Annotation 13 страница

Коли нічна імла відступила, а сонце освітило верхівки дерев, стало видно, що вони оточені. – Здавайтеся! Вам нікуди подітись… Але замість цього козаки героїчно ринулися в останній бій. Земля вкрилася трупами. Поранених було мало, однак і вони не бажали здаватися нізащо!.. Впоравшись із жменькою затятих вояків, Стефан Томжа звернувся до своїх солдатів: – Де ж очільник? Щось його не видно ні серед мертвих, ані серед поранених… – Може, його сховали? – припустив хтось. – А де? – Тут є два підходящі місця: або в болоті, що неподалік, або о-о-он на тім лузі, у якомусь стозі сіна. Вирішивши спершу перевірити більш доступне місце, гетьман Томжа наказав розметати всі до єдиного стоги сіна. – Ой, панове, не робіть цього! – запричитали підоспілі селяни, які побачили, що битва між молдавським військом і невеличким козацьким загоном завершилася. – Не чіпайте наше сіно, ми зараз самі покажемо, куди вони його сховали… – Кого сховали? – Та очільника свого! Вони його князем називали… І селянин одвів солдатів на чолі зі Стефаном Томжею до заповітного стогу. * * *

Невеличка фортеця між Стамбулом і Галатою, Османська імперія, 22 жовтня 1563 року. Солоний ранковий бриз приємно холодив обличчя; то був один з останніх подарунків природи, що, на відміну від їхніх суддів, виявилася милосердною до непокірливих сердець. Вишневецькому подобалося також, що й П’ясецький тримається добре: тепер він повністю опанував себе й більше не скиглив – не те що вночі в тюремній камері: «Нас стратять, завтра нас стратять, а я так хочу жити!!! Господи, як же я хочу жити!.. » Та хто ж жити не хоче?! Але якщо вже тебе прирекли на смерть, зумій піти гідно, як личить чоловікові! Піди так, щоб навіть кляті бусурмани поважали тебе за самовладання в останні дні й години життя… Добре, що зайвих свідків нічної істерики не було. Тепер же П’ясецький навіть оком не моргне. Оце правильно, сьогодні він молодчина. Загалом, все йде своєю чергою… крім однієї досить дивної обставини: досі незрозуміло, яким способом їх збираються стратити?! Вишневецький дещо розбирався в порядках Османської імперії, тому прекрасно розумів: спосіб позбавлення життя засудженим мали оголосити прямо на суді. Поза сумнівом, за відмову прийняти магометанську віру й піти на службу до султана Сулеймана Пишного вирок міг бути одним-єдиним – страта. Однак формулювання – «Стратити смертю болісною» – було напрочуд неконкретним, розпливчастим. І це при тому, що Сулейман заслужив у свого народу прізвисько Кануні – тобто «Законодавець»!.. Чому ж тоді султанський суд допустив настільки неймовірне формулювання вироку?! Ні-ні, справа тут явно нечиста! Зрозуміло, зовсім не обов’язково, щоб вирок затверджував особисто владика… хоча інше важко припустити у випадку переманювання на султанську службу князя Вишневецького, а не якогось пересічного козака. Загалом, годі й сумніватися, що хтось невідомий дуже сильно вплинув на хід процесу – причому з незрозумілою метою. От хіба що… Ну так, схоже, це єдине прийнятне пояснення: спосіб страти їм не оголосили тому, щоб вони не встигли морально підготуватися до певного способу прийняття смерті! А як інакше: адже позбавляють життя характерника! Чаклуна!! Самого урус-шайтана!!! Тут пильнуй і пильнуй, як би він не перекинувся вовком, щоб утекти, або соколом, що може запросто злетіти в небесну височінь… от хоча б навіть із фортечної стіни, на яку їх зараз привели. То як же їх збираються стратити?.. Вишневецький прискіпливо оглянув верхівку вежі, на яку стражники загнали бранців, однак ніяких лиховісних приготувань