СЕВЕРИН ГАЙДАШ 3 страница

І вже не було в її погляді суму, зблиснув різко подив, змішаний із гнівом; жінка очима нас обпікала: «Гей, та як ви могли визволителя й будівничого нового життя стерти з світу?! »

Ми мовчали, як німе каміння.

Зрештою, я був готовий відповісти, сказати щось гостре, маю пирскуватий характер, але моя Ірина поглядом просила пожаліти бідну жінку, вона ж бо нічого не знає про наших «визволителів»... вона ж бо своєму синові вірила... синові, який писав про свою будівничу місію... і до того ж, чоловіче добрий, хіба ти геть забув... уже твої власні рани порубцювалися... уже ти не пам'ятаєш, як я виплакувала за нашим Романом цілі нночі? Будь милосердним, чоловіче.

Одарка Пилипівна забагла побувати в класах, послухати, як ідуть уроки, поговорити з школяриками; вона не могла поїхати на свою Вкраїну, не пояснивши самій собі: що за люди, оці западенці, котрі вистрілюють своїх доброчинів? Як вони вчать своїх дітей... і на кого вчать? (Господи, невже змалку привчають дітей до автомата? )

Цікавого у нашій школі нічого не було: обшарпані стіни, жолубкувата підлога, довжелезні, ще передвоєнні або ще й з австрійських часів лавки, густо карбовані іменами, хрестиками, а подекуди й сороміцькими словами; обережні вчителі, які повсякчас озираються на задні колеса: вдень інспектор із райвно в супроводі автоматника ревізує школу, то сам Ступа сидить на уроці з кулеметом на грудях, то ще когось дідько принесе, вечір западе — лісові хлопці заходять і запитують: а чого ти, пане вчителю, навчаєш нашу дітвору? Учиш добра? Зла? Підлабузництва? Отруюєш їм душі? Чи обмиваєш їх душі від лепу брехні? Якщо обмиваєш бодай одним словом, то проститься тобі.

А якщо купаєш їх у брехні, то... Свят-свят!!!

Одарка Пилипівна на ніщо в нашій школі не звертала уваги, окрім, мабуть, портретів Шевченка, що висіли в кожному класі, бо навіть зупинилася й притишено мене спитала:

— Чи маєте на це дозвіл?

Я відповів, що Шевченко живе в нашій школі ще з-перед воєнних польських часів, то лише в директорському кабінеті портрети міняються. Влада приходить і відходить, а Шевченко залишається посеред дітей, і хіба потрібно для цього якогось дозволу?

Очевидно, в її школі на Черкащині було інакше, проте, вона нічого не сказала, лише ще раз глипнула на Шевченка, потім ковзнула поглядом на дітлахів — п'ятикласників, які стояли, очікуючи, як це прийнято, дозволу сісти; діти зиркали на неї стривожено, з-підлоба. Одарка Пилипівна напевно відчувала, як її обпікали холодом дитячі очі; діти не чекали нічого доброго від «чужої», вони тривожилися за свою вчительку-«українку» Віру Кожухівську й за свого директора, пам'ятаючи, що після відвідин «чужих» із району чи опера Ступи в школі завжди починалася якась «кампанія» — то примушували записуватися в піонери або й у комсомольці, то готувати свято «Золотого вересня» — золотого возз'єднання, то алярмове скликали батьківські збори й забороняли посилати дітей до церкви і навчати їх молитов, то знову ж примушували школярів розносити по хатах енкаведистські звернення до «учасників бандитських формувань» з ультиматом: виходьте з лісів, зголошуйтесь до органів радянської влади й буде вам усе прощено...

Одарка Пилипівна, яка, зрозуміло, наших дітей не знала й не могла знати, дитячі зирки сприймала виключно на свою адресу; вона внутрішньо протестувала, прокидався в ній педагог. Жінка стояла поруч із «українкою» Вірою Кожухівською, кілька хвилин мовчки споглядала на клас, потім спитала мене:

— Чи можу я, товаришу директор, бодай коротко порозмовляти з дітьми?

— Прошу, — відповів я, — говоріть хоч цілу годину. Ми з Вірою Йосипівною теж залюбки послухаємо. Дозвольте тільки відрекомендувати вас класові, сказати, що ви є вчителькою з Великої України... у вас великий досвід педагогічної праці.

