ІВАН СЛОБОДЯН

Чи ви, добродію мій Василю, сам отут, у Ключаревому саду перебуваєте? Я не хотів би, щоб тут був хтось третій, щоб людські язики розіп'яли мене на хресті і зробили з мене мученика, щоб хтось із-за воріт або ж при здибанні на вулиці якщо не навпростець словами, то бодай очима, поглядом запитував мене: «Як то, сусіде бай Іване, сталося, що ви утаїли перед цілим світом самого себе... а в тому світі, прецінь, були не тільки запеклі вороги, а й жила також ваша Параска, царство їй небесне, й дотепер не зле маються ваші сини Митро та Григор, та й сусіди ваші не якісь там сексоти, не побіжать міх-мах на енкаведе з доносом, що так і так, Іван Петрович Слободян, колгоспник із Черчена, вічний фірман на худоб'ячій фермі, у якого мозолі пороговіли на долонях від гралей і котрий увесь просмердів-ся гноєм, силосом і стухлою соломою, не є тим чоловіком, якого усі знають... знають як чоловіка відкритого, котрий за пазухою ніколи не приховував чогось такого протидержавного, не був він ані в бандерівській сотні, ні в батальйоні стрибків, які з лісовими хлопцями воювали не на життя, а на смерть, і не брали його до ніякого війська замолоду, бо кривуляв на праву ногу; і не рахувався, отже. Слободян підкуркульником, бо в табулі було записано, що має чотири морги ріллі, морг дубняка молодого на «Вовчих Кутах» і не цілий морг сінокосу понад Золотою Липою. Коли в п'ятдесятому силували до колгоспу, то як стій нашкрябав заяву, хоч з Парасею своєю і хлопцями вночі, щоб люди не виділи, наплакалися, скрегочучи зубами, бо не міг чоловік, ґазда з діда-прадіда, уявити, як то можна буде жити на світі й прогодувати родину без поля, без плуга, рахуйте, й без сивого коника.

Усі ці роки, цілі, вважайте, століття я був інакшим, був скрит-ним, принишклим і фальшивим; жив чоловік у страху, занурили мене немовби в копанку з гнилою водою, і мусиш, хло', цією смердючою водою дихати, нею живитися і крізь її каламуття дивитися на світ. Намалюйте собі таке, добродію мій Василю, перед очима: чоловік, скажімо, бабрався в гною на фермі, спав і їв, любився з жінкою а чи хлопців своїх виколисував на коліні, а чи вклякав перед образами з молитвою, а чи в сільській чайні, яка з-російська називається «Берьозкою», вицмулював гальбу пива, а чи в полі напровесні стояв і слухав жайворона (а озимина пахла тобі зеленим розчавленим соком), а, проте, чоловік не віддавався сповна ні любові, ні роботі, ні пиятиці, ні навіть сповна не бачив, як світить сонце, і не чув, як його діти вимовляють перші свої слова. Чоловік жив розполовинений а чи й розчетвертований, котрійсь четвертині дозволялося сміятися, і сміх мав право докотитися до певної межі, до греблі, котрійсь четвертині дозволено було плакати, і плач теж мав свою границю; котрійсь четвертині дозволено було поцілувати жінку, але ти мусив пам'ятати, що твої цілунки теж приховані; а ще інша четвертина (чи й половина? ) твоєї душі була замурована камінням, її вікна й двері закували в залізо, а всі вільні куточки заснували павутинням.

Ось так я жив і мався, добродію мій Василю, до сьогоднішнього літа й, певно, вмер би я нерозпізнаним, непомітним, вічним колгоспним фірманом, котрий, правда, вже три роки, як пішов на пенсію, якби не зачастила до мене ночами небіжка моя Парася. Я відділився від сина Григора, його новий чворак виблискує вікнами попри саму дорогу, а моя стара халупчина відступила вглиб подвір'я поміж дуплаві яблуні, поміж кропиви й лопухи й запалася по віконця у землю. Григор уже не один раз замахувався на халупу, мовляв, переходьте жити, тату, до моїх покоїв, а я не піддаюся... а я, бувало, стану в хатчині на порозі, візьмуся обіруч за одвірки — тримаю начебто стариню на своїх плечах... тримаю і прошу синиська, щоб мені й хаті дав спокій, добре мені тут під низькою стелею, під сволоком, що на ньому хрест викарбуваний, панує тут спокій, світ колгоспний тече собі вулицею, торохкотить тракторами, десь там на стовпі радіо то співає, то грає, то обіцяє щасливую жизню, а мене це анітрохи не обходить, я своє відробив із кіньми, тепер хіба на городі картоплю підгребу та поможу сіно скидати в пластянки чи покривуляю за хлібом до кооперативи. Взимі, коли сніги засипають хатчину попід стріху, я годинами сиджу коло грубки, коло відчинених дверцят... у відчинених дверцятах весело потріскує вогонь, тепло стає густим, як козяче молоко (і пахне тепло димом)... і так я собі дрімаю, аж поки грань не береться сизістю.

Це називається старістю, угасанням, добродію мій Василю, правда?

Ночами, однак, я не сплю, сон десь запропащується, тоне в снігах, як поранений заєць, або ж блукає поміж хатами й деревами, я лежу в темряві на старосвітській своїй твердій постелі під кожухом, очі встромлю у стелю, а думки розмотуються-розтікаються на всі боки й у всі часи, я за ними шкутильгаю, придивляюся до спогадів начебто збоку й зверху і наново переживаю давно пережите.

На світанку сон таки зморює мене, а спогади змотує в клубок до наступної ночі... я засинаю, як дитина в колисці... в колисці пливу собі й пливу в бездонні тихі глибини, де нічого нема, окрім тепла, спокою і білої німотності; я не знаю, білий сон, що межує з тихою смертю, триває, годину, дві чи три або й лише кілька хвилин, зате знаю, що раптом задеренчить шибка у вікні, немовби б'є у неї дзьобом нічний птах, і чую Парасин голос: «Це я, Іване, відчини». Я накидаю на плечі кожушину й відсуваю на дверях рублець, що служить замість замка, і Парася переступає поріг... потім сідає на лаву обіч стола і, підперши обома руками голову, довго дивиться на мене. Я сплю чи не сплю, мариться мені це чи відбувається наяву, хто розділить, де межа марення, сну, а де справжня дійсність. Я ж добре пам'ятаю, що жінки нема, вона давно вмерла, вже дубовий хрест похилився на її могилі, а вона, проте, сидить біля стола, як жива, у вишиваній весільній сорочці, у намітці, у червоних чоботях — у цій красній вбері казала себе поховати, бо нібито родичі на тамтому світі її не впізнають. «Ну чо' ти, Парасю, товчеш собою? — запитую її з постелі. — І вчора приходила, й позавчора? » «Бо тримаєшся верхнього світу, Йване, мов-бис не набідувався, не нагарувався в колгозі, нібито очікуєш на якусь прийдешню радість? — відповідала на те. — А вже, чоловічку, ніякого прийдешнього не буде, вже все, що мало статися, — сталося, все, що ти мав у житті зробити — тобою зроблено. Пора тобі вибиратися. Я вже тобі хату вибудувала, і вже всі наші родичі тебе очікують». «А чи там, де ти є, аж так добре? » — запитую.

Параска ще жодного разу не відповіла, чи добре їй «там», чи солодко, чи гірко, це, видно, велика тайна для живих, вона вдавала, що не чує мого запитання, лице її робилося закаменілим, а очі скляніли й нібито сліпли. Зрештою, я не допитувався, кожний з нас колись дізнається, як маються душі на тамтому світі.

А ви хочете дізнатися?

Параска тим часом зникала; і так повторювалося багато разів; сьогоднішнього досвідку теж повторилося, лише нині вона підійшла до постелі близько, присіла на побішницю і, як колись замолоду, гладила моє лице, чуприну, долоня її не була студена, навпаки — била від неї тепла ніжність. Вона мені при цьому скаржилася, що скучно їй без мене, п'ятнадцять років минуло, як нас смерть розлучила, час нам, Іванку, знову ходити в парі. І так вона благальне споглядала на мене, і такі великі сльози текли по її лиці, що мені направду стало її жаль... і може, я вперше піддався на її вмовляння і подумав, що справді настав час вмирати... настав, бо в роки я закотився в сиві і давні, болить мене все тіло, зробився я немічним і нікому не потрібним, бо сини з невістками й онуками живуть своїм життям, я для них тягар, хоча про це вголос не говорять, а онука менша, Наталка, прибігає навіть щодня до мене в хатчину й вищебечує дідові співанки і ружні малюнки малює для діда в зошиті, і обціловує дідову неголену мармизу.

«Я скоряюсь, Парасю, мабуть, таки настав мій останній час: начебто все, що було мені призначено Богом, сповнилося, діти наші стали на ноги, дочекалися онуків. Але, думаю. Бог призначив мені ще один хрест, про який не здогадується ніхто на світі, і навіть ти, люба моя жоно, не випросила в мене тієї тайни і не поділила зі мною її тягар. Така доля. Якщо я вмру, і хрест, який я ніс ціле життя, впаде на мій гріб і зігниє ніким не знаний, всіма покинутий, зостанеться з нього жменя трухлявини. А я собі отак міркую, Парасю: моє призначення в житті було не возити день за днем, немов сповнюючи покуту, колгоспний гній і силос, змащувати колеса у возі й годувати коней і навіть не родити з тобою дітей, а якраз нести й нести цей хрест, бо Господь Бог мені одному з півтисячі таких, як я, дарував життя, наділив пам'яттю і тайною... пам'ять і тайну сесю, жоно, я доніс до останнього краю... куди далі... а дітям нашим передавати остерігаюся, шкода мені їх, бо будуть витерплювати муки мовчання та постійного страху, будуть підозрівати сусідів і приятелів чи ще когось з най-рідніших, що хтось схоче вивідати мою тайну, отой хрест... вивідати й — або продати, бо купці напевно знайдуться, або просто розіп'яти її на воротях на людські оглядини, на скорий суд і на відомщення. Є, є, Параско, ще й нині в Рогачі, у Бистричанах... скрізь нишпорять дияволи, що хотіли б мою тайну вивідати, купити, видерти з пам'яті, щоб вона згладилася й заніміла, щоб з моєї пам'яті не залишилося ні білого корінчика, ні просяного зеренця, нічого; вони ж бо, дияволи, й нині сущі, причетні до того, що я бачив і чув... і якщо не вони особисто причетні, то їхні кревні попередники, причетна їхня безбожна релігія, облуда їхня сьогоднішня є прямим продовженням тієї давньої; вони, дияволи, нишпорять поміж нами, панують, чорне перелицьовують на біле, із зерна вилущують ядро, з тіла виймають душу... і блукають бездушні люди по роботах, малим вдовольняючись, як воли вдовольняються жменею соломи. Дияволи ж, що сущі серед нас, ходять з привітними і добрими лицями, з обіцянкою на губах, але усміх та обіцянка — це лише машкара, під машкарою аж клекоче лють... якась незрозуміла, як на мій хлопський розум, звіринність, яку не можна ні виміряти, ні уласкавити, ні пояснити... пояснити хіба можна припущенням, що котрогось дня Господь не запримітив, як із привідчинених дверей пекла викралися нечисті, жорстокі й підступні, й заходилися сіяти зло, плюгавити землю і плодити до себе подібних, а хто їм не покориться бодай у думці, того знищують. Земля наша начинена кістками, де не копни — надибаєш на людський череп, в кожній її грудочці зачаїлося страждання».

