Annotation 4 страница

Тої ночі Тарас прокинувся від того, що хтось скрадався у темряві. Щойно неочікуваний гість опинився неподалік, підполковник миттю підхопився з ліжка і метнувся до невідомого відвідувача. Гард здивувався, коли промазав, але відразу потому второпав свою помилку, лише черконувши долонею волосся когось низького. Полегшено зітхнув: схоже, до нього причалапав хтось із дітлахів. Знайомий запах. — Ларисо? — Я, — здушено пискнуло дівча, котре не встигло нічого зрозуміти, лише добряче перелякалося, тільки-но у пітьмі щось велике пронеслося повз неї. Тарас увімкнув світло. Він не боявся, що їх запеленгує патруль геників, помітивши освітлені вікна. Ще позавчора діти ретельно затулили шибки ковдрами, виконуючи наказ дорослого. Підполковник сам допомагав прибивати їх цвяхами, заклеювати скотчем, щоб втікачів не виказала ані найменша шпарина. Він і перевірив усе, пішовши в будинок навпроти і наказавши засвітити лампи в усіх модулях, де вони розмістилися. Жодної щілини не виявив — роботу вони виконали акуратно. — Чого бродиш так пізно? — Тарас не приховував невдоволення, адже зараз — глупа ніч, треба виспатися перед майбутнім важким днем. — Мала там... Реве... — Лариса ніяково змахнула правицею у напрямку до виходу, немов запрошувала підполковника переконатися в тому, що розбудила його не з власної примхи, а з нагальної потреби. — Хто чергує біля плакухи? — То Лідка плаче, а не Свєтка, — кмітлива дитина здогадалася, що Тарас запитав про немовля. — Ходімо, — кинув гард, простуючи до дверей модуля. До шестирічної дівчинки, що ридма ридала, б'ючись у судомах на підлозі, інші діти боялися й наблизитися. Підполковник мимохідь подумки відзначив, що у Лариси надірвана футболка. Кілька свіжих подряпин «прикрашали» її плече. Ще й Артем схлипував, обурено-здивовано розглядаючи багряно-фіалкові сліди від зубів на зап'ястку. Отже Ліда кусалася, билася, плакала. Значить, апатія минула, поступившись істериці. Дівчинка вийшла зі ступору — добре! Так підполковника колись навчали, розповідаючи про посттравматичні стани. І те, що зараз малючка скидалася на божевільну більше, ніж ще донедавна, нічого. Насправді головне для неї — це випірнути з моторошного світу привидів, рідних мертвяків і жаских видінь та опинитися поруч із живими істотами. Нехай і чужими, але тими, котрі допоможуть. От лишень як заспокоїти тепер нещасну дитину, яка б'ється в конвульсіях на долівці? Погладити голівку? Хм-м... Не те. Крикнути? Теж ні... — Вийдіть усі! Хутко! В мій модуль, — наказав Тарас, спостерігаючи за дівчинкою. Діти, мабуть, дуже зраділи, що їм дозволили піти геть. Бо за мить у кімнаті залишилися лише дорослий та зарюмсане дівча. Гард почав розмову, хоча то був, радше, монолог. Тихо і монотонно звучали слова. Він не перекрикував плач малої. Минуло кілька хвилин, Тарас не зупинявся, а дівчинка трохи втишилася. Вона вже не верещала на повний голос, а судомно хлипала. Спочатку часто. Потім — усе рідше. Підполковник слідкував за її поглядом, розумів, що вона чує його. «Нарешті! » — радів Тарас із того, що мала починає реагувати. Він говорив, говорив, говорив. Чоловік розказував простими словами, що сталося. Аж поки не помітив: базікає ледь чи не сам до себе, оповідає не так малому дівчаті, а собі, як геники вирішили змінити світ, знищивши людей. — Ми будемо триматися разом. Ми врятувалися. І зможемо далі жити. — Я хочу до мами... до тата, — з очей Ліди знову заструменіли сльози. Це вже не було повне неприйняття раптом обваленого на голову дитини жаху. Мала плакала від розпачу, від страшної несправедливості. Бо вже ніколи не буде так, як було... Світ зламався. У розтрощеному світі нема мами, нема тата, нікого з рідних нема. Лише цей чужий дядько. Тарас намагався відчути найменшу зміну настрою дитини. Він дихати забув, щоб упіймати той момент, коли Ліда погодиться із новою дійсністю, прийме її. Гард підсів до дівчинки на долівку та обійняв налякане дитинча. Ліда обхопила його шию руками. Міцно-міцно, відчайдушно, з усіх своїх сил. Тарас не знав, скільки він так просидів, тримаючи на руках притихлу дівчинку. Нарешті запитав: «їсти хочеш? » Відчув, як Ліда на знак згоди хитнула голівкою, штрикнувши гострим підборіддям його плече. «Ходімо, інші хай лягають спати, а я тебе нагодую», — озвався чоловік, пам'ятаючи, що після вечері залишилося трохи спагеті. Розбурхані діти повернулися досипати, а Тарас повів малу на кухню. Тут його чекала неприємна несподіванка. Зненацька згасло світло. Автономний генератор будинку зупинився. Отож більше струму не буде. Вже не працюватиме ані плита, ані холодильник... Геники вимкнули енергопостачання районів міста, а генератори будівель були розраховані лише на кілька годин аварійного відімкнення струму. Враховуючи, що користувалися електрикою лише вони у кількох квартирах, то вистачить на пару діб... Тарасові довелося розчохляти вікно на кухні, щоби в темряві не зачіпати меблі на своєму шляху. Підполковник нагодував малу холодними макаронами та вклав спати поруч із Ларисою. Ліда, змучена істерикою, заснула майже миттєво.
