Annotation 7 страница

Звістка про те, що русинку приводили посеред ночі для короткої бесіди з султаном, шокувала весь гарем. Але час минав, а Сулейман ні хустинки, ані подарунка русинці не надсилав. Здавалося, він забув про нічну співуху… Насправді ж це було далеко не так! Султан не міг викинути з голови її посмішку, її очі, її дзвінкий голос і манливі вуста, з яких злітали незрівнянні вірші Алішера Навої. При цьому правитель боявся почуття, що настільки раптово підкорило його. В обіймах Сулеймана побувало багато жінок, у тому числі Гюльбехар і Нейше… але жодна не западала в його серце настільки глибоко, ніякої іншої він не бажав настільки жагуче, як цю дивну слов’янку! Він всім своїм єством жадав злитися з Роксоланою – з простою рабинею, яка тим не менш оцінила витончену красу східної поезії, вміла сумувати й веселитися одночасно. Прагнув притиснутися до неї, але боявся, що, пославши русинці хустку, вже не зможе вирватися з її обіймів. А як же гігантська імперія, що перебуває під його рукою?! Тому султан відкладав наступну зустріч із дивною рабинею. Здавалося, Хуррем також зачаїлася: її чудовий спів більше не порушував нічного спокою володаря, сама вона також не потрапляла на очі Сулейманові. Прогулюючись якось увечері садом, султан увійшов до улюбленої альтанки біля великого фонтана… й раптом помітив куточок паперового аркуша, що стирчав з-під подушки. Вийнявши його, розгорнув: то був вірш про кохання. Короткий, але чуттєвий: Ти – весь Всесвіт,
Лише для тебе я живу!
Схилившись до землі,
Хочу розцілувати я
Сліди від ніг твоїх,
Залишені на жовтому піску…

Підпису не було. Втім, султан здогадався, хто автор… Сховавши записку в рукав шовкової сорочки, покликав євнуха, а коли той примчався, наказав коротко: – Принеси набір для писання. Євнух здивувався настільки незвичайному проханню, але виконав наказ правителя негайно. Через кілька хвилин під заповітну подушку лягла відповідь. Отак зав’язалося любовне листування Роксолани й Сулеймана. Не до кінця знайома з палацовими звичаями, Олександра наївно вважала їхні романтичні відносини таємними. Однак непомітні спостерігачі постійно стежили за всіма подіями у гаремі й доповідали про все валіде. Одного разу Хафіза наказала забрати й принести їй послання султана. Не знайшовши на звичному місці відповіді, слов’янка явно розхвилювалася й занервувала. Тоді велична пані наказала привести до себе зухвалу служницю й учинила їй найсуворіший допит за всією формою. Роксолана трималася як кремінь, не проронила ані слова. Після цього листів султанові більше не писала. Незрозуміло, чим би вся ця історія скінчилася, якби не байрам під оглядини… Свято було в самому розпалі. Одаліски співали, грали на музичних інструментах – а султан позіхав. Почалися танці, одна танцівниця змінювала іншу – а володареві було нудно. І от перед Сулейманом постала Олтун, яка у танцях не знала рівних. Вона була високою і стрункою, довгі ноги, широкі стегна, легка плавна хода обіцяли море насолоди. Уже при перших акордах султан змінився, упіймав ритм і почав відбивати такт, ляскаючи в долоні. Його погляд був прикутий до майданчика, по якому плавно ступала Олтун… Як раптом там виникла ще одна танцюристка! Маленька, тендітна, струнка, нескладна. Це була Роксолана. Служниці й євнухи кинулися до нахабниці, щоб відтягнути її назад, однак Сулейман беззаперечним жестом зупинив їх. І почалася своєрідна танцювальна дуель! Олтун рухалася чудово, однак її танок нагадував рухи бездушної механічної ляльки. Зате рудоволоса бісиця вкладала у свій дикий танець душу, думки й почуття. Здавалося, увесь навколишній світ перетворився для неї на прекрасну музику, то величну подібно до струмливого водоспаду, то ласкаву й ніжну, немов дзюркотіння слабенького струмочка. Немов загіпнотизований, Сулейман не міг відвести очей від стану русинки, що граціозно вигиналася у такт мелодії. Світ для султана зник, він