Annotation 8 страница

Тим часом, рід Вишневецьких поступово зубожів. Іван Михайлович дедалі частіше вертався з походів з порожніми руками – але ж, окрім Дмитра, у сімействі було три дочки й два сини, яких треба було в люди виводити!.. Князь усе ще сподівався представити свого обожнюваного первістка королеві Сигізмунду у всьому належному блиску, але грошей і часу на візит катастрофічно бракувало.
У 1536 році померла княгиня Анастасія. Тоді виснажений походами Іван Михайлович одружився з Магдаленою Деспотівною Бранкович… до речі, тим самим розраховуючи поправити своє матеріальне становище й заразом поміняти похідне життя на осідле. Мачуха виявилася сварливою й жадібною, намагалася привернути увагу батька лише до себе. Родину роздирали чвари, які поволі розпалювала нова княгиня.
Не маючи сил терпіти настільки гнітючу атмосферу, прагнучи ратних подвигів, Дмитро сколотив невеликий загін із чотирнадцяти воїнів і покинув рідні місця. Почали лихі дружиннички, щоправда, з набігів на території особливо ненависних сусідів і браконьєрства в королівських лісах… Жити ж якось треба!
Зате 1538 року княжич приєднався до ротмістра Бернарда Претвича й присвятив себе справі боротьби з татарськими набігами. Так почалася військова кар’єра Дмитра Вишневецького. Глава 11
Зиґзаґи долі

Вавельський замок, Краків, столиця королівства Польського, весна 1543 року. Увечері король розбирав пошту в своєму кабінеті. Біля ніг Сигізмунда Старого на вовчій шкурі примостився вірний блазень Станьчик. У двері тихо постукали. – Заходь, хто там є! – голосно крикнув блазень, зображуючи господаря. За що, зрозуміло, негайно дістав легкого потиличника. У кабінет зазирнув дворецький і доповів: – Ваша королівська величносте, прибув маршал Петро Кмита. – Так, я чекаю на нього, – підтвердив Сигізмунд. Маршал стрімко влетів у кабінет, замість належного за етикетом вітання недбало кивнув кучерявою головою й без подальших церемоній заговорив: – Низесенько кланяюся, Ваша королівська величносте. Я прибув негайно ж, тільки-но ваш посильний передав мені… Король нетерпляче махнув рукою, даючи зрозуміти, що не має потреби в детальних поясненнях, і заговорив неголосно, дещо ліниво: – Я хотів би одержати від тебе певну інформацію. Мені тут барський староста Бернард Претвич днями відзвітувався про свої дії щодо оборони довірених його опіці територій. Зокрема, доповів про такого собі Дмитра Вишневецького, якого вихваляє за сміливість і молодецтво. Стверджує, що цей хвацький воїн уже командує невеликим загоном, але під його руку варто віддати цілу армію. Як тобі, а?.. От я й хотів би довідатися, що ти чув про цього самого Дмитра Вишневецького. Про згаданого воїна Кмита нічого не знав, зате добре пам’ятав слова королеви Бони, котра скаржилася на якогось молодого нахабу з родини Вишневецьких, що разом зі своїми людиськами регулярно полював у її лісах, безпринципно порушуючи межі володінь ясновельможної особи… – Не пригадую я щось такого полководця. Однак маю зауважити Вашій величності, що останнім часом розвелося вже занадто багато вискочок, які й шаблю-то в руках тримати не навчилися, а вже про староство мріють. – А я, між іншим, зовсім не про це запитував. І навіть не думав на службу Дмитра Вишневецького наймати. Кмита зрозумів, що бовкнув зайве. Втім, не дивно: при одній думці про красу королеви Бони його захльостували найполум’яніші емоції. – Але з твоїх слів випливає, дорогий маршале, що в цієї людини тільки те й на думці, як би староство одержати? – тим часом замислено поцікавився Сигізмунд. – Так, Ваша королівська величносте. І ще я вважаю, що Дмитро Вишневецький занадто молодий для настільки відповідальної посади, – мовив маршал. – Стривай-но, стривай! Але ти щойно стверджував, що не знаєш нічого про цю людину, а зараз упевнено розмірковуєш про його вік. Що б це означало? – здивувався король. – Ваша величносте, я й правда не знайомий із цим… як його?.. Так, із Дмитром Вишневецьким! А щодо посади старости просто