«Господи, — хитала головою моя жона. Була вражена моєю бесідою; вдивлялася мені в лице й немовби не впізнавала в мені мене. — Звідки все це ти знаєш, Іванку, га? Якісь слова... якийсь біль, про який я раніше не здогадувалася... якісь думки. — Ти такий собі простий хлоп із села, нащо тобі знати про нечистих із пекла... нащо тобі горбитися під тягарем чужих страждань? Ти хто... ти тільки був фірманом у черченському колгоспі». Парася осуджувала мене за те, що я, простий фірман, гнуся під хрестом, на якому карбовані людські болі. Чи не досить мені власного болю і переживань?

«Може, ти, Параско, маєш рацію, — відповів я їй, — певно, легше бути лише фірманом у колгоспі або трактористом, чи дохтором у місті, чи ще кимсь, що лише сам за себе відповідає. Такому легко жити й легко вмерти. Та чи я винен, що мені випав цей льос? Чи я сам витесував хреста і завдавав собі його на плечі? Чи від мене залежить, що дарована мені пам'ять про страждання невинних? »

Параска моя мовчала; душа її металася по хаті від порога до стола, врешті вона впала на коліна перед святими образами, і я чув, як її уста палко вишіптували молитву... душа жінчина випрошувала в Бога ласки й поради.

Коли ж підвелася з долівки, то була осяяна внутрішнім промінням... світилася її душа; видно. Господь був до неї милосердним, почув її благання, бо вона, знову нахилившись наді мною, сказала:

«Хіба тобі не відомо, Йване, що навіть гріх смертельний може хтось з ближніх перейняти і взятії на себе, кажучи: азм винен. Так само може перейняти й тайну, і скарби, і болі, і страждання, кажучи: беру їх на себе, Господи».

«Відомо мені все те, про що, жінко, говориш... відомо, так, але ж хто погодиться взяти на себе страждання і біль? Це ж бо не кинути зайвий камінець у подорожню торбу... зрештою, від зайвого каменя відмовиться також подорожній», — казав я Парасці. «На маєш, — заперечила її душа, — ніби всі подорожні відмовляються? Хіба ти забув почуте від свого тата чи від діда, або й ще від когось давнішого, що начебто в наших краях то тут, то там, то цього року, то тамтого з'являється Чоловік, який збирає людське терпіння, муку, наругу, сльози, смерті насильницькі і носить їх оберемками в церкву Святого Духа... носить і на кам'яних стінах все списує та списує, щоб ні одна сльоза не пропала, ні один стогін. Ніхто не пам'ятає, як той Чоловік називається, і ніхто не підтвердить, що він учора або сьогодні з тим Чоловіком розмовляв, та ніхто й не заперечить, що його нема й не було ніколи, всі вірять, що він був і є, і тільки його обличчя та ім'я невідомі».

Справді, про такого Чоловіка в нашому селі переповідали, я не один раз чув про нього ружні історії, але чи то могло бути правдою, чи люди собі на потіху вигадали описувача наших терпінь, щоб було легше свої терпіння переносити? Принаймні ніхто дотепер зі стін Святого Духа не прочитав ні однієї записаної там кривди.

Я так і відповів жоні своїй Парасці.

«Бо не всім дано прочитати? — сказала задумливо жінчина душа. Вона теж сумнівалася в правдивості переказів, що дійшли з давнини, і водночас баглося їй вірити, що таки не порожньою стоїть у Страдчій долині церква Святого Духа, повна вона — від підвалин до бані — людськими болями. — Чого ж тоді совіти замкнули церкву й заборонили до неї ходити? — запитувала далі Парася. — Ти не думав над цим, Іванку? А ти, мой, думай і думай: чи нема в Святому Дусі чогось такого, щоб його совіти боялися? Напис якийсь... слово... речення... знак? Хіба ти не знаєш, що приїхав зі Львова майстер-маляр, учений чоловік, який при зачинених дверях висиджує у церкві цілими днями: шукає там щось... малює... дослуховується. Це теж тайна, про неї знають лише Павло Ключар, що складає вірші й тримає ключі від церкви, та ще старий Данило Вербень. Хто знає, чи той львівський гість є львівським, може, в його личині знову появився Той, який списує людські страждання? Піди до нього, Йване, оповіж йому про все, що маєш на цьому світі залишити, передай йому свій хрест і будеш вільним умерти».

Я перехрестився, і душа жінчина пішла у двері; я бачив її в саду поміж деревами, поміж листям, поки не стала білим метеликом.

Я кликав її: почекай! Дарма... Метелик білий.

Нині я цілий день придивляюся до сну, що приснився на світанку, як до стертого гроша на долоні. Що він значить? Може, його вважати лише сном, бо чого не може наснитися старому чоловікові, який збирається вмирати? Але з другого боку я собі міркую: марення старого фірмана, який ціле життя мовчав, бо мав губу, зашиту дратвою, дивовижним чином збіглося із справжнім днем... адже у цьому дні є церква Святого Духа, до якої людям заборонили ходити, і є маляр зі Львова, який перебуває у церкві цілі дні. І хто мені, добродію мій Василю, доведе, що львівський маляр таки не є тим давнім збирачем людських кривд.

Може, будете сміятися наді. мною, добродію мій Василю, але я таки хочу вірити, що ви є Той, котрий забирає людські страждання; і не має, чуєте, значення, чи ви людина нинішня чи воскресли з давніх часів — якщо таке можливе — має для мене значення лише те, що вам відчинені двері Святого Духа, а в стінах Святого Духа вмуровано безліч каміння, на котромусь чистому камені, добродію мій Василю, викарбуйте долотом, намалюйте або ж вчаруйте в камінь оцей нинішній літній вечір, оцей сонний пошум Ключаревого саду, оті жовті, як латаття на мочарах, вогники в Ключаревих вікнах; і'вчаруйте в камінь, заженіть в глибочезні еподи і в кожну його жилку мене, Івана Слободяна з села Черчен, який зібрався вмирати... і не може вмерти, і не через гріхи не стинає мене смерть, бо гріхи, як гудзи, — косу обірвеш, а через те, що не висповідав комусь пережите, бачене, переболене, а головне — не сповнив те, що мені Господь призначив: допомогти розпізнати людям нечистих з пекла, які дотепер сіють на землі брехню... брехню сіють, брехню жнуть, брехню годують.

Ви, добродію мій Василю, мене слухаєте, а самі думаєте: а хто ти такий, Йване Слободяне, як ти, мудрагелику, навчився розпізнавати поміж людьми дияволів... і чо' ти, Йване Слободяне, ціле життя тоту науку від цілого світу й від самого себе приховував, і чому аж тепер, коли смерть стала на порозі й водно жона твоя кличе в нову хату, ти набрався відваги... ти, мой, повний відваги, як дзбанок води.

Маєте, добродію мій Василю, на таку думку повне право. Я теж мав право мовчати, бо чоловік, якщо вже він народився, має право на життя; сидів на моєму правому плечі ворон і в'одно нагадував про осторогу.

Історія моя проста, бо просте моє життя, воно було б схоже на життя того клена, що його мої тато, коли я народився, посадили на пам'ятку коло брами: пізно восени, коли опадало листя, а соки переставали шумувати в стовбурі й засинали глибоко в корінні, засипав; взимі клен гнувся під вітрами, що, немов здичавілі пси, налітали на село, й тріщав від йорданських морозів: а наступала весна, і він оживав, не пам'ятаючи ні торішньої осені, ні зими, викидав цвіт і листячко і знову грівся на сонці, як кіт: тихо, тепло, солодко, м'яко. Що більше треба? Я не бавився у політику, мене не обходило, що в Німеччині запанував Гітлєр, а в совітів людей позганяли в колгози, до моєї хати поштар не приносив ні однієї газети. Світ мій був малий і круглий, як бузькове гніздо на колесі від воза, і теплий, як вода в калабанях після липневого дощу; я знав тільки поле і плуг, роботу, від якої тріщали жили, й вічну журу, як роздобути грошей на податки й секурацію; зазнавав я, однак, і щастя, так, цвіла така рожева косиця, котру я носив у душі, бо, бувало, ночами тулиться до тебе молода гаряча жінка... і перса її пирскають вогнем і молоком, а в колисці на вервечках посапує мій первенець, Григор... а за вікном пливе пахуча, немов всюди на цілій землі — на дорогах, в містах і селах, устелена свіжим сіном ніч. Відчиню, бувало, вікно, зіпруся ліктями на верцаб і чую в тиші серед ночі, як росте мій син і як росте жито в полі, і як ремиґає худобина в стайні, а два мої сиві коники форкають у порожній жолоб; стою отак посеред ночі, посеред всесвіту, безмір часу, аж поки Параска моя, прокинувшись, не встане нишком із постелі та не обійме за плечі й не спитає... слова злітають з губ, як листячко з яблуні: «Що ж ти, мій Іванку, при місяці стоїш, як сновида? », а я кладу палець на її губи, щоб мовчала, щоб слухала... чуєш, над нашою хатою, над цілим подвір'ям літають та літають янголи й розсівають щастя, немов житнє зерно, а ми вранці зеренця позбираємо.

Одне слово, я жив і був, як переважно малися всі молоді ґазди за два-три роки до того, як Гітлєр ударив на Польщу. Відрізнявся я від інших хіба тим, що налягав на ногу й що дуже любив співати. Голос у мене був теноровий, чистий, як вода, без мене не обходилася ні Служба Божа в церкві, ні концерт у читальні «Просвіти», ні тим більше — фестин у Ксьондзовому Лузі. Наш парох отець Лавринюк, бувало, по Службі обіймали мене й цілували, й казали, що мій голос, мій спів, як білий голуб, долітає до Господа Бога і чарує його слух.

Найбільше любив я співати і після того, коли оженився, вечорами в парубоцькому гурті, що збирався просто-таки на моєму подвір'ї.

