Annotation 6 страница

Одного разу Роксолана одержала від Нейше коротеньку записку: подружка просила про термінову зустріч. Як на лихо, валіде вередувала і весь день ні на крок не відпускала від себе русинку: то книгу їй почитай, то ароматні травички завари та принеси, то витиранням цілющим коліна намасти… Роксолана з ніг валилася, але їй дуже хотілося довідатись, про що ж побажала повідати Марися?! Тому вже пізно вночі вона, набравши брязкіток для задобрювання гаремної сторожі, пробралася в кімнату Нейше. Та повідала подрузі, як разом з іншими фаворитками виїжджала на прогулянку по місту. Одягнені у вуалі наложниці сиділи у критих візках, їх супроводжували євнухи й численна охорона. Візки рухалися повільно, часто зупинялися, одаліски намагалися фліртувати з охороною й перехожими, але марно: ласкаве слово, сказане наложниці блискучого володаря Порти, можна було розцінити як замах на його власність – а хто б ризикнув зробити таку дурість?! Загалом, Марися жахливо нудьгувала, озираючись на всі боки, як раптом звернула увагу на одного з яничарів охорони, обличчя якого здалося їй віддалено знайомим. – Степаночку, це ти? – тихо запитала Марися. Яничар здригнувся, немовби його вдарили. «Так! Колись я справді був Степаном, але то було давним-давно. Тепер мене звуть Алі», – відповів він. – Олександрунько, ти пам’ятаєш нашого Степаночка?! – радісно щебетала Марися. – Це ж син коваля, дещо старший від нас! Ми з тобою ще на нього заглядалися, таким він був гарним і ладним… Степан зник років за п’ять до мого викрадення. Виявляється, він став яничаром! Тепер же розповів, що тут дуже багато наших земляків, які з’явилися в яничарських лавах у різний час. І до речі, днями кримчаки надіслали новий ясир. Ти розумієш, Олександрунько?! Серед бранців можуть бути люди з нашого Рогатина, вони можуть знати, що сталося з нашими родинами! Степан розпитає цих людей і розповість про них на наступній прогулянці… Окрилена надією довідатися будь-що про родину, Роксолана повернулася до своєї кімнати й миттєво заснула. У цю ніч їй наснилася рідна хата, квітучі мальви під вікном… Батько-священик… Найдобріша у світі тіточка Марта… і зовсім зненацька – статний широкоплечий воїн Іванко… і маленьке рудоволосе маля!!! Так-так, у неї точно був синок, тіточка Емель і табіб-ханум абсолютно праві!.. Але минув тиждень, потім інший, а звісток від Степана все не було. Нарешті від Марисі надійшла нова записка! Весь день Роксолана літала покоями валіде, немов на крилах. – Що з тобою, Хуррем?! Я вкрай стомилася, а ти про сто пурхаєш… – нарешті звернулася володарка до служниці. – Пані, можна, я сьогодні ненадовго відлучуся? – А куди ти підеш? – Нейше дуже просила прийти до неї!.. – Добре, йди, – милостиво дозволила Хафіза. – Спасибі, о велика пані!!! – Але не раніше, ніж я засну. – Звісно, пані, зрозуміло, не раніше, ніж ви заснете… Попри втому, валіде задрімала пізно. Тільки тоді Роксолана пірнула в лабіринт звивистих коридорів і невеличких кімнат, пройшла повз численну охорону, яку доводилося задобрювати невеликими даруночками, втім, особиста служниця самої валіде одержувала удосталь брязкіток від своєї пані, тож проблем не виникало. От і знайомі двері! Дивно, однак стражів біля них не було. Роксолана без стуку увійшла в темну кімнату. Очі швидко звикли до відсутності світла, вона озирнулася й помітила Марисю, що лежала ниць на підлозі біля розкішного ліжка. Вікно було розчахнуте навстіж, але кімнату все одно наповнювали міцні пахощі. Запідозривши неладне, Роксолана кинулася до подруги, перевернула… і ледь утримала зойк розпачу, що рвався з грудей, відсахнулася, уражена холодністю й безвладною піддатливістю тіла! Поза сумнівом, дівчина була мертва. Одразу ж крізь змішаний аромат пахощів Роксолана вловили різкий запах гіркого мигдалю. Здається, ненаглядну подруженьку отруїли… І найжахливіше: разом зі смертю Марисі розсіялася примарна надія довідатися хоч би щось іще про рідний дім і свою родину!.. Роксолана озирнулася, помітила малюсінький клаптик паперу й невелику коробочку, машинально сунула їх за пазуху і вже зібралася непомітно полишити кімнату, як раптом почула ледь вловимий шурхіт: хтось крався сюди з боку розчахнутого вікна! Ледь помітні тіні ковзнули по стіні… Роксолана пригнулася, сховалася за розкішну завісу широкого ложа й почала обережно спостерігати зі свого прихистку за тим, що відбувалося у кімнаті. Зовсім не звертаючи уваги на мертву Нейше, там бродили двоє в безформних одежах. Вони немовби