Переїзд у терапорт зайняв увесь наступний день. Спочатку Тарас наказав малим поснідати, а потім на короткій «п'ятихвилинці» розповів дітям, що вони нині перебазуються до підземного вокзалу та замешкають там, бо це безпечніше місце. Гард також попередив підопічних про Олексія і Дару. Особливої радості не зауважив, навіть навпаки: на обличчях кількох дітей виразно читалася думка, що їм і одного диктатора вистачає, а тут іще двійко намалювалося. Вередун Микола та норовлива Лариса, мабуть, найгірше з усіх сприйняли звістку. Помітно втішився хіба що Андрій, розуміючи, що троє дорослих краще, ніж один — усім тільки полегшає. Тарас вирішив обійтися без мобілета і польотів. Він передбачав, що геники, розлючені невдалим полюванням на нього, тепер уважно пильнуватимуть за безлюдними районами і переміщеннями машин, використовуючи супутники. Та й навігатор тут було би небезпечно налаштовувати на прийом сигналів від супутників з тої ж причини. Тому гард пошукав у модулях будинку якомога більший планшет пам’яті й переписав на нього детальну карту підземних переходів міста. Поки діти снідали, Тарас хутко склав речі у чималий наплічник. Потім проклав маршрут до криївки у терапорті на знайденому пласкому екрані, котрий можна було й у рулон згорнути й зігнути кілька разів при потребі. «Хороша модель», — відзначив подумки підполковник, перевіряючи, чи заряджений акумулятор пристрою. Адже йти доведеться довго, і якщо погасне підсвічування планшета, то вони ризикують заблукати у плетиві вулиць під землею. Заряду — на сім годин. Тарас вважав, що з дітьми цей шлях подолає за чотири години, якщо йому самому на такий путь потрібно дві. Додав ще годину на непередбачені зупинки. Гард вирішив: «Ну, тоді вже сім годин — це з великим запасом». Роздавши інструкції дітлахам, Тарас перевірив, чи ніхто нічого не забув у модулях, переглянув речі та їжу для малої Світланки та скомандував: «Рушаємо! » Наплічник дозволяв орудувати двома руками, тож лівицею підполковник тримав планшет, а у правиці затис паралізатор, бо в переходах вони могли випадково наштовхнутися на геників. Спустившись із дітьми вниз, Тарас ледь не вилаявся вголос. Аварійне освітлення підземних переходів також уже згасло. Внизу панував суцільний морок. Підполковник завернув дітлашню до будинку і заходився збирати простирадла у модулях та в'язати їх у довжелезний шнур. Наприкінці колони він розташував Андрія, дав йому в руку ліхтар, наказавши пильнувати за тими, хто йтиме попереду і підсвічувати їм дорогу. Сам очолив цю мурашину процесію, де кожен лівицею тримався за мотузок із простирадл, а в правиці ніс торбу з власними речами. Так гардові вдалося не загубити малих у пітьмі під час багатогодинного переходу. Щопівгодини Тарас оголошував короткі привали. Двічі вони зупинялися на довше, аби перевдягти й погодувати малу Світланку сумішшю з пляшечки, бо голодне немовля голосно вимагало їжі. До нового прихистку група потомлених дітлахів на чолі з гардом дісталася увечері. Вже й підполковник із тривогою приглядався до потьмянілого планшета, боячись, що ось-ось розрядиться акумулятор, бо обидва ліхтарі — його і Андрія — згасли більше години тому. Тарас нервово обкушував губи й гарячково запам'ятовував останню частину дороги, щоби навіть у цілковитій темряві довести своїх до криївки, де на них чекають Олексій із Дарою. «Три сотні метрів до лівого повороту, потім п'ятдесят і розгалуження... тут акуратно треба, пройти три четверті й знову ліворуч. Тоді пряма півкілометра. Правий поворот. Тільки б не пропустити наступні східці на третій рівень... Так, до них приблизно сімдесят метрів. Хоч би малі не запанікували і спокійно йшли. А там уже недалеко. Ще тільки два повороти. Перший ліворуч через чотириста двадцять метрів, другий — направо — і прямо близько двохсот метрів», — Тарас кілька разів прокрутив у пам'яті схему дороги, але, на щастя, заряду планшета вистачило. Гард довів свою дітлашню до нової криївки. Їм поталанило ще й в іншому. Група Тараса на своєму шляху не зустріла жодного геника. Стривожений Олексій кинувся до прибулих: — Та чого ж так довго! Боже, а я тут хвилююся! Де ж ви ходите? — Усе гаразд! — відізвався втомлений друг. — Ти знаєш, самостійно я би подолав цю відстань за дві години, але з ними все значно повільніше. То в туалет комусь треба, то пити, то мала плаче, то хтось інший реве, бо страшно в темряві... Ох... — А мені таке дурне в голову лізло, — Олексій співчутливо поплескав гарда по рамену. — Ну, розташовуйтеся. — А де Дара? — стрепенувся Тарас. — Воду шукає... Варити ж їсти треба. І пити. Відключили водогін, — коротко прозвітував товариш. — Дідько! Треба натягати побільше великих бутлів. Тільки не потикатися до супермаркетів! Краще з якогось малого магазину. — Дарця знайде, — бадьоро запевнив Олексій і, щоб відволікти змученого друга від тривожних думок, додав: — Ми тут за день багато встигли. Бачиш, і матраци приготували для всіх, і балони з плитами, і консерви з крупами є... — Я хочу пісяти... — раптом озвалася мала Оксанка, поторсавши Тараса за рукав. — Тут є туалети! — радісно вигукнув Олексій. — За