СЕВЕРИН ГАЙДАШ 1 страница

Іще на могилі Дмитра Несміяна в пісній жовтизні дикої землі не проклюнився ні один кільчик; іще Дмитрове обійстя лякало чорнотою погарища; іше ніхто не торкнувся зрізаних яблунь і груш (це станеться аж взимі, коли почнуть тріщати морози), що в'янули неохоче, поволі й духм'яний запах листя наморочив вузеньку Королеву вулицю; іще в Брошневі на пересильному пункті за колючими дротами й під кулеметами приходила до пам'яті Несміяниха з дітьми, очікуючи своєї дороги в Сибір: енкаведистам бракувало вагонів для щоденного формування ешелонів, що везли й везли, наче в безодню, людей на висилку; іще ровесникам Михаська Затички привиджувався сам, Михаеько і його несмілива, як полум'я свічечки, усмішка, й вони дотепер не можуть повірити, що за кволим полумінцем затаїлася жертовна сміливість: Михаськова смерть обросла легендою про те, що енкаведисти не змогли хлопця вбити набоями з цілого «дехтяра» й не столочили його своїми чоботиськами, а таки ще живого жбурнули до кузова «газона»... жбурнули, а він по дорозі в райцентр утік, здимів, безслідно, нема по ньому могили.

Іще антрамент не збляк на моєму листі до редакції обласної газети «Бистричанська правда», як одного жнивного дня перед школою в Горопахах загальмував військовий «вілліс», з якого боком висунувся невисокого зросту панок у спортивному, ще довоєнного крою вбранні, у зеленому капелюсі з вузькими крисами й півнячою пір'їнкою за околичкою та в жовтавих на грубій підошві мештах. Я випадково стояв на шкільній хвіртці і відразу охопив поглядом, ніби сфотографував внутрішньою камерою, цю екзотичну в наш кирзовий, просмерділий махоркою час елегантну постать, не минаючи ні його масивних рогових окулярів, ні малинового метелика під бородою, ні тим паче з-панська білих рук і чисто виголеного обличчя; таких підкреслено цивілізованих панків, коли на цілому світі — від Горопах аж до зореносної Москви — скрізь панували (і в тому числі у бандерівських сотнях, боївках, у схронах) чоботи, офіцерські ремені, гімнастьорки, портупеї, кашкети з блискучими дашками й просто з дашками із зеленої матерії, я давно не бачив. І це було зрозуміло: тривала війна. Для цього ж панка, на перший погляд, війна немовби не облягла землю, але це здалося лише на перший погляд. Шойно я побачив, що у «віллісі» сиділи три чубарики з автоматами напоготові: вони стерегли панка від примх війни. Я із їхньої перестороги посміхнувся: що вони могли б вдіяти, якби хтось із-за плота шарнув по ньому з автомата. Ото. наробив би в штани.

— Ось тобі й на, — засміявся щиро панок, блиснувши частоколом золотих зубів, — мені рекомендували вас як гостинного господаря, своєрідного Робінзона й водночас Дон-Кіхота з бандитських Горопах, а ви, Северине Петровичу, так вас, здається, величають, не вельми привітно зустрічаєте гостей із області... гостей, які наїхали з автоматами. — І він знову засміявся. Але тільки одними золотими зубами (Я помітив: зуби були дрібні, як зеренця зжовклої кукурудзи). Очі ж за скельцями окулярів залишилися сумні й холодні. — Шо зробиш без автоматів, Северине Петровичу, коли війна?

Я мовчав, трохи спантеличений: він вичитав мої думки.