не помітив. Що знову ж було надто дивно, бо султанським воякам залишалося єдине: скинути приречених униз зі стіни. Але що це за болісна смерть – розбитися об землю?! Занадто вже просто… Зрозуміло, їх могли б утопити в морі. Але до води звідси далеченько: навіть якщо розбігтися гарненько й стрибнути, можна не дістати. До того ж, простіше відвезти бранців на кораблі або на човні подалі від берега, прив’язати камінь на шию і… Нарешті, такий спосіб поганий тим, що після нього тіло зникає в безодні, тоді як спотворений катуваннями труп краще виставити в якомусь людному місці – для повчання усіх гяурів, що перебувають у помилковій вірі. Отже, утоплення не підходить. Отже, скинуть із цієї вежі – просто так, без якихось мудрувань… Вишневецький посміхнувся: до подібного випробування він готовий. Адже будь-якого юнака, що бажає стати характерником, змушують стрибати з високого обриву, причому непроглядно-темною ніччю! Хто лякається смертельного стрибка в невідомість, той просто забирається геть. Назавжди… Але князь не з тих, хто злякався хоча б раз у житті!!! І попри погане самопочуття, тепер вирішив показати клятим туркам, на що здатен. От здивуються кати, коли бранець упаде з височенної фортечної стіни… і миттю схопиться на ноги, цілий і неушкоджений!.. Вишневецький вдихнув солоний ранковий бриз повними грудьми. Заплющив очі, подумки уявив, як під час падіння весь стискається, щоб потім розпрямитися і… злетіти в небо вільним соколом!.. Уявляв це знов і знов, доки не відчув легкість, що повільно обволікла усе тіло від п’ят до маківки. От і добре. – В ім’я Аллаха Великого!.. Ага, повторюють вирок. Ну так, зрозуміло, усе тут робиться в ім’я Аллаха, як же інакше?! Але найцікавіше: навіть зараз читання завершилося настільки ж розпливчасто, як і на самому суді: «Стратити смертю болісною». Знову тягнуть… уже до останньої миті. Для чого?! Адже усе ясніше ясного: скинуть їх з фортечної стіни – от і вся мука… Першим на страту повели П’ясецького. Шляхтич як і раніше тримався мужньо, встиг навіть обернутися до старшого товариша й підморгнути, Вишневецький кивнув у відповідь: мовляв, прощавай – незабаром наші душі зустрінуться знов, тепер уже на тім світі! Однак підійшовши до самого краю стіни, П’ясецький раптом втратив самовладання, навіть відхитнувся… від чогось безсумнівно жахливого!.. Можливо, він би відступив назад, однак найближчий стражник ударив його ратищем списа між лопаток, і шляхтич зірвався вниз. Майже одразу ж звідти донісся глухий хрускіт і тужливий стогін. От це вже зовсім незрозуміло: по всьому виходило, що скинутий зі стіни бранець повинен був просто розбитися на смерть, але що ж тоді означають ці моторошні звуки?! Отже, не долетів до землі, не розбився… Що ж з ним трапилося?! Удар ратищем списа у спину обірвав сумбур думок: тепер настала черга Вишневецького. Підкоряючись охоронцям, він пішов уперед… І лише наблизившись упритул до краю, зрозумів задум катів. Унизу, на відстані приблизно двох-трьох сажнів стіна вежі наїжачилася низкою гострих залізних гаків, схожих на котячі пазурі. Падаючи донизу плиском, П’ясецький налетів одразу ж на три з них і тепер корчився в передсмертних муках. Он яку підлу страту винайшли для них кляті бусурмани!!! Гордо піднявши голову, Вишневецький швидко обернувся, щоб викрикнути останній прокльон в обличчя своїм катам… але діставши удар у груди, зірвався донизу. Нестерпний гострий біль вибухнув десь у правому підребер’ї, прошив його наскрізь до самої чубатої маківки, вистрілив в очі снопом іскор… Князь знепритомнів. Коли ж отямився, то виявив, що висить