Annotation 12 страница

Роксолана помилилася лише в одному: Вишневецький утопив настільки коштовний трофей, як захоплені гармати, не у Дніпрі, а у фортечному рові. Адже дістати їх звідти було набагато легше, ніж з річкового дна… Що князь і зробив тихенько, коли пристрасті навколо замку на Малій Хортиці вщухли.
Надалі захоплені у татар гармати служили йому вірою і правдою. Й разом з ними Вишневецький виніс із усього, що сталося, серйозний урок – не надто довіряти Сигізмундові ІІ Августу, що звелів козакам здатися на милість клятих бусурман!
Ще одним (причому найнесподіванішим! ) підсумком усієї цієї історії було прізвисько Байда, яким нагородив хороброго князя народний поголос. Спочатку Вишневецький сумнівався, чи це добре, якщо родовитого шляхтича зі славетного герба Корибутів простолюдини нагородили прізвиськом відповідно до назви дніпровського острова?! Але мудрий Охрім сказав із цього приводу коротко: «Не хвилюйся, князю, наш народ уже якщо скаже, то як зав’яже!.. » – і Дмитро Іванович поступово упокорився. І навіть потайки почав пишатися цим дивним прізвиськом.
І ще: саме після того, що сталося, погляди князя поступово звернулися на північний схід, на колишнє Велике князівство, а з 1547 року – царство Московське… Може, з тамтешнім правителем йому пощастить більше?! Глава 18
Блудний князь

Околиця Москви, початок осені 1557 року. – Охріме, а ти що скажеш: вірно я вчинив чи ні? Коні везли їх по широкій дорозі, що пролягала між скошених ланів і невеликих дібров. Козаки, що супроводжували їх, трималися подалі, тож розмови князя з наближеним ніхто більше чути не міг. Охрім кинув на Вишневецького короткий погляд з-під прищулених повік, немовби прицінюючись на торговищі до дорогої покупки, й делікатно уточнив: – Це ти про що, князю? – Та про все потроху. Мотаюся от від одного государя до іншого. То Сигізмундові служив, тепер от до царя московського переметнувся… Що люди про це скажуть, як гадаєш? – Ти, князю, не переймайся цим. Я людина маленька, одне тобі скажу, що дурні тебе засудять, а розумні підтримають. – Як це розуміти, Охріме? – здивувався князь. – А так і розуміти, що твій король тебе не підтримав, можливо, через відсутність коштів, можливо, тому, що недооцінює тебе… але в жодному разі тобі Сигізмунд не заважав і не заважає. – То в чому ж мудрість, якщо гарні ідеї не знаходять підтримки правителя королівства Польського? – здивувався князь. – Мудрість у тому, щоб очі на твої військові витівки вчасно закривати. Ти ж, князю, не тільки кордони своїх земель від бусурманів обороняєш, але й набіги на них чиниш, їхні поселення розоряєш, худобу уводиш… Чи не так? – Якби татарва мене не чіпала, то і я б цих нехристів не чіпав! – Неправда, князю! Ти насамперед воїн, а потім уже пан. Тобі ж якщо наказати безвилазно в маєтку або в палаці сидіти – ти ж за тиждень або з туги помреш, або війну із сусідами розв’яжеш… Отже, не заради наживи ти воюєш, князю, а заради ідеї! І фортеці будуєш, і походи організовуєш на міста татарські зовсім не заради грошей і не задля слави свого государя, а заради власної ідеї… Таким неспокійним душам, як ти, треба або допомагати, або не заважати, зупинити ж тебе не вдасться, скільки не намагайся. – А як думаєш, Охріме, як король Сигізмунд поставиться до мого рішення послужити московському цареві Івану? – Важко сказати, князю, але думаю, добре поставиться, не інакше. – Але ж я під чужими прапорами воюватиму!.. – Проте, князю, ти збираєшся воювати з тією ж таки татарвою. І тепер не наш король Сигізмунд від турецького султана Сулеймана погрози одержуватиме, а господар Московії Іван Васильович. – Що вірно, Охріме, то вірно. – Окрім того, воюючи на боці московитів проти спільного ворога, ти робиш Польському королівству величезну послугу: навряд чи зверне Іван Васильович гнів свій проти Польщі й Литви, доки ти в нього на службі… – Знову вірно! – І ще, князю: «степові лицарі» й одягнені, і взуті, і ситі, і справою забезпечені; а це також важливо! Згадай, що говорили нам яничари османські, коли ми подорожували в тій землі: «Без війни навіть найшляхетніший воїн перетворюється на мерзенного грабіжника». – Точно!.. – Не потрібно до ворожки ходити, щоб зрозуміти: ледве ти завершиш службу в царя Івана Васильовича й додому повернешся, як король Сигізмунд зустріне тебе, немов героя. Згадаєш іще мої слова, князю… Замислившись над почутим, Вишневецький мимоволі потягнув вуздечку. Його кінь рвонув уперед, потім зупинився, здибився, замолотив у повітрі передніми копитами. Доки князь утихомирював скакуна, Охрім устиг наздогнати його, і вони знову поїхали поруч. – Охріме, а все-таки скажи… Що подумають про мої метання прості люди? Козак лише чубату маківку почухав, відповів же так: – Думаю, простий люд тебе не засудить. Ти, князю, ні віру, ані землю свою не зрадив, для людей ти – визволитель і захисник. У казках і піснях поминати стануть, як ти голими руками міста татарські брав, із жменькою людей на бусурманів ходив, як фортецю на Хортиці будував, як козаки тебе любили за сміливість і вдачу неприборкану. А у волелюбного князя іншого пана, окрім себе самого й землі рідної, на якій народ багатостраждальний живе, споконвіку не бувало. І якщо польський король народ захищати не бажає, а татарський хан лише в рабство жене, чом би не піти на службу до московитів?.. От ти й пішов служити не заради наживи, а з необхідності. – А чи варто служити такому незвичайному панові, як цар Іван Васильович?.. Вони обмінялися короткими багатозначущими поглядами. – Час покаже, – ухильно мовив Охрім. – Зрозуміло, про царя московитів багато всякого патякають… – Та й про мене теревенять чимало! – весело парирував Вишневецький. – Не скажи, князю, не скажи… Це зовсім інше! Для того Бог і господарів різних на землі ставить, щоб челядники їм відповідні підбиралися. – Ото ж бо, Охріме, ото ж бо! Тому я тепер і думаю: а чи не дорівняє мене поголосок до тих самих псарів, які Шуйського^[48] до смерті затоптали перед світлими царевими очима?! Адже й вони, і я Іванові Васильовичу тепер разом служимо… Козак зібрався щось заперечити, але Вишневецький лише рукою махнув: – Стривай, Охріме, дай ще сказати. Чи знаєш ти, що в мене із царем перед самим від’їздом нашим бесіда таємна сталася? – Знаю, звісно! Це коли ти із царських палат похмурішим від хмари чорної з’явився? – Саме так. А чи знаєш, про що ми говорили? – Звідки ж мені знати!.. Вишневецький озирнувся, перевіряючи, чи не доганяє їх хтось із козацького загону, схилився ближче до Охріма й мовив неголосно: – Ми ж у Стамбул їздили, отож Іван Васильович розпитував мене у всіх подробицях, якими способами вони злочинців страчують! А дізнавшись про все, мовив мрійливо: «А я от хотів би поставити на площі величезний казан, щоб для перестраху зварити в ньому якогось негідника! А ще краще – одразу ж декількох. Одного, приміром, зварити б у воді, іншого – в олії, третього – у смолі… А може, виготовити сковороду величезну та й засмажити б когось на ній: нехай усі знають, чим чорти в пеклі грішників пригощають! А ти, Дмитрашко, не хотів би разом зі мною розважитися в отакий спосіб? » – Так і запитав?.. – прошепотів козак, уражений почутим. – Так і запитав. – А ти, князю?.. – А я одразу ж у Белев зазбирався, щоб зібрати там дружину та й у похід на кримчаків відправитися. Мовляв, негоже мені царських підданих на сковороді смажити – краще оборону від бусурманів налагоджувати, це я вмію! – А цар?.. – Цар посміхнувся хитро й мовив: «Ну що ж, Дмитрашко, йди собі з Богом у Белев свій, а потім і на кордони виїжджай, і за кордони! На кримчаки війною піти – це справа потрібна». На тім і порішили. Якийсь час їхали мовчки, потім знову заговорив Вишневецький: – Кажуть люди, що років сто тому чи й більше у Валахії правив господар Влад Драконович^[49], який що лиходіїв лютих, що ворогів підступних, що людей вірних любив на палі саджати, а вже зі скількох шкіру здер, без рук залишив або просто голову із плечей стяв – тих і не порахувати зовсім! Отож, Охріме, здається мені, що московський цар Іван Васильович вирішив того самого валаського господаря Влада Драконовича перевершити в лютій жорстокості. Хоча й народ московський не простий: чув я, приміром, що років десять тому простолюдини вбили не когось, а рідного дядька свого владики. ^[50] – Та ну?! – здивувався козак і додав: – З такими підданими справді тримайся обережно. – За що купив, Охріме, за те й продав!.. Але як би там не було, а не полишають мене сумніви, чи вірно я вчинив, погодившись служити отакому володареві? Нічого не відповів козак. Далі скакали мовчки, навіть не оглядаючи скошені лани, віддалені мальовничі діброви й самотні дерева, листя яких місцями вже побила рання жовтизна.
