Annotation 14 страница

Роксолана померла через тиждень після описаних подій – на самому початку листопада 1563 року. Згасала повільно, поступово, так жодного разу й не опритомнівши, металася немов у лихоманці. Заспокоювалася, лише коли жалісливі служниці подавали їй натільний хрестик, знятий з нещодавно страченого розбійника Байди: тоді починала ніжно белькотати незрозумілою мовою з якимсь дитинчам, якого іменувала «Дмитриком».
Хоча цілком можливо, що хасекі зверталася не до дитятка, а…
Втім, один Великий Аллах відає, що ввижалося цій жінці, яка так настраждалася за своє великотрудне життя!
Коли затьмарений страшною звісткою Сулейман Пишний примчався до Стамбула з чергового військового походу, про мету якого вмить забув, його улюбленої єдиної султанші вже не було серед живих. Післямова

Стамбул, Османська імперія, 1565 рік. Жалібний передзвін ланцюгів, що долинав з коридору, ставав дедалі голоснішим. – О володарю правовірних, невже ти все ще вважаєш за необхідне?.. Одним-єдиним коротким змахом правої долоні Сулейман змусив візира замовкнути. Що ж, зрозуміло: володар правовірних не передумає, і якщо він вирішив особисто розібратися в настільки очевидній справі й особисто винести суворий вирок цим мерзотникам… Шкода, дуже шкода! Нарешті стражники ввели десятків чотири галерників, скованих попарно. Нестрункою юрбою ті скупчилися посередині парадної зали й стояли, нишком озираючись на всі боки. В очах напівголих обшарпанців читалася нахабна цікавість, змішана з почуттям власної переваги над усіма мусульманами світу, яку бичі наглядачів так до кінця й не змогли вибити з них. До речі, шмагали їх регулярно, це сумніву не підлягало: Сулейман не бачив спин розбійників, однак їхні оголені плечі й ключиці були суціль поцятковані глибокими фляками. А в одного було навіть вибите ліве око – по слідах, зовсім нещодавно. – Отже, це вони і є? – чи то запитав, чи то констатував султан. – Вони, о великий володарю правовірних, це вони! – підтакнув візир і зробив ледь помітний знак начальникові охорони. – На коліна, собаки! На коліна перед володарем правовірних, нехай продовжить Великий Аллах його дні!!! Стражники, що супроводжували галерників, заходилися бити бранців бичами й ратищами копій по ногах, спинах і плечах, змушуючи опускатися. Але незважаючи на жалюгідне становище, розбійники не бажали підкорятися. Під градом ударів стражників бранці втрачали рівновагу, падали ниць, тягнучи на підлогу тих, з ким були сковані… Намагалися піднятися, але знову падали, ричали, лаялися… – Дайте їм спокій, – Сулейман махнув на стражників рукою. Ті з видимим небажанням підкорилися й відступили на пару кроків. Бранці звелися на ноги. Всім своїм виглядом демонструючи непокору волі правителя, нахабно розглядали великого султана Сулеймана Кануні. Овва, що за цікаве видовище являв цей суд!.. Юрба брудних закривавлених обідранців, колись грізних бандитів, які спалили й розграбували не одне прибережне татарське селище… а може, навіть турецьке?! І – він, справедливий володар Османської імперії, милостивий заступник союзників і гроза ворогів… – То хто ж із мерзотників склав ці віршики? Сулейман звертався до візира, при цьому не відриваючи погляду від бранців. Хотів бачити їхню найменшу реакцію, щоб зрозуміти, хто ж знає турецьку. Втім, жоден м’яз на жодному розбійницькому обличчі не сіпнувся, ніхто не посміхнувся в нечисту нечесану бороду. Отже, або бандити по-турецьки не розуміли, або мали надзвичайну витримку. Скоріше, варто було припустити друге… – Хто?.. – повторив султан. – Ви чули, про що вас запитує володар правовірних?! – гримнув візир. Без жодної додаткової команди стражники заходилися колоти бранців списами під ребра. Як раптом одноокий галерник, що стояв у самому центрі юрби, задерикувато викрикнув по-турецьки: – Я склав! Стражники миттю опустили списи, а Сулейман поспішив уточнити: – Отже, ти?.. Зненацька довготелесий обшарпанець, скований разом з однооким, викрикнув не менш задерикувато: – Я склав це, султане! – То ти чи ти?.. – Сулейман перевів погляд на довготелесого. Принаймні, поки що зрозуміло одне: турецьку ці бандити не тільки розуміють, але й говорять нею. Однак же тепер то один, то другий галерник заходився викрикувати: – Я склав! Я!.. Я!.. Ні, я!.. А коли в автори обурливої пісеньки записалися всі бранці, їхня юрба вибухнула дружним голосним реготом. Усе було зрозуміло: обшарпанцям зовсім байдуже! Не боялися вони ні самого володаря правовірних, ні його стражників, ані лютої страти, що, безсумнівно, очікувала незабаром на усіх до останнього – ніщо на цьому світі не могло пом’якшити їхню люту розбійницьку вдачу!!! Великий візир прекрасно зрозумів це, а тому зібрався вже віддати розпорядження начальникові охорони забрати бранців геть із палацу. Єдине, чого він очікував, – це розпорядження султана щодо конкретного виду страти: чи то на палі їх усіх посадити, чи то на гаки начепити, як героя їхньої огидної пісеньки?! Однак замість очікуваного розпорядження Сулейман знову звернувся до бранців: – Я не просто так запитав. Я ж сам поет, тому хотів би вислухати вашу пісню з вуст її автора. Отже?.. Ото вже коли всі присутні здивувалися, то це тепер! Справді, вислуховувати крамольні потішні куплети, народжені в голові якогось обшарпанця, нечестивого християнина?! Куплети, де із глузуванням згадується і сам повелитель правовірних, і його покійна дружина?.. – Ти справді хочеш цього? – розв’язно запитав одноокий. По голосу відчувалося, що прохання султана зацікавило його так само, як і інших. – Справді хочу. У залі зависла напружена мовчанка. Схоже, бандит намагався оцінити, яого коштуватиме йому і його товаришам гнів Сулеймана як у випадку виконання прохання, так і відмови від цього. Втім, нахаби в усякому разі приречені на болісну смерть… Це було настільки очевидно, що одноокий галерник зненацька хоробро притупнув на місці й під передзвін своїх кайданів голосно заспівав: Ой, в Царіграді на риночку
Та й п’є Байда мед-горілочку!
Ой, п’є Байда та не день, не два,
Не одну нічку
Та й не годиночку!..
Ой, п’є Байда, все перехиляє
Та й на свого Джуру все поглядає:
«Ой, Джуро ж мій молодесенький,
Та чи будеш ти мені вірнесенький?.. »

