СЕВЕРИН ГАЙДАШ 1 страница

... Ти ось малюєш, сусіде, а я, бігме, не знаю, навіщо погодився тобі позувати, сидячи каменем? Піддався я твоїй просьбі? Цікаво мені подивитися на себе збоку: який я є? Чи тліє в мені надія, що смерть не буде мати наді мною сили, я лишуся в пам'яті моїх учнів, яких я у школі учив розуму, добра й правди? Чи це, сусіде мій упертий, є природним жаданням людини лишитися в пам'яті людській... принаймні в пам'яті людей одного села? Я начебто колись немало потрудився для Горопах, власне, робив усе, що міг робити національне свідомий народний учитель: у «Просвіті» був організатором і режисером аматорських вистав; був диригентом хору, бо грав трохи на скрипці, а хто інший, окрім мене, відкрив би сільським парубкам, дівчатам і поважним ґаздам чар хорового співу; в гуртку «Сільського господаря» — було таке товариство — навчав садити сади, заводити пасіки й плантації трускавок, на мокляках, де росли шуварі, багатьох підговорив викопати саджавки й плекати рибу, за яку жиди у Бистри-чанах платили немалі гроші. Навіть компости робити — й то не обходилося без моїх порад.

Я мусив знати все: історію, фольклор, релігію, народні звичаї, сільську господарку, кооперацію — до мене йшли люди за порадами. А до Ірини, котра кохалася у квітах і травах, приходили недужі, щоб рятувала їх зелом і словом...

Це було моє, якби на теперішній час сказати, громадське навантаження, обов'язок, я був переконаний, і не один раз із цього приводу в'язав ціпи з молодими читальняниками, які прагли в ту ж хвилину «будувати Україну», що Україна — не єгипетська піраміда, яку будували безіменні раби; Україна — храм, котрий повинні будувати національне свідомі будівничі, а не балакучі фанатики. Чому, холєра ясна, ми програли війну з більшовиками у дев'ятнадцятому-двадцятому роках, дарма, що ціла Україна роїлася від селянських повстань, хоч степи й ліси від Херсонщини до Збруча були переповнені повстанчим людом, тисячами тисяч. І всі вони або вгноїли своїм трупом землю, або повезли їх у сибіри, або ж принишкли обеззброєні й розчаровані. Вони, скажу я тобі, були героями, але не були організованими, вміли вмирати, але не вміли практично завойоване закріпити; вони поле засівали, але жито не збирали... збирав хтось інший на обох берегах Збруча.

Може, ти пам'ятаєш, або ж мама тобі переповідала, що до мене в розгар української партизанки нераз приїжджали то партійний секретар із району Бородай, то сам начальник енкаведе Іван Миколайович Пополудень. Обставлять, бувало, подвір'я кулеметами, бо ж навколо кипить казан повстанчої війни, й терпляче ведуть зі мною політичні дискусії. Не всі були в енкаведе та в райкомі люди примітивні, люті, садисти, як, приміром, горопаський опер Ступа (пам'ятаєш цього чолов'ягу, холєра ясна, який з нагайкою в руках та з ручним кулеметом на грудях верхи на коні товкся по селу і «творив» «нове щасливе життя»); ці районні начальники принаймні хотіли собі з'ясувати: не перший рік триває у західних областях громадянська війна з бандерами, як вони казали, воює немала військова сила. Чорний ліс неодноразово бомбардували з літаків, сплели сітку таємних агентів, у селах створили винищувальні «батальйони» стрибків, а подолати, зігнути підпілля в каблук не можемо. В чому тут секрет, Северине Петровичу?

Я сьорбав із ними гербату, і мали ми, окрім гербати, щось міцніше, Ірина моя смажила яєшню... і було неначе б то по-домашньому затишно й водночас, холєра ясна, я почував себе спутаним, зв'язаним і кинутим на вагу: тепер кожне моє слово зважувалося, набирало значення.

— Я звик, товариші начальники, говорити правду... і мене не обходить, чи комусь це подобається, чи ні. Я знаю, що ваш опер Ступа давно на мене гострить клеваки, але брехню ви прочитаєте в газетках, що повстанці, бандерівці тобто — поспіль попівські та куркульські синки, що їм Америка скидає з літаків зброю, радіостанції, мундири й таке інше. А я знаю, що в боївках переважає біднота, середняк. І не за долари вони воюють. Мають ідею,.. а ідею підтримує народ. Усе дуже просто.

