Annotation 3 страница

— Гей, Джорджику-коржику! — щойно хлопець почув цей вигук, йому аж кров в жилах захолола. Справдились його найгірші страхи. Зазвичай Джордж вихором вилітав зі школи після уроків, і поки його дебелі, неповороткі однокласники ще давали один одному щиглів у роздягалці, він уже був на півдорозі додому. Він чув жахливі історії про те, як Рінґо і його посіпаки знущаються зі школярів, яких ловлять на вулиці. У школі, де Рінґо облаштував своє царство терору, всі шепотілися, як тому зголили брови, іншого підвісили догори дриґом, а он того — вимастили грязюкою, загнали без штанів на дерево, розмалювали незмивним чорнилом або залишили за цапа-відбувайла коло розбитих вікон.

Однак того сонячного, сонливого осіннього пообіддя Джордж скоїв жахливу помилку. Він вирішив не квапитись додому саме в той день, коли Рінґо зі своїми приятелями тільки й мріяли його запопасти. Розлютившись на Джорджа за те, що той завдав їм лишнього клопоту на уроці Гвіздка, вони, спраглі помсти, вирушили слідом за ним. Джордж роззирнувся. Попереду він угледів гурт мам з візочками, які наближалися до перехрестя. Регулювальниця саме зупинила рух автомобілів, щоб дати людям перейти дорогу. Хлопець метнувся уперед до мам із дітьми й спритно пробрався поміж візочків до середини. Поки регулювальниця тримала в руках яскраво-жовтий знак, Джордж неквапом переходив дорогу, вдаючи, наче належить до гурту молодих жінок з дітлахами. Але в душі він знав, що йому не вдасться нікого обвести круг пальця. Коли Джордж минав регулювальницю, та підморгнула йому й тихенько сказала: «Не хвилюйся, хлопчику, я затримаю їх на хвилинку-дві. А ти мерщій біжи додому, щоб ті розбишаки тебе не зловили». Ступивши на протилежний бік вулиці, Джордж, на свій подив, побачив, що регулювальниця прихилила знак до дерева й стоїть поруч, свердлячи Рінґо та його посіпак суворим поглядом. Знову загуркотіли автомобілі, а Джордж, кваплячись геть, почув ще один розлючений вигук. — Гей! Нам треба перейти вулицю! Нам треба додому... домашнє робити! Якщо ви нас не пропустите, я скажу мамі, і вона прийде й дасть вам! — Дивись, щоб тобі не дали, Річарде Брайт! — пробурмотіла регулювальниця, поволі виходячи зі знаком на дорогу. Джордж звернув з головної вулиці, але, судячи з важкого тупоту позаду, хлопчиська здогадались, куди той подівся. А він біг довгою обсадженою деревами алеєю, уздовж якої тягнулись садки великих вілл, — цього разу на вулиці не було нікого з дорослих, хто б міг його врятувати.

