ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

Во ім'я отця, і сина, і святого...

Я перехрестився, за мною перехрестилися Ключар і Вербень, наші голоси в замкненій ізсередини церкві сколихнули тишу й повільно, кружляючи над золотим озерцем вранішнього світла, що лилося крізь горішні вікна, полинули аж попід баню. Ще ніколи я не приближався думкою так близько до Бога, мені навіть котроїсь миті здалося, що торкнувся його білої одежі, що торкнувся, може, до його руки... торкнувся для того, щоб він поглянув на мене й на моїх приятелів: ми воістину потрібували його помочі.

Мене вабила зламана козацька шабля, що визирнула з-під відлущеної штукатурки, і хотілося якраз звідси, знизу, починати розчищення стіни, але я не піддавався легкій звабі, бо, приступаючи до роботи, я мусив знати, чи збереглася фреска на всій площині стіни і чи взагалі вона там колись існувала; мені необхідно було з великою обережністю прошкробувати невеликі віконця наугад на всій площині стіни. Отже, шабля й пожухла рудувата трава, і тривожна червонність — відблиски, мабуть, далекої пожежі мусили мене почекати... мусила давня пожежа під штукатуркою далі тліти, а я тим часом по розкладеній драбині піднявся на висоту людського зросту й на самій середині стіни заходився прошолопувати пробне «вікно» завбільшки з долоню; вже з перших хвилин я зрозумів, що робота чекає мене нелегка й довга, штукатурка за кілька століть заціпла, як камінь, і гостра шкробачка спершу ковзала по ній безпорадно, ледве стесуючи дрібні окрушини вапна.

На моє щастя, непіддатливим був тільки верхній шар штукатурки — кілька міліметрів скаменілої плівки, далі робота пішла легше. Вербень і Ключар стояли вдолі, позадиравши голови, і ловили кожний мій рух; власне, вони мої рухи не ловили, вони немовби підставляли під лезо скальпеля або шкробачки свої серця, це я відчував майже фізично, але так само скальпель у моїй руці ковзав і по моєму серцю, ми всі троє начебто разом, стишуючи дихання, зчищували у «віконці» штукатурку шар за шаром; ми всі троє разом перебували на самому дні тиші, в якій лише злегка подзвонював скальпель і сипалися крупинки вапна; ми всі троє разом, один одному не признаючись, були начинені, як чимсь сірим і непевним, сумнівом, що за пластом штукатурки ніякого стінопису нема, він дотла знищений і лише внизу над долівкою лишився його шматок... лишився, щоб нас перемучити.

Так тривало довго аж до того часу, поки я не помітив, що біла плівка штукатурки під скальпелем раптом потемніла; я лихорадісно. кваплячись, послинив ватний тампон і, брязнувши залізним знаряддям об підлогу, почав розширювати «віконце» й розчищати його тільки зволоженою ватою. Мені було в ці хвилини і холодно, і жарко, я боявся, що давній стінопис, як тілько-но я торкнуся його поверхні, осипеться, обернеться в порох і я не встигну його закріпити. Очевидно, минулої ночі я обдумав такий можливий варіант, і приніс у валізці клей, виготовлений за власним рецептом, де головним компонентом був яєчний білок; але я мав також надію на Божу поміч і на мудрість стародавнього ізографа, котрий, напевне, замислювався, що тривалість існування його як творця залежатиме від того, як він приготує свої фарби і як підготує стіну для малювання. Він же, сподіваюся, не просто відробляв у Святому Дусі свій бохонець хліба і дзбан меду; стоячи чи колінкуючи на риштуванні перед стіною, ізограф, який помер, може, триста років тому, творячи щось дуже своє, дуже важливе, мусив бачити перед собою моє обличчя, обличчя Ключаря й Вербеня, тисячі тисяч облич тих, які були вчора, сьогоднішніх черченських колгоспників і завтрашніх поцінувачів його творчості, бо інакше не було б смислу творити. Це стосується, зрештою, не тільки стародавнього ізографа, котрий залишив слід у Святому Дусі, а й також усіх мистців попередніх, сущих нині й майбутніх, кому судилося творити різцем, пером чи пензлем.