на гаку, встромленому в тіло десь біля печінки й надійно зачепленому за кілька нижніх ребер. Дійсно, зважаючи на все, помирати вони з П’ясецьким будуть довго й болісно – як, загалом, і сказано у хитро складеному вироку султанського суду! Якби гаки перебували нижче, то падаючи на них, тіла приречених могли б розірватися, що спричинило б занадто швидку смерть; однак це явно не входило в наміри катів. До того ж, з низько закріпленого гака при бажанні можна зіскочити й хоча б спробувати втекти, зате із вмурованого високо не зіскочиш і не втечеш. А оскільки (судячи зі стану кам’яної кладки) гаки вмурували у фортечну стіну зовсім нещодавно – отже, до сьогоднішньої страти готувалися дуже ретельно, все попередньо розрахувавши до дріб’язків. Цікаво, хто ж він – невідомий супостат, що настільки полум’яно бажає смерті князю Вишневецькому і шляхтичу П’ясецькому?.. Хто?! Дмитро Іванович не знав напевно, розумів лише одне: такий супостат неодмінно повинен існувати!!! І зібравши воєдино ненависть до таємного свого мучителя, Вишневецький прогарчав крізь судомно стиснуті зуби: – Будь ти проклятий на віки вічні!!! Не знати тобі ні добра, ані спокою ні на цьому світі, ані на тому!..
Невеличка фортеця між Стамбулом і Галатою, Османська імперія, 26 жовтня 1563 року. – Щоб вас усіх розірвало, бусурмани, нехристі кляті!.. Роксолана нишком оглянула обличчя служників, що оточували її. Якщо хто й розумів крамольні промови страчуваного, то, принаймні, і виду не подавав, що розуміє хоча б одне-єдине слово. – То що, отак і триває це неподобство? – Так і триває, о хасекі! – Невже з тих самих пір?.. – Саме так, о хасекі! Відтоді як нечестивого гяура відповідно до найвищого повеління скинули на вмуровані у фортечну стіну гаки, він висить там, зачепившись ребром, і без угаву кричить про щось. – Про що ж він кричить? Питання зависло у повітрі. Ну так, все зрозуміло: султанські служники, звісно ж, розуміють зміст крамольних промов приреченого на смерть, але повторити їх не наважуються, тому що тоді крамола злетить уже з їхніх власних вуст! А це – пряма смертельна загроза промовцеві… – То про що ж?! – Краще б тобі, о хасекі, не знати й навіть не чути цього лиходія. «І навіть не чути…» Ну звісно ж, оточуючі прекрасно усвідомлюють те, що улюблена єдина дружина повелителя правовірних виросла в тих самих землях, що й мерзенний злочинець. А отже, вона-то вже точно розуміє його розпачливі вигуки! Розуміє, але перевіряє кмітливість свого оточення… Ну гаразд! Припустимо, усі тут роблять вигляд, що лиходій викрикує щось неперекладне. Припустимо!.. – Невже ж цей гяур поводиться настільки зухвало від самого початку страти? – Саме так, о хасекі! Ледь він упав на вмурований у стіну гак, як заходився викрикувати щось незрозуміле. І досі кричить. – Четвертий день?! – Четвертий день поспіль, о хасекі! – Але ж це неможливо!!! – Ти абсолютно права, о хасекі: справді неможливо. Гяур повинен був померти ще, принаймні, учора хоча б від спраги: все-таки висить під палючим сонцем без води, без їжі, зачепившись ребром за залізний гак… – І що ж?! – Як бачиш, о хасекі, клятий розбійник досі живий, чому – нам самим незрозуміло! Бо ж іще стільки крові втратив!.. – А його товариш? – Той майже одразу помер. – Ах, он як! – Це не дивно: при падінні зі стіни інший гяур зачепився одразу ж за кілька гаків, тому й помер так швидко. Взагалі-то, обидва негідники цілком могли б залишатися живими до твого приїзду. Тому дивно не те, що один з мерзотників досі не випустив дух, дивно інше: як у нього вистачає сил викрикувати… Служник зробив паузу, спідлоба