Крим, 1558 рік. – Так, от іще що… до тебе тут цей… Дмитрашка проситься. Приймеш його для розмови чи відмовити накажеш? Адашев ледь помітно поморщився: називати не якогось безвісного холопа, а шляхетного князя «Дмитрашкою» мав право хіба що цар Іван Васильович, але ніяк не царський прихвостень-дячок! Проте, відмінно розуміючи обов’язок цієї служивої людини при власній персоні, воєвода вважав за краще не виражати своє невдоволення словами. Замість цього відвів погляд убік і мовив приречено: – Чого ж бо не прийняти?.. Нехай заходить, коли прийшов. Дяк коротко кивнув і вийшов. Замість нього в похідний намет розгонистим кроком увійшов князь Вишневецький. Уже сам його рішучий вигляд демонстрував, що розмова буде непростою… Втім, Адашев прекрасно розумів, чого стане вимагати відвідувач, а тому проговорив швидко, не давши йому як слід зібратися з думками: – Бачу твоє обурення, Дмитре Івановичу! Бачу й розумію, із чим ти прийшов, але допомогти не в силах, вибач великодушно… або не вибачай. Це вже як хочеш, це на твій розсуд. – Бачиш і розумієш, он як?.. Тепер Адашев глянув прямо в обличчя гостя, однак не зміг зрозуміти, був Вишневецький абсолютно серйозний чи жартував над показною впевненістю воєводи. – Так із чим же я прийшов до тебе, дозволь довідатися? Тепер було зрозуміло, що князь справді відчув розгубленість Адашева й не пропустив нагоди скористатися настільки прикрим його промахом. «От же підбив мене нечистий говорити настільки самовпевнено! » – з досадою подумав воєвода, уголос же мовив те, що збирався говорити спочатку… хоча зараз уже розумів помилковість первісної думки: – Прийшов ти до мене, Дмитре Івановичу, щоб довідатися, чи стану я використовувати твоїх козаків при штурмі чергової татарської фортеці. Та й взагалі, чому минулого разу я залишив їх тили прикривати, а не… Сумна усмішка, що з’явилася на губах Вишневецького, змусила Адашева замовкнути. Князь же смикнув звислий кінчик свого правого вуса і мовив повільно й тихо: – Помиляєшся, Даниле Федоровичу, помиляєшся. З роллю моїх козаків у нинішньому поході усе зрозуміло, і щоб відповісти на це, зовсім ні до чого тебе розпитувати. – Ти хочеш сказати, що… – Що вислужуєшся ти перед государем своїм Іваном Васильовичем, тому й не допускаєш людей моїх до справи, – докінчив замість воєводи Вишневецький. – Тобі ж життєво важливо перемогу над кримчаками одержати, а щоб навіть дещицю нинішньої слави не втратити, не ризикнеш ти успіхом поділитися ні з ким – і насамперед зі мною та з козаками моїми. І без того поголос про нашу участь у нинішньому твоєму поході поперед нас біжить, і без того татарські матері своїх діточок козаками моїми лякають – чого ж тобі іще потрібно!.. Адашев спробував вислухати тираду князя з кам’яним обличчям, однак помітив, що права долоня зрадницьки здригається, тож поспішив прибрати обидві руки за спину. Ах, як же шкода, що немає зараз тут його брата Олексія: він і роками старший, і в подібних розмовах досвідченіший – він би вже відповів зверхньому князеві з усім можливим достоїнством!.. Однак брата тут нема, треба викручуватися самому. Ну що ж… Цікаво, чи помітив незваний відвідувач настільки явну ознаку роздратування, як тремтіння долоні?! Напевно помітив… Втім, це нічого не змінює. І воєвода мовив повчально: – Негоже бути надто впевненим у помислах іншої людини, князю. Можна ж зважувати, зважувати, але прорахуватися. Недарма кажуть: чужа душа – темний ліс! – Я прожив у ваших землях достатньо довго, щоб зрозуміти деякі речі, – обережно мовив Вишневецький. – Наприклад?.. – А от хоча б те, що вплив на царя брата твого Олексія Федоровича, укупі із протопопом Сильвестром, неухильно падає. Занадто багато прикмет на цей рахунок є… – Яких іще прикмет?! – Та от хоча б взяти того дячка, що мене до тебе запрошував! Думаєш, я не розумію, що людисько це приставлене до тебе – царського воєводи за особистим наказом государя, щоб спостерігати за кожним кроком твоїм, а опісля допові сти про все побачене самому Іванові Васильо вичу?! Могутнім зусиллям волі Адашев придушив тяжке зітхання… й одразу ж піймав себе на тому, що мимоволі затримав подих! Зрозуміло, князь помітив і це. Клятий хитрун… – Ну, от бачиш! – немовби прочитавши думки співрозмовника, посміхнувся Вишневецький. – Якби цар довіряв тобі безоглядно, то не приставив би до тебе нишпорку. А якщо приставив – отже, сумнівається. Отже, не довіряє вам, братам Адашевим… Ясна річ, ти всіма силами прагнутимеш повернути прихильність государя! Для цього будь-що потрібно розгромити кримчаків, причому дуже бажано зробити це самому, без будь-якої сторонньої допомоги. – Але ж!.. – Ну так, розумію: як чоловік завбачливий і в ратній справі досвідчений, ти прекрасно розумієш, що мати під рукою на додачу до твоїх вісьмох тисяч воїнів моїх бравих козаків – це набагато краще й безпечніше, ніж не мати їх зовсім. Хоча пускати їх на справу ти зважишся лише в крайньому випадку. Можу із упевненістю сказати, що дотепер нічого особливого не сталося. І наскільки я можу судити – не станеться аж до закінчення нинішнього нашого походу. Отакі справи. Вислухавши князя, Адашев продовжував мовчати, тож Вишневецький зрештою змушений був поцікавитися: – Ну то що ж, Даниле Федоровичу, правий я чи ні? – Нема чого до мене в намет проти ночі приходити, настільки тонко розуміючи стан справ, – пробурмотів Адашев. – Отже, ти все-таки не знаєш, навіщо я до тебе прийшов, – коротко кивнув князь. Втім, у словах його не було ані тіні глузування. – Ну що ж, Даниле Федоровичу, невелика насправді таємниця: мене цікавить твоя думка про війну з Лівонією, тільки й того. – Про Лівонську війну бажаєш довідатися?! – перепитав воєвода, подумавши, що недочув. – Саме так. – Але ж ми тут, у володіннях кримчаків!.. – А мене цікавить не ця війна, а те, що відбувається на півночі. – Але чому?! Хіба не ти наполягав на… – Не треба лукавити, Даниле Федоровичу! Ти ж прекрасно розумієш, чому справи в Лівонії займають мій розум набагато більше, ніж наш власний похід. Втім, не тільки я – ми обидва опинилися тут аж ніяк не випадково, так що… Незваний відвідувач замовк, не договоривши. Втім, щодо нього самого все справді зрозуміло: князь Вишневецький був, є й буде васалом Польської корони доти, поки не відмовиться остаточно й безповоротно від родових володінь і не перейде у підданство… ну, хоча б московського царя! Поки цього не сталося, поки він усього лише тимчасовий найманець, підключати його до участі в будь-яких справах, прямо або побічно пов’язаних з Польщею, нерозумно: а раптом візьме та й дремене назад до своїх?! За спиною Лівонії явно вгадуються Польща з Литвою й Данія зі Швецією, отже, найкраще місце для князя Вишневецького – подалі від Лівонії, ближче до Криму, все вірно. Однак… – Я тут при чому, можеш пояснити? – похмуро запитав Адашев. – Ти, Даниле Федоровичу, спільно з братом своїм старшим та із Сильвестром виступаєш. Ви всі вважаєте, що узяти гору над кримчаками зараз набагато важливіше, ніж перемогти лівонців. – А як інакше! – вигукнув воєвода. – Згадай хоча б, як цієї зими, на самому початку Лівонського походу, татарва, піддавшись на умовляння литовських своїх родичів, пустилася ордою своєю поганою землі наші палити та грабувати! Коли не розбити нехристів зараз – хтозна, коли вони наступного разу в спину нам ударять?! – Я розумію, – кивнув князь, – та й Сильвестр про те саме говорить. От для втихомирення кримчаків… хоча б на час війни з Лівонією, тебе й послали воєводою саме сюди. А заразом і мене з козаками моїми, щоб під ногами не плуталися. Але оскільки з нас двох ти не просто головний, але також і вірнопідданий московського царя, і саме тобі будь-що хочеться повернути государеву прихильність, отже, звідси й роль моя разом з козаками – плентатися в охвісті твого воїнства й у тіні його слави. – Але при чім тут Лівонія?.. – Скажи мені по совісті, Даниле Федоровичу: наскільки серйозною є ця війна? Ти людина далекоглядна, досвідчена, до того ж царя Івана Васильовича знаєш добре – принаймні, набагато краще, ніж я сам. У кого й запитувати, як не в тебе… – Наскільки серйозно все це, хочеш довідатися? – Так! – Дуже серйозно, князю. – Ти думаєш?.. – Сам поміркуй: навіщо без серйозної причини затівати війну з Лівонією, коли ясніше ясного, що потужні союзники її всіляко підтримають? – Ти, Даниле Федоровичу, говориш це, тому що так говорить старший твій брат і протопіп Сильвестр. Так думаєте ви – але не цар!.. – А що, вважаєш, государ цього не розуміє? – От про це й хотілося б у тебе довідатися. – Я готовий хоч на Священному Писанні присягнутися і хреста животворящого поцілувати, що государ наш Іван Васильович усе це розуміє не гірше за нас із тобою! – І все-таки він розв’язав війну з Лівонією? – Як бачиш, розв’язав, хоч і я, і брат мій Олексій Федорович, і особливо Сильвестр невпинно намагалися пояснити всі можливі наслідки цієї війни. Втім, справедливості заради визнаю, що поки все складається аж ніяк не на користь лівонців… До того ж, государ не тільки окрилений нинішнім успіхом. Дуже вже йому хочеться, щоб московські торговельні судна безперешкодно плавали у водах північних морів – і це можна зрозуміти. – Отже, всерйоз і надовго?.. – Отже, всерйоз. А от чи надовго!.. Адашев знизав плечима й розсудливо промовчав. На подальшій розмові не наполягав і князь Вишневецький: зрештою, приставлений до воєводи дячок цілком міг тайкома підслуховувати їхню бесіду; а мало чого це негідне людисько наплете государеві, діставшись Москви!
