Annotation 10 страница

Коли Беат, яка мріяла про підходящого чоловіка для своєї єдиної доньки, довідалася про поспішний від’їзд молодого князя Вишневецького, що надто нагадував поспішну втечу без пояснення причини, то спочатку хотіла влаштувати грандіозний скандал. Проте вчасно заспокоїлася, побачивши біля ніг доньки придворного красеня Дмитра Сангушка: король у цьому випадку дійсно не врахував, що будь-який інтриган і звабник – загалом, теж людина, якій також властиві слабкості і який одного разу теж може покохати…
Подіяв необачно кинутий на гостиному дворі прокльон чи ні?.. У травні 1551 року в муках померла Барбара Радзивілл. Король Сигізмунд ІІ Август був безутішним, гаряче оплакуючи своє єдине кохання. У 1553 році Дмитро Сангушко одружився з Гальшкою Острозькою, але за два роки був через це вбитий… Дмитро Вишневецький більше не дивився закохано на жодну жінку. А бідолашна Гальшка, незважаючи на природну красу й витончений розум, так само як і на успадковані незліченні статки, ніколи не була щасливою – хоча в цій брудній історії зовсім не було її вини…
Майже водночас рід Ягеллонів зник з польського престолу, зате на трон зійшов представник роду Вишневецьких – отак!!!
А в усьому винні людські слабкості, неприборкані емоції, недовіра до людей, розтоптані світлі почуття. Звідси і зруйновані долі. Глава 14
Позбутися минулого – втратити майбутнє!

Стамбул, Османська імперія, 1553 рік. Правителька сиділа біля різьбленого вікна й міркувала про те, до чого жорстоким буває життя: повсякчасно доводиться чимсь або кимсь жертвувати! От зараз Сулейман пожертвує своїм з Гюльбехар сином, а колись уже їй самій – Роксолані – необхідно буде вирішувати, кого з її власних синів залишити в живих, щоб уникнути пов’язаного з боротьбою за владу кровопролиття. Що робити?! Всі вони – її діти!!! І її нещасний первісток, що загинув давним-давно й далеко звідси, і народжені тут. Нехай вони жорстокі й невдячні, але все ж таки це її кровиночки, кожного без винятку вона по-своєму любить і жаліє… У двері тихенько постукали. Султанша ледь повернула голову й голосно мовила: – Заходь! У кімнату увійшов, безупинно кланяючись, один з молодих яничарів охорони – Салех. – О велика правителько! Я прийшов доповісти, що до нас прибув литовський князь Вишневецький, який усіляко домагається прийому. Яким буде ваше рішення, пані? При словах «литовський князь Вишневецький» вона здригнулася, немовби одержавши несподіваного удару невидимим батогом. – Прибув князь Вишневецький… – замислено повторила Хуррем. Багато років тому султанша заприсягнулася назавжди забути це ім’я, але потім, порушивши дане самій собі слово, все-таки відгукнулася на палке прохання про допомогу однієї людини з цього роду, що приносив їй суцільні нещастя. І от будь ласка: давно минуле знову втручається в сьогодення!.. Що ж, мабуть, його можна прийняти через місяць-другий. Але взагалі-то, можна б і раніше – все-таки цікаво глянути… – Мабуть, я прийму цю людину через три дні, – рішуче мовила султанша й додала: – Після ранкової молитви, так і передай йому. – Добре, пані, я зараз же доповім про ваше рішення. І глибоко вклонившись, яничар вийшов. Тим часом Роксолана продовжувала розмірковувати: «Цей рід просто зачарований! Колись я любила князя Івана Вишневецького, але доля нас розлучила, а наш крихітний синочок Дмитрик загинув. Минуло стільки часу, але князь Іван навіть не згадав про мене! Тільки його старший син – знову ж таки Дмитро, що цікаво! – турбував мого ясновельможного чоловіка щодо батька, що зрештою потрапив у полон до татар. А ще раніше звертався з аналогічним проханням щодо свого дядька Федора. І от будь ласка: тепер новоявлений князь Дмитро Вишневецький має нахабність прибути сюди особисто – а я все допомагаю, щоразу допомагаю… й нічого не можу із собою вдіяти!.. Що ж сталося тепер, навіщо він прибув у Стамбул цього разу?.. » Минуло три дні. Ранок видався просто чудовим, усе в неї ладилося, настрій був просто чудовим. Князя Вишневецького було вирішено приймати в парадній залі, щоб сама урочиста обстановка цього місця вселила іноземному гостеві думку про невичерпну могутність процвітаючої Османської імперії. У призначену годину Дмитро Вишневецький з невеликим загоном відданих воїнів вступив на територію Топ-Капи^[43]. Вся пишнота східної архітектури відкрилася його очам. Не кожному смертному доводилося відвідати оплот імперії Османів! Палаци, павільйони, мечеті, сади, фонтани – кожна споруда була не просто шедевром, а самою досконалістю: і величні башточки воріт, і округлі маківки мечетей, і височезні стрункі мінарети, і різьблені вікна, і яскрава черепиця, і кольорові вітражі, і доглянуті галявинки, клумбочки, платани, кипариси й квітучі рожеві кущі… Заховавшись за напівпрозорою завісою, Роксолана спостерігала через вікно зали за пересуванням процесії. Попереду повільно і статечно