Я не помилився у своїх передбаченнях, що прадавній майстре знався на тайнах фарб, бо коли врешті «віконце», завбільшки з полумисок, було обережно промите тампоном, змоченим у перевареній воді, коли з того «віконця» я зняв сивуватий туманець, враз із-під моїх пальців блиснуло й широко розплющилося велике око під волохатою сивою бровою... і від його прямого погляду я аж відсахнувся назад, заледве не впавши з драбини. Людське око в прошкрябаному «віконці» дивилося на мене, на Вербеня й на Ключара суворо й докірливо... в оці тому злютувалися водночас і біль, і крик, і страх, і лють; ні, це око не могло належати ніякому святому, у святих на іконах таких очей не буває, усі святі сумирно-молитвенні, тихі, як небеса передвечірні, а це око було розгніване, розбійницьке, таке, що креше іскри. Стародавній мистець, очевидно, ще до початку новітніх віянь у середньовічному українському малярстві, задовго до Йова Кондзелевича, відкрив для себе глибини переживань людини, око якої блимнуло з-під століть.

Я піддався чарові волохатого розбійницького ока; я його не боявся; я ним тішився... мене також радувала свіжість фарб... а найбільше тішило, що стіна церковна не порожня, що, окрім зламаної шаблі, окрім буро-зелених кущиків трави, на всій площині стіни є щось намальоване, щось незвичне й небуденне.

Я зліз із драбини.

Волохате око пильно за мною стежило, воно мене підбадьорювало й берегло, під його поглядом я відчував себе у безпеці, страхи мої миналися, вони виглядали смішними й дрібними.

Ключар витер платиною піт з мого чола, потім обняв міцно; Вербень не відривав погляду від протертого «віконця» на стіні, волохате око манило його до себе, а може, й кричало стоголосо, аж тремтів увесь Святий Дух, бо Вербень, немов лунатик, схопився за бильце драбини й попросив у мене скальпель:

— Дозвольте... дозвольте дати світло й другому окові. Хіба не бачите. Майстре, яку муку люту витерплює людина, що на стіні розпростерта? Я буду обережний... я лише зчищу штукатурку згруб-ша, а далі ви докінчите.

Я засумнівався, чи варто давати скальпель у руки розхвильованої людини, яка нетерпляче почне тесати стіну, я тут один професіонал-реставратор, і якщо станеться щось непоправне, то завтра або й через сто років в мене спитають: «Ти де був, майстре, коли аматор — сільський чоловік спохопився робити твою роботу... спохопився і... »

Моє вагання тривало коротку мить, в наступну я пригадав, що Вербень і Ключар власне привели мене до цього стінопису, не від сьогодні й не від учора стережуть вони не лише церковцю Святого Духа, а й також усю Страдчу долину з її старим цвинтарем, Козацькою могилою і стрілецьким кладовищем; вони добровільно взялися стерегти і кожен білий хрест, і ковані двері Святого Духа, щоб нехрист не поглумився над святинею, улаштувавши в ньому атеїстичний музей, і сам дух Страдчої долини... її вітер, її шепіт, її задуму. Вони оба тут ключарі добровільні й довічні.

Вербень здогадався про моє вагання і мою осторогу, бо працював повільно й уважно; він умів узяти свою нетерплячку в руки, цей старий чоловік, що, певно, випробовував себе за життя сотні разів, узявся випробовувати своє терпіння у сто перший раз. Ми з Ключарем стояли посеред церкви мовчки, терпеливо. У церкві сіялася золотиста тиша, і тоненький шерех піску, що сипався з-під скальпеля, видавався мені нестерпно довгим скапуванням часу.

Так тривало годину чи дві, чи й цілу вічність, аж поки Вербень не зійшов з драбини, а я зайняв його місце з мокрим тампоном у руці. Вербень розрахував добре, де під штукатуркою мало бути намальоване праве око, але коли я протер розчищене кружало, то замість очікуваного ока під кошлатою бровою побачив страхітливу яму, заюшену чорною кров'ю, що запеклася; на сивій брові теж червоніла кров, и здавалось, якщо довго придивляєшся, що брова то ламається вниз і хмуриться, то піднімається високо, і я уявляв собі ціле обличчя мученика, намальованого на стіні, яке корчилося від болю.

Ключар, Вербень і я стовбеніли посеред церкви, пронизані чужим болем, я не думав про майстерність стародавнього мистця, який зумів цей біль зобразити, я жив... ми всі троє перетерплювали муку людини, намальованої на стіні.