Джордж поторсав кілька хвірток — усі міцно замкнені. Він перелякано роззирнувся, аж раптом йому сяйнула одна ідея. Схопившись за найнижчу гілку яблуні, що звисала через паркан, Джордж підтягнувся і, зачепившись ногами за огорожу, перестрибнув через неї. Він приземлився на великий колючий кущ, подряпавшись і порвавши свою шкільну форму. Лежачи під кущем і тихенько скімлячи, Джордж почув, як по той бік паркану протупотів Рінґо зі своїми друзяками, вихваляючись, що він зробить із Джорджем, щойно той потрапить йому до рук, — хлопцеві аж мороз пішов поза шкірою. Джордж лежав на землі, доки не впевнився, що забіяки подались геть. Виплутавшись зі шкільного светра, який безнадійно завис на колючому кущі, він насилу видерся з гілок, що цупко чіплялися за одяг. Усе, що було в кишенях штанів, висипалося на землю. Джорджеві довелося трохи порачкувати, поки він зібрав усе докупи. З гущавини хлопець випірнув на довгий скошений зелений лужок, де на шезлонгу засмагала якась пані. Вона підняла темні окуляри на лоба й здивовано глипнула на Джорджа. — Бонжур! — прощебетала пані милим голосом і показала пальцем на дім. — Іди туди, там не так міцно зачинено. — Ох, мерсі, — відповів Джордж, пригадавши одне-єдине французьке слово, яке колись чув. — І... е-м-м-м... пробачте! — докинув, квапливо минаючи її, та побіг стежиною вздовж стіни будинку. Він відчинив хвіртку, вийшов на дорогу й рушив додому, трохи накульгуючи, позаяк підвернув собі ліву ногу. Джордж шкандибав тихими й сонними вуличками, однак тиша ця тривала недовго. — Ось він де! — закричав хтось гучно. — Джорджик-коржик! Ти попався! Джордж зібрав останні сили, намагаючись ще швидше переставляти ноги, але ті наче грузнули в багнюці. Додому було рукою подати — он уже видно кінець вулиці! — але Рінґо та його банда наступали йому на п’яти. Хлопець мужньо шкутильгав уперед — ноги йому вже підкошувались, але за ріг він таки завернув. — Тобі кінець! — крикнув Рінґо в нього за спиною. Джордж дибав, спотикаючись, своєю вулицею. Він аж засапався, хапаючи ротом повітря. Усі подряпини, синці й ґулі, що їх він дістав, утікаючи від Рінґо, щеміли, в горлі пересохло, а втома звалювала з ніг. Далеко б він так не зайшов, та, на щастя, вже й не треба було — його дім був просто перед ним. Рінґо зі своїми скаженими друзяками не перемололи Джорджа на фарш, він дістався зеленої хвіртки, і тепер усе буде гаразд. Треба тільки сягнути до кишені й намацати ключ до вхідних дверей. Але його там не було.

Джордж вивернув кишені — всі його скарби на місці: скляна кулька, іспанська монета, мотузка, червона спортивна машинка і м’ячик-стрибунець. Тільки ключа нема. Напевно, той випав із кишені, коли він перелазив через паркан. Джордж потягнув за шнур дзвінка, сподіваючись, що мама прийшла додому раніше. Дзень-дзелень! Він потягнув ще раз. Удома нікого не було. Побачивши, як Джордж тупцяє коло зачинених дверей, Рінґо збагнув, що його взяла. Він начепив на обличчя огидну посмішечку й почав поволі підступати до хлопця. Слідом за ним сунули трійко його бридких дебелих приятелів, які полюбляли шукати пригод на свою голову. Джордж знав, що йому нема куди втікати. Приготувавшись до найгіршого, він заплющив очі й притулився спиною до дверей, у животі аж закрутило. Хлопчина гарячково думав, що сказати, аби змусити Рінґо відступити, але на думку не спадало нічого розумного, а погрожувати зірвиголові — даремно гаяти час. Рінґо чудово знав, що пізніше йому дістанеться на горіхи, але його це ніколи не зупиняло. Раптом кроки затихли — Джордж розплющив одне око, аби подивитися, що відбувається. Рінґо та його посіпаки зупинились посеред доріжки й влаштували таку собі нараду: про те, як їм покарати Джорджа. — Ні! — вигукнув Рінґо. — Це тупо! Давайте притиснемо його до стіни, щоб він аж заплакав, аби ми його відпустили! Тільки-но він це сказав, як щось сталося. Щось таке дивне, що опісля Рінґо та його ватазі здавалось, неначе то був сон. Двері сусідського будинку розчахнулися, і звідти вискочив — хто б міг подумати? — маленький космонавт. Невеличка істота в білому скафандрі, круглому скляному шоломі та з причепленою до спини антеною вистрибнула насеред дороги і завмерла у войовничій позі карате — від подиву всі аж ступили крок назад.

