Annotation 1 страница

Геніальний фізик Стівен Гокінґ разом із донькою Люсі запрошують тебе, любий читачу, у неймовірну мандрівку Всесвітом... верхи на астероїді! Які таємниці приховує Сусідський Сад? Що це за суперкомп’ютер, який уміє розмовляти? Чому не варто стрибати на кометі, коли вона мчить крізь космічний простір? І чи вдасться головному героєві — допитливому сміливцеві Джорджу — визволити свого приятеля з чорної діри? На сторінках цієї книги, сповненої гумору й карколомних пригод, розкрито найцікавіші загадки Всесвіту, а важливі наукові факти переплетено з веселими і часом небезпечними витівками. Це не лише захоплива історія про дружбу, космічні мандри та шкільні перипетії, а й неймовірна оповідь про те, як влаштований світ, у якому ми живемо. Люсі Гокінґ, Стівен ГокінґРозділ першийРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п'ятийРозділ шостийРозділ сьомийРозділ восьмийРозділ дев’ятийРозділ десятийРозділ одинадцятийРозділ дванадцятийРозділ тринадцятийРозділ чотирнадцятийРозділ п’ятнадцятийРозділ шістнадцятийРозділ сімнадцятийРозділ вісімнадцятийРозділ дев’ятнадцятийРозділ двадцятийРозділ двадцять першийРозділ двадцять другийРозділ двадцять третійРозділ двадцять четвертийРозділ двадцять п'ятийРозділ двадцять шостийРозділ двадцять сьомийРозділ двадцять восьмийРозділ двадцять дев’ятийРозділ тридцятийРозділ тридцять першийРозділ тридцять другийПодяки Автори

notes12345678910

Люсі Гокінґ, Стівен Гокінґ
Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Для Вільяма й Джорджа — з любов’ю Розділ перший

Кабанчики ні з того ні з сього не зникають», — подумав Джордж, вдивляючись у закутки порожнісінького хліва. Тоді заплющив очі й зараз же розплющив, щоб перевірити, чи то, бува, не якась жахлива оптична ілюзія. Однак кабанчик не з’явився, його забрьоханого рожевого тільця ніде не було видно. Ба більше: коли Джордж удруге роззирнувся навсібіч, то зрозумів, що вскочив у халепу. Він помітив, що бічні дверцята загорожі хитаються туди-сюди, бо їх, певно, добре не зачинили. І в цьому був винен не хтось, а він сам. — Джорджі! — гукнула мама з кухні. — Я вже берусь готувати вечерю. Маєш ще годину. Ти вже зробив домашнє завдання? — Авжеж, мамо, — відізвався Джордж удавано веселим голосом. — Як твій кабанчик? — Чудово! Супер! — пискляво вигукнув Джордж. І кілька разів рохнув, щоб мама чула: на невеличкому городі, де сила-силенна овочів і один величезний кабан — який кудись таємниче зник, — усе як завжди. Він ще трохи порохкав для годиться — аби тільки мама не вийшла в садок, поки Джордж не придумає план дій. Він і гадки не мав, як йому вдасться відшукати підсвинка, привести його до загорожі, замкнути двері й поспіти на вечерю. Але гарячково над цим мізкував і менше за все хотів, аби хтось із батьків нагодився до того, як він щось вигадає.

Джордж знав, що кабанчик не був великим улюбленцем його батьків. Мама з татом ніколи не мріяли про кабана на городі, а тато особливо голосно скреготав зубами, коли згадував, хто там походжає за грядками. Кабанчик був подарунком: кілька років тому одного холодного дня напередодні Різдва до їхнього порога принесли картонну коробку, в якій щось голосно сопіло і вищало. Відкривши її, Джордж побачив усередині обурене рожеве порося. Він обережно витягнув його з коробки і з превеликою втіхою спостерігав, як його новий приятель дріботить на крихітних ратичках довкола святкової ялинки. До коробки було причеплено записку: «Любі мої! — писалося там. — Веселого Різдва! Цей малюк потребує домівки — заопікуєтесь ним? З любов’ю — бабуся. Цілую! »