щось шукали, про щось сперечалися, але говорили пошепки, тому важко було розібрати, чоловіки це чи жінки. – Як можна було забути?.. – шепотів один голос. – Все тому, що ми квапилися. Навіщо було лізти у вікно? – обурювався інший. – Хто ж знав, що там буде сторожа… – Господиня веліла чекати, коли піде охорона, от і треба було чекати!.. У коридорі почувся тупіт: це прийшли й стали біля дверей чорні євнухи охорони! Тепер шлях у коридор було відрізано… Явно запанікувавши, парочка почала кидатись на всі боки, у темряві натикаючись на меблі й ризикуючи здійняти великий галас. – Ай, моя нога! – раптом зойкнула одна з гостей. Тепер було зрозуміло, що це жінка… – Тихіше ти! – засичав другий гість… здається, чоловік?! Цікаво, який самогубець ризикнув проникнути в покої фаворитки самого володаря правовірних?.. Але галас уже привернув увагу охорони. – Пані, у вас усе гаразд? – запитав один з євнухів. – У мене все добре, – відповів жіночий голос, у якому Роксолана з жахом упізнала голос Лейли – чоловікоподібної служниці Гюльбехар. У цей час парочка вбивць (у чому Хуррем уже не сумнівалася! ) наблизилась до завіси, за якою ховалася Роксолана. І тут чоловік зашепотів: – Зробимо так: ти йди й відволічи охорону, а я тим часом знайду пропажу і втечу через вікно. Навіть якщо тебе затримають, ніхто не доведе, що Нейше отруїла саме ти. Зрозуміло? Двері відкрилися, і Лейла вийшла в коридор. – Добраніч, дорогенька, приємних тобі снів… – прощебетала вона, на секунду завмерши на порозі. – І тобі приємних снів, дорогенька, – пропищав її спільник фальцетом. Зовні Лейла запропонувала євнухам провести її в покої господарки, бо вона боїться ходити на самоті палацовими коридорами. Служниця вміло фліртувала зі стражами, щедро обсипаючи їх численними брязкітками. Охорона ув’язалася за служницею Махідевран… Завдяки фокусу Лейли з імітацією прощання смуга світла з коридору на мить проникла в темну кімнату, і Роксолана помітила на килимі неподалік себе невеличкий предмет. Ледь двері за Лейлою зачинилися, Хуррем миттєво підняла цю річ. На дотик остаточно визначила: справді, це ніж!.. Очевидно, спільник Лейли також помітив знайомий предмет і спробував підняти його… але не встиг. Повзаючи рачки, він марно обмацував підлогу в пошуках загубленої зброї, повільно наближаючись до місця, де переховувалася Роксолана. Та зрозуміла, що рано чи пізно буде викрита, і тоді розмахнулася й кинула ніж у бік непрошеного гостя. Зброя досягла мети, легко поранивши невідомого. Зате він був украй наляканий, тому, дико скрикнувши від болю й переляку, гнаний невідомою силою, кинувся до дверей, різко розчахнув їх, збив з ніг стражів, що вже повернулися, і помчав правим коридором. Сторопілі спочатку євнухи, здійнявши неймовірний шум, кинулися за ним навздогін. Роксолана теж вискочила з кімнати, але кинулася в протилежний бік. І тут почула тупіт ніг людей, що мчали їй назустріч. Вона швидко пошукала очима, куди б сховатися. Побачила перед собою двері до пральні, біля якої ніяких сторожів не було: отже, у кімнаті порожньо – от і добре! Хуррем смикнула двері, але ті не піддалися. Тоді вона втиснулася струнким тілом у дверну нішу й прикрила важкі штори. Саме вчасно: євнухи пробігли повз її укриття… Потім Роксолана, так ніким і не помічена, благополучно дісталася своєї кімнати. На щастя, охорони біля дверей валіде не було: мабуть, усі кинулися у верхній гарем, де вже здійнявся справжній переполох! Хуррем тихо прослизнула у свою кімнату, тицьнула підібрані в кімнаті Нейше знахідки у квітковий горщик і, швидко роздягнувшись, шмигнула у постіль. Усього лише за кілька хвилин гаремна варта вже нишпорила по кімнатах, перевіряючи, чи всі на своїх місцях. От уже стукають і у двері Роксолани… Вона неквапом піднялася й відчинила. Спітнілий чалмоносець відіпхнув її й зазирнув у кімнату. Потім повернувся до русинки й суворо запитав: – Лементу не чула? Роксолана не встигла відповісти: відкрилися двері покоїв матері султана, і в коридор вийшла сама валіде з канделябром у руці, а за нею – дві темношкірі охоронниці. – Що сталося? – невдоволено спитала Хафіза. – О велика пані, нехай продовжить Всемогутній Аллах твої дні, помилуй не вартих твоєї уваги рабів: фаворитка султана Нейше мертва! – мовив начальник варти, впавши перед валіде-султан на коліна. – Як це мертва?! – жахнулася валіде. – Ми все ще не можемо з’ясувати, що трапилося. Очевидно, коли на Нейше напали, вона встигла ранити вбивцю: з її кімнати вискочила спливаюча кров’ю жінка, яку