнях різних місць, ковтнули маленьку кульку. — Ви отримали дозу смертельного вірусу, що блискавично розповсюджується повітряно-крапельним шляхом. Але цей вірус довго не живе, саморуйнується за добу. Наші найкращі вірусологи працювали над ним останні кілька років. Вірус ефективно вбиває людей віком старших восьми-дев’яти років. Тому не пізніше, ніж через вісім годин, а краще на дві-три швидше, з того ж пульта витягуйте й ковтайте другу таблетку. Вона врятує ваше життя, це теж розробка геників. До прийому другої пігулки намагайтеся перебувати в людних місцях. Треба заразити якомога більше діпрів, щоб далі було легше. — Для чого нам другий пульт? — недбало крутячи в руках обидві пластини, нетерпляче промовила Зоряна, чорнокоса красуня зі смарагдовими очима. — Другий пульт вам знадобиться за добу. У випадку, якщо котрийсь із знайомих дорослих діпрів не захворіє. Або його організм боротиметься до того часу, тож імовірне одужання. Пам'ятайте, що достатньо підійти на відстань п'яти метрів до діпра, аби пульт спрацював. Потрібно зробити так: витягуйте стилус, вставляйте у паз та тисніть одночасно червону й синю кнопки, не знімайте пальців із кнопок пару хвилин Людину паралізує вже за хвилину, а смерть наступає за дві-три. — Обов'язково тримайте при собі перший пульт, він уже активований і знівелює вбивче випромінювання другого для вас. Перший пульт знешкоджує випромінювання у радіусі двох метрів, тому не підходьте до об'єкта надто близько. Ідеальна відстань, щоб ліквідувати людину, — від трьох до п'яти метрів. Упродовж наступних трьох діб тримайте при собі обидва пульти, у жодному разі ніде їх не залишайте і не забувайте про це. — Що я маю їх за шворочку собі на шию почепити? — закапризувала Зоряна, вказуючи на пристрої, які вона поклала перед собою на стіл. Дівчина іноді дозволяла собі вибрики, оскільки була нареченою Максима, котрий вів збори. — Ні! — гаркнув той на неї, вочевидь роздратований легковажністю Зоряни, що не перейнялася всією серйозністю ситуації. І, опанувавши злість, продовжив уже спокійно: — Ваші пульти оснащені вмонтованими браслетами. Не зволікайте, вдягніть обидва. Пульти водощільні, тож навіть у душі не намагайтеся їх знімати. Адже не виключено, що за стіною хтось саме в цей момент натисне кнопки і ви потрапите в небезпечну зону смертельного випромінювання. Кріста разом з усіма присутніми почергово притисла на кілька секунд пластини до рук. Реагуючи на тепло тіла, з пультів повиповзали гнучкі стрічки, обвиваючись матовими лускатими змійками навколо зап'ястків. Дехто з присутніх припасував пульти до ніг. Макс пояснив, що браслет триматиметься три доби і стільки ж діятимуть пристрої. А потім їх можна знімати. Невеличкі тонкі пульти майже не відчувалися і не проглядалися під рукавами одягу та холошами штанів. Голова продовжив: — Статистика каже, що після пандемії доведеться ліквідувати ще близько мільйона дорослих діпрів. Приблизно стільки їх повинно залишитися після хвороби і застосування випромінювачів. Ми підготували достатньо зброї. Працюватимуть спецбригади з відстрілу. Але геть усі геники повинні носити засоби для самооборони. Не виключено, що хтось із діпрів організує опір. Звісно, ми придушимо його, адже співвідношення буде один до чотирьох на нашу користь. Та й ми підготувалися, адже кожен геник пройшов добрий вишкіл під наглядом військових і добре ознайомлений з тими завданнями, які перед ним поставлено. Дехто з вас уже має зброю, решті її видадуть пізніше. Після зборів Кріста запропонувала Сергієві зайти на концерт у «Nano», аби заразити кретинів, що там товклися. Вони витримали у неймовірному галасі розважального центру всього кілька хвилин. Звісно, геники вкрай рідко відвідували подібні заклади. На них витріщались і озиралися діпри. Хто здивовано, хто вороже глипав на прекрасних високочолих молодих людей. Не треба було й приглядатися до кліпси-ідентифікатора у вусі, яку носив кожен геник, обоє і так вирізнялися поміж звичайної молоді. Щоправда, поки ніхто їх не зачіпав, тож Сергій із Крістою успішно виборсалися з тісняви розважального центру.
У мобілеті після жахливого грому примітивних діпрівських ритмів зовсім не хотілося вмикати справжню музику. Геники летіли мовчки. Нарешті Сергій озвався до дівчини: — Коли все закінчиться, житимемо разом. Доведеться перетерпіти період хаосу. Найважчим буде перший тиждень. Зате згодом візьмемо додому обслугу, яку вишколять у таборі. Я не хочу, щоби ти клопоталася домашніми рутинними справами. — Звичайно. А скільки тих малих ідіотів залишиться? — Близько сорока мільйонів діпрів віком до дев'яти років. Десь по вісім-десять мавп для кожного геника. — Багато, — вкинула слівце Кріста. — Проте мене більше турбує порятунок дітей-геників, котрих ми не залучали до роботи. На планеті таких всього двісті тисяч, і то частина з них не інфікується, бо замалі, тож потрібно допомогти лише невеликій кількості віком від восьми до дванадцяти років. У нашому місті їх тисяча триста двадцять шість. Є чіткий план, є список усіх дітей-геників. Доведеться дуже швидко реагувати, щоб вчасно достарчити їм рятівні таблетки. І моя група разом з іншими цим займатиметься, — молодий чоловік самовдоволено всміхнувся, явно вважаючи своє завдання чи не найважливішим з усіх. — Слухай, а коли малі діпри виростуть, вони не бунтуватимуть? — дівчина перервала розповідь Сергія, нервово потираючи чималу кліпсу-чіп у вусі, що свідчило про сильне занепокоєння генички. — Адже слуг-діпрів буде значно більше, ніж нас. — Усе обмірковано до найменших дрібниць. Не переймайся цим, — сухо відповів той. — Некомфортно все ж таки стати носієм смертельного вірусу... Невже не можна було вигадати безпечніший спосіб позбутися діпрів? — ледь чутно завершила питання Кріста. — Ти мене дивуєш! Що за сумніви? Дисципліна та неухильне виконання всіх інструкцій — і жодної небезпеки. Обрано найкращий метод знищення, детально продумано план, над ним працювали найсвітліші голови, тому облиш свої вагання! У тебе ж є антидот! З'їси другу таблетку — і вірус тобі не зашкодить, — холодно відповів хлопець, неприємно здивований її словами. «Надто багато в дівчатах невизначеності, нерішучості, логіка слабша... Вона ж чудово обізнана з усіма заходами, добре поінформована, як ретельно все готувалося. Може, в ній залишилося забагато від діпрів? Іноді поводиться, наче дурепа», — дратувався Сергій. Однак він одразу пригадав вибрик Зоряни на зборах і примусив себе заспокоїтися. Кріста легкою ходою прямувала до квартири. Хлопець проводжав її поглядом. «Вона все ж спокійніша, ніж деякі генички. Та й нічогенька в ліжку», — Сергій задоволено примружив очі, ковзнувши поглядом по зграбній фігурці подруги. Відчиняючи двері квартири, дівчина всміхалася. «Нарешті в мене буде справжній дім! Не ця жалюгідна крихітна халабуда, а гарний, просторий модуль. І тупі діпри знатимуть своє місце! Вони служитимуть нам! Знахабніли геть, недоумки. Нас, геників, повчають! Надумали обмежити наші права, бо такі ідіоти не можуть конкурувати з нами». З хижим тріумфуючим виглядом вона зиркнула на батьків, котрі примостилися на канапі. Мама дрімала, а тато дивився якусь дурню. Кріста підійшла ближче, їй хотілося, щоб оті гидкі істоти хутчіш заразилися від неї. Надто