СЕВЕРИН ГАЙДАШ 4 страница

З Великої України?

Не вкладалося їм у головах. Адже знали: більшовики, облавники, енкаведисти, москалі, окупанти, рабівники та руїнники. Не може бути, щоб між нами були хлопці з України.

І Одарка Пилипівна не витримала їхнього мовчазного питання, що стріляло з кожних воріт, з кожного вікна, і з кожної, мабуть, автоматної цівки, потаємно, з-під стріхи, із-за рогу, із-за дерева на неї націленої; вона схилила горду голову й поникло, занурена в минуле, пригадуючи, певно, і ніяк не можучи пригадати ту першу співанку, яку співала малому Сашкові, місила кирзяками грязюку.

Дощ...

Хмари повзли понад самою землею і сільські хати аж поприсідали до землі й змаліли, щоб їх не зачепили, а голі дерева, задихалися в сірій імлі й обливалися студеним потом. Воронячі скрики прилітали з глибин пізньої осені, немов із тамтого світу.

— Тужно у вас, — сказала Одарка Пилипівна. — Ні вітру, ні подиху... якась безпросвітність галицька, якась безвихідність. Тупик. Навіть постріли... стрілянина десь... навіть постріли тонуть у мряці, як у сувоях вати, а кулі розплющуються. — Говорила вона глухо і мляво, прислухаючись до кожного свого слова; голови не піднімала, дивилася під ноги у розвезену твань дороги, а проте йшла, немов сліпа, не оминаючи жодної калюжі.

— Знаєте., я люблю такі дні, — обізвався я. — Люблю вичікувальну тиху пору, коли вмирає осінь і вже на порозі пахне першим снігом. — І це була правда; в такі дні я розчинявся в туманах, у шереху дрібного дощу і в блідому сяйві потонулого у хмарах сонця. Цілий світ і я в тому світі, заплющував натруджені очі й умивався спокоєм, що лився із хмар, із дощу... тим спокоєм, що випаровувався із землі... земля пахла грибами й печеною картоплею. У таку пору я інколи уявляв, що лежу горілиць на возі з сіном, котре ятрить спогадами про минуле літо; віз нікуди не котиться, випряжені з нього коні... завтра ковалі уже підкують коней на «гостро», бо сипле сніг; мороз, як опришок, свисне в пальці; відпочилі коні шарпнуть мого воза і розтрусять сіно... і розтруситься мій спокій. — Й ще тому люблю цю пору, ці тумани, цю стіну непевності, бо кулі, як ви кажете, розплющуються в тумані, котрась з них не долетить до мети і хтось залишиться живим.

Одарка Пилипівна не відповідала; вона думала про щось своє, осібне, її уже не обходила наша галицька безпросвітність й те, що кулі не долітають до тих, яких вони повинні вбити. Котроїсь хвилини я помітив, що жінка приспішила крок, іще приспішила, іще... й мало не побігла, й виглядало збоку, що вона раптом надумала чимдуж утекти, забратися геть з цієї вулиці, на якій загинув її син, щоб позбутися перехресних людських поглядів... позбутися тих очей, що її обсідали, як шершні. Я подумав, що вона втікає від самої себе, від спогадів і, може, від колискової мелодії, яку наспівувала малому Сашкові; у співанці колисковій, певно, молода вчителька вистелювала своєму первісткові барвінком дороги, й мали барвінкові шляхи повести її Сашка у високості, до людяності й мудрості, а дорога однак чомусь збочила, покотилася униз і завела його, озброєного автоматом, у глухе галицьке село, де мусив умерти.

Я пробував уявити себе на її місці: клекотав, мабуть, у її душі вир; у скаламученому вирі злютувалися воєдино ненависть до землі, на якій вбито її сина, і материнський жаль, що Сашко доріс лише до енкаведиста, який розгулював у цьому солом'яному селі з автоматом і утверджував, як він писав додому, щастя і добро... ой, щастя і добро, а де автомат — там смерть, там смерть, там... А ще підсвідоме мучив її сумнів, чи направду можна утверджувати добро силоміць; а ще вона, стара, не знала впевнено, чи колгосп, червоний прапор на сільраді, трудодень, райком і енкаведе, Ленін і Сталін на стіні справді уособлюють добро. Так, варто було в листі до Сашка запитати, чи сам він вірив у добро, скручене в кулю і всаджене в патронник автомата. Ну-ну, цього б вона не написала, не посміла б... страшно... адже листи перечитують.