— То значить, кожний, хто стрінеться мені на вулиці — дівчина чи дитина, дідо чи молодик, дарма, що вони неозброєні, мені вороги? Мені? Українцеві? Я ж не німецький, не польський окупант, — сердився товариш Бородай. — Я жадаю цій землі, цьому народові, братам добра і щастя... добро й щастя несе на своїх прапорах, а якщо хочете — на своїх багнетах народна радянська влада.

— Виходить, силою, багнетом, автоматом заганяєте народ до раю? — спитав я.

— Що ж вдієш, якщо народ темний... якщо народ не розуміє, — стискав плечима Бородай.

— Чого ж ви віруєте лише в силу, в багнет? — роздумував я. — Може, потрібно переконанням, добротою? Ви напевно знаєте, що мій син Роман був комуністом ще за Польщі, за німців воював у підпіллі. Загинув у концтаборі. Так ось, мій Роман, бувало, навертав мене на свою віру: «Тату, — казав, — ідеї комунізму всесильні, бо вони відповідають інтересам трудящої людини: кожен хоче жити по-людському, кожен хоче бути господарем на своїй землі. І кожен із нас хоче мати Україну — вільну, демократичну, в колі вільних народів, де братерство перевите, як обжинковий сніп, червоною стрічкою любові і шани.

— Ваш Роман, Северине Петровичу, був ідеалістом, — зауважував сердито начальник енкаведе. — Відомо: мир наступає після війни. Та спершу війна... війна безпощадна. Ви ось твердите, що бандерівці тримаються завдяки поспільній підмозі народу. Товариш Бородай щойно сказав: народ темний, забитий і заляканий. А щоб він просвітився — усіх до білих ведмедів на перековку... — Він говорив твердо й рішуче; він був готовий хоч завтра-післязавтра випорожнити до ноги всі галицькі та волинські села й міста й повезти їх у білі сніги, щоб набралися розуму й навчилися вірити, що незабаром настане комунізм.

— Але ж усіх не переселиш та не перекуєш, холєра ясна, — вибухнув я. Мене не дуже лякало, що енкаведе позирає на мене зизим оком. — Нас, прецінь, мільйони, тисячі сіл, сотні міст і містечок — ціла земля, на якій споконвіку сидимо і яку ви готові обернути в чорну пустку. Бідний мій Роман, мрійник він книжний, який начитався Маркса й Енгельса, якби він почув, яку долю ви готуєте його краєві, то... — Я лише махнув рукою; мені справді було жаль Романа.

— Ну, Северине Петровичу, це згарячу товариш Пополудень так сказав, — рятував ситуацію секретар райкому. — Усіх, звичайно, не вивезеш. Та й не треба.

— Але ж переселили татарів із Криму, усіх, — стояв на своєму начальник енкаведе. — Так було велено товаришем Сталіним, і так було виконано, — з притиском, зло відповів мені Пополудень. — Воля товариша Сталіна — закон. Ми його бійці. Накаже: зробимо. Так було завжди.

Я мав намір відрубати навідмаш, що навіть Йосипу Віссаріоновичу не вдасться з центру Європи пересилити в Сибір дев'ять-десять мільйонів західняків, але вчасно прикусив язика,.. але вчасно згадав про читане в газетах: у тридцять третьому році той же вождь усіх народів й усіх часів хіба не витлумив голодом шість-сім мільйонів українців? Він на все здатний.

І я притих; мені чи не вперше стало страшно; я уявляв спорожнілі міста й села... вороння в порожнечі сірого неба.... здичавілі собаки в бур'янах. І червоний транспарант від небокраю до небокраю: «Всі дороги ведуть до комунізму».

Не знати чим би завершилася тодішня наша розмова, коли б на тому кінці села, що називається Новий Світ, раптом не заграв кулемет. За ним ударило кілька гранат. Начальник енкаведе скочив на ноги. Схопив свого автомата, що лежав поміж хлібом та чарками, і секретар райкому. На порозі, рванувши двері, виріс задиханий, спітнілий Ступа; ручний кулемет, як завжди, мав на грудях, кожної миті був готовий до стрілу.