диспетчерською, ходімо, це недалеко. Треба всім показати! А потім повечеряємо! Діти, що збитою до купки зграйкою притихлих пташенят спостерігали за обома чоловіками, заусміхалися до Олексія. Веселий та приязний дядько, який так відрізнявся від суворого Тараса, сподобався, здається, усім без винятку. Малі потупцяли за ним на екскурсію до туалетів. Гард почимчикував за дітьми, котрі неначе курчата за квочкою гуртом поспішали за його другом. Він був вдячний Олексієві за те, що той перебрав на себе піклування про дітлахів. Дорога сюди і справді вимотала підполковника. Щойно чоловіки заходилися біля вечері, як прийшла Дара. Спітніла і захекана, вона штовхала поперед себе супермаркетівський візок, ущерть наповнений пляшками з водою. — Доню! Та нащо ж ти стільки навантажила?! — схопився на ноги Олексій, допомагаючи Дарі виволікти в куток приміщення десятилітрові бутлі з цінною рідиною. — Нам багато треба, — відмахнулася дівчина, важко дихаючи, — завтра ще підемо. Тієї ночі вередувала мала Світланка, котра заходилася від плачу. Віра авторитетно заявила, що в дитини лізуть зуби, тому вона така неспокійна. Тарас постановив перевести немовля із черговим опікуном в іншу кімнату, аби решта могла відпочити. Призначив на чергування Віру, котра спокійно погодилася і займалася малою до світанку. Дівчинка навіть не розбурхала наступного чергового, щоб помінятися. Тож гард після сніданку наказав Вірі поспати, а немовля передав Оксані. Решта дітей отримали різноманітні посильні для них завдання. Дорослі наступного дня облаштовували побут. Тарас спочатку не переймався їжею, бо її було вдосталь у спорожнілих будинках. Та в модулях продукти поступово псувалися. Доводилося годувати дітей абияк, добре й те, що знайшлося достатньо їжі для немовляти. Її вистачило би малій Світланці надовго. Важливо було, на думку Тараса, зробити запаси круп, солі, овочів, інструментів, одягу, особливо, теплих речей. Гард порадився з Дарою та Олексієм, і дорослі вирішили облаштувати кілька криївок у різних місцинах терапорту, щоб не наражати всі здобуті запаси на втрату. Також дорослі замислилися, яким чином досягти повної автономності у продовольчому питанні. Як не крути, а зрозуміло, що з міста рано чи пізно все ж доведеться забратися. Щоб забезпечити себе їжею, потрібно посадити город, бажано знайти свійських тварин. Спочатку Тарас планував швидко втекти з міста, та хутко відкинув цю ідею, бо розумів, що у підземних переходах терапорту легше врятуватися від погоні, ніж у полі чи в лісі. Та й холодна дощова весна — не найкраща пора року, аби подорожувати із гуртом дітлахів і шукати сховок від геників. Окрім того, гард чудово знав старий шпигунський фокус. Найпростіше заховатися під носом у ворогів, спостерігаючи за кожним їхнім рухом, аніж там, де не зможеш бачити, до чого вони готуються. Тому трійця дорослих постановила: пересидіти у підземному вокзалі до виїзду звідсіля геників. А поки що збирати необхідні продукти, речі, реманент. Дорослі сподівалися, що харчів їм вистачить. Залишається тільки себе не виказати і не потрапити до рук переслідувачів, адже доведеться ще якийсь час жити поруч із ними. Величезні підземелля терапорту з ангарами, кімнатами різного розміру, лабіринтом коридорів якнайкраще підходили для переховування невеликої групи. Підполковник подбав про безпеку, виставивши на підходах до сховку кілька постів. Гард запровадив постійне чергування дітлахів та дорослих, щоб вони могли попередити про наближення чужинців решту. Чергували по двоє, змінювалися щочверть доби, а кожну зміну Дара чи гард перевіряли особисто, зненацька відвідуючи пости. У цих клопотах минули перші кілька днів після зустрічі підполковника з ученицею та її батьком.
Слідчий сидів на канапі у модулі, в якому, очевидячки, ще дві-три доби тому жив гард і діти. Пташки, на жаль, знову випурхнули. Олега Мельника все ще дивувала здатність Тараса уникати полону чи загибелі. Чи то інтуїція, чи прихильність долі, чи й справді підполковник настільки розумний? Його досьє з «Гардіани» нишпорка вивчив напам'ять. Але відповіді не знайшов. Мабуть, Тарасові Мончину не лише щастило, адже фортуна любить розумників та сміливців із добре розвиненою інтуїцією. Олег напружено розмірковував. Детектив намагався уявити собі, куди би він подався, якщо б опинився в такому становищі, як гард: «їм треба пити і їсти... Малих крамниць достатньо, щоб забезпечити чималу групу. Для немовляти потрібно дитяче харчування, пелюшки... У місті й таких магазинів — кілька сотень, не рахуючи великих супермаркетів... Де ж той щур? Щур... » Ось тоді Мельник ясно і чітко зрозумів, яке місце найкраще для переховування. Та ж терапорт! Немовби пес, що раптом вихопив з повітря нитку виразного запаху дичини, слідчий підхопився з канапи та кинувся до свого мобілета. Схема терапорту! Ось що йому зараз потрібно. У своєму кабінеті він заходився вивчати складну мапу підземного вокзалу, відмічаючи маркером на планшеті місцини, де, на його думку, могла би зачаїтися група Тараса. Працював до пізньої ночі. Потенційних схронів назбиралося багатенько. Майже сотня. Щоб