зробив припущення, – спробував виправдатися маршал. – Дивно все це, дуже дивно… – Ще б пак! Я перший готовий підтвердити, що дуже навіть дивно, – відгукнувся з вовчої шкури Станьчик. Сигізмунд знову стукнув блазня по сивій потилиці, потім пройшовся по кабінету туди-сюди й мовив, розглядаючи гострі носи своїх скромних домашніх черевиків: – Я тут уже цікавився Вишневецьким, і мені відповіли те ж саме, слово в слово. Начебто вам обом відповідь надиктували… Я знаю тебе, маршале, як людину чесну й відкриту, тому очікував одержати інші відомості, а не вже відомі. Було помітно, що король розчарований. – Ваша величносте, але якщо ви одержали однакову відповідь від двох різних людей, то на цього молодика навряд чи варто звертати вашу дорогоцінну увагу, – чемно зауважив Кмита й ризикнув уточнити: – А хто був той, інший, від якого?.. – Ви слово в слово повторили все, що я чув від примаса Ляського, який нещодавно відвідав мене. – Ляський?! Але це неможливо! – От і я так кажу, – підтвердив король. – І я, і я! – задерикувато підтакнув блазень, гримасуючи й дзенькаючи бубонцями, нашитими на комір блазеньського вбрання. – Він же… Та він же не міг!.. І він говорив те ж саме?! – Кмита не приховував подиву й розгубленості. – Так. – І Ваша величність слухали його? – А чому б ні! Адже він не заради себе це говорив. – Не заради себе це говорив… – пробурмотів Кмита. – Не заради себе, не заради себе! – передражнив блазень. – Ну то добре, припустимо, ваші думки збіглися зовсім випадково, – махнув рукою Сигізмунд. – Отже, пане маршале, ти не хотів би, щоб Вишневецькому дісталося староство? – Не заслужив він цього, – кивнув Кмита. – У кожного магната має бути своє військо. А ще ж можна скликати посполите рушіння^[37]. Загалом, захисників у королівства Польського не бракує. – Цікаво, цікаво… Воістину, ти не приховуєш від мене своїх думок, пане маршале. Ну що ж, іди собі. – Завжди готовий виконувати накази Вашої королівської величності! Я радий, що зміг щиро висловити все те, що в мене на серці. Тепер Кмита схилився в низькому поклоні, Сигізмунд махнув рукою. Коли маршал вийшов, король весело звернувся до блазня: – Ти бачив, дурню, бачив?! Що скажеш, а?! – Славетний маршал намагався брехати й вивертатися, немов дрібний злодюжка, упійманий за руку на базарі, – констатував Станьчик. – Саме так! Тим часом, я завжди вважав, що він занадто прямолінійний і відвертий, коли не треба. А тут отаке!.. – Мілорде, розглядаючи півня, не можна забувати про курку, – з напускною глибокодумністю мовив блазень. – Як накажеш тебе розуміти? – насторожився Сигізмунд. – Вся справа у твоїй королеві: Кмита просто молиться на неї! – І чи давно?.. – Від дня її приїзду в замок. – Дуже мило… – Вишневецькі – рід шляхетний. Цього самого Дмитра не дістали із бруду, як деяких інших. Та й Претвич характеризує його як відважного й спритного вояка. Може, йому заздрять – а, мілорде? – Ти думаєш?.. – Сигізмунд здивовано позирнув на блазня, високо задерши ліву брову. – Не хочуть визнавати таланти сміливого парубка, ото й усе! – Станьчик криво посміхнувся. – Така вже несправедливість нашого світу, о мій королю. Ти й сам поміркуй, мілорде, ким легше керувати: розумними чи дурнями?! От тому-то розумних у нас мало, а блазнів забагато! Їх при твоєму дворі розвелося стільки, що я вже побоююся, як би мене не замінили цілою зграєю низькопробних підлиз. – Можеш не боятися, мій старий вірний дурню, ти винятковий, – похмуро мовив правитель. – Ну так, розумію: я старий роками, тебе давним-давно прозвали Сигізмундом Старим… Ми підходимо один одному так само, як лівий і правий чоботи, я розумію. – Так чого ж ти боїшся? – Річ у тім, мій королю, що ті нові блазні, суперництва яких я час від часу побоююся, набагато більш покладливі та слухняні, ніж я, твій старий вірний дурень. Та й королева їх більше любить… – Замовкни, ти надто знахабнів! – приструнив король Станьчика. – Такий привілей усіх дурнів! – вигукнув той і голосно розреготався.