Він тим часом назвав себе: це був Ярослав Ґонтар, письменник, кореспондент обласної газети. Ім'я його було добре знайоме: іще до війни мені потрапили до рук два томики його «Сільських оповідань» і, правду кажучи, сподобалися. Спершу я думав, що автор утрапив у Стефаникову колію й через те не буде спроможний сказати про галицьке село своє слово, одначе помилився. Якщо Стефаникові герої не мали й гадки відірватися від землі, на якій чорно бідували, й більшість з них не пробувала щось у своєму житті змінити, то люди з Гонтаревих оповідань виходили за межі своїх нивок і запитували подорожніх, де є земля краща й плодючіша, напитували в присмерках, у непевності майстрів, що вистругували човни, щоб свою біду переплисти, а дехто вже самотужки човен видовбував і відштовхувався веслом від берега... і опинявся в містах і містечках, там наймався різати й колоти дрова, підмітати вулиці, на гарбарні брався за найсмердючішу роботу або впрошувався на «колійовій станції» розвантажувати вагони з вугіллям. Ґонтареві люди були не менш трагічними, ніж Стефаникові, бо хоч вони розпрощалися із землею, стали начебто інакшими, такими, що усвідомлювали необхідність змінити світ для того, щоб легше їм жилося, усе ж багато з них або згасало від сухот у міських сутеринах, або спивалося, або вчилося красти, або просто байдужіло, задовольнившись найменшим...

Або вішались.

Власне, ці нові Ґонтареві люди, що вийшли на розпуття, мене вразили, бо вже такі типи об'явилися в Горопахах, і чим далі, — тим їх ставало більше; я дотепер не звертав на них уваги, мені здавалося, що село — здоровий організм, а люмпен сільський — це ледацюги, конокради, пияки, які дорешти пропивали вітцівщину, три-чотири постійні арештанти, які сповідували комунізм — це тільки лишай, який поступово минеться. Ґонтар відкрив мені очі, що його «нові люди» — не тільки трагічна, але й руйнівна сила, в якої нема нічого святого; «ноі» Ґонтареві люди, з яких восени тридцять дев'ятого року комісари рекрутували усіляких активістів, стахановців, бригадирів, ланкових, депутатів і донощиків, у післявоєнний час показали зуби й позаписувалися в батальйони стрибків, що готові, вислужуючись перед товаришами оперуповноваженими, зарізати рідну маму.

По війні ім'я Ярослава Ґонтаря стало часто появлятися на шпальтах обласної газети, але, на жаль, він уже не писав оповідань, його тепер цікавили — і він їх вихваляв — конкретні люди, часто з колишніх «нових», котрі заходилися будувати «під зорею радянської влади нове й щасливе життя»; я, щоправда, не дуже вірив у «реальних будівничих», принаймні в Горопахах вони більше руйнували, ніж будували, будівництво «щасливого життя» в газеті висмоктувалося з пальця, так само, як умів Ґонтар майже щоденно вибріхувати про «масові звірства українсько-німецьких націоналістів». Його великий нарис про «героїчне» життя і «героїчну» смерть сержанта Сашка Козаченка та про оунівського «бойовика» Михайла Несміяна по кличці «Затичка» став класичним зразком радянської журналістики, де воістину було п'ять процентів правди, а решта — брехня.

Я уявляв автора тієї писанини таким собі розгойданим та забльованим пияком, аморальним типом... ні, я уявляв собі цього, з дозволу сказати, письменника «пуцарем», тобто горшконосом, лакеєм при товаришеві Ступі, то тільки Ступин горшконос міг набрехати на бідного Михаська сорок бочок арештантів й міг прославити Козаченка, який, бачите, тільки й знав, що забавляти сільських дівчат грою на гармонії та навчати їх українських народних пісень, нібито енкаведе, холєра ясна, створено совітами для того, щоб сільські дівчата збагачували свій пісенний репертуар.

Ще того ж дня, коли прочитав у газеті опус товариша Ґонтаря — каюся, що був такий наївний — послав до редакції скаргу на злочинні дії оперуповноваженого Ступи, описавши вакханалію самосуду над родиною Михася Затички; мені чомусь здавалося, що в редакції сидять гуманні, інтелігентні, а головне — принципові люди, які силою свого авторитету, морального впливу на начальство примусять Ступу відповісти за скоєне.

Ну, звичайно, я помилився... я був лютий на себе, що надто високо цінував редакційних працівників. І ось маєш: «Михайло Несміян — куркульський виплодок. Не один рік бандерівські ватажки у своїх глибоких схронах виховували з нього такого собі примітивного камікадзе, вбивцю, на рахунку якого не одна безневинна жертва... ». І далі в такому ж дусі.