— Власне, як вчитель української словесності, я хотіла б довідатися... це бажання виникло в мене спонтанно: чи справді у вашій школі панує культ Шевченка? А якщо так — то добре це, чи зле? Втім, не у цьому річ... хочу лише переконатися, чи пошана до Кобзаря не вивішена для людського ока на стіни.

— Ви нас ображаєте, товаришко, — втрутилася в розмову Кожухівська. Була це невеличка на зріст, постійно заклопотана власними дітьми, чоловіком, що повернувся з війни інвалідом, біганиною по господарці, громадськими навантаженнями, бо ж кожний учитель «состояв» при Ступі на побігушках — на своїх «десятихатках» збирав поставки молока, яєць; і не дивно отже, що «пані Віра», як її кликали в Горопахах, часом приходила на уроки у замизганому шляфроку, недоладно зачесана, у заляпаних кізяками солдатських черевиках; про те, що вона завжди не мала часу належно підготуватися до занять, я уже й не говорю, тому постійно з того чи іншого приводу я мав із нею «виховні бесіди», вона присягалася, що «на другий раз так не буде», але клятьби швидко забувалися. — Так, ви нас не ображайте, товаришко, — продовжувала гостро «пані Віра». — І мене особисто, і директора, і передусім — учнів. Дух Шевченка завжди поміж нами. Як би ми вижили, товаришко, у сувору цю годину, коли б не Шевченко? Ось поспитайте дітей, чи Шевченко лише на стіні, чи він живе в наших душах. Прошу, Іванку Семенюк, встань та розкажи, що значить для тебе... що значить Шевченко для України.

На задній парті підвівся білявий хлопчина, який проковтнув схвильовану грудку в горлі, й попросив:

— А можу я, прошу вчительки, замість оповіді, бо й так усі знають, що Шевченко — пророк України, продекламувати щось?

І він декламував «Чигирине, Чигирине»; не скажу, що його декламація була артистична, «з виразом», як говориться, з претензією на оплески. Хлопчина, вочевидь, недоріс, щоб осягнути глибину Шевченкової розпуки, він був лише п'ятикласником, а все ж зумів передати настрій запустіння гетьманської столиці.

За першим декламатором підвівся другий, цей уже без виклику, за ним — кучеряве дівчисько погрожувало пальчиком, мовляв, «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»; за дівчиною — ще двоє чи троє учнів. Я був упевнений, що цілий клас готовий декламувати Шевченкові вірші; учні, немовби змовившись, жадали конче довести приїжджій учительці з Великої України, що Шевченко у нашій школі живе не для показу на стінах класів, а в серці... так, у серці кожного з нас. І за цю учнівську впертість, проблиски національної гордості, а отже й любові до Шевченка... до Шевченка повсякденно потрібного, я відпускав «пані Вірі» всі її минулі й майбутні педагогічні гріхи.

— Але ж... але ж цих Шевченкових творів нема в програмі п'ятого класу, — сухо зауважила Одарка Пилипівна. — Чи то дозволено... отак самовільно, — вона мимохіть оглянулася, немовби за її плечима причаївся небезпечний звір. — У нас це так би не минулося. Були б неприємності. Я добре знаю: були б неприємності, та ще й які, — повторила й знову зиркнула в куток; у кутку сидів звір, якого вона боялася. Страх на хвилину вибілив її лице. — Спитали б: хто дозволив?

— Хто ж може дозволити або заборонити дихати? — пирскнула Віра Кожухівська. Ця маленька щупла жіночка з кумедною косичкою, що стирчала по-дітвацькому наївно, була у цю хвилину схожа на розворохобленого горобця: кругле її личко розчервонілося, брови нависли, як стрижі. — Ви ж бо яко вчителька рідної словесності, не можете заперечити, що Україна живе Шевченком. Його творчість, не порахуйте мої слова банальними, це ріка, цілющі води якої щоднини нас омивають, напоюють, і щоднини нас воскрешають. Шевченко для нас, як Ніл для Єгипту... пустеля бо наступає. А ми не даємось.