Тисячу разів прилітала, мов птаха з вирію, думка про свободу творчості... птаха була або яскраво опірена, в червоних, жовтих і зелених кольорах, або ж зовсім сіра, як горобець, або ж чорна, немов вона викупалася у вугільному поросі; птаха відвідувала мене у моїй майстерні у Львові, вдома коло жінки, в будинку творчості у Седневі чи десь над Чорним морем; вона сідала на вікно, споглядала на мене уважно й щось вицвірінькувала або ж викрячувала по-воронячому, а інколи квартирувала в мене на плечі або ж літала колами навколо голови, часом навіть туркотіла дзьобом у тім'я, я, однак, не проганяв її від себе й не сердився, навпаки — придивлявся до неї зблизька. Свобода творчості — це щось більше, ніж офіційний дозвіл писати й малювати все, що тобі забагнеться, і все те написане, намальоване і вирізьблене скульпторами дозволяється оприлюднювати; свобода творчості — це насамперед розкована душа мистця, його уява, і яке кому діло — чи натовпу, чи естету, чи єфрейтору, що я виношую у душі і що я завтра сотворю: Бога чи Диявола, Життя а чи Смерть, Добро чи Зло? Чому вони хочуть закувати мене в ланцюжки нібито в ім'я якоїсь «вищої мети»?

Очевидно, кожний мистець в різні часи таки сушить собі голову над проблемою свободи творчості і потішає себе, що він вільний від усяких заборон, я теж не був винятком, але, мабуть, лише в Черчені, в церкві Святого Духа осягнув, що справжня свобода приходить до тебе лише тоді, коли твій розкований талант потрібний, як майовий дощ оцій землі пшеничній, і оцим рікам, що течуть споконвіку поміж зеленими берегами, і цьому людові незліченному, не відомому тобі, сірому, який ніколи про тебе не чув й тіапевне чути не буде... та і не захоче про тебе знати; оцьому небові, перехрещеному білими пасмами диму з реактивного літака і цими ж літаками розстріляному; і оцій головатій вербі при дорозі, об яку боком чухається заблукана корівчина.

Цілком може бути, що ми беремо на себе забагато — нібито ми справді потрібні цілому світові; світ, може, й не здогадується про твоє існування, ти єсть дрібна комашина попід зорями, отаке собі тонюсіньке зелене чатиння на старій, аж сивій смереці, одначе свобода виповнює твою душу, як весняні води гірську улоговину, від розуміння єдності зі світом, в якому ти народився; свобода додає тобі сили, ти, чоловіче, мусиш бути сильним, бо колись настане судний день, ти вийдеш навстріч натовпові, нацькованому єфрейторами проти тебе, і скажеш їй, немитій, волохатій й смердючій товпі: азм єсьм, каменуйте мене. Заведено ж все так поміж нами: спершу каменувати, щоб із бігом часу обпльованого мученика записати в святці. Я думаю, що мистець має бути великим і без каменування, бо як інакше піднімеш хрест і понесеш його на свою Голгофу... і немає значення, хто витесав цей хрест: ти сам з егоїстичних міркувань, з потреби грошей, бо ж не птахи ми небесні, чи з потреби суспільної, чи навіть з наказу єфрейторів. О Господи, омини мене від прокляття нести хрест на Голгофу з потреби єфрейторської; дорога на Голгофу єфрейторську, дарма що фальшива, але устократ крутіша, усипана терням і битим череп'ям... а ти йдеш цією дорогою босий, лютий і сам собою оплаканий; і не можеш зійти з дороги фальшивої чи правдивої, бо не кожному дано зректися самого себе; сама природа мистецтва вимагає жертовності, зрештою, хіба саме мистецтво як діяння — не всепожираю-чий вогонь? Хтось може сказати, що коли вогонь гасне, то після нього залишається попіл... . попіл розвіє вітер: і що, мовляв, залишиться з твого хрестного ходу на Голгофу? То й чи варто горіти і падати скривавлено під хрестом, чи не ліпше обминути круті дороги, голгофи й мандрувати собі просторами, де нема ні каміння, ні терену, ні навіть єфрейторів, і десь-колись, як настане час, на краю безжурних степів заснути тихо, будучи в згоді з тишею просторів, з людьми, поміж якими ти жив, з Господом Богом і самим собою.