Тато Джорджа не вельми тішився поповненню в їхній родині. Те, що він вегетаріанець, не значить, що він любить тварин. Йому миліші рослини. З ними легше мати справу: вони не перекидають усе шкереберть, не тупотять брудними ратицями по кухонній підлозі і не вриваються до хати, щоб змести зі столу все печиво. А от Джордж був на сьомому небі від щастя — тепер він має своє порося! Подарунки, які він отримав того року від мами з татом, були, як завжди, нікудишні. Рукави светра в рожеві й помаранчеві смужки, що його мама сплела власноруч, звисали до самої землі, ксилофон був йому байдужісінький, та й домашній мурашиній фермі він не дуже зрадів. Найдужче за все — найдужче за все у Всесвіті! — Джордж мріяв про комп’ютер. Але він знав, що батьки навряд чи його куплять. Сучасні винаходи їм не до вподоби — вони старалися, щоб удома було якомога менше всіляких побутових штукенцій. Намагаючись жити просто й невибагливо, батьки прали все вбрання вручну, не мали автівки і освітлювали дім свічками, аби не використовувати електроенергії.

Усе задля того, щоб Джордж ріс у природному здоровому середовищі, вільному від токсинів, зайвої хімії, радіації та інших жахіть. От тільки спекавшись усього, що могло нашкодити синові, батьки зуміли позбутися й багатьох речей, які були б милі його серцю. Може, їм і подобалось ходити на марші протесту проти забруднення довкілля і молоти зерно, аби спекти свій хліб, а от Джорджеві це було геть не до душі. Бо він залюбки подався б до парку розваг, покатався б на американських гірках, пограв би в комп’ютерні ігри чи полетів би на літаку кудись за тридев’ять земель. Проте наразі мав тільки підсвинка. Кабанчик був хоч куди. Джордж охрестив його Фредді й згаяв немало приємних годин, перехилившись через загорожу, споруджену батьком на задньому дворі, і спостерігаючи, як Фредді порпається в сіні чи сопе в багні. Пори року змінювали одна одну, минав рік за роком, підсвинок Джорджа все ріс... ріс... і ріс, аж поки не виріс такий здоровецький, що в темряві скидався на слоненя. Що більшим ставав Фредді, то тісніше йому було в загорожі. Як тільки випадала нагода, він полюбляв давати драпака й бешкетувати на грядках — потоптати моркву, погризти капусту й пожувати квіти, що їх посадила Джорджева мама. Дарма що вона частенько казала синові, що всіх живих істот треба любити, — той здогадувався, що в ті дні, коли Фредді збиткувався з її городу, мама не палала любов’ю до його кабанчика. Мама — як і тато — була вегетаріанкою, але Джордж на власні вуха чув, як вона сердито пробурмотіла «сосиски», коли прибирала після однієї особливо руйнівної прогулянки Фредді. Утім, цього дня Фредді овочів не знищив. Замість метатися ошаліло туди-сюди городом, кабанець наробив чогось у стократ гіршого. У паркані, що відгороджував їхній сад від сусідського, Джордж раптом помітив підозрілу дірку, в яку акурат міг протиснутися підсвинок. Вчора її там точно не було, але ж учора і Фредді сидів під замком у загорожі. А тепер він наче крізь землю провалився. Це могло означати лиш одне: у пошуках пригод Фредді вирвався з безпечного заднього двору й подався туди, куди йому в жодному разі не слід було пхати свого п’ятачка. Сусідський Дім був загадковою місциною. Скільки Джордж себе пам’ятав, той завжди пустував. Якщо всі інші будинки на їхній вулиці мали впорядковані подвір’я, вікна, в яких вечорами мерехтіло світло, і двері, якими повсякчас хтось грюкав, вибігаючи надвір чи кваплячись додому, то цей будинок просто собі стояв — сумний, сонний, похмурий. Там не було дітлахів, які радісно верещали рано-вранці. Не було матері, яка б гукала з вікна, щоб усі йшли вечеряти. На вихідних звідти не долинали ані стукотіння молотка, ані запах свіжої фарби, бо ніхто не ремонтував поламаних віконних рам і не чистив іржавих ринв. Сад, про який роками ніхто не дбав, розрісся так, що здавалось, ніби по той бік паркану буяють джунглі Амазонки. Натомість садок за домом Джорджа був чепурний, упорядкований і страх який нудний. Там виднілися охайні рядочки прив’язаної до тичок квасолі, розкуйовджені пучки салату, темно-зелені чубчики моркви й чемні кущики картоплі. Джордж навіть м’яча копнути не міг так, щоб той не гупнувся прямісінько на старанно виплеканий кущ чорниці й не подавив усіх ягід.