перевірити усі ці криївки, десяткові роботів-шпигунів треба працювати близько доби. Мельник сягнув по комунікатор. Нишпорці вдалося домовитися про двох роботів на три доби. Більше не позичили, бо вкрай потрібне обладнання довелося знімати з інших завдань. Кілька фальшивих повідомлень від електронних шпигунів слідчий зігнорував, адже шести-, десятикілограмові поодинокі організми — це кішка чи собака, та не людина. На п'ятдесят третю годину пошуків один із роботів передав на комунікатор слідчого інформацію про велике скупчення живих організмів загальною масою близько семисот кілограмів. Слідчий, щоб спланувати операцію захоплення чималого загону, викликав три групи мисливців, про які домовився заздалегідь. Звісно, Мельник не був певен, що це гард і Дара з дітлахами. «Сумарна маса організмів завелика приблизно на вісімдесят кілограмів. Але, може, підполковник знайшов ще кількох дітей? Та, однаково... Навіть якщо це не група Тараса, то явно ж діпри, котрі поки що зуміли уникнути визначеної для них долі», — вирішив він. —- Їх треба захопити зненацька. Краще провести операцію вночі, — Данило, очільник однієї з груп мисливців, намагався взяти керування у свої руки. — Тільки у підземеллях нема дня чи ночі, — спокійно зауважив Олег, — краще розраховувати на те, що вони не спатимуть. І слід очікувати, що буде складно. Повірте, цей суперник — не беззахисний ідіот, яких ви звикли ліквідовувати. З ним також геничка, котра нас зрадила. Не сподівайтеся, що ваші цілі — легка здобич. Цих двох ми повинні знищити. Навіть якщо постраждають малі діпри, нічого страшного. Кількома рабами менше — то вже дрібниці. Головні наші цілі — це чоловік і жінка. — Нас дев'ятеро. З такою кількістю людей ми впораємося з ними, — з помітними відтінками вищості й виклику в голосі озвався Данило, невдоволений тим, що цей нишпорка дозволяє собі командувати досвідченими вояками. — Але ми зможемо перекрити лише три з чотирьох виходів, — схилившись над схемою, додав мисливець. — А ви гадаєте, що ваші профі-бійці не наздоженуть декількох дорослих діпрів, котрі обтяжені чималим гуртом дітей? Навіть якщо припустити, що їм пощастить обрати єдиний вільний путь, хоча це й малоймовірно... — з іронією промовив слідчий. — Вони ж покинуть малих. Навіщо їм цей тягар? — Могли би покинути, — підтвердив для годиться Мельник, — але сумніваюся, що покинуть. Гадаю, вони битимуться і залишать дітей лише у безнадійній ситуації. Та мене малі діпри не цікавлять. Лише дорослі. Дара заступила на чергування разом із Андрієм. Підлітка вона залишила на посту, а сама вирішила перейтися та перевірити газові шайби. Біля третього повороту геничка завмерла, помітивши відблиск світла від ліхтаря у коридорі праворуч. Безгучною тінню дівчина метнулася геть. Відбігши на безпечну відстань, вона натиснула кнопку. Луна донесла легкий сплеск тихого вибуху — шайби зазвичай спрацьовують майже безшумно, та у плетивах вузьких лабіринтів усе трохи інакше. Дівчина добігла до монітора на своєму посту. Камера, змонтована біля шайби, показала постаті у протигазах. Геники, вочевидь, проаналізували сумний досвід попередників, котрі стали трупами завдяки методам гарда, тому й зуміли уникнути отруєння. Дара лише невдоволено хмикнула і силоміць виштовхала Андрія, котрий заціпенів від жаху перед екраном, до виходу. Обоє щодуху рвонули до своїх. — Тарасе! — гукнула, залетівши у кімнату. — Тривога! У другому тунелі геники! Вони в протигазах! — Підйом! — заволав Тарас, зриваючись із матраца. — Всі у четвертий! Зчинилася невелика паніка, але доволі хутко діти на чолі з Олексієм побігли до четвертого виходу. Далися взнаки тренування, котрі гард провів, щоб навчити дітлашню швидко та злагоджено евакуюватися з криївки. — Ми наздоженемо, — крикнув другові Тарас, вмикаючи центральний монітор, аби оцінити ситуацію. Дара стояла поруч і чекала, поки завантажиться зображення від камер на екрані. Нарешті! — Ех... — з досадою видихнув Тарас, побачивши, як назустріч Олексієві, котрий повів дітей у четвертий тунель, рухається ще одна група мисливців. — Я підірву тих, що в другому, ти біжи в четвертий! — промовила Дара. Тарас миттю зірвався з місця, подумки оцінивши швидкість реакції своєї учениці. Гуркіт й дрижання долівки під ногами сповістили, що дівчина використала вибухівку, котрою вони замінували всі підходи до схрону. Коли гард домчав до дітлахів і завернув їх назад, попереду вигулькнуло троє мисливців. Підполковник штовхнув Олексія на підлогу та вистрілив. «Один є! » — зрадів Тарас, побачивши, як сіпнувся нападник і заточився, ховаючись за вигин коридору. Двійко інших мисливців також хутко метнулися за ріг, рятуючись від обстрілу. Підполковник, скориставшись цим, тихцем скомандував бігти у кімнату. Діти гуртом потупотіли у зворотну путь. — Що у першому та третьому тунелях? — вигукнув Тарас до Дари, щойно увесь гурт опинився у криївці. — Нікого не помітила! Тих, із другого, накрило вибухом! — відрапортувала Дара. — Ходімо! — скомандував підполковник до дітей, а дівчині наказав: — Тепер вибух у четвертому й наздоганяй нас! Гард завів їх у перший тунель. Схему він запам'ятав міцно, вивчав-бо її ретельно, і, як виявилося, недарма. Позаду дітей підганяла Дара, котра щойно долучилася до гурту, виконавши вказівку вчителя про підрив у четвертому коридорі. Олексій крокував попереду, тримаючи на руках немовля. — Що там, у четвертому? — кинув до дівчини через плече гард. — Стеля обвалилася просто на них, — озвалася Дара. Раптом попереду ляснув постріл. Олексій скрикнув і осів. А діти без команд умить попадали на долівку, інстинктивно рятуючись від тріскотливих променів вогнепаралізаторів. Тарас поповз до друга, Дара ж почала відстрілюватися, щоб дати можливість учителю відтягнути пораненого батька. Новий світ