глянув на Роксолану й докінчив обережно: – Викрикувати слова, без сумніву, образливі для слуху правовірних. – Так, напевно, вони образливі, – з робленою замисленістю мовила султанша і знов обернулася до фортечної стіни. Вишневецький, який висів на гаку, тим часом просторікував: – Не перемогти вам, свиням триклятим, чесних православних християн! Всі ваші полчища будуть розбиті й розсіяні ще на підступах до земель наших, скільки б ви не намагалися взяти гору в мерзенних своїх намірах, тому що з нами Господь Вседержитель, до того ж сама Пресвята Богородиця покрила й землі наші, і все лицарство козацьке чесним своїм покровом… Почувши таке, Роксолана ледь помітно наморщила куточки губ. Збоку можна було подумати, немовби султанша чимсь незадоволена або навіть розгнівана. Насправді ж за цією гримасою хасекі намагалася сховати задоволену посмішку. Отже, високошляхетний князь сам же й заговорив про вищі сили? Ну що ж, подивимося, як недоречно згаданий Вседержитель зараз же, негайно зрадить свого вірного, але явно непутящого раба! – А спробували ви, ледарі, перешкодити розбійникові ображати слух правовірних крамольними промовами? – Як не спробувати! Зрозуміло, спробували засіб вірний, надійний… Спершу відтяли йому праву руку до ліктя, потім праву ногу до коліна. Думали, після цього він швидко спливе кров’ю. – І що ж? – Не подіяло: обидві нанесені розбійникові рани закрилися незбагненним чином, немовби їх хтось припік! – То може, хтось і справді припік?! – Що ти, о хасекі!!! Хто б насмілився… – А зробити ще щось намагалися? – Зрозуміло, так. – І які ж успіхи? – Сама подивись, о хасекі! Співбесідник обернувся, щоб подати умовний знак комусь невидимому. Негайно перед Роксоланою виросли троє лучників. Діловито, без усякого поспіху вони зайняли позицію для стрілянини, перевірили стан своєї зброї, дістали із сагайдаків стріли, ретельно прицілилися й… І тут сталося щось непоясненне: коли запущені стрілками смертоносні жала неслися до фортечної стіни, щоб упитися в тіло невгамовного розбійника й покінчити з ним раз і назавжди, раптовий порив вітру відхилив їх трошечки вліво… відхилив зовсім мало… але цього виявилося досить, щоб одна стріла встромилася в тіло давно померлого шляхтича П’ясецького, дві ж інших із дзвінким стукотом ударилися об кам’яну кладку. Невдала спроба розстрілу, зірвана безневинною витівкою природи, украй розвеселила страчуваного, і він закричав радісно: – А-а-а, бусурмани погані!!! Що, підчепили Байду гаком під ребро й думаєте, ваша взяла?! А спробуйте-но Байду вбити!!! Нічого у вас не вийде, нехристі, як не намагайтеся!!! Будьте ж прокляті навіки разом з вашим жалюгідним Аллахом ви, чорти безрогі!.. Майже одразу з боку моря долинули радісні вигуки. Обернувшись туди, Роксолана зрозуміла причину шуму: на галері, що привезла її, біснувалися прикуті до весел веслярі. Імовірно, то були полонені козаки. Можливо, деякі з них служили під проводом князя Вишневецького, знали його особисто – от і раділи тепер, що їхній колишній очільник навіть у вкрай безнадійному для себе стані примудрився продемонструвати свої чарівницькі здібності. Що тут скажеш: характерник – він і є характерник!.. – О хасекі, ти бачила?! Бачила?! – загаласували перелякані служники, безглуздо тикаючи відстовбурченими пальцями в напрямку страчуваного негідника. І тут хтось вимовив напівшепотом фразу, після якої всі миттєво принишкли: – Урус-шайтан… Це не людина, а справжній шайтан… – Стріляйте! Негайно стріляйте ще раз!!! – гримнула султанша, обернувшись до блідих лучників. – Стріляйте, доки не вб’єте цього