Польські землі, літо 1543 року. Дмитро Вишневецький не знав, як бути. Те, що Бернард Претвич робив для захисту довірених його опіці земель, дуже правильно – однак цього явно недостатньо! Сенс зведення численних прикордонних сторожових постів губився просто на очах: розгадавши цей задум, татари проникали тепер на територію Польщі й Литви не величезною ордою, а невеликими кінними групками. Отже, для захисту південно-східних територій потрібні не окремі дружини й посполите рушіння, що мобілізовувалося у випадку крайньої потреби, а добре навчена армія, і молодий княжич готовий був її очолити. Але на створення й утримання постійного війська потрібні кошти. А де їх взяти?! Хіба що Його королівська величність розщедриться… Минали дні й місяці відтоді, як Бернард Претвич відправив до Кракова свій звіт, але відповіді Сигізмунд не давав. Лише з королівської канцелярії прийшло коротке повідомлення, що звіт розглядається найуважнішим чином, але рішення про долю Дмитра Вишневецького все не приходило. То, можливо, король не одержав усіх паперів?! Або ж не вважав за потрібне запросити на службу невідомого йому воїна?! Хтозна… Дмитро вирішив поговорити про цю справу з батьком. Розпрощавшися з Претвичем, відправився у Вишнівець. По дорозі так і сяк уявляв, що саме скаже князеві Івану Михайловичу. Думав, як би обставити свою пропозицію, щоб не скривдити його. Дуже розраховував на підтримку княгині Магдалени: та просто мріяла, щоб старий князь остаточно полишив оборонні вилазки на ординців, що час від часу проривалися на їхні землі, й засів удома. Переживаючи за долю своїх грандіозних планів, Дмитро мчав додому у скаженому темпі, майже не відпочиваючи. Лише відчувши, що і його козаки, і навіть коні знесилені, погодився зробити вимушений привал. Ледь розсідлавши коня й сердито відсунувши нашвидкуруч зібрану їжу, піднесену вірним Охрімом, княжич буквально звалився в стіг запашного сіна на околиці безвісного хутора. Тут і забувся в тривожному сні… А наснився йому рідний Вишнівець, охоплений вогнем. Татари грабували садибу, вбивали людей. Дмитро бачив усе немовби з верхівки високої ялини, але спуститися звідти на землю й допомогти нещасним чомусь не міг. Він виглядав батька, але його ніде не було видно. От кляті ординці погнали геть зв’язаних попарно й короткими низками бранців, але серед них його рідних і близьких також не було. Де ж усі вони?! Вціліли чи ні?! Дмитро намагався розгледіти обличчя вбитих і поранених, але навіть серед них не виявив батька. Що ж сталося?! Можливо, князь у поході й ні про що не здогадується… Потрібно поспішати!!! А раптом батько повернеться із чергової вилазки втомленим і вимотаним, як часто траплялося в останні роки, і, навіть не відпочивши як годиться, одразу знову кинеться переслідувати бусурман?! Цього не можна допустити!!! Прокидайся!!! Прокидайся, Дмитре, твоєму батькові загрожує небезпека, його потрібно врятувати!.. Княжич опам’ятався геть спітнілим. Козаки мирно хропіли, хто де впав, підкошені неймовірною втомою. Схиливши голови низько до землі, дрімали стоячи коні зі спутаними ногами. Відпочивала й сама природа. Над невеликим болітцем на відстані розстелився вранішній туман. Все тихо й мирно… Дмитро мимоволі замилувався краєвидом. Але, може, весь цей спокій оманливий, і бусурмани зовсім поруч?! А в них – полонений батько… То де ж правда: у жахливому сні чи в ідилічному спокої раннього ранку?.. Поки княжич міркував, небо посірішало, потім налилося блакиттю, і через обрій повільно виплив великий вогненний диск сонця, який птахи зустріли радісним щебетанням. Над лугом здійнявся пухнастий туман: це під дією спекотних ранкових променів роса випаровувалася з трави й квітів. Пора їхати. – Підйом!!! – різко скрикнув Дмитро. За кілька хвилин загін уже нісся далі. До Вишнівця під’їхали вже під вечір. Ще здаля відчули недобре: у повітрі пахло згарищем. Пришпорили коней… Маєток дійсно виявився розграбованим і спаленим. Що не зуміли знищити татари, те з’їв вогонь. Дмитро метався попелищем як очманілий, сподіваючись відшукати хоч когось живого. Нарешті біля місця, де колись стояла невелика дерев’яна церківка, помітив купку людей і спрямував коня в їхній бік. Це виявилася батькова двірня. Угледівши вершника, перелякані челядники кинулися врозтіч, але упізнавши старшого хазяйського сина, повернулися й обступили його з усіх боків. – Княжичу, лихо яке! Татарва напала на світанку, коли усі ще спали. Одразу ж підпалили будинки, люди вибігали на вулицю – просто під град стріл, до ординців у руки. Хто встиг – укрився в храмі, але мало хто зумів урятуватися… – Що з моїми? – коротко запитав княжич. – Мачуха ваша з дітьми за день до нальоту відправилася до родичів, тому нічого сказати про неї не можемо. А от батько ваш Іван Михайлович прибув з походу, коли татарський слід уже й прохолонув. І одразу кинувся в погоню. – Як давно це було? – передчуваючи недобре, поцікавився Дмитро. – Та ранком того клятого дня й було! Учорашнім ранком, тобто… – Чи багато лишилося в живих? – Та ото всі, кого бачиш! Вогонь був навкруги, хто від вогню врятувався та від стріл увернувся, того