довго вона терпіла їхню присутність. Годі! Всього декілька годин — і вони назавжди щезнуть з її життя. Викинути на смітник це старе лахміття! Її збудження помітив тато і стурбовано запитав: — Чого ти, доню!.. Щось сталося? — Нічого. — Посидь з нами, — він поплескав долонею по канапі. Кріста сіла, заклавши ногу за ногу. Щоб не продовжувати розмову, вона вдала зацікавленість тими нісенітницями, котрі верзли діпри у головізорі про світову економіку, загрозу кризи. «Які дурні! А з яким поважним виглядом вдають серйозних аналітиків! Та будь-який геник-шестикласник розгромить оте збіговисько даунів за кілька хвилин! » Згодом почалися новини. Дівчина відзначила про себе, що з моменту, коли вона проковтнула пігулку, минуло трохи більше години. Вона постановила зачекати ще три й з'їсти антидот. Макс на зборах розповідав, що перші симптоми з'являться через чотири години. Недуга спочатку нагадуватиме звичайну застуду, але через вісім-десять годин після інфікування хвороба перейде в іншу стадію — швидкоплинну. Лихоманка зненацька звалить з ніг. Тому жоден інститут, клініка, лабораторія не встигнуть розробити вакцину чи ліки. Людину ця зараза спалює всього за добу. Зненацька в думки Крісти увірвався голос репортера: «... виконуючи складний маневр, «Silvern Falcon» на великій швидкості врізався у скупчення мобілетів. Водій, завдяки найновішій системі безпеки, залишився живим і неушкодженим. Але внаслідок аварії загинуло сім осіб: двоє водіїв і п'ятеро пасажирів, серед яких дворічний хлопчик і шестирічна дівчинка. Сергія Савіна, що був за кермом «Silvern Falcon-a», сина власника корпорації «Армада», розлючені свідки та учасники трагедії, серед яких і мати обох загиблих дітей, витягли з машини та вбили». Кріста заклякла, спостерігаючи за знятими камерою стоянки кадрами. Розлючені діпри видирають з мобілета Сергія, котрий відчайдушно відбивається від пожадливих рук... Ось він уже скоцюрблений на землі. Його лупцюють, копають щосили ногами, рвуть на кавалки. Якась закривавлена фурія несамовито топче його. Спочатку було чутно крики хлопця: «Не чіпайте мене! Геть! » І несамовите гавкання та вищання тих, що його гамселять: «Геник! Наволоч! Тебе вже не «відмажуть», гад! » Одна частина свідомості Крісти у гніві поривалася мордувати, мститися, але в іншій відразу ж спалахнула думка про пристрої на руці Сергія. Власну лють вона вгамувала швидко, натомість в голові дівчини зароїлося: «Нічого... Житла після смерті отих ідіотів залишиться багато. Виберу собі пристойне і без Сергія». Дівчина постановила розшукати труп хлопця та забрати його пульти, щоб ніхто не здогадався, що за дивні «іграшки» почеплені на руку вбитого. Невдовзі схвильований батько віз її до моргу, до якого доправили понівечене тіло хлопця. Тато щось лопотів дорогою, намагався розрадити, часто-часто заглядав у її обличчя, розгублено плутався у словах. З нього був поганий водій, але він перевершив самого себе, ледве уникаючи зіткнення, хоча рух на трасі поночі спадав до мінімуму. Дівчина приховала свою злість на нього, побоюючись, що тато теж не впорається з керуванням та втелющиться у якийсь мобілет. На світанку нової епохи не хотілось отак по-дурному загинути! Тому, чудово розбираючись у смішних уявленнях діпрів про почуття, які мусиш переживати у певних обставинах, Кріста зіграла роль: зайшлася в удаваній істериці, аж батько пришвартувався на узбіччі. Чого їй і треба було, аби той оговтався та трохи заспокоївся. Тато після зупинки справді зосередився на керуванні, а Кріста продумувала в деталях план дій. Вона жалібно попрохає їх усіх вийти з кімнати, аби залишитися наодинці з тілом. Ну, нібито для прощання з ним. Це спрацює... Цікаво, чи встановлені там камери спостереження? Їх понатикували всюди, де треба і не треба. Доведеться непомітно оглянути приміщення. Потім треба розрізати браслети ножицями, котрі прихопила зі собою, і забрати пульти. Звісно, діпри відразу не здогадаються, що то за пристрої, але ж їх уже бачили лікарі, полісмени... Зараз ніч, тож до ранку лінькуваті тупаки і не помітять, що кудись заподілися два предмети з руки вбитого. А потім їм буде вже не до трупа, з якогось щось там зникло.
На щастя, лише одна-єдина камера чорним «оком» виглядала відвідувачів біля входу в морг. У самій трупарні Кріста не побачила жодної. Все відбулось точнісінько так, як вона запланувала, хіба що міцні лускаті браслети було значно важче розрізати, ніж їй здавалося. Виходячи з моргу, Кріста подумала, що варто повідомити батьків Сергія. Вона потай злосливо всміхнулася: «їх теж треба інфікувати». Глянула на годинник. Ще є вдосталь часу. Удавано плаксивим голосом дівчина сказала татові: —- Їдьмо до батьків Сергія. — Звісно, доню... Господи, я й не подумав. «Думати ще треба вміти», — ледь чутно прошепотіла дівчина, відчиняючи дверцята мобілета. Кріста з огидою приглядалася до реакції батьків Сергія. Так легко передбачити все наперед. Крики, сльози. Неконтрольований вибух емоцій. Усе дурне, зайве, нікому не потрібне. Надивившись на бридку сцену, котру влаштувала матуся Сергія, дівчина з полегшенням покинула дім цих віслюків. Вони так тужать за своїм синочком, а самим залишилося жити всього добу! Вдома Кріста замкнулася у туалеті, проковтнула рятівну таблетку. Вичовгала із санвузла. Зі стражденним виразом на обличчі повідомила похмурих, із сумними, запалими очима батьків, що йде до своєї кімнати. Сказала їм, що випила снодійне і сподівається заснути, бодай трохи забутися. Обоє лише згідно захитали головами, мовляв, відпочинь, бідолашна дитинко. Її тренований мозок відразу послухався команди «Спати! » Прокинулася Кріста також легко. Вона мимохідь відзначила, що добре почувається і не помічає ані найменших ознак недуги. Геничка нетерпляче зіскочила з ліжка, бо закортіло подивитися на батьків. Мама ледве сновигала кухнею. Вигляд у неї був геть паскудний, але мама силувано всміхнулася любій донечці, котру спіткало вночі таке горе... — Ти поспала, Крісто? Зараз поснідаємо. — А де тато? — поцікавилася в свою чергу дівчина, не забуваючи тримати на обличчі печальну маску і відзначаючи всі хворобливі зміни у зовнішності матері. — Він щось недобре почувається... — На роботу не йде? — вдала легке здивування Кріста. — Ні, каже, що візьме лікарняний... — Що болить? Серце? — Ні, доню... Висока температура, мабуть, вірус якийсь підчепив. Дівчина почалапала до туалету, тріумфуючи подумки: «Вірус підчепив? Аякже! Обоє готові! До вечора їх не буде. В першу чергу дзвоню до бригади, що утилізуватиме тіла. Далі — бігом за роботу». Зсередини Крісту розпирало від радісного збудження, та вона легко впоралася з ним, демонструючи сумний вигляд, призначений для обдурювання матері. Батько помер першим, мати — значно пізніше за нього. Вона спочатку вимагала викликати «швидку», потім металась у гарячці, стогнала, марила, просила пити. Дівчина вже готувалася застосувати другий пульт, але він усе ж не знадобився. Мама нарешті завмерла. Кріста весь день слідкувала за собою, міряла температуру, прислухалася до організму, чи бува хоч щось не заболить. Хоч вона з'їла другу пігулку, котра знешкодила вірус, та ірраціональні сумніви таки шкрябали. Залагодивши справу з трупами батьків, вона помчала виконувати своє завдання.
