СЕВЕРИН ГАЙДАШ 2 страница

Мені видавалося, що тоді він сам себе у чомусь переконував; я зрозумів, що від партійної, від політичної діяльності, якою він колись займався, його відсторонили. Тобто його використали... використали його юнацький запал, готовність пожертвувати собою, наївну віру у комуністичний рай і, коли в нових умовах він став непотрібним, його викинули на смітник. Так, зрештою, було вчинено з усіма місцевими комуністами, їх навіть не визнавали за комуністів, бо, як відомо, Комінгерн розігнав польську, західноукраїнську та західно-білоруську компартії: виявилося, що вони не на сто відсотків правовірні.

Мені було шкода Романа, юнацьких його устремлінь; я думкою проникав у його душу і лякався чорного спопелілого пожарища, яке він ще приховував від світу.

Останній раз я бачив його на Різдво в сороковому, коли він гостював удома. Був зовсім пригнічений. Гірко посміхався, дивлячись на мене і матір'ю, і мовчав; може, мав охоту признатися, що ідеали його розголочені... розтолочені так просто кирзовим чоботом, але гордість не дозволяла йому жалітися. Мовчав. Почав палити цигарки, чого раніше не було, не відмовлявся й від чарки. Навпаки: на Свят-вечір мм сиділи з ним за столом при завішених вікнах і обидва добре цмулили горілку, аж Ірина хитала докірливо головою. Вона все розуміла... сльози крутилися їй ув очах.

Мене розбирала лють.

— Чуєш, — штовхнув я сина в груди, — чуєш, яка приголомшена Різдв'яна ніч? Бо заборонили колядувати... бо «Просвіта» розпалася і мій хор умер... бо багатьох уже арештували, а хто іще очікує арешту, як я, наприклад. Очікую і таємно разом із сином, який виборював більшовицький рай, їм різдв'яну кутю.

Мені баглося його вдарити; мусив на ньому зігнати злість, мусив, бо він таки винен...

Ірина хапала мене за руки.

Роман гейби й не зауважував моєї злості; він був занурений у себе; він навпомацки блукав у своїй спопелілій душі й шукав у ній світлого промінця.

— Багато чого й мені незрозуміле, — зітхнув він. — Ось хоч би взяти недовір'я до місцевих кадрів. Коли ж беруть «тутейшу кадру», то орієнтуються на шумовиння, піну, що спливла на поверхню. Та це півбіди... біда, тату, в повальних арештах. У кожному інтелігенті, в кожній людині, яку поважають, скажімо, в селі чи в місті, підозрівають ворога. Галичина — край ворогів, розумієте, — майже вигукнув розпачливо. І мало не плакав; і мало не вгатив по столі, бо пальці стиснулися в кулак. Злякана Ірина припала губами до його посинілої руки: гасила біль і крик.

Тривожна тиша засіялася в нашій хаті. Роман схилив голову на стіл і задрімав... а свічка, встромлена в хліб, кліпала й умирала... а село далі німувало... а Ірина моя, дарма, що не була аж такою богомільною, вклякла перед образом Богородиці й щиро до неї молилася.

— Арештували професора Пантелюка з Бистричанської гімназії. Того самого... — Роман підвів голову й цілком тверезо поглянув на мене. — Кажуть, що він німецький шпигун. Світ валиться, тату.

Шо я міг порадити? Світ направду валився: із Горопах вивезли на Сибір родину Бойчуків, Василюка, Драгомирецького та ще кількох... уся їх вина була в тому, що мали трохи більше поля й по дві-три корівчини, та що хати побудували під бляхою. Не були вони ніякими куркулями, — я це доводив новим начальникам, — те, що вони мають, доробилися власними руками. Чи знали вони колись відпочинок? Чи з їхніх рук сходили мозолі? Чи не косили, не орали власноручно й чи не кидали зерно в ріллю. Хіба це вина? То за що їх карати, виселяти на чужину.

Я пробував промовити до серця районних уповноважених, але вони лише здвигали плечима й кивали на Йвана Гриву та Петра Качурика — наших сільських активістів, котрі урядували тепер у селі; це вони визначали, кого треба розкуркулювати й везти на білі ведмеді, щоб не пленталися попід ногами, коли розпочато будівництво «щасливого життя».

