ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ

— Тепер, мабуть, буду ціле своє життя шукати мистця, який залишив по собі стінопис у церкві Святого Духа, — признався якось мені Василь Бережан. — Навіть тоді, коли уся стіна буде розчищена й будемо знати, що на ній намальовано... коли, може, десь у кутку знайдемо підпис і дізнаємося його ім'я — я однаково буду шукати.

— Хіба до цього часу ви не шукали? — відповів я запитанням. — Хіба мистецькі пошуки, як на мій хлопський розум, не є пошуками того, що вже було... хіба молоде деревце приймається на дикому грунті? Хіба, врешті, пошуки самого себе... ні, не тільки самого себе на художницькій ниві, не є пригадуванням сили й таланту, закладених у тобі дідами й прадідами?

Бережан дивився на мене уважно, довго, і я мав враження, що у даному випадку він розмірковує не над темою мистецьких пошуків, пошуків самого себе, він, певно, роздумує, чому я, якийсь столяр, пенсіонер, селюх із-під Рогача, раптом зажурився чимсь таким віддаленим від села й від того, що я кожного дня роблю. Адже він бачив на моєму подвір'ї стайню, а в ній — корівчину й підсвинка, і бачив немало курей, що порпалися в гною, і заходив до моєї столярської майстерні, яку я сам собі збудував із плениць й цегли, повну різного ремісничого начиння, гиблівок і трачиння, що пахло лісом. І ще, крім того, він знав, що в хаті котрийсь уже рік лежить до пояса спаралізована моя Олена, а це означає, що мушу сам і зварити, і в хаті дати лад, і худібку нагодувати, і дріб, і город свій з картопелькою доглянути, щоб не заріс бур'янами. А де сапка, де сокира, пила, рискаль, де робота цілоденна й важка, там, чоловіче, мало залишається місця для «фільозофування». Він, прецінь, селянський син і знає, як важко людині на селі, окрім зими, знайти якусь хвилину, щоб прочитати книжку або газету: колесо днів і робіт обертається невблаганно, і ти мусиш за ним встигнути. Бережан бачив мене у цьому колесі й, певно, мав на гадці поцікавитися, як я бодай зрідка вибігаю з буденного крутіжу, однак щоб не бути нетактовним, повів розмову на загальні теми... і може, в цій загальщині хотів вилущити думку про мою особу.

— На кожному кроці... я говорю про наше художницьке середовище... і говорю, насамперед, про тих, які в наше середовище, немов рибкам в акваріумі, підсипають сушених черв'ячків і вприскують певну порцію кисню, що зветься сучасністю, що, мовляв, єсть народ, котрий нашу творчість зважує на терезах... що треба у цей народ іти... що народ тебе зрозуміє або ж навпаки — відкине й потолочить забудькуватістю... що треба малювати людей із народу... і ми слухняно малюємо доярок із коровами, рожевощоких свинарок із поросятами, голів колгоспів, героїв праці, ветеранів, учених чи ще там когось; про наші полотна пишуть статті, хвалять нас, що, мовляв, художник проник у психологію того чи іншого героя сучасності, що полотно дихає правдою життя, що мистець зумів схопити не тільки подобизну портретованого, але й викресати на чолі певну думку.

— Почекайте, — сказав я. — Хіба ви з цим не згідні... ніби вам не було приємно, коли вас хвалили й, купляючи те чи інше полотно для музеїв, платили грубі гроші. Що, ні? — І щоб зм'якшити удар, додав: — Господи, але ж ми люди, жити якось треба... жити, щоб малювати і знову терзати себе, каятися,

— Не про каяття річ, — запротестував Бережан. — Про інше... Я давно переконався, що ми не знаємо душі народної... яка вона... велика чи куца, глибока чи жабі по коліно, шляхетна чи підла. Не знаю, чи є добро у чистому вигляді, так би мовити, рафіноване, і чи зло тільки люте й нема в ньому вкраплення жалю чи розпачу. Я чим довше живу, тим глибше переконуюся, що життя пливе повз... повз наші полотна, мольберти й пензлі. Ми вихоплюємо з нього «щось», але де гарантія, що те «щось», той момент найбільш характерний... але де гарантія, що це не тільки фотографія, ілюстрація? Ми ж бо не увійшли у воду, в ріку, що тече навальне, каламутне, по горло, й не можемо визначити швидкість її течії, ми на березі... ми на березі сліпі або ж вдаємо з себе сліпих й ніби не знаємо, що за нашими полотнами, в тому числі й за моїми, на яких так багато сонця і блакиті, розпаношилася олжа і кривда; наші картини стали куртинами на сцені, щоб прикрити наготу правди. Хоч... — він замовк на півслові і, зімкнувши повіки, не то уявляв якусь картину, не то пригадував щось колись бачене. — Хоч... скажіть мені, Вербеню, отак у штири ока, що єсть правдою на нашій землі? Ось тут я говорив про ріку, що пливе мимо нас, каламутне й навально... а хтось таки правду виловлює в ріці, й кожний обертає її на свій спосіб і робить з правди курву. Бо той її обмиє від бруду, а той одягне в шовки або ж у вишиванку, той навпаки — обіллє її гноївкою і виштрикає вилами очі, той — взує у срібні черевички, а ще інший — вижене босою на мороз.

— Так діялося споконвіку, Майстре... відколи світ, правду фальшували, але й від правіку люди прагли її віднайти, скупати в чистих водах. Деяким це вдавалося, — зауважив я.

— А вам? — спитав Бережан напівжартома-напівсерйозно. Що я міг йому відповісти? Я тільки сказав, що причисляюся до тих мільйонів, котрі шукають правди і пробують по правді жити.

— Ой, це нелегко... це нелегко, Вербеню, — сказав Бережан. — Знаю по собі.

— Мені, уявіть, таке життя не здається важким? — заперечив я. — Важливо знати, до чого ти прямуєш і що шукаєш. Важливо усвідомити, що ти не шурубчик якийсь там... що ти на цій землі страх як потрібний і важливий, без тебе тут ніяк не обійдуться. Тоді настає полегша.

Очевидно, дотепер я сам собі усього цього не говорив і на сволоку в хаті не викарбував свої постулати... постулати свої я намацував у потемках, немов сліпий; я йшов від порога до порога й на котромусь порозі спотикався і падав, на котромусь сідав перепочивати й витирати піт, а котрийсь переступив легко.

— Розкажіть про себе, Вербеню, — несподівано попросив Бережан. — Знаємося, щоправда, мало, всього кілька днів, але ж одну роботу робимо й, з усього видно, будемо її робити ціле літо. Але навіть не в роботі суть... суть у тому, як мені здається, що душі наші обзиваються на той крик... на ті очі, що ми їх відкрили в Святому Дусі.

Я відмовився. Про що оповідати? Живу. як живеться. Що я трохи інакший, ніж мої сусіди? Сусіди посмішковуються добродушно, що маю «бзіка» в голові, але, мабуть, кожний має свого «бзіка». Різниця лише в тому, що мій «бзік» в усіх на виду, а інші його приховують, маючи з нього свою користь. Я теж, очевидно, маю хосен. Та чи варто цим хвалитися?