Стамбул, Османська імперія, травень 1562 року. – Ну, так що ж відповів на цю пропозицію князя Вишневецького московський цар? – О хасекі, достеменно відомо, що володар царства Московського став побоюватися князя Вишневецького: занадто вже фігура князя серед інших його воєвод виділялася, та і його шибайголови постійно в бій рвалися. Тому-то цар Іван незмінно тримав його разом з козаками на других ролях. Вишневецький такого не стерпів, у самовільні походи ходити став; тоді йому наказано було з Белева носа не казати й винятково мирними справами займатися. Хуррем скептично посміхнулася. – Ти вірно подумала, о хасекі! – і гонець поштиво вклонився, тим самим висловлюючи султанші повагу за її кмітливість. – Князь і тижня у Белеві своєму не витримав, у Москву до царя примчав і справжній скандал учинив. Тоді правитель Московії висловив йому прямо в обличчя буквально таке: «Ти, Дмитрашко, прибіг до нас, немов пес приблудний! Негоже тепер спокушати мене планами нової війни з кримчаками, нам і на півночі справ вистачає». – Так і сказав? – Так і сказав, о хасекі! – А від кого це стало відомо? – Від московського посланця в Литві Андрія Клобукова. – Прекрасно сказано! – Твій витончений смак, о хасекі… – Ну добре, годі лестити! Не для того я тебе вислухати погодилася. Продовжуй розповідати про справи польського посольства. Втім, тепер Роксолана слухала звіт гінця не надто уважно. Інше не настільки важливе, головне було сказано! Отже, приблудився немов пес, а тепер і втік так само – як пес, хазяйського пещення не оцінивши?! Це добре, просто чудово! Бо означає насамперед, що ненависний їй Дмитро Вишневецький повністю втратив прихильність московського государя Івана Васильовича. Втратив настільки, що володаря більше не цікавлять ніякі пропозиції князя – навіть перспектива вкотре погромити кримчаків… Втім, із ким громити?! Олексій Адашев нещодавно помер від гарячки в лівонському засланні, дещо згодом його молодший брат Дмитро склав голову на пласі. Головний натхненник усіх московитських походів проти Кримського ханства – протопоп Сильвестр засланий у далекий монастир. Лишається дивуватися сміливості князя Вишневецького (що, мабуть, межує з дурістю): як насмілився він з’явитися перед світлі очі Івана Васильовича й просити про будь-що після свого повернення під сюзеренітет Сигізмунда ІІ Августа?! Втім, іще менш зрозуміло, як цар московський залишив його при цьому живим… Відомо ж, що вдача Івана Васильовича рік у рік псується. Було б цілком закономірно, якби, проігнорувавши дипломатичну недоторканність посланця польського короля, государ звелів хоч би пригостити князя Вишневецького батогами… а то й язика його мерзенного наказав би вирвати!.. Не кажучи вже про жалюгідне життя «Дмитрашки»… Справді, які заслуги Вишневецького перед Московським царством?! Ну, припустимо, якось він дуже навіть вчасно допоміг Ржевському проти татар – то за це Іван Васильович подарував йому в управління Белев^[51]! Тобто розплатився за зроблену послугу сповна. Ну, брав участь князь у декількох кримських походах – то золота йому відвалили надміру! Ну, заснував торік нове козаче поселення – град Черкаський^[52] на Кубані… І це його благодіяння без належної уваги не залишилося!.. Але далі-то, далі!!! Обурений тим, що Данило Адашев не давав козакам сповна виявити себе під час спільних походів проти татар, Вишневецький заходився діяти самостійно, при цьому не звертаючи найменшої уваги на вмовляння царських посланців. Сам організовував і здійснював зухвалі напади на кримчаків, усіляко зміцнюючи свою славу «урус-шайтана»… але водночас виставляючи напоказ козацьку кінноту – військову силу, про яку московитам залишалося тільки мріяти! Чим довше це тривало, тим більше зміцнювалася заздрість і підозрілість Івана Васильовича. Разом з тим, поступово це почуття змінилося сторожкістю: адже якби в московських землях сталася нова смута, Вишневецький цілком міг би перейти на бік ворогів царського престолу!.. Мабуть, у цьому випадку піші стрільці московитів навряд чи змогли б гідно протистояти його козакам. Виходячи із цих міркувань, присутність непокірливого князя разом з його бравим воїнством на службі в Івана Васильовича як «вірнопідданих» ставала як мінімум небажаною. Якщо не сказати – небезпечною!.. Але навіть якщо не брати до уваги всі ці міркування, ситуація складалася аж ніяк не на користь Вишневецького. По-перше, всі сили й увагу московський цар зосередив на розчищенні виходів до північних морів. Лівонії настав кінець, але оскільки частина лівонської спадщини відійшла до Польщі, краще було в той або інший спосів видалити зі своєї служби всіх польських підданих. А якщо вони самі тікають, як-от Вишневецький зі своїми козаками на Монастирський острів, – то й дякувати Богові! По-друге, щоб без проблем відвойовувати собі лівонську спадщину, московитам не варто відволікатися ні на що інше. І насамперед – на сутички із кримчаками. Позаяк за кримським ханом Девлетом І Гіреєм стояв Сулейман Пишний… Князь Вишневецький був давнім затятим ворогом татар, тому зараз для московського государя набагато краще, щоб самовільні вилазки його козаків не переросли якось у зов сім непотрібну війну з Османською імперією. Нарешті по-третє: енергію настільки вмілого й хороброго воїна, як Вишневецький, можна було спрямувати на підкорення… приміром, якихось сибірських земель: це не загрожувало сваркою Московського царства ні з Польщею, ні із Кримом, ані з Блискучою Портою. Здається, все добре… Окрім одного: на це навряд чи погодиться сам Дмитро Іванович, який буквально збожеволів на боротьбі з кримчаками, а тут якийсь Сибір!.. Бачачи небажання зухвалого найманця коритися волі московського царя, інші піддані також могли проявляти гоноровість. А сидіти мирно в подарованому Белеві?.. Ні-ні, на це князь нізащо не погодиться: мирне животіння на чужині не для нього. Так що термінова втеча під заступництво польського короля Сигізмунда, мабуть, вирішувала всі проблеми якнайкраще. Цілком можливо, государ Іван Васильович у душі дуже навіть сподівався, що Вишневецький «втече як приблудний пес». Що ж, він справді втік, витерпівши на службі у московитів якихось три жалюгідних роки… на радість усім!!! До речі, при цьому блудний князь напевно втратив прихильність Сигізмунда ІІ Августа: адже те, що польський король знову прийняв його під свій сюзеренітет з розкритими обіймами, видавши козакам глейтові листи, ще нічого не означає… Адже привітність і теплота прийому можуть бути суто показними! * * *

У всякому разі, та обставина, що обидва правителі (як хитрий інтриган Сигізмунд ІІ Август, так і злопам’ятний, підозріливий Іван Васильович) навіть пальцем не зачепили Дмитра Вишневецького, Роксолана розцінила як знак долі. Великий Аллах явно почув її давні благання! Що ж, якщо два нікчемних вовки не зуміли розірвати неприборканого вороного коня, то вже левиця-султанша не упустить свого шансу гідно помститися роду Вишневецьких за смерть її манюсінького беззахисного первістка, за своє розтоптане кохання і зіпсоване життя… Глава 19
«Біле безумство»

Стамбул, Османська імперія, початок осені 1560 року. – Що ж, Мансуре, скажи на своє виправдання бодай щось! Сулейман говорив тихо, кидав слова немовби знехотя, а вимовивши цю фразу, уп’явся у винного євнуха, здається, навіть із затаєною надією. Принаймні, так могли б подумати ті, хто дуже добре й давно знав володаря правовірних. Втім, таких у дивані було небагато, тож для більшості присутніх султан уявлявся у звичайному вигляді Сулеймана Пишного, як його звикли бачити вірнопіддані. А тим часом, винуватець мовчав. Чекаючи його відповіді, завмерли всі, а тому в дивані зависла напружена гнітюча тиша. Коли ж її тиск на присутніх зробився воістину нестерпним, султан вимовив уже із сумішшю нетерпіння й розчарування в голосі: – Ну, Мансуре, що ж ти мовчиш, коли тебе запитує твій володар?.. Відповідай, якщо цього вимагаю я, Сулейман Кануні! Щоб привести зв’язаного бранця до тями, яничар, який стояв позаду, несильно вдарив його між плечей (вірніше, у те місце на неймовірно роздутому хворобою тілі, що колись було спиною) ратищем списа. Слоноподібний євнух здригнувся й залопотав щось зовсім нерозбірливе. – Не розумію тебе, говори ясніше, – втомлено мовив султан. Тепер яничар кольнув Мансура в спину гострим наконечником списа, той слабко вереснув і поніс повну нісенітницю: – А-а-а, попереджала ж мене мудра Фатіма, попереджала ж: не годиться різати шкіру леопарда дерев’яним ножем!!! Леопард – тварина шляхетна, а дерев’яний ніж нечистий, бо це – зброя нечестивців!.. От якби знадобилося розпустити на довгі стрічки шкіру змії – отоді інша річ! Для цієї справи згодилася б навіть голка кравця, що весь день і всю ніч безперервно знай собі витанцьовує на базарній площі, не звертаючи найменшої уваги на довколишню юрбу. Танцює собі й танцює, і танцює, і ще танцює… До того ж підспівує: «Я-а-а, я-а-а, ай-я-а-а!.. » Чорна гора м’яса спробувала було піднятися з колін, бажаючи, мабуть, зобразити танець