Що говорити, бувало, наробишся, аж поперек тріщить, бо ж весна, бо ж ореш і сієш, картоплю і кукурудзу садиш, а зійдуться хлопці... станемо колом, покладемо один одному важкі свої руки на плечі і співаємо, що не по правді, козаче, не по правді, соколю, зі мною живеш, бо, як звечоріє, до другої йдеш. Або ж про ту дівчину, що під дубом плаче, а на тому дубі ворона кряче, або ще якоїсь... іще й іще, безліч, чуєте, знали ми співанок... співанки жили посеред нас, як трава та листя. Спів наш спершу випробовував крила лише на моєму подвір'ї і літав навколо парубоцького гурту, потім поступово, бо крила міцнілії, кружляв, як бузьок над стодолою, щоб котроїсь хвилини, відчувши силу, змахнутії широко крилами й попливти над усім селом.

Я оповідаю це вам, добродію мій Василю, не задля того, щоб похвалитися, бо кому нині потрібна моя похвальба, а для того, щоб ви уявили, як співанки брали нас попід руки, як підносили вгору, як у мене самого достеменно виростали крила... і вже, бувало, не парубоцький спів і не лише мій тенор плив білим вірлом понад Черченем, а, здавалося мені, я сам літав попід небесами. Одного разу, коли я хвалився своїй жінці про свій лет поміж звіздами, вона направду стривожилася і вхопила мене за руку і... сміялася, тривожно кажучи: «Ти, мой, Іванку, не заблудися поміж звіздамп, бо що буду робити без тебе? » Це нібито був жарт, але в її голосі тремтіла ревність. Смішна...

Отак діялося, отак співалося, отак у селах веселилися, отак у жалобних співах ховали ми своїх покійників, отак в жартівливих співах проводжали до комори на любощі весільних молодих. Аж поки у мого білого вірла не стрілили з карабіна. Сталося це, добродію мій Василю, на сам Великдень тридцять дев'ятого року. Ви — людина набагато молодша й, може, не пам'ятаєте, що напровесні того року впала Карпатська Україна; якщо не пам'ятаєте, то мусили-сте десь прочитати чи від когось відважного почути, що в тридцять дев'ятому році так зійшлися на небі зіркії, що коли вуйко Гітлєр, Бог би його побив, загарбав під свою руку Чехів, то Карпатська Україна оголосила себе на цілий світ самостійною державою... держава, щоправда, була, як кулачок, без свого війська й без зброї, без усякої закордонної помочі — таке собі полумінце свічки, що засвітилося в Хусті. Столиця там була. І тоте полумінце не встигло розгорітися, а вже вороги квапилися його погасити: першими вдарили в спину таки чехи, за ними польський маршалок Ридз-Смігли теж двигнув у Карпати своє військо, ну, а вже остаточно залили полумінце кров'ю панове мадяри. Кажуть, що навіть Йосип Сталін страх як втішився, що Україну на Закарпатті задушили, видно, дуже боявся, що горсточка закарпатських січовиків вирушить здобувати Київ.

Знаєте, добродію мій Василю, я інколи ночами, коли нема сну, перебираю, як жолуді для садіння, різні думки, придивляюся до них зблизька, зважую, мовби на долонях; серед перебраного жолуддя є одна насінина, яка кільчиться в мені й проростає... і вже вигуділо б із нього дерево аж попід хмари, коли б я не боявся: що воно таке Україна... земля... народ? Чи ми Богом обрані, чи Богом прокляті? Чи ми заколіничилися й не можемо встати з колін? А коли ми зі скрипом пробуємо лише піднести голову, то наші сусіди справа і зліва, звідусіль беруть нас за чуба і назад гнуть донизу, копають нам яму і розплоджують яничарів.

Можете, добродію мій Василю, не відповідати, бо я не за відповіддю до вас приплентався, мої запитання, на які я сам собі давно відповів, це, очевидно, карби, рани, що ятряться, болять... і біль наш теж високий, як спів, і нема на нього помічного зілля.

Отож коли напровесні тридцять дев'ятого року впала Карпатська Україна, то ціла Галичина й Волинь вбралися в жалобу. Принаймні в нашому селі на Великдень тридцять дев'ятого року не дзвонили на дзвіниці дзвони, як це було зазвичаєно, а тільки парубчаки били й били клепалами об дошки: тах-тах-трата-тах! Я дотепер, добродію мій Василю, чую у душі не погребенний дубовий стук, і може бути, що якраз дубові клепала звучать у мені дотепер... і плачуть клепала, і лютують, і, мабуть, вони породжують оті мої питання про Україну. Ні, добродію мій Василю, ніхто не знає, як пробуджується, під впливом чого пробуджується у людини душа: в одного душу пробуджує молитва, у другого — спів, у третього — книжка, у четвертого — наказ, у п'ятого — тверезі розмисли, у шостого — бесіди в читальні, а ще в когось — конкретний випадок. Мою душу, що дотепер лежала облогом і, крім плуга, коси, сивих коників, моєї Парасі та ще співанок, нічого не знала, розорали... ох, як глибоко розорали великодні клепала.

Коли під тривожне клепання посвятили паски, коли в який уже раз заспівали «Христос Воскрес» і можна було розходитися додому... ніхто, однак, з-під церкви не рушився, клепала не пускали нас від себе, тримали нас: бідних і багатих, старих і молодих, і дітей, і священика, і кількох студентів зі Львова; ми, черченці, були тими клепалами злютовані воєдино; у цій єдності й кріпості ми почувалися сильними й... каліками, так, каліками і сиротами, ми, може, аж скреготали зубами, а по наших лицях стікали сльози.

Я й понині плачу, добродію мій Василю, і поскрипую зубами, донині клепала б'ють у моїй душі... і хто нині в Черчені може здогадуватись, що в колгоспного фірмана, який просмердівся гноєм і силосом, у якогось Йвана Слободяна б'ються, мов беркути в горах, клепала, й душа у нього, у діда передсмертного, розорана й скривавлена.

Сталося так, що того сумного Великодня тридцять дев'ятого року, стоячи в гурті разом із жінкою своєю, поруч із ріднею, з сусідами, підмовлений і підштовхнутий клепалами, сумом і гнівом, я раптом заспівав «Ще не вмерла Україна»... лише три перші слова я співав самотинне, спів, як вітер у пшеничному полі, не встиг злетіти високо, він попервах низом, немов валом пшеничним, духом польовим ударив у людські обличчя, і люди теж, як хвиля збіжова, піддалися йому, вітрові, підхопили спів, і вже за якусь хвилину сотки людей навколо церкви співали, стверджуючи, що ми ще живемо, що ми ще поборемося...

І «Ще не вмерла Україна» злетіла вище церковних хрестів. Ніхто, тоді співаючи, плачучи й лютуючи водночас, не здогадувався, а найменше — я сам, що десь далеко є великі фабрики, на яких роблять скоростріли, й виливають до них кулі... і що кулі ці призначені для того, щоб розстріляти мій спів. Зрештою, той сумний Великдень поступово западався під землю, клепала дубові згоріли в печах, і вітер розвіяв попіл, бо події покотилися, як колеса під гору: настала війна Гітлєра з Польщею, у вересні нас визволили брати із-за Збруча. Я говорю про визволення без ніяких кпин. Офіцер на совіцькому танку під вітальною брамою, що ми її зробили з жердок, оплели смеречиною і закосичили червоними биндами, промовляв до нас, до черченців, такою чистою українською мовою, гейби перли нанизував на ниточку, мовляв, браття-галичани, дочекали-сьтеся України — держави робітників і селян, дочекали-сьтеся волі, землі, віднині ніхто не буде вас обзивати ні бидлом, ні хлопом, ні хамом, тепер ви господарі на своїй землі, тепер ваші діти будуть вчитися рідною мовою, для молоді простеляться дороги в університети й так далі.

Звали того совіцького командира Максимом Романовичем Непийводою; згодом у Черчені ми пізнали його ближче, бо під його проводом парцелювали дідичівську землю на Грицівці й виганяли з села — так, було й таке — кількох учителів-поляків, потім восени сорокового Непийвода засновував у Черчені колгосп «Нове життя»; і аж тоді, як «в'язали» колгосп, ми зблизька придивилися до товариша Непийводи; за золотими зубами, за перебраною українською мовою і маскувалася хижа душа; я колись собі уявляв: його душу покусав скажений пес. Товариш Непийвода знав, що він скажений, а тому дуже пильнував за собою... пильнував, щоб із губ не капала зелена піна, щоб його золота посмішка не поблідла, щоб ніхто не зазирнув до нього усередину: а як там, усередині, біснується його душа? Лише зрідка втрачав над собою контролю, забуваючи, що завжди має бути добрим, розсудливим, щирим українцем... що має бути братом. Якось взимі сорокового року, коли вивозили з села на Сибір перших десять родин куркулів, як тоді говорилося... ми до тридцять дев'ятого й слова такого «куркуль» не чули, і село наше, кожна хата мерзли на воротях, доглупуючись поволі, що завтра будь-кому з нас можуть наказати: ану, один із другим, лагодь сани, збирай бебехи, клади в солому дітлахів і котися до Сибіру на муки й на смерть... отож тоді я припадкове підстеріг, як товариш Непийвода проводжав виселенців на санях засклілим поглядом, а зуби мав стиснуті, а кулаки мав сціплені, і я чомусь уявив собі, що він у цю хвилину поливає й поливає цих людей, що їх повезли до Сибіру, і нас, які в селі зосталися, скорострільним вогнем... і було йому з цього поливання втішно, бо коли похорони оті сибірські зникли за селом і дзвінки на хомутах заніміли, Непийвода засміявся і махнув рукою, як шаблею рубанув... і тут же, мовби мав очі ззаду й збоку, вловив, що я за ним спостерігаю, поманив мене гачком пальця. Діялося це посеред села, коло читальні, стояв там не я один, цілий гурт новоспечених колгоспників там гло-тився, однак він поманив пальцем тільки мене.

— Слухайте, товаришу-брате Ваню, — промовив він привітно й ледве чутно. Очі його сіяли, а лице — немовби 'го змастили смальцем. — Маю враження, що чимсь я тобі не сподобався... що начебто, як ворог, за мною підглядаєш? — Слова були погрозливі, а уста усміхнені. Це був зовсім не той Непийвода, якого я спостерігав перед хвилиною: стояв переді мною добродушний козарлюга в білому кожушку і в портупеях. Високий, статечний — хоч малюй з нього козака.

А я мимохіть від нього відсахнувся, я таки зачув у його словах погрозу і... злякався, і з переляку лепетав, що, навпаки, дуже він мені подобається, люблю, бігме таких чоловіків, таких типових українців, ми, галичани, зроду присадкуваті, ноги постирали об каміння, а бесіда наша покалічена польщизною, а душі наші — хитрі й кручені, як лисячі нори.

Щось таке немудре плів я язиком. Непийвода милостиво, як дітвака, попліскував мене по плечу, все ще не гасячи посмішки.

— Ну-ну, товаришу, ми цих хитрих галичан перекуємо на простодушних і щирих. Чи нам довго? Ось побачиш, — пообіцяв.