милувався танцем. Здавалось, його погляд обіймає танцюристку, ніжно пестить… але ж руки впораються із цим набагато краще!.. – Роксолано! Вона здригнулася, почувши тихий голос, і завмерла на місці. Однак схоже було, що слів Сулеймана не чув більше ніхто, окрім неї. Чи то був лише уявний заклик?! Чи ж султан, як щирий закоханий, умів говорити так, щоб його сприймав лише об’єкт пристрасті?.. Кров ударила в голову правителеві. Він зірвав з шиї шовкову хустку й кинув Олександрі. Вона спритно упіймала знак вищої уваги й миттю зникла. От і сталося… За звичаями гарему, Гюльбехар мала підготувати слов’янку до першої ночі з паном. Однак Махідевран закомизилася й демонстративно пішла у свої покої. Тоді всі турботи взяла на себе наставниця Емель. Насамперед, вона викликала доглядачку лазень і звеліла привести русинку до ладу. Ароматичні ванни, масаж, видалення найменших волосинок з розпареного тіла – і от уже рабині перешіптуються між собою, що Хуррем далеко не настільки доглянута, як Гюльбехар, що шкіра в неї груба, волосся тверде і неслухняне, тіло худе й кощаве… Почувши це, Махідевран залишилася задоволеною: вона – сама досконалість, і захоплення Сулеймана незабаром мине. Стара мавританка з обслуги докладно повідала Олександрі, як належить наближатися до пана, як продемонструвати намір лягти в постіль. Нарешті кілька чорних невільниць повели Роксолану до султанської спальні. Пара мавританок залишилася там, кожну другу годину їм на зміну приходили нові чорношкірі служниці, головним обов’язком яких було доглядати за смолоскипами, що горіли тут всю ніч. Один із смолоскипів палав біля дверей, інший – у ногах ліжка. Нарешті слов’янка постала перед султаном… і миттю забула те, чого навчала її наставниця! Вона підняла очі на володаря, їхні погляди зустрілися. Султан із здивуванням вдивлявся в глибину величезних смарагдових очей, милувався пишним волоссям, що відливало золотом, свіжими рум’яними щоками й червоними губами, стрункою поставою. Ця ніч вся до останку належала Роксолані – тільки їй одній! Ніч, у якій співало все навколо, навіть світлоокий місяць і яскраві зірки. – Я кохаю тебе… Сулейман притягнув до себе наложницю, вдихнув солодкий аромат її волосся. Голова пішла обертом, султан ніжно пригорнув її до грудей. – Я так довго чекав на тебе… Султан припав до її вологих жагучих губ – і світ розколовся, перестав існувати, місяць зник, зірки вибухнули й померкли! Залишилися самі лише пестливі руки, палкі поцілунки й важкий гарячий подих, то прискорюваний, то майже завмираючий. * * *

Вишнівець, 1525 рік. – Батько, батько повернувся!!! Хоча ще не було ніяких ознак, що дозволяли б судити про появу поблизу маєтку князівської дружини, проте восьмирічний княжич Дмитрик, рудоволосий, кучерявий, з великими зеленими очима, вже кулею летів через замкові покої й коридори на двір і далі до воріт, у які кіннота в’їде мінімум за півгодини. Всі мешканці замку давно вже звикли до того, що хлоп’я якимсь незрозумілим чином відчуває радісну мить, тому знали: дружина під проводом господаря незабаром буде тут… Іван Михайлович приїжджав додому рідко, більшу частину часу присвятивши військовим походам проти татар, загони яких регулярно вчиняли наскоки на його володіння. Тому приїзди князя у Вишнівець ставали святами для всієї родини. Він вертався втомленим, пораненим, але незмінно щасливим від усвідомлення важливості своєї місії – особливо коли вдавалося відбити в супостатів награбоване майно або відвоювати бранців, яким на чужині була уготована сумна доля безправних рабів. Хоча фамільний маєток був багатим і розкішним, за князівськими дітьми доглядали й мати Анастасія, і численні мамки-няньки, челядники, однак щастя в родовому гнізді Вишневецьких не було. Незважаючи на всю забезпеченість, тут панували байдужність і ненависть. Настільки гнітюча атмосфера колись встановилася завдяки Семенові Олізару й старій княгині Тетяні, й хоча