кравця на базарній площі. Однак зв’язаному по руках і ногах, до того ж іще снесиленому від невідомої хвороби зробити це непросто, тому все завершилося падінням Мансура долілиць на підлогу дивана. Втім, навіть лежачи чорна гора м’яса продовжувала смикатися і звиватися, а також вигукувати безглузде: – Я-а-а, я-а-а, ай-я-а-а!.. – Що це з ним? – мовив Сулейман, ні до кого особливо не звертаючись. Однак яничар, який пильнував євнуха, сприйняв це питання як команду й іще раз кольнув Ман сура вістрям списа в спину. Той вереснув і затих. Тоді султан мовив суворо: – Мене зовсім не цікавить якийсь там кравець. Я тебе ще раз запитую: що ти можеш сказати на своє виправдання у справі, що ми розглядаємо? Відповідай, негідна ти лю дино!.. – Негідна? – здивувався євнух. Піднявши від підлоги розпухле до неподобства обличчя й вирячившись на Сулеймана викоченими, зовсім божевільними очима, він заговорив замислено: – Так, негідна… негідний… Зовсім не розумію, у чому тут справа: адже шолудивий пес, що випадково забіг на поле вчорашньої битви і вкрав обгризену кістку із крамниці мідника, – він і то більшого вартує для Великого Аллаха, чим ніжна квітка юності… – Квітка юності, ти сказав?! – стрепенувся султан, якому здалося, що хоч якийсь проблиск розуму вертається до Мансура. Разом з ним насторожилася й Роксолана… Проте, як негайно з’ясувалося, зовсім дарма. Бранець посміхнувся від вуха до вуха, хоробро трусонув величезною головою й вигукнув весело: – Так, саме так! Ледь літо увійде у повну силу, і ми замислимося над величчю обгризеного персика, як прилетить чорний птах, і завершиться… – Як на мене, все зрозуміло, дорога моя Хуррем. Роксолана, яка уважно спостерігала за кожним жестом євнуха, перевела пильний погляд на Сулеймана й запитально повела лівою бровою. – Він божевільний, зовсім божевільний, у цьому вся проблема. Не знаю, які нечисті сили викрали його розум, але залишати на плечах нещасного голову після всього, що сталося, було б жорстокістю не тільки стосовно інших, але також і щодо нього. З таким вироком важко не погодитися, тому Роксолана ледь помітно кивнула, скромно потупившись… і ховаючи за довгими, підведеними сурмою віями не тільки повне задоволення рішенням царственого чоловіка, але і щось більше, чого іншим бачити було ніяк не можна. Султан тим часом обернувся до яничара: – Стратити! Голову відтяти й виставити на загальний огляд, щоб іншим неповадно було: адже ніхто не сміє кривдити служниць великої пані. Постраждалій служниці виплатити зі скарбниці двадцять динарів. Нехай буде так! Воїни негайно підійшли до розпластаної на підлозі гори м’яса, підхопили її, струснули й поволокли геть із палацу. Нічого не тямлячи, Мансур продовжував просторікувати. На невеликому майданчику біля других воріт стражники опустили жертву на кам’яну плиту. Міцний широкоплечий воїн витягнув гострий, немов бритва, ятаган, спалахнув на сонці клинок – і наступної миті відсічена чорна голова покотилася по кам’яній плиті, з перерубаної шиї рясно потекла кров, на вигляд якась занадто світла. Яничар спритно піддів голову Мансура на гострий наконечник довгого списа і здійняв високо догори. За цим актом правосуддя спостерігали з вікна дивана Сулейман Кануні і його найдорожча Хуррем. – Що ж, як бачиш, правосуддя відбулося, негідник покараний по заслузі. Тепер можеш повернутися на свою половину, а я займуся розглядом інших невідкладних справ, – мовив ласкаво володар правовірних, звертаючись до хасекі. Роксолану, яка не збиралася затримуватись у дивані понад необхідний час, двічі просити не довелося. З кам’яним обличчям хасекі полишила диван й пройшла до себе, нічим не видаючи своїх почуттів. І лише опинившись у своїх покоях, упала на пишні подушки, посміхнулася й задоволено замуркотіла, немов стара кішка, що витягнула із сирого курного підвалу на нагрітий весняним сонечком ґанок величезного пацюка, тільки-но пійманого й завбачливо придушеного. Ну що ж, отрута діє саме так, як описував медик королеви Бони! Султанша поринула у спогади… Це сталося років десять тому, коли вона вирішила налагодити стосунки з Польщею й передала з послом листа королеві Сигізмунду II Августу. Відповідь прийшла незабаром, причому не від Його величності, а від прекрасної Барбари Радзивілл… Так зав’язалося листування османської султанші й польської королеви. В одному з останніх листів Барбара повідала Роксолані страшну таємницю: мовляв, злий геній польського двору – королева Бона замовила своєму придворному медику вбивчий засіб, названий нею «білим безумством». Для кого виготовили зілля, Барбара не знала, але справедливо побоюючись за життя як Сигізмунда, так і своє власне, заплатила медикові чималу суму, після чого одержала від ескулапа по три флакони як самого засобу, так і протиотрути від нього. Роксолана жваво зацікавилася новою отрутою й попросила королеву надіслати їй у подарунок дві пари флаконів: мовляв, у правителя Османської імперії і його ненаглядної султанші ворогів вистачає, а тепер під рукою буде одразу й отрута, і готова протиотрута… Барбара пообіцяла вислати новинку, але слова не дотримала, бо померла у травні 1551 року. Через кілька років, передивляючись листування покійної дружини, польський король побачив лист султанші. Щоб підтримати чесне ім’я покійної дружини, Сигізмунд попросив придворного медика своєї матері знову виготовити «біле безумство», а потім відправив жаданий подарунок султанші. Засіб належав до отрут уповільненої дії. Його вплив на організм позначався не одразу, а лише за деякий час, причому в кожному конкретному випадку реакція була непередбачуваною. «Біле безумство» являло собою безбарвну, ароматну, дещо солодкувату рідину, що не вбивала того, хто випив її, але поступово зводила з розуму. Протиотрута додавалася до отрути аж ніяк не дарма: людина непосвячена виготовити її самостійно практично не могла. Випробувати отриману від Сигізмунда отруту султанша вирішила на чорношкірому євнуху Мансурі, який свого часу разом з Лейлою вбив її ненаглядну подружку Марисеньку. Сказано – зроблено! Під дією першої дози отрути, підлитої в чашу із шербетом, Мансур спочатку став надзвичайно покладливим і слухняним, потім у нього зненацька різко опухли руки й ноги, мабуть, удень і вночі заподіюючи євнухові нестерпного болю. Роксолана дала йому протиотруту – опухлості настільки ж швидко зникли, стан покращився. Хоча після цього Мансур зробився тривожним і підозріливим. Тоді Хуррем напоїла його отруєним шербетом вдруге, тепер збільшивши дозу отрути втроє. Хвороба розігралася ще гірше, євнух розпухнув настільки, що перетворився на майже безформну чорну брилу, на яку лячно було дивитися. На додачу до всього, тепер Мансур зробився надзвичайно забудькуватим, а потім взагалі втратив пам’ять… Зрештою, його опанувала неймовірна для євнуха агресія: він напав на Хасіму – одну зі служниць Роксолани, зірвав з волаючої дівчини одяг і спробував зґвалтувати… от тільки ЧИМ??? Одне було зрозуміло: нещасний геть збожеволів! Тому вирок Сулеймана Кануні щодо нього був справедливим і милосердним: Мансур помер миттєво. То була справедлива відплата: Роксолана виконала давню обіцянку помститися за смерть подруги… а заразом випробувала «біле безумство». Що ж, тепер тримайся, спадкоємцю проклятого роду Вишневецьких!.. Про справжню причину глибоко прихованої ненависті, що відчувала Роксолана до князя, стороннім знати не варто. Але вона-то знала!.. А тому, переконавшись, що ніхто її не бачить (навіть найвідданіші челядники), хасекі міцно стиснула в руках кам’яний флакон і тихо прошипіла по-русинськи крізь зціплені зуби: – Проклинаю князя Вишневецького, проклинаю Дмитра, сина невірного чоловіка Івана й негідної дружини Анастасії!.. Проклинаю найстрашнішим прокляттям матері, що втратилася ненаглядного первістка!.. Проклинаю прокляттям дочки, що втратилася батька й улюблену тіточку, яка віддала вихованню племінниці все своє життя!.. Проклинаю прокляттям закоханої дівиці, узятої Іваном, сином Михайла за законну дружину перед Богом і людьми, потім зрадницьки відкинуту, віддану ворогам на наругу й розтерзання!.. Нехай же на твою голову, князю Дмитре, сину Івана й Анастасії, впадуть нечестиві діяння батька твого, котрий вирішив єдиним махом позбутися усіх нас!.. І будемо ми всі – і я жива, і вони мертві, – відомщені похмурим божевіллям, що опанує тебе!.. А також нехай стане помстою за нас тобі й роду твоєму нечестивому наступна твоя смерть люта, передчасна!.. Будь же проклятий ти, князю Дмитре, навіки і на цім світі, й на тім!.. Прошепотівши жахливі прокляття, вона палко поцілувала кам’яний флакон. І задоволено посміхнулася: тепер-то вже її ворог точно приречений!.. Щоправда, про князя патякають різні дурниці: мовляв, ніяка він не людина – а отже, будь-яка зброя, на людину розрахована, на нього не подіє. Включаючи отруту… Але султанша була більш ніж упевнена: проти прокляття рудоволосої Хуррем не встоїть ніхто – навіть сам урус-шайтан!.. Отруту для Вишневецького було підібрано. Лишилося знайти виконавця.