Сподіваючись, що син зацікавиться садівництвом і в майбутньому стане органічним фермером, батьки виділили Джорджу клаптик землі, на якому той міг власноруч вирощувати овочі. Проте замість дивитися на землю, Джордж полюбляв вдивлятися у небеса. Отож поки він рахував зорі на небі, щоб дізнатися, скільки ж їх там, його кавальчик планети з усіма своїми кучугурами, камінням, бур’янами й голою землею пустував. А от Сусідський Дім мав геть інший вигляд. Джордж частенько стояв на даху хліва й пильно вдивлявся через паркан у розкішні лісові хащі по той бік. Розлогі кущі утворювали затишні схованки, а дерева мали покручене сучкувате гілля, що ним так і кортить видертись на самісіньку верхівку. Тут і там виднілися гіллясті кущі ожини — колючі галузки перекручувалися чудернацькими хвилястими петлями, перетинаючи одна одну, мов рейки на залізничному дірці. Улітку всі рослини в садку були обплетені звивистою павутицею — мовби справжньою павутиною, лиш зеленою; куди око сягає, квітли жовті кульбабки; колючий отруйний велетень-борщівник бовванів, наче прибулець із чужої планети, тоді як крихітні блакитні незабудки кокетливо підморгували посеред ясно-зеленого божевілля Сусідського Саду.

Утім, Сусідський Дім був забороненою територією. Батьки суворо відповіли Джорджеві «ні», коли той спитав, чи не можна, бува, скористатись ним як ще одним майданчиком для забав. І то не було їхнє звичне «ні» — нерішуче й лагідне: мовляв, ми не дозволяємо тобі задля твого ж блага, синку. То було справжнє «ні», таке, з яким не посперечаєшся. Те саме «ні», яке Джордж почув, коли насмілився зауважити, що всі його однокласники мають телевізор — а дехто ще й у своїй спальні! — то, може, його батьки подумали б, чи не придбати і собі хоча б одного. Коли зайшла мова про телебачення, Джордж мусів вислухати довжелезну батькову лекцію про те, як перегляд усякого безглуздого мотлоху зробить з нього ледащо. А от коли він заговорив про Сусідський Дім, ніяких пояснень від батька не почув. Одне лиш категоричне «ні» — і крапка. Проте Джордж змалку любив допитуватися «чому? ». Здогадуючись, що від батька жодної відповіді не діждешся, він підійшов із запитанням до мами. — Ох, Джордже, — зітхнула вона, нарізаючи брюссельську капусту та ріпу й кидаючи їх до миски з порошком для кексу. Мама зазвичай куховарила з того, що було напохваті, а не з тих продуктів, з яких би вийшла якась смачна страва. — Ти занадто допитливий. — Я просто хочу знати, чому мені заборонено ходити в сусідський сад, — не вгавав Джордж. — Якщо ти поясниш, я цілий день більше нічого не питатиму. Обіцяю.