Поправді сказати, я і сам не сподівався, що «пані Віра» може бути такою... ну, такою наступальною і сердитою... і ще — красномовною і переконливою, що так важливо для педагога. Я уявив Ніл-ріку, що пливла посеред пустелі... і виходив із його вод Шевченко. Я подумав тоді, як часто ми живемо й працюємо поруч із людьми, яких не відразу можемо розпізнати: хто вони й що вони... і тільки за певної ситуації відкриваються. До цього часу Кожухівська була у нас попелюшкою.

Одарка Пилипівна слухала Кожухівську злякано й здивовано; була хвилина, коли здавалося, що вона скрикне, не дасть Кожухівській говорити, затулить їй рот долонею; на її лиці карбувався чорною тінню страх, одначе вона взяла себе в руки — обличчя її неприступно кам'яніло, а вся вона — оглухла.

Потім пішла поміж партами й заглядала в учнівські зшитки й у дитячі насуплені, відчужені личка; дитячі ж очі споглядали на неї з-під брів, ті очі були схожі на непроникливі сліпі ґудзики; я злякався, що мої учні враз осліпли; мені було цікаво знати, що приїжджа стара вчителька хотіла вичитати з глибин олов'яних ґудзиків; я мав намір їй сказати, що обставини вчать дітей на цій землі замикати душі, й ти до замкненої душі, колего, не достукаєшся. Одарка Пилипівна одначе чи то з простого інтересу, чи з учительської впертості таки шукала ключі до душ й присідала поруч, то коло дівчат, то біля хлопців, і невинно випитувала, чи тобі подобається ходити до школи, ким ти хочеш стати, коли виростеш. Ключі її були давні, як світ, і діти відповідали неохоче, лише Данилко Гром'як — хлопчисько загонистий, розбишакуватий, знаний у цілому селі за свою пащекуватість, сказав, що коли виросте й коли автомат не буде для нього заважкий, то візьме зброю й піде боронити Україну.

Немов вітер увірвався до задушливого класу...

Немов дощ омив дитячі лиця, бо всі вони весело глянули на Данила; і лише ми з Кожухівською затерпли: що ж воно тепер буде?

— Шо ж ти розумієш під Україною? — спитала Одарка Пилипівна. Спробувала погладити хлопця по голові, але він відхилився. — Конкретно... оту Україну, про яку пише Шевченко: гетьмани, Дніпро, козацькі могили, степи?

— І цю теж, — хитнув патлатою головою Данилко. — Я собі міркую: та Україна, як євангеліє в церкві, котре ксьондз дає усім цілувати... книжка така свята, світиться золотом, знаєте?

— Знаю, — сказала Одарка Пилипівна.

— Для мене Україна... ну, як вам сказати... — і хлопець зам'явся, здавалося, він зараз махне рукою, бо не відшукає потрібного слова, щоб зібрати докупи думку, і ми з Кожухівською переживали за нього:

Ну, Данилку, не завстидай нас. Маєш прецінь язичок гострий. Скажи, як ми тебе вчили.

Скажи...

Скажи, чуєш?!

Він відповів по-своєму, не теленькнула в його відповіді наша шкільна наука, книжкою там не пахло, не було завченої декламації, пози; хлопець шкандибав босим по землі й оббивав об каміння пальці.

— Мої мама — вдовиця, тата на фронті вбило, лишилося поле — п'ять чи шість моргів... а ще маємо на «Дубниках» пасовище й пів-морга лісу... з того грунту мус родині жити, бо звідки інакше... а крім мене, в моєї мами ще двоє, менші, а їсти хочуть, і штанята їм треба купити. І мама кажуть: забирають у нас совіти грунт, сиву кобилу й плуг; і ще будуть розбирати стодоли... видирають нам із рук Україну, бо що інакше — Україна? Та я не хочу... я не дамся... я поле не дам, і стодолу, і плуг. Бо як будемо жити? — Хлопець дивився на стару вчительку допитливо й суворо, начебто від неї залежала доля його України.

— Ти ще нічого не розумієш, ти ще малий, — м'яко відповіла Одарка Пилипівна. — Ось виростеш, і сподобається тобі життя в колективі. Добре тобі поведеться.