— Забирайтеся звідси! — наказав космонавт чудним металічним голосом, — або я накладу на вас Прокляття Прибульця. Ви позеленієте, а ваш мозок закипить і витече через вуха й ніс. Кістки стануть гумові, а на тілі вискочать тисячі бородавок. Ви зможете їсти тільки шпинат і манну кашу й більше ніколи — чуєте, ніколи! — не будете дивитися телевізор, бо від нього вам очі повилазять! Чули? Космонавт крутнувся на місці й кілька разів махнув руками і ногами — Джорджеві ці рухи видались на диво знайомими. Рінґо та його посіпаки зблідли й позадкували — від несподіванки їм аж щелепи відвисли. Вони були ні живі не мертві зі страху. — Біжи всередину! — крикнув космонавт Джорджеві. Джордж прошмигнув до Сусідського Дому. Він аніскілечки не боявся малого космонавта — крізь скляний шолом хлопець помітив пасмо білявого волосся. Виходить, це Енні його врятувала. Розділ восьмий

Ху-у-у! — істота в скафандрі зайшла вслід за Джорджем до будинку, захряснувши двері чималим космічним черевиком. — Я аж спітніла, — додала вона, скинувши круглий скляний шолом і стріпнувши довгим хвостиком. То справді була Енні — від стрибків у важкому костюмі її щоки порожевіли. — Ти бачив, як вони злякались? — запитала вона Джорджа, широко всміхнувшись і витерши рукавом піт із чола. — Бачив? Ходи за мною. Дівча рушило коридором, голосно гупаючи черевиками.

— Ага... звісно... бачив. Дякую! пробелькотів Джордж, шкандибаючи за дівчинкою в ту саму кімнату, де вони з Еріком спостерігали за народженням і смертю зорі. Ще вранці він не міг дочекатися, коли знову побачить Космоса, однак тепер почувався зовсім кепсько. Пообіцявши Ерікові, що триматиме знайомство з Космосом у таємниці, він усе вибовкав жахливому професорові Віздоку. Дорога додому перетворилась на нескінченну страхітливу втечу від ватаги забіяк, а до того всього його ще й врятувала маленька дівчинка у скафандрі. День видався геть нікудишній. Натомість Енні ледь не танцювала з радості. — Ну як? — запитала вона Джорджа, пригладжуючи сліпучо-білі складки свого комбінезона. — Він новий-новісінький — щойно приїхав. На підлозі лежала обліплена марками картонна коробка з наліпкою SPACE ADVENTURES R US! А поруч із нею — невеличкий рожевий костюм з блискітками, пряжками й стрічками. Брудний, зношений і заплямлений. — Це мій старий костюм, — пояснила Енні й скорчила презирливу гримасу. — Я носила його, коли була зовсім мала. Думала, що начіпляти на себе всі оті брязкальця — круто. А тепер мені подобаються звичайні скафандри. — А навіщо тобі скафандр? — поцікавився Джордж. — Ти йдеш на бал-маскарад? — Якби ж то! — Енні закотила очі й вигукнула: — Космосе! — Слухаю, Енні, — приязно відгукнувся той. — Добрий, гарний, милий, чудовий комп’ютере! — Ох! — тільки й зітхнув Космос, а його екран, мовби зашарівшись, замерехтів.

^[2] — Джорджеві кортить дізнатися, навіщо мені скафандр. — Скафандр потрібен Енні для того, — відповів Космос, — щоб вона могла мандрувати космічним простором. Там дуже холодно — приблизно мінус двісті сімдесят градусів за Цельсієм. Без скафандра вона б заціпеніла за долю секунди. — Так, але... — хотів було заперечити Джордж. Та його урвали на півслові. — Я мандрую Сонячною системою разом із татом, — похвалилася Енні. — Деколи нам складає компанію і мама, але їй не дуже подобається у відкритому космосі. Джорджеві ввірвався терпець. Він не мав жодного бажання бавитися в дурнуваті ігри. — Неправда! — роздратовано сказав хлопець. — Ти не мандруєш космосом. Для цього тобі довелось би летіти космічним кораблем, а туди тебе ніхто не пустить, бо вони не знатимуть, що з твоїх історій правда, а що — вигадка. Рот Енні став схожим на букву «О». — Ти просто плетеш нісенітниці, видаєш себе то за балерину, то за космонавтку. А твій тато і Космос вдають, наче вірять тобі. Але це не так, — не вгавав Джордж, спітнілий, втомлений і такий голодний, що й вовка з’їв би. Енні швидко закліпала. Її блакитні очі враз заблищали й наповнилися слізьми. — Нічого я не вигадую! — спалахнула вона, а її кругленькі щічки ще дужче порожевіли. — Анічогісінько! Це все правда, а ніякі не нісенітниці. Я справді балерина і справді буваю в космосі! Зараз я тобі це доведу! І потупотіла до комп’ютера. — І ти побуваєш там зі мною, — сердито додала вона. — Тоді вже точно мені повіриш! Енні понишпорила в коробці й витягнула ще один скафандр. Кинувши його Джорджеві, вона скомандувала: «Вдягай! » — О-о, — пробурмотів Джордж. Енні стояла навпроти Космоса, барабанячи пальцями по клавіатурі. — Що б йому таке показати? — запитала вона.

