Annotation 11 страница

На дніпровський острів, що здавна був оплотом «степових лицарів», князь прибув досить ефектно. Спочатку постився цілий тиждень (нічого не їв, пив саму лише джерельну воду) і посилено молився. Коли відчув у всьому тілі небувалу легкість – зробив так, як учили його колись давно: пройшовши пішки далеко нагору за течією, у тихій заводі спорудив невеликий плотик, кинув поверх нього величезний пухнастий килим, привезений з далеких земель, сів зверху й віддався на волю течії. Плаванням не управляв узагалі ніяк – всю дорогу тільки те й робив, що награвав на бандурі дивні мелодії, що казна-звідки спадали на думку. Проте течія пригнала килим прямо до північного берега острова Байди. Тут князя вже зустрічали всі «степові лицарі», що перебували на той час на острові: ще здаля помітивши людину, що пливе по Дніпру на килимі, вони зрозуміли – це характерник!.. Наперед виступили найповажніші сивоволосі воїни з кошовим отаманом на чолі, який мовив, уклонившись гостеві до землі: – Здоров був, добра людино, якщо з’явився до нас із миром! – З миром з’явився, з миром, – підтвердив Вишневецький, залишаючи імпровізований пліт. – І хто ж ти будеш такий? Вибач, однак не в образу тобі хай буде сказано – не знаємо, як тебе величати… – Князь Вишневецький я, Дмитро Іванович. – Князь Вишневецький?.. Що ж, славетне ім’я! Поголос про твої подвиги дійшов і до нашого острова, – підтвердив кошовий. – І не тільки поголос: років шість тому я ходив разом із князем на татарву, а керував у нашім поході барський староста Претвич, – пролунав голос із юрби. Усі обернулися до промовця, у якому Дмитро Вишневецький справді упізнав одного з найманців. Здається, у тому славетному поході на фортецю Озю цей козак перебував під рукою покійного князя Федора Андрійовича Сангушка… Втім, головне, що ця людина нині упізнала неочікуваного гостя. – І я тебе пам’ятаю, князю, – підтвердив старий і, очевидно, дуже шанований серед «степових лицарів» воїн. – Ти відвідував нас уже колись… щоправда, наскільки я пам’ятаю, нічого путящого з цього не вийшло: занадто молодим ти був і гарячим, говорив дивні речі, пропонував здійснити те, чого ще ніхто не робив… Втім, для таких, як ти, найнеймовірніше може стати звичайним. – Що ж, добра людино, повідай нам, із чим з’явився цього разу! – сказавши це, кошовий зробив запрошувальний жест рукою. – Повідай, князю, а ми вислухаємо! А може, й самі щось запропонуємо! – дружно підтримала отамана юрба. «Степові лицарі» прийняли Вишневецького досить прихильно, по достоїнству оцінивши і його чималі військові заслуги, і якості химородника^[46]. У свою чергу, князь переконався, що ці люди називають себе «степовими лицарями» аж ніяк не дарма: серед них справді було чимало молодших безземельних нащадків знатних князівських родин. Такі якості характеру, як любов до всіляких авантюр і природжена доблесть, не знаходячи виходу в мирному житті, гнали їх на скелястий острів посеред Дніпра. Тут ці люди ставали як мінімум видними воїнами, а ще частіше – вождями «степового лицарства», що культивувало вільнолюбство. Але оскільки в лицарському середовищі всі рівні, шляхетні прізвища поступово перетворювалися на хитромудрі прізвиська… До того ж, становище й повага в суворій козацькій ієрархії завойовувалися молодецтвом і хоробрістю, а не родовитістю. Спільну мову вони знайшли дуже швидко. – От бачу я, – почав Дмитро Вишневецький, – серед вас безліч синів з родин родовитих, відомих. Чому ж ви тут опинилися? – Є серед нас і родовиті, твоя правда. Але краще тут голодувати, ніж на королівській службі жирувати! Ми люди вільні! – пролунало у відповідь. – Є серед нас і втікачі! Не хочемо бути безправними й покірливими… – вторили інші голоси. – А наше село ординці спалили, батьків і матерів поубивали, братів і сестер у рабство повели – от ми тут і опинилися! Не хочемо бути султанськими яничарами! Помстимося ординцям за кров і приниження, вільно дихати бусурманам не дамо! – Та ти, князю, кажи прямо, чого хочеш? Різний люд тут зібрався, але всі рівні у правах і служити нікому не збираються, – підсумував кошовий. – Головне – честь молодецьку не заплямувати боягузтвом і зрадництвом. А в ратних справах нам рівних нема, бо втрачати нам нічого, окрім волі. – Добре сказано! – трусонув головою Вишневецький. – А що б ви сказали, панове, якби хто запропонував вам створити власну державу? – Яка така держава?! – здивувалися «степові лицарі». – Вільна козацька держава, у якій усі були б по-братерськи рівними й підкорялися б тільки вождеві, вибраному зі свого ж середовища! Що скажете на це?.. – Воно б, мабуть, непогано… – непевно зазвучали поодинокі голоси. Але більша частина юрби мовчала, не відповів і кошовий. Втім, Вишневецький і не розраховував на швидку згоду «степових лицарів»: – Вірно говорите, панове: держава – це добре, а своя вільна держава – просто чудово! Але що в державі головне? – Імовірно, земля… – непевно мовив молодий воїн, що стояв неподалік від князя. – Вірно кажеш! От у вас землі безліч – усе Дике поле між Литвою, Польщею, Кримом і Московією. Ця земля нічийна, тут одна лише сила – «степові лицарі»! Захистимо