татари в полон захопили. Садибу вашу пограбували, все добро вивезли, а потім ще й підпалили… Горе яке! Княжич слухав голосіння переляканих челядників, а перед очима вставали одна за іншою картинки нічного жахіття. Невже ж усе сталося саме так?! Сповнений дурними передчуттями, він хотів відправитися на пошуки батька негайно, однак козаки на чолі з Охрімом резонно заперечили: кидатися невідомо куди просто зараз – цілковита нерозсудливість! Так можна тільки коней загнати, а де інших відшукаєш після набігу ординців?! А піші кінноту не наздоженуть – навіть якщо врахувати, що татарські вершники йдуть із здобиччю та бранцями… До того ж, раптом цілий і неушкоджений князь Іван Михайлович повернеться додому вже цим вечором?! Визнавши розумність таких доводів, княжич знехотя підкорився. День минув у тяжкому очікуванні, але так нічого й не змінилося: ні батько, ані хтось із його дружини не повернувся, тому наступним ранком вирушили на пошуки. На слід батька натрапили досить швидко. Отут князь улаштував привал, потім пішов невірним шляхом… Потім повернувся на підозріле місце, знайшов справжній шлях відходу бусурманів. Нарешті, нарвався на засідку: ще вчора з татарами билися. Полягло багато народу… Серед гори трупів виявили єдиного напівживого дружинника. – Де мій батько? – насамперед спитав княжич після того, як пораненого привели до тями. – Князь у саму гущавину бою ринувся, ми за ним ледве встигали, – відповів той. – Потім мене підстрелили, я з коня впав. Тільки й бачив, що Івана Михайловича теж стрілою зачепило… А що там далі сталося, мені невідомо. – Подбайте про нього, – наказав Дмитро й разом з Охрімом заходився уважно обстежувати околицю, щоб зрозуміти, куди ж тягнуться сліди. Зниклого шукали ще тиждень, але так і не знайшли. Довелося вертатися в розграбований Вишнівець. На щастя, пізніше старші діти дійсно знайшлися в родичів батька, натомість доля Магдалени Деспотівни й її дітей, а також самого Івана Михайловича залишалася невідомою. Втративши всіляку надію на самостійне повернення батька в розграбоване бусурманами родове гніздо, Дмитро повідомив короля Сигізмунда про те, що його вірнопідданий васал князь Вишневецький з більшістю домочадців, мабуть, потрапив у татарський полон. Низенько просив государя посприяти в його пошуку і звільненні. Але король нічого не відповів, домогтися ж особистої аудієнції у Сигізмунда не вдалося. Тоді княжич відправив запит про батька кримському ханові Девлет-Гірею, а після деяких коливань – навіть володарю Османської імперії Сулейману Пишному! Благав повідомити хоча б, де перебувають його рідні. Як не дивно, на початку 1544 року надійшла відповідь від володаря правовірних: «Доля князя Вишневецького і його родини нам невідома». Ясно й коротко, однак було видно, що османський владика виявив повагу, що личить ситуації, до долі заморського князя. А от татарський хан промовчав… Поки тривали пошуки й розсилалися запити, Дмитро вирішив відновити спалену садибу, але для цього були потрібні гроші. Отут княжич і згадав про будинок у Вільно, що колись належав покійному князеві Сангушку – першому чоловікові його матері Анастасії – й який вона успадкувала після раптової смерті чоловіка. Дмитро поспішив заявити права на цю власність для того, щоб вигідно продати її, але у нерухомості раптово з’явився новий господар – князь Чарторийський. Почалася нудотна судова тяганина… Після тривалих митарств Дмитро одержав привілей на маєток Вонячин на Поділлі. При цьому княжич не забував відправляти все нові звернення до хана Девлет-Гірея з приводу батька. Зрештою, кримському владиці це, мабуть, набридло, і він поскаржився на надокучливого прохача своєму сюзеренові. Розчулений наполегливістю молодого княжича, Сулейман не осадив його запалу, а навпаки, посприяв у пошуку зниклого князя Вишневецького і його сімейства. І от Дмитро нарешті одержав довгоочікувану звістку про те, що батько його перебуває у полоні у фортеці Перекоп. Княжич негайно попросив дозволити їм побачення. Тепер відповідь від хана Девлет-Гірея надійшла без затримок, послання правителя закінчувалося наступним чином: «Підстави для вашого прохання, священні й шановані усіма людьми у всіх країнах, без сумніву, будуть прийняті нами до уваги». Озброївшись листами султана Сулеймана й хана Девлет-Гірея, Дмитро прибув до Перекопу саме в той день, коли у фортеці збиралися позбавити життя небезпечних злочинців, серед яких був і князь Вишневецький. Зрозуміло, страту Івана Михайловича відклали, побачення із сином дозволили. А через кілька днів знатного бранця й зовсім звільнили, оскільки із самого Стамбула щодо нього надійшло якесь таємне послання. Увечері того достопам’ятного дня княжичеві Дмитрові було велено відправлятися у Вишнівець і там чекати на повернення батька. І ще про одну вражаючу, навіть більше того – неймовірну річ довідався при цьому княжич: виявляється, на рішення володаря правовірних – султана Сулеймана Кануні щодо долі князя Івана Вишневецького, який перебуває в татарському полоні, значно вплинула його дружина, названа Роксоланою. І це ім’я вимовлялося з незмінним трепетом.