Ми розмовляли з Бережаном у «голуб'ятнику», тобто на другому поверсі моєї хати; голуб'ятники свого часу були дуже модними в районній архітектурі, й тому в усіх селах Рогачівського району майже кожна нова хата стояла з «голуб'ятнею» на дві кімнатки.

Щоправда, більшість сусідських голуб'ятень лише з фасаду про людське око мають вигляд другого поверху (на деяких вікнах висять фіранки), а за фасадом, за вікнами і за фіранками — звичайнісіньке горище з двома простінками, де тримали скрині зі збіжжям, мукою, сушеницю, а на стінах — вінки цибулі і часнику.

Я із своєї голуб'ятні зробив одну велику й світлу кімнату. Сам змайстрував стелажі, приніс сюди з-під повітки ще дідом майстрований дубовий столище з різьбою по боках, який колись служив нашому родові скринею, де тримали печений хліб і чисту білизну, і ліжком при потребі, бо був широкий і довгий, і добре на ньому діти робилися... і на тому столі споряджали мерців. Одне слово, «голуб'ятня» була мені і бібліотекою, і робочим кабінетом... лише прошу не сміятися з приводу «робочого кабінету».

Мушу признатися, що люблю свою «голуб'ятню»... люблю за те, що у ній, вщерть забитій книжками, купами газет і журналів, «писаними мисками», які я колекціоную, і горшками, бо ж Черчен колись славився гончарями, добре мені працюється... находить на мене тут святочний настрій; а ще люблю за те, що із широкого вікна відслонюється праворуч вид на ціле село, а ліворуч — розстелилися поля, що змінювали барви залежно від пори року, від сонячного освітлення і від плину хмар на небі; поля перед моїм зором не стояли на місці, вони, як зелені, жовті, чорні, попелясті й бозна ще якого кольору полотнища, гойдалися в мареві й котилися ген-ген аж до горбів, порослих лісом. Щоправда, не кожної днини, хіба що взимі, я вибігав по сходах на свою голуб'ятню, щоб попрацювати за столом, отак собі для душі попорпатися в книжках а чи надивитися через вікно на село й на поля — я кручуся щодня, як вивірка в колесі.

Мій гість Бережан довго вистоював біля відчиненого вікна, за яким текла, як чорний дикий мед, пахуча липнева ніч; а найбільше припадав до книжок і журналів, будучи, мабуть, трохи шокованим полицями книжок і журналів, виданих «за царя Панька, коли земля була тонка» і які можна побачити хіба що у спецсховиїцах наукових бібліотек.

— Слухайте, — запитував він мене, — де ви їх... оце багатство поназбирали? — і обережно гортав том «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. — Це така рідкість... і така небезпечна рідкість, небезпечніша, мабуть, ніж вогнепальна зброя. — І він посміхнувся сумно. Згодом додав. — Я колись в дитинстві бачив, як мого сусіду, директора школи, вивозили в Сибір, а його книжки палили на подвір'ї. Дотепер маю «Апостола», що його мама мої вихопили з полум'я.

— Тепер уже не палять, — відповів я. — Ми прецінь — «цивілізовані», «найпередовіші»... а щоб ніхто у найпередовішому суспільстві не сумнівався, стару книжку, що начебто і сіє сумніви, замкнули на колодку. Я їх скуповую, де можу... в старих людей на горищах трапляються скарби... а ще скарбів шукаю в Рогачі на складі утильсировини. Купи там... в купах і порпаюся. Маю і дарованих багато, один священик, вмираючії, заповів мені цілу скриню старих видань, що чудом уціліли на плебанії. Вічна пам'ять і дяка отцеві Григорієві. Очевидно, я надто розбалакався, мені треба було зупинитися, одначе це було понад мої сили, я міг промовчати про себе, але тільки не про книжки, я, мабуть, про кожну книжку з своєї бібліотеки міг би розповісти якусь історію — і на це, як кажуть у Черчені, нема ради. — Ось прошу... ось тритомна Українська Загальна Енциклопедія, «УЗЕ», як називають її книгомани. Їй нема ціни, а мені її задарма дав знайомий різьбяр із Косова. Я йому по сотці за том хотів заплатити, він образився: не все нині грішми виважується. Я тоді червонів від його слів. Очевидно, в УЗЕ багато гасел застаріло, бо життя і наука на місці не стоять, я її ціную не за наукову вичерпність, а за подвиг її видавців та авторів, котрі, чуєте, за «моцарства польського» в тридцятих роках, в якому шовіністам від одного лише слова «українець» перекривлювало писки, створили три грубезні томи: читайте, научайтесь, брати мої. Кажуть, «УЗЕ» за «моцарства» коштувала грубі гроші — треба було, щоб її придбати, телицю вивести на ярмарок.

Різьбяр той косівський збирався подарувати енциклопедію в бібліотеку скансену, що його розпочали будувати над Рибницею, знаєте, — де водоспад Гук. Уже з гір і ґражду гуцульську привезли й наново по бервенцю склали, і ніби церкву Довбушеву з Космача планували на пригірку покласти; назбирали також кераміки, різьби гуцульської, одежі, книжок — хто чим міг, люди вспомагали музей... а він, музей, тобто ґражда, однієї ночі спалахнув, як свічка. Різьбяр мені казав: «Я збирався дати «УЗЕ» якраз до музею, най би люди набиралися розуму. Якщо ж «хтось» навмисне носить за пазухою грань... чув-єм, що й у Києві найголовнішу бібліотеку спалили, то най такі порядки шляк трафить. А про вас, Вербеню, чув я багато, маєте від мене дарунок». І він загорнув «УЗЕ» в білу платину, як колись косарі завивали хліб.

— Втім, — я таки мусив спам'ятатися. — Я міг би вам. Майстре, про кожну свою книжку бандики гнути... особливо про книжку стару.

— Про себе оповідати не хочете, а про книжку — можете, — зауважив Бережан.

— Гадаю, що розповідь про якусь книжку — це також рядок із мого життєпису, — сказав я. — Книжки, я думаю, зробили з мене чоловіка... зробили, зрештою, таким, яким я є: де обтесали, де поглибили, де чогось дуже важливого додали. Хоч, щоправда, відомо, що людину формує оточення... про моє оточення, про тридцяті передвоєнні галицькі роки, коли я підростав, пишуть мудрі й не дуже мудрі писарі, що, мовляв, у селах панували суцільне жебрацтво, безробіття, темрява неписьменна, а горах — голод. Якась начебто суцільна мряка під низьким небом. Що, ні? Очевидно, все це було, але й були люди, які підставляли плечі під нависле небо і піднімали його... робили його вищим... і пробивалося з-поза їхніх плечей світло. Пам'ятаю зимові вечори в нашій черченській читальні: чимала зала вщерть заповнена жіночими й чоловічими кожухами, байбараками, латаними кабатами дітлахів, над якими чадила під стелею одна єдина лампа, а на сцені за довгим столом сидять три-чотири хлопці, таки наші сільські хлопці від плуга й від коси, і, немов «Апостола» в церкві, — читають почергово щовечора по дві-три години історичну повість Андрія Чайковського «На уходах». Саля, оте жіноцтво, що мало б прясти кужелі, чоловіцтво, котре встигло нарізати січки, нагодувати й напоїти худібку, нишкли в читальні... і в сутінках лише було чути, як хтось або зітхне тяжко, або скреготне зубом, або засопить люто, а жіноцтво сплакувало; і всі разом вірили у світ, змальований письменником; і бачили себе у тому далекому козацькому світі. Розумієте, Майстре, люд сільський, начебто темний, затурканий, аж стогнав і від болю і від захвату, занурюючись у свої первопочатки і пізнаючи себе. Книжка творила чудо, здирала більмо.