— По-моєму, це погана ідея, — застеріг її Космос. — Що скаже твій тато? — А він нічого не дізнається, — квапливо відповіла Енні. — Ми тільки туди й назад. На дві хвилинки. Ну, будь ласка, Космосе! На очах дівчати виступили сльози. — Усі думають, що я вигадую байки, але це не так! Я казала правду про Сонячну систему і хочу довести це Джорджеві, щоб він знав — я не брешу. — Ну добре, добре, — пробубонів Космос. — Не крапай солоною водою на мою клавіатуру, бо вона заржавіє. Але тільки подивитесь — і все. Самих вас я туди не відправлю. Енні обернулась до Джорджа. По насупленому личку досі текли сльози. — Що ти хочеш побачити? — суворо запитала вона. — Що у Всесвіті найцікавіше? Джордж тим часом сушив собі голову. Хлопець не розумів, що відбувається, — він зовсім не хотів так засмутити Енні. Йому стало шкода, що дівча розплакалось. Як він тепер дивитиметься в очі Еріку? Ще вчора той сказав, що Енні не бажає йому зла, а сьогодні він так негарно з нею повівся! Джордж вирішив, що краще пристати на її гру. — Комети, — відповів він, пригадавши кінцівку народження і смерті зорі та брилу, що влетіла у вікно. — На мою думку, найцікавіші у Всесвіті — комети. Енні набрала на клавіатурі Космоса слово «комета». — Джордже, мерщій одягай скафандр! — гукнула вона. — Зараз буде холодно. І натиснула кнопку ENTER...

Розділ дев’ятий

Знову запанував морок. З екрана Космоса вирвався промінець сліпучого світла, затримався на мить посеред кімнати, а тоді взявся креслити якусь форму. Проте цього разу то було не вікно, а щось інше. Світляний пучок провів лінію вгору від підлоги, тоді повернув ліворуч, потягнув лінію рівно й спустився назад до землі. — Диви-но! — скрикнув Джордж, збагнувши, що воно таке. — Космос намалював двері! — Я не просто їх намалював, — ображено заявив Космос. — Для цього багато розуму не треба, а я ж дуже розумний. Я створив для вас прохід. Портал, який веде до... — Ш-ш-ш, Космосе! — шикнула на нього Енні. Вона знову натягнула шолом і говорила через вбудований у нього передавач. Тепер вона мала той самий химерний голос, що нагнав страху на Рінґо та його посіпак. — Хай Джордж сам його відчинить. Джордж уже сяк-так натягнув на себе громіздкий, важкий білий скафандр і скляний шолом, які жбурнула йому Енні. Ззаду до скафандра було причеплено невеликий балон, який подавав через трубку до шолома повітря, щоб хлопцеві легко дихалось. Він взув великі космічні черевики, Енні кинула йому рукавиці, і, ступивши вперед, Джордж несміливо штовхнув двері. Ті розчинилися навстіж — за ними простягався безмежний простір із сотнями яскравих цяток, що виявилися зорями. Одна зірка було значно більша та яскравіша за інші.