Наступний тиждень, як і передбачав Сергій, видався пекельним. Кріста зі своєю бригадою їздила за адресами, відловлюючи малих діпрів, котрих не «дістав» вірус, і доправляючи їх до таборів, у які нашвидкуруч переобладнали школи. Доводилося часто викликати «труповозів», бо бригада Крісти регулярно наштовхувалися на мерців. Увечері другого дня її група летіла у сектор Б на північ. На сьогодні залишалося не перевіреними лишень два будинки. На щастя, їхній бригаді вдавалося дотримуватися графіка. Сашко, водій і голова групи, запропонував перекусити. Однак Кріста запротестувала: «Спочатку слід виконати поставлене завдання до кінця, а потім можна й вечеряти». Денисові, ще одному учасникові тріо, теж кортіло якнайшвидше завершити справу на сьогодні. Сашко лише похмуро хитнув головою на знак згоди з товаришами, швартуючи мобілет до модуля двадцятого рівня. Дівчина з досвіду знала, що на інспекцію їм доведеться згаяти близько години, ще одна піде на останній будинок, трохи часу займе дорога, тож за три години вона повернеться додому. А там душ, вечеря. І спати, спати, спати. Група швидко оглянула кілька модулів, двічі викликаючи диспетчера, щоб замовити «труповоз». Сашко роздратовано завважив: «Вони ж тут вже «чистили», але знову і знову трапляються мертвяки. Треба на вранішній нараді порушити питання, чия ж то бригада так погано бруд прибирає». Вони й справді майже у кожному модулі знаходили тіла діпрів, але, як не дивно, у квартирах не виявили жодної дитини. Раптом Денис, завжди скупий на слова, заговорив, указуючи кудись униз: — Гляньте, там щось не так! Один з наших мобілетів стоїть там вже давненько. Ми вже оглянули чотири рівні, а вони стирчать все ще на одному. — То їхні проблеми, — невдоволено відгукнулася змучена дівчина. — Треба підстрахувати, викликай диспетчера! — не погодився занепокоєний Сашко. — «Сорок сьома» викликає диспетчера! — Кріста миттю підкорилася наказові командира. — Диспетчер на зв'язку! — Хто працює зараз у секторі Б, вулиця Патона, будинок 23, на рівнях від нульового? — Зачекайте хвилинку, будь ласка. Пауза протяглася значно довше, нарешті диспетчер відгукнулася: — «Сорок сьома»! На ваш запит повідомляю: на рівнях від нульового працює сімдесят перша бригада. Виникла нештатна ситуація? Доповідайте! У розмову Крісти з диспетчером втрутився Сашко: — Перевірте зв'язок із сімдесят першою бригадою. Ми бачимо їхній мобілет, він надто довго пришвартований до одного місця. Можливо, їм потрібна допомога. — Виконуйте власне завдання, а я перевірю, чого вони застрягли. Я вийду на зв'язок з вами за кілька хвилини. Дякую за пильність. Хлопці після команди диспетчера рушили до наступного модуля. Крісту врятувало лише те, що вона трохи затрималася, припасовуючи зручніше навушник-комунікатор, який зсунувся. Обидва її товариша зникли у дверях квартири. Дівчина невдовзі ступила слідом та несподівано відчула солодкаво-гидотний запах горілого. Кріста ще за інерцією зробила кілька кроків і побачила Дениса на підлозі. Швидкість, із якою вона зреагувала, глянувши на обсмалене тіло мертвого хлопця, здивувала її саму. Кріста кинулася донизу й вбік. Розпечена блискавка шмаганула у плече, затріщало палене волосся, котре також зачепило вогняним лезом. Падаючи, вона встигла зауважити і нападника з ВП-вогнепаралізатором, і другий труп — Сашка, і надію на порятунок — диван. Кріста прокотилася зо два метри, ховаючись за ненадійним, але хоч якимось, прихистком. Мозок гарячково працював: «Права рука не діє! Не встигну лівою дістати зброю! Він швидкий, маю секунду-дві! » Наступної миті ноги вже несли тіло до дверей у глибині квартири. Дівчина полегшено зітхнула, зачинившись у санвузлі. Мале приміщення метр на півтора на деякий час стало схроном. Кріста заволала у комунікатор: ««Сорок сьома» викликає диспетчера! » Вона ще двічі прокричала одне і те ж, аж поки не почула спокійний насмішкуватий голос за дверима: — Ну, геничко, як почуваєшся у ролі дичини? Що, комунікатор не працює? Він і не повинен. Я влаштував тут «глушняк»^[1]. Ми з тобою тут одні-однісінькі, дорогенька. Ну, чого мовчиш? — Хто ти? — прохрипіла Кріста, поспіхом виймаючи з аптечки, котру знайшла у шафці на стіні, пінозагоювач. — Твоя смерть, солоденька. Будеш дев'ятою. Дуже хотів дістати живого геника, потішитися, але навіть не мріяв, що мені до рук потрапить така краля. Розважимося, сонечко? — Зараз надійде допомога, — Кріста намагалася додати переконливості у свій голос. — Ні, вони не встигнуть. Я тебе присплю, витягну з лігва і відвезу туди, де нам ніхто не завадить гарно провести час. Я ще не мав генички. Цікаво, яка ти в ліжку? Гаряча? Холодна? Я досхочу пограюся перед тим, як тебе вбити. Довго здихатимеш, суко! — видихнув із ненавистю незнайомець. Кріста чула шарудіння за дверима, розуміючи, що означають ті звуки. Очевидно, звідкілясь цей гад дістав балон зі снодійним газом. Поки він говорив, дівчина гарячково шукала вихід. «Не дихати? Скільки можна витримати? Хвилину, півтори... Рушник прикласти до рота і вдихати через нього? Не допоможе... » Вона вискочила на унітаз, дотягнулася здоровою рукою до вентиляційної решітки, майже зависла, сіпаючись, аби відірвати її. Пластик виявився міцним, а ще й поранене плече помалу відходило від дії паралізатора і починало нити. Кріста опустила руку. Погляд мимохідь ковзнув зап'ястком, на якому були припасовані дві пластини-пульти. І раптом до неї дійшло, наче струмом вдарило! Ось порятунок! — Я вийду сама, зроблю все, що накажеш! — Давай, лялю! Тільки без зайвих рухів, бо зроблю тобі знову боляче, — в голосі діпра бриніло здивування. Вона напружено вслухалася, намагаючись визначити, куди він подався. Крісті треба було, щоб той гад опинився далі, ніж за два метри від неї, але й на відстані, не більше п'яти метрів — тобто в радіусі дії випромінювання пульта. Кріста відновила у пам'яті розташування меблів у цій квартирі, розмірковуючи, де нападник міг би заховатися. Так, щоб одночасно тримати під прицілом двері туалету і не підставити під її постріл себе. Найліпшим вибором було би зачаїтися за кухонним пеналом, що стримів зовсім поруч, на відстані кількох метрів від туалету, і надійно прикривав би нападника. — Я виходжу! — крикнула, сподіваючись, що