Кріста знічев'я клацала пультом головізора. Це безглузде заняття її дратувало, як нервувала і вимушена бездіяльність, лікарняні запахи та припис лежати. Вона й далі автоматично перемикала канали, хоча знала, що працює лише один, бо геники зараз переймалися значно важливішими справами, ніж голобачення. Плече зовсім не боліло. Вчасно оброблена піною рана, що більше нагадувала глибоку подряпину, дуже добре гоїлася. Рука вже цілком справно рухалася. Дівчина із нетерпінням дочікувалася обходу, розуміючи, що ескулап до неї прийде чи не найпізніше з огляду на легке поранення. У травматології лежало кілька важких хворих. Двоє серйозно потовчених унаслідок аварії, один обпечений, трійко з травмами середньої важкості. Кріста сподівалася вмовити лікаря виписати її нині ж. Вона кинула пульт на тумбочку поряд із ліжком і підняла праву руку. Справді, нічого вилежуватися тут. Кінцівка досить вільно рухалася, не дошкуляло навіть відчуття легкого дискомфорту, як іще вчора, наприклад. Нарешті в її палату зазирнув лікар. Він хутко оглянув подряпину на плечі й без опору погодився на виписку. Отож, оскільки не вистачало людей, її випустили вже під вечір другого дня перебування у госпіталі. Дівчина швидко зібрала свої речі. Вона не любила лікарень. До темряви Кріста дісталася додому. Ще у госпіталі до Крісти навідався слідчий, що назвався Олегом Мельником. Він докладно розпитував її про загибель Сашка і Дениса. Тоді ж геничка довідалася: діпр, який влаштував засідку в квартирі та вбив вісім геників, виявився підполковником із «Гардіани», професійним військовим, вельми небезпечним ворогом. Звістка про цього бунтівника та перемогу (ну, майже! ) Крісти над ним швидко облетіла все місто. Дівчина розповіла Олегові трішки відретушовану версію двобою із діпром. Адже ніхто, крім самого підполковника, не знав про її помилку. Геничка сподівалася, що гард загине під час полювання, влаштованого «винищувачами», тож не розповість нічого. Кріста доволі точно відтворила події вчорашнього дня, але наприкінці додала кілька драматичних деталей. — Коли я очуняла там, у тісній кабінці, то тихо відчинила двері. Я побачила, що ця наволоч доповзла вже до виходу. Я вискочила якраз у той момент, як двері квартири за ним зачинялися, — впевнено, не затинаючись, оповідала дівчина слідчому. — Я слухав запис вашої розмови з диспетчером. Ви сказали: «Я його знешкодила! » — безбарвно, ніби між іншим, завважив Мельник, невідривно дивлячись їй у вічі. — Так, — Кріста розуміюче та спокійно кивнула, погоджуючись зі слідчим, — я вибігла за ним і поцілила, коли зачинялися ліфтові дверцята. — Ви впевнені? — поцікавився молодик, у його голосі не бриніли жодні емоція, сумнів чи підозра. Здавалося, що слідчий просто виконує формальності протоколу. — Адже дверцята зачинялися, тож ви могли не влучити. — Видно було, як він сіпнувся від болю та заточився... А потім ліфт рушив. Поранена, я не могла бігти східцями вгору, зрештою, тоді я була певна, що цьому виродкові гаплик, тому викликала диспетчера. Звідки мені було знати, що він не здох? Після випромінювання й паралізатора... Живучий гад! — дівчина слідкувала за реакцією слідчого, намагаючись передбачити, чи той зажадає перевірки на поліграфі. Кріста знала, що може відмовитись від тесту на правдивість свідчень, але розуміла: її незгода викличе законні підозри. Навіщо тому, хто каже правду, уникати детектора брехні? — Ми намагаємося відшукати його... На жаль, поки що марно, — слідчий опустив очі, а Кріста з полегшенням зрозуміла, що він не збирався підважувати правдивості її розповіді. Та Олег усе ж не повірив, почувши вигадку генички про постріл навздогін гардові. Адже у кабіні ліфта, яку він ретельно оглянув, промінь вогнепаралізатора чомусь не залишив жодних відзнак, котрі би засвідчили, що Кріста говорить правду. Не знайшлося там також ані краплини крові підполковника Тараса Мончина. Слідчий акуратно просвітив усю кабіну і не побачив навіть найменших бризок крові, котрі неминуче залишаються на місці поранення живої істоти. Він подумки реконструював подію, враховуючи розповідь дівчини та власноруч відшукані докази на місці, і зрозумів, що Кріста трохи прикрасила дійсність. Але вирішив не ловити красуню на брехні: нехай нафантазувала дещо — від цього ж нікому нема жодної шкоди. Олегові дуже сподобалася струнка білявка і псувати майбутні стосунки, на які слідчий сподівався, через такі дрібниці зовсім не кортіло.