Коли ж виселяли старого Тимчука, колишнього четаря Української Галицької Армії — приятеля мого давнього, то він упав пластом на землю, цілував її і ревно плакав. Стара Тимчиха, його жона, умить посивіла, біла-біла зробилася, як обсипана снігом... і ця біла страшна жінка тикала в мене пальцем і проклинала до четвертого коліна... і кричала, що то твій Романко навів на нашу землю орду. То чого, пане директоре, вдаєш, що тобі нас шкода, що ти нібито нас обороняєш? Ти винен... ти винен, що нас, старих бузьків, викидають з гнізда.

І я, немов побитий пес, поплентався додому.

Я таки був винен, що мій Роман виборював оце «братерське воз'єднання», оцей «рай». Якби не Ірина, то, мабуть, повісився б від ганьби.

Коли розпочалася війна й Червона армія накивала п'ятами, а тюрми в Бистричанах та в усіх галицьких і волинських містах і містечках відчинились, то цілий світ жахнувся від того, що зробило енкаведе з арештованими. Я був у Бистричанській тюрмі: там труп на трупі; там помордовані й постріляні; там кров на камінні розлита; там пекло під розпеченим сонцем; там живі блукали серед мертвих, впізнавали своїх, а хто не впізнавав — кликали, немов живих, у камерах, у пивницях, у коридорах своїх Василів, Петрів, Данилів. Імена глухо падали на мертвих... і може, вони мертвих боліли, але їх не воскрешали.

Плачі там кривавилися гомеричні, аж, здавалося, розколювалися грубезні мури.

Тишу густу, сукровичну я тоді побачив... побачив тишу в підземеллях тюрми, де розмурували велику склепінчасту салю, вщент набиту мерцями, що стояли щільно один попри одного; у тиші цій стражденній я помітив, що всі мерці споглядали на нас, живих, очима, що вилізли від задухи з орбіт; мерці нам щось кричали відкритими ротами; мерці нас кликали піднятими руками: поможіть, змилосердіться. Уявляєте: мерці з піднятими руками? Їх, певно, замурували в підземеллі живцем. І ніхто із нас живих не посмів порушити тишу, і ніхто не окликнув із сотенного гурту свого сина чи тата — ми замерзали перед невидющими мертвими поглядами.

Із тогочасних газет я вирізав статті й фотографії про більшовицькі звірства у тюрмах і про похорони; на одній фотографії, пам'ятаю, за тисячним похоронним походом дибала, опираючись на ціпок, одна-єдина згорблена, з пониклою головою стара жінка; ця жінка дотепер мені сниться, хоч фотограф не зафіксував її обличчя, бо надто низько вона хилилася до землі, одначе, я без фотографа знав: це, ледве переставляючи босі ноги, шкутильгала моя Україна.

З фотографіями та газетними вирізками я подався до Львова, маючи намір показати їх Романові, най би подивився, за що він сидів у криміналі, що він виборов. На Кохановського, де він мешкав, я його не застав, сусіди оповіли, що перед самою війною кудись перебрався, а куди — ніхто не знав. Я ворожив тоді надвоє: або він утік з «товаришами» перед німцями на Схід, або ж «товариші» його арештували и дні його скінчилися разом із сотнями інших у львівській тюрмі на Лонцького.

А виявилося...

Пізніше, у сорок третьому, восени приплентався від нього чоловік із запискою, що, мовляв, «я живий, борюся й вибачайте, що завдав вам багато прикрощів. По війні побачимось... все по війні буде по-інакшому». Від себе той чоловік зі Львова додав, що «товариш Зенон» знову у підпіллі».

— З комуністами? — спитав я.

— А то ж із ким? Мусимо допомагати Червоній армії бити фашистів і приближувати визволення.