Непийвода казав правду: перековка почалася відразу після виборів до Українських Народних зборів у Львові десь у жовтні. Спершу, немов на сміх, заарештували, щоб не були дуже мудрі, п'ятьох сільських комуністів, які за Польщі сиділи по Йванових хатах за свій комунізм, потім узяли голову читальні Бойчука, бібліотекаря Митришина, Василя Жираківського й Дмитра Василюка — обидва хлопці вчилися у Львові на правників; арештовані нібито були ворогами нової совіцької влади і мали супроти неї злі наміри.

Я особисто, простий рільник і навіть член колгоспу, до ніякого гріха не почувався, навіть гадки не мав, що й мене можуть причислити до ворогів... не мав гадки, добродію мій Василю, до того моменту, поки Непийвода не поплескав мене по плечу: він запримітив, що я підглянув його справжнє лице і що душа його покусана скаженим псом, а йому розходилося до пори й до часу не показувати ратиці... ая, грав роль доброчина, який у будень і в свято лише сушив собі голову, як би швидше ввести бідного галичанина до раю.

Коли рано-вранці двадцять другого червня сорок першого року Гітлєр збомбардував летовище в Бистричанах, а по селах покотилася чутка, що тієї ж ночі німецькі літаки скинули на парашутах у лісах і полях диверсантів, то енкаведисти подуріли: в Рогачі заарештували майже всіх професорів колишньої гімназії, а також понад тридцять гімназисток — сімнадцятирічних пуп'янків; у селах забирали священиків, хлопців і дівчат, які колись в читальнях ставили вистави, читали газети й книжки; про всіх них казали, що то германські шпійони, що вони в запіллю гострять ножі на радянську владу. Полювання на людей чинили ночами, пітьма їм помагала... вони були кревняками пітьми, рідними її дітьми; пітьма ними комашилася, немов голодними щурами, що винюхували поживу. Ніхто не був певний, що сеї ночі по нього не прийдуть, я теж потерпав, дарма що не почувався винним; а ще думалося мені, наївному, що мусили бути підстави для арештів: може, німці декого підкупили, щоб зривали мости й сіяти паніку, може, арештовані чимсь іншим завинили, бо на мій хлопський розум ніхто не має права хапати першого-ліпшого лише через те, що почалася війна. Адже це були, так сказати, радянські люди, десь там на заході, де фронт, армія ніби грудьми цих людей від німоти боронить, а тут цих людей, енкаведе пакує до арештів.

Моя мудра Параска радила, щоб я уступився з дому, перебув біду у лісі або у житах, але я жінку не слухав, почувався, прецінь, чистим, як ангел, чого маю втікати від жони і дітей?

Вони таки прийшли...

Ми ще з Парасею не лягали, чипіли на лаві, погасивши лампу. Ніч випала глуха, темна, але не тиха, ні — вили пси, і здавалося, що пси роздирали ніч на кавалки. Хлопці наші Григор і зовсім малий пуцьвірок Митро (Параска вродила 'го на Різдво) спали, янголами заколисані, а ми обоє стерегли їх сон і своїми очима бачили, як насувається, підступає до нас біда; кров замерзала від передчуття тривоги, я був готовий виповзти через задні двері з хати, з цього непевного човна, котрий чимраз більше розгойдувався, і порачкувати поза городами у вільшину, заритися там у купу нарубаного ріщя, але було вже пізно: перед вікнами, на причілку й за хатою хапливо, як чорні спалахи, метнулися тіні, а у вікно легко постукали:

«Відчини, Ваню, це я, Непийвода» — почув я знайомий голос, і обруч страху, що раптом стиснув мою голову, зсунувся, тріснув, і я полегшено зітхнув. Непийвода й раніше, до початку війни, вечорами заходив до мене повечеряти й по-панібратському побалакати або ж просився на нічліг, бо часом засиджувався в сільській канцелярії допізна і не хотів уночі гнати коней до Рогача.

— Хай моя Таня, — говорив бувало про свою молоду дружину — вчительку в райцентрі, — сьогодні сама лягає у холодну постіль. Громадські справи на першому місці, а жінка й діти — то вже потому.

— Ну-ну, то ще не знати, що головне, — сперечалася з ним моя Парася.

І Непийвода безпомічно розводив руками; і такий сердечний був, такий м'який, що я геть чисто забував про колись підглянуті його білі, мов зі скла литі, очі й зціплені зуби, й стиснуті кулаки... кулаками він немов натискав на гашетку кулемета, розстрілюючи тих, яких везли в Сибір, і тих, що ще в Черчені лишилися.

Тієї арештантської ночі я впустив Непийводу до хати без зайвих слів. Намацав на припічку сірник, щоб засвітити лампу, а жінка метнулася завішувати веретами вікна.

— Не треба, нічого не треба, — промовив без погрози Непийвода. — Нема часу. Збирайся, Ваню... І не ризикуй: хата обступлена бійцями. — Він, певно, помітив, що я інстинктивно зробив крок до вікна, готовий скочити в ніч.

— Куди ви його? — схлипувала Параска. В одній лише сорочці, вона світилася білизною, і здавалося, що було від неї ясно; Параска стояла на порозі, розпростерши руки на одвірки, і цим немовби хотіла мене оборонити, не пустити в невідоме, що ощетинилося штиками. — Діти ж у нас дрібні. Та й він, Іван, нічим перед ніким не завинив.

— Ну да, — обізвався упівголоса Непийвода, — чи я не знаю, що Ваня не винен, у нічому не замішаний? Я за нього ручаюсь. Але... дещо треба вияснити. Такий наказ. Вранці, Параско Петрівно, він повернеться. Вірите мені?

Облесливо говорив, а в руці тримав наган, я ніяк не міг сполучити облесливі слова з його наганом і москалями, що обступили хату, немов вороже гніздо.

Я хотів вірити Непийводі, що й справді треба тільки щось уточнити, я сам себе заколисував, це була моя надія... а серце билося в ребра, і плив у жилах страх, і цокотіли, як на морозі, зуби. Параска жіночим своїм нюхом, відчуваючи мій стан, обняла за плечі й сказала:

— Одягайся, Іванку. Все буде гаразд... все буде... — повторила молитовне й ці два слова справді замінили їй цілу молитву: Господи, змилосердися над нами, не дай пропасти.

Поки я одягався, Параска тим часом збирала в пошивку білизну, куриво, кусень солонини й цілий боханець хліба. Ой ні, добродію мій Василю, жінка ні на півнігтя не повірила Непийводі, «для вияснення» не потрібно було нападати на хату серед ночі, оточувати її, а в руці, ховаючи позад себе, стискати готовий до стрілу револьвер.

Перед ворітьми замість легкої брички, на якій звичайно наїздив до Черчена товариш Непийвода, стояв глибокий драбинястий віз із вставленими заденками, немовби чубарик, який сидів попереду на м'якому «сидзені», наготувася в поле за картоплею. Коні, чорні, як тіні, дрімали, низько поспускавши голови. Драбини були напхані сіном; мені наказали лягти в сіно горілиць, ще й зверху майже з головою перетертого сіна накидали, два чубарики, мовчазні, гейби їм повідрізали язики, всілися на мої ноги, два спереду стерегли мої руки й голову. Штики проколювали темряву, як гниле яблуко. Непийвода сів поруч із візником. Ми рушили. Я спробував бодай розсунути потеруху з лиця й підняти голову, щоб спитати, пощо аж так секретно мене везти до криміналу, завтра Черчен і так про все дізнається. Замість відповіді москаль ударив мене кольбою в лице.

Я сховав обличчя в сіно й, неначе зійшовши з розуму, реготався з самого себе, з своєї віри у власну безневинність, з чистої української мови Непийводи, яка так мені подобалася, з чотирьох без'язиких чубариків, що стерегли мене, мов бозна-якого злочинця; і ще сміявся я богохульно з Господа Бога, що дарує мені милостиво дорогу до криміналу, дарує темну ніч і віз, що підскакує на шутрованій дорозі; а ще вирегочувався я з того вересневого золотого дня тридцять дев'ятого року, коли на танку під вітальною брамою перебраною українською мовою промовляв до нас, черченців, товариш Непийвода; він тоді простягнув уперед праву руку й розпростер долоню... і розпростертою долонею засівав нас волею, добром, землею, Україною. Після промови Черчен обсипав його квіттям і зерном, а дівки його цілували...

Я теж тоді його цілував.

А тепер з своїм утробним стриманим сміхом, стогоном і плачем я нічого не міг зробити, це напало на мене, як раптовий біль.

— Закрий хавку, Слободян, — обернувся до мене Непийвода. — Ти ще заплачеш... — пригрозив.

— Не тепер мені треба плакати, а тоді... тоді, коли я вас поцілував... коли я вам повірив, — відповів йому.

Новий удар кольби... і другий, і третій загнали мене у глухий кут, я отямився тільки у в'язничній камері.

У Рогачі до тридцять дев'ятого року тюрми як такої не було, австрійська, а згодом — польська поліція обходилися заґратованою пивницею таки під будинком повітової команди поліції, а більших злочинців відправляли до Бистричан, Дрогобича або й до Львова. Брати із-за Збруча не задовольнилися примітивною буцигарнею, вони потребували розмаху й простору — під тюрму був нашвидкуруч обладнаний кляш-тор кармеліток із костьолом посередині й високими мурами навколо. Не знаю, куди нові ґазди подівали польських монахинь: чи їх розстріляли, чи вивезли до Сибіру, чи жінки безборонне розбрелися поміж людьми, але назва їхнього ордену припечаталася до тюрми, й дотепер, добродію мій Василю, слово «Кармеліти» означає у нашому краї тортури і смерть. Недурно ж зродилося страшне прокляття, може, чули-сьте: «Аби тебе Кармеліта взяла».

В камері було нас в'язнів із п'ятдесят, зрештою, хто міг нас порахувати, коли ми стояли, заплішені тісно, як сірники в коробці, один попри одного. Ми варилися в густій задушливій спекоті, ціла камера від підлоги до стелі, немов кам'яна чаша, була налита потом, що спливав із нас брудними потоками, ми стояли мокрі до останнього рубчика; і ще камера була начинена калом, бо про ніякий кібель не було й мови, про ніщо людське там не було мови; там трупно, до блювоти смерділо свіжою кров'ю; кров чавкала на долівці під нашими ногами. Поміж живими тут і там, попідпирувані нашими грудьми й плечима, стирчали посинілі мерці з очима, що повилазили з орбіт, з чорними ямами ротів — вони задихнулися від недостачі повітря. Ми всі задихалися, і всім чорніло в очах, і всі ми бачили подзьобані кулями стіни, і всі знали, що ми, кинуті у цю камеру, тимчасові, до нас іще, певно, до опівночі стояли інші арештовані, вони були й пішли, щоб більше сюди не повернутись; хтось із них, учорашніх чи позавчорашніх, кров'ю великими літерами написав на стіні: «Нас усіх тут убили. Борітеся! ». Ми читали кривавий напис, який теж був розстріляли — по ньому прострочили кулеметною чергою, куля попри кулю, але про супротив ніхто не думав, ми були приголомшені страхом й отупіли від сопуху й тісняви, де тут могла зродитися думка про якусь боротьбу, коли живі стояли поруч із мерцями. Чим мали розколоти товстезні мури й розбити залізом ковані двері? Тут навіть слово вмирало, як вішальник у зашморгу, заледве викотившись з горла. У камері було чути лише передсмертне хропіння й де-не-де, немов із під землі, зрідка виринав стогін або ж поверх нашого натужного дихання, що зливалося в суцільну хрипливу хвилю, хтось розпачливо посилав благання до Бога... пускав до Бога вутлий човник, що відразу тонув у сукровиці. Нас ніхто не чув: ні Бог, ні енкаведисти за дверима, ні сотні в'язнів, що душилися в інших камерах, про нас, здавалося, усі забули або ж просто ще не надійшла наша черга вмирати. Чи, може, над нами змилосердяться? То, може, очікуємо черги на помилування?