мати князя Івана Михайловича давно вже відійшла в інший світ, ніякі нововведення не могли вигнати звідси її лиховісну тінь. Тому маленький Дмитрик діставав любов і пещення тільки від батька. Князь просто обожнював свого первістка, не соромлячись настільки явного м’якосердя, більшу частину дорогоцінного часу, проведеного у Вишнівці, присвячував княжичеві, подовгу розмовляв з ним про життя, терпляче відповідав на запитання. От і зараз змучений Іван Михайлович буквально впав на лаву, ледь чутно охнув, але одразу притягнув дитину до себе і всадовив на коліна. Як же він любив малого Дмитрика!.. – Синку, я дуже скучив за тобою. – Я теж дуже чекав на вас, батьку. Я так рідко бачу вас… Хлопчик пригорнувся до його могутнього плеча. У дверях просторої світлиці з’явилися челядники, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що чекають на якісь важливі розпорядження господаря. Однак князь зробив різкий наказовий жест рукою, і прохачі миттю зникли. Розуміли, що й до чого… – У що ти сьогодні грав, синку? – поцікавився князь. – У козаків-розбійників, зрозуміло, – відповів Дмитрик. – Сам?.. – Чому ж сам? Звісно, з Охрімом і зі старим Прохором! Вони такі добрі до мене. А Охрім такий розумний… Розуміючи, що колись старшому княжичеві доведеться зайняти його місце на чолі дружини, Іван Михайлович спеціально приставив до нього молодого козака Охріма, що був на п’ятнадцять років старшим від Дмитрика. – От і добре, синку, от і добре… – посміхнувся задоволений князь. – А коли я виросту, правда ж, у мене під рукою буде багато воїнів? – Так-так, синку, ясна річ! Але поки ти не підріс достатньо, грайся з Охрімом, – князь голубив сина по непокірливих рудих кучерях. – Ми з ним гарні товариші! – мовив княжич зовсім по-дорослому, гордовито впершись рукою в бік. – А правда, коли я виросту, то стану князем Вишневецьким, як от ви зараз? – Правда, – підтвердив Іван, трохи зніяковівши. – А хто сказав тобі про це? – Охрім і сказав. А що це означає? – От підростеш ще трохи, і тобі пояснять усе. Поки скажу лише одне: я – князь Вишневецький, підданий короля Сигізмунда. Всі мої титули неодмінно станеш носити тільки ти, оскільки ти й ніхто інший є спадкоємцем усіх справ моїх і слави моєї. – Зрозуміло, батьку, – замислено мовив рудоволосий хлопчик. – Тільки ти дістанеш у своє повне володіння наші землі, нашу прекрасну садибу, і тоді за назвою маєтку станеш іменуватися князем Вишневецьким! – Зрозуміло, батьку… – А якщо зрозуміло, так у чому ж річ? – Та просто дід Семен стверджує, що я ніколи не стану князем, – знехотя мовив вразливий Дмитрик. По голосу княжича відчувалося, що він готовий негайно розплакатися. Ах, он у чім річ, виявляється!.. Незважаючи на давню угоду, старий шкарбун Олізар зовсім розперезався й дотепер не упокорився з тим, що князь Іван Михайлович не зрікся свого первістка, прижитого від якоїсь там попівни із глухого Рогатина, убитої під час татарського набігу. І от чергове свідчення порушення ним угоди, відповідно до якої Олізар під страхом неминучого князівського гніву клявся й божився зберегти таємницю про справжнє походження Дмитрика. Побоюючись крутої вдачі свого зятя, старий не ризикував порушити дане колись слово. Але водночас не пропускав нагоди наговорити Дмитрикові якихось гидот. От як зараз… «Треба буде поставити Олізара на місце, нехай не патякає зайвого! » – спересердя подумав Іван Михайлович. Але одразу з обожнюванням подивившись на засмученого княжича, поспішив пом’якшити ситуацію й мовив: – Дідусь Семен старий став, тому може помилятися. Не суди його дуже суворо, Дмитрику, не треба робити цього. Зрозумів? – Так, батьку. – Ну, от і добре! А зараз до тебе, здається, вчитель прийде? – Так. – От і біжи до нього! Поцілуй мене й будь слухняним. Княжич рвучко обійняв Івана Михайловича за шию, потім зіскочив з його колін, труснув непокірливими рудими кучерями й побіг до дяка Андрія на урок каліграфії.