Я слухав того чоловіка зі Львова, немолоду, інтелігентну людину, може, вчителя, який щодня бачиться у підпіллі з моїм сином, із «Зеноном», і сушив собі голову: «Невже Роман направду вірить, що по війні буде інакше? »

Чоловік зі Львова переночував і зник, я інколи ловив себе на думці, що він ніколи у Горопахах і не появлявся, це моя вигадка, це потіха для Ірини, але коли Червона армія вступила у Львів, то Романові друзі написали мені, що «ваш син брав активну участь у антифашистській підпільній організації. На жаль, був зраджений провокатором, гестапо кинуло його в концтабір, у Майданек під Любліном, де й загинув смертю героя. Маємо точні відомості».

Загинув?

Смертю героя?

Боже мій. Боже, за що мене так тяжко караєш, за чиї гріхи дано мені цю покуту? І певно на мої жалі відповіла б стара згорблена жінка з палицею, яка босоніж шкутильгала по брукові услід за тисячами людей, котрі ховали жертви більшовицького терору в липні сорок першого року. Я довго беріг вирізку з газети — її фотографію, не один день просиджував над нею, і не одну молитву покаянну, немов до Богородиці, вишептав до неї, аж поки Ірина кудись її не переховала.

— Ну, май розум, чоловіче, — розраджувала мене, — не карайся чорно.

— Немов дитину сповивала мене ласкою, пестила мої руки, обличчя, голову. Ти, сусіде мій, намалював її на портреті правдиво... такою, якою була її душа. Ясність її очей, ніжне тихе світло, що випромінювалося з її лиця, з волосся, з усієї її постаті, дивним чином переймало, переливало в себе, перехоплювало твій сум і журу й ти начебто від них увільнявся... ти випростовувався. Може бути, що давня Іринина сила й тепер впливає на мене... і певно таки діє, якщо ти малюєш мене з піднятою головою.

Тільки...

Тільки признаюся тобі, сусіде, що ночами, бувало, або плачу, або розмовляю з Іриною і згадую пережите... або ж, немов божевільний, викликаю з пітьми жінку з газетної фотографії і запитую її: «Жінко Божа, невже ти віриш, що твого сина скатував на смерть мій син? Він не був причетний до дикої масакри... він тоді вчився у Львові на інженера».

Котроїсь ночі я побачив обличчя жінки з фотографії, дарма, що фотограф її обличчя не сфотографував, надто низько хилилася стара до землі, а я проте, таки її обличчя побачив — п глибоко запалі очі, худе вилицювате обличчя, посічені зморшками губи... губи її вишіптували: «Але ж, директоре, ваш син червоні прапори на вільхах розвішував, пам'ятаєте? »

Одначе, художнику, ти не зважай на мої плачі й молитви, може, й справді через сто чи через двісті років прийдешній знавець мистецтв підведе до портрета цікавих чи байдужих туристів і скаже... і скаже:

«Маємо перед собою портрет невідомого учителя». Під такою назвою він записаний у нашій галереї. Подивіться-но, цей чоловік мав вольовий характер і стійко переносив удари долі. Навіть у біді, у гіркоті своїй — бачите, художник це помітив у кутиках губ та ще в погляді... у глибинах очей затаїлася гіркота. Та, проте, невідомий не капітулює, готов поборотися. Є ще у нього сили».

Очевидно, мій сусіде, це так, є іще в мене енергія, іще я поспішив би людям на поміч, якби хтось покликав... якби хтось покликав... якби я був комусь потрібний... якби ми подали собі руки.

Та запишім мою особу: я вчорашній; я минувся, як торішній сніг. Небіжка Ірина, бувало, кивала мені непомітно пальцем, коли я в розмові з кимсь надто багато уваги приділяв своїй особі... це не було хвалькуватістю, це було наче підсумком чогось зробленого. Принаймні я так виправдовувався перед нею (Вона шептала мені на вухо: «Признайся, чоловіче, ти таки надто себе любиш? »)

Чи виправдаюсь за життя чи після смерті перед Богом за її загибель? Де маю знайти найщиріші слова, щоб Бог їх почув, у яких святих книгах вони записані? Чи вони, як ластівки, причаїлись у моєму серці? Бо Ірина завинила перед енкаведе тільки тим, що була моєю дружиною. Вона знала свої цілющі трави, робила з них відвари й різні мазі й лікувала ними кожного, хто просив допомоги... просили, правда, й хлопці з лісу, одначе траплялося, що приносили до неї також пораненого енкаведиста чи стребка — вона нікому не відмовляла.