Після нетривалого лікування в госпіталі Кріста прийшла у нову бригаду як командир, бо попередній обрав іншу роботу для себе, визнавши, що ця йому не підходить. Її нові товаришки і підлеглі — Ольга та Галя — наче б незворушно зустріли начальницю. Проте, як потім відчула геничка, були втішені, адже з колишнім ватажком у них взаємини не складалися. На короткій вранішній нараді ловців дітей Кріста познайомилась із дівчатами, отримала завдання на сьогодні та вирушила зі своєю новою командою шукати малих діпрів. Уже невдовзі дівчина шкодувала, що так швидко розпрощалася з лікарнею, бо у вирі роботи не вистачало часу глянути вгору. Та спочатку все йшло без ускладнень. — Сітку приготуй! — стиха наказала лідерка групи, коли всі троє наблизилися до дверей. Галя хутко розгорнула тонку павутину. Кріста лише задоволено кивнула, глянувши скоса на підлеглу, котра беззастережно корилася її наказам. Отаманиха загону вже відчула, що користується неабияким авторитетом завдяки своїй геройській поведінці під час пригоди з гардом. Атлетично збудована Ольга без зайвого нагадування витягла зброю та приготувалася стрибнути у помешкання першою. Підчепивши до щілини замка розблоковувач, Кріста почергово розкрила три пальці зі стиснутого кулака і штовхнула вже відчинені пристроєм двері. Першим вони захопили хлопчика п'яти років. Поки Ольга з пістолетом літала кімнатами, перевіряючи приміщення, лідерка команди виволочила малого з квартири і закрила у літбусі. Наступною дитиною виявилася його сестра, яка заховалася в шафі. Кріста знайшла дівчинку за допомогою приладу, витягла її з-під купи одягу і теж вкинула за ґрати поліцейського літбуса. Сітка, котру тримала Галя, цього разу їм і не знадобилася. Зрештою, генички рідко застосовували її, бо нечасто траплялися діти, що намагались опиратися бригаді ловців. За кілька днів роботи Крісти з новою бригадою тільки один раз довелося використати павутину. Та небезпечнішим був інший випадок. Група ловців уже обшукала чотири будинки і двічі злітала в тимчасовий пункт утримання діпрів, щоб там вивантажити полонених. Після обіду трійка підійшла до модуля, в якому прилад виявив організм. На екрані висвітилася його маса — 62 кг. Кріста подумки наказала собі бути максимально обережною: «Це може бути дорослий діпр». Дівчата діяли точно за інструкціями Крісти, котрі вона роздала ще наприкінці ранкової наради під час свого виступу. Тоді, перед кількома сотнями пар уважних очей інших ловців, дівчина чітко доповіла про свою пригоду з гардом і висловила зауваження щодо корекції поведінки мисливців за дітьми. — Варто одному із членів команди завжди тримати напоготові зброю. Також важливо безшумно і швидко заходити до модулів, щоб ті, хто знаходяться всередині, не встигли приготуватися до нашої появи. У нас в арсеналі є дуже ефективний засіб знерухомлення людини. Це сітка, тому, вважаю, що треба її розгортати безпосередньо перед дверима у квартиру... — Кожного разу? — хтось із зали перервав її виступ. — Так! — вона твердо кинула коротке слово і продовжила виголошувати рекомендації: — Хтозна, кого ви зустрінете за дверима модуля, тому ретельно перевіряйте всі приміщення, не опускаючи зброї та тримаючи розгорнуту сітку. Таким чином можна уникнути поранень і навіть смерті геників. Бажано також замовити для наших бригад зі складів поліції «соньків». Таких балончиків, начинених газом, що присипляє людей, було вдосталь у всіх комендатурах поліції. Кріста пригадала жваві оплески наприкінці свого виступу. Кутики її губ від приємних спогадів ледь смикнулися догори. Але тут же, без зайвих зволікань, вона зиркнула на товаришок, уже звично розчепірюючи пальці: один, два, три. Ольга, безгучно прослизнувши у розблоковані двері та оглянувши передпокій, подала умовний знак рукою, мовляв, заходьте. Проводирка невеликого загону, що тихо вступила до квартири, інстинктивно стривожилась і напружилася. В ясний день у модулі панувала повна темрява. Схоже, що увімкнений режим затемнення вікон, але навіть якщо викрутити на максимум регулятор, то, однаково, не вийде досягти такого ефекту цілковитої пітьми. Ну, розіллються густі сутінки... Кріста тихо промовила у темряву: «Дівчата! » Ольга з Галею відразу відгукнулися, а лідерка пошепки скомандувала: «На вихід! » Коли її бригада опинилася поза модулем, дівчина з полегшенням зітхнула. В пам'яті Крісти назавжди закарбувалися ті рядки звіту, де йшлося про смерть обох бригад геників від газових шайб. У пітьмі й тиші цієї чужої квартири їй вчувалась якась прихована загроза. — Що сталося?! — в один голос промовили її товаришки. — Чому там так темно? Там же хтось є, це не збіг обставин... Невже ліквідатори пропустили дорослого діпра? — Може, викликати їх на допомогу? — запитала Ольга. Кріста якраз подумки вирішувала це ж питання. Геничка розуміла, що найбезпечніше було би запустити всередину модуля кілерів. Але вона боялася, що ті можуть побачити в квартирі дитину — раптом там товстун, що важить 62 кг? І тоді в оточуючих виникне враження, буцім командир бригади ловців — не більше, ніж перелякана дівчина, що дмухає на холодну воду, обпікшись під час бою з діпром. Перебравши всі свої думки, лідерка невеликого загону вирішила: — Ольго! Залишайся чергувати під дверима, тримай вихід під прицілом! — і наказала Галі: — Сідай у машину! Хоча дівчата не розуміли її задуму, та без жодного слова підкорилися. Одна зі зброєю зайняла зручну нішу біля дверцят ліфта, інша ж стрибнула у кабіну мобілета. Кріста, витягнувши попередньо з бічного багажника вогнегасник, також зайшла всередину поліцейської машини. Галя підняла літбус у повітря, а лідерка невеликого загону нашвидкуруч пояснила їй свій план: — Треба розбити вікно в цьому модулі. Ти акуратно підлітай, так... Ще трохи... Ближче... досить! Зафіксуй машину! — Гаразд, — Галя швидко клацнула потрібну кнопку на щитку, і машина нерухомо зависла поряд із блискучою затемненою шибкою, крізь яку годі було