А ще в каламутному її вирі метався, як дикий звір у клітці, мимовільний страх, що за нею хтось стежить крізь проріз прицілу карабіна... стежить і палець його дерев'яніє на курку.

Я ледве її наздогнав; я розумів її втечу, і, розуміючи, був готовий оборонити її від куль й від лихого слова, адже, люди добрі, мати не повинна нести хрест за те, що її син зблудив із барвінкової дороги; я був настроєний просто по-людському її заспокоїти, прогнати страх і навіть посумувати, що на її сина передчасно вилито кулю. Та водночас і поруч із співчуттям мене ятрила — і чим далі, тим сильнійше — її філософія про трояке розщеплення людської душі; я не міг їй цього простити; я хотів знати, яка з черги душа провадить її підтюпцем із сільської вулиці... невже вовкулацька... Свят-свят!

Я мисленно перехрестився; я, може, хрестився не так од нечистої сили, як від власного сум'яття й непевності. Шкода, хрест мені не допоміг, в мені поступово кільчилася злість на цю жінку в сірому з солдатської шинелі пальті; так, одна тільки злість мною оволодівала: а таки вона не має права легко втекти від самої себе, від синової смерті й смерті Михася Затички; не має вона права тільки себе вважати скривдженою, є ще кривда Михася Затички; вона, стара учителька, повинна також знати, що існує велика кривда цієї землі, і я думаю, що якраз земля, струми її правічні, вклали в долоню підлітка зброю й стрілили в Сашкові груди; земля не мала сили більше терпіти.

Чи мав я жінці про це говорити і пояснювати?

Чи вона у повноті осягне трагедію моєї землі, яку скроплюють кров'ю, спустошують, як колись татари, набігами-облавами, пожежами, потоптом, ловленням бранців? Чи вона здатна бодай замислитися, чому тутешні хлопці, молоді й не дуже молоді ґазди, покинувши любі серцю чепіги, взялися за зброю? Чи ця інтелігентна начебто особа спроможна бодай краєм ока зазирнути в безодню Божої кари, зісланої на наш народ... Бог поділив нас на «східняків» та «западенців», двох братів зробив ворогами, й вони винищують себе взаємно: один із червоною фаною, другий із синьо-жовтою. Один брат осліп від ненависті до «бандитів», до галичан, які не дають запрягти себе в ярмо... а це ж браття галичани, не ярмо, це мать вашу сяку-таку, щасливе й заможне життя без темної сили землі, яка обернула вас у своїх рабів, це ж буде раювання без експлуатації людини людиною, це вивільнення простого трудівника від церкви й релігії, від забобонів і буржуазної моралі. Наша дорога, браття, веде до комори достатку, яка називається комунізмом: їж — розперізуйся; ми принесли вам ключі від цієї комори, беріть ось золоті ключі й кидайте автомати.

А другий брат, теж осліплений від розпачу, від того, що «східняк» служить Сатані... так, служить, чистить йому копита й розчісує хвіст, трубить у трубку про комунізм і при цьому сам добре знає, що за дверима нема ніякої комори, пустеля там, земля в руїні, а душі людські блукають там у фуфайках і в шинельному сукні, й до небес возвеличують олжу, називаючи її правдою.

Як багато треба сказати Одарці Пилипівні, не маючи певності, що достукаєшся до її серця. Та й чи безпечно?

За селом у колодязі лагідного дня коротко скрикнув кулемет. Йому у відповідь довгою чергою проскрипів автомат; кулемет відгавкувався раз-по-раз, аж поки не вдарила граната. На межі осені й зими спалахнула, як віхоть вівсяної соломи, перестрілка. Тривала на землі війна. Я подумав, що кулі, котрі дірявили лагідну сонну тишу, означали те саме, що я збирався тільки-но втовкмачувати Одарці Пилипівні.