— Оце так! — вигукнув Джордж через власний передавач. Спостерігаючи за народженням і смертю зорі, він стежив за подіями в космічному просторі крізь віконну шибку. А тепер між ним і космосом не було ніяких перешкод. Здавалось, варто тільки ступити — і опинишся по той бік. Але де саме? Куди потрапиш, зробивши один маленький крок? — Де?.. Що?.. Як?.. — зачудовано шепотів Джордж. — Бачиш он ту яскраву зорю, найяскравішу з усіх, що перед тобою? — запитав Космос. — Це Сонце. Наше Сонце. Звідси воно виглядає меншим, ніж коли ми бачимо його на небі. Місце в Сонячній системі, до якого веде цей портал, значно віддаленіше від Сонця за нашу планету Земля. Сюди наближається велика комета — ось чому я вирішив показати тобі саме цю місцину. За кілька хвилин ти її побачиш. Тільки, будь ласка, відійдіть від дверей. Джордж ступив крок назад. Але Енні, яка стояла поруч, вхопила його за скафандр і підштовхнула вперед. — Відійдіть від дверей. Наближається комета, — сказав Космос так, наче оголошував прибуття потяга на залізничну станцію. — Не стійте надто близько до краю — комета летить на великій швидкості. Енні штурхнула Джорджа й показала черевиком на двері. — Відійдіть від дверей! — повторив Космос. — Рахую до трьох, — сказала Енні. — Раз! Вона підняла догори одного пальця. Джордж бачив, як за дверима до них наближається величезна брила — в десяток разів більша за ту, що напередодні розбила вікно. — Ця комета не зупинятиметься, — розповідав далі Космос. — Вона пролетить крізь нашу Сонячну систему. Енні підняла ще одного пальця — «Два! ». Сірувато-біла глиба підлітала все ближче. — Приблизна тривалість мандрівки — сто вісімдесят чотири роки, — повідомив Космос. — Комета навідається до Сатурна, Юпітера, Марса, Землі й Сонця. На зворотному шляху вона пролетить повз Нептун і Плутон, який більше не вважається планетою. — Космосе, любий, а ти зможеш пришвидшити нашу подорож, коли ми опинимося на кометі? Інакше нам треба буде не один місяць, щоб побачити всі планети! — І, не чекаючи відповіді, Енні вигукнула: «Три! », схопила Джорджа за руку й потягнула його за собою через портал. Наостанок Джордж почув голос Космоса, який долинав немовби за сотні кілометрів: «Не стрибайте! Це не безпечно! Верта-а-а-а-йтеся! » А тоді запанувала тиша.

^[3] Розділ десятий

Тим часом Рінґо та його друзяки далі стовбичили на вулиці, наче їх пришпилила до землі якась невидима сила. — Що то було? — запитав низенький худорлявий хлопчина на прізвисько Чахлик. — Не знаю, — почухав голову його дебелий товариш, якого кликали Танком. — А я не злякався! — зухвало заявив Рінґо.

— І я ні, і я! — миттю загукали всі решта. — Тільки я зібрався переговорити з тим чудаком у скафандрі, як він злякався і втік. — Ага, ага, — закивали всі головами. — Ми знаємо, Рінґо, ми бачили. — Тоді ти, — тицьнув Рінґо пальцем на новачка з їхньої ватаги, — подзвониш у двері. — Я? — бідоласі аж подих перехопило. — Ти ж казав, що не злякався, — відповів Рінґо. — Не злякався! — проскімлив той. — Значить, можеш подзвонити у двері, еге ж? — А чому ти не можеш? — запитав новенький. — Бо я першим тебе попросив. Давай! — Рінґо люто блимнув на хлопця. — Ти ж хочеш бути у нашій банді? — Хочу! — випалив той, гарячково міркуючи, що гірше: зіткнутися з іншопланетянином і накликати на свою голову прокляття прибульця, чи розізлити Рінґо. Краще вже прибулець — з ним принаймні не доведеться щодня бачитися у школі. Хлопчина невпевнено рушив до дверей Ерікового будинку. — Давай, Прищ, дзвони у двері, — крикнув Рінґо, — а то я вижену тебе з нашої банди! — Добре, зараз, — пробелькотів Прищ, якому було не зовсім до вподоби його нове прізвисько. Усі решта трохи позадкували. Новенький простягнув палець до дзвінка. — Рінґо, — сказав зненацька хтось із розбишак, — а що робити, якщо він відчинить двері? — Що робити, якщо він відчинить двері? — перепитав Рінґо, задумавшись, що на це відповісти. Він підняв очі до неба, ніби шукаючи там відповідь. — Ми... — затнувся завжди самовпевнений забіяка. І раптом заверещав від болю, так нічого і не сказавши. «Ааааааа! » — завищав він, коли чиясь рука схопила його за вухо і боляче покрутила.