він відгукнеться ще раз та викаже своє місцеперебування. — Зброю залиш на підлозі санвузла, руки витягни перед собою так, щоб я бачив. Чекаю з нетерпінням, кицюню! — справджуючи її очікування, відповів діпр. «Недалеко. Якраз, де пенал, — зраділа Кріста. — Знає, що я поранена, тому став праворуч». Її скрутило від болю, коли вона тремтячими пальцями правої неслухняної руки насилу ввігнала стилус у паз. Уже втрачаючи свідомість, натиснула дві кнопки: червону та синю. Останнє, що пам'ятала, глухий стукіт тіла за стіною і тишу. Мабуть, її вистачило на тих необхідних дві-три хвилини. Бо, коли прийшла до тями, все залишилося, як було: двері зачинені, жодного звуку за ними. Кріста кинула погляд на поранене плече. Піна затамувала кров, але рамено добряче боліло. Спираючись лівою рукою на кришку унітаза, дівчина повільно, щоб голова не закрутилася, підвелася. Геничка напружено прислухалася до тиші назовні. Нічого: ні шерехів, ні стогонів. Витягла зброю, приготувала заряд на максимум, безшумно розблокувала двері. Ногою різко штовхнула полотно вперед. Діпр нерухомо лежав там, де вона і чекала. Кріста обіперлася на одвірок, опускаючи непотрібний пістолет. Небавом їй стало трохи краще. Від знеболюючого плече злегка заніміло, правиця теж. Дівчина рушила геть з модуля, прямуючи до свого мобілета. Вона знала, що зв'язок там є. Диспетчер відгукнулася миттєво: — «Сорок сьома», що трапилося?! Чому не виходите на зв'язок? — Загинули члени моєї бригади і ще дві групи знищено... Вірогідно, що це сімдесят перша та якась невідома. Мабуть, «труповози». Перевірте, хто ще працював тут. Я поранена. Мені потрібна ваша допомога. — Хто вас атакував? — Діпр. Приблизно тридцяти п'яти років. Очевидно, військовий... Він добре володів зброєю. Я його знешкодила. — Спецбригада і швидка вилітають. Вони доберуться до вас... приблизно через десять хвилин. Кріста краєчком ока вловила рух збоку. Повертаючи голову, вона помітила, як зачинилися двері ліфта. Страх струмом прошив її. Хтось щойно був позаду неї, поки вона розмовляла з диспетчером. Дівчина, тримаючи напоготові пістолет, рушила до квартири. Тіло ворога зникло! «Він лише знепритомнів, а я думала, що здох! Чому я не відстрелила йому голови, коли він лежав тут?! » — розлютилася Кріста. Зла на себе, вона вагалася: переслідувати втікача чи залишити цю справу на тих, хто прийде їй на допомогу. «Ні! Цей діпр небезпечний... Не треба зайвого героїзму. Я поранена, хай цим займаються «винищувачі». Гард

Тарас Мончин прокинувся о шостій. Він звик до раннього підйому. Хутко підвівся. Стара звичка солдата миттєво підхоплюватися на рівні ноги не дозволила поніжитися в ліжку «ще п'ять хвилин» — так частенько колись бурмотіла сонна дружина, якщо їй доводилося рано вставати. Ось уже майже рік, як жінка пішла від нього. Тарас встиг із цим змиритися, хоча досі зберіг деякі звички з подружнього минулого. Все ж вісім років спільного проживання не минули даремно. Наприклад, чоловік досі не вмикав світла, коли вставав з ліжка. Він мовби боявся розбудити ту, якої вже не було поруч. Колишня залишила йому прощального листа, який випік у ньому щось важливе. Зблякли кольори світу, кудись заподілася радість. Кілька перших місяців після втечі Юлі Тарас ховав біль, образу, обурення за скам'янілою маскою, на яку перетворилося його обличчя. Чомусь найбільше пекло, що Юля, прощаючись назавжди, жодного разу не назвала його по імені... Відрізала. Як пухлину. Як щось смертельно небезпечне, котре настільки ненавидять і бояться, що навіть не називають... Тарас стільки разів перечитував її листа, що мимоволі вивчив його напам'ять. Кожну крапку і кому. Чоловіче! Ти здивуєшся, отримавши листа від мене. Але я не можу і не хочу з тобою говорити! Тому вирішила написати. Я йду від тебе. Це не спонтанне рішення. Минуло півроку відтоді, як я вперше подумала, що хочу піти. Тоді мені було так зле. Постійно невдачі переслідували. Жодної моєї роботи не купили за цілісінький рік... Руки не годні були втримати пензля — такий депресняк накотив... А тебе поруч не було. Як завжди. Ти поїхав охороняти важливого клієнта, залишивши мене без підтримки. Знаєш? Ні, ясно, що не знаєш! А я мало не стрибнула з даху. Встояла на краєчку якимось дивом. І зрозуміла, що треба йти не з життя, а від тебе. То були важких шість місяців... Навіть не зумію розказати, як вимучує агонія кохання... Але тобі це не дуже цікаво знати. Більше, мабуть, хвилюють причини. Відразу скажу, що у мене не було і нема нікого на стороні. На чоловіків дивитися з думкою про якісь амурні стосунки не можу і, певно, не зможу взагалі Краще бути самотньою! Про причини... Їх кілька, так відразу і не знаю, з чого почати. Ну... з найголовнішої, певно. Наше кохання перетворилося на симбіоз при тому, що мені у цьому співжитті було зовсім некомфортно. Бо я стала твоїм зручним додатком: безвідмовними вухами, в які можна вихлюпнути невдоволення, події дня та що тобі завгодно, зрештою; такою собі служницею «нагодуй-подай мені кави-помий посуд»; діркою, в котру можна злити сексуальну напругу! Всім, чим ти бажав. Натомість усередині росло і знищувало мене невдоволення життям, котре не належало й зовсім не подобалося мені. Твої, часто страхітливо нудні, описи справ на службі, а потім у «Гардіані», я терпляче вислуховувала. Але не могла розраховувати на твої вуха і співчуття, тому що найчастіше тебе просто не було поруч. Та найгірше те, що нічого не змінювалося, якщо навіть ти з'являвся біля мене. Ти не вмієш слухати, співчувати, жаліти. Я носила в собі свої проблеми і не звірялася тобі. Бо виставки, мої роботи, страхи, успіхи та невдачі тебе ніколи не цікавили... Коли я намагалася поділитися з тобою, ти дратувався, дивувався, зневажливо відмахувався, як від дрібниць, дурниць, котрі не порівняні з твоїми глобальними клопотами — це так дошкульно відчутно. Я закрилася. Наглухо. І не виповзала зі своєї мушлі. А якій людині не хочеться відчувати, що її інтереси поважають, підтримують? Але тоді я вже добре знала, що ніколи не дочекаюся нічого подібного, бо коханою тобі не була. До речі, про широкі жести і кохання. Я ж сумнівалася, шукаючи приводів, щоб не вбивати свого кохання до тебе і залишатися поруч. Але знаходила все частіше інше.