Вона не чула стрілянини; стрілянина її не обходила, жінка втопилася у власному горі й далі втікала від самої себе, розбризкуючи чобітьми калюжі. Аж поки не скінчився мій терпець. Гнів мене душив; я постановив зробити цій жінці боляче; я не мав права на суд, зате я мав право як Михаськів учитель вступитися за нього. Я грубо взяв її за лікоть і спитав... і спитав, чи не бажає вона бодай упівока подивитися на подвір'я, де був колись... де виростав хлопець, що звався Михаськом. Жінка від несподіванки зупинилася й повернула до мене обличчя. Вона не відразу второпала, що власне від неї вимагають; її зір був повернутий у середину самої себе... у власну глибизну... а там, у глибизні, в минулих літах сидить на мураві посеред квіття і гудіння бджіл і вигойдує на клінах русяве дитя молода жінка; навколо її голови ясніє німб, молодиця наспівує щось хлоп'яті, голос її медовий, а з-під вій крапляться сльози.

То було щастя.

Так я собі уявляв у цю хвилину молоду Одарку.

Я, певно, був безцеремонний, і таки був грубий, бо стиснув їй лікоть і зупинив втечу, жінка поверталася у сьогоднішній день і на її продовгастому лиці відбилося роздратування.

— В чьом дело? — спитала по-чужому, наслідуючи опера Ступу, чи кожного, хто прийшов на цю землю з карабіном. — Ради Бога, — смикнулася, — дайте мені спокій. Нічого не хочу бачити.

— То як же поїдете... то як же поїдете на Велику Україну, не відаючи, що сталося опісля, коли ваш Сашко стояв перед Богом? — Я був упертий і вона, зітхнувши, погодилася.

Я узяв її під руку й ми повернули у вузеньку вуличку, на якій заледве могли розминутися дві фіри, і котра, мов на сміх, називалася Королевою, хоч не то що королі, а навіть багатші ґазди тут не селилися на домарство. Хатки обабіч стояли старі, з прогнутими дахами й через те були схожі на вироблені у плузі клячі, обтулені з усіх боків загатами, з розчухраненими стріхами. Зате, як ніде в Горопахах, тут розросталися сади; господарі, щоправда, втикали навколо хат різну садовину не так для краси й затишку, а для того, щоб уліті галапаслива дітвора мала чим поживитися. Сади у цю пору стояли чорні, безлисті, немов тернові вінки навколо принишклих хат.

Обійстя Дмитра Несміяна колись нічим не вирізнялося від інших: халупчина з прибудованою коморою, під вікнами — городчик, повний чорнобривців, далі стаєнчина, збоку — гноярка і нужник із кукурудзиння, а ще далі в глибині — стодола для збіжжя і сіна. І скрізь понатикано дерев: груші, яблуні, сливи. Дерева тут панували самодержавно й будівлям під їхньою рукою жилося безпечно й мирно. Здавалося, що непевний повоєнний час плив тільки вузькою вуличкою, на подвір'я ж його не впускали, як не впускають нечистого хрестики на стовпах коло воріт.

— Існує в наших краях звичай, напевно дуже давній, — оповідав я приїжджій учительці, — прибивати напередодні Водохреща дерев'яний хрестик на воротях... хрестик той кропили свяченою водою й закосичували паперовою ружею. Це була як оберега, що стерегла подвір'я від нечистої сили.

— Хіба помагає? — спитала насмішливо Одарка Пилипівна.

— Самі подивіться... переконаєтеся, — відповів я, коли ми стали перед Несміяновими ворітьми, — що отут вчинилося після того, коли Михасько застрелив вашого сина. Ну, зрозуміло, він помилився, куля була призначена для товариша Ступи, оперуповноважений сам про це говорив. Але це не має значення... і нема великої різниці, — додав я, — між Ступом і Сашком. Не буду вам оповідати... не повірите, думаю, та й не треба вірити. Скажу хіба, що Сашко Козаченко, дарма, що взимі і вліті ходив у кубанці з червоним верхом, теж був для Горопах енкаведистом, а отже — ворогом, окупантом. І цілком по-окупаційному помстився опер Ступа на Михаськовій родині. Ше ваш Сашко не охолов, як опер знавісніло увірвався з своєю бандою на це подвір'я — не помогли ніякі йорданські хрести, ніяка свячена вода. Солдатня з розгону, з воріт стріляла по вікнах, по стрісі — враз спалахнула хата, стодола і стаєнчина. Самого ґазду Дмитра Несміяна, чоловіка вижовклого, вихарканого сухотами, виволікли наперед хати й товкли прикладами й кирзаками, поки, бідний, не віддав Богові душу. Гафію ж — Михасеву маму заголили, зав'язали спідницю на голові й пригудзували до воріт на посміховище. Ше й табличку наслинили олівцем: «Курва, яка сплодила скажене вовченя». Меншеньких двох дівчаток поклали, як снопики обабіч їх мертвого тата й, забавляючись, дірявили кулями землю над їхніми головами. П'яний від помсти й самогону, одурілий від вогню, криків, оперуповноважений Ступа під дулом кулемета зганяв на пекельне це обійстя близьких сусідів і наказував (а піна йому з писка пирскала, а червоні глипаки вилізали з очниць), щоб упень рубали садок, щоб ні одного деревця не лишилося... щоб нічого живого не зосталося на подвір'ї: ні деревця, ні куща, ні курки, ні пса, ні зела зеленого. «Шоб мене бандери до віку пам'ятали! — викрикував та поливав з «дехтяра» короткими божевільними чергами крони дерев.