Не допомагало зілля, то згадувала «тайні слова», перейняті від матері.

В телячому вагоні, куди натоптали душ сорок, вона, звісно, не мала з собою помічною зілля, помагала людям примовлянням, потіхою, іноді погладжувала заслаблого долонями; комусь помагало, а чимало таки вмирало... найперше відходили діти, за ними люди старші віком, не минала, проте, смерть і тих, які нібито не повинні були вмирати. Охоронники-енкаведисти, вочевидь, у кожному вагоні нашого ешелону призначали по одній Смерті, вона була при ділі, перевиконуючи план.

Та і як було не вмирати, коли нас повантажили у вагони у вересні, везли через цілу осінь аж до грудня майже, а у вагоні студінь, годували ж бурдою із буряків й капусти або і нилими оселедцями, щоб до усіх наших мук додати цілодобову спрагу, не було для нас у цілому світі крапелинки води.

Скажу вам: до різних бід наші люди поволі таки звикають... звикали й ми бути бранцями; поволі ми відвикали плакати, коли вмирали наші діти і їх, як бервенця, виносили з вагона, щоб десь закопати; і глухли ми, коли енкаведисти обкладали нас матом; і мовчали ми, зціпивши зуби, коли нас принижували; і стояли ми, неначе голі, в своїй безборонності, коли на стоянках вривалася у вагон варта з вівчарками... вривалися після того, коли ми співали отієї сумної співанки, яку виплакували лісові наші хлопці на похоронах загиблих повстанців... там були слова, що вчора ти був живий і здоровий, а нині, друже, лежиш у сирій землі за Україну, за рідний край...

Сумна мелодія єднала нас, стверджувала в душах спротив, і вона була поминальною молитвою за тих, кого винесли з нашого вагона й закопали в російських нетрях.

Охорона, ситі червонопикі солдати в кожухах, кпльбами автоматів та шпіцаками валянців, брудною лайкою затикали нам роти — і ми затихали, молитва поминальна уривалася.

Найтяжче було миритися з потоптом людської гідності: справляти природні потреби мусили прилюдно біля дверей, було для цього виділено місце й навіть прорубаний жолобок. Ми пробували обгородити це місце верегами — охорона, глумлячись, не дозволяла, мовляв, теплих кльозетів у вагонах інструкція не передбачає, а тому забирайте ваші вошиві рядна й оправляйтесь, ха-ха, прилюдно, світіть голими жопами, господа бандьори.

Коли згадаю, що вони з нами робили, то лупиться мені лице від сорому. Були ж серед нас старі жінки й молодесенькі дівчата.

А як можна було доглядати тих що лежали хворі, що вмирали? Моя Ірина, котра ціле життя навіть мене соромилася, зазнавала тяжких мук, коли її кликала до дверей природна потреба. Я ішов разом із нею, заслоняв веретою як міг... Опісля вона довго схлипувала, уткнувшись мені в плече, й усе вишіптувала: «Я таки не витримаю, не доїду до кінця. Я хочу вмерти... » Я виціловував її сльози, втішав, як міг, Ірина неначе мене й не чула, вона вже була заворожена смертю.

Померла вона серед ночі увісні, я й не чув, коли це сталося, лише вранці помітив, що лежить біля мене нежива... лежала на нарах на боці, притулившись до мене й підклавши під щоку руку. Смерть її була легкою, випросила в Бога таку ласку — на лиці не закарбувалося ні рисочки страждання. Зате для мене прощання з нею було тяжким. Я зашив її тіло в білу верету та ще з трьома чоловіками, коли ешелон зупинився, відніс на «мертвецький склад» — спеціально, очевидно, виділеного на станції приміщення, хліва, збитого з дощок, і поклав поруч інших мерців... багато їх там лежало... багато з них були сиві від морозу, бо діялося це наприкінці листопада на станції Перм-друга. Не було у нас часу наостанку виговорити за її душу «Отченаша», уже останній... і ще своїй Ірині напослідок я мав багато дечого сказати, а може, й огніватися, що залишила мене самого посеред лютої зими й посеред лютого світу, але встиг тільки її поцілувати й перехрестити, бо вартові штрикали дулами автоматів попід ребра: «Бистрєй, сука, на следующей станції тебе тоже в отхожее место отнесут. Встретітєсь на том свєтє»!