А чом би й ні?

Повірте, добродію мій Василю, навіть там, на дні пекла, звідки не було виходу, ми сподівалися порятунку: може, нас випустять на волю, бо ж ми арештовані помилково... може, надлетять німецькі літаки, розбомблять Кармеліту, й ми порозтікаємося... може, німецькі війська захоплять Рогач ще до того, поки енкаведисти нас розстріляють?

Посеред дня чи десь за мурами Кармеліти на подвір'ї або й у самих мурах, у їхніх нутрощах, загуркотів потужний мотор; ми дивилися один одному у вічі... і мертвим теж дивилися у вічі й запитували мовчки, що означає цей гуркіт. Господи, питалися, а кожен однак здогадувався, що цей гуркіт означає. Чи ми самі себе обдурювали, чи не хотіли вірити у призначення мотора, чи сподівалися, що мотор підніме Кармеліту, як дирижабль, попід хмари й вивезе поза мури на волю, аж поки хтось тверезий не промовив:

— То нас розстрілюють, браття.

І враз у камері стало тихо, ніхто не харчав, не сопів, не молився, усі завмерли, надслуховуючи, одначе, нічого ми не почули, бо чи поглухли від страху, чи загрубі були монастирські мури, чи той мотор страхітливий був звичайним трактором, що оре десь стерню.

Але ж нема ще стерні, ще не почалися жнива...

Не почалися?

Раптом клацнули двері, й на поріг з кулеметом у руках став присадкуватий косоокий червоноармієць, який весело-радісно посміхався, а за його плечима виросли ще два чубарики з рушницями напоготові — дула й штики впилися у нас, готові прострочити й простромити наші груди.

Ми хитнулися назад.

Нас усіх пронизала думка: настала остання година.

Але косоокий енкаведист крикнув тоненько:

— Слободян єсть?! Слободян, виходь!

Господи, та це ж викликають мене! Мене? І більше нікого? Я міг не обізватися, хто б мене знайшов серед мертвих мерців, серед мерців живих, серед каламутного сопуху, але я таки обізвався, шибнуло в голові радісне: Чи мо', випустять?

Дивовижно, але спресовані тіла стиснулись ще тісніше — дали мені дорогу — тісний прохід, у який я пропхався до дверей. Енкаведисти тут же кинули мені на голову мішок, котрийсь з них тицьнув дулом у поперек:

— Іди.

Мене вхопили кріпко попід руки й повели; я пробував уявити дорогу, якою мене вели: якісь сходи, коридори, двері, знову сходи — і чомусь мені уявилося, що ведуть мене в нутрощах велетенського дзвона, що крисами своїми увігнався глибоко в землю, прикривши від людського ока Кармеліту; а в тому дзвоні розщибаються крики й стогони і раз-по-раз лунають постріли, і працює, двигтить потужно мотор; постріли й двигтіння мотора, здавалося, розколюють той дзвін... а чи мою бідну голову розколювали на дрібненькі трісочки.

Врешті вштовхнули мене в якісь двері й здерли з голови мішок. В лице немилосердно, як полум'я, вдарило сонце. Кімната, куди мене завели, була простора й світла, троє вікон виходили в подвір'я, і якби не гуркіт мотора і грати на вікнах, то могло б здатися, що наглядачі вивели мене поза тюрму в зелений затишок.

Слідчий сидів за довжелезним столом якось боком, скоцюрбле-но і, підперши рукою щоку, задивився у вікно. Перед ним на столі не було ні паперу, ні пера, а тільки чорнів наган, стояла розпочата пляшка горілки й бляшаний кухоль. Коли ж він повернув до мене обличчя, то я упізнав Непийводу. Він наказав архангелам, що мене привели, вийти за двері, а мені показав на табуретку посеред кімнати.

— Ну, і як тобі, Слободяне, у нас мається? — спитав він весело, зубасто й стрельнув у мене білими невидимими очима.

— Та як можна матися, товаришу Непийвода, коли люди вмирають, задихаючись, стоячи, — наївно я перепитав. Він тут же зірвався з місця і, схопивши наган, підбіг до мене.

— Я тобі не товариш, сволото! — крикнув і замахнувся наганом. Але не вдарив. — А що здихають у камері, то... то куль менше витратимо. Так, менше куль...

— Таж не всі винні... — благав я, даремно на щось сподіваючись. — І я серед них.

— О ні, Слободяне, — промовив він і засміявся. — Ти серед тих, що винні. Хіба не ти на Великдень у тридцять дев'ятому році виспівував під церквою «Ше не вмерла Україна»? Думаєш, не знаємо? Нібито ніхто в Черчені не пам'ятає, що без тебе не обходився жодний читальняний, а отже — ворожий, націоналістичний шабаш: вистави, концерти, фестини. Ти скрізь співав, — кружляв навколо мене Непийвода. Був п'яний; був білий, як папір.

— Так, я співав скрізь, — не став я відмовлятися. — Мав я голос, що тут такого? Не було у цьому ні політики, ні зиску ніякого.

Він аж зупинився у своєму кружлянні; він дулом револьвера різко вдарив мене в підборіддя, аж клацнули зуби.

— Це і є контрреволюція, гад! Ти собі міркуєш, що контрреволюція — це тільки постріли в спину більшовиків чи таємна змова проти радянської влади? Контрреволюція — це і твій спів, яким ти засівав у душі кукіль... ворожість засівав проти нас. Розумієш?

— І що мені за це буде? — навіщось спитав я.

— Нічого такого, — знову засміявся. — Розстріляють. — Непийвода хлюпнув у бляшанку горілки й одним духом випив.

Не можу похвалитися, добродію мій Василю, що був-єм героєм і спокійно вислухав смертний вирок. На якусь мить потемніло в очах, канцелярія з довжелезним столом, сам слідчий Непийвода, голі білі стіни, високі заґратовані вікна крутнулися вправо-вліво, немов у шаленому танці, й круто полетіли в безодню. Спам'ятав мене Непийвода, який бризнув горілкою в лице.

— Ти слабак, Слободяне, — посмішковувався слідчий і посторцував мене на табуретці. — Смерті боїшся... всі ви боїтесь смерті, тремтите, як зайці, а проте, смерті не минути. Нікому, — сказав, як припечатав. Одначе поглядав на мене без злості, навіть співчутливо. Був блідий, зарослий. Козацький вус звисав донизу мокрий, запльований.

— Але ж повинен бути суд, — я ще на щось сподівався. — Він розбереться по правді. — Мені хотілося жити; я хотів вірити у справедливість совіцького суду. Най дадуть десять років, чи й двадцять, най буде Сибір — тільки б жити.

— Ти забув, що йде війна, Слободяне. Німці нині-завтра тут будуть.

— То й випустіть нас... мене випустіть, — просився я, як дитина.

Він крутив головою.

— Дуже ти мудрий, Слободяне. Хіба можна випустити на волю ворога... завтра ворог ударить тобі в спину. Ти ж фашистів чекаєш... ви всі западенці очікуєте Гітлєра, як месії. Хіба ні? Ви продажні шкури... всіх... всіх вас викосити до ноги. — Непийвода був п'яний, але говорив тверезо, розсудливо. Я не бачив на його довгообразому вусатому лиці затаєної ненависті, яку колись був випадково підглянув, страшними були тільки його очі — білі, невидющі, немов литі зі скла.

— Навіщо ж ви нас визволили, коли через півтора року усіх треба викосити? — запитав я Непийводу. Смішний я був і дурний. Очевидно, підсвідоме розтягував час, мені здавалося, що коли скінчиться наша бесіда, то й настане кінець моєму життю.

— Ми визволяли з надією, що вас посортуємо: кого — направо, кого — наліво... кого — на перековку, а кого — козам роги випрямляти. — На губах під вусом синіла, як отруйна поганка, прихована посмішка. Він знову плеснув у бляшанку горілки й ковтнув її одним духом. Виглядало, що його мучила спрага.

— Ми вас зустрічали як братів... — зустрічали Велику Україну, що взяла нас під своє крило. А ви «кого — направо, а кого — наліво». Ось ви — українець, так, з вас образи козацькі малювати, а кажете: українців, нас тобто, треба викосити машінгвером. Невже вам не шкода моїх дітей? — Ні, я таки не був при своєму розумі... який тут розум, якщо пробував достукатися до його серця.

— Ну, по-перше, чоловіче, від мене це не залежить: дати тобі волю чи залишити тут. Ти, Слободяне, занесений у список, і лише куля з нього тебе викреслить. По-друге, ти ж бо знаєш: нема для нас, комуністів, значення, чи ти українець, чи мордвин, чи єврей... національність — річ другорядна. На чільному місці — інтернаціональне братство людей.

— Яке братство! — вигукнув я розпачливо, — Коли невинні люди душаться у камері... і ніхто, ніхто їх не питає: вороги вони чи брати?

— Якщо вони тут, то вороги, — знову посміхнувся Не'пийвода, і посмішка його ніяк не поєднувалася зі словами. І тоді я зрозумів, що добродушне його розхмеліле обличчя, блідо-синя усмішка, урівноважений, навіть товариський тон — то лише маска, то лише вистава, призначення якої я ще не знав.

— А коли й вороги, то хіба не належить поводитися з ними по-людському, по-християнському? — продовжував я сперечатися. Один Бог святий знає для чого це я робив.