ж цю землю, еге ж?! Захистимо нашу землю, не щадячи живота свого?.. – Захистимо, князю, як же не захистити?! Якщо земля наша, звісно, захистимо!!! – тепер уже дружно ревонула юрба. – А що іще головне в державі? – не вгамовувався Вишневецький. – Правитель, – вимовив один зі старих сивочолих воїнів. – Правильно! Ніхто не повинен управляти там, де живуть «степові лицарі»: ні князь, ні король, ні хан, ані султан – ніхто інший, окрім вибраної вами ж із вашого середовища людини! От як кошовий отаман… – Правильно! Правильно говориш! – дружно підтримала князя юрба. – Що ж, панове, не настільки важливо, як буде називатися ваша держава, як точно пройдуть її кордони. Потрібно пам’ятати лише про одне: Дике поле відтепер не буде нічийним – це ваша земля! Ваша, панове!!! Бережіть же її, захищайте від ворогів і пануйте на ній, підкоряючись лише своєму мудрому кошовому!!! – завершив свою полум’яну промову Дмитро Іванович, князь Вишневецький. – Складно говориш, князю, – мовив кошовий отаман, коли привітальні вигуки вщухли. – Але ти нам от що поясни: все, про що ти тільки-но казав, у нас уже було й раніше. – А земля як же?.. – запитав Вишневецький. – Ну, земля!.. Землі навкруги удосталь, бери та засівай… От тільки немає серед нас гречкосіїв, самі вояки. Ну то добре… А от скажи, яка твоя у всій цій справі вигода? Або, може бути, хочеш моє місце зайняти? І кошовий хитро посміхнувся. – Не твоє я прийшов віднімати в тебе. Звертаюся до всіх вас, панове, як до рівних, з наступною справою, що давно вже не дає мені спокою… Після цих слів Вишневецький виклав «степовим лицарям» ідеї, з якими вже неодноразово й щораз безуспішно звертався до польського короля. Втім, в особі мешканців Малої Хортиці князь знайшов вдячних слухачів і гідних соратників. Унаслідок тривалих переговорів між шляхетним князем Дмитром Івановичем Вишневецьким і «степовими лицарями» склався досить незвичайний, суто військовий союз. Князь діставав право очолювати всі походи «степових лицарів», спрямовані проти ординців, турок й інших бусурман. У свою чергу, козаки зобов’язувалися всіляко допомагати князеві споряджати такі походи й постачати його дружину всіма охочими прославитися у військовій царині – хоча ні про яке довічне служіння не йшлося. При цьому Вишневецький не претендував на потаєну скарбницю «степових лицарів», у відповідь вони зобов’язалися не вимагати від князя платні за свої послуги. Здобуток же від походів ділився між обома сторонами порівну. Залишалося придумати якийсь новий титул, під яким Вишневецький виступав би в союзі з вільнолюбними «степовими лицарями», що не визнавали над собою ніякого панування. Суперечки були емоційними і ґрунтовними. Кожен висловлювався, не соромлячись… – Ти нам, князю, не господар! – І не пан!!! – А як тоді назвати очільника, який дружиною в походах керуватиме… – Соратник?! Союзник?.. Нарешті після тривалих роздумів вихід був знайдений: усім на втіху, Дмитро Вишневецький був урочисто проголошений гетьманом^[47]! Ця подія, що ознаменувала успішне завершення переговорів, і була відзначена доброю гулянкою, організованою під одним з розкидистих дубів Малої Хортиці. Немов дитя, князь радів вільному духу, що витав тут, на Байді: саме цього відчуття повної волі, не заплямованої витіюватими відмовками лицарської честі, правдолюбства й безпосередності йому надзвичайно бракувало чотири роки тому на легендарному королівському суді – тепер же він сповна знайшов усе це разом з новими союзниками. Ну, а «степові лицарі», у свою чергу, знайшли гідного вождя, що зобо в’язався вести їх до майбутніх перемог над ненависними бусурманами. Тому з особливою радістю звучали під покровом багатовікового дуба голосні заздоровниці: – Здоровий будь, князю! – Здорові будьте й ви, панове! – Довгі літа гетьманові Вишневецькому!.. * * *

Острів Байда, травень 1555 року. Вишневецький оглянув дубовий зруб, у нижній частині вже присипаний землею, поплескав товстелезні колоди, обтрусив руки. Відступивши на кілька кроків, скосив голову до лівого плеча, оглянув споруду в цілому: що ж, непогано, дуже навіть непогано! Ще не закінчена стіна вже виглядає досить переконливо. А по завершенні буде набагато краще… От і добре! Одного не розумів князь: і як це нікому дотепер не спадало на думку спорудити тут, на Малій Хортиці, фортецю?! Те, що місце ідеально підходить для оборони, хвацькі шибайголови зрозуміли давним-давно. Дістатися непомітно до величезної скелі посеред широченного Дніпра, запросто перебороти круті пороги не уявлялося можливим – отже, часу на підготовку до оборони могло вистачити при будь-якому розкладі сил. Бити ворога можна було починаючи ще під час переправи, коли оборонятися як слід він не міг. Нарешті, при певній спритності й завзятому тренуванні можна навчитися тікати звідси, кинувшись у воду, – погоня в цьому разі не загрожувала. З іншого ж боку, навряд чи можна відшукати краще місце для облаштування всіляких засідок, ніж острів. Особливо зручно було розстрілювати або грабувати пропливаючі повз судна. Тому Мала Хортиця з незапам’ятних часів слугувала осередком справдешніх вояків. Недарма в народі цей острів називали