— У колгоспі добре жить: десять роблять — сто лежить, — несподівано випалив хлопець десь почуту коломийку. І засміявся, уявляючи, певно, тих, які покотом лежать у холодку. «Пані Віра» із-за спини Одарки Пилипівни махала на нього рукою, мовляв, мовчи, не дурій. А він, мов навмисне, продовжив, але вже без сміху, уже по-дорослому. — Не треба мені підростати, я уже знаю, що то значить робити хліб: і за плугом ходити умію, і заволочую нивку, і беру косу, і худібка взимі на моїй голові. — Він не помітив, як тонко, тремтливо зсукався його голос; хлопець не так гордився хліборобською своєю долею, як розжалобився. Клас притих, лякаючись, що перший розбишака в школі раптом заплаче. Тиша хлопця отямила і він усміхнувся. — Мама наші мені першому насипають у миску страву, першому крають хліб. Примовляють при цьому: ґазді першість належить в усьому. Ох, як смачно їсти свій хліб, не колгоспний, який мені вділять на трудодні. Своє — то і є, прошу вас, Україна. Коби мені автомат...

Одарка Пилипівна, мабуть, запідозрила, що ми з Кожухівською надоумили хлопця й підготували до розмови з нею; вона раз по раз озиралася на нас осуджуюче. І я мусів утрутитися:

— То правда, Одарко Пилипівно, що Данило Гром'як уміє орати і косити... подивіться на його руки. Ціле село посвідчить. Але неправда є, Данилку, що Україна кінчається на межі твого поля. Може, всі наші біди від того, що Україна кінчається на чиїйсь межі... і на чиїйсь межі починається, — поправив я хлопця. — Автомат, про який ти згадав, іще заважкий для тебе. Дітвацтво у тобі брикає.

— Бачите, який ви мудрий, Северине Петровичу, — образився хлопець. — Автомат для мене — заважкий, так, а плуг — якраз добрий? Ну нічого, — я ще виросту! — скрикнув він високим фальцетом. Рудий, пелехатий хлопець, здавалося, спалахнув, як сірник, посеред сірості осіннього дня.

— Вони що, всі в бандерівському дусі виховані... цілі, виходить, сім'ї бандерівські? — спитала Одарка Пилипівна. Данилкова відповідь її збентежила; жінка споглядала на дітей дещо злякано; жінка, вочевидь, уявила, що із-за кожної парти націлений на неї кулемет. — Батьки їх у лісі? Вороги радянської влади?

— Як сказати... хто кому ворог, — відповів я невизначено старій учительці. — Самі поспитайте дітей, де їхні батьки, й чи бандерівські, як ви кажете, у них сім'ї. Переконаєтеся також, що не «бандерівське» мають виховання, — боронив я школярів і, зрештою, самого себе, школу. — Час, обставини, умови, в яких вони виростають — це ті жорна, на яких вижорновується світогляд. Змалку вижорновується, — повторив я.

Вона не відважилася сама рушити поміж партами, щоб розпитати дітей про їхніх татів; я зробив це сам, нічого в дітей не випитуючи; я знав напам'ять усі сільські роди... знав, що в того й у того, і в тієї синьоокої Синички, що сиділа на першій парті, тато загинув в повстанській сотні; а ще в кількох учнів тати засуджені на північну каторгу; а ще не в однієї дитини тато впав на Карпатських перевалах, мобілізований до червоної армії відразу після того, як втекли німці... і німецькі кулемети в горах їх скосили; а в тієї худої дівчинки, що дивиться на світ запалими, як від хвороби, очима, тага вбили повстанці, бо нібито продався енкаведистам; а в того хлопця» що наліг грудьми на парту, бачите, Одарко Пилипівно, бандерівці повісили маму за щось там «політичне»; а в того учня і в тієї учениці... і ще в тієї третьої з довгою косою татів похапали облавники й повезли під багнетом на Донбас — шахти потрібують робочої сили; і ще в багатьох школяриків батьки колотяться вдома, чекають в непевності чи арешту, чи висилки на Сибір, чи глумления усякого, чи колгоспу, чи кари повстанської... чи, може, таки сподіваються, що Бог їм поможе уникнути жорен.