розгледіти щось у модулі. Кріста розбила вогнегасником пластоскло і кинула «сонька» в отвір, який миттєво почав уже затягуватися текучою плівкою. Поки вікно не самовідремонтувалося, в дірі майнув крайчик покривала. «То ось чому в квартирі був такий морок! » — здогадалася Кріста. Мешканець не просто затемнив шибку, а й закрив її шматтям. «Кмітливий... І вночі ніхто ззовні не помітить світла в квартирі», — подумала дівчина. Галя, що слідкувала за діями свого командира, спокійно і впевнено відвела літбус подалі від вікна. За кілька хвилин усі троє знову зайшли до модуля. Ольга зірвала покривало з вікна. На підлозі лежала приспана жінка. Поряд — ніж, який вона впустила, падаючи додолу. Кріста підійшла до непритомної та вистрелила їй просто у голову. Потім витягла комунікатор та продиктувала диспетчерові адресу, за якою знаходиться труп, і вийшла з помешкання. Підлеглі рушили за нею. А наступного дня їхня група знайшла хлопця, до якого довелося застосувати павутину. Галя неймовірно швидко ухилилася від важкого вазона, що летів їй у голову, і встигла ще й невловимим рухом метнути тонку павутину. Генички чудово спрацювалися за тих кілька днів. І, хоч було важко, але Кріста навіть устигла потоваришувати й із врівноваженою та спостережливою Ольгою, і зі спритною Галею, котра вміла влучним жартівливим слівцем розрядити будь-яку неприємну ситуацію, а ще вирізнялася надзвичайною швидкістю реакції. Врешті-решт минув перший тиждень. Геникам вдалося виконати головну і найважчу частину їхнього плану. Кріста аж схудла на три кілограми за цей час, надивилася на малих, що безугавно ревіли, пручалися, верещали, кусалися. Згодом вона з товаришками брала їх просто за руки-ноги і кидала у заґратоване відділення поліцейського вантажного літбусу, не звертаючи уваги на божевільні виття й скиглення. Зовсім маленьких діпрів — приблизно до двох років — генички змовилися не брати. А навіщо? Однаково ніхто не буде їх вигодовувати, піклуватися про них. Виснажених, голодних, захриплих від плачу найдрібніших малюків і немовлят ловчині навіть не вбивали. Вони байдуже оминали малих, забираючи лише старших дітлахів... Кріста зненавиділа тих нікчем, пискливих вилупків. Зате цього тижня вона познайомилася зі слідчим, котрий розпитував її про гарда. Олег — високий вродливий чоловік, завжди бездоганно виголений і вбраний, внадився приходити чи не щовечора, використовуючи той привід, що мусить детально зафіксувати всі обставини справи. Звичайно ж, геничка помітила його небайдужість. Вона вирішила діяти. Коли красунчик утретє з'явився на її порозі, дівчина зустріла його у звабливій сукні з глибоким декольте. На столику недвозначно стриміли два вузьких келихи на високих ніжках поряд із пляшкою шампанського. — Думаю, нам не варто прикидатися, адже я тобі подобаюсь? — Так, дуже, — усміхнувся Олег, відверто розглядаючи сміливий виріз сукні. — Я хотіла оминути довгі ритуали діпрів. Нам вони не потрібні. — Згоден, ходімо в спальню. — Зачекай трохи, я хочу ясності в наших стосунках. — Що саме тебе хвилює? — чоловік сів на канапу і заходився відкорковувати пляшку, налив у келих бульбашкового золотавого трунку й подав його Крісті. — Спасибі, — ввічливо подякувала дівчина. — Мене цікавить, чи це на одну ніч? Чи на довше? — А чого хотіла би ти? — І сама ще не знаю, подивимося. Але я не люблю, коли на питання відповідають запитанням, — стерла грайливу посмішку з обличчя Кріста. — Гаразд, вибач. Гарантій дати не можу, але сподіваюся, що ми зможемо бути разом довше, ніж лише ніч. Зрештою, багато залежить від тебе. Йди у спальню, люба! Побудь ще у сукні, тобі дуже гарно в ній. Не роздягайся, я сам зніму її з тебе. Зажди хвилинку, я — в душ! Олег справді залишився з нею. Обом вистачило кількох днів, аби переконатися, що вони цілком підходять одне одному. Вирішивши пожити разом, пара, після майже сімейної наради, перебралася у Брейн. Колишній Лондон, як і решту обраних великих міст, геники перейменували. А інші поселення вони покинули напризволяще. Аби зменшити ризик руйнації новонародженої цивілізації внаслідок якогось природного катаклізму, вони оселилися на різних континентах, плануючи згодом, коли їх стане більше, поступово освоювати вимерлі міста. Кріста недовго шукала нове житло для себе й Олега у Брейні. Вона перебрала кілька варіантів, аби віднайти ідеальне місце, і вибрала будинок, розташований поблизу табору, в якому працювала.
Ще у перший — найважчий — тиждень після пандемії, хай як втомлена від виснажливих рейдів, Кріста знаходила час, аби замислитися над своїм майбутнім. Думка про працю у таборі, де виховуватимуть слухняних лакеїв із малих діпрів, спочатку мимохіть викликала спротив. Але дівчина розуміла, наскільки перспективною є ця робота. Згодом покірних, добре вишколених рабів цінуватимуть на вагу золота. А й для себе вона в таборі зможе відібрати найкращих роботящих слуг. Тому в Брейні, відкинувши геть сумніви, Кріста лізла зі шкіри, аби показати себе чудовим організатором. Геничка домоглася свого. Звісно, також важила історія з гардом, якого так і не знайшли. Хоча до пошуків залучили три бригади, проте досвідчений вояк зумів уникнути і смерті, і полону, ще й врятував тих дітей, за котрими прилітала до його будинку перша група Крісти. Навіть знайшлася геничка, яка йому допомогла! Випадків, коли вцілілі діпри намагалися захищатися, загалом було небагато. І вже зовсім рідко вони чинили опір, досягаючи бодай якихось успіхів. Мимоволі оточуючі, знаючи про те, що Крісті майже вдалося здолати такого ворога, як Тарас Мончин, корилися її наказам. А молода жінка жодного разу не дала приводу засумніватися у своїх здібностях. Тож чимало співпрацівників готові були підтримати її кандидатуру на посаду директора виховного табору. Спочатку Кріста конкурувала за це місце з іншим претендентом — Заком Гіндебергом. Той наполягав, щоб малих рабів тимчасового табору з ангарів аеропорту перевезли до університетського