Між тим людом спрацьованим був і я; мені здається, що якраз у читальняні вечори я заразився, якщо можна так сказати, любов'ю до книжки. Сільський зашмарканий хлопака в маминому кабаті доглу-пувався, що в книжці затаєне щось дуже важливе, мудре й ворожбит-не, яке конче мусить пізнати; я хотів стати ворожбитом, щоб наворожити людям білий хліб, легшу роботу, врожайне поле й турму овець... так, я хотів теж стати письменником.

У четвертій клясі, пам'ятаю, я відважився зізнатися у цьому бажанні прилюдно — це був підсвідомий порив, злет горобця чи хлоп'яча безрозсудливість... хто знає, що це було, але в домашньому завданні на тему «Ким ти хочеш бути, коли виростеш? » я написав: буду письменником. Мої ровесники попризнавалися у своїх розволоханих зошитах, що хочуть бути війтом, ксьондзом, шандарем, крамарем у кооперативі, січовим стрільцем, фірманом на жовтій бричці, якою їздив наш директор школи Ян Шепарович, просто ґаздою, але багатим; і це були нормальні бажання, і тільки моє виявилося ненормальним.

Вчителька пані Єва Єжанська веліла моє писання прочитати уголос перед цілим класом. Спершу я не второпав, чому саме мені випала така велика честь, і тому читав із зошита голосно й, мабуть, не без гордощів й не без радості: о, видите, хлопці й дівчиниська, я до ворожбитства додумався, я не знаю, як це бажання в мене виникло, може, читальняне читання підказало, але я хотів би, щоб від написаного мною у когось скапнула сльоза або щоб хтось зціпив кулаки. Та чим довше я читав і чим сміливішим я ставав у своєму вимріюванні, тим сильніше натикався на стіну, яку хтось вимурував між мною і моїми ровесниками в класі; мої слова, здавалося, з розгону вдарялися в кам'яне мовчання і розбивалися, немов горнятка з-під молока.

Поки хтось не пирскнув сміхом.

Я підвів голову: уже цілий клас підсміювався, а Йванко Гуків, що сидів у кожному класі по два роки, крутив пальцем по скроні, й це означало, й криві смішки теж означали, що я написав дурницю; я шукав підтримки у вчительки, але й вона, висока й худа, затулила рот хустинкою, щоб не розсміятися.

Я чипів перед ровесниками своїми і плакав, огніваний на вчительку, на ровесників і на самого себе. Хоч... якщо вдуматися, то не було чого на когось гніватися, і вчителька Єва Єжанська, і мої ровесники добре знали, що в мене не було ні батька, ні матері і що мене почергово «тримали» то котрась із старших заміжніх сестер, то брати Теодор і Юрко — всі вони на той час були жонаті, і я в їхніх родинах спав у запічку, доношував жіночі кабати, латані сорочки з дорослих і величезні шкарбуни, в холяви яких, щоб не хлюпалися по литках, коли треба було підбігти, накладав солом'яних віхтів. Посилали мене до школи лише взимі, бо вліті переважно пас худібку або ж брали мене в поле полоти просо чи льон, а коли орали весною і восени — то я водив коней.

Вчителька Єжанська власне так мені й пояснила: дурно, хлопаку, сьорбаєш носом, твої фантазії — мішок полови, з якої не всукаєш очкура, бо для того, щоб стати письменником, треба закінчити гімназію в Рогачі й вищу школу у Львові... а твоя школа, хлопаку, — граблі і гній.

— Господи, — зблід Василь Бережан, — невже вчителька була аж такою безсердечною. Було їй смішно... було їй заздрісне, що хлопська дитина, сирота, горобець сіренький, намірився випурхнути через вікно кудись поза вила й гній?

— Я не сказав би, — боронив я свою давню учительку. Вона вмерла геть-геть по війні, перебравшись з Рогача в Бистричани; колись випадково я набрів на бистричанському цвинтарі на її могилку з маленьким кам'яним хрестиком, а на хресті дощ роз'їдав карбований напис, що тут спочиває Єва Єжанська, скромна вчителька з Черчена. Я прикляк на її могилу й виговорив «Отченаш»... я давно, зрештою, простив їй дитячий мій плач, вона, в принципі, будучи реалісткою, мала рацію: бачила перед собою хлопчака босого, не стриженого й не дуже вмитого, в кабатині, рукави якої по лікті виблискували смальцем... бачила справді перед собою горобця, якому не долетіти до високих гімназій та університетів, крила-бо мав маленькі, підрізані, їх вистачає тільки для того, щоб перелетіти з гноярки на гноярку або ж шмигнути прудко до корита з вівсом, насипаного коням, і вхопити зеренце.

І вхопити зеренце...

— Як я зрозумів, Вербеню, — я любив, коли він мене називав «Вербень», бо ж не міг назвати «товаришу», «ґаздо», по імені й по батькові або ще якось інакше, — ви тоді перед учителькою Єжанською і перед своїми однокласниками відреклися відразу самого себе й прилюдно закопали свій талант, — наступав на мене Бережан. Він близько до серця брав мою розповідь або й виставляв себе на моє місце, адже був молодшим від мене лише на вісім-десять років і міг теж подібне пережити. Втім, він своє теж пережив.

— Хто заручиться, що був у мене якийсь талант і що начебто я його закопав? — пробував я боронитися. В душі, однак, обізвалося скигління, немов ожив далекий мій плач перед цілим класом. — Мені здається, що якщо хтось має до чогось талант, то закопати його неможливо. Ти його скелею привали, а він все 'дно знайде щілину й пустить зелений пагінець.

— Ой ні, — гаряче заперечив Бережан. — Бо що таке, по-вашому, талант, що таке «Божа іскра»? Я бачу талант у вигляді квітки, яку треба підливати у спеку й обігрівати в морози, й стерегти, щоб її не зірвав лихий мандрівник. Це праця, прошу вас, над собою.

— А я думаю, Майстре, що талант — то ж не якась там квіточка тендітна в городчику... я собі думаю, що талант — це едельвейс, шовкова косиця, що проростає на гірських вершинах і не боїться ніякого дідька... на зло всім чортам квітне і живе.

— Ну, ну, Вербеню, не маєте рації, — Бережан не дав мені до кінця віддекламувати свою тираду. — Не виправдовуйте самого себе. —

І замовк, немовби прислухаючись, як скиглить у мені давній дитячий плач.