Мене чомусь не винесли на наступній станції, і потім теж обминала мене смерть. Та й тепер, коли я вже давно вдома, смерті моєї ще нема, вона, видно, задубіла у вагоні, коли везли мене на Сибір.

Ночами, коли не сплю, часом бачу себе посеред снігів, посеред білої і прозорої ночі, а попри мене повільно, без гуркоту посувався довжелезний ешелон; я знав, що цей ешелон везе у Сибір спецпереселенців, тільки не міг второпати, чому я відстав від нього і чому мене енкаведистська варта не скосила кулеметами, коли я утікав у сніги.

Коли ж мимо мене пропливав останній вагон, я помітив, що за ним шкутильгала по рейках жінка... була жінка згорблена, з палицею в руці... була це жінка з тієї давньої фотографії, яку я вирізав із бистричанської газети влітку сорок першого року; я упізнав її відразу; я навіть щиро здивувався, як це вона, немічна, стара, задибала в глибини більшовицького раю, у білу безголосу пустелю. І тут вона оглянулася... і тут стрілила очима в мене. Я впізнав її. Це була моя Іринка...

Її звали Одаркою Пилипівною Козаченко; ця стара жінка справді походила з козацького кореня, крита «сімдесятка» її не зігнула й не згорбила; іній сивизни й не торкнувся кіс, які вона укладала на гордо піднятій голові короною, волосся тільки втратило смоляний блиск і трохи пополовіло. Була ростом висока, станом — тонка, підчас розмови мала звичку розмахувати руками; відчувалося, що в житті була замашною і рухливою, такою, що не давала собі плюнути в кашу. Молоді її очі споглядали на світ відкрито й зацікавлено. Лише інколи вона начебто забувала, що на людях повинна триматися гордо й привітно й що світ повинен її цікавити: жінка посеред розмови раптово замовкала, відсторонювалась від дійсності й уся перемінювалася в слух, здавалося, що, сторожко надслуховуючи, вона на когось очікувала. Хтось ніби мав підійти до неї... хтось ішов... щось говорив... якесь слово ловила й не могла зловити, бо мить, як вітер, покотилася світом... і — тихо навкруж. Так тривало декілька хвилин, але й цього короткого часу вистачало, щоб її на чорно опалив сум: голова починала посмикуватися, очі пригасали, обличчя сіріло й видовжувалося, а руки, що їх тримала на колінах, корчилися, в судомах пальці потріскували, як на вогні патиччя.

— То находить на мене, підкрадається, як мряка, або ж ударяє в душу поривно, мов вітер, — виправдовувалася Одарка Пилипівна, коли я їй подав філіжанку води. Вона пила жадібно, зуби цокотіли... — Вітер начебто доносить звідкись... не знаю звідки, голос мого Сашка, його співання. Куди він ходив — завжди наспівував. Бувало й вночі, коли повертався зі степу з оранки (трактористом же був до війни, ви про це знаєте? ), то ціла наша вулиця чула, що Сашко Козаченко повертався додому: будив ніч співом. Хтось, пам'ятаю, обурювався, хтось підсміювався... та і я часом співанками тими йому докоряла, а він обіймав мене й сповідався: «Мушу ж я чимсь жити, мамо. Бога нема й молитов ти мене на навчила. До комунізму йдемо, але дорога до нього ще неблизька. Дівчини теж не знайшов — нема кого любити. А душа, мамо, не бубен. Напуваю її співом і милуванням землею, духом землі, що дихає мені в обличчя, коли я орю або ж сію... або ж просто стою посеред степу, як посеред неба». Отак, бувало, говорив мій Сашко. Мав бути з нього великий співак або ж великий хлібороб.