Одарка Пилипівна стояла посеред класу, опустивши голову; руки її висіли, як батоги; кремезна її постать горбилася; і діти із-за парт, і їхня вчителька «пані Віра» пасли очима мене й приїжджу гостю; тиша замерзала в класі, як чорний лід. Школярики та їхня вчителька не могли знати, що моя оповідь про долі сільських родин не є тільки відповіддю про «бандерівське виховання», є це також відповіддю, чому й за що вбито в Горопахах її Сашка. Очевидно, вона сама й не відразу второпала, навіщо я зайнявся мартирологом п'ятого класу й не пов'язувала мою оповідь з Сашковою смертю, бо торкнула мене за лікоть й спитала тихо:

— Навіщо ви так жорстоко, товаришу директор... прилюдно ятрите дітям рани?

— Наші діти теж ростуть прилюдно, шановна Одарко Пилипівно. їх теж жорна мелять... я ж казав: мелять їх і мелять. — Я відчував, що ніколи не був так близько споріднений з моїми учнями, та з їхніми живими й мертвими батьками, як у цю хвилину; я їх усіх голубив, пригортав до грудей і їх сльози пекли мене.

Одарка Пилипівна обідала в мене.

Ірина перепрошувала за скромні страви, гостю ж не чекали: чим хата багата. Гостя сиділа за столом насторожена, немов бідна жінка остерігалася, чи не підсилимо до страви чогось отрутного, але моя Ірина (моя лагідна, усміхнена Ірця) поступово її розговорила і заспокоїла. Ми навіть випили по келішку зачервоненого вишняком самогону; і самогон пригасив її осторогу, і ще Ірчині ніжні долоні, що час від часу, як райські птахи, торкалися або ж плечей нашої гості або ж неспокійних її великих рук — очищали жінку від страху. І вона немов скинула солдатську шинелю й визулася з солдатських кирзових чобіт, стала само собою — зажуреною, згорбатілою матір'ю, що втратила на війні сина. Вона дивилася на нас із Ірою довірливо, благала її зрозуміти, й вибачалася, що в школі необачно збовтнула про оте «бандерівське виковання»; вона відкривала для нас із Іриною таємницю, бо тоді це для нас було першим відкриттям, що в радянської людини є дві або й три душі: одна намальована напоказ, для зручності, для начальства, і для власної безпеки, друга схована в глибинах, приспана, як дитина маковинням, і спутана мотуззям... ця глибинна душа призначена для того, щоб бодай зрідка... бодай на самоті серед житів або ж у снах людина могла б звільнитися від мотуззя і терзання. А є ще третя душа... Тяжко бути людиною в такій ситуації.

Вона, гостя наша, так і сказала, що, ой, як складно у наш непевний час бути людиною; вона ловила Ірині руки в свої розплескані по-селянському долоні й не знати, чи вибачалася, чи просилася, чи сповідалася:

— Мусимо приміряти душі на кожний випадок, — сказала. — Мою поведінку... ворожість оту в школі помітили? Правда, помітили, я бачила: ви помітили, так. Це панувала в мені перша душа. Повинна я була політичне визначитися, чи як сказати. Й ви через душу мою оту показну на мене огнівались; гнів ваш, вочевидь, розбудив другу мою душу, приспану, й вона, бідна, ледве не розплакалася... було мені жаль осиротілих дітей, бо що діти винні. А третя душа є, мабуть, тільки в жінок... це, певно, ангел-хранитель, що даний або від Бога, або сотворений самою жінкою; ангел той денно й нощно літає над народженим тобою дитям. Хтось собі думає, що ангел-хранитель мусить бути лише лагідним і добрим, правда? А як же стерегти без меча, правда? Чи бодай без злості? Хіба назвеш такого ангела — хранителем? Ви повинні мене зрозуміти, це так просто мене зрозуміти: отут, у цьому селі вбито мого сина.