— Здається, банда «Залізняка», а їх там чимало, як знаєте, прорвалася до колгоспного гумна й підпалила дві стодоли, — доповів квапливо Ступа.

— Знищити! — коротко розпорядився Пополудень. Слово відрубав, немов кусень колючого дроту. — Знищити, — повторив, на цей раз жбурнувши це слово мені увічі. — Командування беру на себе. — І він вилетів із хати слідом за Ступою.

— А ви торочите, Северине Петровичу, про любов, — заговорив до мене Бородай. Він не поспішав на перестрілку, почувався, видно, в безпеці. — Так, торочите про якусь любов і братерство. Яка любов, яке братерство, коли ось заледве збудували дві колгоспні стодоли... смішно, дві колгоспні стодоли — первістки того щасливого колективного господарювання... стали на заваді вашим борцям за Україну і їх підпалили, їх підпалили, а трьох безневинних селян торік восени повісили, пам'ятаєте... чого ж не пам'ятаєте, це, може, були ваші учні... повісили за те, що першими подали заяви до колгоспу. Опісля ще четверо з сільського активу пропало. Нині вночі маєте свіжий теракт, банда Ганьку Діброву на воротях повісила та ще й табличку почепили на шию: «Так буде кожному, хто вступить до комсомолу». Я сьогодні там був, уранці. Старий Діброва мечеться уздовж воріт... і сусіди стояли осторонь, але ніхто не зважувався... батько не зважувався зняти дівчину з петлі, аж поки солдати не нагодились. Отак. Страх панує. Боялися. що вночі бандери по них прийдуть. А ви проповідуєте: творіть любов і братерство. Спершу війна, по війні настане мир і любов. Осьзгадаєте мене.

— Шо ж тут ворожити, — я відповів. — Жорстокість породжує жорстокість. Ви ж бо знаєте, що в селі панує Ступа; ви ж бо знаєте, як поводять себе енкаведисти; вони начебто в краю окупованому. Мат, бійки, рабунок, ґвалтування, пиятика. А то й розстріл без суду. Адже Ступа застрелив самолично Грицька Тимчука, Дмитра Микитина і Василя Дуная, запідозрівши, що вони мають зв'язок із сотнею «Залізняка». В канцелярії так їх катували, що кров дзюркотіла... а Ступа ваш підставляв келих і силував арештованих пити свою кров. Дикунство якесь. Жах. Вночі усіх трьох постріляв, нібито за спробу втекти.

Я собі міркую... мені стає страшно... якщо Ступа з енкаведистами заходилися таким способом будувати майбутній рай, якщо рай повинен будуватися на кістках, то...

Секретар нічого не відповів. На Новому Світі далі тривала стрілянина. Чути було галайкання. На краю села, на «Городищі», де на місці фільварку дідича Загурського влаштували колгоспний двір, курилася чорним димом пожежа.

Не була це лише одна чи перша бесіда з районними вождями, адже у повоєнні роки влада в наших краях панувала двояка: вдень на сільській канцелярії повіває червона фана, настає вечір — і вже маємо синьо-жовтий прапор; кожна влада з бідного селянина щось та вимагала: уповноважені з району здирали податки, контигенти, хто мав яку шкапину — випроваджували в гори вивозити «норму» лісу. Ше була добровільна «підписка» на позику. Не забудь також дати молоко від корови, яйце від курки, годуй свиню на м'ясо, бо пролетаріат в городі потрібуе провіанту. Вдень село мусило нагодувати й напоїти ватаги облавників та уповноважених. То хіба не дивно, сусіде, що люди приходили до мене. щоб я ніс іхні скарги й біду до начальників у районі та в області. Мовляв, вас, директоре, послухають, ви як наш тато...

Повинен сказаги, що «тато», тобто я, у взаємини повстанців із селянами не втручався: це все вирішувалося на місці по-доброму або по-грішному.

Ой, було й по-грішному...

Та я розбалакався, холера ясна, немов млинок; вочевидь, я занудьгував за людським словом; я дуже довго мовчав, слова в мені закаменіли і болять мене в грудях; після того, як ти поі'деш до Львова з моїм нортрегом, я знову лишуся самотнім із невимовленими словами, що далі будуть каменіти в мені... як то тяжко носити в собі каміння.