крокував князь у червоних сап’янових чобітках і в багряному каптані, розшитому золотом і перлами, величезні золоті ґудзики горіли на сонці. Був він не надто молодий, але міцний, його каштанового чуба вже торкнулася сивина. Але до чого ж він гарний… і до чого схожий на свого батька Івана: та ж сама фігура, ті ж плечі!.. У султанші прискорено закалатало серце. Вона затремтіла, немовби осиковий листочок на вітру. І хоча під нестерпним тягарем випробувань, що звалилися на неї, давно втратила будь-який страх і перед життям, і перед самою смертю – раптом чогось злякалася. Тим часом гості в супроводі численної охорони минули Ворота щастя, де їх зустріли нові охоронці, одягнені ще більш розкішно: самі лише золочені панцири воїнів багато чого коштували. Тут у козаків відібрали зброю, й, оточені щільним кільцем палацової охорони, гості увійшли в лабіринт коридорів і невеликих прохідних кімнат. Стіни приміщень були прикрашені схрещеними мечами, шаблями й кинджалами, а на маленьких мармурових столиках стояли кришталеві колби кальянів, латунні й срібні кубки. Роксолана відійшла од вікна й зайняла місце на пагорбі з подушок. Зграйка служниць привела одяг пані в ідеальний лад і миттю зникла. Тим часом численна процесія наближалася до зали для аудієнцій, обігнула величезний, дзвінкий дзюркотливий фонтан і зупинилася біля парадних дверей. Коли вони безшумно розчахнулися, гості в супроводі стражів ступили в чудове приміщення. Зала була розкішною, підлога вистелена чудовими килимами, стіни прикрашені гобеленами, а висока стеля – вибагливим позолоченим ліпленням. Незважаючи на спекотний ранок, тут панував прохолодний напівморок. У центрі смарагдового килима піднімався величезний золотий трон, інкрустований слоновою кісткою й перламутром, прикрашений смарагдами й перлами. Перед троном була розгорнута напівпрозора китайська ширма з бамбука й шовку, на троні на великих твердих подушках величаво сиділа струнка жінка, одягнена в атлас, шовк, парчу й оксамит зеленого кольору. На голові в неї красувався високий головний убір, що нагадував вежу й надавав фігурі султанші ще більшої величі. – На коліна, на коліна перед великою правителькою! – зашикали охоронці. Гості негайно схилили коліна перед султаншею. Жінка з цікавістю розглядала прибулих, а вони уклінно чекали дозволу підвестися. Це були в основному молоді чоловіки, всі як один ставні, широкоплечі красені, як і їхній очільник – князь Дмитро Вишневецький. Лише позаду інших стояли троє старих, вони-то і привернули увагу Роксолани. Двоє з них здалися їй знайомими, причому в цих людях було щось не зовсім приємне… але що саме?! – Підведіться, – дозволила нарешті правителька. Челядники одразу принесли й поклали біля ніг гостей тверді подушки, завідомо приготовані для прийому, однак козаки продовжували мовчки стояти. Мовчала й султанша. Пауза явно затяглася надміру, але Роксолана вважала, що заговорити першою не може – це було рівнозначно тому, щоби вронити в очах відвідувачів достоїнство Османської імперії. Ну, нічого, нічого, вона потерпить – нехай розмову починають гості… – Вітаю тебе, о велика правителько! – нарешті порушив мовчання князь. – Я литовський князь Дмитро Вишневецький із древнього герба Корибутів, васал короля Сигізмунда Августа, староста канівський і черкаський. – І я вітаю тебе, князю, – вимовила султанша у відповідь латиною. Хоча мовою міжнародної дипломатії князь володів непогано, однак незворушно продовжував говорити своєю рідною русинською: – Я прибув до вас, о велика пані, щоб особисто подякувати вам – дружині Його величності Сулеймана Кануні за виявлене співчуття і турботу про долю нашої родини. Вишневецький витримав невелику паузу, мабуть, очікуючи якоїсь реакції Роксолани на його слова. Але оскільки вона незворушно мовчала, князь продовжив: – Особливо вдячний вам, пані, за виявлене співчуття до долі мого батька – Івана Вишневецького. Тільки завдяки вашому царственому чоловікові Сулейману Кануні й особисто вам батько мій був звільнений і відпущений з татарського полону. Він був дуже сильно хворий і незабаром помер, зате вмер вільною людиною на рідній землі, у рідному домі! Князь замовк від хвилювання, ковтнув повітря й мовив: – Я чув, о велика правителько, що ви родом з наших земель… – Можливо, – ухильно кинула Роксолана, дуже постаравшись, щоб її голос при цьому не здригнувся. – Отож я й подумав, що ви, можливо, нудьгуєте за рідними місцями, а тому вирішив віддячити вам і привіз дарунки, звісно ж, не настільки розкішні, як речі, що зберігаються в численних скарбницях вашого царственого чоловіка Сулеймана Пишного, але просто дорогі моєму серцю речі. – Це… Що ж, мабуть, це справді цікаво, – мовила правителька, і краєчки її губ ледь здригнулися вперше за весь час зустрічі. Справді, їй стало дуже цікаво, що за дарунки приготував незвичайний гість?.. – Я привіз вам, о велика