Ніби дерева щось завинили...

Уявіть собі, Одарко Пилипівно, що діялося тут... настав кінець світу: вогонь пожирав будівлі, лементували діти, тулячись до мертвого батька, металася збожеволіла корова, що вискочила з полум'я, поки її не пристрелив котрийсь з енкаведистів... бідна Гафія, осоромлена перед білим світом, просила в Бога милосердя й викрикувала прокляття Сталіну, а врешті заскигліла тонко й тихо, як поранена птаха. Чекістська ватага матюками й щупами, якими винишпорювали бандерівські криївки, квапила Несміянових сусідів чимдуж рубати дерева... ану, скорей, мать вашу за ногу! Ну-ну! А самі витоптували в городчику квіти й навіть кропиву попід плотами.

До вечора сад був сплюндрований дотла. Мертвого Дмитра Несміяна повезли в трупарню на цвинтарі, а Гафію з дітьми, геть чисто здерев'янілих та онімілих, забрали з собою до району, а звідти відправили в Сибір. Чи доїхали вони до Сибіру, чи згинули в дорозі — хто про це розкаже?

Ви мене слухаєте, Одарко Пилипівно? Ви ж бо словесник, так сказати, маєте уяву розвинуту... то отже намалюйте собі в уяві пожарище, що підкурювало небо чорним димом; розстріляна корова пухне посеред потопту й великим білим оком стежить за кожним вашим рухом; груші і яблуні лежать обіч своїх високих пнів і листя на пагіллі дрібно тремтить запізнілим страхом; викорчована, потоптана червона ружа в'яне на сонці... а може, то не ружа, то пролита кров? Навколо попелища стоять онімілі, схилившись тяжко на тини, Несміянові сусіди: старі, молоді, дітлахи, а поміж ними в гімнастьорках учорашні фронтовики, які з іменем Сталіна вмирали на фронті. За що? За оце погарище? За знищення? Адже завтра і їх таке ж чекає. Я теж був поміж людьми; усім нам краялося серце від енкаведистського безумства і всі ми поскрипували зубами... всі ми почувалися розстріляними, потоптаними кирзаками, обпльованими матом, осоромленими, як бідна Гафія... і всім нам баглося роздобути автомати. Вірите, Одарко Пилипівно?

Навіщо я все це оповідав, наражаючи себе на небезпеку, адже не пеленав слова в лопушшя, кожне моє слово — рік тюрми, рік тюрми, рік... Міг же я, врешті-решт, замовчати, й могла стара вчителька повернутися на Велику Україну з жалем на Михаська... й могла вона Михаськів портрет малювати пензлем і фарбами, позиченими в опера Ступи.

Нібито тепер щось зміниться?

Не знаю...

Знаю лише, що стара жінка перестала мене слухати, й, немов лунатичка, рушила з воріт в заросле кропивою і кінським щавелем подвір'я. Тинялася з кута в кут... щось шукала під ногами... щось надслуховувала; торкалася долонями високих, уже почорнілих пнів і висівала розсипи слів. Була це молитва за воскресіння дерев: «Устаньте, дерева, й знову закучерявіться, бо страшні ці чорні пні... вони подібні на цвинтарні хрести». Чи дотиком своїм прагла наворожити, щоб пні остаточно спорохнявіли й розсипалися, щоб сліду ніякого не лишилося, щоб ні зарубинки, ні карбу, ні краплини ніде пам'яті не лишилося, щоб цілий світ забув, що на цьому місці стояла хата, а в хаті був батько, й була мати, й були сестра Ганнуся й брат Михасько й ще двоє малих дівчаток; іще була корова в стайні й сокотіли кури на сідалах, був пес Кудлай, що стеріг обійстя, а в стодолі чахкала січкарня й гупали взимі ціпи. Зрештою, хто скаже про що думала й що уявляла Одарка Козаченко на Несміяновому пустищі?