Поки я тут розбалакуюся, ти собі малюєш і малюєш... і я виджу на полотні чоловіка начебто знайомого, десь я такого бачив, і водночас — чужого. Чи я сам себе не впізнаю збоку, чи то ти так мене бачиш, як це прийнято говорити серед мистців. Я на полотні якийсь замислений, застібнутий на всі ґудзики, холодний і колючий... і ще, може, трохи гордий. Дивлюся кудись у просторінь, задер гостру бороду, щось там, далеко, бачу... тільки я один і бачу. Ні, ні, не перечу, око в тебе гостре. Я ось такий: вирядився у фуфайчину, кирзаки, відгородився від цілого села й живу пустельником. Так? Най люди знають, що я страдалець, так? Най кається один із другим, що тоді, коли мене забирали на Сибір, то ніякий дідько не замовив за мене слово, так? Все це у мене написане на чолі, так? І все це правда, сусіде мій молодий... кожна рисочка вірно підмічена. Але... але прошу тебе, домалюй до цього усього, якщо вмієш, що душа моя страждає і плаче... плаче тому, що лишився я на старість самотній, нікому не потрібний, зайвий. Ти ось малюєш мене гордовитим, таким, що начебто я відцурався від Горопах, а ти мене питав... а ти, чоловіче, знаєш, що село, а насамперед — молоді ґазди, дівчата, що десь у Бистричанах у магазинах торгують, студентство... вони теж мене не потребують, часом удають, що перший раз мене бачать і йдуть мимо не сказавши ні «славайсу», ні «добридень». Ше й відвертаються.

Оце мене, чоловіче, найдужче болить; значить, холєра ясна, я марно жив і не вельми мудро навчав їхніх батьків і дідів... не вельми мудро, якщо їхнім внукам не хочеться підняти перед старим учителем капелюха. Річ, зрозуміло, не в капелюсі, трагедія тут глибша. Я боюся, що старше покоління, яке я учив... я учив не тільки робити компости, а й засівав, гадаю, любов до свого рідного, до землі, пошанівок до старших, до звичаїв, потаємно, щоб не мати неприємностей із владою, щоб дітям не псувати кар'єри, бо ж усі пнуться якщо не в торгівлю, то в медицину, або на бази, або в комірники, або ще кудись на легкий і білий хліб... так, потаємно, зговорившись із власною совістю, зрадили власну пам'ять: дідько з ним, із тим Гайдашем, із його наукою, вже Україну бандерівці будували, маємо усього досить. Живий живе гадає.

Я, очевидно, у твоїх очах, сусідо, немовби з неба впав, що, ні? Великий гріх — зрадити пам'яті, відцуратися від неї. Ось ми Бога відцуралися. Ось церкви палять. Ось ночами комсомольці хрести при дорогах, фігури, каплички викорчовують, а могили зрівнюють із землею. Руїна страшна. Содом і Гоморра. А якийсь старий директор школи Гайдаш щось там торочить про пам'ять.

Пустеля звиродніла щонедень шириться в нашому краю... пісок забуття возять вагонами і сіють, і сіють; пам'ять десь під грудочкою, під каменем — житнє зеренце.

Ти малюєш мене неприступним колючим їжаком...

Якось цей рудуватий і колючий їжак, якщо так хочеш, блукав на Зелені Свята на сільському цвинтарі, зарослому крушиною і молодим ясінням; на численних могилках в чагарнику дотлівали незамаєні дерев'яні хрести... і даремно я пальцями вимацував карбовані долотом написи: імена поросли мохом і потрухлявіли... імена дідів та прадідів. Могилок моїх дітей на цвинтарі теж вистачає, не водилися в мене діти, малими вмирали, один Роман виріс... а ще більше могилок на цвинтарі моїх учнів; я молився за всіх них і за тих, що лежать у чужій землі; я не помічав, робив це, очевидно, машинально, що збираю на цвинтарі квіти: там зірву білоцвіт, тут — горсточку синьо-жовтих братків, набрався чималий букет... я думаю, що у квітах цвинтарних живуть душі померлих. І на тобі... майже підсвідоме або й з учительської солідарності я поклав букет під залізний окремий хрест, на табличці якого було написано: «Тут спочиває невідома вчителька, яка загинула за Україну». Повинен тобі сказати, сусіде, що хтось укопав той хрест глибоко і зацементував добряче... хтось добрий і сміливий сповнив цей чин ще в сорок сьомому році. Ступа винюхував, чия це робота, але нічого не дізнався, хрест, щоправда, динамітом не зірвали, зате попороли штиками табличку, то вже потім напис поновили.