— Ми не християни, — відразу відповів Непийвода, — ми не заражені якимсь там милосердям... милосердя нам заважає в дорозі до високої мети. Ми мусимо бути жорстокими... добро треба утверджувати насильством. Такий закон, Слободяне. Класового ворога треба знищувати скрізь і всюди, як скаженого пса. Так було, так є і так буде, особливо у воєнний час... особливо тут, у Галичині, де ворог причаївся майже у кожній душечці, і в твоїй душі, Слободяне, теж. — Ні, він і тепер не кричав, не гатив кулаками по столу, він весело міряв мене очима, що знову ожили й очистились від білого скла, але якраз його веселість і розсудливість мене лякали більше, ніж би він на мене кричав чи навіть мордував. Під його веселим поглядом я скручувався, немов обгорілий листок... це страх мене випалював, і я иовзав, як черв'як, десь у ницих безоднях, де панувала суцільна пітьма і безкрайня смердюча твань. Непийвода помітив мій стан, бо задоволене розлігся у своєму м'якому фотелі й, потягуючи цигарку, позирав на мене насмішкувато. Йому подобався мій страх... мій жах, моє повзання в блювотинні, він панував наді мною, як хотів, і я нічого не міг з собою зробити, не міг себе перебороти, я, прецінь, не був героєм, у мене вдома плакали дрібні діти, я ще не нажився з молодою жінкою, я боявся смерті. Це так природно, добродію мій Василю.

Попри страх, що виріс попід хмари, кільчилося в мені кволе зеренце надії на чудо, на Боже милосердя, на щасливий трафунок, на доброту людську. Тому я спитав Непийводу:

— Певно ж, не для смерті ви наказали мене сюди привести, правда? Я міг і в камері вмерти... там просто вмерти від нестачі повітря.

Він згідливо кивав головою.

— Ну, звичайно, не для смерті. — Зважив на долоні револьвер, потім прицілився мені в обличчя. Бавився. — Але й не для життя, Слободяне. Я дуже стомився, Слободяне. Наша мила розмова, вважай, мій відпочинок, маленьке відпруження, як кажуть галичани. Крім того, мусить охолонути мій револьвер... та й патрони скінчилися. Ні одного. — Він прицілився мені в груди й натиснув на цінгель. У револьвері сухо клацнуло. — Бачиш, навіть вбити тебе по блату не можу, — бідкався. Револьвер жбурнув на стіл. Очевидно, це не був жарт, Непийвода говорив цілком поважно й навіть сумовито, він й справді сумував, що не може мене застрелити. — Але це зроблять інші, — додав відразу, себе розраджуючи. Підвівся з крісла й почав туди-сюди спацерувати попри вікна. — Хіба не чуєш: скрізь стріляють? Кожен має роботу — і бійці, і командири. Такий наказ. Прислухайся. Слухай нашу ненависть, чорт забирай. Ну, чуєш? А тепер підійди до вікна, я тобі картинку покажу... картинка що треба. Придивись добре. Запам'ятай. Повернешся до камери — розкажи про побачене всім, хто ще там живий. Розкажи-но, що ми не знаємо пощади. Нехай ждуть щомиті смерті, нехай страх скручує їм кишки — по них прийдуть. Це і є, Слободяне, суд над класовим ворогом... суд очікуванням. То як тобі, Слободяне, сподобався мій задум... мій суд, а може — театр. Ну, ну, прошу до вікна.

Я із свого місця, з табурета не рушався, я прилип до нього, аж поки Непийвода не підштовхнув до вікна; він рвучко розсунув білу фіранку... з-поза фіранки, із-поза ґрат відкрилося чотирокутне тюремне подвір'я із костьолом посередині. Власне, спершу я побачив ряд вікон із приробленими бляшаними дашками, щоб люди в криміналі не вловили оком сонця, а вже потім — облуплений старий костьол, а біля нього — свіжовикопаний рів, що був, мабуть, довгий на двадцять — двадцять п'ять метрів; поряд другий рів був уже засипаний, на ньому кілька чубариків у рогатих шапках укладали кам'яні плити, що ними було устелене ціле подвір'я. Чогось так сталося, так мусило статися, що власне оці рови я першими запримітив, а вже потім, добродію мій Василю, розкрилося переді мною пекло: з кількох тюремних дверей чубарики волочили хто за обидві ноги, хто — за одну, хто за руку, хто — за якусь одежину, хто — за жіночі коси... волокли отак постріляних; волочіння було поспішне, чорти в рогатих шапках квапилися чимдуж доволікти трупа до ями. Тут два інші рогаті підхоплювали мерця за руки й за ноги й скидали в рів. Робота ця пекельна, нелюдська, страшна тривала, як мені здавалося, в тиші... було в мене враження, що я оглух, що потонув у крові лагідний літній день з рядами стерезних лип у розлогому тюремному дворі, й оглухли, захлинулися у червоній палючій тиші хрести на костьольних шпилях; кривава тиша хлюпала хвилями об мури в'язниці і глушила всі живі звуки. Так мені здавалося; я навіть здивувався, коли до мене обізвався Непийвода, що чую його голос.

— То як тобі подобається наш суд, пане Слободяне? — запитував він глумливо. Звичайні, здавалось би, слова, а вони, як сокирою розкололи навпіл тишу, і в мої вуха полилося рівномірне двигтіння моторів; і тільки тепер, як щось другорядне, я помітив під липами два величезні тракторища, що гуркотом своїм затопили тюремне подвір'я, і якраз їхнє безперестанне тарахкотіння й було тюремною тишею, це я тепер зрозумів; я не міг тільки зрозуміти високого, в півтори людського зросту чубарика, розпатланого й розлейбаного, без паска, який нипав окруж тракторів, тримаючи в руках ланцюг... і той ланцюг він то натягував, то відпускав; я не міг сам собі повірити, немовби побачене було найважливішим з усього, що тільки мені відкрилося: чубарик був прикований до трактора. Я аж притиснувся лобом до ґрат, намагаючись перевірити свій здогад; я поглядом, мабуть, перепитав Непийводу про червоноармійця на ланцюгу, бо він охоче пояснив:

— Так, боєць той, Чернишов його прізвище, прикутий. Уяви, він сам попросив, щоб його прикували, щоб припадком не здрейфив, щоб не втік від тракторів, бо мотори тільки він один серед нас знає. І так він ходить... і поборює, глушить смерть, постріли, як ти, мабуть, здогадався, уже котрий день... ходить і співає, що виходить на берег Катюша, на високий берег, на крутий. Тобі страшно, Слободяне, від цього кіна, від побаченого? — Непийвода хапнув мене за плечі й повернув лицем до себе. Ні, тепер його чорноброве вусате обличчя не маскувалося байдужою добродушністю чи навіть пригашеною цинічною посмішкою: очі блимали в глибоких синіх ямах білим невидющим вогнем, а зуби вилізли хижо з-під вусів.

Одначе я його не боявся; мене пеленала тупа й покірлива приреченість; мені баглося впасти тут на місці й заснути або й вмерти... мені однаково смерті не минути... не минути, тепер я у цьому переконався; я теж утопився в гуркітливій тракторній тиші, захлинувся нею, і було мені байдуже, що Непийвода, немовби сказившись від мого мовчання і моєї тупості, бив мене руків'ям револьвера по лиці, кров заливала очі, я випльовував зуби; і байдуже мені було, хочете вірте, добродію мій Василю, а хочете — не вірте, коли Непийвода гримнув мною об підлогу і місив чобітьми як хотів, я був поза межами болю; мені у вухах чомусь бриніла й бриніла співанка про Катюшу, що виходила на високий крутий берег.

Очевидно, від баченого й почутого я сходив із розуму; а може, таким способом душа моя боронилася бо коли рогаті чорти, покликані з коридора, посторцували мене на ноги і я утер від крові лице, Непийвода, віддихуючись, поглядав на мене здивовано, немовби побачив уперше.

— Овва, Слободяне, ти одначе твердий, — похвалив... і похвалу жадібно запив горілкою. — Слухай, невже тобі не страшно? Невже ти нічого мені не скажеш? — Він очікував якоїсь відповіді; а я й понині не можу собі розтлумачити затіяну ним забаву зі мною. Невже це був для нього тільки театр, півгодинний відпочинок, очікування, поки остине дуло револьвера й поки принесуть нову пачку куль?

Я йому таки відповів, що, очевидно, страх, немов іржавий обруч, має свою межу міцності, котроїсь хвилі він тріскає... людина не може пережити більше, ніж це їй відпущено Богом. Я уже не живу, козацький сину Непийводо, мене вже нема, я уже забув усі співанки, окрім тієї, де Катюша виходить на високий, крутий берег.

Так, я вже не живу...

Тепер він реготався, як учора я реготався на возі, він тішився з мого безумства, з моєї резиґнації; він думав, що домігся свого, що малим коштом зламав мене, і наказав конвоїрам відвести мене назад у сорок другу камеру.

— Поживи там... поживеш там, Слободяне, до вечора чи до ранку, хіба я знаю, скільки твоїм Богом відпущено ще життя... і хоч ти затинаєшся, а таки розкажеш їм, там у камері, про бачене тут і почуте. Їх усіх і тебе з ними те саме чекає. Вони, дурні, марно на щось сподіваються, хоч сподівання їхнє закономірне, Слободяне, кажуть, що останньою вмирає надія. Ти оповіддю своєю їх убиватимеш наперед. Утямив? Ти єсть щуроїд поміж щурами — таке твоє призначення. Вони будуть казитися від страху, дертися на стіни, мочитися в штани, а я тебе тим часом, Слободяне, переведу в другу камеру, в третю. По знайомству, рахуй, по блату продовжу тобі життя.

Отак промовляв до мене на прощання товариш Непийвода; він знову був спокійний, усміхнений, не залишилось ні крихітки з його недавнього лютого сказу. Лише очі поблимували білим неживим вогнем, і я подумав, що в личині Непийводи таки сидить диявол. Усі, мабуть, тут дияволи... й оці в рогатих зіркастих шапках, що ведуть мене попід руки, й оті, що на подвір'ї волочать, як падлину, постріляних до ями, й оті невидимі, що ставлять в'язнів до стінки... до стінки... до стінки. Лише, мабуть, прикований до трактора чубарик має людську душу, бо диявола непотрібно було б заковувати в ланци, серед мук і крові вони почуваються, як щупаки в саджавці: добре їм серед мук, солодко, розкішне, лише горілку їм достарчуй.

І ще тільки один Господь Бог знає, про що я думав, коли чубарики вели мене з мішком на голові до сорок другої камери; ще, очевидно, снувалися і рвалися на клапті, як гниле канцур'я, думки про диявольську потребу енкаведистів насолоджуватися новими тортурами: мало їм розстрілів, довжелезних ровів із трупами, мало їм розлитої крові на кам'яних плитах, мало їм знущань на допитах; товаришеві Непийводі забаглось іще тортурувати, виїдати страхом людські душі: отак вам буде... отак ллється ваша кров... отак вас будуть волочити за ноги... отак будете снопами лежати. І не хтось інший, а таки я сам був призначений виїдати страхом душі побратимів... я був призначений стати щуроїдом.

Господи, просив я у Бога, вирви у мене язик.