І це написано про Михася Затичку, підлітка, який виростав на ріденькому кукурудзяному «чирі» та на картоплі в лушпинні і котрий жив на світі несміливо й усміхнене. Уявляю, що бідний хлопчина мусив пережити, до якої граничної межі дійти, яким гнівом мусив запалитися і яким нехлоп'ячим спокоєм і рішучістю мусив запастися, щоб зважитися прилюдно вбити оперуповноваженого Ступу. Інша річ, що йому не повезло, Ступу заслонив Козаченко.

Ось тут, на мою думку, починається поле для письменника, який збирався описати подію, що сталася на вулиці в Горопахах; ось тут, товаришу Ґонтар, докопуйся до глибини, до першопричини, до вибуху в дитячій душі, до її муки. Хіба було просто хлопцеві взяти в руки наган і хіба він не здогадувався, що його чекає?

А то: «куркульський виплодок».

Втім, що міг інакшого написати «пуцар» при ступах, п'яна якась почвара?

Замість розгойданого пияка стояв переді мною інтелігентного вигляду панок, який цікаво розглядався навкруги. Чубарики, що з ним приїхали, зайняли, як казав опер, «кругову оборону».

— Стережуть вас пильно, — не втримався я, щоб Гонтара не вколоти.

— Авжеж, — цілком серйозно відповів письменник, — такі, як я, у радянської влади на вагу золота.

— Цілком зрозуміло, пане-товаришу, — погодився я. — Таких, що розстрілюють кулями... що просто вбивають, у радянської влади цілі полчища. А таких, що отруюють душу словом — одиниці. Звідси й золота ваша вага. — Я, мабуть, ризикував, викликаючи вогонь за себе, мої слова цілком можна було підшити до судової справи й нарокувати вирок. Це так сьогодні просто.

— Вам, добродію, палець в рот не клади, — промовив Ґонтар. — Миттю клацнете зубами.

— Я зроду таким вдався, — відрізав я. — Не звик, перепрошую, загортати слова у вату, чи в ще щось м'яке... я звик говорити те, що думаю.

— Прямолінійність, мій пане, не завжди прикрашає інтелігентну людину, — сказав Ґонтар і дістав із кишені коробку «Казбека». — Курите? — Я узяв цигарку, він клацнув запальничкою — ми обидва закурили; тютюн був пахучий, я давно такого не вживав, обходився махоркою, дешевими цигарками, а більше — домашнім бакуном. — Ну, а окрім того, я знаю, — продовжував Ґонтар, — що в цьому Богом забутому селі ви тільки те й робили, що заокругляли гострі кути... кути між владою і людьми в Горопахах... кути між різними оперуповноваженими з району й селянами, обкладеними «контигентами»... і навіть кути між «Штефановими хлопцями» і знову ж таки сільським людом. Ви переважно шукаєте компромісів... без компромісів нині не проживеш посеред всесвітньої колотнечі. Чи неправду я говорю? — Він вивчав мене допитливо і трохи насмішкувато. — Чого ж ви кажете, що не загортаєте слова у вату?

— Бачу, ваше енкаведе досить добре про мене поінформоване. Цікаво, чи знає енкаведе, що мене бито різками прилюдно посеред села... прилюдно бито польськими жолнєжамі під час відомої пацифікації у тридцять першому році? Була така деталь у моєму життєписі. — Очевидно, я даремно згадав тридцять перший рік, що цьому панкові з когутячим пером до моєї біографії. Я був, як це не прикро признаватися, роздратований тим, що Ґонтар говорив правду: дуже часто, коли я боронив громадську справу або ж конкретну людину, то вдавався до компромісу: щоб вовк був ситим і коза ціла. Інколи це вдавалося, а траплялися й невдачі; нерідко я шукав компромісу й з самим собою. Як тяжко я карався, по коліна западався в землю від усвідомлення, що мій син знюхався з більшовиками, як бунтівливе повставав у мені чоловік, який ставив Україну понад усе і котрий не уявляв «інтернаціонального братства» на «інтернаціональній землі» — ідеї, яку сповідував мій Роман; я був інтелігентом у першому поколінні, а всі попередні покоління — не злічити їх — орали і сіяли жито й отже були стокорінням прирослі до землі, до вітцівщини, і тому я не розумів кочівницького безгрунтового комунізму. Син називав мою хліборобську релігією «куркульською стихією» і, бувало, сперечалися з цього приводу, до білого вогню... і ми цим білим вогнем були розмежовані, ми були теоретично ворогами, а все ж ночами, коли не спалося, коли нудьга запановувала наді мною й штовхала в чорне провалля розпуки, я вишукував у синовій комуністичній ідеології принадні райські острівці — оту рівність, оте — братерство, оту — відсутність експлуатації людини людиною... із тих мальованих рожевою і небесними барвами острівців віяв вітер християнського доброчин-ства, то ж не дивно... тож не дивно, що мій хлопець напився п'яного вітру? У такі безсонні ночі на краю безодні я вибудовував хай крихкі й непевні містки. між сином і мною, і це був компроміс із самим собою.