правителько, батистові й лляні сорочки, вишиті майстринями, якими славиться наша земля, м’які коштовні хутра, якими багаті наші ліси, а також букети з лаванди, чебрецю, ковили й шавлії, що ростуть удосталь на наших луках. А вашому царственому чоловікові – Його величності Сулейману хотів би піднести вироби з янтарю: тростину й люльку, оздоблену золотом і сріблом. А ще дозвольте піднести скриньку з ялівцю… Доки князь говорив, хтось із його воїнів, що супроводжували господаря, виступав наперед і опускав черговий названий предмет на круглий мармуровий столик, розташований перед бамбуковою ширмою. У Роксолани паморочилося в голові, сльози застеляли очі, вона була розгублена й уражена до глибини душі. Так, нехай дарунки Вишневецького більш ніж скромні, однак за своєю значущістю особисто для неї вони не йшли в жодне порівняння із чудовими підношеннями, які правителі Османської імперії звикли одержувати від чужоземців і які одразу ж відправлялися до скарбниці. Зате привезені з рідної сторони речі зігрівали душу й хоч ціну мали невелику… але насправді були воістину безцінними! Як же вона вдячна цій людині!.. – Дякую за підношення, все це дуже вартісно для мене, – ледь переборюючи підступний спазм, що здавив горло, вичавила із себе султанша. Вишневецький смиренно вклонився, потім випрямився, розправив широкі плечі й почав полум’яну промову: – О велика правителько, зізнаюся відверто: прибувши до Стамбула, я був уражений. Я, звісно ж, припускав, що Османська імперія потужна й могутня, але не думав, що настільки!.. Подорожуючи вулицями твоєї столиці, я був схвильований видовищами, які удосталь відкривалися моїм очам. Тут риси обличчя князя посуворішали, очі блиснули дивним демонічним вогником, від якого у Роксолани холодок побіг по жилах: – Я відвідав ринки, сповнені різноманітних товарів, багаті й гарні. Але зізнаюся чесно: на цих же ринках я плакав як дитя, побачивши численних наших братів і сестер, котрих там продають, мов живий товар. Гнаний плачем і стогонами, я спустився до моря, щоб заспокоїти душу, але й там не знайшов відради, тому що на численних галерах під батогами наглядачів стогнуть мої брати… – Так було споконвіку, – тихо мовила Роксолана. Слова князя жваво нагадали їй минуле, яке вона всіма силами намагалася забути, а тепер воно налягло всією вагою спогадів. – Це нестерпно, о володарко! – Чого ти хочеш – невже зламати споконвічні порядки? – О велика правителько, я знаю, ніхто не має сил змінити цей порядок зараз, однак треба хоча б спробувати зробити це! – Чи не занадто багато ти береш на себе, князю? – брови Роксолани суворо зрушили до перенісся, у голосі з’явилися металеві нотки. Однак не звернувши на це ніякої уваги, Вишневецький продовжував у такому самому тоні: – Колись, іще дитям, я ображався на батька, що його постійно не буває вдома, що він увесь час у походах. Але подорослішавши, зрозумів: якщо князь стане відсиджуватися у своєму маєтку, то кримчаки та інші вороги стануть безкарно руйнувати наші міста й селища, топтати родючі землі, полонити людей і продавати в рабство як худобу. Тому знай, велика правителько: я зроблю все від мене залежне, щоб підняти ту силу, що захистить наші землі від татарських набігів! Не знаю, чи вдасться здійснити задумане до кінця, чи вистачить на це всього мого життя… але я вже постараюся продовжити боротьбу батька й багаторазово помножити його славу великого воїна, будь упевнена! Знай, що мене запрошує на службу не тільки польський король Сигізмунд, але й правитель Московії Іван. А нечестиве плем’я татарське вже боїться мене, немов вогню. Більшість козаків підтримали промову очільника схвальними скриками, тільки найстарші, які трималися дещо відокремлено позаду інших, промовчали… І в цей момент Роксолана упізнала їх!!! Світ у її очах перевернувся й затанцював у скаженому хороводі. Вона ледве стрималася, щоб не втратити свою гідність й навіть найнезначнішим звуком або жестом не виявити своїх почуттів. А князь тим часом вів далі: – Коли мій батько помирав, то залишив мені кинджал, що колись належав моїй матері – княгині Анастасії Олізарівні. Він кохав цю жінку міцно й палко, кохав усе життя і стверджував, що вона єдина володіла його серцем до самої смерті, безупинно закликала його у бойові походи й вимагала захищати рідні землі! Тому помираючи, він передав кинджал мені, щоб і я не забував про священний обов’язок князя стосовно своїх підданих… Сьогодні я привіз цей предмет із собою як нагадування про те, що… – Де кинджал? – вигукнула Роксолана. – Я бажаю глянути на нього. – З радістю показав би його тобі, о велика правителько, але кинджал у мене відібрали разом з усією зброєю, перш ніж пропустити сюди. – Я наказую негайно ж принести його, – мовила султанша й запитала: – Як можна упізнати цей заповітний кинджал серед інших? – А от він покаже… Копиле! – звернувся князь до того зі