Я їй не заважав, чипів собі на мості, навіть не дивлячись у її бік. Мала набутися на самоті, надивитися на пустище, що стало гейби пам'ятником на честь її сина.

А вона про мене забула; сіла на недопалену хатню підвалину й, схилившись на палицю, яку підібрала, раптом вибухнула плачем.

Коли стемніло, в Горопахи на білому коні вступила зима — лапасто посипало снігом. Опер Ступа з своїми енкаведистами міг утішитися: сліди на снігу поведуть до потаємних, хитро замаскованих підземних схованок — схронів, що їх набудували для себе лісові хлопці. І навпаки — сніг для підпілля, для партизанки — це завжди лихо й озирання на задні колеса. Та що зробиш. Бог керує світом.

Я, поправді кажучи, сподівався, що надвечір'ям приїде на «газоні» із своїм табуном облавників товариш Ступа й забере нашу гостю, але він десь запропастився, або й навмисне «забув» про Одарку Пилипівну, щоб лісові хлопці нагострили зуба на матір Сашка Козаченка, а вже він, Ступа, потурбується про засідку.

Так чи інакше, а ми з Іриною залишили стару учительку ночувати в себе. Село пильно пантрувало за приїжджою гостею і я, запримітивши в кухні гладущик свіжого молока, слоїк сметани та інші дари, принесені Ірині близькими й далекими сусідами, щоб «по-людському» погостити вчительку з Великої України, заспокоївся; дари означали, що цієї ночі ніхто не підступить до мого вікна. Село, мабуть, почуло плач на недопаленій підвалині й змінило гнів на помилування, і я тепер не боявся ніяких нічних несподіванок. Хоча можна було очікувати усяких провокацій від товариша Ступи.

Ввечері забігла до нас Галинка Ярошенко — молоденьке чорняве дівча, яке закінчило педучилище й за направленням приїхало в нашу школу вчителем молодших класів. Походила вона з Корсуня, залишила там маму, яка писала їй повні тривоги листи... писала, як тобі, дитино, у тій небезпечній Западенції ведеться, ти просися в начальників, щоб перевели в спокійніші краї. Одна знайома мені говорила, що в Млієві, у школі, є вільне місце. Кажи начальникам: мати стара, хворіє часто...

Дівчина однак не просилася; не похвалюся, що їй, «східнячці», а отже «совітці» було в наших краях легко. Якось вночі таки навідалися до неї лісові хлопці. Стара Гандзиха, в якої Галина квартирувала, опісля посмішковувалася з себе, що з переляку обмочила сорочку, коли відчиняла хлопцям двері. Галинку не рушили, лише спитали: «Чого навчаєш, дівчино люба, наших дітей? І чи знаєш, красуне, «Отченаш», а якщо не знаєш, то навчися. І чи ти, не дай Бо, маєш завдання створювати в Горопахах комсомол? Най тебе всі святі боронять... »

Вона хрестилася: «Хай мене Бог боронить».

І хлопці пішли.

Галина під великим секретом переповіла мені слово в слово з тієї нічної розмови, і голос її тремтів.

— То може, таки мені втекти, кинути ваші Горопахи? Шо я тут забула? Свою смерть? Вчитель нині скрізь потрібний, — запитувала мене. Висока, струнка, на чистому й білому обличчі тонко намальовані брови. Ніс мала задеркуватий. Важка смоляна коса. А очі — зелені. Я знаю, що її любили вчителі й учні, що вона в селі прижилася, і що її трохи ревнує моя Ірина... і, певно, в жіночих ревнощах була своя рація. Навіть самому собі я боявся признатися, що мені подобалися ці зелені очиська... цілий зелений світ — ліси, поля і води примружено споглядали на мене, і від зеленості світової я чомусь хвилювався. Та це була моя, підтоптаного уже чоловіка, тайна, з якою мені було веселіше жити. Тепер я мав би із зеленими очиськами розпрощатися?