Я особисто не знаю, що то була за вчителька, ніколи її не бачив, небіжка моя Ірина розповідала, дізнавшись від сусідів, що дівчина була мальованої краси... зв'язкова якась.

Так ось, я поклав на її могилку букет квітів. Інші могили були підправлені дерном, обсаджені квітами, хрести замаєні липовим пагіллям або ж висіли на них міської роботи вінки з синього та зеленого хімічного канцуря. І не встиг я, чуєш, перехреститися, щоб виговорити за душу загиблої «Отче наш», не встиг я ще коліньми відчути теплу землю, як хтось обома руками вхопив мене ззаду за плечі й повалив... і, лежачи горілиць, я побачив над собою двох молодиків із комсомольськими значками на лацканах. Я був для них доступним, бо лежав горілиць, а вони й не пробували мене, старого, підняти. Врешті я сам якось піднявся, думаючи, що молодики, холєра ясна, зайве випили.

Вони були тверезі.

— То ви собі такі геци з старою людиною витворяєте? — спробував. я було їх поганьбити, бо не відразу вловив «політичне підґрунтя» в моєму пошануванні осиротілої могилки. — То ви чиї такі мудрі будете?

— Не має значення, — закопилив губу русявий молодик. — Ми тутешні, від тата з мамою чулисьмо, що ви в школі виховували бандерівців. Більшість ваших учнів пішло в банди. Кров, пролита бандерівцями, отже й на ваших руках.

Ударив мене молодик словом навідмаш. Хотів би я упізнати, чий він син чи онук, якщо назвався «тутешнім», але це значення не мало, мало значення те, що «так» їм сказали тато з мамою або у теперішній школі «так» навчили.

Я не збирався виправдовуватися; я міг би назвати молодикам тих моїх учнів, які стали офіцерами, вчителями, інженерами, і тих, які свого часу записалися в стрибки й нещадно, гірше від енкаведистів, винищували бандерівців. Але правда й те, що великий гурт хлопців подався до лісу... це були кращі мої учні.

— Ні, діти, — тільки відповів я молодикам, — в школі я не вчив ні на бандерівців, ні на комуністів, я усіх учив на людей, якщо так можна сказати.

— Можна подумати, що бандерівка без імені й прізвища, що лежить під хрестом, теж була «людиною», якщо ти персонально приніс їй квіти. Болить тебе за ними серце? — плюнув мені в душу другий юнак, низенький такий, плюгавий.

— О, що болить, то болить, хлопці, — признався я. — Скільки то мудрих людей лягло та лягло. — Мене вже розбирала злість. Я оглянувся навколо... і навколо на могилках були селяни: хто молився, схилившись удвоє, хто поправляв вінки, хто засвічував свічки, а хто й удавав, що він чимось зайнятий, а може, й усі навколо нічого не робили, а лише краєм ока спостерігали за мною і молодиками. І ніхто не зважився підійти; і ніхто не взяв мене в оборону. Я спершу обурився, як колись... як колись, коли нас із Іринкою вивозили. Потім спам'ятався: ніхто не зважився обороняти старого дивака, який приніс бандерівці квіти. Не дуже це безпечно. Навіщо комусь зайвий клопіт. Боялися плями, що впаде на них. У кожного ж родина, робота, якісь плани на завтра... а завтра молодики донесуть, куди треба.

О, сусіде мій молодий, який я того дня стовбичив посеред цвинтаря доступний, відкритий для усіх; я стояв потовчений і розгублений. Мені хотілося крикнути: «Люди, та ж спам'ятайтеся, обтрусіться од страху! » Та кому крикнути, до кого промовити слово. Село заклякло на своїх могилках; село вдавало начеб мене й не помічає. Отже село від мене відцуралося, а не я від нього. Чи, може, це було взаємне відчуження.