Вишнівець, 1530 рік. Найбільше батько мріяв, щоб його улюблений синок Дмитро став повноправним повелителем усіх володінь славетного князівського роду Вишневецьких і щоб життя його минуло при королівському дворі у Кракові. Тому й вихователів наймав відповідних. Останніх дивувала енергійність Дмитра, його критичний проникливий погляд на людей і події. Водночас, відносини княжича з усіма членами родини, окрім батька, незмінно залишалися трохи натягнутими, тому хлопчик зростав замкнутим, навчився майстерно приховував свої думки й почуття, поступово зробився недовірливим, похмурим, підозрілим і вкрай обережним. Найбільше полюбляв самоту, наслідком чого стала звичка видиратися на запилюжене горище замку або в якийсь сарай, де можна було спокійно читати (між іншим, так само, як колись у минулому така собі юна попівна з далекого Рогатина), розмірковувати, мріяти про силу і владу. Хоча все це цілком можна було робити й у набагато комфортніших умовах – наприклад у бібліотеці. Поступово характер Дмитра ставав дедалі більш твердим і суворим. Підліток мріяв вирости таким же видатним воїном, як його батько, щоб згодом самому водити бойову дружину проти кримчаків. Гордість приналежності до славетного князівського роду наклала на Дмитра особливий відбиток моральної сили й переваги над іншими людьми. Хоча не всі походи батька були вдалими, проте якийсь його уявний, доволі ідеалізований образ здійнявся в очах підлітка на недосяжну захмарну височінь. Таке ставлення цілком відповідало вигадливій суміші загального страху й найглибшої пошани, які всі челядники відчували до князя Івана Михайловича. Ясна річ, княжич неодноразово просив батька взяти його в якийсь похід, але незмінно діставав сувору відмову: «Замалий ти ще, синку. Не поспішай, встигнеш навоюватися». Зрозуміло було також, що винахідливий розум Дмитра не заспокоїться, доки підліток не знайде прийнятного виходу із ситуації… Вихід дійсно був знайдений, причому цього разу княжич вирішив діяти не самостійно, а вдатися до допомоги приставленого до нього Охріма. Отак і сталося, що в перший же вечір після повернення із чергового походу козак постукався у двері князівської світлиці, одержавши дозвіл увійти разом з незадоволеним питанням, що йому потрібно від господаря в таку пізню годину. – Справа важлива є, ваша милосте. Про княжича хотів з вами поговорити віч-на-віч, так, щоб ніхто більше нас не чув. – Про княжича? Іван Михайлович одразу заходився перебирати подумки найменші подробиці їхньої сьогоднішньої зустрічі. Начебто все сталося як зазвичай: коли дружина під’їжджала до замку, синок за традицією першим зустрічав батька біля воріт. Потім вони разом пройшли у світлицю, присіли поруч на лаві, розмовляли десь близько години… Зовсім незрозуміло, про що хотів говорити зараз Охрім?! – Про нього, про нього. Вірніше, про дивні здібності вашого старшого сина. – Про які такі здібності?! – ще більше здивувався Іван Михайлович. – Та от взяти хоча б… Козак подумав трішки, немовби намагаючись заздалегідь вгадати, чи сподобаються його слова князеві, потім запитав скоромовкою: – Що думаєте щодо того, яким чином княжич щоразу точно знає про повернення вашої милості додому на чолі дружини? Іван Михайлович не знав, що й відповісти. Справді, весь Вишнівець уже давним-давно звик до того, що його Дмитрик щоразу точно вгадує момент повернення батька з походу. Це навіть здавалося всім цілком природним… хоча якщо замислитися, то насправді виглядало ненормально разючим! Але от іще що