Та чи в очах... чи в очах, товаришу директоре, річ?

— Хто ж буде наших дітей вчити, Галино Іванівно? — спитав її замість того, щоб відповісти на запитання. Дівчина мовчки повернулася й пішла.

Того вечора вона сиділа поруч із Одаркою Пилипівною. Ми сьорбали чай і розмовляли про всякий шкільний дріб'язок, і про те, що найвища пора віддати Галинку заміж.

— Час, звичайно, найвищий, — посміхнулася дівчина задумливо. — Тільки за кого? Одні хлопці в лісі, другі хлопці тих, які в лісі, ловлять. Всі зайняті війною. Лишилися каліки, старі, підлітки. — Галина роблено зітхнула.

— То вертайся додому, землячко, — порадила Одарка Пилипівна. — В Корсунь, до мами.

— Хіба в Корсуні парубків на ярмарок тепер водять? — пожартувала Галина Ярошенко. — Чи я не знаю, що багатьох, ох, багатьох вибила війна.

—Зате в Корсуні безпечно, — Одарка Пилипівна поправила косу на голові — корону свою й оглянула нас переможним поглядом. Сиділа в запраній у горошок ситцевій сукні й саморобному светрі. Лице від чаю розчервонілося, хатнє тепло розморозило її стриманість. Я подумав, що на Несміяновому пустищі до Одарки Пилипівни повернулася первісна її чиста душа, а дві інші, фальшиві, які вона мала про запас, спопеліли в її плачі на підвалині.

А все ж вона зрідка кидала тривожний погляд на вікно. В такі хвилини Ірина обнімала її за плечі, заспокоювала:

— Ну, ну, — лебеділа, — будьте в нас безпечні. Сніг на дворі... тиша там.

І ніби їй наперекір у селі то тут, то там свердлили снігову тишу автоматні черги: Ступа з своїми не спав.

— А ви кажете «безпечно», — хитала головою Одарка Пилипівна. — Як ви живете тут... як ти, Галю, дівча безборонне, не боїшся? Ось мого Сашка, озброєного до зубів, як то кажуть, і то...

— Чого ж, — відповіла Галинка Ярошенко. — Боюся, ще й як боюся. Та мусить хтось вчити наших дітей, — повторила колись мною сказану фразу.

Молодець, бігме, молодець. Ох, як я обняв би цю милу Ярошенчиху, як жартома поза очі її називали в школі. Стримувався проте, згадавши про Іринині ревнощі.

— Ой файно, — похвалила замість мене стара Когутячка, тобто Анна Когутяк, яка принесла моїй Ірині півкопи яєць «на вечерю». — Внуки в мене ростуть, будете їх вчити. — Стара скромно тулилася в куті біля креденса, тримаючи на колінах малу онуку. Дівча напівлежало в бабиному подолі, як у колисці, й тільки світило очима. Баба відмовилася від чаю, казала, що «гербату липову» п'є лише від перестуди, в розмову теж не впрягалася, а лиш пильно слухала, наставивши вперед праве вухо, й ще пильніше вимацувала очима нашу гостю.

Я подумав, що напевно «в лісі щось велике здохло», як кажуть, якщо Анна Когутяк розщедрилася на півкопи яєць для Ірини — вона дуже рідко до нас забігала, а тут — навідалась. Чи не через те, що в нашій хаті гостює Одарка Пилипівна Козаченко... Козаченко... ох, Козаченко. Господи, та ж сержант Козаченко торік навесні вихвалявся, що його група з двома кулеметами засіла в глинищі «На Буківні» й викосила цілу боївку районного провідника «Сагайдачного».

П'ять трупів виставили того дня для спізнання під стіною сільської читальні; три дні навіжений Ступа зганяв людей упізнавати побитих, щоб «по-християнському» поховати — і ніхто нікого «не впізнав».