— А чого ви, хлопці, — запитав суворий голос, — вештаєтеся на вулиці?! Це був професор Віздок — той, що викладав у класі, де вчилися Рінґо й Джордж. Він міцно тримав Рінґо за вухо й зовсім не збирався його відпускати. Побачивши вчителя просто серед вулиці, хлопці не повірили власним очам — вони й подумати не могли, що вчителі мають якесь особисте життя і ходять кудись, крім школи. — Ми нічого такого не робим, — проскиглив Рінґо. — Ти, мабуть, хотів сказати «не робимо», — виправив його професор Віздок повчальним тоном. — Хоча це й так неправда. Я ж бачу, що ви щось робите, і якщо дізнаюсь, що ви цькуєте менших дітей, наприклад, Джорджа... — професор Віздок обвів пильним поглядом усіх хлопчаків, чи, бува, хтось із них не здригнеться, почувши про Джорджа.

— Ні, пане професоре, що ви, ні! — пролепетав Рінґо зі страху, що вчитель от-от відірве йому вухо. — Ми й пальцем його не зачепили. Ми бігли за ним, бо він... — Забув у школі свого зошита, — випалив Чахлик. — І ми хотіли віддати його Джорджеві, поки він не дійшов додому, — додав новачок Прищ. — І як, вдалося? — єхидно посміхнувшись, запитав професор Віз док, але вухо Рінґо так і не відпустив. — Ми тільки хотіли його віддати, — на льоту вигадував Рінґо, — як він зайшов у той будинок. Він показав пальцем на двері до Ерікового дому. — І ми подзвонили у двері, щоб він вийшов на вулицю. Професор Віздок так несподівано відпустив вухо Рінґо, що той впав на землю. — Він зайшов туди? — різко запитав професор Віздок, поки Рінґо намагався підвестися на ноги. — Так, — всі дружно закивали головами. — А дайте-но мені, хлопці, того зошита, — поволі проказав професор Віздок. — Я сам передам його Джорджеві. Пошпортавшись у кишені, він витягнув пожмаканий десятидоларовий папірець і помахав ним перед хлопчиськами. — У кого той зошит? — запитав Рінґо. — Не в мене, — зараз же вигукнув Чахлик. — І не в мене, — пробелькотів Танк. — Значить, у тебе, — Рінґо тицьнув пальцем на Прища. — Рінґо, я не... Я не маю... Я нічого не... — запанікував Прищ. — Ну що ж, — сказав професор, не зводячи розлюченого погляду з чотирьох розбишак. Гроші він поклав назад до кишені. — Тоді щоб я вас тут не бачив! Чули мене? Ану забирайтеся! Хлопцям не треба було казати двічі — вони зараз же дали драпака, а професор Віздок залишився посеред вулиці сам. Він стояв і зловісно посміхався — видовище не з приємних. Роззирнувшись, чи, бува, не йде хто, вчитель підійшов до вікна й заглянув усередину. Фіранки було запнуто так, що між ними залишилась тільки невеличка щілинка. Крізь неї професор Віздок зміг розгледіти тільки дві чудернацькі розпливчасті постаті, що стояли біля якихось дверей серед кімнати. — Цікаво, — пробурмотів він, — страх як цікаво. Зненацька надворі позимніло. Якусь мить здавалось, що вулицею дме вітер із Північного полюса. І вітер той, як не дивно, віяв з-під дверей Ерікового будинку. Та щойно професор Віздок нахилився, щоб перевірити, у чому річ, як усе стихло. Коли він знову зазирнув у вікно, двійко постатей зникло і двері посеред кімнати — разом із ними. Професор Віздок хитнув головою. — Ну так — космічний холод! Як же я хочу відчути тебе на власній шкірі! — прошепотів він, потираючи руки. — Нарешті, Еріку, я тебе знайшов! Я знав, що ти рано чи пізно повернешся.