— Ет, нема чого журитися, — тамував я нашу суперечку. — Принаймні я за нічим не жалію... і навіть хотів би похвалитися (щоб тільки не вректи, тьфу-тьфу), що життя мені вдалося, як паска вдається ґаздині. Це теж, скажу я вам, талант — жити на світі.

— Так, Вербеню, — хитнув головою Бережан. — Мудро сказано: талант — жити на світі. — Він походжав по кімнаті, заклавши руки за спину; він гвоє щось думав; брижилося чоло й голова гнулася додолу. — Тільки не від нас залежить... не завжди від нас залежить, — поправився він, — якою дорогою піде наше життя. Ми нічого не знаємо про себе, ми тумани осінні, хоч і вивчаємо себе протягом цілого життя... протягом цілого життя блукаємо у власній душі з ліхтарем у руках... блукаємо, немов у підземеллі, в якому на кожному кроці намуровано анфілади ходів і переходів, тупиків й» накопано «вовчих ям», і ти й не здогадуєшся, що тебе за тим зигзагом чекає і яким ти станеш після падіння у «вовчу яму». Життя — це завжди загадка.

Бережан мав рацію, ми справді самі для себе невідомі незнайомці, адже стародавні недаремно запаслися нитками Аріадни, щоб людина остаточно не заблукала в катакомбах, щоб могла при бажанні повернутися до світла, й при світлі будучи, саму себе розпізнавати.

— Ой, Вербеню, мій Вербеню, — зітхав Бережан, — належите до галицьких «австріяків», котрі тримаються параграфів, як сліпий плота. Я чомусь переконаний, що життя — це не завжди... ні, на жаль, не завжди плавба до наперед визначеної пристані. Частіше здаємося на ласку хвиль.

Я не став далі в'язати з ним ціпи, хоч і мав з цього приводу іншу думку: ми повинні будувати себе самі. Може, це надто... може, приписи — це немов кілля навколо натикано. Комусь така засада не подобається — то його справа, а я особисто намагаюся внутрішнього свого параграфа триматися... тримаюся стерна, бо міг би давно утопитися посеред ріки або ж зачепитися за корч... міг би, скажімо, розпитися і розволочитись, бо маю в руках ремесло і вистругую собі гиблем рублики. Що, може, ні? Міг би я просто зануритися з головою в роботу на меблевій фабриці, а потім удома в своїй стельмашні й більше до нічого носа не пхати; міг би обмежити себе телевізором, газетою або ж легкою книжечкою — нащо сільському столяреві якихось глибин чи висот; міг би я, бо маю спаралізовану жінку, втопитися в баняку з помиями для свиней, адже жінчина хвороба завдала мені на плечі безліч домашнього клопоту; міг би я, врешті, стати злодієм і потягти щось там принагідне з колгоспу чи з фабрики, бо ж тепер модно стало красти. Міг би я нічим не виділятися, нишкувати собі біля нори й грітися, муркочучи, на сонці, немов той кіт, і жити бездумно, як трава... або ж навпаки — вирізнитися, тримати голову над течією і тішитися самим собою: ось який я мудрий, і порядний, і добрий.

І коли я сьогодні можу признатися, що був чесний із самим собою і перед людьми, то це, певно, означає, що мені щастило оминати підступні ковбури, де мене могла захлиснути хвиля, а вир потягнув би на дно. Інколи, правда, таки траплялося, що ногами діставав дна, але завжди, на щастя, вистачало сили спливти на поверхню. І навіть було цікаво боротися з самим собою... цікаво мені жити, набуватися в житті, так, набуватися в житті, як на весіллі.

— Хіба не випадало вам ходити в масці... хіба не наставали такі дні, коли відчуваєш, що маска зростається з обличчям і, Господи, зростається з душею... і не знати було, де ти правдивий, а де ти пробріханий наскрізь, проіржавлений? — чомусь аж вигукнув Бережан. Він, мабуть, мав щось дуже своє, інтимне і потаємне на увазі, бо не очікував від мене відповіді — потягнувся до грубезних моїх альбомів, що лежали на столі. Я мав намір йому відповісти, що живемо в такий час, коли без маски не можна появитися поміж людьми, всі ходять в масках... якийсь відьомський карнавал, на якому панує страх і підозріння... і маску свою кожний здирає, лише опинившись на самоті з самим собою та з Господом Богом, та й то оглядаючись: без маски станеш ворогом або ж дурнем, або безборонне голим. Одначе я запримітив, як Бережан спершу з банальної цікавості зважив в руках один із моїх альбомів, мимохіть ковзнув поглядом, що на ньому написано, потім наче мисленно перерахував усі альбоми, що лежали на столі обіч лампи, бо губи й брови його ворушилися і, враз забувши про нашу розмову, усівся за стіл і заходився... ні, не заходився мої альбоми гортати з увічливості чи навіть з цікавості: його, мабуть, приголомшило, що в якомусь Богом забутому Черчені, втопленому у колгоспній кукурудзі й у пшеницях, якийсь сільський столяр Данило Вербень, непосидющий і гострий на язик чоловік, в одному альбомі замалював звичайною кульковою ручкою, зберігаючи скрупульозно кожну деталь, помічену розколину, капелюшок цвяха, удар варварської сокири, надщербленість від кулі на цегляній стіні, розчахнутий хрест на бані, десятки храмів із наших гір і долів, храмів дерев'яних і мурованих, старих і новіших, а найперший із них — Святий Дух у Черчені. В другому альбомі мій гість розглядував хрести, що посіялися в наших селах, як добро сіється, після знесення панщини; а ще були там фігури з розп'яттям, на яких Христос був схожий на виголоднілого, що світить ребрами, ґазду; а ще були там замальовані характерні для Опілля пелюсткоподібні надмогильні кам'яні хрести, а ще хрести — «пам'ятні» з-під Львова, Коломиї, Тернополя. У третьому альбомі я зарисував до сотні криниць, оцямрованих то камінням й дико зарослою папороттю, то зчорнілим дубовим зрубом, то вже по-новітньому замкнені в різьблені ґаночки, що криті бляхою, теж різьбленою по краях; а ще були криниці з вигадливими журавлями у вигляді дзьобатих бузьків і просто польові кринички, що по-дитячому пускали з «норів» бульки. В п'ятому альбомі я склав на уявну полицю ґаздівське предковічне начиння — від маглюниці, що нею прасували білизну й полотна, до мотивила, «качки», розчепіреної на чотирьох викривлених ніжках, на які змотували в клубки пряжу, кужелі, борони дерев'яні, коси, серпи, граблі, плуги з колісницями; багато з цих речей молоде бодай і сільське покоління уже й у вічі не бачило і назв їх не знає; усі ці ступи, в яких «піхали» пшоно й пшеницю на кутю, коловороти, якими сукали посторонки, жорна, точила, праники, діжі для квашення тіста й золільниці для золювання білизни, коцюби, хрестики дерев'яні з написами «варта», котрі колись передавалися з хати до хати й означали, що настала твоя черга йти на ніч стерегти церкву. А в шостому альбомі гість мій Бережан знайшов замальовки дитячих народних забавок з дерева, глини, лика й з соломи. В сьомому була різноманітна й дуже вигадлива, розцяцькована бляшками й бубенцями, а також просто ремінна і мотузяна кінська упряж, ковані вози, ярма, орчики й «штильваги» й навіть ремінний батіг з китицею. У восьмому альбомі я склав переповістки про відьом, чортів, упирів, домових, «лісових дідів», нявок, польових мавок, що в житах живуть., У дев'ятому я вимережав стовпцями топоніміку з навколишніх околиць: усі оті язичницькі Бабища, Раїни, Требища, Могилки, Чортові гори. Золоті й Мідні токи, Холерні горби, Страдчі долини... безліч їх у моєму списку, а ще неосяжна безліч на землі... земля, виходить... не безіменна, все, що є на ній, має ім'я, його тільки треба знати.