Скажіть-но, порадьте: що я мав робити? Зректися сина?

— До речі, Северине Петровичу, я знаю про вас не від енкаведе, хоч і вони, сподіваюся, мають про вашу особу немало інформації. До війни я декілька разів зустрічався з вашим сином... ми ж прецінь були однодумцями. Він любив про вас розповідати... він любив вас. — Ґонтар добув із кишені хустину й витер спітніле чоло. Жнивне сонце розтопило день, немов свічку пахучого воску, й усе навколо хлюпалося, мерехтіло в золотистому осяяні. Він називав вас «фатером», ви знаєте про це? Роман хвалився, що його «фатер» — апостол у Горопахах, який прагне усіх помирити, усіх навчити добра, пря потребі допомогти й за кожного скривдженого упімнутися. Шо-правда, Роман додавав сокрушно, що «фатер» не визнає політики, ніяких партій, для нього є лише Бог, є земля, є люди, є людські біди. — Ґонтар без мого запрошення рушив на шкільне подвір'я у тінь лип та акацій; він ішов, навіть за мною не оглядаючись; він знав, що згадкою про Романа прив'язав мене до себе.

Я шкутильгав за ним.

Чубарики майже бігцем оточили шкільний сад — потонули в лопухах і кропиві.

— Колись, пам'ятаю, я збирався написати оповідання або й повість, яка мала б називатися «Апостол із Горопах», і прототипом мого героя повинні були стати ви, Северине Петровичу. Я ділився із цим задумом із вашим Романом... — Ґонтар присів на трухляву колоду, що лежала обіч садової стежки. Тільки тепер у тіні, де пахло кропив'яним духом, я помітив, що він дуже стомлений... радше сказати, якийсь випорожнений: ні в очах, ні в усмішці на тонких губах, ні на збриженому зморшками високому чолі я не помітив пульсування життя, радості, а якщо хочете — то й відчуття небезпеки. Нічого цього не було. Зовнішня елегантність, нібито європейський лоск — отой метелик під сизою бородою з ямкою, напрасовані штани, начищені черевики й зелений капелюх із півнячим пір'ям — це тільки маскування. Я раптом відкрив для себе, що і його розмова — це теж маскування: він нічим не цікавився, йому нічого не було потрібно, він навіть нічого не боявся... він жив у далекому потойбічному світі байдужості, де не було ні радощів, ні тривог, любові і смерті, власне, нічого не було... він плив у безбережній і безбарвній тиші, занурений у себе по горло, власне він утопився у собі. Якось не вірилося, що ця людина майже щодня пише в газеті пристрасні, аж гарячі на дотик, гнівні памфлети й статті, вигострені, як багнети... та ще багнети напоєні трутизною, і призначення їх було дискредитувати, змішувати з болотом, знищувати морально націоналістичне підпілля.

Чи, може, гнів, пристрасть, багнет, трутизна — це теж його маскування і він нічим цим не переймається, йому жити нудно й писати нудно?

— Чого ж бо ви не написали вашу повість? — спитав я Ґонтаря. — Якось мій Роман привіз зі Львова два томики ваших «Сільських оповідань», вони дотепер є у моїй бібліотеці. Я їх хвалив... Герої ваших оповідань — нові люди на галицьких теренах. Це було для мене відкриття.