Одарку Пилипівну привіз із райцентру до нашої школи в кабіні військової «полуторки» під охороною цілої ватаги автоматчиків опер-уповноважений Ступа. Я з вікна спостерігав, як він ввічливо — аж було дивно таке бачити — допоміг жінці вийти з кабіни, потім узяв її під руку і завів до моєї директорської канцелярії — вузької, як труна, кімнатчини, в якій заледве втиснулися стіл, етажерка й декілька стільців. Щоправда, Йосип Віссаріонович Сталін почувався в моєму кабінеті привільне — портрет висів на голій брудній стіні самотньо, і я, поглядаючи інколи на нього, ловив себе на думці, що Йосип Віссаріонович заблукав на стіні в клубищах сірого туману, в розливі калюж і посеред вирвів — дірок від цвяхів, на яких колись висіли Юзеф Пілсудський і Адольф Гітлер. Власне, самотність Сталіна на безрадісній стіні впала в око товаришеві Ступі, бо перше, що він сказав у канцелярії: на стіні треба повісити також Маркса, Енгельса й Леніна, а вже потім познайомив мене з Одаркою Пилипівною.

Вона виявилась пенсіонеркою-вчителькою української мови й літератури в котромусь із сіл Черкащини; кажу «в котромусь», бо не пам'ятаю назви села, та й, зрештою, назві я не надав значення, важливо було запам'ятати слова опера Ступи, що «ви, товаришу шкільний директор, головою мені відповідаєте — і закарбуйте це собі на носі — за життя і здоров'я дорогої нашої гості. Не дай Бог, якщо впаде з її голови волосок», — погрожував отак товариш опер. «Але ж навколо школи стоять автоматчики, безпека надійна, — пробував я зняти з себе відповідальність; я не знав, з якою метою приїхала в Горопахи ця стара жінка. «Ні, — сказав Ступа, — Одарку Пилипівну будуть стерегти всі... ціле село, старі й малі... Інакше — всіх спалю».

— Ну-ну, — запротестувала Одарка Пилипівна, — не треба так. Чи комусь я потрібна? — Голос мала глибокий, чистий. — Та й чи приїхала я до ворогів? Находжусь на Україні, на рідній землі, а не на окупованій території.

— Находитесь, Одарко Пилипівно, на території бандитській, — відрізав Ступа. — І тут усякі-такі «нєжності», вибачайте, кобилі під хвіст. Тут панує наказ, автомат і граната, бо в кожному... так, у кожному тут сидить бандит. — Ступа промовляв пристрасно, як це він робив на читальняній сцені; сказане було адресоване виключно для мене; Ступа свердлив мене очима. Він ненавидів мене смертельно й ненависті своєї не приховував.

— Я не сказав би, що десь є землі, які родять виключно одних героїв, або ж навпаки — одних лише бандитів, — відповів я Ступі, незважаючи на його сердитість.

Я намагався наперед вгадати, що потрібно цій гордій і владній жінці у нашому селі, що вона тут шукає. З її обличчя однак нічого не можна було вичитати, окрім хіба відкритої цікавості: вона пильно попасала зором то мене, то убогий мій кабінет із самотнім Сталіним на стіні, то припадала до вікна... а за вікном сіявся дрібно жовтневий дощ і зрідка, немов осінь конала в конвульсіях, бився об шибки вітер. Очевидно, приїжджій цій жінці і земля наша, і директор школи, і сірий осінній дощ, і Сталін на сірій стіні не припали до вподоби, бо цікавість поступово поступалася апатії, вона зітхнула й сіла втомлено на стілець.

— Хоч... із товаришем Ступою не можна не погодитись. Якщо тут панує закон кулі й гранати, то, звісна річ, небезпека на нас чатує. На вашому місці, — це я вже адресував оперові, — я таки не залишив би Одарку Пилипівну без автоматчиків. Легше сказати мені; спалю село, якщо з нею щось станеться.

— Шо зі мною тут, у Горопахах, може страшнішого трапитися після того, що вже трапилося, — обізвалася жінка і її очі зволожилися сльозами. — Нічого я вже не боюся... і смерті — теж, — зітхнула. — Тому обійдуся без охорони, без автоматів. — Підвела голову й стрельнула гнівливо оком на Ступу. — Я тут перебуду день-два.