бандита!.. Трусячись від переляку, лучники попадали на коліна. – Стріляйте!!! Вони тремтіли всім тілом, але не рухалися з місця. – Забрати це падло! Стратити!!! – Помилуй, о хасекі… – Тоді стріляйте, негідники, боягузи кляті!!! Цього разу погроза подіяла: лучники знову прицілилися, вистрілили… і знову ганебно промахнулися!!! Та що ж це таке?! Тепер іще виразніше зі стіни долинув демонічний регіт Вишневецького, перемежований вишуканими прокльонами на адресу Великого Аллаха і всіх правовірних, а з боку моря лунало ляскання бича наглядача, який втихомирював галерників, що веселилися дедалі більше. – Урус-шайтан, кажеш?.. Роксолана обвела служників настільки дивним поглядом, що всі вони мимоволі зіщулилися й затремтіли, миттєво згадавши, що й саму дружину володаря правовірних позаочі також називають виплодком пекла. Справді, по всьому виходило, що от зараз і тут, біля стін турецької фортеці на чорноморському узбережжі зіштовхнулися два демони, породжені у загадковому заморському краї. Звідти Османська імперія черпала незліченну кількість витривалих рабів і галерників, звідти ж работоргівці привозили чарівних наложниць для втіх вищої знаті. Все це так… але от зрозуміти й остаточно скорити загадкові заморські землі дотепер чомусь не вдавалося – хоча, здавалося б, уся правда ісламу, вся сила Великого Аллаха й пророка його Мухаммеда, всі досягнення цивілізації й витонченої арабської культури були на боці османів!.. І от зараз і тут, під стінами невеличкої турецької фортеці на березі Чорного моря зійшлися два шайтани, породжені тією загадковою землею. Цікаво, чим закінчиться їхнє протистояння?! Хто з них візьме гору: шайтан-воїн чи шайтан у спідниці?! Прочитавши це німе питання на обличчях переляканих служників, Роксолана розреготалася голосно, від душі (чим остаточно увігнала присутніх у безодню смертельного божевілля), далі відв’язала від паска невеличкий оксамитовий мішечок, кинула його до ніг невдалих лучників і мовила гидливо: – От, візьміть – це напевно допоможе вам здолати шайтана! Лучники розгублено дивилися то на свою пані, то на кинутий мішечок, так і не наважуючись доторкнутися до нього. Довелося підстьобнути їх коротким вигуком: – Ну?! Тільки тоді солдати наважилися дізнатися, що ж там є – і знайшли кілька срібних наконечників для стріл!!! Після чого як по команді підняли здивовані очі на Роксолану. Оце та-а-ак! Оце далекоглядність!.. По всьому ж бо виходить, що Хуррем заздалегідь знала про те, що скинення на вмуровані у фортечну стіну гаки не вб’є клятого розбійника, що стріли лучників не заподіють йому найменшої шкоди, інакше не віддавала б таємного наказу виготовити срібні наконечники стріл! Але ж робити це потрібно було саме заздалегідь… тобто передбачивши розвиток подій!.. То, може, султанша взагалі вгадала все це задовго до моменту винесення вироку… і навіть до самого суду?! Але як таке можливо… якщо тільки хасекі не є таким же самим демонічним створінням, як і страчуваний розбійник!!! Але хто ж тоді із них двох шайтан?! Чи обоє вони варті одне одного?.. Як би там не було, лучники замінили звичайні наконечники стріл срібними, не проронивши ані слова: усе це було вище їхнього розуміння – що тут скажеш?! Однак ледь ці приготування були закінчені, як Роксолана віддала новий наказ: – А тепер марш за мною. І пішла до входу в фортецю. Цікаво, що іще задумала хасекі?! Втім, ніхто не наважився розпитувати її. Лучники про сто підкорилися. Тим часом, задум султанші виявився доволі простим. Роксолана привела воїнів на верхівку вежі, звідки чотири дні тому бранців скинули на