— Дякую, — Ґонтар стримано поклонився. — На все є свій час... є час, як ви говорите, на відкриття нових людей. І настає час, коли й вони сходять зі сцени, а на їхнє місце поспішають інші. Це закономірність. Такою ж закономірністю є те, що я не зумів, чи не встиг... чи не був душевно настроєний написати повість про сільського апостола, вчителя, котрий учив читати й писати не одне покоління сільських дітей; він учив їх також садівництва та пасічництва, в мочарах, де раніше рохкали жаби, навчав селян копати саджавки й розводити рибу, яку потім возили в діжках євреям у Бистричани... він теж роздобув у німецьких колоністів «батоги» полуниць, до того часу невідомої у Горопахах ягоди, котра дуже швидко завоювала городи й була вельми поплатною. Апостол у Горопахах мирив людей, які билися за межу, керував у читальні хором, бо трохи грав на скрипці, гасив політичні пристрасті й кликали його люди «в куми» — хрестити дітей.

Ґонтар направду був досконало поінформований про мою «апостольську» діяльність. Втім, чи лише мою? Тисячі народних учителів від початку століття до наших днів брали на себе роль заступника скривджених у селах і містах, селах і містечках, тисячі... Це наш обов'язок і наша робота, яку ніхто інший за нас не переробить, бо також ніхто інший, окрім хлібороба, не виоре нивку й не кине в скибу зерно.

— Я хотів би тільки додати, — промовив я, — що в теперішній час апостолювання набагато ускладнилось, тяжким став його хрест, і крутішою стала Голгофа. Це мав би пам'ятати письменник, якщо він знову повернеться до цієї теми.

— Я не один раз роздумував... припасовував кінець до повісті про апостола з Горопах... я колись цю повість таки напишу. І вже знаю, що кінець має бути трагічним, — відповів Ґонтар стомлено. — І трагічним, прошу вас, він буде не тому, що надто тяжкий хрест узяв на плечі народний учитель, ні. Маю надію, що апостол таки дійде, донесе хреста на Голгофу. Біда, трагедія його в тому, що він залишиться на Голгофі самотнім, ніхто не прийде його оборонити від оббріхування... ніхто не оборонить, коли почнуть його каменувати. Всі осліпнуть й оглухнуть, бо будуть жити тільки своїм страхом. І апостол на Голгофі буде оплакувати свою самотину, ось згадаєте мене, що так станеться. Ніяка собака не згадає про його доброчинство; ніхто не відважиться, щоб утерти його смертний піт, бо й це буде небезпечно. Ось який кінець повинна мати моя повість. Може, тому її й не пишу, щоб не стати злим пророком. — Ґонтар говорив ліниво, часом зупинявся, роздумуючи чи над словом, чи над думкою. Я мав враження, що він вибирав слова лагідніші, не хотячи мене образити.

— Ви, мабуть, не любите людей, — промовив я перегодом. — І не вірите в людську вдячність... чи принаймні в людську порядність. Я нескромно здогадуюся, що під іменем апостола маєте на увазі мою особу. Так? Хочу уточнити: на ніякі почесті, на вдячність я не розраховую, і не вважаю, що якісь мої вчинки, дії були особливими... Це була звичайна сільська робота... ну, може, небезпечна, невдячна, але робота... Ну, а якщо залишуся на Голгофі самітником, коли не знайдеться руки, яка б відвернула від мене вороже каміння... коли їх очі відвернуться від мене... коли не впаде жодного слова в моїй обороні, то буде мені гірко, і, певно, я заплачу.

— Отут, Северине Петровичу, й поставимо крапку в моїй майбутній повісті про апостола із Горопах, — сказав, зітхнувши, Ярослав Ґонтар. — Тепер можна мені сідати за стіл і довершити те, що було задумане десять років тому.