Ти хотів подарувати мені ту крихітну майстерню? Ох... Мій куточок, нічий більше! Не наша квартира, де ти заходив у непідходящий момент і щось запитував! Або вів черговий безкінечний монолог, не помічаючи, що збиваєш мене, не даєш працювати! Або недолуго жартував: «Що ти малюєш? Знову не можеш знайти потрібного відтінку? Та то дрібниці, все й так гарно! » Цей твій поблажливий тон... Чоловіче, тобі треба було подарувати мені ту майстерню. Почепити на двері подарункову стрічечку і підвести мене, щоб показати презент. Не оригінально? Зате дієво-доказово-ефективно. Коли кохають, то роблять широкі жести — це просто рветься з душі само собою. А ти... натомість купив собі нового мобілета. Ще й мимохідь зауважив, що я невдовзі зможу й сама придбати собі ту майстерню, бо мої картини почали продаватися. «Подарунок за власний рахунок! » — всередині щось зло, просто дико розреготалося наді мною. Практичний ти чоловік. Тоді й зникли сумніви, котрі мучили мене. Надія, що ти кохаєш мене, остаточно вмерла. Я не наївна. Розумію: геть по-дурному сподіватися, що нелюбій жінці хочеться покласти до ніг чудовий подарунок, від якого спалахнуть її очі. І ти мав рацію! Я куплю майстерню самотужки. Вже й підшукала варіант. А, зрештою, зовсім немудро вважати, що кохання можна якось випарувати і прив'язати. Воно — пташка, яка літає, де хоче. В мене вже нема претензій до тебе, бо за що гніватися? Що ти не вмів кохати? А що ж тут поробиш... Не вийде покохати за бажанням. Твоя робота. Ще один цвяху труну нашого шлюбу. Ти думаєш, що знаєш моє ставлення до твоїх відряджень? Ні! Ти навіть не уявляєш сили моєї ненависті до безглуздої маханини кулаками, до зброї, до всього, що з цим пов'язане. Щоправда, тебе не сильно хвилював мій стосунок до цього, адже тобі подобається твоя робота більше, ніж усі жінки світу гамузом. Міг би у міністерстві бодай залишитися, щоб я не сивіла від страху за тебе, коли ти збирався на чергове завдання... Але ні! Тебе тягнуло на подвиги. Чоловіче, мирний час же, а ти все воюєш! Гадаєш, твоє життя, твої бажання — закон для мене? А мої — то пусті примхи, на які не варто зважати? Ні, чоловіче, подружжя — це коли існує паритет бажань... У нас так не було. Я запихала свої бажання глибше в себе, бо вони тебе не обходили... Ну що ж. Тепер і мене не хвилюють твої бажання. Є ще якісь дрібні причини, але головне написала, вистачить. Я перебираюся в інше місто. Ні знайомі, ні друзі, ні родичі не знають куди. Тай не варто нікого розпитувати. Документи на розлучення ти отримаєш поштою. Підпиши і надішли адвокатові. Його адресу знайдеш на конверті. Номер комунікатора я змінила. Зустрічатися з тобою не хочу. Юля Тепер, коли гостроту образи згладив плин часу, Тарас розумів, що він і Юля — надто різні. На початку стосунків це притягувало їх одне до одного, так... Тарас і справді вмів виговоритися тільки Юлі. Завжди мовчазний з іншими, він годинами міг вести свій монолог, не помічаючи, що дружина й слова не зронила. Факт — вона вміла слухати, як ніхто... Але Юля могла розплакатися всього-лише від критичної статті якогось бовдура, що облаяв її картини. Або зірватися посеред ночі та бігти до мольберта, бо прийшло натхнення. Тарас іноді підсміювався, проте й гадки не мав, як це ранить її. Він не розумів екзальтованості, тонкошкірості, вічних стомливих творчих метань своєї дружини. Те, що Тарас і Юля були настільки різними, врешті-решт спрацювало на розрив. Тяжіння одне до одного поступово вичахло, а справжня близькість не народилася. «Може, тому й дітей Бог нам не дав за вісім років? » — думав тепер Тарас. Чоловік уже й не поривався шукати свою колишню через адвокатську контору. Однаково, адвокат знав лише її скриньку в Голомері^[2]. І, крім того, Юля мала рацію — ліпше бути самотнім.
У темряві Тарас рухався спритно, наче кіт, спочатку вдягав домашній костюм і крадькома вислизав зі спальні. Хоча звички подружнього життя ще трималися, але з пам'яті поступово вивітрювалися риси обличчя Юлі, стирався її голос. Та й природа брала своє. Він уже багато разів навідувався у квартал розваг, до однієї дівчини... Яка дівчина? Ну, навіщо себе дурити... Лілі— повія. А що поробиш, коли часом годі витримати напругу? Найкращими ліками від невеселих думок, а потім і від нудьги, стала робота. Лиш іноді цього виявлялося замало. Приходила неділя — найпаскудніший день тижня. І Тарас не знав, де себе подіти. Тож, коли його уява починала малювати пляшку віскі й згіркла самотність доїдала до того, що хотілося вити, він вирушав у червоний квартал. Тарас вирішив, що завтра навідається до Лілі знов. Його трохи дратувало її дурнувате легковажне псевдо, але воно пасувало дівчині. А ще вона вміла його заспокоїти. Балакуча сміхотуха Лілі щебетала про все на світі та ні про що не розпитувала. Тарас відмовчувався, насолоджуючись присутністю жінки поруч. Лише трохи втомлювався від її торохкотіння аж під кінець зустрічі. Проте тоді, щедро розрахувавшись з нею, просто йшов геть. Жодних зобов'язань, ніяких обтяжливих ритуалів і непорозумінь — все легко та просто. Йому вистачало надовго отого післясмаку від її теревень. Як і сексу на якийсь час. Та до Лілі він приходив, мабуть, з іншої причини, адже вдома завжди можна було скористатися цілком функціональною лялькою, яку він купив кілька місяців тому. Чотириста третя модель «butterfly night», одна із найкращих у своєму класі машин, вправніше вгамовувала сексуальний голод, ніж повія. Навіть голосових режимів запрограмували в цій штучній секс-бомбі достобіса. Тож ніби можна було і погомоніти з жінкою-роботом. Однак Тарас не зумів себе переконати, що з машиною варто балакати. Та й використав за призначенням цю дорогу ляльку всього тільки єдиний раз. Чомусь залишився невдоволеним. Якось гидко було знати, що спиш із мертвою машиною. Тому й віддавав перевагу Лілі, коли дуже кортіло. Хоча частіше, звісно, заходив у Голомеру. Зрештою, в її примарному просторі гострих вражень не бракувало для шукача будь-яких послуг. Гард пристойно заробляв, тож міг собі дозволити й дозволяв, коли виникало бажання, цікаві розваги в ілюзорних лабіринтах Голомери. Тактильний костюм і шолом від найкращого виробника — Садіда — створювали повну ілюзію присутності десь у шикарному палаці з такими вмілими красунями, яких у реальному житті й не зустрінеш. Та гард чудово розумів, що це лише міражі, а Лілі — жива жінка з плоті та крові. Певно, завдяки самотності таких, як підполковник, червоний квартал, попри чутки та прогнози банкрутства, вперто тримався і навіть скромно процвітав. Чоловіка влаштовувало його теперішнє існування. Не мусиш пристосовуватися до примх іншої людини, не треба вибудовувати складних стосунків. І він почав призвичаюватися до ролі одинака, до її добрих та поганих рис. Хорошою стороною самотності стало, як не дивно, вранішнє кавування й сніданок. Колись це було обережне збирання на роботу. Тарас намагався тихо пересуватися, не калатати ложечкою, не гримнути випадково виделкою, щоб не розбудити дружину. Юля була «совою». І на відміну від «жайворонка» Тараса, любила довго ніжитися в ліжку зрання. Зараз уже не потрібно щільно й обережно замикати двері