Вишнівець, осінь 1544 року. Незавидне становище хворого старого воїна в татарському полоні й пряма загроза страти нажахали княжича. Він уявляв батька пораненим, хворим, згасаючим у муках тілесних і сердечних. Дорікав собі за злочинне нехтування обов’язками сина. Літо добігло кінця, дерева пожовкли, птахи зібралися у вирій. Отоді лише князь Іван Михайлович повернувся з полону. Прибув похмурої осінньої днини ближче до вечора в супроводі тихого дощику. Прийшов пішки, без коня. Двірня злякалася, побачивши його, хоча й упізнала з першого погляду. Здавалося, додому повернулася зовсім інша людина: не могутній, сповнений сил і енергії воїн, а глибокий старець зі згаслим поглядом, вкритим сірою курявою обличчям, впалими щоками, збудженими страждаючими очима, у яких, однак, не було скорботи, а лише сама тиха радість – добродушна, стареча, терпляча, всевідаюча і всепрощаюча. Князь насилу пересував ноги, виглядав хворим і дуже втомленим. І надзвичайно тихим: він немовби прийшов із сусідньої кімнати – ніякого вітання, ніяких запитань, ніяких розповідей. Вимовив лише: «Як я втомився… Хочеться відпочити». Від запропонованої челядниками допомоги відмовився. Сам пройшов у відбудований наполовину будинок (назвати який замком або палацом язик не повертався), сам відшукав одну зі спалень, скинув шапку й чоботи, попрямував до ліжка. Тільки тут, немовби спохопившись, підійшов до віконця, неголосно сказав збентеженому слузі, що тупцював надворі: – Дивись мені, Прохоре, нікому не кажи, що я повернувся. Потім упав на ліжко не роздягаючись. Попри смертельну втому, сон не приходив. Через якийсь час князь сів і повільно обмацав своє обличчя. Подумки уявив самого себе збоку: побитий життям сивобородий старець… Яке відношення має він, могутній князь Вишневецький, до цієї чужої здичавілої людини?! І все-таки це він і є… Дуже втомлений, дещо байдужний до всього, непоказний чоловік, що тільки-но повернувся з полону. За великим рахунком, він не має нічого проти себе отакого – нового, досі невідомого. Навіть більше того, він собі чимсь подобається! Щось таке з’явилося в його вигляді, чого не було в колишнього Івана Михайловича: задоволеність?.. урівноваженість?.. А може статися, мудрість?! У всякому разі, від колишньої його самовпевненості не залишилося й сліду. Тому хоча в нинішньому своєму вигляді князь Вишневецький був набагато жалюгіднішим і слабшим, ніж колись (і до того ж явно хворим), з ним тепер, звісно, легше було порозумітися. І це, мабуть, навіть добре! Закінчивши досліджувати себе, Іван Михайлович сухо розсміявся, трусонув головою, потім знову ліг на ліжко і тепер уже міцно заснув. Наступного ранку у Вишнівець примчав схвильований Дмитро: – Батьку, мені передали, що ви повернулися, і я одразу ж… – От же Прохор, от же базіка! Я ж сказав, щоб нікому… – незлобливо промурмотав князь, але син перервав його: – Хвала Богові, батьку, я дочекався вашого повернення! Я такий щасливий… – І я теж щасливий, синку. Іван Михайлович розкрив обійми, Дмитро пригорнувся до нього, як у дитинстві. Хоча він уже бачив батька в татарському полоні в день відстрочки страти й хоча Прохор як міг підготував його до нинішньої зустрічі, але все-таки після побачених змін серце княжича защеміло. Дмитро подивився батькові в очі. Він теж побачив не тільки жалюгідне зів’янення рідної людини, але й цю зненацька приємну врівноваженість, нескінченну смиренність і доброту. У зовнішності людини, що дуже змінилася, трохи навіть чужої, з’явилося щось відсторонене. Дмитрові здавалося, ніби перед ним було лише немічне тіло, душа ж пішла геть від дійсності й тепер подорожує заплутаними тропами мрій. А може, вона вже на порозі дверей, що ведуть в інший світ?! – Ви хворі? – запитав княжич дбайливо. – Так, хворий. Я був поранений, синку, і я… – Що? – Я переоцінив себе, не розрахував сили. Тому мені було соромно, неймовірно соромно увесь той час, доки… Ну, ти