— Пусте, — махнув я рукою. — Шось не дуже віриться... та й ви самі не впевнені, що здатні повернутися на мистецьку царину. — Я вагався, чи варто говорити йому прикрі речі. Хоч... чом би й ні? — Плуг у борозні заіржавів, чересло пощербилося, коні, що були запряжені у плуг і колись мали крила і силу... ой, були колись у плузі крилаті коні... стали сухоребрими клячами. Та й сам плугатар забув, як то ходиться за плугом, як то тяжко... і як то радісно. Правда? — Я, мабуть, вистріляв цю філліпіку надто гаряче, але не міг я інакше... звичайно, я був обурений не чорним Гонтаревим пророцтвом; не вірив у його віщування, мій хресний шлях, прецінь, не прорубувався крізь пустельні хащі Гетсиманського саду, він котився поміж білими хатами, поміж людьми і їхніми долями... невже колись люди мене відцураються?

Я зібрався прощатися з Ґонтарем.

— Почекайте, — зупинив він мене. — Почекайте, — повторив. — Маю до вас офіційну справу, і то дуже важливу, яка стосується вас особисто, шановний Северине Петровичу. Та спершу я хотів би продовжити бесіду, яка стосується мене, моєї так званої творчості. Я давно не брав участі в дискусіях на літературні теми.

— Цілком зрозуміло, — випалив я у своєму стилі. — Бо ви давно перестали бути письменником. — Боже борони, я не збирався відкривати йому очі на його власну байдужість, на нудьгу, що сиділа на його високому чолі і холодно туманилася в очах... нудьгою він був спеленаний, як мумія льняним полотном.

— А ким я є? — пробував він усміхатися, продираючись крізь тумани, крізь зарослі й пропасті нудьги. — Я пишу... виходять мої книжки. — Оборона його була слаба, боронився він більше для годиться; йому, мабуть, було шкода самого себе; ні один мускул не поворухнувся на його лиці, а очі за скельцями окулярів були порожніми.

— Ви є бійцем ідеологічної застави на західному кордоні Радянського Союзу — так про вас писали в столичній пресі, — пригадав я недавно прочитане. — Це, очевидно, похвала? І ще там було написано, що ваше перо прирівнюється до штиків цілого полку, а то й дивізії... то ж уявляєте, пане-товаришу, скільки вбито вашим пером душ... вбито й покалічено. Письменник, як я розумію, повинен леліяти душі, плекати їх, підносити, він немов ангел-хоронитель стоїть за кожною душею, що схилилась над його книжкою.

А ви боєць, а не ангел, вам командують стріляти направо або ж наліво, колоти багнетом, бити назад кольбою, чорнити небо, плюгавити землю. Ви послушно відповідаєте: єсть!

Інший на місці Ґонтаря напевно не стерпів би й або крикнув би, щоб я замовк, або ж покликав би своїх солдат, бо я таки направду дозволив собі забагато (не було зі мною Ірини, вона зажди охолоджує, стримує мій запал), а він тільки узяв мене під руку, оглянувшись на своїх охоронців.

— Не треба аж так... аж так вибухати, — промовив Ґонтар спроквола. — Не треба, щоб нас почули... світ став вухатим зайцем, цілий світ — єдине вухо, що надслуховує і підслуховує. Це, добродію, небезпечно. — Ми поволі проходжувалися садовою доріжкою; сад дрімав у солодкому забутті, і лише бджоли натягували низом від квітки до квітки струни, що бриніли монотонно й заспокійливо. Очевидно, й ми з Ґонтарем виглядали збоку здруженими... виглядало збоку, що в запущеному шкільному садку здибалися двоє приятелів, які згадували романтичні пригоди давноминулої молодості.

На сторожі їхніх споминів лежали в бур'янах енкаведисти.

— Ви мене, бачу, зовсім не боїтеся, Северине Петровичу? — спитав Ґонтар, прикурюючи нову казбечину. Потягнувся і я до його коробки.

— Не боюся, — признався я щиро. — Бо чого б мав вас боятися... вас, приятеля мого сина? Ви ж бо, прецінь, були однодумцями. Шо-правда, він, фантазер і мрійник, залишився у Львові боронити в підпіллі товариша Сталіна й потрапив у лабети гестапо, а ви, вибачайте, встигли чкурнути в Уфу чи ще кудись у глибину Росії. Але це я так... це ярить у мені, пане-товаришу, батьківський біль. Якщо ж поправді, то чомусь мені здається, що ви не здатні запродати мене енкаведе... хоч не треба й продавати, а лише гукнути он того драбугу з автоматом, що лежить в лопухах, щоб мене арештував, бо я сякий-такий. Ні, у вас не вистачить характеру.