старих челядників, якого Роксолана не знала. Втім, одне лише прізвисько цієї людини відгукнулося в голові султанші вибухом пекельного болю, після чого в потривоженій пам’яті сплив уривок почутої колись фрази: «Копил про цю справу патякати не велів…» Поза сумнівом, це все було, було колись із нею… і з її маленьким беззахисним синочком, передчасно загиблим лютою смертю!.. – Копил… тобто Прохор добре знав і мого батька, і мою матір, – пояснив тим часом Вишневецький і додав, кивнувши на двох інших старих челядників, упізнаних султаншею: – Євтихій і Захар також знавали моїх батьків, вони давно служать у нас. Але тепер Роксолана слухала князя не надто уважно, уп’явшися поглядом у невеличкий ладний кинджальчик черкеської роботи, принесений молодим яничаром, за яким старечою ходою дріботів Прохор-Копил. – Подайте його сюди, – коротко наказала султанша. Прийнявши з рук начальника охорони зброю, уважно оглянула його. Поза всяким сумнівом, це був він – той самий кинджал, що князь Іван Вишневецький разом з піхвами й черкеською сукнею подарував у далекому Рогатині тій молоденькій наївній дурепі, яку називав «коханою дружинонькою»! Подарував, а потім всупереч обуренню найдобрішої тіточки Марти й мовчазному протесту священика-батька вчив поводитися з ним. Отже, покійний князь від самого початку розумів, що юна попівна не захистить кинджальчиком нікого: ні себе, ні своїх рідних, ані їхнє дитинча… Розумів – але грався з нею!.. А після відомих подій князь Іван, таким чином, передарував кинджал, що повернувся до нього в руки, своїй новій дружині – тепер уже не якійсь там попівні, а високошляхетній княгині Анастасії Олізарівні! Й тепер його синок (між іншим, названий знову ж таки Дмитром, як і їхнє беззахисне немовля, убите князівськими служниками! ) спеціально привіз цю штучку із собою до столиці Османської імперії як нагадування, бачте, про обов’я зок перед вірнопідданими!.. Що ж, в одному він має рацію: борги потрібно повертати… Втім, поза сумнівом, вірно також інше: у всьому побаченому й почутому варто спокійно розібратися, обміркувати все це як слід. Зараз емоції переповнюють її душу, а зопалу діяти не годиться. Так можна помилитися, невірно витлумачити щось… а цього допустити в жодному разі не можна! Як там звуть цю трійцю старих челядників, які особисто знали і мамусю, й татуся ясновельможного князя Дмитра Вишневецького: Прохор-Копил, Євтихій і Захар? Що ж, треба запам’ятати… і надалі вже не забувати!.. – Подаруй мені цей кинджал, – зненацька попросила Роксолана. – Але, велика володарко!.. Було очевидно, що князь не просто ошелешений несподіваним проханням, але й неприємно здивований. Що ж, його можна зрозуміти: дарувати султанші предмети, ніяк особисто з ним не пов’язані, – це одне, а от віддати в руки чужої жінки речове нагадування про батьків – зовсім інше!.. – А ти, князю, не поспішай обурюватися, а краще подумай от над чим: не дарма ж ти віз за тридев’ять земель цей кинджал, еге ж?! Може, ти зробив це саме для того, щоб піднести його мені в дарунок? Може, це доля?.. – вкрадливо мовила пані. – Як знати, о велика володарко, як знати… Вишневецький подумав трохи, але зрештою погодився: – Либонь, ти права: це й справді кісмет! ^[44] – Дякую тобі, князю, за настільки щедрий дарунок, – мовила султанша й додала ледь помітним шепітком: – Цей кинджал мені особливо дорогий… Коли гості полишили палац, правителька викликала начальника особистої охорони й довго розмовляла з ним про щось, віддаючи чіткі розпорядження. Князь же вирішив відзначити доволі вдалий, на його думку, прийом веселою хвацькою гульнею. А чого б не веселитися – адже Вишневецький досяг усіх поставлених перед собою цілей: з одного боку, віддав належну повагу султанові Сулейману Пишному і його дорогоцінній дружині за дієву участь у долі його родини, з іншого ж – відкрито й чесно заявив про свій намір дати гідну відсіч татарським загарбникам! Тому щиро радіти він мав повне право… Смажене м’ясо, різноманітна риба, сири, рис, м’який запашний хліб і навіть відмінне вино (хоча й заборонене Кораном, але завдяки зусиллям султанші його подавали на палацовому гостиному дворі спеціально для гостей-християн) – усе це люди князя знайшли удосталь у невеликому кабачку на гостиному дворі. Свято було в самому розпалі, коли з’явилися яничари. Втім, вони всього лише уважно подивилися на гуляк, одразу коротко вибачилися, відкланялися і зникли настільки ж раптово. А на третій день, коли молодецька гульня почала потроху вщухати, Охрім доповів князеві, що зникли Прохор-Копил, Євтихій і Захар… – Казав же я, що не треба було їх брати… – Мабуть, Охріме, ти мав рацію, – заклопотано мовив Дмитро. * * *