ж розумієш, ти розумна людина, синку! Я так пишаюся, що в мене такий син… – А я пишаюся вами, батьку. – Ні-ні, облиш, облиш… Ти про щось запитав? – Та начебто ні… – Дмитро наморщив чоло, намагаючись зрозуміти, що батько має на увазі. – Ну добре, синку, не звертай уваги. Я тепер увесь час забуваю, про що мова. Забуваю й заговорююся, просто чортівня якась. Але от із твоєю матір’ю погано вийшло, дуже погано. Було дуже боляче, але… Невиразне бурмотіння князя згасло в посмішці, потім Іван Михайлович зненацька дико розреготався й з хитрим виглядом повідомив: – Так-так, тепер я знаю, знаю! І мені знов добре. – Ви багато страждали? – запитав княжич про очевидне, аби тільки щось запитати. За великим рахунком, він просто злякався, що в полоні батько схибив розумом. Тільки б не це, Господи, тільки б не божевілля!.. – Страждав?.. Князь вирячився на сина потьмянілими вицвілими очима, потім мовив: – Так, мабуть, страждань було досхочу. Але бачиш, синку, страждання – це добре! Вони мене напоумили. Коли ти з’явився, щоб урятувати моє нікчемне життя, мені довелося зціпити зуби, настільки було соромно перед тобою. Однак тепер це зовсім минуло. Дмитро поклав руку батькові на плече, той одразу замовк і, посміхнувшись, заплющив очі. Тоді княжич вийшов на двір і, покликавши Прохора, наказав коротко: – Лікаря сюди, швидко. Коли ж повернувся в будинок, Іван Михайлович мирно спав, сидячи на лаві й притулившись спиною до стіни. Дмитро гукнув челядників, вони перенесли князя на ліжко. Тут прибув лікар, але будити старого не наважився. Разом з ним Дмитро дочекався, доки князь відіспиться, тільки тоді лікар оглянув його й, відвівши княжича вбік, тихесенько шепнув одне лише слово: «Безнадійний…» Наступні два тижні Іван Михайлович поступово згасав, немов свіча, що догоряє. Про історію його останнього походу ніхто ніколи не дізнався до кінця. Дещо він розповів уривками, про дещо можна було здогадатися без усяких слів. Часто князь лежав, зовсім байдужий до всього оточуючого. Іноді його била пропасниця, тоді він невиразно бурмотів, а коли приходив до тями – одразу ж кликали Дмитра. Деякі уривки розповідей і визнання передав княжичеві Прохор, що невідступно перебував біля хворого в той час, коли син змушений був відлучатися у найбільш термінових справах. Загалом, занедужав Іван Михайлович ще до того, як потрапив у полон. Він переслідував татар, хоча був важко поранений і в запалі битви відірвався від своїх людей. Їхав нічним лісом просто так, навмання, втративши в пітьмі сліди ординців. Знесилівши, звалився з коня в невеликий, але швидкий струмок і до ранку пролежав у холодній воді. Під час падіння зламав руку й вивихнув ногу, відтоді вони нестерпно нили. Отямившись від забуття, князь хотів повернутися назад до дружини, але через сильний біль навіть не зміг піднятися. Його загін прочісував ліс у марних пошуках господаря, а Іван Михайлович не міг навіть крикнути, бо втратив голос… Свої його не знайшли, зате побачили татари. І тепер йому соромно за виявлену слабість і дурість… Загалом, за все! Остаточно усвідомивши причину хвороби батька, Дмитро підійшов до його ліжка й мовив якомога м’якіше: – Батьку, прошу вас не думати про все, що сталося! Було це чи не було – яка різниця?! Головне, що ви повернулися, я такий радий цьому, мені так бракувало вас!.. Я щодня думав про те, як би розшукати вас, і все! Іван Михайлович покивав сивою головою: – Ну, невелика була би втрата, якби не знайшов. Дмитро, чиє серце палало одночасно від горя й любові, повільно схилився до батька, торкнувся губами його волосся й чола, прошепотів йому на вухо: – Пробачте заради Христа, я раніше не наважувався сказати вам цього. Хоча повинен був сказати, ще відвідавши вас у Перекопі. Дозвольте ж пояснити вам сьогодні, як сильно я вас люблю, чим ви були для мене завжди, в усі дні мого життя! Для вас це не має такого значення: ви звикли до любові, вас любили