Серед постріляних був сам «Сагайдачний» — Петро Когутяк, середущий син старої Анни. Вона, бідолашна, теж його «не впізнала», не мала права впізнавати, бо цілій родині, яка відразу ставала «бандитською», загрожувала висилка на Сибір... а в родині «Сагайдачного» трирічна доня, для котрої він винайшов десь у своїх книжках панське ім'я Соломія, і старший на два роки Гриць, і дружина Софійка — тендітне, ніби й не хліборобське створіння. Всі вони не витримали б довгої дороги на Сибір, окрім, мабуть, кістлявої баби Когутячки, стара про це добре знала й наказала невістці й сама собі: «Мовчімо, не плачмо, не видаваймо себе. Петрові вже нічим не поможемо, а собі нашкодимо. Чуєш, Софіє? »

Побитих, на щастя, як це звичайно практикували, не повезли в район, а таки скинули в яму на сільському цвинтарі. Це була єдина радість для Анни... радість, бо могла крадькома піти на синову могилу, засвітити свічку й помолитися за його душу.

Не знаю, чи хтось у Горопахах впізнавав у «Сагайдачному» Петра Когутяка, мабуть, що ні, бо Ступа або ж той таки Козаченко напевно про це дізналися б — і закурилася б за Когутяками сибірська дорога. Зате Анна запам'ятала Козаченкову хвальбу: «Я особисто прострочив «Сагайдачного». Мужик був крепкий, ніяк не хотів падати, а я бив із кулемета й бив». Сержант, п'яний і веселий, тинявся безпечно по селу і, завжди сторожкий, на цей раз закинув свій автомат за спину, взяв в руки гармошку, й витинав марші й вальси. Гарно грав сержант Козаченко. І ось тепер Когутячка пасе очима Козаченкову матір; вони, мабуть, були ровесницями, тільки Анна, немов рибина на вітрі, висушена та зав'ялена... та і як такою не будеш, коли сама мусиш орати і сіяти, косити й доглядати худібку, намолочувати совітам контигент, бігати вечорами до читальні на Ступині проповіді, вибавляти внучат та ще й до того сокотити й жалувати тендітну, як весняний первоцвіт, невістку. Старий Когутяк помер ще за німців, а син у партизанці Україну виборював, поки не згинув.

Спочатку Анна Когутяк позирала на Одарку Пилипівну зацікавлено й, може, трохи розчаровано; вона сподівалася побачити якогось страхопуда, відьму, яка породила енкаведиста, а тут, біля столу сиділа й пила чай звичайна стара жінка... ну, трохи ця жінка залишена й неприступна... та й не до лиця їй, старій, викладати, немов дівчині, коси короною. Жінку з Великої України варто й пожаліти, знайти для неї ласкаве слово, адже, що не говоріть, а її сина вбито в нашому краї... і вона не винна, що її Сашко, той Козаченко в кубанці, геть озвірів від засідок, перестрілок і переслідувань, від пиятики також і від енкаведистського свавілля; ні, ця жінка з Великої України навіть не знає, що її син вирізав на своєму офіцерському паску із звіздою карб за карбом на кожного вбитого бандерівця, і цим, бувало, вихвалявся... і був там карбований Петро Когутяк. Господи наш, Господи...

Карб на ремені стара Когутячка немовби раптом зримо побачила і він її обпік... або ж до того карбу мимохіть торкнулася ручкою мала Соломійка... так, торкнулася Соломина й скрикнула, тулячись до бабиних грудей. Дитячий плач сполошив, як голуба на підвіконні, бабині жалі й умив лагідністю, вона горнула до себе дитину, сухе й гостре її лице зблідло, а губи стиснулися в синю нитку, а в грудях розклекоталися, як смола, люті жаркі слова. Ой, як повно в мені клекоту, слова розчервонілися, як каміння на вогні, і я зараз буду ними каменувати стару вчительку... і най їй стане боляче, най вона завиє від болю, як я вию ночами, коли внуки сплять... і най не копилить губу, най жахнеться синового карбованого паска.

Одарка Пилипівна інтуїтивно раз-по-раз оглядалася на Когутячку, і я відчував, що ось-ось розірветься поміж ними граната; я не міг до цього допустити, я мусив Когутячку заглаїти. Сів коло неї і поклав, перестерігаючи, руку на її плече... і кілька разів стиснув її плече, мовляв, Анно, схаменіться, у гніві самі себе видаете, за вами прецінь Сибір плаче, а маєте на колінах малу Соломинку.

Спам'ятайтеся.

Вона переборювала себе цілу вічність, ковтала й ковтала розпечені слова, гасила їх у собі, і клекіт поступово улягався, а білість на лиці зникала. Врешті глипнула на мене вдячно, хитнула головою:

«Я вас, директоре, зрозуміла, я сама собі не ворог».