Ґонтар ішов мовчки, похнюпивши голову; капелюх із смішним когутячим пером тримав у руці; рідке, немов попелом посилане волосся мокрими пасемцями поприлипало до чола й виглядало, начебто хтось вилив йому на голову миску помий. Моя іронія, як я зрозумів, до нього не доходила, шпичасті слова відбивалися, як горох від стіни... і мені лишалося той горох назад визбирувати. А взагалі на що я сподівався? На його покаяння? На заперечення? Втім, якого дідька лисого я від нього хочу? Хай забирається, та швидше.

— Дивовижно, — призупинився Ґонтар, — як син... як ваш Роман не був схожий на свого батька. — Виявляється, Ґонтар таки мене слухав. — Він був лагідний, а ви — перчений. Але я на вас не ображаюсь. Я хочу лише спитати (і даю вам чесне слово, що все залишиться між нами): невже ви, чоловік освічений, начитаний... чоловік, який не з книжок чи з газет, а таки на дотик і на запах знає нашу галицьку біду в щоденній її з'яві, не вірите, що радянська влада, яка тепер на наших теренах сторцується на ноги, не є тим лікарем, що погасить наш біль, і злидні, як рани, минуться. Вдумайтеся: чому мільйони згинули в минулу війну, обороняючи радянську вітчизну? Невже всі вони, як ваш Роман, були мрійниками й фантазерами, як ви кажете... це ж були звичайні люди, так, звичайні, з поля, фабрики, не комуністи навіть, а проте, вони йшли і йшли в бій. — Ґонтар аж ухопив мене за руку. На його обличчі, як мені здалося, зачаїлося очікування, моя відповідь мала щось для нього значити, він, може, сам для себе хотів з'ясувати щось дуже важливе.

Я був жорстокий; між нами лежав його брехливий опус про «героїчне життя» і «героїчну смерть» сержанта Козаченка; мене не обходили його переживання, розчарування, чи й навпаки — утвердження.

— Ні, — я рішуче заперечив. — Ваша радянська влада... гірко мені, повірте, за цю владу загинув мій син... — це саранча, яку виплодив і наслав на нас Сталін. Ше до нього був Ленін. Саранча вижерла Росію та Україну — пустеля чорна й страшна. Нема у вашої влади нічого ні людського, ні святого. Хіба я не є свідком того, що робиться в Горопахах... хіба це нормально, товаришу письменник, що дитина, підліток, доведений до відчаю, хапається за зброю і стріляє... і стріляє, мусите знати, не в якогось там конкретного Козаченка, а в самі груди вашої радянської влади. То хто ж вашій владі буде вірити, хто її буде любити... і за що, питаю вас, мають люди її любити? Ви, до речі, теж у неї не вірите і знаєте, що проголошені нею постулати, обіцяне «світле майбутнє» — це звичайнісінький блеф, брехня. В неї, у владу, у «світле майбутнє», в сталінські гаразди не вірили також ті мільйони й мільйони — страшно подумати, — які угноїли собою землю в її обороні, з іменем Сталіна у цю землю падаючи. Апокаліпсис! Гнані вони були примусом, страхом, горілкою, надією, обіцянками, кулеметами загороджувальних банд, і в них не було виходу, бо й божевільний Гітлєр не був кращим. Я собі уявляю... я собі уявляю і плачу: мільйони душ стоять у довжелезних чергах дотепер, дарма, що вже стільки років минуло, як війна скінчилася, перед райською брамою, бо відомо, що воякам, загиблим на війні, наперед уготоване царствіє небесное (принаймні «уготоване» теоретично), а святий Петро-ключник від раю, пошкрібує лисину й уперто не відчиняє браму, бо душі вояків рапортують йому, що загинули «за Родіну й за Сталіна», а цілий християнський світ знає — це не могло не докотитися до святого Петра — що «Родіна і Сталін» — це уособлення зла на землі... це пекло. І ви це, пане-товаришу, теж добре знаєте.