Не мав сумніву, кожен із нас котрогось дня вийде на свою околицю і стане перед оманою безжурних просторів... я теж не один раз витерплював сумніви і не один раз зрікався шляхів, що вели на Голгофу, зрікався і плентався посеред тиші безжурними дорогами; і було мені добре й безпечно в бездумності, я славив сьогоднішній день і дарований мені сьогоднішній кусень хліба, я себе переконував, що завтрашнє чи сторічне мене не обходить, усе, що мною люблене, переболе-не, пережите, зраджене чи навпаки, — піднесене на скрижалях, стліє, як те листячко з дуплавої верби, що опало передторішньої осені, як тільки-но розсипеться на цвинтарі моя могила. Та водночас, коли усе ж таки звертав із дороги тихої, на якій ноги вгрузали в теплий м'який пил, і вгризався в нетрі, в каміння, в бескиддя горбате, коли падав стрімголов у пропасті на ребра гострих скель, коли обступали мене зусібіч скам'янілі міста, в яких плодилися змії і багато-чисельні племена збайдужілих людей, над якими панували всевлад-но єфрейтори... і єфрейтори цькували на мене збайдужілих, вкладали їм у долоні каміння і підмовляли мене або вбити, або осміяти, або оббрехати, бо чому ж раптом той і той, і той теж — байдужий, а той і той — заляканий, а я із страху свого дрімучого, що був схожий на змія, виповз на білий світ. І диво дивне: якраз тоді, коли я горбився під хрестом, знемагаючи під його вагою, коли ноги порепалися від колюччя, коли натовп викрикував «розіпни його», переді мною розкривалися євангелії, вщерть списані іменами, подіями, добрими вчинками і зрадами, смертями й коханнями; в євангеліях жили люди, які давно повмирали й могили їхні забуті, а помисли їхні, стремління, навіть зблиски очей, навіть поцілунки, якими обсипали вони своїх коханих, навіть їхня ненависть і їхні молитви були записані в євангеліях... а євангеліє це вміщалося в мені, в душі, минулі часи й минулі мої предки були закодовані в мені, в струменях моєї крові. Можна було збожеволіти від розуміння, що твоя душа так близько, на коротко пов'язана з правіком, що власне ти є живим продовженням правіку; і можна було звихнутися розумом від того, що небеса, які розверзлися перед тобою, розкрили таїну: ніщо на світі не пропадає намарне... не пропаде ні діяння, ні слово, ні пісня, ні прокляття, ні дитячий плач, ні куля чи стріла, що випущені із-за вугла; мисль, слово, діяння, робота через століття або й через тисячу років дивним чином можуть ожити й повторитися в мені чи в моєму внукові, чи в чиємось синові, чи на якусь голову спаде тисячолітнє закляття; і можна від великої радості, що не один ти на світі, що ти не самітній, як палець, що ти поєднаний на цій землі з каменем на дорозі, з корінням дуба, що стоїть на узліссі, обчухраний вітрами й обвуглений блискавками, змахнути крильми й піднятися в піднебесні високості; а можна було зростися, переплітаючись з травами, або ж злитися з ріками, або ж восени впасти кленовим листям на брук і нишком слухати, як по тобі топчуться люди, яких ти вигадав, наділив душею і тілом, малюючи їх у своїй майстерні на розі вулиць Маяковського і Конопницької.

І коли з-під штукатурки на північній стіні Святого Духа зиркнуло на мене, на Вербеня і на Ключара витріщене, повне болю червоного, крику, страху й люті око, коли відкрилася замість другого, правого ока кривава яма, котра, одначе, теж споглядала на нас, мовби яма була видющою, то я заціпенів не тільки від того, що перетерплював біль, що його зазнав мученик, намальований на стіні, а ще й від пригадування... пронизала мене думка, що оце око, оцю яму, висвердлену, мабуть, розпеченим шворнем, оцей крик болю, страху й ненависті, що падав зі стіни, були вже мною десь бачені, десь я чув цей нестерпний крик; чи бачив я на давніх іконах, чи малював оці очі хтось з моїх колег або і я сам, чи вони, раз намальовані на стіні Святого Духа триста років тому, жили підсвідоме в моїй пам'яті, це було дано мені від народження; чи вони мені колись приснилися; чи вони колись сиділи на сухому дереві посеред спаленої землі, яке я колись малював... вони, очі, сиділи на голих і чорних конарях і кричали на цілий світ, а в моїй руці замерзав пензель.