гаки, і, різко мотнувши головою, наказала: – Підійдіть до краю стіни й стріляйте звідти! Справді, простіше не придумаєш: набагато легше розстріляти страчуваного в упор, бо тут уже ніякий вітер стрілу не знесе. Підбадьорені спритністю султанші, лучники рушили вперед, до краю стіни… як раптом зупинилися через різкий рвучкий вітер: тепер він дув у спину солдатам, немовби намагаючись зіштовхнути їх у безодню, наїжачену залізними гаками!!! – Ну, що ж ви зволікаєте, жалюгідні боягузи?! – прикрикнула Роксолана на розгублених лучників. – О хасекі, ми боїмося підійти до краю стіни занадто близько, тому що… – Боїтеся?! Що за дурниці?! Обдарувавши переляканих солдатів убивчо-презирливим поглядом, Роксолана сама попрямувала до краю стіни. Вітер просто сказився, її розкішна сукня напнулася, немов корабельне вітрило. Наступної ж миті багатий головний убір султанші зірвало й віднесло у бік моря, так що ретельно приховане під ним яскраво-руде волосся під поривами вітру розтріпалося і здійнялося вгору. Здалеку складалося таке враження, нібито гігантський смолоскип спалахнув на чолі правительки й охопив усе її тіло… Лучники остовпіли: хасекі зайнялася під впливом чаклунських чарів урус-шайтана!.. З дикими лементами смертельно перелякані солдати кинулися врозтіч. Звідки їм було знати, що Хуррем від народження мала розкішне волосся вогненно-рудого кольору?! Втім, перелякалися не тільки солдати: знизу долинули розпачливі схлипування челядників, що також поринули в повне сум’яття. Судячи з усього, картина вийшла таки демонічною. – Назад, боягузи!!! Вчасно зрозумівши, у чім річ, Роксолана підняла поділ верхньої спідниці, прикрила ним голову й обличчя і вже стояла у звичному для всіх непроникно-чорному вигляді. Щоб її не знесло рвучким вітром, султанша щосили вчепилася за кам’яний зубець фортечної стіни, зробила кілька кроків і глянула вниз – туди, у прірву, де висів Вишневецький, зачепившись ребром за гак. Їхні погляди схрестилися. Обривок чергової лайки на адресу клятих мучителів і їхнього жалюгідного Аллаха застиг на губах страчуваного. Тепер говорили самі лише очі, обмін думками не був чутний нікому в світі, проте обоє вони чітко знали, про що думає кожен: «О-о-о, хасекі власною персоною!.. » «Так, князю, це я прийшла подивитись на твою смерть». «Але ж я не вмер!.. » «Зараз помреш, оскільки за справу взялася я сама». «То це ти бажала моєї смерті?! » «Я – хто ж іще!.. » «Ти домоглася від султана цього вироку?! » «Я домоглася. Я – і ніхто інший! » «Але чому?.. » «Ти не зрозумієш, князю! » «Чому саме ти?! Адже твоя батьківщина…» «Тобі не зрозуміти моїх почуттів! Хто не жив моїм життям, тому не осягнути, нізащо не осягнути, що рухало мною…» «А я бажаю знати!!! » «Ні-ні, ти помреш зараз же, так і не довідавшись усієї правди – обіцяю! » «І все-таки?.. » «Просто помри, князю! » Вітер улігся миттєво, немовби під впливом чар. Криво посміхнувшись в обличчя приреченому, Роксолана обернулася до розгублених лучників і суворо крикнула їм: – Агов, роззяви! Стріляйте зараз же, не баріться!!! Двічі повторювати не довелося: скориставшись затишком примхливої погоди, солдати кинулися до краю стіни, прицілилися, випустили стріли зі срібними наконечниками – і ніхто з них цього разу не промахнувся! Вишневецький моторошно скрикнув, весь зігнувся і схопився здоровою лівою рукою за праву ключицю, у яку встромилася стріла зі срібним наконечником. – Стріляйте ще! Добийте його напевно!.. Підбадьорені успіхом, лучники випустили нову порцію стріл, потім ще одну, ще – і так доти, доки не витратили весь запас. Утиканий стрілами, князь