— Дивіться самі, — знітився мимохіть опер. — Мені наказано... я відповідаю за вашу безпеку перед районним начальством.

— Так, я знаю, — відповіла Одарка Пилипівна, — але я маю намір ближче зійтися з людьми, поговорити з селом, в якому вбито мого Сашка. Хочу побачити те місце, де він упав. Ви мене розумієте, товаришу капітан?

Тільки тепер розвиднілося мені, з чим приїхала до наших Горопах ця стара жінка; тільки тепер, як човник на каламутному озері, припливло її прізвище до імені бравого сержанта Сашка Козаченка... припливло, поєдналося, зблиснуло... ні, вибухло вирвою: то Сашко Козаченко її син?

У Горопахах, у навколишніх полях і лісах, у потаємних схронах, на підпільних стежках не було, мабуть, людини, яка не знала б Сашка Козаченка — писаного красеня, який, мов вірний собака, скрізь і всюди супроводжував товариша Ступу. Одні його побоювалися, другі — лаштували на нього засідки, треті його обминали, дівчата й молодиці потаємно у нього закохувалися, дарма, що був енкаведистом; високий, чорнявий, тонкий у талії жартун, який любив зачіпати на вулиці старого й малого, не міг не впасти жінкам в око. Хоч був тільки сержантом, але носив офіцерський пасок із зіркою та портупеєю через груди, порипував також офіцерськими чобітьми. Взимку ходив у зручній фуфайці, замість вушанки — носив кубанку з червоним денцем. Видно, вояка був із нього справний, у тилах і смершах різних не огинався, бо на грудях носив цілий іконостас медалей та орденів. Зрештою, всі в Горопахах знали, що Сашко Козаченко — отой красень у кубанці, був воякою відважним, тому товариш Ступа почувався за його плечима, як за фортечною стіною. Дивно тільки було те, що відчайдушний жартун Козаченко тримається знавіснілого опера, який жив люто, із заціпленими зубами, немов воша кожуха. Єднала їх, певно, самогонка: обидва любили випити, рідко коли я бачив сержанта в кубанці не напідпитку. Він інколи заходив до школи, розповідав... так, пам'ятаю, розповідав, що у нього мама теж учителька, вона й його підмовляла на педагогічну працю, але він змалку товкся коло тракторів і сівалок, була йому мила хліборобська робота... милі поле, сонце, вітер, пісня.

— Чому «була»? — запитував якось його. Він сидів на табуретці перед столом і час від часу пильно позирав на вікна й на двері; він начебто ждав на когось, що мав появитися на порозі за вікном і був готовий зустріти чергою з німецького «шмайсера» — невеликого зручного автомата, який завжди тримав дулом униз у правій руці... він завжди був готовий до стрілу. — Врешті-решт, — продовжував я, — колись закінчиться на цій землі війна. І тоді зможете повернутися в свої степи... і тоді зможете знову сісти на трактор.

— Я того не дочекаю, — мовив він весело. Чорнявий чуб висмикнувся з-під кубанки. Очі сміялися... він пробував насміхатися з того, що говорив. — Уб'ють мене. Передчуваю, — і знову засміявся.

Насміхався з власної смерті?

— Якщо передчуваєте, то чого разом із Ступою воюєте на цій землі? — запитував я його. Мені подобався цей мужній чоловік, який ходив поміж смертями, знаючи, що власна смерть чатує на нього на котромусь перехресті.

— Не в Ступі річ, Северине Петровичу, — відповів він. — Річ у мені... Може, я задався метою утверджувати автоматом добро? Отут! Тому й воюю за це добро. Може, це партія, до якої я вступив на фронті, наказує мені: «Воюй, Козаченку, проти моїх ворогів проти буржуазних націоналістів, проти тих, які хочуть, щоб в Галичині далі були хлопи й пани». Може, я сповнюю свій військовий обов'язок... сповняю наказ, стріляю, воюю так, як велить мені військова присяга? А може, мені сподобалося перебувати отак на цій землі: притиснути десь у куті дівчину, випити, зціпити в кулаку власний страх і летіти наосліп на бандерівські кулі? А ще, може, я озвірів на війні... солодко мені пахне людська кровця?