Ні наступного дня, ні протягом, мабуть, цілого тижня я не навідувався до церкви Святого Духа; Ключар лише один раз якогось ранку поспитав, коли будемо далі розчищати стінопис, я сказав, що будемо, але не сьогодні й не завтра, хай у наших душах спершу уляжеться крик, що вирвався з-під кількасотрічної штукатурки, хай ми порозмислимо: чому колись... десь... вчора... сьогодні... повсякчас оце око страдницьке і рана, випечена шворнем, жили у нашій підсвідомості; моє пояснення могло видатися дивним, плутаним, але Ключар зрозумів мій настрій, він разом із Данилом Вербенем теж, мабуть, не мав відваги стати перед очима на церковній стіні, ми мусили осмислити відкрите, натішитися ним як мистецьким явищем, перечекати, поки освоємося з ним.

День чи два ми з Ключарем навіть не починали бесіди про стінопис; Павло зранку брав косу і граблі, а я прихоплював мольберт і декілька листків картону, й тюпали ми до Страдчої долини; йшли в людських гуртах, що поспішали на колгоспну роботу, часом обступала нас череда корів та овець, що сунула на пасовище під лісом, часом обганяв нас трактор, а фірмани, які цілою валкою, піднімаючи вище дерев пахучий пил дороги, квапилися в поле за скошеною конюшиною худобі, запрошували нас у свої драбинясті вози; інколи з бокової вулички, гейби із засідки, вискакував «уазик» колгоспного голови товариша Чобота, одначе голова ніколи коло нас не зупинявся, а тільки жбурляв нам косий свій погляд і натискав на газ.

Монотонне гарчання тракторів, дерев'яне торохтіння возів, закличне іржання кобили, що стратила з виду лоша, потріскування батога й курвамамна лайка пастуха, різкий і високий, немовби її вдарили ножем, скрик кози, глухий і мовчазний тупіт кирзових чобіт у грубому пласті дорожньої пилюги, пахучий дух сільської вулиці, настояний на пилу, на претертій соломі, на розчавлених залізним обіддям коліс камінні і коров'ячих кізяках, слабий повів польового вітру, що по дорозі закашлювався хатніми димами... і тому вітер розтрушував над селом польове скошене зело, що пахло знахарським трунком, який підсилював любов... а трунок цей ворожбитний іскрився в прозорій чистій сулії ранку, наскрізь пронизаній сонцем; і ціла ця повінь світла, тепла, звуків, запахів пливла безпоспішно, повільно, але й навально, нічого, однак, при цьому не руйнуючи, а тільки обмивала по дорозі кожну хату, тин, дерева, бадилинку кожну і всяку людину в полі чи на подвір'ї, і кожну пташку посеред гілля, і мураху на стовбурі старої яблуні; і мені з Ключарем було затишно, спокійно посеред людей на вулиці, посеред хат і садків, посеред розтрушеного над селом духу прочахлого зела, серед худоби й машин; я почувався своїм у Черчені... я тут був своїм не тому, що стрічні старі ґазди піднімали, вітаючись, хто солом'яні, хто поруділі міські капелюхи, що погорблені від роботи жінки казали мені «славайсу», а тому, що тільки в щі дні в Черчені скільчилася, немов яре зерно, проросла стожильним коренем, укоренилася, отже, ясна, мов сонце, упевненість: ніхто мене тепер не заманить на безжурні й байдужі простори, та й, очевидно, ніде нема байдужого раю, є або сліпота і глухота душ, або ж є олжа, злучена зі страхом. Господи, чи має право мистець бути глухим і сліпим, якщо відкрилося йому, немов соте пекельне коло, віковічне, ще, певно, від сотворения світу страждання твого народу, і хрест твій, і Голгофа твоя — це тільки краплина з бездонної чаші людського страждання, і пити з тієї чаші — твоє призначення.