І попервах, як опинився я у сорок другій камері. Бог помагав мені в мовчанні, дарма, що люди в'одно мене випитували, як повелося на допиті... і ще допитувалися, що усіх нас чекає, невже усік нас очікує куля, гей, та не може бути, щоб стріляли без суду, без розбору, не може такого бути, щоб над тюрмою верховодила зграя п'яних катюг.

Дивно було це слухати, бо ми в камері теж вмирали без суду й навіть без кулі; повітря було, як драглі, кожне слово коштувало зусиль, але друзі мої знову й знову допитувалися, випрошували відповідь, вимолювали надію, а я заклято мовчав... а я, бігме, плакав без сліз, зціпивши зуби; я їх жалів; я бачив, як нас, постріляних, волочили по камінні, як наша кров текла струмками.

Хай вони поки що цього не знають, хай надіються. Я знову стояв плече-о-плече з своїми побратимами і ротом ловив, як риба на березі, повітря; і знову то тут, то там хрипіли й вмирали стоячи люди, мертвих між нами було вже, мабуть, декілька десятків, переважно старих і хворих.

А ми, смішні, боялися розстрілів...

Так тривало до вечора; до ранку напевно у сорок другій камері не залишиться ні однієї живої душі; зайвим було лякати когось завтрашньою смертю чи тортурами; смерть стояла серед нас; і не треба надаремно витрачати кулі. А все ж камера не втрачала надії; хтось богомільний, може, й священик, почав голосно проказувати «Отченаш», за ним уторив другий голос, і третій, і четвертий... і ціла камера, живі із мертвими волали до Господа за поміччю; молитва-волання врешті-решт звелася до двох-трьох слів: «Господи, спаси й сохрани! Господи, зглянься над нами! »

Не знаю, добродію мій Василю, як то сталося, що я не витримав: чи то розпачливе волання до Бога урвало моє терпіння, чи трупний сморід і пекельна духота отруїли мою свідомість, чи втрачав я розум під палючим світлом трьох електричних ліхтарів, що звисали із склепінчастої стелі... досить того, що я крикнув: «Нам, браття, не буде милосердя ні від Бога, ні від енкаведистів. Тюрма наша — пекло на землі, а енкаведисти — дияволи. Там, на подвір'ї штабелі трупів, там земля сочиться кров'ю, там липи сохнуть, там колесує на ланцюзі, як пес, прикований Чернишов, який пильнує, щоб трактори тарахкотіли й глушили постріли й наші крики. Відкриваю вам мною побачене, браття, не задля того, щоб ви омертвіли від жаху, чого нам більше боятися, нас однаково очікує смерть або тут від задухи, або від кулі, або від тортур. Якщо ж однаково нам судилася смерть, то чи будемо її сумирно очікувати, чи не вдарити... чи не вдарити нам у двері. у стіни... вдарити плечима, руками, чобітьми, головами навіть — ударити — і, може, врятуємося.

Надію, зелений пагінець я посіяв у камері.

Гадаю, що навіть ви, мистці, добродію мій Василю, не спроможні собі уявити, що вчинилося у сорок другій камері... і ніколи ви не зможете намалювати товпище людей, живих і мертвих, які, злютувавшись в один гудзуватий кулак, ударили в двері, ударили й закричали щось відчайдушне, люте й предковічне, що пливло в крові... ударили раз, і вдруге, й втретє. Тоді двері раптом відчинилися, на порозі виросли чубарики, два з рушницями, а той третій, косоокий, — з кулеметом. «В чем дело?! » — тоненько запіяв косоокий і блиснув вишкіреними зубами. Ми не встигли ні відповісти, ні відсахнутися назад, ми були націлені, як таран, на двері, й косоокий умить це уловив. «Назад, мать вашу! », — верескнув злякано і в ту ж хвилину заговорив його кулемет. Правду кажучи, я пострілів не чув, вони втопилися, як каміння у воді, в наших грудях; а ще, може, я не чув пострілів тому, що скошені кулями люди падали не поодинці, а цілим мертвецьким валом; той вал повалив і мене, непоціленого, біля самого порога. Це був мій порятунок. Власне, мене порятував вибух, що гримнув могутньо десь поряд, немов водночас ударили десятки липневих громів. Тюрма наша аж хитнулася, десь задзвеніло скло, що вилетіло з вікон, і в ту ж мить кліпнули й погасли жарівки. Потім я довідався, що це була висаджена в повітря міська електрівня, але про це дізнався тільки я один, бо нікому, окрім мене, не вдалося вийти живим із сорок другої камери. Кулемет у руках косоокого на якусь секунду спантеличено замовк, лише на секунду, в наступну ж черги били одна за однією, кулеметові допомагали рушниці. Згодом вдарили три чи чотири гранати.

Уявляєте, добродію мій Василю, яка це була м'ясорубка. Я, скориставшись з темряви і з того, що з першими стрілами впав біля відчинених дверей, виповз із камери й попри стіну плазом посунувся кудись... а куди, й сам не знав, і не знав, навіщо повзу. Коридор, немов підземна нора, був залитий густою темрявою... в темряві металися, матюкаючись, енкаведисти, тут і там зблискували постріли, кожної хвилини могли наткнутися на мене... і таки натикалися, і били мене чобітьми попід ребра, але на підлозі я лежав не один, щокроку я намацував мертві тіла, я теж був нерухомий; я був для енкаведистів трупом.

І знову, коли минала небезпека, повз. В мене не було ні страху, що будь-який енкаведист і в пітьмі може всадити в мене кілька куль, в мене не жеврів навіть гранчик надії на порятунок, на втечу або ж принаймні на якийсь сховок; мене поки що виручали темрява й сум'яття в коридорі, паніка, але ж врешті-решт енкаведе собі присвітить, і що тоді? Втім, якщо чесно признатися, я не був тоді мислячою людиною, я був немовби звіриною, яка припадкове уникла загибелі й котра знала тепер тільки одне: втекти від куль і гранат, від сорок другої розстріляної камери; я заледве себе стримував, щоб не схопитися на рівні ноги й не побігти. Куди? Тоді ж, знову ж таки, як виполошена з-під межі звірина, пробував намацати в коридорі якусь шпарину, закуток, щоб туди закотитися й завмерти, але намацував лише стіни й залізні двері.

Двері й двері... А хвилини бігли, як схарапуджені коні, їх копита били мене в серце, а я повз позаду цих коней, немов пес із перебитими задніми ногами.

Бог мав мене у своїй опіці. Мої очі вже звикли до темряви, і я виразно помітив навпроти отвір, що чорнів, як брама до пекла; той чорний отвір виявився вузькою сходовою кліткою, що вела на горище. На моє щастя, й ковані грати, що перегороджували сходи нагору, й самі двері на горище були чомусь відчинені: тієї ночі їх ніхто не стеріг або просто в метушні про них забули. Через годину, опівночі, відкрилося мені, що незамкнуті двері не означали енкаведистську забудькуватість.

Та це буде через годину чи через дві, а тоді долонями, грудьми й навіть лицем я тамував кожну дерев'яну сходинку, що крикливо скрипіла; тепер воскресла у мені надія на порятунок, а разом із надією оживав страх; я знову ставав людиною, звірине первісне бажання просто втекти від небезпеки минулося, і, опинившись на горищі, я почав осмислювати ситуацію: тут можна переховатися... тут дах покритий черепицею... тут пахне волею.

Господи, як багато важить у нашому житті надія: іще я каменів посеред горища, надслуховуючи й озираючись, а душа моя вже випурхнула з-під тюремної стріхи й уже бігла нічними полями додому. «Ну-ну, — врешті я спохопився, — не кажи «гоп», поки не перескочив, ліпше-но запхайся, чоловіче, в глухий кут, замаскуйся чим можеш, принишкни, бо де гарантія, що через хвилину-дві сюди не навідається енкаведе!

Я метався наосліп по горищі, спотикаючись об дошки, поламані меблі, сінники, купи лахміття; і вже був готов заритися в те лахміття з головою, коли ж протяг, що війнув з-під даху, різко вдарив у лице трупним духом. Очевидно, я цьому не надав би значення, ціла Кармеліта млосно пахтіла розкопаною величезною могилою, якби моє уже нагострене пітьмою око не помітило біля димохідного «діда» штабель чогось білого... мовби штабель сувоїв полотна; білизна ця полотняна світилася на ціле горище... світилася й дивним чином, як усе страшне, вабила до себе.

Ні, добродію мій Василю, не були це ніякі сувої полотна, були це складені трупи... але трупи не тих постріляннх у камерах, до трупів я устиг звикнути, це були голі жінки. Я не мав сили відійти від них, начебто мені вже не треба було сховатися, мене спаралізувала оголена жіноча смерть. До цього часу я бачив смерть чоловічу — зарослу, грубу, спотворену, а тут палахкотіла в сірій темряві оголена жіноча білизна; і ніхто не міг мені відповісти, чому з жінок перед смертю здерли одежу, чому їх, мертвих, осоромлено? Невже спершу над ними збиткувалася тічка чубариків, а вже потім укорочували їм життя? Втім, хіба я забув, що над тюрмою панують рогаті з пекла?

Рогатим із пекла Сталін намалював на чолах червоні звізди й випустив поміж людей: веселіться, упивайтеся людською кров'ю, не бійтеся ні Бога, ні людей. Це ваш час, рогаті... Мене охопила лють... Мене охопила лють — і я нею тішився, вона означала, що я живу; лють пливла у моїй крові пекучим струменем, мені баглося збігти сходами в коридор, підстерегти в темряві енкаведиста з кулеметом... допастися до кулемета й сікти... й сікти на мак усякого рогатого, що потрапив під руку.

Порив мій, мушу признатися, був коротким, як постріл, бо не вмів я обходитися з кулеметом, якби навіть трапилася для цього. нагода. Надія на порятунок знову роз'ятрила страх, що був притупився, і злість моя знічено й присоромлено пригасла. Ніколи за цю страшну добу так не хотілося мені жити, як тоді, коли стояв коло штабеля мертвих жінок. Душа, тіло, кожна кровиночка в мені протестували проти смерті, проти думки, що отак буду лежати непорушне й без протесту, без жадань і навіть без болю, без права завтра знову побачити живий день; і отак буду лежати до самого Страшного Суду, який настане через тисячу чи через сотні тисяч літ.

Не дивуйтеся, добродію мій Василю, що тримаю в пам'яті, як зерно в жмені, кожну свою тодішню думку, порух, надію, страх, а може, й дихання; я тримаю в пам'яті, як на фотографії, самого себе тодішнього; так, не дивуйтеся, бо опісля не пам'ятаю у своєму житті такого дня, коли б я ту страшну ніч на тюремному горищі не згадував, не придивлявся до неї зблизька... я тую ніч неначе щодня поновлював на чистому папері, й вона з роками не блідла, а навпаки — ставала виразнішою. Так мені здається... а ще мені здається, що на місці утраченої, зблідлої риски, усохлого деревця я садив нову щепку і підливав її, щоб росла. Це був мій потаємний сад страждання — душа моя удень і вночі блукала у цьому саду й плакала, і лютувала, і бридко обльовувалася страхом, надслуховуючи постійно: а може, у старих енкаведистських списках таки залишилось нерозстріляним моє ім'я і завтрашньої ночі знову приїде по мене товариш Непийвода.