У десятому альбомі — конструкції і деталі дерев'яного моста через Золоту Липу; цього моста вже давно нема, на його місці збудували бетонний, але я встиг змалювати кожну дошку, балку, стовпець, спосіб їх кріплення; були ще майстри, які пам'ятали їх назви. Наприклад, поруччя називалося у нас «обіпрець», настил із дощок — «покотило», правий і лівий бруси, які кріпилися шрубами на «покотилі», хтось влучно назвав «відбийколо»: у своїх альбомах, добродію Бережане, я не пробував щось гам художньо фантазувати, змальсву вати річ чи будівлю «на загал», меч іамальовки завжди точні, вони мають свою адресу, назву й навіть приблизний вік.

Очевидно, за один вечір і за один присід мій гість не міі охопити усього, що було в моїх альбомах намальовано, пізніше, протягом літа, поки він працював у Святому Дусі, приходив до моєї «голуб'ятні», заривався в альбоми, щось собі з них замальовував, а щось — записував і, по суті, відкривав для себе, воскрешав для себе — чим я дуже тішуся — той світ, який відійшов у небуття, відплив у безмір часу й більше не повернеться; це було, певно, згадування минулого... згадування, може. дитинства, бо ці речі колись і його обступали: це йому було потрібне для душі, для того, щоб збагатитися і помудріти; він казав мені згодом, що йому потрібний галицькою різьбою мережаний хрест (липа жовта, немов слонова кість), і потрібна присадкувата капличка на цвинтарі серед буяння дерев, і навіть потрібне таке просте слово, як «драпачка». котре щвним чином нагадало йому маму, яка в далекій далечині на тоці в стодолі на простеленій старій вереті дерев'яною зубастою драпачкою, яку притримує ногою, «драпає» льон: обриває коробочки насіння, бо на відміну від конопель льон не можна було молотити, насіння його розплющувалося під биленем: і це колюче, зубасте слово «драпачка» виводило його душу на майовий дощ... і душа мистецька стовбичила перед намальованим на білому папері простим знаряддям і м'якла, і добріла, і глибшала...

Бережан якось у цьому мені при знався, але я ані не загордився своєю немарною працею, ані не здивувався Бережановій сповіді — це було мені зрозуміло; це йому було потрібно, бо ж не вродить нічого без майового дощу.

Та признання Бережанове станеться трохи пізніше, коли осінь сяде прясти павутиння, а сьогоднішнього косарського вечора Бережан ще не може повірити, що я сам один нагромадив таку гору роботи, і ніяк не хочеться йому вірити... а може. було йому трохи страшно й заздрісне, бо аж відхилився від стола, від моїх альбомів і спитав трохи скептично; скептнзм скрипнув сухо.

— Господи, — і здвигнув Бережан плечима, — нащо вам, Вербеню, цього усього, га? Зорано поле, а камінь на камені, — зітхнув.

Мені не сподобалося його питання: тенькнуло мені в голові: невже мистець моїх зусиль не розуміє... чи мо' й справді нікому мої альбоми не потрібні... каміння якесь неврожайне, поле, яке не викине колоса ні сьогодні, ні завтра? Одначе чи я розраховував на когось. на громадську потребу?

— Чого ж, — відповів я йому, заспокоївшись. — Усе це потрібне насамперед мені й ще моїм дітям. Хіба цього мало? Я собі думаю: без цього, що тут намальоване, власне без тих днів і років... го-го, не одного року, поки я малював, не зміг би набутися в житті, як на весіллі. Ми щойно про це говорили, що ні?

Художник мені не вірив.

— Але ж є фотоапарат. Цок — готово. Секунда. Мить. Нащо мозолити себе ручкою?

Чи він перший про це говорив? Чи мало цікавих і скептичних тупцювали за моїми плечима, коли я штрихував дзвіницю чи руїни корчми з передминулого століття... чи мало радили: цок — і фотографія готова. Тим цікавим і скептичним я не відповідав, то марна робота, а Бережанові пояснив:

— Фотоапарат — німа ніч, йому байдуже, що фотографувати — церкву чи орендарську корчму. Мені ж малювати не однаково: коло церкви молюся, а перед корчмою плачу, перед її порогом спорохнявілим земля, певно, ствердла від пролитих доль. Розумієте? — Я боявся пишноти в словах, одначе докінчив. — Коли малюю... в пальцях моїх б'ється серце, так близько моє серце до хреста, що на дірявому куполі і близько до мальованої криниці.

— Коливи встигаєте, Вербеню? — Бережан все ще сумнівався.

— День, як море, — відповів я. — Вставав у неділю або у свято рано, пакував у мотоциклетну коляску (а потім у старий «Москвич») жінку з дітлахами і рушав на села і в міста. Коли рано встаєш — багато встигаєш. Що, може, ні?

Він міряв мене очима... міряв, певно, мої дні і роботи.

Котрогось вечора, будучи в голуб'ятні, Бережан знову навернув нашу розмову про книжки, про гуртове читання в зимові вечори історичної повісті Андрія Чайковського, про мою розбуджену книжками душу, яка настановила собі зробитися письменником.

— Що ж далі, Вербеню, було? — брав мене Бережан за руку й заглядав ув вічі, і світилось ув його очах людське співчуття. — Боже, мій Боже, — хитав він головою, — душа хлоп'яча прокинулася, як брин-душка вибухла білим цвітом, а навколо ні промінчика, щоб не осліпнути в пітьмі. Тільки вила й гній... тільки... — він жалів мене запізні-лим, але щирим жалем.

— Ну, чого аж так сліпно, аж так погноєнно, — промовив я, зворушений його жалем. — Це так нині пишуть ті, які виставляють себе за мудрих вчителів, за мойсеїв із Москви, що в тридцять дев'ятому засвітили нам світло, бо нібито тут панувала суцільна ніч і чавкала її пітьма, як болото в чоботі. Інша річ, Майстре, що мойсеї потім тотими свічками припалювали нам у криміналах п'яти, але це, правда, з іншого євангелія. Насправді ж так не діялося, не чавкала ніч, як болото в чоботі, бо якби була тут правда, то хіба б ми вижили, хіба б ми не подуріли, не осліпли, не перехрестилися б на поляків, на швабів чи на румунів, бо нас гнули в ці сусідські каблуки, бо хіба в пітьмі ми всі не стаємо чорними?