Це було чи не найголовніше й найболючіше моє відкриття після денних і нічних моїх роздумувань, після розмов з людьми і після мовчазних молитов до Бога; призначення пити з чаші терпіння, усвідомлення цієї необхідності розкувало мою художницька свободу, поруйнувало навально всі дотеперішні рамки, погрози і заборони, в Черчені мене начебто вивели на високу гору, з якої відкрилися мені глибинне чорно-синє небо, гірські хребти, безмежжя нашого чорнозему, і зіштовхнули вниз, мовлячи: Пливи, чоловіче, долами і горами, а навіть і небесами... пливи, й ніхто тобі не подасть ні весла, ні компаса, ти сам собі стерновий, весляр і суддя, пам'ятаючи, однак, про залиті болем і передсмертним страхом очі твого народу, що намальовані на стіні Святого Духа».

Я малював; малювання це було неначе розмова з самим собою, проникнення в самого себе; я малював то побілені хрести на цвинтарі навколо церкви, то ряди занедбаних стрілецьких могил, то старезну липу і під її крилом — присадкувату ротонду Святого Духа; я малював, а Павло Ключар викошував у Страдчій долині траву, сушив сіно і складав його у пластінки. Ми не розмовляли з ним, але я відчував, що ми обидва думаємо про мученицькі очі, що видобулися на світ із-під штукатурки; ті очі не давали мені спокою ні вдень, ні вночі; вночі серед тиші й пітьми, коли я, розгубивши сон, виходив у Ключарів сад, вони спозирали за мною із-за кожного дерева і на кожному дереві із-поміж гілля світилися криваво, й очі ті літали наді мною в темряві, немов якісь жалібні, небачені в наших краях птахи... літали, кружляючи, і скрикували людськими голосами (тут і там скрикували, близько й далеко, пелена нічна, здавалося, була зіткана, мов із чорного прядива, із цих зойків); я уявляв, що у закривавлених цих птахів, у ці очі хтось невидимий стріляє, і вони, вцілені в серце, або падають у сонний чорнозем і там, у глибинах чорноземних, замовкають, або ж, рятуючись від куль, сідають мені на плечі й скиглять, немов голодні діти, а я слухав їх... слухав і чув, як їхня туга, біль їхній, крик, що спресований, мов камінь, до шепоту, переливався мені в душу.

Це була магія мистецтва.

Я по-чорному заздрив невідомому тому митцеві, який на стіні Святого Духа предковічно колись намалював страдницькі очі; так. заздрив і викликав його дух із тамтого світу, щоб спитати: «А де той ключ, пане-майстре, яким ти відкрив мою душу, увійшов до неї і розкошуєш в ній, немов за різдвяним столом? ». Ізограф появлявся тут як стій, був він у полотняній сірій рясі, волосся спадало на плечі пінистою хвилею, а лоб білів високо й гордо; ізограф сів поруч зі мною, так само, як я, оперся плечима об стовбур яблуні, під нашими ногами внизу плюскотіла об береги Золота Липа, за Ключаревим садом проторохкотів на дорозі мотоцикл, з далекого відчиненого чийогось вікна доносилася до нас ритмічна африканська мелодія, і тому не вірилося, що поруч сидить ізограф, який прийшов із нижніх минулих світів; він сидів мовчки, аж поки я не спитав його отак просто, як колегу з сусідньої художницької майстерні, де він роздобув потаємний ключ, яким відкриває людські душі. На моє запитання він посміхнувся (і як я у темряві міг бачити його усмішку? ), довго мовчав, врешті промовив стиха, скоріше сам до себе, ніж до мене: «Питаєш єси, немов отрок, якого вчать лише розтирати барви кам'яним товкачем. Кожен мнстець повинен мати свій ключ, чи не правда? Це так просто, чоловіче, і вочевидь... складно. Часом ключі добираємо роками, майструємо їх самотужки й навпомацки, бо ніхто не знає напевне, як той ключ виглядає, з якого заліза, з якої барви, з яких потрясінь і думок він кується. Світ вражень — це нектар, мнстець — бджола, тисячі тисяч цвіту, пахучого або ж отруйного, збирай лише нектар і сотвори правдивий мед. Це приписи алхіміків, брате. Ключ таким способом кується довго, терпеливо, многотрудно.