містечка. Однак перемогла ідея Крісти. Вона надала на розгляд робочого об'єднання табору власний план, над котрим добряче попрацювала, залучивши до розробки ще й Олега. Місцем розташування навчально-виховного закладу для обслуги геників жінка запропонувала обрати в'язницю Гарену, що знаходилась неподалік від Брейна. Її письмова пропозиція, лаконічно й умотивовано викладена на листівках та розповсюджена серед геників, що працювали у РО, переконала більшість з них. Тож на зборах робочого об'єднання табору було вирішено перевезти малих рабів до Гарени. Передислокація виховного табору зайняла близько місяця. І під час переїзду наглядачі схвально відгукувалися про молоду жінку та її вдалі, добре продумані вказівки та розпорядження. Зіпхнути Гіндеберга зі шляху до омріяної посади геничці допоміг випадок. Кріста якось пізно ввечері вийшла зі свого кабінету, в котрому навіть часто залишалася ночувати, коли була так змучена, що не вистачало сил повертатися додому. Геничка допізна засиділася, підписуючи замовлення на роботів, зброю, продукти, зо дві години ще витратила, обмірковуючи і накидаючи пункти пропозицій щодо методів виховання діпрів. Нарешті, аби трохи перепочити, вирішила прогулятися до поста охорони. Крокуючи вздовж кабінетів, жінка помітила смужку світла з-під дверей барлогу Зака й почула дитячий плач. Кріста завмерла. — Не тре-е-ба, — скиглила дитина, — дя-ядю-у, не тре-е-ба. — Знімай все, швидко! — почувся тихий роздратований голос Гіндеберга. Раптом ниття обірвав звук ляпаса, далі почулося істеричне схлипування. — Будеш вити, зв'яжу і битиму. Замовкни! Хутко роздягайся! Кріста блискавкою метнулася до свого кабінету, увімкнула зображення всіх камер, обрала потрібну, вмонтовану в кабінеті Зака. Вона тріумфувала: «То була геніальна ідея! Який Олег молодець! » Саме чоловік підказав їй обладнати потайки всі кабінети камерами, котрі важко було виявити. Нещодавно винайдені пристрої діяли за принципом фасетного ока комахи. Мікроскопічні прозорі частинки у вимкненому стані осідали на будь-яких джерелах освітлення: люстрах, бра, лампах. Коли ж надходив сигнал певної частоти, мікропроцесори збирали кожну малу лінзу в точці із заданими координатами. Найкращим місцем для збору мікрочастинок у єдине «око» вважалася перша-ліпша лампа, бо через прозорий шпигунський пристрій безперешкодно проходило світло, він не відкидав тіні, тож людина не помічала його. Після завершення запису камера-кулька знову розпадалася на дрібні лінзи. При потребі її можна було й знищити. Малі лусочки спалахували й згоряли, майже не залишаючи після себе слідів. Того, що геничка почула під дверима, їй вистачило, аби зрозуміти, що відбувається всередині. Однак їй потрібні були докази. Незворушна камера зафіксувала сцену ґвалту. Кріста навіть згадала цю малу. То була одна із небагатьох старших дівчат. Десь приблизно одинадцяти-дванадцяти років. Такого віку вцілілих дітей у Гарені мешкало всього зо три сотні. Хлопців інтенсивно використовували на важчих роботах, а дівчата доглядали за найменшими малюками. Кріста лишень не могла згадати, як її звуть. Коли геничка побачила, що Зак поволік зарюмсану малу в жіночу частину в’язниці, то жінка вийшла зі свого кабінету. Гіндеберг незабаром повернувся і здивувався, побачивши свою конкурентку, що чекала на нього у коридорі під дверима його кабінету. До цього моменту обоє кандидатів на директорську посаду непомітно, але виразно уникали одне одного. Проте, побачивши жінку, заінтригований Зак не розгубився і запросив її до кімнати. — Хочу дещо продемонструвати, колего. Чи не могли би ви увімкнути головізор? — ввічливо попрохала Кріста. — Звичайно, — відповів той і свиснув, подаючи таким чином команду на пристрій. З'явилось зображення, передавали запис концерту Го Луня. За інших обставин Кріста із задоволенням би послухала чудову музику великого майстра, та зараз вона підійшла до головізійної системи і встромила пегоз^[3]у потрібне гніздо. Гіндеберг дивився фільм зі своєю участю, закам'янівши від несподіванки. Та за кілька хвилин чоловік оговтався, підійшов до головізора і вимкнув його. Він витяг пегоз та спокійно простягнув його Крісті. — Ваш шантаж безглуздий. Нікого не цікавить, що я роблю з діпрами. — Чимало людей вважає, що це огидно — злягатися з отими недорозвиненими мавпами, — усміхнулася жінка. — Розіслати всім цей запис? Зак оцінююче дивився на неї, напружено розмірковуючи над ситуацією. Нарешті геник урвав довгу паузу: — Я знаю, чого ви хочете, і готовий підтримати вашу кандидатуру на зборах. Чи можу я розраховувати на вашу мовчанку щодо... е-е-е... моїх уподобань? — У такому випадку я готова запропонувати вам посаду, — Кріста переможно всміхнулася та додала: —... заступника з виховної роботи. — Тобто як це, з виховної роботи? — Ви поки не розумієте, чому я готова віддати у ваші руки наших... — жінка вмить підшукала відповідне слово, — підопічних? — Не можу второпати вашої логіки, — зізнався той. — Заку, я певна, що у багатьох людей є специфічні потреби. Не лише у вас. Гадаю, раби повинні забезпечувати виконання найрізноманітніших побажань господарів. А справжні люди можуть задовольняти будь-які примхи, не завдаючи шкоди одне одному. Здається, ви могли би підготувати кілька десятків мавп для поціновувачів екзотичних розваг. Як ви думаєте? — Бордель! — вражено промовив Гіндеберг. — Так, — жінка глянула йому просто у вічі, — погодьтеся, адже моя пропозиція вам подобається. — Я недооцінював вас. Що ж, сподіваюся, ми станемо успішними партнерами. Можете розраховувати на мою підтримку.
Коли врешті-решт всіх малих діпрів вдалося розмістити у колишній в'язниці, відбулися збори, на яких більшістю голосів Крісту обрали директором. Вона хутко сформувала свою адміністрацію. Зака Гіндеберга несподівано для всіх було призначено заступником. Невдовзі він став правою рукою директорки. Життя за життя

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 Следующая ⇒