Нам із Іриною було й тяжко і страшно слухати жінчину балаканину про три душі, немов про три одежини, котрі можна при потребі міняти... можна міняти, а можна й повісити їх у шафі й тинятися по світу без душі. Якась вовкулацька філософія. Невже кожен може сотворити для себе потрібну на певний час душу? Досить лише напнути маску і ти вже доброчинець, або ж ти — вовк, або ж ти опер Ступа, який під кулеметом учить наших краян «жити по-новому». Нічого не існує святого чи забороненого, або ж бодай стороженого законом? Про який закон, мораль, про яку людяність можемо говори-. ти, коли душа, мов шкура вовкулаки, висить у тебе на клинку — бери й приміряй.

Як легко...

Якщо легко, то чого ж вона, ця стара жінка, нарікає, що важко бути людиною. Радянською людиною, так?

Хоч... що ми з Іриною знаємо про радянську людину? Чи маємо право її судити? Чи вовкулацька напнута шкура не є слимаковою хаткою, в якій можна переховатися від доносів, від куль, від приниження, від страхів, від проповіді ненависті. Ми ж бо «визволені» у вересні тридцять дев'ятого, за вісімнадцять місяців більшовицької «волі» встигли лише краєчком ока зазирнути за браму, де починалося пекло, й то за той позирк поплатилися тисячами й тисячами замордованих.

Будьмо терпеливі, Іринко...

Одарка Пилипівна, схиливши голову на руки, які розпластала на столі, схлипувала; плечі її тремтіли, ціла її постать обвуглилась, скоцюрбилась, і не стало гордої жінки з козацького кореня.

— Я чомусь вірую... я чомусь хочу вірити, що мій Сашко жив великою метою: творити добро для цих людей, що в селі... конкретно добро для Горопах. Вони ж йому заплатили злом — пустили в нього кулю, — лебеділа жінка, ковтаючи сльози.

Ми з Іриною мовчали; ми бачили на клинку вовкулацьку душу, озброєну німецьким автоматом.

— Вибачайте, — сказала згодом Одарка Пилипівна, — я тут розплакалася.

Ірина її обняла; моя тендітна Ірця вилася біля гості, як хміль навколо тички.

— Така вже доля випала матерям — оплакувати своїх синів. — гладила вона плечі, голову старої учительки, гріла у своїх долонях її долоні. — В мене теж був син, Роман, і теж, уявіть собі, жадав добра для людей... для цілого краю; він теж був комуністом... ще в підпіллі за буржуазної Польщі був комуністом. Гестапо арештувало його у Львові... і згинув він у концтаборі під Любліном. Десь там розвіяли його попіл. Ви бодай знаєте, де вашого сина могила, а з мого Романа деревце, певно, виросло, або полин засіявся... або квітка синя.

Чому синя, Ірцю?

Я смалив цигарку, притулившись у кутку біля теплої кахльової печі і боявся сколихнути тихий плин жіночої журби. За вікнами шибав собою вітер, розганяючи низькі хмари по далеких куточках неба, на чисті небесні плеса викочував несміливе, по-осінньому соромливе сонце. Воно скупо посміхалося, й скупого того усміху вистачило, щоб день за вікнами прояснився і немовби подобрів.

Мені так здавалося.

У тиші, у ясності та в згоді сиділи за столом, обнявшись дві згорьовані жінки, які й не підозрівали, що до закутка за кахльовою піччю приходили на мій поклик Роман і Сашко Козаченко, я їм насипав у клапті газети рубленого тютюну, хлопці слинили цигарки й, закурюючи, один одного запитували:

— За що ми погинули, брате?

І позирали при цьому на мене.

В мене боліло серце: ой, хлопці, вітер на дворі...

Ой, хлопці, як скриплять старі верби...

Вербовий мокрий листок приклеївся до шибки вікна; листок був продовгуватий, тонкий, темний і блискучий, як азіатське око невідомого звіра.

Може, звіром була осінь?

— Чи можете мені показати місце, де впав мій Сашко? — спитала опісля Одарка Пилипівна. — Ще прошу: розкажіть, як це сталося? Тільки без героїчних домальовок; про героїчне уже розповідав мені капітан Ступа. Читала я також у вашій районці. Великих слів велика сила.

