СЕВЕРИН ГАЙДАШ 5 страница

Як собі хочете, пані-товаришко, а мусила-м цю історію переповіс-ти, аби-сте поїхали додому з розрадою: ваш син не пролив братньої кровці. Ви Ступу не слухайте, ви мене слухайте... — вмовляла Когутячка нашу гостю.

Ми всі були приголомшені її неправдою, бо чули цю історію, вигадану чи й справжню, давно й не один раз, лише ніхто не міг забожитися, де вона насправді відбувалася... і не було в цій історії імені Сашка Козаченка. Проте, ніхто з нас не моргнув і бровою, ми здогадувалися про потаємний смисл Анниної неправди: їй таки стало жаль самітньої старої вчительки. 1 страшно було подумати: вона прощала жінці з Великої України смерть свого сина... вони обидві поріднилися через смерті своїх синів. Я думав тоді: гей, добрі й милі люди, як ми себе не знаємо, як ми собі докоряємо, як часом нас мають за бандитів, за націю різунів, а тут одна із нас, сільська вистраждана жінка перемогла братовбивство, помсту, зраду. Й навіть перемогла саму себе.

Ми в хаті принишкли здивовані; ми мовчали, боячись необережним словом, тоном, півтоном зрадити перед Одаркою Пилипівною Когутяччину неправду; ми лише кивали головами, мовчки стверджуючи, що, мовляв, так воно насправді діялося.

Один Бог знає, як Одарка Пилипівна повірила в мальовану легенду Анни Когутяк; вона очікувала від Анни ворожнечі, від цієї гостролицьої жінки ворожість віяла, текла, як віє. студенню вітер із поля, й бідна стара вчителька спочатку не могла зорієнтуватися, як має повестися із красивою легендою про її сина; вона зазирала нам уві-чі, запитуючи, що їй робити з Сашковою історією: повірити в неї, відкинути її?

Господи, як хочеться, щоб твій син був колись людиною...

Ми витримували то допитливі, то розпачливі, то Злякані, то вмить звеселілі позирки Одарки Пилипівни, а моя Ірина гладила її руку на столі, мовляв, чуєте, жінко з Великої України, що про вашого сина оповідають у нашій бандитській Западенції? Ірини підтримка була такою щирою, що Одарка Пилипівна-таки пбвірила… таки повірила в легенду, що Сашко Козаченко врятував життя одному бандерівцю. Вона схопилася із-за стола... із-за стола схопилася вже інша жінка — злагідніла, добра, усміхнена; вона підійшла до Когутячки, обняла й поцілувала:

— Дякую, сестро, — прошептала.

А мале дівча, Соломинка, відсахнулася від неї і скрикнула.

Ой, і скрикнула.

Потім настала для старої вчительки довжелезна, розпростерта на тисячі кілометрів, притрушена молодим снігом, ніч; жінка не роздягалася й не лягала в постіль, яку їй Ірина розстелила в моєму покойчику з книжками — чипіла до ранку біля вікна і насторожено, пильно вслухувалась у тишу. Слава Богу, ніде ні стрілу, ні крику, ні голосу, ні скрипу чобіт, ні... ні Сашкової гармошки, їй чомусь здавалося — баглося їй цього — що вночі постукає у вікно Сашко, і боялася, що проспить його постук, не встигне запитати, як то було, сину, насправді з тим порятованим бандерівцем?

Пізнім ранком, коли опер Ступа приїхав її забирати, вона обіруч стиснула мою долоню й, дивлячись увічі, прошепотіла:

— Чого... чого власне приходила та вчорашня гостролиця жінка?

— Щоб ви її назвали сестрою, — відповів їй просто.

ЧАСТИНА ШОСТА

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 192021 22 23 24 Следующая ⇒