у ванну, слідкувати, щоб не розбудити дружину, перш ніж пролунає сигнал її будильника. Холостяцький сніданок Тарас приготував неквапом. Яєчня з чотирьох яєць на беконі, дві товсті скибки білого хліба з медом, кава. Раптом із глибин пам'яті випірнув початок нещодавно почутої, старезної, але вдало відреставрованої пісні давно забутого гурту. «Milk and toast and hone-e-ey», — промугикав Тарас, беручись до їжі. Нині вихідний, у «Гардіані» він запланував з'явитись о дев'ятій, а не о сьомій, як у будні, тож зміг потішити себе духмяною, звареною за старовинним рецептом кавою. Він сьорбав чорну паруючу рідину і знічев'я дивився у вікно. Головізор не вмикав, позаяк звик переглядати тільки вечірні новини, після роботи. Раптом увагу чоловіка привернув звук, що наростав звіддаля: завивала сирена швидкої. Ось мобілет із червоним хрестом з'явився і підлетів до будинку навпроти, але несподівано, замість пришвартуватися, дивно сіпнувся, завалюючись набік. Водій ще встиг вирівняти машину перед падінням, однак, запізно. Швидка з оглушливим брязкотом гахнулася на землю. Тарас побачив, як із мобілета вибрався чоловік, натягуючи фільтраційну маску, аби не наковтатись унизу отруйного повітря. Невдаха-водій почалапав до інших дверцят, мабуть, щоб допомогти медикам, котрі знаходилися в кабіні. Підполковник, шокований побаченим, прикипів до шибки, однак за мить метнувся до комунікатора. Хутко набрав номер, та почув замість людського виморожений від емоцій голос автомата: «Чекайте, лінія перевантажена». Нарешті увімкнувся запис повідомлень. Диктуючи адресу для рятувальників, Тарас повернувся до вікна, аби подивитися, чи живі лікарі швидкої, мимоволі глипнувши на стіну будинку, що стримів навпроти. Дивна сценка в одному із освітлених прямокутників змусила його заклякнути вдруге. Жінка, котра поралася на кухні та рухалася, неначе сонна муха восени, несподівано заточилася і впала. Підполковник добре бачив її тіло на підлозі, думав, що вона ось-ось підведеться, може, послизнулася, але людина лежала безживним лантухом на долівці. «От дідько! Та що ж це нині таке?! Вдарилася головою, певно», — вирішив чоловік, знову беручи комунікатор. Тарас нервово облизнувся й покусуючи нижню губу, звичка з дитинства залишилася із ним і в дорослому житті, заходився натискати кнопки. Водночас гард устиг автоматично відзначити, що вікна багатьох квартир вищого рівня у домі навпроти чомусь відчинені. Він здивовано глипнув на термометр. Той показував нормальні для квітневої ночі одинадцять градусів вище нуля. «Дивно! Спеки немає ж. Можна легко задубіти при розчахнутих вікнах! » — подумав Тарас. На цьому дива не закінчилися. У двері хтось постукав. Стривожений химерним початком дня відлюдник, який не спілкувався з сусідами і лише зрідка кидав стандартне «добридень» при коротких зустрічах у ліфті, відчинив двері й витріщився на розпатлану жінку. Вона мешкала у квартирі поряд, та гард навіть імені її не знав. Виглядала сусідка, як божевільна, котра щойно втекла з лікарні: безладні рухи, порожній погляд запалих очей, розчухані до крові руки, палаючі щоки. Підполковник устиг підхопити молодицю, коли вона кволо відхилилася від одвірка і впала просто на нього. Несучи непритомну всередину, він відчув через тонку шовкову піжаму, що жінка аж пашить жаром. «Треба терміново викликати швидку», — Тарас вже втретє за цей ранок кинувся до комунікатора. Але пристрій уперто не з'єднував його зі службою порятунку. Він ще спробував почергово достукатися до пожежників та поліції, проте марно. Сусідка застогнала на канапі, Тарас стурбовано запитав: — Ви мене чуєте?! — Пи-и-ти. Во-оди... Чоловік хутко шарпнувся до кухні й миттю повернувся зі склянкою води, але жінка знову втратила свідомість. Кілька секунд він розгублено стояв, намагаючись оговтатися від несподіваних подій, які стрімко відбувалися на його очах, і одночасно намацати тривожну та неясну думку, що ніяк не могла сформуватися у голові. Але багаторічний вишкіл, що завжди допомагав діяти ефективно у непередбачуваних обставинах, виручив і зараз. Підполковник рушив до квартири сусідки, згадавши, що не раз бачив її з чоловіком, дебелим дядьком, та сином, хлопчиною десяти-одинадцяти років. Постукав у нещільно зачинені двері, зачекав трохи. Не почувши жодного руху всередині сусідського модуля і відкинувши зайві вагання, гард зайшов до чужого помешкання. Малий нерухомо застиг на ліжку в дитячій. Тарас, аби переконатися, ще торкнувся шиї дитини, намацуючи пульс. Його не було. Чоловіка хворої він знайшов у наступній кімнаті. Глянувши на нього, підполковник подумав, що бідоласі не довго залишилося мучитися. «Ліки від гарячки! Треба знайти, обом дати... Швидше, швидше! » — підганяв себе, коли порпався у чужих шафках. Сам він нездужав надто рідко, та й давно не поповнював власної аптечки, тому вдома і не збирався шукати. Таблетки Тарас побачив у спальні, висунувши другу зверху шухляду комоду. Загорнувши кілька у паперовий рушник, хутко розтовк їх руків'ям великого ножа, розбовтав порошок у горнятку і влив розчин в горлянку спочатку сусідові, а потім побіг поїти його дружину. Далі переніс жінку в її квартиру, поклав на ліжко поруч із чоловіком, який хрипко дихав. Знову і знову Тарас намагався викликати швидку. Та йому навіть не вдавалося записати своє повідомлення на автовідповідач. Не з'єднався Тарас і з черговими у «Гардіані», де служив. А це стривожило не на жарт. Військова служба охорони людей та об'єктів працювала цілодобово. Там двоє охоронців приймали вхідні дзвінки вдень і вночі. Чергові з «Гардіани» мали пріоритет на виклик будь-якої рятувальної служби, тому Тарас сподівався, що зможе таким чином зарадити біді хворого подружжя. Те, що обидва охоронці не відповіли на його дзвінки, було дуже дивним, але в гарда не було часу на обдумування цього. Після невдачі він спробував розбудити ще інших сусідів, аби вони допомогли. Коли підійшов до модуля, де жила самотня бабета з прикрим характером затятої скандалюги, почулося скавучання її песика. У тих жалібних звуках було щось таке, що Тарас, не роздумуючи, почав щосили гатити в двері старої мегери. Собака завив. Гард вже знав, що в квартирі живою він знайде лише перелякану тварину. І тут не сформульована досі думка, що так муляла невизначеністю і не могла пробитися до свідомості, врешті-решт вигулькнула з глибин стривоженого мозку й освітила все. «Епідемія... » — одними губами прошепотів вражений чоловік. Першою реакцією на відкриття став переляк за своє життя, та він одразу потому зрозумів, що тепер, після контакту з недужими, даремно ховатися. Підполковник повернувся до свого модуля, розмірковуючи, що ж його робити далі. Уже чотири хвилини потому Тарас вів свій мобілет до найближчої лікарні, час від часу поглядаючи в люстерко на пасажирів. У салоні машини лежало сусідське подружжя. Так виглядало, що чоловік конає. Жінку лихоманило. Госпіталь перетворився на пекло. Людей навколо було достобіса, хворі сиділи і лежали у вестибюлі. Підполковнику здалося, що дівчина років двадцяти, на яку він мало не наступив, мертва. Та він, тримаючи на руках сусідку, не міг виясняти, чи так є насправді. Тарас