У підземних казематах Топ-Капи було все необхідне для найвитонченіших катувань: диба, кліщі й найрізноманітніші інструменти, призначення яких знали лише вмілі кати. Всі троє зниклих челядників князя Вишневецького зараз були підвішені за руки над розпеченими жаровнями. Шкіра на ногах кожного з них приблизно до середини гомілок почервоніла, покрилася пухирями й виразками, а п’яти, кінчики ступень і пальці вже обвуглилися. Однак старі висіли зовсім нерухомо, знепритомнівши від нестерпного болю. Широкоплечий кат витягнув з окремої жаровні розпечений прут і чиркнув ним по натягнутій шкірі на ребрах Євтихія. Той зойкнув, сіпнувся й отямився. – Відповідай, мерзотнику: хто наказав убити попівну Олександру з Рогатина? – спокійно запитав яничар, що сидів позаду Євтихія таким чином, що падаюча від виступу стіни тінь приховувала його фігуру, згорблену на невеликій лавочці. – Він!.. Він наказав!.. – простогнав Євтихій, кивнувши на Прохора й миттю спробувавши піджати вище ноги. Не дозволивши старому такого полегшення, кат ударив його ціпком по обвуглених п’ятах. Від нестерпного болю Євтихій знову мляво обвис. Довелося повторно приводити його до тями погладжуванням «котячої лапки» – пристосування, найбільше схожого на мініатюрні граблі з гостро заточеними «пальцями». – То що, товариш твій наказав зробити це? – перепитав яничар для впевненості. – Так-так, Копил наказав!.. – підтвердив Євтихій і, тужливо застогнавши, попросив: – Жаровню заберіть, дуже палить ноги! Я все скажу… Не звертаючи ніякої уваги на його прохання, яничар кивком голови вказав на Прохора. Підручні ката послабили мотузку, на якій висів старий, зняли його із шибениці, перемістили на дибу й прив’язали до неї за руки й за ноги. – Зробіть так, щоб це м’ясо отямилося, – наказав яничар. Повітря зі свистом розірвав батіг, кінчики шкіряних хвостів якого прикрашали шипасті «зірочки». Копил застогнав і відкрив очі. За знаком ката його підручні одразу заходилися повільно повертати велике колесо; підкоряючись їхнім рухам, зі столу диби почала висуватися дошка, що впиралася в спину прив’язаного бранця. – М-м-м… Помилуйте! – простогнав Прохор. – Відповідай, негіднику: хто наказав убити попівну Олександру з Рогатина? – продовжував у такому самому тоні яничар. – А-а-а!.. Який біль!!! Припиніть!.. – Не мовчи. Твої товариші вказали на тебе; але не сам же ти зважився на таке?.. – Звісно, не сам! Господар мій!.. Князь наказав!.. У-у-у!!! – Який князь? – Та наш же, наш!.. Я розповім, розповім, перестаньте!!! За знаком ката підручні зафіксували колесо – втім, не послабляючи натиску впертої у спину Копила дошки. Яничар спокійно мовив: – Розповідай, бо продовжимо. – Князь наказав убити попівну разом з приплодом її. А я придумав, щоб ми татарами перевдягнулися, налетіли на Рогатин, підпалили будинки, щоб людисьок звідти на вулицю викурити, знайти серед них і вбити попівну з дитям. Та мало того, що ця руда відьма разом зі своєю клятою тіткою якимсь незрозумілим чином повз наших людей проскочила, до церкви рятуватися кинулась… Тут старий раптом замовк. Кат кивнув одному з підручних, той упився кліщами в шкіру, що натягнулася на грудях Прохора, відірвав невеликий шматок і кинув на відкриту рану дрібку солі. Копил протяжно завив. – Ти не мовчи, старий, розповідай, бо зараз із тебе ремені різати почнуть, – підбадьорив яничар. – Та зніміть же мене з диби, сил немає терпіти!.. – Розповідай, негіднику. От розповіси, тоді й знімемо. Отже?.. – Відьма клята билася, немов кішка! Окаянна на смерть убила трьох наших – і всіх одним своїм кинджальчиком… Чортиха, а не баба була! Вона онде і Захара пригостила, дотепер шрам між ребрами видно. Не очікуючи вказівок яничара, підручний ката розвернув непритомного Захара таким чином, що стало видно старий білястий шрам у нижній частині його грудей. – Захар живим тільки тому й залишився, що я відьму дрючком по голові уперіщив, – подав голос Євтихій. – Після такого удару й міцний мужик помер би… а от проклятуща бестія вижила! Хто б розповів – не повірив би, якби на власні очі того не бачив… – А далі? – обернувся до Євтихія яничар. – Нам було наказано позбутися попівни, щоб ні від неї самої, ні від вилупка її й духу не залишилося. Але ми прибиту дрючком чортиху, не подумавши, до лісу потягнули. – Бовдури, було ж вам наказано!.. – простогнав Копил, але одразу якось дивно зітхнув, сіпнувся всім тілом і завмер. Кат кинувся до нього, уважно оглянув, помацав шию й з погано приховуваним розчаруванням мовив: – Помер. – Добре, двоє інших іще живі, – холодно мовив яничар і звернувся до Євтихія: – Отже, ви потягнули попівну в ліс… Без немовляти? – Ясна річ, без нього! – Куди ж немовля поділося? – По всьому виходить, згоріло: ми ж будинки підпалили, щоб людисьок звідти викурити. Загалом, зникло дитятко, тож до лісу ми лише попівну потягнули. А як побачили, що жива клята чортиха, так і поскупилися, й відправили двох наших продати її татарам, які тоді саме безчинствували довкола Рогатина. Щоправда, тих двох опісля не дочекалися… – Тобто як це?! – А отак! Не знаю я, продали