безвільно обвис, відкинувшись назад. Втім, очі його так і не заплющилися, тому, навіть будучи мертвим, він продовжував пильно розглядати султаншу. Тоді знизу, від підмурку фортечної стіни долинули захоплені переможні вигуки, з моря ж долетів слабкий розчарований стогін галерників, які також спостерігали за болісною смертю колишнього очільника. – Зняти це падло з гака й підняти сюди негайно! – розпорядилася Роксолана, задкуючи від краю фортечної стіни на нетвердих ногах. Тільки тепер вона відчула, скільки сил витрачено за всі ці роки на настільки витончену помсту. Але ж вийшло!!! Вийшло просто прекрасно, причепитися нема до чого!.. І от біля її ніг лежить мертве тіло Дмитра Вишневецького – старшого сина князя Івана Вишневецького, якому вона колись дозволила зірвати ніжну квітку її першого, ще дівочого кохання і який потім підло зрадив усе те, що було між ними. Так, він одружився з жінкою, яку звали так само, як і її саму, – Анастасією! Так, свого первістка від тієї, іншої Анастасії високошляхетний князь назвав тим же ім’ям, що і їхнього первістка… Все це так. Але ж правда й те, що Іван Вишневецький підло зрадив те давнє кохання!!! Саме його люди вчинили нічний напад на Рогатин, щоб від нібито татарських рук загинули всі – вона сама, їхній малюк Дмитрик, найдобріша тіточка Марта, батько Гаврило Лісовський… Чорну справу мав довершити вогонь пожежі. І от настала пора помсти, й відтепер вона вже більше не розглядатиме черкеський кинджальчик, що нагадує про давнє зрадництво! Зі своїми ворогами їй завжди вдавалося поквитатись, рано чи пізно – але вдавалося! Так сталося з пихатою черкешенкою Гюльбехар, з її чоловікоподібною служницею Лейлою, з євнухом Мансуром, з клятим греком Ібрагімом, з підступними прислужниками, кривдниками та вбивцями Прохором-Копилом, Євтихієм та Захаром, а також з багатьма іншими. Тепер настала черга князя Вишневецького, що уособлював весь свій мерзенний рід, від якого султанша зазнала суцільних нещасть… Але ж це сталося, хоча не просто вбити, але і знеславити його було ну дуже нелегко! Шкода тільки, що винуватець усіх її халеп – негідник Іван Вишневецький давно вже пішов із цього тлінного світу… Але нічого! Мерзотник неодмінно скорчиться від жаху, зустрівши на порозі пекла тільки-но померлого князя Дмитра на прізвисько Байда!!! І коли син повідає батькові, що в обитель нечистих духів його скинув не хтось, а саме вона – віддана колись татарам на наругу, збезчещена Олександра-Анастасія Лісовська, прозвана в Османській імперії Роксоланою… От уже розлютиться, ото розлютиться старий!!! Але пізно, пізно: близький ліктик – та не вкусиш… А вона?.. Що ж, вона житиме й надалі у небаченій розкоші й славі. Вірнопіддані ясновельможного султана Сулеймана Пишного відтепер ще більше боятимуться її, рудоволосу чортицю Хуррем. Поза сумнівом, подробиці сьогоднішньої страти стануть передаватися з вуст у вуста, страх іще сильніше сковуватиме волю правовірних (які насправді надзвичайно марновірні, а тому майже поголовно бояться всілякої чортівні чи ледь не до непритомності), а страх змушує коритися набагато краще, ніж любов і повага. До цього, власне, і зводиться підсумок як усього її великотрудного життя, так і добре продуманої, витонченої помсти, що вона тільки-но здійснила. А щоб не забути ці підсумки до кінця своїх днів, варто прихопити на пам’ять якусь дрібничку. Такий собі амулет, на який у разі чого можна подивитися, щоб негайно ж згадати минуле… – Агов, ви! – звернулася Роксолана до служників, які боязко тримались якнайдалі від султанші. – У страченого гяура на шиї має