Ми йшли з нею вулицею, обминаючи калюжі; на нас косилось оком сонце, а з-за фіранок спозирали селяни. Вочевидь, Одарка Пилипівна котроюсь своєю душею відчула, що людські погляди зі своїх сховків вистрілювали кулями, село ж бо напевно довідалося про її приїзд, але кулі її не брали, вона навмисне дибала вулицею відкрито, навіть гордо, і я не міг би вгадати, котра душа у ній тепер жила, очевидно, та перша, яка призначена для людського ока. Вона не бачила невидющими своїми очима ні принишклих хат, ні тинів, потрощених облавниками, ні мокрих садків, що різьбилися на подвір'ях чорно-білими грав'юрами, ні навіть цвинтарних хрестів... дубові хрести, попришкандибали з-поміж гробів ближче до вулиці й нахилилися чи то від вітру, чи з наміром оповісти Одарці Пилипівні про тик, що лежать на гробовиську: кого замучено, кого застрілено, а кого вбито гранатою в криївці; хрести були наївні, стара жінка слухала тільки мою уривчасту оповідь про смерть її сина, і тільки його смерть бачила.

Я повідав їй, що Сашко Козаченко вмер направду таки вояцькою смертю. Сталося се серед білої-білої днини, коли начебто смерть від кулі не чигає відкрито на людину. Так думала принаймні група енкаведистів, яка, запричастившись перваком, самовпевнено довбала кирзаками сільську вулицю... довбала й порегочувалась із чогось там, і підспівувала «Катюшу», і смачно матюкалася.

Літо ж тоді панувало в нашому селі. Дерева мліли під сонцем, як дівки перед легінями. Сонно зітхали поля житніми хвилями. Тиша пливла неквапно, і лише чекістський гурт, наїжачений зброєю, заплив у її золоті плеса, немов піратський хижий корабель.

Попереду гурту, як звичайно, посвистував товариш Ступа, поруч — Сашко Козаченко. Дарма, що літо, а в нього набакир шапка-кубанка. червоне денце палає, з-під кубанки чуб кучерявий. Сашко оповідав щось про свою суджену, про Стефу з Лисичан, з якою збирався одружитися («Ви про це знаєте, Одарко Пилипівно? ») Так мені опісля оповідав товариш Ступа. Очевидно, іншого разу Сашко про Стефу не розповідав, бо нащо це Ступі? Та й нагоди не було. А тут хміль розв'язав язик. Та й, видно, був хлопець закоханий.

Дівча його було справді вишукане... кажу «вишукане», бо мало зелені очиська, а сама руда, аж червона, личко, як папірець, губи — вінчиком. Я колись мав нагоду в Лисці розмовляти з шевцевою донькою... («Мали б ви, Одарко Пилипівно, писану невістку»).

Галасливий, підхмелений чекістський гурт не надав значення, що їм назустріч майже серединою дороги колотив пилюкою підліток. Босий. Простоволосий. Солдатські штани висіли на ньому, як на патику, і мусив їх підтримувати; також завелика теліпалася на плечах кабатина.

Ступа, Козаченко та й інші облавники не раз цього хлопчину стрічали, знали його в лице, котрийсь, може, з чекістів давав йому при нагоді копняка, щоб не плентався під ногами, а котрийсь — людяніший, давав припалити цигарку.

З обличчя хлопець виглядав невиразно: дрібні риси, кирпатий ніс, безконечно байдужі, сонні очі. Чуб вигорів на сонці до білизни. На губах — бліда усмішка.

Прізвище його було Несміян, Михайло Несміян. Дітлахи кликали його Михаськом Затичкою; так, він був затичкою, бо ним, соромливим і послушним, поштуркували хто не хотів, і кожного він послухав і кожному послужив.

Мав такий податливий характер. У школі Михасько не визначався успішністю... та і яка могла бути успішність, коли виростав у великій родині: тато слабував на сухоти, три сестри — молодші. Старша від нього Ганна — дівчина на виданні. Таке мініатюрне було сотворіння, як зеренце, живе, непосидюще, як синичка, й на відміну від Михаська — гостре на язик. Торішньої осені знайшли її в кукурудзі за селом. Хтось її зґвалтував... вже мертву, певно, збещестив, земля доокруж була зрита... і рот повний землі, щоб здавити її крик. Того надвечір'я начебто чули її крик, власне лише одне слово «Сту-па-а-а»! Та чи то правда? Хто міг посвідчити, що, мовляв, я чула, так я виразно чула, як дівочий голос викрикував у кукурудзі про Ступу. І хто міг перепитати про цю подію всесильного Ступу?