Байдою: ще б пак, адже, з точки зору простих хліборобів і скотарів, його мешканці взагалі не трудилися, а лише ледарювали, байдики били, «байдували»! Інших слів для всіляких бойових вправ недосвідчені люди підібрати просто не могли… Але чому ніхто не додумався поставити тут фортецю?! Загадка, та й годі! Якщо вірно спорудити захисні вали, приступом укріплення навряд чи візьмеш: занадто мала дистанція до стрімчастих берегів не дасть нападаючим розвернутися. З води підтримку надати неможливо: потужна течія і пороги не дозволять утримувати на місці, наприклад, плоти з лучниками. Підкоп зробити, щоб міну під стіну підвести?.. Унизу суцільна скеля – як через неї підкопаєшся?! Навіть рівчак навколо майбутньої фортеці з превеликими труднощами не вдалося поглибити більше, ніж до плечей грабарів. Загалом, при наявності достатньої кількості провіанту, води й боєприпасів у фортеці можна сидіти, скільки душа забажає! От тільки б… Ех-х-х!.. – Охріме, а як по-твоєму, гарна буде фортеця чи ні? Охрім скосив голову до плеча так само, як перед тим Вишневецький, прискіпливо оглянув напівготову стіну, замислено мовив: – На моє скромне розуміння, князю, для початку цілком згодиться. – Для початку?.. – Ну так! – Що ти хочеш цим сказати? – Ти й сам розумієш, князю, що якби не земляним був цей вал, а кам’яним – ціни б твоїй фортеці не було!.. – Кам’яним, кажеш? Та-а-ак… Вишневецький заламав шапку на чоло і тужливо зітхнув. Ясна річ, з Охрімом не посперечаєшся: якби споруда була кам’яною!.. Але на зведення кам’яних стін (не кажучи вже про замок) було потрібно набагато більше коштів, ніж князь мав у розпорядженні. Він розраховував, що після торішньої присяги, принесеної Сигізмундові ІІ Августу, польський король розщедриться й виділить новоявленому васалові певну кількість золота, якого вистачило б на оплату знавців фортифікації середньої руки, а також усіх необхідних матеріалів і робіт. Однак на вірнопідданицьке прохання Сигізмунд відповів досить невиразно: мовляв, у мене й без того є куди грошики вкладати, так що, князю, розраховуй на власні кошти. Ну, а власних грошей у Вишневецького ледь вистачило на зведення земляних укріплень… – Що ж, Охріме, ти, звісно, маєш рацію: про кам’яницю можна мріяти, але це згодом. А поки почнемо із земляних споруд. – Твоя правда, князю, – підтакнув Охрім. – Місце прекрасне – не дістанешся, тож на якийсь час вистачить і земляних. – От і я так думаю. Тільки б ще гармати сюди поставити!.. Охрім дипломатично промовчав, тому що добре знав таємницю всієї історії. Замість ясної недвозначної відповіді Його королівська величність обіцяв всебічно обміркувати настільки непросту справу. Тепер вірна людина, залишена князем у Кракові чекати на остаточне монарше рішення, затримувалася підозріло довго… Ох, тільки б не наврочити! – То що думаєш щодо гармат, Охріме? – Воно б, звісно, непогано… навіть якраз… – обережно почав козак, однак його обірвали вигуки дозорця, який спостерігав за правим берегом: – Гінці вертаються!!! Гінці, ваша милосте!!! Вершників помітили на правому березі – отже, це саме ті, хто повинен привезти відповідь польського короля щодо гармат… Задоволений Вишневецький підкрутив вуса, сказав майже ласкаво: – Легкі на спомині! Ну що ж, Охріме, зараз довідаємося, що там надумав Сигізмунд у нашій скромній справі. – А ти як вважаєш, князю? – Та швидше за все… Втім, Вишневецький одразу осікся, чомусь спохмурнів і мовив стримано: – Ти от що, Охріме… Недовго чекати залишилося, поки гінці переправляться сюди й дадуть нам відповідь за всією формою, тож давай-но потерпимо ще трохи. Чекали справді недовго: не минуло й півгодини, як посланці стали перед світлі очі Дмитра Вишневецького біля острівної пристані, до якої дужі козаки підтягли пором. Ледь приховуючи нетерпіння, князь мовчки витягнув уперед руку, вимагаючи королівську відповідь. Вклонившись господареві до землі, козак, який ішов попереду, простягнув перев’язаний червоним шнурком сувій. Вишневецький зламав печатку, розгорнув королівське послання, пробіг очима. Потім перечитав ще раз, іще… Опустивши руки, застиг у замисленій позі. – Ну, то що там щодо гармат, князю? – не витерпів нарешті Охрім. – Що пише король? Дадуть нам гармати чи ні? І як скоро? – почали запитувати інші козаки, які одразу зібралися на пристані. – Не буде гармат, – нарешті вимовив Вишневецький розчаровано. – Не буде ні незабаром, ані згодом. Так вирішив король. – Як це не буде?! – обурилися козаки. – А отак не буде! У Його королівської величності є справи більш важливі, ніж піклуватися про озброєння якогось незначного замка, що я зводжу заледве не посеред Дикого степу. – Як, тобто, незначного?! А татарва клята?! А оборонятися від неї як же – самими лише луками та списами, чи що?! – Луками та списами, кажете?.. Вишневецький обвів замисленим поглядом розчароване поганою звісткою воїнство, потім додав: – Ви облиште носи вішати, не засмучуйтесь! – Та як же не засмучуватися, князю, коли… – Якось Його королівська величність мали честь натякнути, щоб про гармати для нашої фортеці подбав особисто я, як призначений особисто Його королівською величністю охоронець острова