Краків, столиця королівства Польського, квітень 1562 року. Кабачок «Щербатий місяць» славився пивом і пишногрудими дівками. Усередині було задушливо й димно, тхнуло підгорілою м’ясною підливою, смаженими грибами й рибою. У кутку сидів самотній музика й тихо награвав на сопілці. Поява молодого, модно вдягненого пана, здавалось, не привернула нічиєї уваги. Народу було багато, тому чоловік вирішив забратися звідси геть, коли відвідувачі, що сиділи за найближчим столом, раптом підвелися й вийшли на вулицю. Таким чином, місце для нового гостя звільнилося. Сівши за довгий стіл, чоловік якийсь час озирався на всі боки, намагаючись відшукати знайомі обличчя. Раптом звідкись збоку виникла гарненька пишногруда красуня, яка поставила перед відвідувачем два високі кухлі, наповнені пінливим пивом. Навіть не поцікавившись, яким чином і хто вгадав його полум’яне бажання, молодий чоловік заходився жадібно, великими ковтками сьорбати жаданий напій. Йому справді хотілося швидше захмеліти, а сьогодні пиво у «Щербатому місяці» було таким приємним і запашним!.. Здавалося, от пив би й пив без упину кухоль за кухлем. Тут до нього підійшов і без запрошення присів поруч незнайомець невизначеного віку, довговолосий, зі смаглявим, поїденим віспою обличчям. Його одяг неможливо було розглянути з-за темного плаща з каптуром. – Ви ж Альбрехт Ляський? – запитав незнайомець, відводячи очі вбік. – Так, я, – коротко підтвердив чоловік. Тепер смаглявий дивився просто перед собою, але ніяк не в обличчя співрозмовникові. – Ясна річ, мені варто було б назвати своє ім’я, але я не стану робити цього заради вас же, пане Альбрехт. – Тобто?.. – Ви такий молодий, пане Альбрехт! Для вас же краще, повірте: менше знаєш – міцніше спиш… Одне скажу прямо: я вам не ворог. – Може, і не ворог, – знизав плечима ледь захмелілий молодий чоловік. Проте він уже значно прискіпливіше оглянув незваного співрозмовника й цього разу відзначив його пещені пальці й доглянуте волосся. А смаглявий явно не бідний… хоча й прикидається таким! – Вам фатально не везе останнім часом, пане Ляський, – тим часом мовив незнайомець, як і раніше уникаючи прямих поглядів. – Не розумію, до чого ви хилите? – насторожився Альбрехт. – От, приміром, Хотинський замок був ваш, але ви його зовсім по-дурному впустили, – людина у плащі загадково посміхнулася. Цього разу Альбрехт промовчав, тим самим даючи зрозуміти, що без подальших пояснень вислуховувати брудні натяки не має наміру. – Я лише хочу сказати, що рано чи пізно бояри скинуть Деспота з трону. Тоді ви зможете повернути свою власність… а виконавши наше маленьке доручення, ще й миттєво розбагатієте. Одним махом Альбрехт проковтнув рештки пива з другого кухля й проговорив усе ще досить тверезим голосом: – Ви звернулися не за адресою. Я не стану виконувати ніяких ваших доручень… Незнайомець посміхнувся, але промовчав. Альбрехту це не сподобалося, і він мовив з неприхованою відразою: – Може, мені повторити, що я відмовляюся?.. Забирайтеся туди, звідки з’явилися, – тобто до всіх чортів у пекло! – Вам би краще погодитися, – прохолодно мовив незнайомець, дістав з-під плаща невелику скриньку і вийняв з неї червоний кам’яний флакон. – Ви знаєте, що це таке, пане Ляський? Той заперечно мотнув головою. – Це отрута, якою необхідно отруїти князя Дмитра Вишневецького, – відповів незнайомець. – Оце і є те саме маленьке доручення, що я від імені своїх товаришів прошу вас неодмінно виконати! – А якщо я відмовлюся? – поцікавився Ляський зверхньо. – Тоді помрете самі в страшних муках. – Що-о-о?! – Раджу поквапитися, чоловіче. – Е-е-е ні, не вийде! З чого це я помру?! Нумо відповідай!.. Незнайомець знову відкрив скриньку і показав інший кам’яний флакон, що лежав у ній, – цього разу зелений. – Це протиотрута, пане Альбрехт, і вона вам знадобиться найближчим часом: я ж отруїв ваше пиво… – Що-о-о?! – Не хвилюйтеся, ви неодмінно одержите протиотруту після виконання нашого маленького доручення, – незнайомець сховав скриньку із другим флаконом назад під плащ і додав вагомо: – Однак раджу поквапитися! Із цими словами він… зник, немовби його й не було зовсім. Усе, що свідчило про реальність події, – це червоний кам’яний флакон на столі, поцяткованому численними круглими слідами від пивних кухлів. Альбрехт дуже обережно взяв небезпечний предмет і заходився уважно розглядати.
Вавельський замок, Краків, столиця королівства Польського, травень 1562 року. – Як би ви порекомендували мені вчинити з князем Вишневецьким? – звернувся король до Радзивіллів – Миколая Чорного й Миколая Рудого. Брати переглянулися: знову цей невгамовний шукач пригод на свою чубату голову плутається під ногами! Здавалося, утік у Московію до великого князя Івана Васильовича служити – от і добре, от і сиди собі там, на чужині… Так ні ж: якогось дідька він повернувся разом з козаками!.. – Стратити, та й годі, – недбало махнув рукою Миколай Рудий. – А от я б, Ваша королівська величносте, зі стратою саме не квапився б, – заперечив Миколай Чорний. – Стратити людину завжди можна, справа це нехитра. Але що стосується саме князя Вишневецького, то не можна забувати, що простолюдини його люблять, а козаки йому дуже й дуже віддані! Стратити б можна, але це може збурити спокій ваших підданих, а нам зараз ще бунту бракувало!.. – Що ж ти пропонуєш? – запитав Сигізмунд. – Я б його як героя прийняв. – А інші князі як же?! Якщо Вишневецького прийняти як героя, інші з нього ще приклад брати почнуть і у свою чергу на службу в інші землі занадяться… – А іншим би я пояснив, що сам його до московитів послав! Так би мовити, на розвідку… Чутку таку запустити серед палацових пліткарів дуже навіть легко. – Прекрасна ідея! – підтримав король Миколая Чорного. – Отже, вирішено: я з Вишневецького героя зроблю, і нехай далі воює під польськими прапорами… – Тоді розрахуватися з ним потрібно буде якось тихо й непомітно, – мовив Миколай Рудий. – Не стратити, а… – Правильно, і над цим подумаємо, – погодився Сигізмунд.
Любельський сейм, королівство Польське, грудень 1562 року. Зима була вогкою й сирою, старі рани нили, в душі холодок… По дорозі на сейм Вишневецький усе розмірковував, як його зустрінуть, що скажуть? Він готувався дати гідну відсіч будь-кому – хоч би й самому королю. Не боязкого десятка був князь Вишневецький! Ніколи не лякався ворогів, не злякається й перед своїми. Про одне жалкував – що немає з ним Охріма… Душа вірного товариша відлетіла в інший світ рік тому, коли козаки під керівництвом князя щосили трудилися над спорудженням града Черкаського. Там же за околицею Охріма й поховали з миром… Однак прибувши на сейм, князь був уражений тим, який теплий прийом влаштував йому король Сигізмунд! Його величність виступив перед всією шляхтою, розхвалюючи до небес подвиги князя Вишневецького, потім закликав панство віддати йому всілякі почесті, запросив Дмитра Івановича підсісти до себе, говорив з ним надзвичайно ласкаво. Повернув усі звання й володіння. Жартівливо пошпетив за надто широку вдачу, неприборкані помисли й самовільні діяння. Завершилося все це по-королівськи пишним прийомом на честь славетного героя – князя Вишневецького! І знов у присутності всіх Сигізмунд хвалив його доблесть, сміливість і молодецтво. Пригощав рідкісними стравами й чудовими винами з королівських льохів, невтомно повторював історії про надзвичайну хоробрість князя, про його ратні подвиги, які давно обросли найнеймовірнішими, а часом і взагалі фантастичними подробицями, повірити в які неможливо!.. Смутно пригадував Дмитро Іванович, як світський прийом переріс у звичайну гулянку з морем вина… Після особистої аудієнції у короля Сигізмунда князь познайомився з молодим, дуже приємної зовнішності серадзьким воєводою – Альбрехтом Ляським. До речі, про вино!.. Вони із цим самим воєводою Ляським випили цілий кухоль дивного ароматного вина! Пречудового вина!!! Просто казкового вина!..