Хто?

Михасько?

Хирлявий старий Несміян?

Михасько тюпав собі серединою вулиці назустріч енкаведистам і коли б вони не були п'яні, коли б не забували про свої злочини, то здалека помітили б, що Михасько Затичка тюпає дорогою, схиливши вперто голову, як молодий бичок; і ще могли б запримітити, що хлопець ворушить губами, примовляючи щось до себе, а чи до світу, чи до Господа Бога, а чи таки до них, до енкаведистів, що наближалися.

Вони нічого не помічали; лише помітили в останню секунду, коли хлопець, порівнявшись з ними, відскочив убік і блискавично вихопив з-під поли кабатини наган; хлопець викрикнув два слова «Ступі за Ганну» й натиснув на курок раз і вдруге. В опера він не вцілив, сержант Козаченко вмиг ока заслонив собою Ступу.

Заслонив...

Тривало це секунду, чи дві, чи...

І впав Сашко Козаченко.

За ним упав Михасько. П'ять автоматів і Ступів «дехтяр» дірявили хлоп'я, сто куль, може, в нього всадили, і ще їм було мало... і ще бездушне тіло товкли кирзаками. Люди за тинами вмирали від жалю і страху; лють більшовицька заморожувала кров, засипала глибоким червоним снігом літній день; люди за тинами мовчки ридали, трималися руками за мички трави.

Так було...

Так діялося, Одарко Пилипівно.

І ще додам напослідок, що опер Ступа лежав над трупом вашого сина, пестив лице й гладив чуприну, плакав, і бив себе в груди, що тяжко помститься.

Ми з Одаркою Пилипівною стояли на тому самому місці — навпроти воріт Федя Конопчика, де Михасько двома кулями замість Ступи убив Сашка Козаченка. Вулиця, колись шутрована, текла двома коліями від коліс болотом і водою. Різко смерділо кінським гноєм.

Ніяких, звісно, слідів не залишалося од минулорічної драми. Ні, чого ж, слід лишився в людській пам'яті. Хтось у селі склав співанку, просту, протяжну і сльозливу про Михася Несміяна, який поклав життя за честь сестри. Михаськів револьвер у співанці прославлявся, він став навіть срібним, і смерть хлопцева оплакувалася; про Сашка ж Козаченка співанка каже, що це був «москаль» і тільки, і що це він у кукурудзі дівочу честь розтоптав... співанка не сумнівається, що ворогом був таки Козаченко, в ній співається, що всі чубарики однакові, бо вони люди з-під червоної кривавої звізди, і всі вони дихають ненавистю, за ними спалені села, постріляні повстанці, розриті могили, і «наша Ганнуся розтерзана звіром лежить... »

Я думав, що Одарка Пилипівна надовго прикипить до місця, де впав її син, але вона лише зітхнула й, оглянувшись, крадькома кинула на розбаюрену дорогу знак хреста, й щось прошепотіла...

Просила в Бога прощення за синові гріхи?

Накладала на себе покуту?

Опісля підвела голову й сміливо, відкрито поглянула навколо... поглянула й побачила, що майже ціла вулиця Андрусівка пасла її очима; схилившись на ворота, на штахети й тини, чипіли чоловіки, жінки й навіть дітиська. Ні, ніхто з них не знімав капелюха, не казав «славайсу», не вітався бодай кивком голови... й ніхто не пожалів її зітханням або й сльозою.

Але й ніхто не свиснув навздогін і не викрикнув чогось лихого, й ніхто криво не осміхнувся, не порадів із її горя. Люди в нашому селі позвикали до смертей і навчилися обережності навіть у позирках; людям було, мабуть, цікаво подивитися на жінку, яка породила чубатого енкаведиста... а енкаведиста того вбив несміливий, як осінній досвіток, Михасько Затичка. До того ж жінка була з Великої України; люди, щоправда, ніяк не хотіли мені вірити, що вона з Великої України.

⇐ Предыдущая 13 14 15 16 171819 20 21 22 Следующая ⇒