Є щасливі щасливці (а може, вони Божим промислом позначені? ), котрі знаходять свій ключ відразу... він лежить у поросі під ногами, їм надібно лише підняти його, омити від бруду й вкласти у замкову щілину. А ще повідали мені, що ключ може... приснитися... лише треба зірватися з ложа, схопити пензель і вдарити ним по левкасі. Чи це ключ... чи це натхнення... чи це твої мислі враз вибухнули прозрінням? » — Ізограф надовго замовчав, здавалося, він забув про мене й ловив вухом чужий вихилястий ритм африканських тамтамів, що виплоджувалися з чийогось горластого магнітофона; і видно, тамтами його оглушували, бо хилився донизу й загулював долонями вуха. «Може, брате мій, — обізвався несподівано, — ніякого ключа не існує... існує лише тайна творчості. Бо хіба мало таких, які терпеливо збирали нектар, а в їхніх сотах стигла трутизна... а хіба мало таких, які знаходили легко ключ під ногами і встромляли його в замок... хіба мало таких, яким снилися ключі, вони сприймали сни за натхнення, а, проте, і той, і той, і той стоять перед дверима, ключ їхній в замку, а душа не відчиняється... і ніхто тобі не розкаже, чому вона не відчиняється». «Одначе ти не належиш до невдах, майстре, — сказав я йому. — Ти увійшов у мене і пануєш ув мені». «Навіть про себе нічого не знаю, — признався він сумовито. — Зате мені здається, що... — Ізограф обірвав слово, в думці, певно, іще їх зважував, потім продовжив. — Мені здається, що про ту пару очей із стіни Святого Духа знаю багато... та й не одна там пара... та й не одні тільки там очі, ось побачиш, коли відслониш ціле моє малювання. Я не один рік його малював... і не так довго я його малював, як довго мандрував землею, слухав її, споглядав на неї коли заворожено, коли заклято, ходив поміж людьми, які живуть у любові й у ненависті, сіють жито й зраджують вітця-матку. Певно, належу до тих, що збирають многотрудно нектар, і коли Господь Бог допоміг, що утворився з нектару мед, то... » «Ні, твій мед не солодкий, майстре, він навіть не гіркий... він солоний, немов ропа. (Ти чув колись, щоб мед був солоний? ) В солоності цій густій розчинені суцільний лемент, передсмертний жах і лютий порив, ключ у висоти», — перервав я ізографа не вельми ввічливо. Він тяжко зітхнув: «Хіба мистець винен, брате, що земля повниться лементом і розпукою? Не можу я малювати тихі води, ясні зорі, зелене жито і дитя в житі у сповитку, коли небо наді мною чорне і земля моя чорна, а диявол, чуєш-но, грає на бубні коло пекельних воріт». «Ти кажеш, пане-майстро, «диявол грає», маючи на увазі день учорашній і день сьогоднішній? — перепитав я його здивовано. — Але ж готі очі, тобою мальовані, мають триста років. Хіба нічого не змінилося за триста чи за чотириста літ на цій землі? » «А ти-но походи землею, припади до неї, послухай... і поплач, і скреготни зубами, і проклени, і возненавидь, і возлюби її. У множеств! цьому, може, здибаєш десь мене... десь здибаєш, пізнаєш моє ім'я, ключ мій до людської душі відшукаєш і свій ключ, певно, здобудеш... — І він знову усміхнувся, і я в темряві виразно бачив, як блимнула тепло посмішка, немовби біля його губ хтось посвітив свічкою. — І збагнеш, брате, що біль наш триває». Він звівся на ноги, високий і сухий, полотняну торбу перекинув через плече. «Але я засидівся, — сказав, — дорога довга і робота попереду немала. Прощавай, брате».

Я ж, прецінь, добре знав, що він походить з нижніх світів, які давно минулися, і думалося мені, що його труд теж давно минувся, він своє, що йому призначене, зробив, а проте, виходить, я помиляюсь. «Ти — як Вічний Жид. Нема тобі спокою», — обняв я його за плечі. Чи жалів його? Чи дивувався? Чи шукав у нього опори для себе? «Гадаєш, твоя доля легша, брате? Гадаєш, ти не єси теж Вічним Жидом? Мистецтво — це вічна робота, радість і прокляття. Навіть якщо ім'я твоє буде забуто, все одно ж колись... хтось... той новітній заходиться шукати твоїх слідів, подиху, думки, щоб продовжити тебе й утвердити себе. І так буде тривати до кінця світу. А поки що — шукай мене, брате». І пішов легким кроком людини, що звикла мандрувати пішаком, на стежку до кладки через Золоту Липу.

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