Ґонтар ані не ворухнувся, ані бровою не повів, ані в оці не викресалась іскорка протесту чи хвилювання. Я мав страшенну охоту вхопити його за пазуху біленької сорочки, щоб трісла в моїх руках, щоб ним потрусити... аж пальці мої від цього бажання тремтіли, а він стояв переді мною спокійний, гейби душа з нього вилетіла... і стала його душа вороною, що сіла он на ясені біля шкільної хвіртки... а тут, переді мною, ціпенів на ногах труп. Господи...

Врешті Ярослав Ґонтар отямився, і, мовби між нами не відбулася гостра розмова, мовби я згарячу не виказав усього, що думаю про нові порядки, які встановлює в Горопахах оперуповноважений Ступ'а, знову простягнув мені коробку «Казбеку». Ми закурили й далі рушили садовою доріжкою, поки вона не вперлася в колючу стіну здичавілої малини.

— Ну, гаразд, — зупинився тут Ґонтар. Здавалося, він насолоджується малиновим солодким духом і золотим дзвоном бджіл, бо, заплющивши повіки, стояв довгу хвилину. — Ну, гаразд, — повторив він, — де ж вихід, де ж просвіток, віконце для цієї. страждальної землі? Невже повстанча боротьба, в якій так щедро розливається братня кров, де в чистій ріці великих національних ідеалів — я згоджуюся, що є така могутня ріка, вона пливе безбережно — то тут, то там вливаються струї гнилизни, дрібної і страшної помсти, взаємпорахунків... і пливе там синя струя багацького, куркульського жалю за тим, що уже в них відібрано або ще буде відібрано. Невже ви ставите на тих, що в бункерах, що в лісах і ярах, що прикриваються Україною, немов фіговим листком? Невже ви за них? Ви ж ціле життя підкреслювали, уточнювали й, зрештою, тепер це робите, що стоїте понад партіями, понад політикою, для вас мають вартість тільки земля і народ... мені про ваші ідеали протрубів колись вуха Роман. Невже ви перефарбувалися, переметнулися, Северине Петровичу, на другий бік барикад?

Він налаштував проти мене цілий частокіл запитань, і що мене вразило: питання були гострі, а мовлені вони були рівно, по-службовому монотонно; його слова не мали в собі ядра, і я подумав, що мого співбесідника не цікавить те, що я йому буду відповідати. Душа його далі літала у воронячій зграї й крячала, а бездуховна мумія проходжувалася зі мною в шкільному садку й про людське око вела необов'язкові для неї, чужі й непотрібні розмови. Містика якась.

Та все ж я відповів, що для мене нема ніяких барикад і для мене нема місця ні справа, ні зліва, я стою посеред землі, посеред України й посеред людей, оце і є моя політика. Стосовно ж «Штефанових хлопців» і взагалі національного підпілля, то, по правді скажу: боюся, що їх розчавить більшовицька потуга. Цілком погоджуюся, що в річці, яка розлилася, як море, по цілому краї, є і сукровичні потоки, бруд... і чому б не могли бути, коли хвилі б'ють об береги, лупають каміння, вижолоблюють річища, змивають пісок і сміття. Однак не можна не захоплюватися безкрайнім розливом ріки, її потужним, упертим плином, дарма, що, може, учасники боротьби здогадуються: ворожа сила поступово буде загачувати цей плин... і від ріки нічого не лишиться, хіба що лишиться для нащадків родючий намул... і знову колись, родючістю цією сплекані, постануть нові борці. Мене захоплює приречена жертовність тисячі тисяч, а не якоїсь куркульської стихії, як ви кажете. Але я й плачу... якщо висохне річище народного плину, то залишиться безліч могил... могила на могилі... та ще «чорні во-ронки» й сибіри. Й ще, сподіваюся, залишаться сумні пісні, вони теж для нащадків. Бо гріх був би, коли б люди забули про Михася Несмія-на на прізвисько Затичка.

— Хіба й про нього є пісня? — високо понад окуляри виповзли Ґонтареві брови, власне брів у нього майже не було — росли два рудуваті кущики.

⇐ Предыдущая 16 17 18 19 202122 23 24 25 Следующая ⇒