Було мені страшно слухати Козаченка, який власне й не знав, в ім'я чого він воює в Горопахах; і було мені шкода Козаченка, який не знав свого призначення, зате знав свою приреченість.

Як і завжди, так і того разу я добув із директорського мого стола пляшку самогону, цибулину й шмат солонини... цей провіант завжди був в мене припасений; ми пили з ним і закусували, бо власне, не для розмов забігав Козаченко до школи... забігав сердега, як сам колись, казав, щоб погасити спрагу; я не жалів йому горілки, я чомусь сподівався, що колись, напившись, він. признається, що палить його сумління, що ночами не дають йому спокою душі людей, яких він згубив у перестрілках на полях, в лісах, в будинках, що горіли... людей, яких порозривав у криївках гранатами.

Але він мовчав: цідив горілку й оповідав анекдоти, або ж добродушно посмішковувався із Ступи, чи наспівував щось, або вичитував два-три абзаци з маминого листа, що прийшов із Черкащини, або ж сумував через те, що вже сьогодні не може кинути автомата й сісти за важелі трактора.

І завжди засиджувався у школі недовго; зривався з місця і, пускаючи поперед себе дуло «шмайсера», вибігав на поріг; за порогом розмови, думки й сумніви миналися — там тривала війна. Котрогось разу по ньому, як він тільки-но зачинив шкільну хвіртку, вдарив кулемет. Сашко впав за ясен; перестрілка спалахнула, як суха солома, і хто знає, чи не знайшов би Козаченко свою смерть ще тоді, якби на виручку не прилетів із енкаведистами опер Ступа.

Одарка Пилипівна ловила кожне слово, що було мовлене чи мною, чи моєю дружиною, чи кимось із учителів, і, здавалося, у кожному почутому слові оживав образ її сина.

Ніхто з нас не говорив про Сашка Козаченка нічого лихого, ми всі ніби змовились і забули, що він, немов мисливський пес, винюхував стежки, що лучили повстанське підпілля з селом, а якщо натрапляв на стежку, то залягав, мов звір, у засідку, або ходив, хитруючи, колами, або підсилав зрадників; і кожна його операція — це перестрілки, бої, смерті в полі та в криївках, пожежі, арешти, виселення в Сибір.

Ні, ніхто із нас у школі, в моєму кабінеті не обмовлювався перед матір'ю, що її син напастував дівчат і молодиць, і, п'яним будучи, вривався до першої-ліпшої хати і вимагав самогону, а хто противився, то сипав із автомата по образах або ж по вікнах. В Палати Перепілки пустив чергу поза комин на піч, де нишкли перепуджені діти, щастя, що їх не зачепило, тільки старшенький Іванко почав зі страху заїкатися.

Ні, попервах усього цього Одарці Пилипівні ми не могли оповісти, навіщо кервавити мамине серце, адже не виховувала вона його на лютого, веселого й п'яного вояцюру... виховувала, мабуть, таки на чесного хлібороба, і тішилася, що любив землю, що любив пісні: він, певно, отаким розспіваним, щирим і простакуватим парубійком жив у її серці, ми це відчули й зрозуміли з її оповідей; ми це вичитали з сумовитих її очей. Одарка Пилипівна, стоячи коло вікна у моєму кабінеті, напевно таким же добрим і розспіваним бачила його на нашій сільській розмоклій вулиці, чула його кроки, його сміх, і ще, мабуть, почула постріл, посвист кулі, котра вдарила в саме серце синового сміху й синової пісні; вона припала лицем до заплаканого вікна й, певно, уявила, як упав її син, бо схлипнула утробно й, враз отямившись, глянула на нас похмуро... глянула на нас гейби аж принишклих, і спитала глухо:

— То защо ж мого Сашка було тут вбито? Самі ж кажете: був веселий і красивий. Я ще додам: був добрим мій син. І вам, западенцям, жадав добра... ми ж бо вас, братів рідних, визволили з-під фашистів. Сашко писав мені: «Мамо, будую у Западенції нове щасливе життя». А ви в будівничого кулю. Так?

⇐ Предыдущая 12 13 14 15 161718 19 20 21 Следующая ⇒