Очевидно, я цього заслужив... очевидно, все, що мною пережито — це покута за сина Романа. Горопахи не забули, що Роман іще за старої Польщі сидів у криміналі за політику, за те, що зв'язався з комуністами й що з усіх сил прагнув, щоб той «щасливий і справедливий лад», котрий панував за Збручем, укоренився також у нас. І в тому, що сьогодні Горопахи заструпіли в страху, за те, що вони безпам'ятні, є і моя вина, бо життя і смерть мого сина — це цеглина в будівлі радянської влади... є отже, і моя вина, що ідеальний суспільний лад, про який мріяв мій син і за який наївний хлопець віддав життя, ідеальним був тільки на папері, в теорії, а в житті... а в житті — арешти, розстріли, ненависть, підозри, потоптування моралі, глумления з усього святого. Я часто замислююся — тепер маю час на роздуми й ніхто мені в цьому не заважає — що позитивні свої риси людство виробляло протягом тисячоліть, сприяли цьому релігія, родові звичаї, державні ідеології, культура. Ніхто ж, скажімо, не заохочував злодійство або ж доноси. Це вважалося ганьбою. Пам'ятаю, ще в тридцятих роках перед війною, якщо, не дайбіг, сусід перекине на своє поле чужий сніп жита, або ж вночі вкраде остривку сіна, або ж вирубає не на своєму два-три дубчаки, то убогий той злодій був зганьблений до гробової дошки: про його злодійство говорив у церкві з казальниці священик, під церквою в неділю війт прилюдно виставляв його ім'я на поганьблення, в читальні «Просвіти» ґазди не подавали йому руки. Оце, я тобі скажу, був громадський вплив і суд. Нині ж, холєра ясна, навпаки — з того, що в колгоспі не вкраде, посмішковуються, як із останнього дурня. Чесність нині не в моді. Боюся подумати, але чи не здається тобі, що річ не в тому, мовляв, крадемо колгоспне, не наше, державне... річ у душевній потребі вкрасти: виплодився інстинкт злодійства. Тисячоліттями людство воювало з крадіями, і заповідь Божу записало «Не вкради», у деяких країнах злодюгам обтинали руки на пострах іншим, а тут за шістдесят років перекреслено набуток тисячоліть. Жах, скажу я тобі.

Звичайно, ніхто навмисне не вчить: вкради. Міліція навіть пробує боротися з поголовним злом. Учить красти саме життя. Людина, в даному випадку колгоспник, була заплішена в такі лещата, що не було виходу: хочеш вижити — вкради. А що, ні? На трудодень видавали грами. Городи обрізали попри самі причілки. Душили поборами. А тут родина, діти малі хліба просять. Ось і мусиш вкрасти. Вже потім, коли й хліб на столі зарум'янився, почали красти із звички. Рефлекс, холєра ясна, виробився. Певно, що така сама ситуація і в місті на різних фабриках і заводах, на складах, у склепах, де людям теж платять копійки... а якщо платять копійки на заводі, то, ясна річ, це вже інший бік медалі — така й «ударна» робота: аби з ранку до вечора. Мене дивує: невже в Москві чи в Києві, у тій партії, що нібито стала державною церквою, нема розумних людей... невже, холєра ясна, вони цього не бачать? Невже вони так постановили, щоб люди жебракували і ставали ницими духом? Невже вони вірять, що хтось направду сприймає їхні лозунги, що комунізм ось-ось прийде в Горопахи? Ая, тримай мішок ширше.

Якби мій Роман воскрес із попелу Майданека... якби мій син рушив нашою землею і на свої очі побачив усе те, що виробляють з людьми, із землею, з містами й селами його колеги по партії, то напевно згорів би наново на попіл або ж помандрував би на Соловки. І ще мені здається, що він вимурував би у власній душі не менш страшні Соловки... якби він почув, як гірко я плачу ночами над його долею.