вони відьму татарам чи щось інше з нею зробили… І куди потім поділися, теж не знаю! Та й ніхто з наших не знає. – А князь що ж? – Який князь? – перепитав Євтихій. – Іван Вишневецький, – уперше за весь час допиту поцікавився жіночий голос через високу ширму. – А що Вишневецький?.. Приїхав у Рогатин, потужив, поплакав трохи за попівною своєю та й одружився з Анастасією – дочкою Семена Олізара. – А далі? – запитав яничар. – Лише через два місяці на Рогатин уже справжні татари налетіли й спалили все вщент, а вцілілих жителів у полон погнали. І в цю мить через ширму пролунало пронизливе жіноче верещання: – Досить! Годі слухати мерзотника – мені вже все зрозуміло!!! Нагородіть сповна цю парочку за їхні чорні справи!!! Мучте обох найвитонченішими способами – нехай здохнуть у муках, яких навіть люті грішники в пеклі не знають!!! А якщо кати не виконають мого наказу – накажу їх самих катувати до смерті!.. * * *

Незабаром Дмитрові Вишневецькому надійшов категоричний припис полишити Османську імперію й більш ніколи не перетинати її меж. Ясна річ, князь попросив допомогти йому знайти трьох зниклих челядників, виїхати без яких було аж ніяк неможливо. Ще через день до нього на гостиний двір був привезений великий шкіряний лантух, у якому виявилися закривавлені голови всіх трьох – Прохора-Копила, Євтихія й Захара…
От до чого мінливе життя! Здавалося, Роксолана неочікувано знайшла нового друга в особі Дмитра Вишневецького – і негайно ж невідома сила перетворила чарівного князя на мерзенного ворога…
От якби хасекі^[45] спробувала забути про помсту або пробачити колишніх ворогів – їй би відкрилася істина! Однак візит князя став одним з випробувань долі, якого Хуррем просто не здолала. Глава 15
А кесареві – кесареве

Вавельський замок, королівство Польське, кінець лютого 1554 року. Раннім морозним ранком Сигізмунд ІІ Август нудьгував за широким столом біля вікна, коли один з челядників почав невпевнену доповідь: – Ваша величносте, до вас… – Нехай проходить, я чекаю на нього вже цілий ранок! – гукнув Сигізмунд нетерпляче. Не минуло і хвилини, як перед ним постав воєвода трокський Миколай Радзивілл Рудий – рідний брат його обожнюваної дружини Барбари, що померла три роки тому за досить дивних обставин. На вигляд Радзивіллу Рудому було років сорок, він був хоча й дещо гладенький, але доволі енергійний. Увійшовши в кабінет, трокський воєвода ледь вклонився й тепер мовчки переминався з ноги на ногу, очікуючи подальших вка зівок. – Ну, як нині погодка? – зненацька поцікавився король. – Огидна: сиро й холодно, – відповів Миколай. – Загалом-то мене цікавлять новини про королеву Бону. Що іще придумала наша ясновельможна матінка? – Ваша мати знову запитує у вас дозволу на виїзд із країни. – Але я вже говорив, що для безперешкодного виїзду в Італію вона повинна підписати деякі папери, згідно з якими при виїзді за межі королівства Польського мені передаються усі права на майно, яким вона володіє в Польщі й Литві!.. – Государю, ваша матінка як і раніше тримає папери у себе, не бажаючи підписувати. – О-о-о, ти не уявляєш, Миколаю, до чого важко мені зараз!.. Була б жива моя ненаглядна Барбара – я би переніс усе це завиграшки. А тепер матінка обмежує мене у коштах, при цьому шантажує своїм від’їздом – і нема кому мене підтримати! Як же мені зле, Миколаю, якби ти знав!.. – Ваша величносте, а ви примиріться з матінкою… – Ні-ні, Миколаю, не вийде: я вже намагався, але матінка хоче не миритися, а керувати мною, немов хлопчиськом. А якщо підкорити мене не вийде – вона просто розорить мене!!! Королева востаннє виділила мені настільки мізерну суму, що мені навіть на носовички забракло… – Так, це доволі сумно. Король покопався у паперах і запитав: – Миколаю, а що таке «біле безумство»? – Ваша величносте, я щось не зовсім розумію… – От і я теж не розумію! – Звідки ці слова – «біле безумство»? – Та так, з листа вашої покійної сестри… – Може, напій якийсь? – припустив воєвода. – Схоже на це. Треба буде довідатися у придворного медика. Радзивілл Рудий визирнув у коридор і окликнув челядника: – Агов, поклич-но сюди придворного медика… – Ні, тільки не сюди!!! Я йому краще записку напишу. «Полюбляє ж наш король письмові розпорядження! » – подумав Радзивілл і наказав слузі почекати за дверима. Король старанно написав щось, запечатав папір і простягнув воєводі зі словами: – От, готово! Через півгодини челядник повернувся з відповіддю медика, прочитавши яку, Його величність ошелешено вирячився на Радзивілла. – Ну, що там таке? – поцікавився той. Замість відповіді зблідлий Сигізмунд простягнув воєводі аркуш, на якому красувалася дуже коротка і ємна відповідь: «ОТРУТА»! – Ну то й що такого? – не зрозумів Радзивілл. – А те, що моя обожнювана Барбара обіцяла султанші Роксолані надіслати два флакони цього засобу. Як тобі, а?! – Я, здається, згадав! – запізніло вигукнув