Поки я божеволів від страху й розпуки, чадіючи від трупного смороду, дерев'яні сходи заскрипіли, почулися голоси, й отвір дверей зблиснув червоно, немов розкрита паща тюремного смока. Я не мав часу на роздуми, метнувся поза штабель мерців, припав до них поруч і навіть, пам'ятаю, прикрився чиїмись довгими косами.

Із сховку виразно бачив, що на горище увійшло з ліхтарем п'ятеро енкаведистів, які штовхали поперед себе двох молоденьких дівчат; енкаведисти приходили сюди, очевидно, не перший раз, бо впевнено рушили в недалекий від мого сховку кут: тут мали розстелені коци, а обіч — високі свічники, що колись стояли у вівтарях; один із енкаведистів свічники позапалював, а три інші шматували на дівчатах одежу. П'ятий — низенький, присадкуватий, що мав голену голову, й вона виблискувала при свічниках, як мідна куля, стояв збоку й попахкував люлькою. Був, видно, командиром, бо мав на собі перехрещені ремені та ще й при боці ташку. Він водно підганяв чубариків:

— Ну, до дєла, товарищі. Ви заслужилі ето удовольствіє за рвеніє на службе. Только бистрєй, бистрєй, мать вашу. Очередь ждьот... другие тоже хотят мьоду. Начальство, черг побірай, здорово прідумало.

Солдати й без його понукань рвали скажено на дівчатах одежу. Одна з них, невеличка ростом, щупленька, з довгою косою, просилася, як могла, цілу молитву склала до енкаведистів: «Краще мене вбийте, солдатики, лебедики, краще киньте мене під чоботи й потопчіть мою молодість, як дрібен цвіт, але не збиткуйтеся над моєю честю, не оскверняйте душу, бо як я стану перед мамині очі, перед татові очі. А десь є суджений... »

Боже мій, Боже, хто слухав її квиління? Стояла перед рогатими гола-голісінька й затуляла, сердешня, долонями то вид, то груди, то лоно, а вони, регочучись, повалили її на коц, розпростерли й дівча уже ані не боронилося, ані не плакало, у дівчини, я знаю, замерзла душа.

Друга арештована була високою і дебелою, схожа на наймичку в доброго сільського ґазди, яка дні й ночі перемелювала, як кірат, ґаздівську роботу; вона не просилася у ворогів, а тільки відбивалася розпучливо руками й ногами, навіть — головою, і кусала своїх напасників, і плювала їм у вічі, і обзивала по-всякому, не вибираючи слів. Енкаведистів це ще більше розпалювало, двоє здоровенних биків лише постогнували й хрипіли, здирали з неї сукенку, вгризалися зубами в її перса, підламлювали їй ноги й кинули врешті на долівку, а вона далі виприскувала з-під них, аж поки той, що був у ременях, не вдарив її ззаду по голові чоботом. Дівчина зів'яла, стихла безборонне, а рогаті один за одним падали на неї...

Бачив я, добродію мій Василю, гидку цю наругу п'яної солдатні над арештованими дівчатами, які були, як потім я дізнався, гімназистками з Рогачівської жіночої гімназії, і чув задоволене енкаведистське сміхотиння, похабну їхню лайку, похвальбу; я не впускав свого ока з голомозгого їхнього командира, який чи то пильнував, щоб солдати задовольнили хіть, чи то потішався своїми нововинайденими тортурами над бідними жертвами. Всі, всі оті політруки, старші й молодші, комісари й командири, що панували над нами в Кармеліті, навперейми винаходили все нові над нами знущання.

Кажу, добродію мій Василю, «над нами», бо ніколи ні до, ні опісля не почував себе так близько й так дивовижно рідно покровненим із чужими начебто мені людьми, з тими, що вмерли в сопусі й від кулеметних черг у сорок другій камері, і з тими, що лежали вже в ровах коло костьолу, і з тими, що траплялися мені на підлозі в коридорі, і з цими розп'ятими під солдатами дівчатами; я був із ними всіма, моя кров перемішувалась по-побратимськи з їхньою і розливалася струмками на кам'яних плитах, мене боліли прострелені їхні груди, я лежав разом із ними на сонці й очікував свого погребения; усі їхні, живих і мертвих, стогони, волання, прокльони, молитви, послання мисленні родичам у міста й села вміщувалися й клекотали в моїй душі, усі болі були моїми, і, нишкнучи обіч трупів голих жінок, над якими теж, видно, збиткувалися, як над цими двома нинішніми, я думав, що коли, дасть Бог, виберуся звідси, то мені вистачить почерпнутого на ціле життя, а то й по смерті: десь у чистилищі буду тисячу років видобувати з душі передане мені закатованими у Рогачівській тюрмі й буду обпікатися чужими муками тисячу літ як своїми власними.

Покута це моя і потреба...

Можете назвати мене, добродію мій Василю, фільозофом, який на старість позбирав трохи розуму, а я собі міркую, що якраз замолоду в Кармеліті пройшов я вищі школи. Хто знає, як би прожив життя, коли б не перебув тих кілька літніх ночей у Рогачівському криміналі. Може, став би донощиком, що нашіптував би «органам» на своїх сусідів, може, записався б безбожником і скидав би з церков хрести (є серед нас і такі, аби гроші), може, зробився б партійним, щоб бути в колгоспі не фірманом, а бодай би бригадиром, може, був би зрадником і свого часу водив би (як деякі водили) енкаведистів по лісах, винюхуючи бандерівські схрони? Може, обікрав би сироту або зневажив би вдовицю? Господи, та хто знає, скільки б лишилося за мною лихої слави, ганьби, якби не кулемет в руках косоокого чубарика, якби не розпростерті при свічках оті білі дівчата під п'яними від похоті солдатами...

Мене, очевидно, можна назвати боягузом, останньою наволоччю, і я можливо, заслуговую на презирство, але, бачучи наругу над гімназистками, я не мав ні сили, ні відваги бодай ворухнути пальцем, щоб тих дівчат оборонити; я був розчавлений, немов черв'як, на якого наступили чоботом; я не відчував ні рук, ні ніг, не дихав, не чув свого серця, лише у розпухлій, здається, голові жила насторога: дивися, стеж за ними й не смій ні сплакнути, ні скрипнути зубом, і не смій зімліти, інакше — видаш себе. Хоч, щоправда, напливали на мене, як крига на ріці, моменти, коли хотілося вмерти, щоб не бачити, що діється на розстелених коцах, на яскраво, немов на глум, освітленій сатанинській сцені. Боже мій, чому я не осліп, чому я не оглух, чому я не вмер вчасно... чому було мені призначення бачити, як енкаведе підтягувало штани, а потім за наказом голомозого командира отій високій дівчині «за кару» забивали в лоно горілчану пляшку. Послухайте, ви можете це собі уявити? Ви можете повірити, що це робили люди? Я знаю, що трапляються серед нас поодинокі виродки, садисти із вивихнутим розумом, але щоб садистами були поспіль люди з державними знаками на чолі... Ви вчений чоловік, добродію мій Василю, але напевно в ніякій табулі від сотворения світу не вичитали, що десь у якійсь країні отак знущалися над жіночою плоттю.

Дівчина тільки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист сів задницею їй на обличчя, а ще інші тримали за руки й за ноги, тіло її билося в конвульсіях, гола його білизна спалахувала при свічках кривавим полум'ям. Врешті вона зімліла, бо стихла, а голомозий командир стрілив їй з револьвера просто в лице... і другій мучениці теж стрілив ув обличчя, потім солдати поволокли їх за коси до купи мерців.

На цьому сатанинські оргії не скінчилися: ще три чи чотири рази голомозий політрук засвічував на горищі вівтарні ліхтарі, іще знову й знову приводив він сюди арештованих дівчат і віддавав їх на розтерзання енкаведистам. Особисто він свої жертви не ґвалтував, він лише походжав, заклавши назад руки, попахкуючи своєю люлькою... і він лише командував кожного разу: «Ану, ребята, давайте за дєло. Ану, кто первий? Ану, дайте жизні сукам, щоб помнілі вас і на том свєтє. А етой по всему — бутилку между ног. І етой тоже бутилку. А етой отреж сіскі, Серьожа. А етой подсипте в манду битого стекла!.. » Так тривало до світанку...

На світанку умовкли на подвір'ї трактори, стихли постріли й крики. Було німотно, глухо, тюрма немовби спала безпробудним сном: всі мерці по-мертвецькому спали. Не знаю, як я зважився зрушитися зі свого сховку, певно, вділила мені відваги тиша. Я підкрався до дверей, потім спустився сходами й із-за одвірка виглянув на коридор. Ніде живої душі, лише трупи й трупи просто в коридорі... в камерах трупи лежали стосами попід стінами аж до стелі, постріляні вони були й порубані, в кого очі виколені, в кого животи розпорені, в кого сокирою поцюкані обличчя. Я ішов поміж ними один-єдиний живий, призначений Господом Богом бути єдиним свідком на Страшному Суді. Енкаведистів не було й сліду, повтікали поквапне, лише на подвір'ї лежав униз обличчям поцілений, мабуть, своїми в потилицю прикутий ланцюгами до трактора червоноармієць Чернишов.

Бог вивів мене за руку з тюремної брами і перехрестив на життя. Місто іще спало, ніхто й не сподівався, що «визволителі» дали драпака. Я один дибав містом і пси-приблуди чомусь від мене сахалися і скавуліли, як побиті, а якась бабуся, яка вигулькнула з провулка, глянула на мене, скрикнула й затулила обличчя фартухом. Мене, на-правду, можна було злякатися, я був увесь обкервавлений, зарослий, страшний від пережитого. Бабуся одначе таки спам'яталася й спитала мене чи з жалю, чи з цікавості: «Ти звідки йдеш, чоловіче? » Я їй відповів, що йду з того світу, з самого дна. «А чий ти будеш? З якого села? »

Я не відповів, промовчав. Навіщо щось знати старій жінці... і не тільки їй одній, а й рідній моїй дружині, моїм дітям, моїм сусідам. Світ, як колесо, крутиться повсякчасно, і хто гарантує, що завтра ті, які нині втекли, знову не появляться на колесі й, настромивши на мене штики, спитають:.

— Як то сталося, Слободяне, що тебе куля минула. Ану — збирайся. Настала твоя черга.

За містом у шуварах я упав без тями, без крапельки сили...

ЧАСТИНА П'ЯТА

⇐ Предыдущая 9 10 11 12 131415 16 17 18 Следующая ⇒