У кімнаті посіялася незручка мовчанка. Моя Ірина припала до вікна й, щоб розрядити німотність, сказала:

— Як красно надворі... біло, біло. Люблю вечори в хурделицю. Вийти б із хати та поблукати селом, подихати молодим снігом, що чомусь пахне весною.

— Далеко сьогодні не заблукаєте, — обізвалася Галинка Ярошенко. — На когось відразу наткнетесь... на Ступу або ж на хлопців із лісу.

— Лісові хлопці, як зайці, — усміхнулася у своєму кутку Когутячка. — По першому снігу не ходять, бо Ступа вислідить, як пес. Правда, вже без Сашка в кубанці.

— Ви теж його знали, мого сина? — ледве чутно, не глянувши на Когутячку, спитала Одарка Пилипівна.

— Чого ж, усі ми в Горопахах його пам'ятаємо... його гармонію, кубанку з червоним денцем та автомат. Знаний був, — відповіла уже без усміху Анна Когутяк. Вона знову хмурилася, хмари напливали й напливали, і я знову згадав гранату.

— Ви його тут ненавиділи, так? І ви, жінко, теж? — приїжджа гостя наосліп, немов приречена, тягнулася до гранати, до моєї уявної гранати, що мала поміж ними, жінками, вибухнути. Всі ми в хаті ніби побачили, що граната лежить поміж горнятками й тарелями.... лежить, а вибуховий механізм відраховує секунди.

— Мені один партизан... наш таки хлопець з ліса... нема вже його... оповідав про Сашка в кубанці щось таке... щось... — Анна Когутяк й не помітила посуворілого й замкнутого обличчя Одарки Пилипівни, й начебто не було у нас із нею мовчазної домовленості не робити собі шкоди, і через те я дерев'янів. А вона продовжувала: — Отож я не дуже в ті оповіді вірю, бо про Козаченка ружне повідали, та і я сама не раз виділа, як він біг попереду Ступи, як песик на ланцюжку.

— Але ж, сусідко, — пробував Когутячку зупинити, — про мертвих...

— Хай говорить, — набундючено промовила Одарка Пилипівна. — Я одразу зрозуміла, що ця жінка спеціально прийшла сюди, щоб про Сашка поговорити, щоб...

Анна Когутяк на мить спалахнула... й вона була страшна у своєму гніві: очі побіліли, обличчя й без того аскетичне, виглядало так, начебто з нього здерли шкіру й оголилася жовта гостра кістка. З-під чорної хустини висмикнулося пасмо сивого волосся.

Я заплющив очі.

Граната, на щастя, не вибухнула; а я й не гадав, що Когутячка так вміє володіти собою, життя, видно, навчило цієї складної науки; вона лише зітхнула, знову ковтаючи згустки гніву, і не минуло дві-три хвилини, як жінка, гойдаючи на колінах внучку, продовжувала спокійно:

— Маєте рацію... я направду прителепалася сюди, щоб з вами здибатися, товаришко чи пані — не вгадаю, як вас кликати. Так, я мала... о, я мала намір вилити цілу ріку жалю на вашого сина, щоб ви тую ріку випили до дна, бо, бігме, маю на це право. Та Бог з вами. Я про інше... я про добро, про те, що оповідав мені один хлопець з партизанки. Сталося так, що хтось виказав Ступі схрон, тобто криївку, де перебував якийсь бандерівський провідник з двома охоронцями. Ну Ступа обступив схрон... повно енкаведистів... ще й на всякий випадок засідки поробили. Бандерівці спробували пробитися гранатами, але вирвався живим лише один. Та й то у видолинку, куди він скотився, втікаючи, чигала на нього смерть: за дубом лежав у засідці енкаведист у кубанці. Автомат напоготові, ось-ось сипне чергою. Проте не стрілив. Енкаведист у кубанці навіть відвернувся, і лише потім, коли втікач зник у кущах, пустив у білий світ чергу за чергою. І хлопець той, утікач, врятувався. А був тим енкаведистом Сашко Козаченко. Я на свої власні вуха чула, як партизан наш, що врятувався, в'одно твердив, що Сашко навмисне не стріляв і дав йому змогу втекти... обізвалася в ньому, видно, українська душа.

⇐ Предыдущая 14 15 16 17 181920 21 22 23 Следующая ⇒