Мама витерла руки об квітчастий фартух і сьорбнула кропив’яного чаю. — Гаразд, синку, — відповіла. — Я розповім тобі одну історію, якщо ти помішаєш тісто. І, підсунувши до сина велику коричневу миску й дерев’яну ложку, вмостилась у кріслі, а Джордж узявся вимішувати цупке жовте тісто, поцятковане біло-зеленими кавалками овочів. — Коли ми сюди перебрались, — почала свою оповідь мама, — ти ще був зовсім малий, а в тому будинку жив один старигань. Ми бачили його, може, раз чи два, але я добре його запам’ятала. Він мав найдовшу бороду, яку мені доводилось бачити, — вона сягала до самісіньких колін. Ніхто не знав, скільки тому дідові років, але сусіди казали, що він там мешкав з незапам’ятних часів. — А що з ним трапилось? — запитав Джордж, який уже встиг забути, що обіцяв більше ні про що не розпитувати. — Цього ніхто не знає, — загадково відповіла мама. — Що ти маєш на увазі? — перепитав Джордж, завмерши з ложкою в руці. — Та нічого такого, — сказала мама. — Був собі там — та й був. А одного дня кудись зник. — Може, він поїхав у відпустку? — припустив Джордж. — Може, однак додому так і не повернувся, — відповіла мама. — Обшукали цілий дім, але стариганя мов водою змило. Відтоді той будинок пустує, а діда більше ніхто не бачив. — Ого! — вигукнув Джордж. — Не так давно, — вела мову далі мама, дмухаючи на гарячий чай, — ми почули серед ночі, що по сусідству хтось грюкає. Було видно світло від ліхтарика, чулися голоси. Виявилось, що той будинок вподобали сквотери^[1]. Поліцейські витурили їх звідти. А минулого тижня ми знову почули якийсь шум. Не відомо, хто там може бути. Ось чому, Джорджі, тато не хоче, щоб ти там тинявся.
Поглянувши на величезну чорну діру в паркані, Джордж пригадав ту розмову з мамою. Після її розповіді в нього не зникла охота побувати в Сусідському Домі — той, як і раніше, приваблював своєю таємничістю. Але бажання навідатись до Сусідського Дому, коли це й так заборонено, — то одне, а дізнатися, що тобі доведеться туди піти, — зовсім інше. Сусідський Дім нараз видався йому похмурим, страшенно моторошним і повним привидів. Джордж борсався між двома бажаннями. З одного боку, кортіло просто піти додому, до мерехтливого світла свічок і чудернацьких, знайомих запахів материних страв, зачинити двері до саду й укотре заховатися в безпечних і затишних стінах рідної домівки. Але ж тоді Фредді зостанеться сам та ще й, можливо, буде у небезпеці. Попросити батьків про допомогу він не міг, а то ще вирішать, що це остання краплина у чаші їхнього терпіння, й віддадуть кабанця на сало. Глибоко вдихнувши, Джордж сказав собі, що мусить це зробити. Мусить піти до Сусідського Саду.

Заплющивши очі, він пірнув у дірку в паркані. Опинившись по той бік і розплющивши очі, він побачив, що стоїть прямісько посеред зарослого саду. Крони дерев над головою так тісно переплелись, що небо крізь них ледь виднілося. Сутеніло, а в глухому лісі панував ще густіший морок. Джордж розпізнав у ньому одну-єдину стежку, втоптану поміж гігантськими бур’янами. Нею він і рушив, сподіваючись, що стежина ця приведе його до Фредді. Він насилу пробирався крізь величезні кущі ожини, що хапали його за одяг і дряпали голе тіло. Вони, здавалось, тягнулися до нього з напівмороку, щоб боляче торкнутися своїми колючками його рук і ніг. Під ногами шурхотіло брудне опале листя, кропива щипала його своїми гострими жалкими пальцями. У кронах дерев без упину шелестів вітер — листя то зітхало, то щось стиха наспівувало, мовби попереджало: «Будь обережний, Джорджі... Вважай, Джорджі». Стежка вивела Джорджа просто на галявину позаду будинку. Досі від заблудлого кабанчика не було ані сліду. Аж ось він угледів брудні відбитки ратичок на розбитій бруківці перед задніми дверима. І одразу ж визначив, куди подався Фредді. Його вихованець попрямував у покинутий дім через задні двері, прочинені рівно настільки, аби крізь них міг протиснутися товстенький кнурик. Найбільше ж лихо було в тім, що з будинку, де багато років ніхто не мешкав, вибивався промінь світла. Удома хтось був. Розділ другий