Розділ одинадцятий

Перестрибнувши через поріг порталу, Джордж відчув, що пливе — не рухається ані вгору, ані вниз, а повільно дрейфує у безмежній темряві космічного простору. Він озирнувся назад, але діра в космосі, де раніше були двері, зникла, наче її й ніколи не було. Отож дорогу назад відрізано, тоді як гігантська брила щораз ближче! — Тримайся! — крикнула хлопцеві Енні. Ще міцніше стиснувши руку дівчати в космічній рукавиці, Джордж відчув, що вони немовби летять униз, до комети. Обертаючись дедалі швидше й швидше, мов на здоровенній каруселі, Джордж та Енні мчали на величезну брилу, до якої було вже рукою подати. Вони бачили, що один бік комети, обернений до Сонця, яскраво освітлений, тоді як другий, куди промені Сонця не досягали, потопає у темряві. Врешті-решт вони приземлилися на товстий шар обледенілої, вкритої пилом породи. На щастя, мандрівники впали на освітлений бік комети і могли роздивитися, що лежить довкола.

— Ха-ха-ха-ха! — розреготалася Енні, намагаючись підвестись. Вона допомогла Джорджеві встати й струсила з нього кавалки брудного льоду й дрібні камінці. — Ну що? — запитала вона. — Тепер ти мені віриш? — Де ми? — вигукнув Джордж. Від подиву він забув про свій страх. Хлопець почувався легким мов пір’їнка. Озирнувшись довкола, Джордж побачив каміння, лід, сніг і темряву. Здавалось, наче він стоїть на велетенській брудній сніжці, яку хтось пожбурив у космос. Куди не глянь — палахкотіли зорі: їхнє сліпуче сяєво було геть не схоже на ті мерехтливі відблиски, що їх видно із Землі. — Ми з тобою потрапили в пригоду, — відповіла Енні. — Ми на кометі. Усе відбувається насправді, тепер ти бачиш, що це не вигадка, бачиш? — Бачу, — визнав Джордж. Він незграбно поплескав її по скафандрі. — Вибач, що я тобі не повірив. — Та нічого, — великодушно сказала Енні. — Мені ніхто не вірить. Ось чому я мусила тобі це показати. Дивись! — повела вона рукою довкола. — Ти побачиш планети Сонячної системи. Дівчинка витягнула з кишені скафандра мотузку, на кінці якої було щось схоже на кілочок для намету. Наступивши на нього черевиком, вона загнала кілочок у лід на поверхні комети. Спостерігаючи за нею, Джордж легенько підстрибнув з радості. Скафандр, що на Землі здавався важким, мов зі свинцю, тепер був легкий як пух. Такий легкий, що можна заввиграшки злетіти ген-ген догори. Джордж спробував перескочити невеличку тріщину на поверхні комети. Цього разу він підстрибнув сильніше — угору і вперед, та назад уже не спустився. Стрибок вийшов гігантський — на кілька сотень метрів! Він більше ніколи не повернеться до Енні... — Рятуйте! Рятуйте! — закричав Джордж крізь шолом. Стрибок відносив його все далі й далі, хлопець розмахував руками у довколишній порожнечі, силкуючись якось знизитися на комету. Та все марно. Енні залишилась далеко позаду — озирнувшись, Джордж міг хіба що розгледіти її постать. Під ним швидко пролітала поверхня комети. Джордж бачив тут і там ями й невеликі пагорби, але нічого, за що можна було б зачепитися. Нарешті він, здається, почав спускатися. Поверхня щораз ближчала, і зрештою Джордж упав на лід поблизу межі між світлим і темним боками комети. Здалеку він побачив, що Енні біжить до нього, обережно переставляючи ноги. — Ти мене чуєш? Більше не стрибай! — гукала вона суворим голосом. — Чуєш? Більше не стрибай! Чуєш? — Більше не буду! — гукнув він, коли Енні підійшла ближче. — Не роби так, Джордже! — сказала Енні. — Ти міг приземлитися на темний бік комети. І я б ніколи тебе не знайшла! А тепер вставай — черевики мають у підошві маленькі шипи. Розмовляючи отак по-дорослому, Енні була ані крихти на схожа на ту малу збитошницю, з якою Джордж познайомився у будинку Еріка. — Комета — це тобі не Земля. Тут ми важимо значно менше, ніж там. І тому один стрибок може занести нас дуже-дуже далеко. Це зовсім інший світ. О, дивись! — змінила вона тему. — Ми якраз вчасно! — Вчасно? — перепитав Джордж. — Поглянь сюди! — Енні показала пальцем на другий бік комети. За кометою тягнувся хвіст із льоду й пилу, який без упину довшав. Нараз він упіймав світло з далекого Сонця й заблищав — здавалось, що комета залишає після себе слід із тисяч діамантів, що сяють у відкритому космосі.