Усе було зрозуміло з перших же слів. Груба майданна мова, грубий дикунський мотив, невитриманий розмір строф, часткова відсутність рими – от що це таке! А хто міг бути героєм цих бандитів, як не гордій Байда Вишневецький, що навіть під страхом смерті відмовився прийняти іслам і встати під прапор володаря правовірних?! І все це не враховуючи найдурнішого припущення, що на якомусь із стамбульських базарів (а може й не на стамбульському?! ) можна було запросто купити хмільні напої. Більше того – вживати їх привселюдно!!! О Великий Аллах!.. Втім, як недосконалість самої пісні й вибір її героя, так і ісламська заборона на вживання «меду-горілочки» у межах Османської імперії цікавили одноокого бранця найменше. Як і його довготелесого товариша, котрий тепер підспівував одноокому, при цьому пританцьовуючи на місці, наскільки дозволяли кайдани: А Джура ж мед-горілочку Байді підливає
Та й господарю своєму на те одповідає:
«Хоч я хлопець молодесенький,
Буду тобі, Байдо, завжди вірнесенький! »
А Байда все п’є мед-горілочку,
Не одну нічку
Та й не годиночку!
Прийшов до нього Цар Турецький:
«Ой, що ж бо ти робиш, Байдо молодецький? »
«Ой, п’ю, Царю, мед-горілочку
Та не день, не нічку, та й не годиночку! »
Тоді Цар Турецький к нему присилає,
Байду к собі підмовляє:
«Ой ти, Байдо, та славнесенький,
Будь мені лицар та вірнесенький!
Покинь, Байдо, байдувати,
Сватай мою Дочку та йди царювати!
Возьми мою Царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку! »