В читальні, в «Просвіті» була бібліотека — я її швидко проковтнув, потім нипав по селу з торбиною і випитував у людей книжки для читання. Робив це переважно у неділю, коли ґазда з ґаздинею приходили з церкви, і не на вибір робив, а брав конкретну вулицю і ходив хата від хати. Я боявся, що на котрійсь вулиці, в якійсь хатчині причаїлася особлива книжка, і коли я котрусь халупу випадково обмину, то цю книжку ніколи не буду бачити, не прочитаю її, навіть не торкнуся до неї.

Я цоркав клямкою, ставав біля порога, чемно вітався з ґаздами молодими, а старих — цілував за звичаєм у руку й питав, чи нема у них у хаті якогось друку; я, чуєте, Майстре, розпитував ґазду про книжки, а очі мої, як шпаркуваті злодії, бігали й нишпорили по столі, по лавицях, зазирали на піч й на припічок... очі шукали причаєних книжок. І що, гадаєте, їх не було? Рідко в якій хаті нічого мені не позичали, а так переважно я розживався або книжкою, або часописом, або скриптурами, тобто зошитами, де були бозна-ким і коли переписані старі співанки й коляди.

Різна це була духовна пожива, нерівнозначна, овес, перемішаний з половою: книжки, про які тепер кажуть, що вони художні, видання отців Василіан із Жовкви, євангелицькі брошури американського друку, писання Донцова і Леніна, календарі й книжки пожиточні, що їх видавали в Коломиї, збірники казок і несподівано траплялися розрізнені томи Михайла Грушевського або «Записки Наукового товариства імені Шевченка».

Я, на жаль, не розпитував, не доріс до таких питань, якими шляхами ці книжки під сільські стріхи примандрували, як вони пережили війну, пацифікацію; деякі з них були новенькими, шанованими, схоронені за образами й самі, мабуть, до святих образів прирівняні, а більшість — обшмулені по краях, просякнуті жовтизною часу або ж поплямовані рудизною — гейби кров'ю. Та якими би мучениками книжки не виглядали, все ж таки у сільських хатах вони жили разом із людьми, чогось людей вчили, від чогось застерігали, когось проклинали або й труїли трутизною — і разом із людьми вмирали.

— Ви читали їх без розбору... без системи? — запитав мене Бережан. Ні, він таки був смішний, цей львівський художник. Я нагадаю: вікова різниця між нами десь на десять років, а це, виявляється, цілий океан часу, прірва, береги океану начебто чимсь схожі між собою і водночас — відмінні. Я колись був на Чортовій горі, це недалеко від Черчена в маленькому заповіднику, де ростуть трави, яких давним-давно нема на навколишніх лугах, і лише на горі вони збереглися з-перед тисячоліття. Очевидно, я теж родом із тієї гори, тому Бережан задавав мені наївні питання.

— Яка могла бути система, пане мій львівський, — я засміявся, і мені баглося розповісти про Чортову гору. — Яка, питаюся, могла бути система в хлопця, який пасе худібку й читає випрошену книжку під «бузьком» на голові, що його робили з мішка, коли йшов дощ?

— Я пам'ятаю... мені мама теж робили «бузька» з мішка, коли падав дощ. Я прецінь теж пас корівчину, — признався Бережан.

Я подумав, що багато з нас іще недавно були пастухами... це так романтично і так сумно... і так мене серце болить, що ми витрачали свої сили лише для того, щоб не розчинитися в пітьмі, щоб не зникнути. Якась кара Божа... так, кара, бо й нині цієї сили ще потрібно.

— Виходить, щось спільне залишилось поміж поколіннями: бодай спогад, що ми колись пасли корів. — Ні, це не була з мого боку іронія. Мені хотілося Бережана обняти. Я любив, незважаючи ні на що, свої пастуші роки й залюбки розповідав про них дітям, а тепер ось — онукам, бо вважаю, що якраз вліті на вигорілому пасовищі, а потім на стернищах, коли гусне серпень, а згодом на всіх покосах і кукурудзянках восени, коли небо прихиляється ближче до землі, а цілий світ стає прозорим, мовби він плаває у небесній чистій воді, я пройшов, маючи книжку в руках, свої гімназії та університети. Що зробиш...

— Ні, я недовго пастушив, — Бережан гейби засоромився тією давньою простою роботою, і це мене засмутило. — У нашому селі була школа ще від «Франца-Йосипа», семирічка. До старших класів я чимчикував до сусіднього села. Не було, отже, часу на пастушення. А потім я ще брав уроки у вчителя малювання. Він, власне, виявив мій хист до пензля.

— В мене хист до писання ніхто й не пробував намацувати, — все ж таки я поскаржився. І була це, мабуть, запізніла скарга на Єву Єжанську, яка висміяла колись моє «письменництво» перед цілим класом. Я так і сказав Бережанові. — Вас учили професори в школі, а мої професори — тії ґазди, що давали мені книжки.

— Чи книжки, які ви випозичували в людей, назад повертали? — спитав Бережан. Тінь майнула на його лиці, а очі мимохіть скосилися на мої стелажі.

— Ну, що ви... з тих давніх книжок практично залишилися одиниці, — відігнав я підозріння. — Я позичав переважно стільки, скільки міг прочитати за тиждень. Наступної неділі розносив їх назад. І знову цілував руки бадікам і дякував, і, мабуть, під час дякування краплилися в очах сльози, жаль було розлучатися з книжкою, бо ґазди часом добріли і книжку мені дарували. Але рідко так траплялося, бо книжки таки направду мусили жити в хаті, як жили святі образи, як різьблений на сволоку хрест. Я підозріваю, що книжки в багатьох... отут у Черчені й поза Черченем лежать на столі чи встромлені за образи не лише для читання, а насамперед для присутності... нібито в хаті в образі книжки присутній добрий дух.

— Ну, це ви даремно... даремно ідеалізуєте книжку, якщо можна так сказати, — не погодився зі мною Бережан. — Є ж бо книжки, що схожі на демонів. Або ж на розкладені трупи, що наморочать землю смородом. Або ж, як клубище гадюк... і сичать вони, бризкають трутизною.

— Так і є. Книжки, як і люди, різні, — підтакнув я. Мене втішило, що Бережан любить говорити про книжки, вміє, мабуть, їх розпізнавати, хоч як тяжко іноді розпізнати серед них вовкулаку. Зверху наче щось людяне, а всередині — вовк. — Остільки є книжки різні, як різні є люди, — продовжував я, — то за «перших совітів» у тридцять дев'ятому році людей почали сортувати й внарештовувати, а книжки заходжувалися палити; нова влада, комісари в перехрещених пасках палили їх прилюдно, напевно для постраху. Я теж палив... Я спалив, правда, свою першу бібліотеку таємно: вночі розпалив у печі, а не в грубі, узяв кочергу й по одній книжці метав у вогонь. Книжки горять поволі, важко, вони корчаться в полум'ї, як живі істоти, як птахи, чорніють, а ти їх довбаєш зверху кочергою і теж чорнієш душею.