варта переслідувала й ледь не упіймала, але в останню мить вона просто розчинилася в одному з коридорів! – Посилити охорону й продовжити пошуки! – розпорядилася правителька, потім ухопила за руку Роксолану, яка нарешті дала волю своїм почуттям, і потягнула за собою в кімнату. Хафіза знала, що тепер не засне до ранку і їй потрібен співрозмовник. Але Роксолана лише гірко плакала. Минуло чотири години. Варта перевернула догори дриґом весь гарем, але пораненої жінки так і не знайшли. Мерзенна вбивця, очевидно, втекла через розчахнуте навстіж вікно спальні, під час погоні зумівши вдарити одного з євнухів – Мансура – ножем у ногу… Нарешті, терміново покликана в кімнату Нейше табіб-ханум установила, що нещасну отруїли. От і все, що вдалося з’ясувати. Втім, не зовсім… Виявилося, що останньою людиною, що бачила Нейше живою, була Лейла – служниця самої Махідевран! Це підтвердили євнухи, які проводжали її від дверей кімнати Нейше до покоїв самої ікбал. Однак далі підозр справа не пішла. У підсумку Лейлу без зайвої жорстокості відбатожили, Нейше без зайвого шуму поховали, після чого про інцидент незабаром забули. Але не всі… * * *

Стамбул, Османська імперія, 1521 рік. Коли пристрасті вгамувалися, Олександра витягла із квіткового горщика золоту табакерку і клаптик паперу, підібрані в кімнаті вбитої Марисі. Записка була надряпана нерозбірливим корявим почерком: адже на відміну від неї самої, нещасна подружка навчилася писати лише незадовго до смерті. Окрім того, папір виявився порваним у декількох місцях, тому користі від шматків послання було не надто багато. «Мені… небезпека. Стережися», – ледь розібрала Олександра закінчення тексту. Початок листа був відсутній взагалі: усе, що залишилося від нього, вкладалося в уривки слів «…аміжнею за княз…» і «…ном Вишневе…». Зате посередині йшло доволі чітко: «…вій синок Дмитро» і «…атари по вбивали всіх». Прочитавши таке, Олександра упустила зім’ятий папірець. Навколишній світ затанцював, закружляв перед очима скаженим хороводом, немовби вгвинчуючи в палаючу пекельним вогнем потилицю нестерпно моторошний біль. І от тепер вона нарешті пригадала все, що випало на її долю! Досі приховане, попереднє життя пронеслося перед очима: от вони разом з найдобрішою тіточкою Мартою доглядають за пораненим хоробрим воїном… от батько-священик вінчає їх, шалено закоханих одне в одного… от вона народжує руденького хлопчика… от Іванко їде у Вишнівець, щоб незабаром повернутися й назавжди забрати із собою молоду дружину та їхнього ненаглядного синочка… от фатальна ніч уявного татарського набігу, пожежа в садибі… вона намагається врятуватися втечею і будь-що захистити своїх близьких… от уже й тіточка Марта загинула, а татари виявляються не справжніми, а перевдягненими… Далі світло померкло, зате лишилося безліч питань. Що сталося з маленьким Дмитриком?! Що з ненаглядним Іванком?! Невже ж усі загинули від рук татар, як написала незадовго до смерті Марися?.. До чого ж доля несправедлива до неї! Олександра ледь-ледь згадала про родину, потім були недовгі дні, сповнені щасливими спогадами, – і тепер усе відразу втрачено!!! Але ні, не може бути, щоб загинули всі!.. Неправда це: адже вона-то знає, що татари були не справжніми: хтось підіслав у Рогатин найманих убивць, переодягнених татарами – от як було насправді… Та й не бачить вона ні свого синочка Дмитрика, ані коханого чоловіка Іванка серед мертвих. Зрештою, немовля з рудим чубчиком і потомственою родимкою на плічку не могло загинути хоча б тому, що на нього чекали великі справи – адже саме так пророкувала їй всезнаюча тіточка Марта. Загалом, з якоїсь нез’ясненної причини Олександра не вірила записці, хоча і знала, якою високою ціною заплачено за ці вбогі відомості. Вона змарніла, схудла, стала тихою й замисленою, з кожним днем дедалі більше замикалася в собі. Вже ніхто не чув її заразливого сміху й навряд чи зрозумів би, чому цій молодусі дали настільки невідповідне прізвисько – Хуррем. Валіде помітила, що з русинкою коїться щось неладне, тоді викликала управительку Емель і наказала перевести свою служницю на найважчі роботи, при цьому встановивши за нею найсуворіше спостереження. Тепер Олександра знов жила у спільній кімнаті з іншими рабинями, як колись, трудилася від зорі до зорі, хоча при цьому на життя не скаржилася. Час минав, і сердечні рани потихеньку затягувалися… ні-ні, не забуттям, звісно ж! Просто вона вчилася зживатися зі своїм горем, про яке пам’ятала денно й нощно, – як от тіточка Емель. * * *