Він заразився більшовизмом іще в гімназії; був там професором математики Пантелюк, колишній січовий стрілець, який взимі чотирнадцятого року потрапив у Карпатах до російського полону, десь там навіть запізнався з Леніним. Ну, а вже на початку двадцятого року повернувся додому стопроцентним більшовиком. Я знав його особисто. Це був високий підтягнутий мужчина, про таких кажуть — спортовець. Мав високе чоло, довге волосся. А головне, був направду порядною людиною, вірив у рівність і справедливість. Його арештували за «перших Совітів» разом із багатьма... з десятками тисяч і розстріляли в Бистричанській тюрмі.

Коли, бувало, Роман, учень старших класів гімназії, приїжджав на вакації додому й до нього почали навідуватися всілякі там кур'єри, які приносили пачки комуністичних брошур та різного підпільного папір'я... коли одного разу на вільхах Петра Сови в Зарубі (ти повинен пам'ятати це місце над Унявою-річкою, бо ковбури там глибокі й зручні для купання, а вільховий гайок служив гейби сільським парком, де ми влаштовували фестини, було там витоптане місце для танців, а для музик хлопці витесали, щоб було де сісти, зручну колоду, я сам з Іриною не один літній вечір провів у Вільховому гаї... співали ми там, політикували, і гризли там нас запекло комарі), коли ж дізнався, що на Жовтневі свята на відзнаку роковин більшовицької революції в Росії мій син на двадцяти височенних вільхах вивісив червоні прапори — мала потім поліція немалу роботу — я запитував Романа, чи добру він стежку вибрав. Боже борони, я не ліз йому в душу не чорнив його комуністичні ідеали, він, прецінь, був дорослою людиною, я тільки просив його зважити, чи ідеали, які він обожнює, справді чесні й людяні? «Адже ти знаєш, сину, — казав я йому, — що дорога, яка вже пройдена більшовиками... та дорога, що на Великій Україні, всипана кістками і зрошена кров'ю. Обабіч дороги — тюрми, голод, розстріли. Люди в колгоспах — то почорнілі панщизняні кріпаки, а робітник на фабриці — раб».

Мій Роман був лагідним, усміхненим хлопцем — вдався геть чисто в Ірину: білий лицем, світловолосий, очі — голубі, а характер — хоч до рани прикладай. Зате впертість перебрав від мене, бо небіжка Ірина була м'якою, ніколи мені не перечила.

Роман брав мене за обидві руки, потім обіймав за плечі й тулився по-дитячому до грудей. «Невже я схожий, тату, на божевільного, який, не знаючи броду, кидається стрімголов у річку... не знаючи, чи та ріка життєдайна, чи смертоносна? — запитував, дивлячись мені увічі. — Те, про що ти говориш... про арешти, розстріли, голод — перебільшене устократ нашими ворогами. Якщо й був голод, то спровокував його багачисько на селі, куркуль, як їх на Великій Україні називають. А щодо судів та розстрілів, то мусить робітничо-селянська держава оборонятися від ворога, який їй шкодить на кожному кроці. Я так міркую».

Я запитував Романа, чому власне комуністична ідея припала йому до душі. Маємо в Галичині партії та організації, в тому числі й такі, які жорстоко переслідуються польською поліцією, скажімо, ОУН, організацію, яку не запідозриш в угодовстві з окупантом.

Роман, був готовий до такого запитання; він очікував, що рано чи пізно батько, який має на це право, поставить перед ним саме таке запитання.

— Як тобі відповісти, тату? — чомусь схвилювався мій Роман... розхвилювався й очі його спалахнули синім вогнем. — Якщо відпо-вісги високими словами, то вабить мене ідея всесвітнього братства, рівності, відсутності експлуатації людини людиною, задоволення матеріальних потреб: кожному за потребою. Ти собі уявляєш, тату? Нема бідаків і багачів.

— Ой, чи не стануть усі бідні, — таки я не витримав. Якщо по правді, то я не вірив у рай на землі. Крім того, ніхто не знає, коли, ї якого дня, у якому краю той рай настане. Хто його сотворить?

— Ми й так бідні, — вперто відповів Роман. — Я говорю про Галичину. В селі — безземелля, пролетаризація. В місті — нема роботи, а якщо вона є, то для поляка. Рано чи пізно, а мусить настати соціальний вибух... і ми, комуністи, цей вибух готуємо в ім'я щасливого майбутнього.