незрозуміло, то це… – А чому, власне, тебе це дивує? І чому саме тебе, а не когось іншого? – замість відповіді задав князь зустрічне запитання. – Та тому, ваша милосте, що третього дня з нами сталася досить цікава штука, якщо розібратися. Навчав я, отже, княжича розпізнавати залишені на землі сліди. Для цього пішли ми з ним і ще троє козаків до лісу, ми навмисно забарилися, потім я заходився пояснювати й показувати, хто з наших супутників куди ступав, які билинки по дорозі приминав, які гілочки обламував, звідки росу струшував. Навчання йшло як годиться, як раптом княжич витягнув уперед руку й мовив, вказуючи вдалину: «Один з них сховався о-он там, інший там, а третій обійшов нас позаду й зараз сховався он туди». – Та що ти говориш таке?! – Іван Михайлович не вірив власним вухам. – Оте й кажу, ваша милосте, що все виявилося точнісінько так, як говорив княжич! Ще не прочитавши як годиться слідів на землі, він уже заздалегідь знав, де засів кожен із трьох козаків… Але далі трапилося ще дещо більш дивне! – І що ж?.. – Я підкликав козаків до нас, велів кожному сховатися якнайкраще, потім зав’язав княжичеві очі. І от вірте чи не вірте, як хочете, але княжич знову точно вказав, де сховався кожен! – Та ну?! – Ото ж то й воно, ваша милосте! Так ми робили ще тричі, і княжич жодного разу не помилився. – А чи правда це? Чи не брешеш?! – От вам хрест! Охрім перехрестився. Князь відвернувся і схопився за голову. Адже почуте означало, що його обожнюваний первісток, його маленький Дмитрик наділений найрідшим даром… а може, краще сказати, прокляттям?! Про таких людей, як він, різне патякають, називають чаклунами, характерниками, жахливо, майже до непритомності побоюються – і водночас несказанно поважають. У всякому разі, з них виростають великі… ні, – навіть найбільш величні воїни! Одне погано: такі люди не одружуються і взагалі не живуть світським життям. Найбільш підходящим для них способом існування є вічні невпинні блукання. Але хіба ж про таку долю мріяв Іван Михайлович для свого Дмитрика?! – Окрім того, ризикну нагадати вашій милості, що вищі сили, таким чином, зовсім недарма відзначили княжича своєю печаткою – на плечі. Почувши таке, Вишневецький затремтів, немов осиковий листок. Це ж уже було сказано зовсім іншою людиною в Рогатині… У пам’яті спливли радісні вигуки, якими його обожнювана Олександрунька зустріла молодого батька в перше ж після пологів побачення: мовляв, у їхнього синочка є на плічку дивної форми родимка, по якій найдобріша тіточка Марта напророчила долю немовляті – вирости найвправнішим воїном! Рідній землі на славу, лютим ворогам на погибель… То невже все це правда?! Труснувши головою, Іван Михайлович відігнав геть нав’язливі думки і прислухався до слів Охріма: козак тим часом розмірковував про необхідність віддати княжича на навчання до цих самих чаклунів-характерників… Ач що надумав! – Ні-ні, Охріме, облиш мене зі своїми порадами, не лізь, куди не треба. Козак розсудливо замовк, тоді князь підсумував: – Навчання у характерників – це, сам розумієш, річ не проста. Тут треба добряче подумати, перш ніж… – Та сам же княжич велів мене про те попросити. – Сам княжич?! Мій Дмитрик?! – Ну так… – А звідки ж він довідався, що до характерників можна на навчання піти? – Ну, звідки… звідки… Козак невиразно знизав плечима й мовив: – Усі про це знають, от і княжич теж знає – от звідти! Однак по очах Охріма було зрозуміло, що підліткові розповів про все особисто він і ніхто інший. Невдоволено підібгавши губи, Іван