Краків, столиця королівства Польського, січень 1563 року. Гарячка тривала тиждень. Дмитра била пропасниця, суглоби рук і ніг жахливо розпухли. Перелякані челядники, цілителі й знахарки не відходили від важко хворого князя. Нічого конкретного ніхто сказати не міг. Одні думали, що це подагра, інші лише руками розводили і сумно хитали головами. Чим лікувати?! Чи не пізно?! Ніхто не міг дати скількись певної відповіді. Довідавшись нарешті про хворобу вірного васала, сам король вислав до Вишневецького свого придворного медика. Ескулап провів біля ліжка хворого дві доби й поставив жахливий діагноз: – Отрута це, князю! По всьому вино, що отруїли тебе. – А що за отрута? – запитав слабким голосом Вишневецький. – Не можу сказати… Одне лише відповім точно: отрута повільно діюча, вона може роками не давати про себе знати й потім раптом виявитися зовсім зненацька – приміром, при звичайній застуді. – А протиотрута є?.. – Як знати, як знати… Медик подумав трохи, потім покопався у своїх речах, витяг звідти флакон із зеленого каменю, відкоркував, перекинув його вміст у чашу із джерельною водою й простягнув хворому зі словами: – От, спробуємо це! Думаю, має подіяти. Ескулап не помилився: хвороба незабаром відступила настільки ж раптово, як і прийшла. Однак залишився головний біль, що час від часу діймав князя, заподіюючи старіючому воїну безліч неприємностей.
Вавельський замок, Краків, столиця королівства Польського, січень 1563 року. – Ну, то яка ж твоя думка про цю справу? – Ваша величносте, без сумнівів, це «біле безумство». – Ти впевнений? – Безсумнівно! Прийнявши протиотруту, князь миттю пішов на одужання. – Ах, он як?.. Сигізмунд ІІ Август зміряв придворного медика оцінюючим поглядом, той втягнув голову в плечі й залепетав: – Ваша величносте, я жодним чином не причетний до цього отруєння! Король скептично підібгав губи й мовив замислено: – Ну припустимо… Хто ж тоді почастував отрутою нашого славетного князя? – Звідки ж мені знати?! – медик розгублено розвів руками. – Одне лише можу сказати впевнено: Вишневецькому дали найбільшу дозу! Не знаю, як з ним не сталося чогось набагато гіршого, ніж опухлість суглобів… – Але отрута на нього подіяла? – уточнив Сигізмунд. – Подіяла, хоча й слабко. І от що цікаво: незважаючи на прийняту протиотруту, князь не зцілився повністю. Він тепер страждає нападами мігрені, і схоже, це надовго. Тому якщо хтось повторно пригостить його «білим безумством», боюся, наслідки для Вишневецького будуть найсумнішими. – Он як?! – Я приїхав занадто пізно, Ваша Величносте. Боюся, що здоров’я хороброго князя підірване непоправно. – Ага… Король подумав трохи і констатував: – Що ж, таким чином, «біле безумство» здатно вбити навіть чаклуна! Адже ти знаєш, що простолюдини патякають про його здібності… – Тепер це безсумнівно, Ваша Величносте! – Отже, з усього цього виходить, що незважаючи на свої надзвичайні здібності, Вишневецький не розпізнав отруту? – Ваша величносте, я дуже старався, складаючи рецепт «білого безумства» на прохання вашої покійної матінки – королеви Бони! Сказавши це піднесеним тоном, придворний медик гордовито посміхнувся: мовляв, на отрутах я таки розуміюся… Сигізмунд з розумінням кивнув і мовив, розтягуючи слова: – І все-таки цікаво, хто скористався отрутою проти Вишневецького? – Можу лише повторити: уявлення не маю! – уже набагато спокійніше відповів медик. – Ваша покійна матінка замовила мені загалом десь не менше десяти порцій, скільки з них Її величність встигла застосувати за призначенням… скільки залишилося після неї недоторканими і де… Бог відає! Та й останнім часом… Тут медик завбачливо замовк, тим не менш, обдарувавши короля промовистим поглядом. Сигізмунд по достоїнству оцінив делікатність старого і сказав: – Ні-ні, ті дві порції «білого безумства» я замовляв не для своїх потреб, це було, так би мовити, повернення боргу честі моєї покійної дружини Барбари. Ці дві пари флаконів занадто далеко звідси, і просто неймовірно, щоб та людина, яка їх одержала, скористалася отрутою на такій величезній відстані. Скоріш за все, хтось одержав доступ до невикористаних порцій отрути, що залишилася після моєї покійної матінки. – Я всього лише хочу звернути увагу Вашої величності на ту обставину, що про існування «білого безумства» знала також ваша покійна дружина, – обережно мовив медик. Погляд Сигізмунда затуманився: бесіда набувала неприємного обороту… – Ні-ні, Барбара тут ні до чого. Ти ж не виготовляв отруту на її замовлення? – Як же не виготовляв, Ваша Величносте?! Цілих три порції отрути й протиотрути… – Ах, як прикро! Отже, хтось дістався до цих порцій… Швидше за все, так. – Мені дуже шкода, Ваша величносте! – Але ж і після моєї покійної матінки отрута десь залишилася? – Поза всяким сумнівом! Король кивнув якимсь своїм думкам і підсумував: – Що ж, відчуваю, шукати винуватця нинішнього отруєння князя Вишневецького безглуздо. Залишається дякувати тобі за те, що ти вчасно втрутився й урятував від неминучої загибелі нашого славетного князя. Після цього медик вийшов старечою човгаючою ходою. Дивлячись йому вслід, Сигізмунд ІІ Август ледь помітно посміхався. Із усього, що сталося, король зробив висновок, що страшна отрута здатна подіяти навіть на характерника. Тим часом, три порції «білого безумства» разом із протиотрутою, що залишилися після смерті обожнюваної Барбари Радзивілл, нещодавно були виявлені в її речах і тепер перейшли в повне розпорядження короля. Причому про це не знав ніхто – навіть старий придворний медик!.. Це означало, що в руках Сигізмунда була таємна безвідмовна зброя, здатна звести з розуму навіть непереможного в боях чаклуна! Коли й проти кого застосувати отруту (у тому числі, можливо, і проти князя-химородника), залежало цілком від волі короля…
Краків, столиця королівства Польського, березень 1563 року. Вишневецький зупинився на гостиному дворі. Уже другий день його мучив нестерпний головний біль, що став його постійним супутником після нещодавньої хвороби. Князь розчахнув вікно, сподіваючись, що порція сирого весняного повітря принесе хоч якесь полегшення. Однак легше не стало: порив весняного вітру приніс у кімнату їдкий смердючий гар. Тоді Дмитро Іванович вирішив прогулятися. Він не знав, куди йти, тому пішов навмання. Спочатку йшов по бруківці, потім звернув на бічну вуличку й спустився до ріки, але раптом передумав і поспішив назад. Вечоріло. Городяни саме верталися з базарної площі, скрізь стояв галас. У князя боліла голова, і кожен новий вигук встромлявся у скроню гострою голкою. Стискаючи багатостраждальну голову долонями, Вишневецький брів, не розбираючи дороги. Зненацька хтось загородив дорогу. Князь підняв погляд від землі й побачив воєводу Альбрехта Ляського. Той перебував у прекрасному гуморі й надзвичайно зрадів їхній зустрічі! Ляснувши Вишневецького по плечу, Ляський потягнув князя за собою. Дмитро Іванович не пручався. Зупинилися вони біля входу в невеликий кабачок. Над входом красувалася вивіска, що зображувала нічне небо, з написом «Щербатий місяць». – Я знаю, князю, що добра випивка неодмінно допоможе тобі! – радісно мовив Альбрехт. Кабачок виявився досить затишним, незважаючи на безліч відвідувачів. Втім, пишногруда дівиця провела двох знатних шляхтичів у найчистіший куток, ближче до каміна, у якому весело тріскотіли поліна, і навіть застелила дубовий стіл білосніжно-чистою скатертиною. Уперше за сьогоднішній день Вишневецький зумів розслабитися, головний біль не зник зовсім, але значно ослабнув. Побачивши просвітління на обличчі товариша, Ляський підморгнув йому, замовив смаженого м’яса, варених овочів, солоних грибочків і відповідної випивки. Чекаючи на частування, Альбрехт сказав обережно: – Я хотів би поговорити про одну досить делікатну справу… Вишневецький питально подивився на співрозмовника. – Така справа, князю… Два роки тому я встряв у молдавську кампанію. Підтримав одну людину, котра за допомогу пообіцяла віддати мені у власність Хотинський замок. – Наскільки я розумію, мова йде про Деспота Воде, – з розумінням кивнув Вишневецький. – Ну і як?.. – Він виявився тим ще пройдисвітом: замок дав, але потім забрав його назад. Дмитро Іванович скептично посміхнувся. – Але тоді я був сам, – продовжував Ляський, – зате тепер з таким компаньйоном, як легендарний князь Вишневецький, тож сподіваюся нарешті одержати обіцяний Хотинський замок у свою власність! – Старий я вже для походів… – мовив князь і додав тихо: – І нездоровий до того ж. – Але я очікував, що моя пропозиція тебе зацікавить… – Навряд чи, пане Альбрехт, навряд чи. Тут пишногруда дівиця принесла випивку й їжу, Альбрехт підняв свій кухоль, вимовив тост: – За нас! Жадібно сьорбнув і проголосив новий тост: – За наші славетні перемоги!.. Поки вони їли, дівиця принесла два нових