Як і слід було очікувати, дикуни продовжували безшабашно нагромаджувати безглуздість на безглуздість. Для чого володареві правовірних відправлятися на базар і затівати будь-які розмови з нетверезим козаком?! І навіщо особисто сватати за невірного бандита своє улюблене дитя – дочку Міхрімах… між іншим, давно вже видану заміж за пашу Рустема?! І попри все це, Сулейман мимоволі… замилувався галерниками! Чимсь невловимим нагадували вони Роксолану – не грізну султаншу, якою вона стала у літньому віці, а ту безшабашну і водночас дуже кмітливу веселунку, яка колись ризикнула самовільно позмагатися із найкращою гаремною танцівницею Олтун – і несподівано для всіх перемогла в очах султана! Бо хоча її танок був диким (якщо не сказати відвертіше – дикунським), а краса рухів не йшла у жодне порівняння з тим, що демонструвала одаліска, яка тижнями відточувала кожен жест, проте всю її переповнювала настільки іскристо-нестримна енергія, що Сулейман без жодних вагань віддав першість юній русинці… Щось подібне відчувалося і в базарних куплетах галерників, які між тим продовжували наспівувати: А Байда мед-горілочку знай собі випиває
Та й Царю Турецькому на те одповідає:
«Голова твоя, Царю, геть слабка,
Якщо думка твоя така лиха!
Твоя Дочка поганая,
А віра Турецька проклятая!
Не тобі, Царю, христіан підмовляти,
А Байду тобі в лицарях своїх не видати! »
Ой, крикнув Цар тоді на свої гайдуки:
«А возьміть же Байду добре в руки!
Возьміть же Байду, ізв’яжіте
Та й на гак ребром зачепіте! »
Гайдуки Байду взяли, ізв’язали
Та й на гак ребром зачіпали.

Тепер співала, притупуючи й дзенькаючи кайданами, уже добра половина юрби. Краєм ока Сулейман бачив, як напружився візир, а слідом за ним і всі охоронці. На відміну від султана, інші не надто добре розуміли мову русинів, але навіть їм було ясно, що нахабна пісня обшарпанців наділяла володаря правовірних, м’яко кажучи, не надто великим розумом. Незрозуміло було, як султан терпить подібні образи?! Втім, якесь неясне передчуття утримувало Сулеймана від того, щоб негайно віддати фатальне розпорядження. От уже цілих два роки минуло відтоді, як його ненаглядна Хуррем знепритомніла, побачивши утикане стрілами мертве тіло Вишневецького, занедужала, а незабаром померла, так і не приходячи до тями. Султан дотепер намагався зрозуміти, що ж сталося в той трагічний день, але марно… То, може, ця дикунська дурнувата пісня пояснить бодай щось?! Адже і його ненаглядна Хуррем, і князь Байда Вишневецький, і ці відчайдушні шибайголови, яким уже нічого втрачати (бо, виконавши свої ядучі куплети, вони можуть уже вважати себе мертвими), – люди однієї крові! Галерникам видніше… Ой, висить Байда
Та й не день, не два,
Не одну нічку
Та й не годиночку.
Ой, висить Байда та й гадає,
На вірного свого Джуру споглядає,
На свого Джуру молодого
І на свого Коня Вороного:
«Ой, Джуро ж мій молодесенький,
Чи обіцяв, що будеш мені та й вірнесенький? »
А Джура ж на господаря свого споглядає
Та й сльози за муки його проливає.
Прийшов до нього Цар Турецький:
«Ой, що ти бачиш, Байдо молодецький? »
«Бачу, Царю, три дубочки,
А на тиx дубочкаx сидять три Голубочки!
Дозволь, Царю, лучка взяти,
Щоб тобі на вечерю Голубочків зняти? »
Цар на теє головою киває,
Голубочків підстрелити Байді дозволяє.

Чергова дурість: давати лук зі стрілами повішеному ребром на гак – що за безглузді вигадки?! Які ще голуби на вечерю з рук засудженого на смерть?! І до речі, звідки міг узятися на місці страти джура-зброєносець?! Не було при Вишневецькому ніякого джури і близько!.. Однак передчуваючи скору розв’язку сюжету, Сулейман продовжував мовчати. Галерники ж дружним хором доспівали закінчення своєї відчайдушної дикої пісні: «Ой, Джуро ж мій молодесенький,
Подай же мені лучок та й тугесенький!
Подай мені тугий лучок
І стрілочок цілий пучок!
Де я мірю, там і вцілю,
Де я важу, там і вражу! »
Ой, як стрельнув Байда з лука,
То й попав Цареві поміж самі вуха!
А Царицю
В потилицю,
А Цареву дочку
В саму голівочку!
Буде ж тобі, Царю,
За Байдину кару!
Тре було тобі знати,
Як Байду карати:
Було Байді голову ізтяти,
А тіло його поховати,
Вороним Конем потоптати!