Михайлович мовив коротко: – Ну, йди звідси. Будемо думати, Охріме, отакої. Не сказавши більше ані слова, козак пішов геть, вийшов із замку, попрямував на задній двір, зупинився й прислухався. Одразу з пітьми долинув заклик: – Охріме, Охріме, іди сюди хутчіш, не стій немов пень! Козак пішов на голос і побачив у тіні старої розкидистої груші княжича, що чекав на нього. – Ну що, поговорив із батьком? – Поговорив, як і було сказано. – І що ж він сказав? – А-а-а!.. – Охрім досадливо махнув рукою. – Невже не погодився?! – у голосі Дмитра відчувалося явне розчарування. – Обіцяв подумати… але мені здається чомусь, що Іван Михайлович не погодиться. – То що ж, надія все ж таки є?! – Я б на це не надто розраховував. Під грушею запанувало тяжке мовчання. Порушив його підліток: – Послухай, Охріме, розкажи-но мені ще раз, як дістатися характерників? – Навіщо це тобі, княжичу? – запитав козак підозріло. Втім, усе й без того було ясніше ясного. – Люблю слухати цю твою розповідь… – почав був Дмитро. Та козак обірвав його суворо: – Утекти туди хочеш? – Ну, Охріме, ну прошу тебе!.. – Без батьківського благословення на таку непросту справу зібрався?! – розлютився козак. – Та що ти собі!.. – Ну, Охріме!.. – Та скільки тобі пояснювати можна, що характерники живуть на самотній скелі посеред Дніпра-ріки?! Та ти хоч віддалено уявляєш, скільки часу туди діставатися?! – Ну, Охріме!.. – І потім, я ж зрозуміло пояснював: у навчання характерники беруть лише тих, хто сам, без допомоги човна або порома перепливе дніпровські пороги! – А це небезпечно? – Подейкують, для того, хто вперше намагається зробити це, – смертельно. – Але я ж добре плаваю… – Цього замало, княжичу. Тут потрібно щось більше, тут силу свою внутрішню показати потрібно – для того й випробування таке придумане! – І хто його пройшов… – У тім-то й річ, що проходить… тобто перепливає далеко не кожен! – А я от перепливу. – Княжичу! – Охріме!.. Довго й завзято сперечалися вони, на чому зійшлися – невідомо. Втім, усе-таки вони поладили: адже після повернення з наступного походу князь не застав удома ні свого обожнюваного Дмитрика, ані приставленого до нього Охріма! На схвильовані запитання Іван Михайлович дістав коротке роз’яснення дружини, що княжич побажав розважитися невеличкою подорожжю в супроводі одного лише відданого козака. Зрозуміло, князь дуже розлютився: що за подорож така без батьківського дозволу так ще в той час, коли на їхніх землях татарва бешкетує?! На що княгиня Анастасія цілком резонно заперечила: княжич уже вийшов з дитячого віку – тринадцять рочків хлопцеві виповнилося все ж таки, от нехай і вирішує сам за себе! Своя голова на плечах є, йому й відповідати перед батьками на випадок чого. А їй, до речі, за іншими дітьми доглядати потрібно – яких, окрім Дмитрика, ще п’ятеро… На тім сварка й закінчилася. Княжич повернувся додому через рік цілим, неушкодженим і явно змужнілим. Юнак помітно роздався у плечах, засмагнув, руде волосся потемнішало до кольору дубової кори. Змінився також і колір очей: колись зелені, вони чомусь зробилися світло-карими. Зате погляд набув такої внутрішньої сили, що дивитися прямо в очі Дмитрикові тепер наважувався далеко не кожен. Оцінивши зміни, що відбулися із княжичем, якось по-своєму, Іван Михайлович не став сварити ні його, ані навіть Охріма, хоча одразу після їхнього зникнення з будинку заприсягнувся голову відірвати негіднику, що мав усіляко оберігати його обожнюваного синочка, а не втягувати в отакі небезпечні авантюри. * * *