кухлі вина замість спорожнілих. Попри це, голова Вишневецького залишалася ясною, він розумів кожне слово, вимовлене Ляським. – Князю, а ти все-таки погоджуйся на похід, а?.. – Хоча ти мені досить симпатичний, пане Альбрехт, але я сказав твердо: ні! Повторюю вкотре: я вже літній і до того ж занедужав незрозуміло чим… – Але я тобі ще не все розповів, князю! – Он як?! – здивувався Дмитро Іванович. – Що ж ти приховав від мене, дозволь поцікавитися? – Розмову з Радзивіллом Чорним. – Про що ж була та розмова?.. – Е-е-е, стривай, князю, стривай!.. Ляський наказав принести нову порцію смаженого м’яса, а тоді мовив: – Радзивілл Чорний запропонував мені піти походом на Молдавію. – Заманливо, дуже заманливо! – посміхнувся Вишневецький. – Ну, то йди собі, щасливої дороги! – Е-е-е, ні, князю! Тільки з тобою! – А я тобі навіщо?! Ти ж такий молодий і хоробрий… – Е-е-е, ні, Дмитре Івановичу, ти – жива легенда, чутками про тебе земля повниться, слава твоя поперед тебе біжить. – Ну що ж, пане Альбрехт, іди в Молдавію сам і зароби таку ж славу, якою поголос укрив мене! Дмитро Іванович підхопив свій кухоль, підняв його над головою, мовив голосно: – За нев’янучу славу пана Альбрехта Ляського! – і випив. Співрозмовник теж схопився за кухоль, але зненацька перемінився в обличчі, немовби побачив просто перед собою примару, підхопився, перекинувши свій табурет, і щодуху дременув на вулицю. «Он як буває: я п’ю, а зле іншому», – подумав Дмитро Іванович, відрізаючи собі величезний шмат запашного смаженого м’яса. Тут до нього за стіл і підсів довговолосий смаглявий незнайомець у плащі з каптуром, який без зайвих церемоній поцікавився: – Високошляхетний князь Вишневецький, якщо не помиляюся?.. – Він самий, – мовив Дмитро Іванович не надто люб’язно. – Якщо вам не хочеться розмовляти з нахабним незнайомцем, я зрозумію, – примирливо мовив довговолосий. Князь подумав, що навряд чи варто проганяти з-за столу людину тільки тому, що не знаєш його ім’я, тож мовив доволі м’яко: – Гаразд, поговоримо, чого вже там! Сьогодні я нездужав, тому зараз, зізнаюся чесно, радий побалакати з ким завгодно. – От і добре, – кивнув смаглявий і сказав те, чого Вишневецький ніяк не очікував: – Щиро раджу, князю: не впусти свого шансу в Молдавії! – Що-о-о?.. Звузивши очі, Дмитро Іванович придивився до довговолосого уважніше. Звідки він знає, про що була розмова з Ляським, який утік на двір?! – Пан Альбрехт настільки голосно просторікував, що сидячи за сусіднім столом, я не міг не почути його полум’яних промов і тостів, – немовби відповідаючи на думки Вишневецького, пояснив незнайомець. – До речі, я б теж з раді стю промочив горло… На його знак пишногруда дівиця принесла два нових кухлі вина. – Хочу повторити найперший тост пана Альбрехта й випити за вашу майбутню славетну перемогу в Молдавії, – мовив незнайомець. Вони чокнулися кухлями, випили. «Цього разу вино просто відмінне! Таке ароматне!.. » – відзначив про себе Дмитро Іванович. Тим часом смаглявий мовив: – Між іншим, князю, ти цілком міг би сам зайняти молдавський трон, а не допомагати одній із протиборствуючих сторін. Бояри, які збунтувалися, рано чи пізно скинуть Дес пота Воде. Хто стане наступним молдавським господарем?! Подумай над цим… Ковтнувши ще надзвичайно запашного вина, Вишневецький зненацька подумав: справді, чом би й ні?.. Якби вдалося зробитися молдавським господарем, у його розпорядженні опинилась би вся тамтешня скарбниця! Тоді в нього нарешті знайшлися б кошти на реалізацію найсміливіших планів – як-от будівництво на Малій Хортиці вже не земляного, а сучасного кам’яного замку з гарматами… ну, і всіх подібних задумів! – Причому врахуй, що на молдавський трон у тебе є всі права, – тим часом продовжував переконувати його довговолосий. – По материнській лінії ти ж споріднений з албанським родом Скандербега, із сербським князівським родом Якшичів і з молдавським правителем Стефаном Великим. То за чим затримка?! А як станеш молдавським господарем – одразу ж виведеш свої землі з турецького підданства! Уяви тільки, як зростуть твої статки, якщо скинеш гніт Османської імперії та припиниш погану традицію, започатковану господарем Лепушняну, – виплату данини туркам… Дмитро Іванович пригладив довгого чуба на тім’ї, допив надзвичайно ароматне вино й неочікувано для самого себе хвацько викрикнув: – А мабуть, ти правий, треба б піти в Молдавію! З Ляським або без нього, а треба!..
Молдавські землі, кінець літа 1563 року. Близько півночі чотири тисячі воїнів з обозом благополучно переправилися на човнах і плотах через Дністер на молдавські території. Висадилися без жодних перешкод. Ночували біля невеликого струмка, виставивши сторожу. З першими променями сонця військо почало рухатися. «Так, грандіозний похід вийшов! » – подумав князь Вишневецький. Армія проходила одне селище за іншим, і чим далі вони просувалися в глиб молдавських територій, тим сильніше дивувалися Вишневецький і Ляський. Вони очікували побачити жахливі сліди громадянської війни, розорені села, витоптані поля. Замість цього тут панували мир і спокій. Усе було тихо в Молдавії, місцеві жителі зустрічали їх незмінно дружньо, терпляче пояснювали: – У нас мир і лад, а війна там, у Сучаві. Там бояри б’ються з Деспотом, ніяк не здолають його. І Деспот з облоги вирватися не може. Що б це означало?! Через три дні завдяки повідомленням розвідників ситуація прояснилася. Виявляється, віроломний супостат Деспот Воде замкнувся в Сучавському замку з особистою охороною й от уже третій місяць поспіль відбиває атаки молдавського гетьмана Стефана Томжі, при цьому військо узурпатора, що суціль складалося з найманців, розбіглося й промишляє дрібним розбоєм у лісах. Чому за три місяці Сучаву так і не скорили, лишалося незрозумілим. Почувши таке, Вишневецький і Ляський вирішили обговорити подальші дії. – Нам несказанно пощастило, – радів Альбрехт, – молдавські бояри виконали за нас всю брудну роботу! – Мабуть, що так, – погодився Вишневецький. – Деспот Воде приречений, нам залишається підійти до Сучави й переможно в’їхати в замок! – запропонував Альбрехт. – Можна діяти й таким чином, – кивнув Вишневецький, – але де гарантія того, що до прибуття нашого славетного війська Томжа не захопить замок без нас?! Тоді гетьмана оголосять королем, і нам потрібно буде боротися із законною владою, а це не надто добре, виходячи з дипломатичних міркувань. – Між іншим, наскільки мені відомо, князь Вишневецький завжди робив усе, як йому заманеться, не зважаючи на інших… Та й переможців не судять! – заперечив Ляський. – Так, раніше мене не цікавили чужі думки, – підтвердив Дмитро Іванович, – але зараз нам випав шанс стати визволителями й благодійниками Молдавії, а не загарбниками! Ти бачив, як прихильно зустрічають нас тут: це дорогого коштує. – Що ж ти пропонуєш, князю? – здивувався Альбрехт. – Пошлемо вперед невеликий загін воїнів, які розкажуть Стефану Томжі про наближення великого війська, що йде до них на підмогу. Заразом посланці викладуть наші умови: у випадку перемоги над узурпатором Воде їм дістанеться мир, нам же – трон молдавського господаря. – І правда, ми ж визволителі! – зрадів Ляський. – Але якщо Томжа раптом не погодиться?.. – Дуже сподіваюся, що гетьман не втратив розуму: у нашому війську чотири тисячі навчених воїнів, а в нього під рукою не більше тисячі, максимум півтори тисячі чоловік. І ці його вояки вже третій місяць тупцюють під стінами Сучави… – Блискуче! Негайно ж пошлемо загін, – зрадів Ляський. Війську наказали відпочивати, оскільки наступ на Сучаву вирішили почати вже на світанку. Пообідавши, пан Альбрехт поринув у спогади. Найнастирливіше в голову лізли подробиці розмови з Миколаєм Радзивіллом Чорним, що відбулася приблизно півроку тому. – От ти, такий енергійний, розумний, легко управляєшся зі служивими людьми. А цілим народом міг би правити? – запитав тоді Радзивілл. – З військом я управляюся як воєвода, а от народом правити – це складніше… А про який такий народ йдеться? – поцікавився у відповідь Ляський. – А от хоч би про молдавський! – Так у них же є вже правитель, та ще який шахрай!.. Я у 1561 році допоміг йому, то цей грек золоті гори обіцяв! Більше того, Хотин спочатку подарував, а як до влади прийшов – назад повернути змусив… Згубна ця справа – Молдавія!.. – Ну, так це ж коли було! Зараз уже все помінялося, Деспот твій не при справах, одні суцільні бунти по всьому краю, Хотин твій вогнем горить… Та не бійся, Альбрехте, а головне, поміркуй: якщо вже якомусь безрідному грекові вдалося захопити престол молдавський, то як тобі такий шанс упускати?! Зараз холопи бунтують, потім бояри піднімуться, а там і ти на баскому коні на чолі славетного воїнства… – У мене такого бойового досвіду немає, щоб уже точно… – Альбрехте, ти, головне, не