Мала Хортиця, прозваного в народі Байдою. Вишневецький здійняв над головою королівське послання й докінчив: – Що гармат він нам не дав, це, ясна річ, погано. Дуже погано… Але оскільки Його королівська величність доручив цю справу мені, я щось придумаю. Козаки лише почухали чубаті голови: справді, що тут поробиш?! Не з повітря ж гармати візьмуться! От якби у князя водилися грошенята, він би замовив гармати сам, власним коштом, але в нього бракує коштів навіть на пристойну кам’яницю. Що ж тут придумаєш?! Проте Вишневецький зовсім несподівано повеселішав і мовив, хитро посміхаючись у хоробро закручені вуса: – А можливо, вже придумав, як вийти з отакої кепської ситуації! А заразом виконати обіцянку, дану колись панові Бернардові Претвичу, і полегшити нам прохід до моря…
Татарська фортеця Іслам-Кермен, нижня течія Дніпра, 1556 рік. Вітер віяв з боку недалекого вже моря, тому повітря було сирим, зате випалений безжальним сонцем ґрунт – навпаки, сухим і кам’янистим. Це добре, дуже добре! Отже, і шум у повітрі, й удари інструментів об землю будуть лунати далеко. Що й потрібно в цьому випадку. Аби тільки кримчаки не проґавили, аби тільки звернули увагу на лиховісну підготовку… Втім повинні звернути! При нинішніх умовах тільки повний дурень не помітив би, що козаки намагаються підвести міну під фортечну стіну. Не перешкодити цьому наміру татари не можуть, а тоді… А тоді – тримайтеся, нехристі!!! – Отже, так, – звернувся Вишневецький до грабарів, – ледь почне смеркати, миттю відправляйтеся до ями й починайте працювати! Шуміть якнайсильніше, багаття розкладіть, не ховайтеся особливо. Головне, щоб татарва вас почула, а почувши – з фортеці вилізла. – Небезпечна справа, князю! – мовив очільник грабарів. – Як би кляті не перестріляли нас, немов перепелиць… – Ну, про те Данило зі своїми хлопцями подбає, щоб вас захистити. – А може, хоч якусь зброю дозволиш із собою прихопити?.. – І не думайте! – сказав Вишневецький, як відрізав. – Якщо озброїтеся, бусурмани, чого доброго, запідозрять вас в омані. А так копаєте собі і копаєте! І навіть у страшному сні не підозрюєте, що вони можуть напасти на вас і голови з плечей постинати. Зрозумів? – Небезпечна це справа, князю, – знову зітхнув очільник грабарів. – А що ти думав?! Ми татарську фортецю штурмувати збираємось, а не в іграшки граємося. Втім, якщо боїшся… Вишневецький уважно оглянув очільника грабарів з-під прищулених повік, але той вмить підібрався й мовив твердо: – Ні, князю, що ти! Тебе ми не зрадимо, для тебе що завгодно… – Добре, годі тобі! Копай зі своїми хлопцями заради мене, шуми якнайголосніше, а про решту не турбуйся. – Зрозумів, князю, зробимо! – От і добре. Вишневецький озирнувся на фортечні стіни. Досвідчене око миттєво відзначило декількох кримчаків, що обережно стежили за козаками. Загалом-то привести для штурму такої твердині, як Іслам-Кермен, усього лише сотню людей… Це було не просто нерозумно – при бажанні це можна було б розцінити як своєрідне хамство стосовно бравого татарського гарнізону. Але в тім-то й річ, що про справжню чисельність загону, який приплив по Дніпру, кримчаки не мали анінайменшої уяви! Не бажаючи зменшувати темпів спорудження фортеці на Малій Хортиці, князь взяв у похід мінімально можливу кількість людей, які розмістилися на п’яти десятивеслових чайках. Розрахунок був простим: бусурмани прекрасно знали, що, окрім веслярів, у кожному такому човні міститься ще мінімум півсотні воїнів у повному похідному спорядженні з відповідними запасами. Порахувавши кількість чайок, вони напевно вирішили, що під стіни Іслам-Кермена припливло триста відчайдушних шибайголів. Цього було досить, аби гарнізон розсудливо замкнувся у фортеці, не вступаючи у відкриту сутичку. Але далі що буде?! Що користі облягати твердиню, яку козакам нізащо не взяти?! А коли кримчаки розберуться, що козаків насправді втричі менше!.. Лишалося сподіватись на те, що командував козацькою сотнею не хтось, а славетний князь Дмитро Вишневецький. Хтозна, на що могла наважитися людина, яка колись зарекомендувала себе прекрасним розвідником?.. Увівши татар в оману щодо чисельності свого загону, він, мабуть, буквально на ходу міг вигадати щось несподіване. Насправді, так воно й було. Втім, розгадати до кінця хитромудрий план князя не могли навіть козаки, які брали особисту участь у його реалізації. «Ну що ж, сьогодні вночі ми вам, нехристям клятим, покажемо! » – подумав Вишневецький, повторно оглянувши звернену до нього фортечну стіну. Потім неголосно покликав: – Охріме!.. Козак виріс за його спиною немовби з-під землі. – Ну що, Охріме, чи готові твої люди? – Готові, ваша милосте! – Кого ти вибрав, щоб іти з нами до воріт? – Капрана, Хурделицю й Сироваренка. – Добре, ці впораються! – Упораються, ще б не впоратися! – Не говори гоп, поки… – Добре, ваша милосте. – Ну, отож. А хто пороховий склад відшукає? – Чайка, Ніздрюватий і Малігон. – Добрі хлопці, ти правильно їх відібрав. А тепер, не обертаючись до стіни, скоси самі лише очі о-о-он на той уступчик, що прямо напроти мого правого плеча… Чи бачиш щось особливе? – Не бачу, ваша милосте, – чесно зізнався козак. – Не