й шанували багато хто. Для мене ж усе інакше: моє життя бідне на любов, мені весь час бракувало уваги. Іван Михайлович беззвучно посміхнувся, і підбадьорений його посмішкою княжич продовжив: – Моя мати Анастасія завжди любила молодших дітей, але не мене. Ваша мати – моя бабка Тетяна – ненавиділа мене й інакше як байстрюком не називала. Дід мій Семен Олізар, відвідуючи нас, виявляв до всіх моїх сестер і братів любов і турботу, мене ж намагався не помічати, при зустрічах завжди відвертався або дивився на мене з якоюсь відразою. Я не розумію чому, за що?! І тільки ви, батьку, виявляли до мене любов і увагу. Ще дитиною я лічив дні й години до зустрічі з вами. Може, я несправедливий до всіх цих людей, моїх родичів, хоча за вжди дуже намагався бути до них терплячим. Однак якщо я все ж таки довідався, що таке любов, то лише завдяки вам, батьку! Ви не знаєте, що це означає для мене, але це немовби квітуче дерево в дикому полі. Вам одному я вдячний за те, що серце моє не всохло, що в ньому залишилося місце, здатне прийняти милість. Коли ви потрапили в полон, я писав королеві Сигізмундові й кілька разів намагався домогтися в нього аудієнції, але Його величність навіть не вважали за потрібне прочитати мої прохання, не те щоб прийняти й вислухати мене. Я відправляв запити до татарського хана Гірея, але відповідей не одержав. Зрештою, написав самому турецькому султанові Сулейману, просив, благав, вимагав повідомити, де перебувають мої батьки. І цього разу одержав відповідь, потім ще одну. Отак я відшукав вас. Султан був настільки розчулений моєю наполегливістю, що дозволив побачення з вами, а потім навіть розпорядився, щоб вас відпустили з полону без жодного викупу. Тепер Іван Михайлович посміхався дещо зніяковіло. Тихим спокійним голосом, який бував у нього в години просвітлінь, сказав: – Коли ти врятував мене від страти, у той самий день я надзвичайно зрадів. Тепер бачу, що це сталося недарма: ти справді любиш мене, синку! А я завжди любив тебе… – Ти думаєш про смерть? – зненацька запитав Дмитро. – Так, ясна річ. Але ще більше думаю про те, що вий шло з мого життя… і про щастя. Адже я був щасливим, синку!.. А смерть? Що ж, це цікаво. – Чому цікаво? – здивувався княжич. – Мабуть, це виглядає нерозумно… але мені дійсно цікаво. Смерть цікава тому, що я все ще мрію опинитися на шляху до твоєї матері. Я вірю, що смерть – це велике щастя… Так-так, щастя! Таке ж величезне, як щастя першого кохання. Не можу позбутися думки, що там, за порогом життя, мене нарешті зустріне твоя мати… Голос князя почав слабшати, погляд потух, він забелькотав щось зовсім невиразне. Дмитро зрозумів, що батько стомився, і полишив кімнату хворого. Кілька наступних днів вони не розмовляли, потім княжич знову побачив батька бадьорим і усміхненим. Побачивши сина, Іван Михайлович пожвавішав і попросив вислухати його. – Хочу розповісти, синку, про твою матінку, для мене це надто важливо! Дмитро хотів перервати хворого, не розуміючи, що нового той може повідомити про свою покійну дружину – княгиню Анастасію. Однак батько лише махнув рукою, закликаючи не переривати, і продовжив: – Вона, синку, була найкрасивішою жінкою, яку я будь-коли знав і кохав. Я читав їй вірші, я готовий був сидіти все життя біля її ніг. Я хотів знову побачити цю надзвичайну жінку, хотів ще раз бути щасливим з нею… Але, на жаль, це неможливо: я втратив її, втратив у цьому світі, тому дуже сподіваюся з’єднатися з нею за його порогом! Усе, що залишилося від твоєї матері, – це невеликий кинджал. Колись перед розлукою я подарував їй цю штучку, потім кинджал повернувся до мене. Запитай у Прохора, синку – він передасть тобі цю пам’ятку… Отож, із втратою коханої я зазнав першого сердечного болю. Я розумів: щоб возз’єднатися з нею, потрібно лише померти, але в мене був ти, і я не міг дозволити собі подібної розкоші. У полоні я осягнув усю глибину мудрості людської, тому