бійся: наш король тобі допоможе, надасть тисячі три вершників, а твоя справа зголоситися! Наважитися!.. Думаєш, Петро Стольник сам до влади прийшов?! Аякже: у справу тоді втрутився Сигізмунд Старий, батько нашого Сигізмунда Августа… От і роби висновки! Підбадьорений спогадами молодий чоловік дійшов висновку, що польському королю конче потрібна своя людина на молдавському троні і що на цю роль обрано його – Альбрехта Ляського! Він уже приготувався поділитися своїми амбітними планами із соратником… Але першим (собі на лихо! ) заговорив князь Вишневецький: – А чи знаєш, пане Альбрехт, що я міг би зайняти молдавський трон цілком законно, без жодних воєн і смут, як от нинішня?! – Це яким же чином? – здивувався Ляський, що подумав: «Вчасно ж я прикусив язика! Ну що ж, послухаю, чим здивує мене князь…» – По лінії моєї матінки я тісно споріднений з молдавським правителем Стефаном Великим, так що я, як не крути, – прямий претендент на трон господаря. Оце та-а-ак!!! Як же боротися за владу з живою легендою?! Це даремно… Проклинаючи в душі Радзивілла Чорного, воєвода Ляський зрозумів: потрібно відступити, тут йому нічого не світить! Він оглянув крижаним поглядом Вишневецького, який розпатякався настільки невчасно, потім наповнив прекрасним білим вином два кубки, запропонував випити за перемогу. А коли випили, мовив сумно: – Ну що ж, князю, будемо прощатися? – Стій, стій! Чому прощатися?! – сторопів Дмитро Іванович. – Тому що нам з тобою не по дорозі. – Як це не по дорозі?! Що ти кажеш таке, пане Альбрехт?! А як же престол Молдавії?.. – Це вже без мене… – скромно мовив Альбрехт. – Стривай… Як це без тебе?! А хто мене вмовляв у цей похід відправитися?! – Я вмовляв. Ну то й що? – Стривай, пане Альбрехт… Ти говорив щось про Хотинський замок? – Так, говорив… – Ну, то одержиш ти свій замок, коли я на трон зійду! Ти мені віриш? – Зрозуміло, вірю, князю! – Ну, то у чім же річ?! Ляський лише засмучено рукою махнув. Вирішивши, що його товариш просто втомився, а тому занадто раптово сп’янів усього лише від одного кубка вина, Вишневецький спокійно пішов спати, залишивши сумного Альбрехта наодинці із сумбурними думками. Ранком князь прокинувся з нестерпним головним болем, від якого невпинно плуталися думки. До того ж усе його тіло набрякло, суглоби розпухнули – зовсім як узимку! Схоже, клята хвороба верталася знову… Щоправда, тоді сам придворний медик Його величності сказав, що князя отруїли! І навіть засіб від отрути дав, що начебто подіяв… Але зараз же його не труїв ніхто?! Та й де це бачено, щоб тою самою отрутою!.. щоб двічі поспіль!.. Отже, це не отрута. Отже, навіть придворний медик може помилятися. Прикро… Вишневецький насилу вийшов з похідного намета й одразу на великий свій подив побачив, що Альбрехта Ляського й слід прохолонув! Але найголовніше: їхнє славетне воїнство дуже зменшилося – аж на три з половиною тисячі чоловік, яких польський король Сигізмунд ІІ Август віддав під командування воєводи Ляського. Князь терміново викликав на нараду козацьких сотників, які прибули негайно. – Де воєвода? Де його люди? Це було перше, про що запитав Вишневецький. Усі мовчали, нарешті наважився відповісти Чалий – наймолодший із сотників: – Пан Ляський наказали не будити вас, як ви з ним учора про те домовилися. Він разом зі своїми людьми відправився назад у Польщу доповісти королеві Сигізмунду про виконання покладеної на нього місії. – Про яку домовленість йдеться?! Нічого не розумію… – здивувався Вишневецький. Але козаки лише плечима знизували. Колись Вишневецький обговорював усі плани з ними, але після появи воєводи Ляського радився лише з ним одним. Звідки ж могли знати козаки, про що домовлялися двоє шляхтичів?! Обличчя старих воїнів були злими й напруженими, молоді ж весело всміхалися і жваво перемовлялися. Тут саме повернувся загін парламентерів, висланих до гетьмана молдавських бояр Стефана Томжі. Очільник загону доповів, що облога Сучавського замку справді триває вже цілих три місяці, а запропонована князем Вишневецьким військова допомога в обмін на молдавський трон прийнята гетьманом Томжею з радістю. Більш того, гетьман Томжа вирішив особисто зустріти союзників і засвідчити їм свою повагу. Тому, знявши облогу із Сучавського замку, він уже вирушив назустріч польському війську. «Що ж, удача сама пливе мені до рук! » – подумав Дмитро Іванович. Отже, незважаючи на несподіваний демарш Ляського й погане самопочуття (а стан князя Вишневецького погіршився настільки, що він не зміг сісти в сідло, тому далі його везли в критому візку), повертати назад негоже. Та й з чого б це?! Стефан Томжа готовий віддати йому трон… Ну й добре! Обійдеться справа без Ляського. Не одержить він свій Хотинський замок – ну що ж, сам винен!.. Не знав Вишневецький, що підозрілий молдавський гетьман Стефан Томжа вже вислав розвідку, щоб з’ясувати, хто це в Молдавію прийшов. Розвідники повернулися до свого гетьмана через два дні й доповіли, що ніякої польської армії немає, хіба що невеличкий козацький загін у кілька сотень людей, яким командує незрозуміло хто… Щоправда, за словами опитаних селян, армія раніше дійсно була, але от куди поділася – незрозуміло! – То хто ж веде козацький загін? – спробував уточнити в очільника розвідників Стефан Томжа. – Очільника у них не видно, хоча попереду загону рухається критий візок, у якому чи то хворий перебуває, чи поранений… – А хто командував зниклою польською армією? – продовжував розпитувати молдавський гетьман. – Як вдалося встановити, – воєвода Альбрехт Ляський і князь Дмитро Вишневецький. – Князь Вишневецький, кажеш?.. А чи не він козацький загін веде? – Ні, пане гетьмане! Загін без очільника, князя ми там не бачили. – А може, це його у візку везуть? – Якщо й Вишневецького везуть, то він поранений або хворий, отак виходить. Зрозумівши, що ніякої польської армії немає, Стефан Томжа розлютився на брехню підступних поляків і вирішив напасти на козацький загін і розгромити його: нехай ці негідники знають, як це – брехати молдавському гетьманові!.. Тим часом, козаки вперто просувалися в глиб країни. Стан князя Вишневецького не поліпшувався, він як і раніше їхав лежачи в критому візку. Протягом декількох верст загін просувався вузьким гребенем пагорба, стежка по обидва боки обривалася крутими схилами, зарослими низеньким повзучим чагарником. Стояла нестерпна спека. Нарешті дорога розширилася, за її поворотом відкрився фортечний частокіл: то були Верчікани… Одразу погода почала псуватися, небо затягло хмарами, налетів різкий вітер, потім пішов дощ. Як раптом налетіли молдовани! Усе сталося настільки раптово, що ряди козаків здригнулися. Скориставшись цим, а також своєю кількісною перевагою, нападники швидко оточили козацький загін. У відповідь козаки розгорнули вози обозу, зайняли кругову оборону й заходились відбивати атаку за атакою настільки вміло, що тепер уже атакуючі молдовани втратили первісну впевненість у легкій перемозі. Кілька годин поспіль кровопролитна битва йшла на рівних, але не можна ж увесь час сидіти в обороні?! Окрім того, козакам потрібно було скласти план порятунку настільки несвоєчасно захворілого очільника… І от Сироваренко, що уславився під час знаменитого штурму Іслам-Кермена, схилився до землі, спробував, чи достатньо висохла трава після дощу. На щастя, серпнева спека зробила свою справу… Тоді козак підпалив траву з навітряного боку, вогонь побіг по землі на молдован, мимоволі змушуючи їх відступати, до піднятого кінськими копитами пилу додався їдкий дим… Скориставшись цим прикриттям, частина козацького загону на чолі із Сироваренком вирвалася з кільця возів, несучи на рядні хворого князя. Козаки пірнули в лісові хащі й почали продиратися крізь густі зарості, керуючись самим лише внутрішнім інстинктом. Вояки Стефана Томжі, що переслідували їх, швидко відстали. Козаки рвалися до Дністра: там був порятунок. Кілька разів натикалися на переслідувачів, але щоразу козакам вдавалося відбитися і йти майже без втрат. Зрештою, вони вдруге відірвалися від переслідувачів, пішовши ледь помітною стежкою в глиб великого болота. Якби не хвороба Вишневецького, козаки вже давно були б на іншому березі Дністра й, зібравши підмогу, кинулися б назад, щоб допомогти основним силам, оточеним військом молдавських бояр. Час від часу опритомнюючи, князь благав козаків укрити його десь у малодоступному місці, а самим прориватися до Дністра: мовляв, він би пролежав в укритті кілька днів… Однак «степові лицарі» навідріз відмовлялися кинути свого очільника. Втім, так чи інакше козакам потрібно було зважитися на якийсь інший план, бо, блукаючи лісами й болотами із хворим очільником на руках, вони втрачали дорогоцінний час… * * *

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 9 10 111213 14 Следующая ⇒