— Почекай, — зупинив я синову палку трибунатику. — Ти й твої наставники... той професор Пантелюк сушать собі голову завтрашнім щастям для чоловіка, так? А я хочу жити по-людському вже нині. Капіталізм, як ти знаєш, уже не такий вовчий, яким він був сто років тому. Сьогодні він каже робітникові: «Працюй-но, чоловіче, краще й будеш жити по-людському».

— Дурниці, — відмахнувся Роман. — Ти, тату, черпаєш знання про світовий робітничий рух з львівського «Діла» або ж із тикторівського «Нового часу»: панички галицькі залюбки оббріхують совітів, а комуністів у цілому називають «агентами енкаведе» та ще й при цьому глузують з «більшовицького раю». Чи не так? Я хочу, щоб ти зрозумів одне: капітал загниває, а все, що гниле — розкладається. Це аксіома. Ніяка ідеологія сьогодні не спроможна щось краще робітникові пообіцяти, накреслити перед ним конкретні обрії, вказати дорогу до цих обріїв, хай і омріяних, окрім нашої.

Я навіть не сподівався, що мій лагідний, податливий син аж до такого ступеня... якби то сказати... аж до такого ступеня наелектризований комунізмом, ідея аж шумувала в крові й зблискувала в очах: торкнешся — згориш.

— Ну, гаразд, — погоджувався я з сумом... погоджувався і жахався, що мій син проникся глибокою вірою в чужих богів. — Ти журишся всесвітнім робітничим рухом, вимріюєш, холєра ясна, всесвітнє інтернаціональне братство. А як же бути нам із Україною, з нашою державністю? Ти, певно, пам'ятаєш, що я з пелюшок виколисував тебе не на комуніста, чи на члена ОУН... я тебе виколисував на українця.

Роман інову обняв мене за плечі. Засміявся.

— Якщо по правді, тату, то ти сам винен, що я пристав до капезу. Твій біль за Україну, тату, перелився в мою душу. Одначе ти помиляєшся, що Україну побудує, скажімо, в Галичині ОУН, хоч хлопці там відважні, фанатичні — їм нічого не закинеш. Тільки їх горстка, орден, до того ж методи боротьби — терористичні. Чи. може, покладаєш надії на панків із УНДО, на українських послів у польському сеймі, які випросять для Галичини бодай куцу автономію? Марна надія. Уся їхня метушня — то гра в політику, не більше. А реально... а реально маємо, тату, Україну за Збручем, так, радянську, червону, проте. Велику Україну і нам треба прагнути... нам треба боротися за возз'єднання з нею, з Києвом, із Дніпром. Ти віриш, тату, у возз'єднану Україну?

Я був безсилий погасити Романів вогонь; я міг знову й знову вичитувати йому аргикули з українських чи польських газет про московські політичні процеси, про арешти інтелігенції в Україні, але, дивлячись у нагхненне обличчя, відступав від фанатичного пожарища, що горіло в його очах.

— До речі, тату, — якось по матурі, коли гогувався записатися на Львівську політехніку, Роман мені признався, що його збираються перекинути через Збруч, — там я на власні очі побачу й тебе переконаю, що Велика Україна — справді земля щасливих людей. Там, очевидно, буду вчитися... в Києві чи в Харкові.

За Збруч Роман не потрапив, бо польський суд нарокував йому п'ять літ. Сидів хлопець у Дрогобицькій в'язниці. Ну, потім настав вересень тридцять дев'ятого... і, думаю, відразу після вересня, коли на власні очі переконався, який насправді медовий совіцький рай, хлопець трохи остиг, розчарувався. Зрештою, це мені могло тільки здатися. Роман далі мешкав у Львові, вчився в політехніці. Зрідка наїжджав до нас із Іриною в село, був стриманий і постарілий років на десять. То вже не був той екзальтований юнак, який був готовий йти з червоним прапором на барикади. Роман і сам це визнавав. Він казав, що нині нема потреби вішати прапори на вільхах, не треба нікого агітувати за радянську владу, ми її тепер маємо реальну. Маю змогу вчитись безплатно, до того ж — рідною мовою, тату. Хіба це не благо, яке принесла радянська влада на своїх багнетах поміж нас?

⇐ Предыдущая 11 12 13 14 151617 18 19 20 Следующая ⇒