Майже кожного дня Бережан після трьох-чотирьох годин стояння на риштуванні перед стіною у Святому Дусі вибирався з мольбертом у поля; не знаю, що він вишукував на наших черченських нивах поміж колгоспними пшеницями, кукурудзою і цукровими буряками, поміж вузькими людськими рукавцями картоплі, яку чомусь чи випадково, чи навмисне закосичували маком, що палахкотів біляво в густому кипінні зелениці; Бережан, вочевидь, шукав краси для своїх етюдів і таки знаходив їх, бо малював скажено, немовби боявся, що хтось віднайдену ним красу — оті плахти пшениці, що переткані волошками, чи рівні ряди буряків, що, здавалося, у сонячному меріхтінні здіймалися аж до неба, немов шнурок осінніх журавлів, чи оте зелене, аж первісне буяння кукурудзи хтось відбере або заборонить малювати. Інколи Бережан блукав мереживами протоптаних через поля стежок, що, вигинаючись на горбах і скручуючись у спіралі за бозна-якими законами людських забаганок, бігли в різні напрями, одна в одну, як струмки, впадаючи або ж раптово уривалися перед стіною жита, і тоді здавалося, що Бережан шукає на польових стежках щось давно загублене, а може — щойно відкрите, яке він наздоганяє, щоб зблизька до нього приглянутись, і не має сили наздогнати... і не може втрапити на слід... на слід, може, того ізографа, котрий лишив на стіні Святого Духа свою душу, приховавшії до часу ім'я; може, Бережан на польових стежках прислухався, аж йому кров грала у вухах, чи ім'я того ізографа не випливе, як місяць на небо, понад пшениці; або ж його ім'я виспіває жайвір у піднебессі, або ж вітер наднесе з безвісті?

А може, в полях художник відпочивав і роздумував над самим собою, себе поглиблюючи й очищаючи, немов криницю, в котру понасипано піску і бруду?

Я рідко товаришував йому у його мандрах, хіба в неділю ми вибиралися удвох, і тоді він уже мене вимучував, бо встромляв на одному й тому ж місці в пшениці свій мольберт і заходжувався малювати, як він казав, «сільського філософа в солом'яному брилі» посеред сліпучо розлитого сонця, що золотило стрішкувате колосся; я потім роздивляв його малювання і починав розуміти художницький задум: людина на цих золочених чорноземах зливається воєдино з природою, вона є лише колоском на безмежжі полів, яке називається життям, і нема на Бережановій картині навіть слабого натяку на те, що людина посеред поля є предковічним бородатим Паном... ні, людину поле вродило, годувало, висушило його соки і поле людину схоронить.

І коли я починав під сонцем умлівати і рішуче видибував із пшениці на стежку, Бережан покірливо складав своє малярське начиння і починав мене водити другим колом мук: випитував та й випитував, чому оце поле називається «Могилки», а оте — «Боярське», а отой пагорб — «Вартовня», а оцей ярок — «Татарщина», а дорога, що кривуляє в ліси на горбах, «Закривавлена»...

Як міг, я розтлумачував йому, що наша земля хрещена давніми іменами, і кожне імено має вкарбоване значення... й ще має значення те, що імена свідчать: ми не тільки належимо землі, а й також земля належить нам, пращури її хрестили; він жадібно слухав мої тлумачення й, очевидно, пам'ятав, що і в його підгірському селі різні урочища мали свої узвичаєні назви; він признався мені, що ніколи йому не спадало на думку: земля хрещена, й кожна назва, імено її — це немовби печатка на вічне наше користування.

У такі неділі, очевидно, я теж мав право його перепитати, як він колись мене запитував на голуб'ятні про мої альбоми, мовляв, навіщо вони вам, Вербеню, але я здогадувався, що художник, певно, надолужує колись втрачене щось дуже важливе, переоцінював те, яке вважав за маловартісне, або ж Опілля оголилося перед ним, як молода жагуча жінка, яка начебто й знана до найменшої плямочки на тілі і водночас безмірно таємнича. А ще я підозрював, що він в топонімах, часом затемнених, прислухається до давньої музики слів, до обірваних струн, бо йому конче було потрібне, це теж було пов'язане з малюванням на стіні Святого Духа Та з його власними теперішніми етюдами. Душа його була настроєна на звучання усіх скрипок, що тисячу років грали й вигравали на цих черченських полях, на цілому Опіллі, на всій Україні... і часом, обірвавши свою оповідь, я уловлював, як душа його схлипувала, захлинувшись жалем чи звеселившись почутою радістю, або ж огнівувалася до стогону, коли ми надибували на полях червоні таблички на стовпцях, на яких писалося, що це поле має «нумер» такий-то; нумеровані поля нагадували нумерованих в'язнів у таборах. А оце поле названо — так було написано — іменем чекіста Решетова, що тут упав у бою з бандерівцями.

— Як же нинішнє чекістське поле називалося раніше, Вербеню? — запитував мене Бережан.

— Називалося «Вдовині помірки». Колись вони належали громаді, селові, отже, й громада, пам'ятаючи про бідних вдів, щороку нарізала по черзі тій чи іншій жінці якийсь морг поля. Усе ж таки поміч. Звідси й імено.

— А вони, ті, що старий світ зруйнували, а новий не побудували, встигли перейменувати... перейменували для того, щоб люди забули про те, що колись громада була «великим чоловіком» і мала Бога у серці. — Бережан хитав головою. — Ніби навмисне... чи таки навмисне все перейменовують, стирають, знищують, га? — Він блискав очима, й сивизна його теж іскрилася і мовби аж потріскувала, немов наелектризована.

— Вам треба, Майстре, повертатися до Львова, — радив я йому жартома. — Бо згорите на Опіллі... і ніхто начебто ваш вогонь не пригашує і не підслуховує. А вдома — камінь на камені... а вдома й на вулиці за сто метрів підслуховують, кому треба, вашу розмову... а вдома на мольберті недомальоване полотно, я бачив: гола прекрасна жінка, задум — ви мені пояснювали, — що мав би спробувати розкрити сутність жіночої душі.

Далебі я не збирався глузувати з художника; проникнення в жіночу сутність — це теж важливо, усі митці світу, мабуть, трепетно торкалися своїми пензлями жіночої душі, одним із них вдавалося бодай для себе з'ясувати сатанинський підступ природи, що називається звабою, обіцянкою насолоди і вічним прагненням людини продовжити себе в прийдешньому; інші відступали, обгризаючи свої пензлі, перед неприступністю загадкової жіночої посмішки; треті шукали в жінці божество, якому треба поклонятися; ще четверті зривали з жінки-богині німб й жбурляли на стирловані простирадла борделів.

Зрештою, жінка — вічна тема в мистецтві, і цілком зрозуміло, що Бережан теж нею захопився, але... але, дивися-но, Бережане, поле оце перехрещене в нову віру, навмисне перехрещене, щоб ти завтра стояв отут без пам'яті. Ти не помітив, брате мій Бережане, що існує зв'язок між нинішнім перехрещеним полем і малюванням на стіні в церкві Святого Духа? І там і тут зла рука стирає пам'ять: там затирає її вапном, тут — вибирає очі червоною табличкою.