озирнувся. Неподалік він помітив лікаря з електронним бейджиком на халаті. Достатньо було побіжного погляду, щоби збагнути очевидне: ескулап теж серйозно хворий і сам потребує допомоги. Тарас зі своєю ношею рішуче простував довжелезним коридором, раз у раз штовхаючи ногою дверцята палат. Знайшов тільки порожню операційну і поклав недужу на ноші, повернувся за її чоловіком, виволік його з мобілета та ледве дотяг до входу важке тіло. Перепочивши кілька хвилин, завдав нелегкий тягар на плечі й посунув усередину. Влаштувавши хворого на підлозі операційної, підполковник підійшов до реєстратури. Серед збудженого гудіння переляканих і злих людей він почув високий голос. Медсестра розпачливо пояснювала розлюченим відвідувачам: «Нема лікарів, зрозумійте, будь ласка, вони теж похворіли. Спробуйте звернутись у інші госпіталі, найближчий знаходиться зовсім поряд. Сектор Б, проспект... » Її слова заглушили розгнівані вигуки. Підполковник пішов геть. Рух на трасі майже завмер, тому він хутко дістався до «Гардіани». Гард передбачав, що там буде порожньо. Однак він помилився. У будівлі кипіло життя. Підполковник, щоби пришвартуватися, скинув швидкість і побачив через скляні стіни метушню багатьох людей. «Гардіана» нагадувала розтривожений вулик. Недарма Тарас Мончин вважався одним із найкращих гардів. Він одразу завважив скупчення чужих мобілетів на стоянці, тож передумав паркуватися, плавно розвернув свою машину і повільно повів її ще раз уздовж вікон «Гардіани». У кабінетах хазяйнували сторонні люди. Там не було знайомих. Тарас також помітив нерухоме тіло чергового на підлозі у холі. Ніхто не поспішав надати йому допомогу чи бодай забрати або прикрити його чимось. «Там же самі геники колупаються! » — осяяло підполковника. Якесь недобре передчуття заворушилося холодною зміюкою у грудях. Облишивши ідею потрапити на роботу через головний вхід, гард пришвартувався до зали тренувань на вершечку будівлі. Тут поки нікого не було. «Сюди ще не дійшли», — проскочила блискавкою думка. Знаючи коди і маючи доступ до кімнати з амуніцією, яка знаходилася поряд, Тарас заходився вантажити зброю та обладнання на свій «Whirl» — важкуватий, трохи кострубатої кубічної форми, але насправді маневрений та швидкий мобілет. Підполковник устиг підняти машину в повітря до того, як нишпорки-геники дійшли до верхніх рівнів «Гардіани». Повернувшись додому, Тарас зайнявся спостереженнями. Із даху свого будинку він уважно відслідковував, що діється навколо, причаївшись із потужним візором, прихопленим із «Гардіани». Йому вистачило кількох годин стеження, аби зрозуміти, що сталося і як далі діяти. Увечері, коли ще не почало сутеніти, чоловік надумав повернутися у свою квартиру і взятися до роботи, але несподівана зустріч змусила скоригувати план. Спускаючись у свою квартиру, гард почув дитячий плач з модуля номер вісімсот шість. Виламавши двері, підполковник побачив на підлозі зарюмсану дівчинку п'яти років, котра перелякано витріщилася на нього, на мить перервавши скиглення. Тарас, у якого не було власних дітей, уперше за цей день розгубився по-справжньому, бо мала, побачивши чужого дядька, заревіла ще дужче, ніж до того. Підполковник спробував говорити, заспокоювати, але невдовзі облишив це і рикнув: — Стули пельку! Зараз же, бо прийдуть геники й відкрутять тобі голову! Де твої батьки? — Тут, — хлипаючи і шморгаючи носом, вказала на двері спальні знічена від крику незнайомця дівчинка. — Показуй, де у вас кухня! — наказав гард, здогадавшись, що у спальню заходити вже пізно. Та й не варто йти із нажаханою малою до трупів її батьків. Дитина підвелася та побрела вглиб просторого модуля. Тарас ішов слідом за нею. — Сідай. Зараз поїмо, — скомандував гард. Він нашвидкуруч намастив хліб маслом, зробив чай і сам повечеряв з малою. Очевидно, дівчинка трохи заспокоїлася, бо вже не дивилася на нього переляканими очима, второпавши, що незнайомий дядечко нічого лихого не заподіє. — Як тебе звати? — Оксанка. — Я — Тарас. Ходімо, позбираємо твої речі. Не варто тут залишатись. — Я не хоч-у-у, — миттю завелася на сльози мала. Тарас грізно гаркнув на неї. Дитина принишкла і покірно попленталася в свою кімнату пакуватися. Гард віднайшов чималу торбу та заходився їй допомагати. Треба було вшиватися звідси. У нього залишилося зовсім небагато часу, аби підготуватися до зустрічі з гениками. Незабаром гард із дитиною рушив до виходу. Раптом дівчинка, вирвавши свою малу долоньку з його лапи, помчала до дитячої. Роздратований гард кинувся слідом, але Оксанка вже поверталася йому назустріч, тримаючи в руках м'яку іграшку. Вона обіймала лева дивного блакитного кольору. Звір був її найкращим другом, охороняв уночі, коли дівчинка засинала. Злість Тараса миттєво випарувалася, щойно він глянув у підпухлі, готові знову бризнути слізьми, очі дитини. Гард мовчки взяв її за руку і повів униз, до своєї хати. За наступних кілька годин підполковник відшукав ще п'ятнадцятеро дітлахів... Усім, крім одного хлопця, було менше дев'яти років. Отому найстаршому — Андрієві — нещодавно виповнилося дванадцять. Найменшій — дівчинці з невідомим ім'ям — було всього лиш кілька місяців. Десять хлопчаків та шість дівчаток різного віку. Якби Тарасові хтось учора сказав, що він стане нянькою у дитячому садку, він би розреготався. Але зараз йому не було смішно. Підполковник, звичайно, не встиг зробити й половини з того, що задумав. Украй змучений після безсонної ночі, повної біганини, приготувань, плачів малечі, його лайки, гард здався. Усіх дітей Тарас поділив на чотири групи: три змішані — порівну дітей обох статей, а одну — лише хлопчачу. Виламавши замки, чоловік відвів кожній четвірці окремий модуль поблизу свого, попередньо виволікши з обраних квартир мерців. Потім призначив чотирьох своїх заступників — очільників груп. Вибирав їх із найстарших чи кмітливіших. Упоравшись із цим, гард скомандував пошукати їжу в своїх квартирах та влягатися спати. Він і сам вирішив подрімати зо три години, щоб трохи перепочити. Підполковник покладався на удачу. Він сподівався, що все правильно вирахував за своїми спостереженнями: геники сюди доберуться десь аж під вечір наступного дня. Тільки наостанок скаженого дня ще заскочив до модуля, в якому знайшов немовля, щоб довідатися, як ім'я найменшої дівчинки. У цій квартирі було лише одне тіло. Труп молодої жінки, очевидячки, матері найменшої знайденої дитини, Тарас бачив на кухні. Свої пошуки документів підполковник почав зі спальні. Та ні у шафі, ні в тумбочках нічого путнього не виявив. Гард лише прихопив з цієї кімнати пелюшки та кілька речей для немовляти: комбінезон, якісь коробочки з присипками і ще бозна-чим, смішні ліліпутські штанята, пару кофтинок та пляшечку, що валялася на повивальному столі біля дитячого ліжечка. Папери знайшлися в гардеробі, в одній із шухляд. У свідоцтві про народження він прочитав ім'я та прізвище немовляти. Малу звали Світланою Рибчинською. Їй кілька днів тому виповнилося шість місяців. Гард уже хотів повертатися до себе, як раптом надумав глянути на матір. Просто захотів ще раз упевнитися, що вона не дихає. Підполковник не міг уявити, що доведеться