Востаннє дружно притупнули босі ноги, хвацько дзвякнули кайдани, і в залі запанувала цілковита тиша. Сулейман, великий візир й охоронці намагалися до кінця осмислити почуте і побачене, а нахабні обшарпанці поглядали на них спідлоба з переможним виглядом. Ще б пак: адже яку б люту кару не вигадали турки для них – свою справу вони зробили, прокричавши образливі дикі слова просто в обличчя володареві правовірних!.. Овва, такої образи не стерпів би ніхто у великій Османській імперії – тим паче, сам султан. Але чому ж мовчить грізний правитель?! Здавалося б, усе зрозуміло, саме час рішуче перервати цю комедію, що навіть віддалено не нагадує справжній вищий суд… Однак Сулейман, схоже, і не збирався бодай якось реагувати на все це неподобство, чим дуже здивував присутніх. А все тому, що перед очима в нього спливла жахаюча картина: його кохана дружина Роксолана, що лежить біля трупа Вишневецького ниць, в останньому своєму судомному жесті схопившись за потилицю… Ну так, зрозуміло, у грубій дикунській пісні галерників усе було вигадкою від початку й до кінця. Все це вони придумали з однією лише метою: якнайбільше піднести свого загиблого ватажка Байду, водночас принизивши володаря правовірних разом з його родиною і всією Османською імперією. Та все-таки була, була в їхній мерзенній пісеньці частка якоїсь істини, нехай і недоступної розумінню: хоча неіснуючий джура-зброєносець і не давав висячому на гаку Вишневецькому ніякого лука… більше того – хоча це саме Вишневецький помер від доброї дюжини стріл зі срібними наконечниками!.. Проте справді можна було подумати, що це саме він випустив султанші в потилицю розжарену стрілу з тугого лука, уже будучи абсолютно мертвим!!! Саме про цю правдиву обставину якимсь незбагненним чином довідалися полонені дикуни, саме цю правду вклали у фінал своїх образливих куплетів. А якщо так, то… Якщо так, то рано чи пізно про цю правду стане відомо всій Османській імперії. Сулейман згадав один із жартівливих віршів, давним-давно надісланих йому покійною Роксоланою. На жаль, він уже встиг забути його, запам’ятав лише загальний зміст сказаного: пташку, що вилетіла із клітки, можна підманити жменькою розсипаного сезаму й упіймати знов але слово, що вилетіло з вуст людських, не впіймаєш… а тим паче невловима думка, що витає від душі до душі! Очевидно, саме так буде і з цією крамольною пісенькою… – О володарю правовірних, чого це?.. Сулейман нетерпляче махнув рукою, і великий візир смиренно замовк. …Так-так, саме так станеться і з цією пісенькою! Вона вже вилетіла з вуст бандитів, що її склали, – і вже це слово не упіймати! Щоправда, їх можна закатрупити повільно й болісно всіх до єдиного – наприклад, посадивши рядком на палі або, за прикладом цього негідника Байди, підвісивши за ребра на гаках. А щоб сидячи на палях або висячи на гаках, вони не могли наспівувати мерзенне своє вигадництво, вирвати їм попередньо язики… Але це все про слова людські, а з думками, з думками як бути?! Джерело думок – голова, якщо відтяти голову, пропадає сенс саджання на палю або підвішування на гак… А тоді всі крамольники імперії скажуть: он до чого м’яко вчинив султан зі своїми ганьбителями! І з чого б це, цікаво знати?.. – О володарю правовірних, можливо, ти чогось не вловив у проспіваній ними огуді? Можливо, необхідні якісь уточнення? Сулейман перевів погляд на зігнутого в низькому поклоні великого візира. Зрозуміло, вірний служник Османської імперії безумно ризикував, от уже вдруге виводячи свого султана зі стану глибокої замисленості. Однак він, ясна річ, має рацію: все тут зрозуміло, варто швидше завершувати розгляд справедливим вироком. Втім, цього разу не настільки справедливим, як раціональним! Втім, хто ж насмілиться засумніватися?.. І змахнувши шовковою хусткою, Сулейман наказав: – Усіх цих мерзотників до єдиного зараз же гарненько відшмагати, але не забивати до смерті, і видворити негайно за межі нашої Імперії, щоб духу їхнього тут не залишилося! – Але як же так, о справедливий?! На великого візира було неможливо дивитися, настільки несподіваним виявився для нього вирок султанського суду… Втім, як і для всіх присутніх, включаючи самих галерників, що прекрасно розуміли турецьку. Що ж, якщо ніхто не зрозумів, чому з жахливими бандитами наказано вчинити так, немов із недолугими послами шановних іноземних держав, – воно тільки на краще. – Зробіть, як я повелів, – напустивши на себе кам’яно-непроникний вигляд, якомога спокійніше підтвердив Сулейман і поспішив уточнити: – Однак помилувані будуть лише ці бранці й лише сьогодні, якщо ж надалі хоч хтось насмілиться повторити почуту нами крамольну пісеньку, того слід без усяких затримок і зайвих розглядів, попередньо вирвавши його мерзенного язика, посадити на палю. І нехай кати подбають, щоб негідник якнайдовше мучився. І обвівши присутніх суворим поглядом, султан мовив наостанок: – Нехай буде так! А тепер заберіть це нахабне бидло з очей моїх геть, та швидше… * * *