Чи після цього міг Василь Бережан поїхати до Львова, щоб повернути собі спокій, коли на «Вдовині помірки» видибав ізограф із церкви Святого Духа, зупинився на краю поля й з-під долоні дивиться усміхнене, тихо, як жінки жнуть жито, як серпи викрешують зблиски, як стеляться по стерні співанки без слів, як під полукіпком у холодку молодиця годує немовля, забувши прикрити біле персо, як важко, із дзвоном лягає в перевесло колосся; ізограф потонув, мабуть, в ідилії жнив, жнивна музика його заполонила, бо старий не помічає, що з борозни цілиться в нього солдат у синьому кашкеті із зіркою, зараз ось-ось скреготне кулемет... і почне кулемет косити ізографа, женців, жито й жінку молоду з немовлям.

І майбутні покоління нічого не будуть про це знати...

— Господи Боже мій, яка кара Божа на нашу землю, — зітхнув Бережан. Мало не скрикнув Бережан.

Я мусив глаїти його, бо не треба аж так голосно, бо й поля, Бе-режане, мають вуха.

— Невже, Вербеню, ми боїмося навіть власного поля? — запитував він розпачливо. Сів, змордований безсиллям, на межу й обома руками вчепився в зелену бороду пиріїв.

Хтось спитає:

— А кулемети?..

Що, не було чутно кулеметів? Я щось вигадав таке несусвітне? Браття мої, невже не чуєте, як вони нас розстрілюють щоденно... і ми живемо, по суті, будучи розстріляними.

Котроїсь неділі, коли дощ застав нас на косовищі й ми мусили ховатися у копицю сіна, Бережан знову допитувався, чи я направду остерігаюся полів, немовби й вони, Вербеню, нині стали зрадниками й підслуховують орачів і косарів, як боязливий заєць, що стриже вухами під межею; невже вони навмисне нумерують себе нумерами, забувши прадавні власні назви, щоб їм спокійніше спалося по ночах; невже вони поробилися курварськими ланами, яким байдуже, хто й що у них посіє; невже наші поля, Вербеню, закаменіли й втратили відчуття болю... чи біль вони вже перетерпіли й звиклися з ним і їм уже не болить, що хтось вінчає їх терням, хтось напуває кров'ю, хтось угноює трупом, хтось засіває брехнею, а хтось поливає зневагою? Он, бачите, Вербеню, повзе й повзе, клубочучись поміж масними скибами, гаддя.

Я розгнівався; я йому відповів, що не пасує винити землю в смертних гріхах... земля єсть євангелієм, в якому пластами списано наше терпіння і колись-хтось його прочитає і жахнеться. Я особисто землі довіряю, кому більше довіритися, як не їй. Коли мої хлопці стали підростати, я брав їх за руки і водив у ці поля, у купелі ці пахучі, далі від стукачів, дрібної селянської суєти, і тут, у житах, що напливали на нас хвилями зусібіч, я учив молитися за Україну; я співав їм «Боже великий єдиний, нам Україну храни... не дай загинуть у ярмі... »

Пам'ятаю, я ледве чутно тую молитву наспівував, а сам у душі плакав, сльози в горлі клекотали, як окріп, а мої хлопці ніяк не могли второпати, чому їхнього батька розтрушує дрож і чому ми молимося за Україну посеред полів, адже Україна — ви самі, тату, нас учили, скрізь, є вона в дереві, в зелі, у сонці, у слові, в краплині дощу, і чи не можна, тату, молитися за Україну вдома перед образами... ну, може, молитися не вголос, а так, щоб Бог почув, а щоб до колгоспного голови Чобота чи до дільничного міліціонера пташка з молитви не долетіла... вони ж бо її застрелять, а нас — на Сибір.

Мої хлопці мали рацію: Бог приймає молитву скрізь, і церкві, і перед образами вдома, і в саду, коли сходить сонце, і ніякий колгоспний Чобіт не має сили молитву переймати, одначе мене чомусь потягло в поле, тут молитва чистіша і глибша, вона в полі сіється як дощ... так, сіється, бо велика в наших душах спека; спека, зашкарубла потрісканим коржем, і останнє зіллячко у ній в'яне, душа, як каня дощу, цю молитву випрошує... і дощ припускається. Крім того, серед житів ми ближче наблизилися до Бога й до України... й таки ближче. Власне ця думка про наближення виводила мене з дітьми в поле, і поле ставало моїм спільником.

Я учив моїх хлопців:

— Ану візьміть, один із другим, з-поміж жита по грудці землі... чуєте, яка вона, наша земля, на дотик, як її тепло струме-ниться, переливається у вашу кров. Чуєте? Це і є Україна.

Пощо це все я оповідав Бережанові? Хотів похвалитися своїм патріотизмом? Розвіював Бережанові підозріння про зрадливість пшеничних нетрів, де нібито попід межами стрижуть вухами, підслуховуючи, зайці? Чи домальовував у його уяві свій таки власний портрет на тлі скісних ниток дощу?

— Добра ваша школа, Вербеню. Добра... хоч, може. дещо зромантизована. Та що зробиш, коли мусимо ховатися з своєю сльозою і молитвою. Такі часи. — Він довго мовчав, і мені здавалося, що його зморює сон. Дощ шумів напливами, як некошені трави. — Тільки чи ті грудочки, про які говорите, — обізвався він згодом, — не розсипалися поміж пальцями, а вітер підхопив пил, і ні сліду, ні знаку. А ви кажете: Україна. Га?

Нам було затишно сидіти в копиці, тепло; його плече опиралося в моє; сіно, відволожене дощем, пахло й п'янило, як стародавній трунок; нам, здавалось, було чути, як під струменями дощу на покосі вистрілювали й росли жовтодзюбі перця скошених зел; так, ми чули, як росли трави — душі наші були чутливі, немовби тисячі струн єднали нас із кожною бадилинкою.

Я не поспішав Бережанові відповідати. Чому, зрештою, мають обходити заїждженого львівського художника мої діти? Звичайні вони люди. Ну, може, не мають, як каже моя Олена, в носі рою мух, як має їхній тато, але що з того? Один — інженер у Львові, другий бухгал-ерує у Рогачі, в райспоживспілці. Катерина, донька, в колгоспі порається коло землі. Та ні, нічого не пропало з того, що я їм у душу вклав, нічого не розсипалося в порох, і вітер нічого не розвіяв. Ми не торбарі якісь діряві, ми прецінь Вербені.

— Забуваєте, мабуть, Майстре, — таки мусив йому відповісти, — як напластовується родючий грунт, гумус тобто. Порошина до порошини, корінець до корінця, думка до думки, зеренце до зеренця, а ще — листя опаде, а ще — Божа роса — і вже нуртує жива земля, вже весна її будить.

— Я вас розумію, Вербеню, і образити не хотів, — сказав Бережан. — Лише спало мені на гадку стосовно гумусу: світ пливе мимо нас широким річищем, корабель його освітлений аж хапає за очі, ілюмінатори відчинені в космоси, в безмежжя людської мислі, а ми... а ми сидимо, не помічені з корабля, в копиці сіна і боїмося, щоб вітри не здули гумус... власне, ми не сидимо, ми розпластані, розіп'яті й прибиті цвяхами до гумусу, бо інакше станеться тут пустеля.

Він так і сказав: «Станеться тут пустеля».

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