бачиш, і правильно. Однак потаємна хвіртка знаходиться саме там. – А ти впевнений, князю? – Упевнений. – Ну, тобі видніше. Козак делікатно замовк, але його недомовленість була цілком зрозумілою: кому ж іще знати про потаємну хвіртку, як не характернику, що вміє бачити навіть крізь стіни!.. – Отже, Охріме, – продовжив Вишневецький повчально, – як підійдемо сюди з настанням ночі, одразу ж щосили пильнуй саме за цим уступчиком! Як відкриють бусурмани хвірточку, ти побіжиш першим, за тобою Хурделиця й Сироваренко, я з Капраном побіжу за вами. А вже за нами нехай біжать Чайка, Ніздрюватий і Малігон. Як усередину увійдемо, ми – до воріт, вони – склад пороховий шукати. Зрозуміло? – Як не зрозуміти, князю!.. – Чи так ти хлопцям пояснював, що робити треба? – Усе в точності саме так! – Ну, от і добре. А тепер підемо поговоримо з ними. Почухавши потилицю, посміхнувшись і крекнувши від задоволення, Охрім пішов за князем. Відійшовши подалі від фортеці й звернувши за смужку хирлявого чагарнику, що здавався в цій пустельній місцевості справжнім буйним садом, вони знайшли всіх шістьох козаків. – Ну як, чи все зрозуміло з того, що вам Охрім пояснював? – діловито поцікавився Вишневецький. – А чого тут незрозумілого, – відповів за всіх Сироваренко, що виглядав у всій відважній компанії найбільш хвацьким, – нам аби тільки до татарви дістатися й ребра всі перерахувати клятим нехристям… – А от і ні, – перервав його князь. – Наша справа – ворота відкрити, пороховий склад відшукати й затаїтися. Так що ви, хлопці, на окремих людиськ сьогодні вночі особливої уваги не звертайте… от хіба якийсь із них сам на вас наскочить – от того ріжте, рубайте, коліть нещадно! Тільки у відкриту сутичку не вступайте. Козаки недовірливо перезирнулися між собою. Щоб уникнути подальших пояснень, Вишневецький сказав про сто: – Зробіть, як я кажу, – і побачите, що з того вийде! Потім князь у супроводі Охріма поговорив з іншими козаками, яким дали не менш дивні вказівки: – Ваша справа сьогодні вночі – не у відкриту битву вступати, а, забігши у фортецю через розчахнуті ворота, підпалювати, якнайбільше підпалювати… Сипонув пороху, запалив і бігом далі підсипати та запалювати – ясно?! Що дерев’яне й горить добре, те нехай горить! Уціліле для початку пограбуємо, що є коштовного – із собою прихопимо, а вже потім також спалимо. І гармати, гармати примічайте!!! Князь здійняв над головою відстовбурчений вказівний палець правої руки, загострюючи увагу козаків на сказаному: – Гармати Аслан-міста добути – от що для нас головне, хлопці! – А якщо вогонь ці гармати знищить? – обережно запитав хтось. – Ні, не знищить. Бусурмани до облоги приготувалися, усі гармати, які тільки є у фортеці, на стіни підняли. Я вже приблизно розповів, у яких місцях вони можуть бути розставлені. Тому якщо пощастить, як мінімум дюжину роздобудемо, а можливо, й більше. Шибойголови згідно кивали. – А ти впевнений, князю, що в нас усе вийде? – запитав Охрім, коли вони пробиралися назад під фортечні стіни на чолі шістьох спеціально відібраних молодців. – А чого ж не вийде?! – здивувався Вишневецький. – Дуже навіть вийде, згадаєш моє слово! – Та-а-а… вже якось усе занадто по-дурному задумано… І, обережно покосившись на пана, козак докінчив: – Ти вже вибачай моє лихе слово, князю, але це… якось… – От у тім-то й річ! – посміхнувся Вишневецький. – По-дурному, кажеш? Воно не по-дурному, Охріме, зовсім не по-дурному, а просто несподівано. Татарва ж думає, що ми або на відкритий штурм Аслан-міста наважимося, або постоїмо собі та й підемо ні з чим, або якось потайки діяти станемо. Наприклад, підкопом… Ну що ж, вони хочуть підкопу? То ми їм підкоп і покажемо! Так що все у нас вийде, Охріме, не хвилюйся. А тепер… Князь кивнув на невелику ямку, захищену з боку фортеці купою каміння, і скомандував: – А тепер усі сюди! Лежати тут тихо до самої темряви, доки грабарі наші працювати не почнуть. А тоді вже, Охріме, дивись мені: ледь бусурмани хвірточку потаємну відчинять – усі бігом туди в порядку, визначеному мною, і кожен нехай робить йому призначене!.. Дійсно, усе вийшло точнісінько так само, як і пророкував Вишневецький. Почувши здійнятий грабарями шум, татари зрозуміли, що під покровом ночі козаки хочуть зробити підкоп і через нього або пробратися у фортецю, або підвести міну під стіну, висадити її й увірватися в Іслам-Кермен через пролам. Щоб ліквідувати загрозу, кримчаки здійснили вилазку через потаємну хвіртку в стіні – до речі, вона дійсно виявилася у вказаному князем місці. Заледве це сталося, як Вишневецький, Охрім і шестеро молодців кинулися до потаємного проходу в стіні. Без зайвого шуму прирізали всіх татар, які чергували там… крім одного: цим кримчаком зайнявся особисто князь. Пильно дивлячись на бранця (при цьому козакам здалося, що очі Вишневецького палахкотять у майже повній нічній темряві лиховісним червоним вогнем, мов дві жаринки), князь прошепотів по-татарськи: «Відведи моїх людей до порохового складу, відведи зараз же». Тремтячий бусурманин мовчки скорився, Чайка, Ніздрюватий і Малігон пішли за ним. Тепер Охрім, Капран, Хурделиця й Сироваренко на чолі з Вишневецьким