— Яка краса! — прошепотів Джордж. Вони стояли і мовчки насолоджувалися видовищем. Спостерігаючи за тим, як хвіст щораз довшає, Джордж збагнув, що він складається із кавалків освітленої сторони комети. — Брила тане! — закричав налякано Джордж, схопивши Енні за руку. — Що трапиться, коли вона розтане повністю?

— Не хвилюйся, — похитала головою Енні. — Просто ми наближаємося до Сонця. Сонце поволі нагріває освітлену сторону комети, і лід перетворюється на газ. Але то нічого страшного, бо тут стільки льоду, що можна пролетіти повз Сонце ще з десяток разів. Та й схована під льодом порода все одно не розтане. Тому не бійся, ми не вилетимо у відкритий космос. — А я й не боюсь, — заперечив Джордж, тут же відпустивши її руку. — Я просто запитав. — Тоді запитай щось цікавіше, — сказала Енні. — Наприклад? — перепитав Джордж. — Наприклад, що трапиться, якщо уламок із хвоста комети впаде на Землю? Трохи потупцявши на місці, Джордж таки видусив із себе: «Ну добре, то що ж тоді трапиться? » — Оце гарне питання, — вдоволено відповіла Енні. — Потрапивши в атмосферу Землі, уламки комети загоряються і стають метеорами, які ми бачимо під час зорепаду.

Вони стояли й мовчки спостерігали, доки хвіст комети не став таким довгим, що його кінця не було видно. Раптом комета почала змінювати напрям руху: усі зорі довкола зарухалися. — Що відбувається? — запитав Джордж. — Рухайся! — крикнула Енні. — Ми маємо кілька секунд. Сідай! Змівши пил рукавицею, вона розчистила на льоду дві крихітні ділянки. З іншої кишені скафандра Енні витягнула щось схоже на карабіни, якими користуються скелелази. — Сідай! — ще раз гукнула. Енні зачепила карабіни за поверхню, прикріпила їх до довгої мотузки, що звисала з пряжки на Джорджевому скафандрі, й пояснила: — На випадок, якщо в тебе щось влетить. — Що саме влетить? — здивувався Джордж. — Ну, не знаю. Тато завжди так робить, — відповіла дівчинка. Вона присіла коло Джорджа й собі причепила карабін до скафандра. — А ти любиш американські гірки?

— Не знаю, — відповів Джордж, який ще ніколи на них не катався. — Тоді зараз дізнаєшся! — захихотіла Енні. Комета, без сумніву, падала — чи принаймні змінила напрям. З того, як рухались зірки довкола нього, Джордж збагнув, що комета летить униз дуже стрімко. Проте він нічого не відчував — серце не тьохкало, в обличчя не віяв вітер. Джордж уявляв собі американські гірки зовсім по-іншому. Однак він уже зрозумів, що в космосі все відчуваєш інакше, ніж на Землі. Хлопець на мить заплющив очі, просто, щоб перевірити, чи відчуває хоч щось. Ні, анічогісінько. Він ще не розплющив очі, коли йому спало на думку, що для того, аби комета ось так зненацька змінила свій напрям руху, щось у космосі мусить притягувати її до себе. Інтуїція підказувала Джорджеві, що те «щось» — у стократ більше за комету, на якій вони з Енні мандрують космосом.

⇐ Предыдущая 16 17 18 19 202122 23 24 25 Следующая ⇒