Намагаючись забутися в гуркоті боїв, Сулейман І Пишний відійшов у світ інший всього лише через рік після описаних подій під час чергового військового походу на Угорщину. До кінця днів своїх великий султан так і не зміг збагнути, якою ж невидимою стрілою вже мертвий Байда вбив його обожнювану Хуррем…
Зненацька відпущені на волю козаки також нічого не зрозуміли.
Вони всього лише принесли на рідну землю пісню про смерть славетного воїна – князя Дмитра Вишневецького, прозваного в народі Байдою.
І ця сама пісня, сповнена відчайдушного молодецтва й непокори, пережила століття, надихаючи на боротьбу за рідну землю все нові покоління славетного козацтва!
Такий підсумок нашої історії…
Листопад 2011 р. – серпень 2012 р., Київ – Хургада – Сусс – Київ Додаток
Від авторів

Прекрасно розуміємо, наскільки неймовірною видається читачам наша версія, що пов’язує таких легендарних особистостей, як Анастасія-Олександра Лісовська (вона ж Роксолана, дружина Сулеймана І Пишного) та Дмитро Вишневецький (він же Байда). Насамперед, при цьому впадає в око нібито занадто мала розбіжність їхнього віку: адже згідно з найбільш розповсюдженим датуванням Анастасія-Олександра Лісовська народилася у 1506-му, тоді як Дмитро Вишневецький – у 1517 році. Отже, у момент народження майбутнього Байди майбутній Роксолані виповнилося лише 11 років… Занадто мало, щоб стати матір’ю!.. Але то лише на перший погляд. І винні у формуванні такого хибного уявлення історики, які бездумно переписують дати один в одного, не утруднюючи себе аналізом переписаного. Між тим, давайте скажемо чесно: насправді дати народження наших героїв достеменно невідомі, вони були згодом вирахувані, спираючись на датування різних фактів з їхнього життя. І тут маємо явний парадокс: адже нібито встановлено, що на момент відправлення на невільницький ринок Кафи у 1520 році Анастасії-Олександрі Лісовській уже виповнилося 16 років… Але якщо так, то вона мала би народитися аж ніяк не у 1506-му, а щонайменше у 1504 році! Можливо, навіть у 1503-му… Стати ж матір’ю у 13—14 років у XVI сторіччі було цілком нормальним явищем. Така сама «розкиданість» дат супроводжує й решту героїв нашого роману. А тому… все можливо, стверджуємо ми й закликаємо читачів поринути у вир подій слідом за нами, скромними українськими письменниками…
Олена і Тимур ЛИТОВЧЕНКИ Київ, 27 листопада 2011 року Хронологічна таблиця років життя та смерті героїв і фігурантів роману «Кинджал проти шаблі», а також деяких подій XVI століття

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 9 10 11 12 1314