воєвода. – Це, здається, вино таке, його ще королева Бона відправляла великому князеві Іванові Московському. – Не може бути, не може бути! Не могла! Не відправляла вона!.. – скоромовкою випалив Сигізмунд. Доки король як заворожений бурмотів своє: «Не може бути! » – воєвода мовчав. Однак зрештою це йому набридло, і Радзивілл спробував відволікти короля від похмурих думок повідомленням: – Ваша величносте, подейкують, князь Вишневецький зі Стамбула повернувся… – Як це повернувся?! – здивувався король. – Як йому це вдалося?! От поясни мені, Миколаю, як після всіх своїх скажених наскоків на кримчаків – підданих султана Вишневецький відправився, можна сказати, у лапи до грізного лева Сулеймана і при цьому зовсім не відчував страху, і навіть залишився живим-здоровим?! – Так, дивна справа, що й казати! – воєвода розвів руками. – Дуже дивно… Втім, везіння Вишневецького легко пояснюване: він же характерник… І люди його теж такі самі. Щоправда, кажуть, цього разу в Стамбулі князь втратив трьох челядників, але це були не його воїни, а якісь старі. Ймовірно, челядники його батька… Отже, нема чому дивуватися, Ваша королівська величносте. – Це добре, Миколаю! – Що саме? – Що ти нагадав мені про князя Вишневецького! Треба буде його на службу взяти, інакше він ще до правителя Московії в гості втече… «До чого ласий наш король на всяку наволоч! От будь ласка: тільки що скаржився на матінку, яка грошей не дає, а сам одразу цього негідника князя Вишневецького найняти на службу збирається. А той, між іншим, бідний як церковна миша, та ще й із купою маячних ідей…» – з невдоволенням подумав Радзивілл Рудий.
Містечко Камення неподалік Любліна, Польща, 4 березня 1554 року. Дмитро Вишневецький намагався пояснити королеві у присутності свого соратника воєводи Миколая Сенявського (який, втім, про всяк випадок волів триматися подалі), що необхідно зробити для забезпечення охорони прикордонних територій від татарських набігів. – Отже, Ваша величносте, я маю намір побудувати на одному з островів нижче дніпровських порогів укріплений замок. Ця неприступна цитадель стане чудовою базою для проведення військових вилазок проти татар, а якщо знадобиться – то й проти турків. – І що ж там буде? На цій самій… як там її? – На Малій Хортиці, або на Байді, – підказав Вишневецький. – От-от, на цій самій Хортиці! – Ваша величносте, я ж повторював неодноразово: там буде кам’яна фортеця! Захист проти ординців, усе як годиться: стіни кам’яні, ворота куті, глибокий рівчак… – Так-так, фортеця і рівчак! – луною повторив замислений Сигізмунд. – І ще гармати потрібні, – додав Вишневецький. – Так-так, і гармати… – мовив король, як раптом стрепенувся: – Облиш, князю, які ще гармати?! – Бажано невеликі, щоб їх можна було легко перемі стити з однієї позиції на іншу, – уточнив Вишневецький. – Невеликі, кажеш?.. Його королівська величність безпорадно озирнувся на воєводу Сенявського (який розсудливо зробив вигляд, що не бачить розгубленості монарха) і сказав зовсім зненацька: – А як ти гадаєш, Дмитре Івановичу, буде цього року оксамит у моді чи ні? – і слідом за тим прискіпливо оглянув мереживний рукав свого камзола. – При чім тут оксамит?.. – з легким роздратуванням запитав Вишневецький. – Я все ж таки схильний думати, що саме увійде в моду. Але подумай, скільки грошей потрібно витратити на пошиття модного плаття? А ти мені все про оборону та про оборону. – Так мені всього лише дюжину гармат і потрібно б для початку, Ваша королівська величносте! – А?.. – Сигізмунд відволікся від власних міркувань і подивився на Дмитра Вишневецького, обличчя якого сяяло, немов новенький злотий. Нарешті здогадавшись, що король пропустив повз вуха його останні слова, ширяючи у якихось своїх думках, князь повторив прохально, не насмілившись виявити хоча б найменшого невдоволення: – Після моєї сьогоднішньої присяги Ваша королівська величність милостиво призначили мене охоронцем острова Байда, він же – Мала Хортиця. Щоб якнайкраще виконувати обов’язки, що випливають звідси, покладені на мене найвищим повелінням, прошу у Вашої королівської величності дуже незначної милості: виділити зі скарбниці грошей на виготовлення дюжини… ну, або хоча б десятка гармат. Сигізмунд зміряв шанобливо зігнутого князя Вишневецького нудьгуючим поглядом і знехотя перепитав: – Дюжину гармат, кажеш?.. – Ну так! Або хоча б десяток. – Або хоча б десяток… – І король важко зітхнув. – Для початку я й десятку гармат зрадів би. «Для початку»! Нічого собі початок, подумав правитель, стомлено потупив погляд і заходився уважно вивчати кінчики своїх довгих пещених нігтів. Ну от, ще одного здирника завів на свою голову! Послухався старого дурня Претвича, повірив вигадкам про безмірну хоробрість Дмитра Вишневецького. Думав, одразу ж після присяги князь у похід відправиться за прикладом свого покійного батька. На ратні подвиги, так би