прослизнули через хвіртку до фортеці. Притискаючись до стіни, дісталися воріт, розправилися з вартовими. Тут ззовні пролунав постріл: це Данило пальнув у повітря з пістоля холостим зарядом, сигналізуючи, що з нападниками на грабарів успішно покінчено. Князь із чотирма помічниками розчахнув ворота. Безмовними тінями у фортецю увірвалися козаки, які заходилися розкидати попід стіни внутрішніх будівель і підпалювати невеличкі порохові заряди. Не минуло й хвилини, як у різних місцях затріщало, потім затанцювали язики полум’я, повалив дим. А ще хвилин через п’ять прогримів жахливий гуркіт, від якого земля під ногами здригнулася: це Чайка, Ніздрюватий і Малігон підірвали порохові запаси фортеці… Що тут почалося – не описати ніякими словами! Татари взагалі не зрозуміли, що відбувається. Вартові, які чергували на стінах, із дедалі зростаючим жахом бачили, як усередині фортеці тут і там спалахують вогні пожеж. Напівсонні воїни, що прокинулися від безладного гуркоту, повискакували з підпалених будівель назовні, але тут потрапили в суцільне море вогню, що стрімко ширилося немовби саме по собі. При цьому фортечні ворота виявилися розчахнутими навстіж, біля них валялися зарізані вартові. Час від часу то тут, то там з моторошним передсмертним зойком падав черговий татарський воїн, убитий невидимою рукою, або мовчки котилася в куряву відрубана голова. Але де ж козаки, де ці підлі розбійники?! Судячи з усього – уже всередині!!! Як же вони сюди потрапили, якщо все було тихо, спокійно, і раптом… Буквально миттєво!.. Як розбійники примудрилися відкрити ворота?! Може, незбагненним чином встигли за лічені години прорити довжелезний підкоп під фортечну стіну, хоча на таку роботу були потрібні тижні потайливих зусиль?.. А якщо ні – що ж тоді сталося?! Остаточно доконав кримчаків вибух порохових запасів в арсеналі, тоді охоплений панікою гарнізон фортеці про сто кинувся врозтіч. Хто стрибав зі стін (просто на поставлені стійма козацькі списи), хто кидався в розчахнуті навстіж ворота – аби тільки подалі від жахливої пожежі, що перетворила на пекло тиху спокійну ніч. Звідусіль долинали моторошні зойки, лемент, стогони. Загалом, не минуло й півгодини, як неприступний Іслам-Кермен повністю перейшов у розпорядження козаків під проводом Дмитра Вишневецького. Ранком щасливі шибайголови, що не втратили у нічній сутичці жодної людини, залишили спалену вщент фортецю, із собою ж вивезли всі більш-менш коштовні речі. Але, ясна річ, найпочеснішим трофеєм були півтора десятка відмінних гармат. Не зважаючи на ту важливу обставину, що після падіння Іслам-Кермена вихід по Дніпру на морські простори був для козаків повністю відкритий…
Острів Байда, весна 1557 року. – Ну що, князю, здаєшся?! Мурза Менглі дивився на земляний вал Хортицького замку із затаєною надією. Справді, щоб кров’ю кривдників змити ганьбу Іслам-Кермена й приниження фортеці Озю, беззахисне передмістя якої Вишневецький спалив по дорозі додому, татарське військо, за підтримкою турків і молдован, прийшло сюди… але от уже більше трьох тижнів безцільно тупцює під жалюгідними земляними стінами, не в силах анічогісінько зробити із клятими козарлюгами!!! Для початку виявилося, що переправитися на Малу Хортицю дуже навіть непросто. Одержавши від всюдисущих нишпорок звістку про наближення війська, упертюхи-козаки й не подумали про те, щоб перелякано розбігтися. Очевидно, водою й провіантом вони встигли запастися заздалегідь – тепер їм лишалося тільки знищити поромні переправи з острова на обидва дніпровські береги, щоб поставити перед обложниками першу природну перешкоду. Місцевість тутешня заселена мало, відшукати хоча б кілька човнів виявилося непросто… Довелося в’язати плоти з підручних засобів. Але скільки з них були розбиті ядрами гармат, захоплених клятими козаками в Іслам-Кермені, скільки славетних воїнів поглинули при цьому буйні хвилі Дніпра!.. Спробували переправлятися ночами, однак, по-перше, погода стояла прекрасна, тому на чорнильному небі ніби на зло кримчакам незмінно сяяв місяць у купі зірок, що поліпшувало видимість (а отже, грало на руку пушкарям Вишневецького), по-друге, уночі було легше наскочити на прибережні камені. Тому вже під час переправи втрати перевершували всі розумні межі. Однак мурзу підганяв вигляд задушеного начальника гарнізону Іслам-Кермена (особисто хан Девлет-Гірей пообіцяв на прощання: «Буде з тобою те саме, якщо не виб’єш клятих русинів з їхнього острівного гадючника! »). Отже, переправа тривала, незважаючи ні на що. Втім, захопивши територію навколо замку, зведене татарсько-турецько-молдавське військо виграло небагато. Лобові атаки обложені відбивали раз за разом досить успішно. Застосувати облогові машини не виявлялося можливим: ніде було розвернутися. Підкопатися під стіни не виходило. От хіба що неглибокий фортечний рів місцями завалили хмизом, але користі від цього було мало. Залишалося сподіватися, що рано чи пізно в козаків закінчаться припаси… та, можливо, покладатися на диво! От саме останнє й не забарилося. Розлючений торішньою ганебною катастрофою Іслам-Кермена, хан Девлет-Гірей звернувся зі скаргою до Сигізмунда