близька смерть не лякала, а втішала мене. Я все життя відчував сильний сердечний біль, що гнав мене у нові й нові військові походи. Бив татар, не щадячи ні себе самого, ані своїх дружинників, але той щемливий біль не вщухав. Він наздоганяв мене й під час боїв з бусурманами, і навіть уві сні! Мене переслідували жахіття. Немовби я лежу, а в грудях щось нестерпно палає, я пручаюся, кричу, але раптом лунає чийсь сміх і голос, якого я не чув давним-давно. Це був голос твоєї матері, синку, високий, чарівний, сріблясто-чистий голос!.. Дмитро зрозумів, що батько марить наяву, оскільки голос його покійної дружини – княгині Анастасії – був низьким, грудним. Та й особливої прихильності до дружини Іван Михайлович ніколи не виявляв. Однак батько й цього разу не дозволив перервати себе: – І тоді я побачив, що кохана тримає в руках моє серце! При цьому сміється й вимовляє ніжні слова… Жахіття завершувалось, але кохана однаково не зникала. Іноді вона була поруч зі мною, або раптом нагорі, поміж хмар на небі з’являлося її обличчя – велике, біле й сумне. Пробач же мені, синку, що своє життя я присвятив не тобі, а помсті татарам за її загибель… Після цих слів погляд князя раптово згас, він відвернувся до стіни й одразу ж мирно заснув. Княжич зітхнув і навшпиньках вийшов зі спальні. Останні слова про помсту за смерть княгині Анастасії, що полишила цей світ зовсім природно й без найменшої провини ординців, беззастережно свідчили про тихе божевілля батька. Дмитро не знав, яким ще маренням обдарує його помираючий. Він боявся нових «визнань» Івана Михайловича… але все-таки не міг нічого вдіяти з собою! І коли наступного дня Прохор знову покликав його, кинувся до батька щодуху. Князь зустрів його все тією ж променистою безтурботною посмішкою, сповненою доброти й вищої мудрості: – От що іще хотів сказати тобі, синку… Якось я почав забувати твою матір, але тоді вона сама нагадала про себе. Мені було дуже боляче, немовби звірі люті гризли мене зсередини. А тепер… Іван Михайлович охнув і продовжив: – Мій дорогий, обожнюваний синочок, я не можу чекати до завтра! Я повинен попрощатися з тобою, а на прощання розповісти все. Послухай мене хоча б ще трохи, адже я хотів повідати тобі дещо про матір… Але тут мова князя зробилася невиразною. Приголомшений Дмитро схилився до самого обличчя батька, щоб розібрати його слова. Деякі чув досить добре, деякі доволі невиразно… Погано те, що це були однаково лише окремі слова, зв’язані нерозбірливим бурмотанням. А от змісту сказаного княжич так і не зрозумів. Зненацька хворий завмер, потім цілком осмислено глянув синові прямо в очі, звів брови до перенісся й із суворістю, настільки властивою колись грізному князеві Вишневецькому, запитав: – Як же будеш помирати ти, Дмитре, якщо у тебе немає кохання?! Без кохання померти не можна. Це зле… Таким був останній сплеск згасаючого розуму. Два наступні дні Дмитро провів біля ліжка батька, день і ніч спостерігаючи за ним. Почуте від Івана Михайловича напуття смолоскипом горіло в серці княжича. Нарешті він покликав того ж таки старого Прохора на прізвисько Копил (який, подейкували, колись служив Семенові Олізару, але після його смерті пішов служити до Івана Вишневецького) й наказав принести кинджал, про який розповів батько. Варто було вкласти цю зброю до рук хворого, що лежав нерухомо, як очі його широко розплющилися, по тілу пробігла судома. Він широко роззявив рота, глибоко вдихнув, немовби збирався щось прокричати… але наступної ж миті випустив дух. Розтиснувши мертві пальці, княжич взяв кинджал, повертів так і сяк і не знайшов у ньому нічого надзвичайного. Здається, черкеська робота, тільки й того… Дмитро не пам’ятав, щоб його мати хоча б раз тримала в руках будь-яку зброю. Втім, якщо батько на смертному одрі сказав, що кинджал належав княгині Анастасії – отже, так воно і є! * * *

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