якось давати раду з такою маленькою дитиною, тому й, попри здоровий глузд, сподіваючись у глибині душі на диво, рушив на кухню. Він пам'ятав, що вже перевіряв пульс, але закортіло пересвідчитися. Тіло було там, де Тарас побачив його кілька годин тому під час перших відвідин квартири. Жінка сиділа на табуретці, спираючись грудьми на стіл, котрий і не дав їй впасти додолу. Гард спробував обережно підняти її за плечі, але вона, позбавлена опори, зісковзнула вниз. Він ледве втримав обважніле тіло, не даючи гепнути йому на долівку. Та всі ці перестороги були марними. Тарас сидів навпочіпки і сторопіло дивився на груди мертвої молодиці, на її вогку від молока і вже зашкарублу подекуди сорочку. Він неодноразово бачив трупи, але зараз від видовища просякнутого молоком одягу мертвої жінки йому стало моторошно. Нарешті він встав і вийшов геть. Не озираючись, твердою ходою військової людини. А лють крижаними мацаками стиснула гортань. Тарас відчув, як закипають мізки і підкрадається шал божевілля. Гард видерся на дах. Тут не бракувало свіжого повітря. Небо заволочило хмарами, вітер нерівно шарпався, вискакуючи із каньйонів, утворених будівлями. Колючий порив зимного повітря трохи остудив його гарячу голову. Судомно стиснуті п’ястуки поволі розкрилися. Чоловік дивився на тьмяне місто. Вогники у вікнах виднілися лиш де-не-де. З якоїсь іншої частини свідомості раптом випірнула думка: «А зараз десь так зо шість освітлених квартир знаходяться у зоні досяжності СТ... » Снайперський трасер, котрий підполковник захопив зі складу «Гардіани», можна було б за п'ятнадцять хвилин скласти і налаштувати під параметри конкретного стрільця, а кулі з електронною начинкою влучали вночі у живу ціль на віддалі кілометра. Від снайпера не вимагалося особливої точності. Тут більше важило вміння акуратно запрограмувати набій і послати його майже навмання, а той знаходив мішень за її інфрачервоним випромінюванням. Електронна куля поблизу жертви реагувала ще й на її рухи, серцебиття і фактично була самонавідною міні-ракетою із власними невеличкими двигунами для зміни траєкторії та прискорювачем, котрий вмикався безпосередньо перед знайденим об'єктом. Спокуслива ідея захопила Тараса. Він гарячково гриз нижню губу, не помічаючи, що прокусив її до крові. Гард уже був готовий бігти у свій модуль, щоб принести зброю, але вчасно нагодилися слушні сумніви. Підполковник усвідомлював, що його легко вирахують, якщо він схибить хоча би раз. І якщо у будь-якій із квартир знаходитиметься не один геник, а більше? А тут же ще й дітлахи. Ними ризикувати не можна. Тому гард вирішив трохи зачекати, терпцю йому ніколи не бракувало. Іноді у засідці доводилося сидіти й кілька діб. «До завтра! » — подумки попрощався підполковник із ворогами і пішов спати. На щастя, Тарас не помилився, коли вирахував, що геники доберуться до його будинку аж увечері. Прокинувшись ранесенько, після двох із половиною годин сну, він перекусив, випив стимулюючу пігулку, аби зберегти бадьорість упродовж наступної доби. Потім підняв на ноги усіх своїх підопічних і перевіз їх із речами за три ходки у дім, що знаходився в секторі А. Підполковник пояснив обраним чотирьом помічникам, як вони повинні себе поводити, поки його не буде поруч. Особливо суворо наказав, щоб не вмикали світло і нікуди не виходили з будинку. Гард уже збирався залишити дітлахів у криївці, але у коридорі його наздогнав Андрій. — Ви повернетеся?! — глухо чи то запитав, чи то ствердив підліток, уникаючи дивитися у вічі Тарасу. Чоловік учув у голосі хлопця неприхований страх. Схоже, Андрій панічно боявся, що їх просто покинуть напризволяще. — Увечері я буду тут. Заспокой усіх. Я владнаю деякі справи і прийду сюди, — твердо промовив гард. — Вони плачуть, — хлопчина, схоже, повірив, напружене обличчя трохи зм'якло, очі вже не уникали погляду гарда. Підліток хитнув головою у бік дверей модуля, де підполковник щойно роздавав останні настанови всім дітям. — Може візьмете комунікатор, щоб я міг подзвонити. Раптом щось станеться? — Ні. Я ж пояснив, що геники нас можуть вирахувати, якщо ми дамо їм такий шанс. Слідкуй за порядком, вигадай щось... Якусь гру... Перераховуй їх щогодини, аби ніхто не загубився. Коли шукатимете їжу, будьте обережними. До вікон не підходьте, щоб вас не зауважили. Ага, ще таке... Наймолодших не залишайте без нагляду. — Добре, — промовив Андрій, заспокоєний обіцянкою підполковника повернутися. — Гаразд, ти найстарший, усе чудово й сам знаєш. Мені час, — Тарас рушив до ліфта і, заходячи вже до кабіни, докинув: — День мине швидко. До вечора!
За допомогою візора, шпигунського пристрою, котрим він не раз користувався на службі, підполковник під час учорашніх спостережень второпав, що сталося. Він не відразу повірив, що саме геники винні у епідемії. Однак гард став свідком кількох убивств, скоєних різними групами мисливців за дорослими діпрами, тому нарешті впевнився в гіркій правді. Тарас хоч-не-хоч згадав найкращих своїх вихованців — Богдана, Марту, Дару. Це геники, котрих він навчав у «Гардіані» та якими до цього дня пишався. Підполковник подумки обізвав себе йолопом. Він же не міг натішитись із кмітливості своїх учнів, котрі ловили все на льоту. Тепер гард розумів, що виховав найнебезпечніших убивць, а не охоронців. Тож йому дуже кортіло поквитатися з тими, котрих учитель донедавна вважав молодшими товаришами. Та він вирішив відкласти помсту на завтра, бо на сьогодні вже заплановані інші справи. Завдяки часу, проведеному на даху будинку, чоловік зрозумів систему, за якою діяли геники. Він також довідався про існування різних бригад. «Труповозів», яких було найбільше, гард розпізнав швидко, «мисливців за дітьми» розгледів трохи згодом, далі зауважив значно краще озброєних убивць. Йому на очі потрапляли також постачальники, в основному продуктів, ремонтні бригади, інші групи, що кудись поспішали у справах. Уважний до дрібниць гард відзначив також методичність і точність роботи геників; він із дивною сумішшю злості, заздрості та мимовільної поваги до їх бездоганної організованості бачив, як бригади сектор за сектором прочісують місто, добиваючи останніх діпрів, виловлюючи дітей. Та найбільше Тарас здивувався, коли вздрів, що геники керують цілою армією мобільних, самопересувних машин, котрі, утилізуючи трупи, добували з них енергію. Досі гард бачив лише громіздкі стаціонарні утилізатори. Він лише чув про випробування нової моделі, яку замовила армія для своїх потреб. «Це ж скільки мертвих! Геникам вистачить заряджених акумуляторів на кілька років... Де ж вони взяли таку кількість утилізаторів? І навіщо їм діти? Невже із них теж вироблятимуть енергію?! » — від безлічі розпачливих, жаских, неймовірних питань диміла голова. Гарду здавалося, що діями геників керують з якогось центру. Проте Тарасу поки не вдалося визначити, де він знаходиться. Зате підполковник зрозумів, як зможе заховати своїх малих знайд, адже у нещодавно обшуканих секторах геники майже не з'являлися. Тому підполковник відвіз малих у вимерлий і вже очищений від трупів будинок сектору А. Полювання

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 Следующая ⇒