ІІ Августа: мовляв, між Кримським ханством і Польським королівством зараз мир – то з чого це піддані Польської корони розоряють татарські фортеці?! Чи не хоче Його королівська величність одержати на свою голову обтяжливу війну з Блискучою Портою?.. Сигізмунд відповів досить витіювато. Зрозуміло, війни він аж ніяк не бажав. Водночас, за традицією польський король – це лише перший шляхтич серед рівних, а тому кожен магнат, у тому числі князь Вишневецький, вільний у своїх діях. Власне, саме тому згаданий князь Вишневецький і не довів свій намір напасти на кримську фортецю до відома свого сюзерена – польського короля… Отже, все, що сталося, – не більш ніж прикре непорозуміння. Тому якщо Девлет-Гірей вирішить помститися Вишневецькому за Іслам-Кермен, король втручатися не стане. Більш того, у разі необхідності спробує приборкати запал невгамовного князя. Саме про цю обіцянку і згадав Менглі, ще перед початком переправи через Дніпро повною мірою оцінивши труднощі майбутньої кампанії. А згадавши, негайно відрядив до польського короля посланця, наказавши останньому не вертатися без обіцяної допомоги. Однак із часу закінчення переправи минуло більше трьох тижнів безцільного сидіння під жалюгідними земляними стінами, перш ніж змучений гонець привіз мурзі довгоочікувану допомогу – особистий наказ Його королівської величності Сигізмунда ІІ Августа непокірливому князеві Вишневецькому здатися на милість обложників з усіма козаками й челядниками. Передавши обложеним через парламентера такий прекрасний наказ, мурза запитав наостанок: – Ну то що, здаєтеся? – Ми подумаємо до завтра, – пообіцяли козаки. І знов замкнулися у своїй фортеці з жалюгідними земляними стінами. Втім, що ці розбійники можуть вдіяти, якщо здатися їм наказав сам король – їхній володар?! Анічогісінько… Залишалося чекати. Сьогоднішнім ранком, на двадцять четвертий день облоги, парламентер знову підійшов до фортеці й запитав, чи надумали нарешті обложені здаватися, чи їм хочеться прогнівити самого короля Сигізмунда?! Після чого на фортечний вал піднявся козак і метнув спис високо у небо, а коли той встромився вертикально в землю майже біля ніг парламентера, що вчасно відскочив, – крикнув задиркувато: – Коли тінь від цього списа з довгої перетвориться на коротку, ви одержите належну відповідь від самого нашого очільника – від ясновельможного князя Дмитра Івановича Вишневецького! Сказав – і зник, наче й не було його… Що ж, довелося очікувати полудня. У призначену ж годину вже не простий парламентер, а особисто мурза Менглі встав попід земляною стіною клятого замку й гучно крикнув: – Ну що, князю, здаєшся?! Як і було обіцяно, одразу ж після цих слів на земляний вал вийшов ставний чоловік, судячи з багатого одягу – той самий клятий упертюх Дмитро Вишневецький. Широко розставивши ноги, він підкрутив довгі козацькі вуса, потім закинув голову (від чого його довгий чуб звісився назад), розвів у боки руки й прокричав якусь нісенітницю: – Так, ми змушені здатися, тому що король так наказав нам, але ніколи козаки не здадуться на милість бусурманам клятим!.. ні тепер, ані після цього сумного дня!.. – Я не чіпатиму тебе, князю! – пообіцяв завбачливий мурза й додав: – І навіть проводжу звідси з почестями. А от людиськ твоїх, що насмілилися дати відсіч… Вишневецький не змінив пози, лише на мить опустив голову, спідлоба глянув на мурзу й мовив загрозливо: – А от за те, що ти, нечестивий пес, насмілився перервати мене, я покараю тебе негайно, звівши з неба вогонь на все твоє воїнство. І знову закинувши голову, клятий упертюх різко скинув руки до неба й заревів люто, щосили: – Вогонь небесний, зійди від Бога Живого на плем’я нечестиве татарське й попали його!!! Ніхто не встиг нічого зметикувати, коли просто зі здійнятих до неба рук Вишневецького вдарили вгору стовпи полум’я, з моторошним, запаморочливо тихим шелестом зігнулися крутими дугами й понеслися до землі. Наступної ж миті дві смоляні бомби гепнулися в саму середину обложуючого війська, спричинивши в його лавах справжню паніку. Завищавши від жаху, немов нечисті свині, хвацькі кримчаки, турки й молдовани кинулися врозтіч. Ті, хто перебував надто близько до крутого обриву, попадали туди й або розбилися об прибережні скелі, або потонули в глибоких вирах. Інші безглуздо метушилися, шукаючи, як би врятуватися від небесного вогню. Ті, кого забризкала палаюча смола, качалися по землі в надії загасити пекельне полум’я. За метушнею ніхто не помітив, як Вишневецький випрямився, прискіпливо оглянув прилягаючу до стіни територію, зробив ледь помітний знак здійнятими до неба руками. За цим сигналом очільника козаки зарядили дві метальні машини, що стояли посеред фортечного двору, новими смоляними бомбами, підпалили їх, дали новий залп, знов зарядили машини і знову вистрілили… Обстріл тривав, доки ноги у смертельно переляканих бусурманів не підкосилися від жаху і всі вони не попадали ниць, палко благаючи Великого Аллаха у будь-який спосіб позбавити їх підступів клятого князя. Цілком задоволений побаченим, Вишневецький подав новий знак. Козаки негайно підпалили машини й невитрачені бомби, озброївшись