мовити… А замість цього – на тобі: будьте люб’язні, Ваша королівська величносте, виділити зі скарбниці зовсім трішечки коштів аж на цілу дюжину гармат… Та це ж яка сума колосальна потрібна!!! І чому таку справу необхідно вирішувати неодмінно коштом королівської скарбниці?! Бракує тобі гармат проклятущих – ну, то розв’яжи свою калитку, розщедрися на майстрів!.. – То що відповісте на моє прохання, Ваша королівська величносте? Сигізмунд оглянув Вишневецького зосередженим поглядом, однак викладати свої міркування не став, а запитав замість цього: – Ти от, князю, грошей на гармати з королівської скарбниці просиш. Ну, припустимо, одержиш на гармати, то потім, мабуть, на продовольство почнеш просити – гармати ж хтось тягати повинен, чи не правда? І до речі, куди ти їх подінеш, гармати ці? Ціла дюжина – це не жарт, це навіть, можна сказати, досить багато! У Вишнівці своєму їх понаставиш, чи що? – Насмілюся уточнити ще раз, я хотів би оснастити цими гарматами новий замок на острові Байда. – Замок на Байді?! – Цілком правильно, Ваша королівська величносте. – Це який же такий замок, дозволь поцікавитися? – Та той самий, що я маю намір спорудити на дніпровському острові, охоронцем якого я був призначений сьогодні милістю Вашої королівської величності! От там гармати ой як не завадять… Якби не побоювання за своє королівське достоїнство, Сигізмунд неодмінно схопився б за голову. Замок на острові посеред Дніпра – що за маячня?! Це ж уже було, здається?! Стіни там хоч є, у замку цьому?.. Але найголовніше сказано, і тепер король чітко зрозумів прихований задум свого нового васала. Дюжина або хоча б десяток гармат – це тільки початок! Далі цей хвалений (і, мабуть, занадто вже перехвалений) хоробрий Вишневецький попросить казенних грошей на зведення свого дурнуватого замку, потім на винаймання й озброєння гарнізону, потім ще і ще… Вийде, як у приповідці: подарував вуздечку – даруй і коня, подарував коня – даруй сідло! Добре придумав, нема чого сказати!.. – А чому б тобі не оплатити виготовлення гармат із власних коштів? – поцікавився Сигізмунд. Хоча це був уже, скоріш, досить прозорий натяк на найкращий вихід із ситуації. – Бачте, Ваша королівська величносте… Буду відвертий: постійні набіги клятих бусурман на наші родові землі підточили добробут усього роду князів Вишневецьких. А оскільки негоже відбирати шматок у моїх численних родичів, залишається просити про допомогу свого короля. – А як на мене, васал, що почитає свого володаря, не став би просити про це. От, подивись… Король витягнув уперед ліву руку, повертів нею так і сяк, мовив з неприхованим смутком: – Бачиш, твій король одягнений далеко не за останньою модою! Мені тут треба б нове плаття замовити, щоб виглядати відповідним чином на прийомах – адже з візитами до мене стікається вся знать Європи, врахуй це… Отож, мені треба насамперед зовсім про інші речі піклуватися, а ти все про гармати та про замки… Не на часі ця розмова, князю. – Але як же мені бути, Ваша королівська величносте? – Та дуже просто! Справжній хоробрий лицар не кидається до ніг свого сюзерена з вимогою щодо грошей. Він просто бере необхідне йому, де вважає за потрібне. – Чи можна розцінювати ці слова як добру пораду, Ваша королівська величносте?.. Однак Сигізмунд уже й сам пошкодував про сказане. Оскільки Дмитро Вишневецький буквально тільки-но присягнув йому на вірність, це означає, що відібрати жадані гармати в когось із королівських вірнопідданих він не зможе. Отже, залишаються сусіди Польщі… Всім відомо, що найкращі майстри-ливарі працюють в Османській імперії. А якщо Вишневецький замахнеться на гармати турків!.. Тут уже недалеко до сварки із самим Сулейманом Пишним. Ні-ні, це аж ніяк не годиться!!! Князь обіцяв установити вічний мир у Дикому степу – на ділі ж виходить справжнісінька війна з неймовірно могутнім супротивником. Чи готова до неї Польща?.. Скоріше ні, чим так… Загалом, так відповідати князеві не годиться, треба б залагодити справу по-іншому. І обернувшись до хитруна, Сигізмунд сказав примирливо: – От що скажу тобі, князю. Справа ця непроста, з якого боку не підійди. Я розумію, що ти печешся про зміцнення кордонів нашої держави з тією ж запопадливістю, з якою я піклуюся про всі справи королівства Польського. Лише сьогодні я прийняв від тебе васальну присягу, а ти вже одразу зі справами звертаєшся… та ще з такими непростими! Підкликавши нарешті обережного Сенявського, король попросив: – От підтвердь ще ти князеві Вишневецькому, що крім охорони південно-східних кордонів нашого королівства у мене є безліч інших невідкладних справ! – О так, так… – охоче кивнув воєвода із глибокодумним виглядом. – Дякую тобі, пане Сенявський! – посміхнувся Сигізмунд і підсумував: – А тому, князю, дай мені час обміркувати твоє прохання як годиться. Добре?.. * * *

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