бути шнурок із хрестиком: негайно подайте його сюди. Наказ грізної хасекі кинулися виконувати з усім можливим поспіхом. Поки бігали донизу за віднесеним поривом вітру головним убором, лучники підтягнули до ніг Роксолани утиканий стрілами труп. Помацавши під просоченою кров’ю сорочкою, знайшли натільний хрест і спробували зняти, однак цьому заважали ратища стріл, що намертво пригвоздили до тіла полотно сорочки й долоню лівої руки, якою Вишневецький перед смертю схопився за першу стрілу, що вразила його. – Чи можна розірвати шнурок від хреста, о хасекі? – поцікавився один з лучників. – Ні-ні, і хрест, і шнурок потрібні мені неушкодженими, – відрізала султанша. Довелося розірвати сорочку. Але тут, переможно стиснувши в кулаці свій трофей, Роксолана випадково ковзнула поглядом по оголеному до пояса тілу страченого, а там!.. А там, на шкірі правого плеча побачила родимку незвичайної форми, у вигляді тонкої вигнутої шаблі!!! Султанша затремтіла як осиковий листочок на вітру. – Що сталося, о хасекі?! Однак Хуррем не почула переляканого запитання. Перед очима стояла родимка на крихітному плічку її новонародженого первістка, у вухах гримів веселий голос тіточки Марти: «А родимка наша родова яка, а?! Великий воїн із твого хлопчика виросте! Рідній землі на славу, ворогам лютим на погибель. Пишайся синочком таким! Пишайся, Олександрунько!.. » Немаючи сил винести вигляд родимки (що чомусь устигла збільшитися до неймовірних розмірів), султанша дико скрикнула, схопилася обома руками за потилицю (немовби одна зі стріл із заговореним срібним наконечником простромила не серце бранця, а її багатостраждальну голову) і як підкошена звалилася долілиць на камінь фортечної стіни. Чудове волосся хасекі, яке челядники так і не встигли привести до ладу, розметалося на всі боки, покривши вогненно-рудим плащем тіло її колишнього смертельного ворога… Втім, якого ще ворога?! Сина!!! То був бездиханний труп її власного первістка Дмитра, народженого в далекому Рогатині й безповоротно загубленого!!! Саме його вона мріяла відшукати всі дні, проведені в Османській імперії! Саме на нього хотіла вилити весь запас нерозтраченої материнської ніжності!!! Саме з ним вела подумки таємні нічні бесіди – але ж подумки, усього лише подумки!.. А коли він з’явився перед її очима вже у плоті… як і пророкувала найдобріша тіточка Марта – з’явився славетним воїном… Що вона зробила тоді?! Спочатку прислухалася до заклику материнського серця, але потім… Потім!.. Ах, чому, за що їй усе це?! Що означали розповіді молодого князя Вишневецького нібито про свою матір – княгиню Анастасію Олізарівну?! Бозна, що вони означали й чому Дмитро називав рідною матір’ю чужу жінку!!! У цьому їй уже не розібратися ніколи, тому що… Тому що!.. Так, тому що вона – клята дітовбивця!!! Своїми руками передати надійному шпигунові флакон із зіллям, що мало звести її бідолашного синочка з розуму!.. Передати йому ж інший флакон, коли синочок якимсь неймовірним чином переборов невиліковну хворобу!.. Потім, коли під дією подвійної дози отрути князь наробив дурниць і потрапив у полон до боярина Томжі, а далі був переданий до рук султанові, – особисто домогтися для нього лютої смерті, найжорстокішої із всіх можливих смертей!.. Знаючи, що просто так із цього світу характернику не піти, – привезти срібні наконечники стріл, щоб лучники вбили її улюблене дитятко, її ненаглядного Дмитрика в неї ж на очах!.. Тріумфувати з приводу найжорстокіших мук і передчасної загибелі обожнюваного синочка!.. О горе, горе!!! Що ж вона накоїла – і за що їй усе це, за які гріхи?.. * * *