мотузками й порожніми очеретинами, піднялися на стіни. Щоб вивезені з Іслам-Кермена гармати не дісталися обложникам, їх скинули в заповнений водою фортечний рівчак. Зробивши все це, обложені за допомогою мотузок спритно спустилися по земляних стінах і, намагаючись триматися подалі від розпластаних на землі ворогів, що досі молилися, кинулися до обриву. Зістрибнути із кручі вниз і пропливти до берега під водою, дихаючи через порожню очеретину, було непросто, але тільки не для тренованих воїнів, що спеціально навчалися цих хитрощів! Останніми спорожнілу фортецю полишили сам Дмитро Вишневецький і вірний Охрім. Перед цим вони підклали під кілька мотузок, залишених козаками, невеликі мішечки з порохом і дуже обережно розклали на поставлених поруч цурочках тліючі жаринки з таким розрахунком, щоб, коли потягнути за мотузку, мудрована конструкція напевно перекинулася б на найближчий заряд…
Стамбул, Османська імперія, липень 1557 року. – Ну, і як же ви потрапили в шайтан-фортецю?! – нетерпляче запитала Роксолана, коли їй набридло вислуховувати плутані пояснення Менглі щодо небесного вогню. – Коли Великий Аллах почув наші молитви, – з достоїнством мовив мурза, – ми наважилися підняти наші обличчя від землі й побачили, що князя більше немає на стіні, зате в його клятій шайтан-фортеці палахкотить пожежа. Окрім того, із земляних стін звисали міцні мотузки, немовби спеціально приготовлені для того, щоб наші славетні воїни перелізли по них через стіни усередину. Підбадьорені побаченим, не слухаючи моїх закликів до обачності… При цих словах мурза ніяково замовк, однак султанша знаком наказала йому продовжувати. – Отже, хасекі, не послухавшись моїх закликів до обачності, багато хоробрих воїнів кинулися до мотузок і спробували скористатися ними для негайного штурму, щоб покарати клятих розбійників. Однак тут мотузки почали вибухати… – Що таке?! – здивувалася Хуррем. – Вартувало смикнути за мотузку, як на верхівці стіни лунав вибух, і мотузка лопалася. «Це пастки, як ви не розумієте?! » – закричав я. Цього разу неслухи почули мої попередження і залишили спроби піднятися по мотузках на стіни. Більш того, з обережності я в той день вирішив більше не намагатися штурмувати шайтан-фортецю, чим, безсумнівно, зберіг життя безлічі хоробрих воїнів. І тільки ранком… – Тобто, ти хочеш сказати, що ви просто просиділи там аж до наступного ранку?! – обурено вигукнула султанша. – З обережності, о хасекі, з найчистішої обережності! І лише переконавшись, що фортеця виглядає мертвою, а пожежа в ній майже повністю вщухла, ми виламали ворота й увірвалися всередину. – І що ж там знайшли?.. – А нічого не знайшли, хасекі! Анічогісінько!.. – Тобто як нічого?! – У тім-то й річ, що й сам урус-шайтан, і його кляті козарлюги випарувалися з фортеці бозна-куди, зникли безвісти – от! – А захоплені торік гармати?.. – Гармат також ніде не було. – А що ж там горіло? – Усе, що могло горіти, було спалено небесним вогнем, о хасекі! – Але ж ти стверджуєш, що князь звів небесний вогонь на вас?.. – Цілком вірно. – А як же все згоріло усередині, у самій фортеці? Мурза лише руками розвів. Зрозумівши, що нічого путящого від цього дурня більше не домогтися, Роксолана жестом наказала йому забиратися геть. Лише переконавшись, що ніхто її не бачить, султанша заричала, немов поранена левиця, і в розпачі схопилася за голову, пронизану нестерпним болем. О Великий Аллах, до чого дурний цей мурза! І чому його неодмінно потрібно було залишити в живих?! Прибити б його до землі тим самим «небесним вогнем», зведеним на так зване доблесне воїнство пройдисвітом Вишневецьким!.. Випарувалися з фортеці, зникли бозна-куди… Але ж як?! Найостаннішому ідіотові має бути зрозуміло, що влаштувавши якийсь вогненний фокус, козаки спочатку до напівсмерті перелякали обложників, а потім спустилися зі стін по мотузках. Щоправда, незрозуміло, куди вони поділися опісля?.. Напевно перепливли через Дніпро! От тільки чому кримчаки їх не помітили?! І куди поділися гармати?! Якщо ріку можна подолати вплав, то з гарматами… Та з такою вагою вони би просто потонули!.. Але, тим часом, козаки й не думали горіти або тонути – судячи хоча б із того, що за кілька днів їхній загін зненацька атакував рештки збірного війська, що поверталося додому після руйнування замку на Малій Хортиці. Зриті вщент земляні стіни, спалені дубові колоди – от, власне, і весь підсумок цього дурнуватого походу. Та ще безліч воїнів, потоплих під час тривалої переправи під обстрілом, а також убитих, поранених і обгорілих в «небесному вогні»… Зате Дмитро Вишневецький живий-здоровий!!! І його шибайголови – теж!!! А гармати Іслам-Кермена немов у воду канули!.. У воду?! А може, зневірившись у можливості утримати свій клятий замок, гордій Вишневецький просто втопив гармати у Дніпрі – щоб кримчакам не повертати?! Дуже навіть можливо… У всякому разі, зараз Роксолана жалкувала лише про одне – про те, що жінки не можуть брати участі у війні! Якби кампанію на Малій Хортиці очолював не боягузливий мурза Менглі, а вона сама, нікуди б Вишневецький не випарувався звідти! І ніякі фокуси з «небесним вогнем» його б не врятували… * * *