Джордж озирнувся на сад, на стежину, якою прийшов. Треба було повернутися й покликати батьків. Навіть якщо йому доведеться зізнатися татові, що він переліз через паркан до Сусідського Саду, то все одно це краще, ніж стояти отак самому-самісінькому. Він тільки зазирне у вікно — чи не вгледить, бува, Фредді, — а тоді піде по тата. Хлопець посунувся на крок до променю яскравого світла, що струменіло з покинутого будинку. Воно було золотаве, геть не схоже на слабке мерехтіння свічки у нього вдома чи на блакитні смужки холодного неонового світла у школі. Джордж аж зубами клацав від страху, однак світло так вабило його, що, зрештою, він опинився прямісінько навпроти вікна. Хлопець зазирнув усередину крізь вузеньку щілину між віконною рамою і фіранкою. І угледів кухню — там і сям стояли горнятка й валялися зужиті пакетики від чаю. Краєм ока він помітив якийсь рух і, зиркнувши на підлогу, побачив свого кабанчика, Фредді! Той тицьнув рильце в миску і хлебтав звідти якусь таємничу ясно-бузкову рідину.

Джорджеві аж кров у жилах захолола — це ж бо жахлива пастка, без сумніву! — Ой! — вигукнув він. — Це отрута! І голосно постукав у шибку. — Не пий того, Фредді! — закричав хлопець. Проте Фредді був жадібним кабанчиком — він пропустив господареві зойки повз вуха й знай собі з превеликим задоволенням сьорбав. Джордж, не задумуючись, влетів до кухні, вихопив миску з-під рильця Фредді й вилив її вміст у мийку. Щойно фіолетова рідина забулькотіла, витікаючи геть, як позаду Джорджа почувся чийсь голос. — Хто ти такий? — запитав хтось чітко, але трохи по-дитячому. Джордж ураз крутнувся на місці. Позаду нього стояла дівчинка, вбрана у дивовижний костюм, що поєднував у собі стільки кольорів і шарів тонесенької тканини, що здавалось, мовби вона загорнулась у крильця метелика. Джордж сердито зашипів. Те дівча з довгим скуйовдженим білявим волоссям і зелено-блакитним, прикрашеним пір’їнами, капелюшком мало дивакуватий вигляд, але боятися його, звісно, не було чого. — А ти хто така? — обурено запитав він. — Я запитала перша, — відповіла дівчинка. — Крім того, це мій дім. Тому я хочу знати, хто ти такий, а сама не мушу нічого пояснювати. — Мене звати Джордж, — хлопець випнув підборіддя, як завжди, коли злився. — А це, — кивнув на Фредді, — мій кабанчик. Ти його викрала! — Я не викрадала твого кабанчика, — твердо заперечила дівчинка. — Що за нісенітниці? Для чого він мені? Я — балерина, а в балеті немає жодних кабанів. — Балет, он-як! — насуплено пробурмотів Джордж. Коли він був меншим, батьки змушували його ходити на танці, і те жахіття запам’яталося йому назавжди. — Хай там як, — відказав він, — а ти замала, як на балерину. Ти ще зовсім пуцьвірінок. — Взагалі-то я виступаю в кордебалеті, — зверхньо промовила дівчинка. — То хто з нас ще пуцьвірінок?

— Якщо ти вже така доросла, то чому хотіла отруїти мого кабанчика? — не вгавав Джордж. — Ніяка це не отрута, — глузливо відповіло дівча. — А виноградна газована вода. Джордж, якому батьки завжди давали пити тільки мутний, бляклий, свіжовичавлений фруктовий сік, раптом відчув себе невігласом, бо ж не втямив, що то була за фіолетова рідина. — Але ж то насправді не твій дім, еге ж? — повів мову далі, аби все-таки взяти над нею гору. — Він належить стариганю з довжелезною бородою, що зник багато років тому. — Ні, це мій дім, — заперечила дівчинка, зблиснувши блакитними очима. — І я тут живу весь час, якщо тільки не виступаю на сцені. — А де ж тоді твої мама й тато? — стояв на своєму Джордж. — Я не маю батьків, — надуло рожеві губки дівча. — Я сирота. Мене знайшли за лаштунками, загорнуту в балетну пачку. А потім мене вдочерила танцювальна трупа. Ось чому я така здібна танцівниця, — сказала вона й голосно пирхнула. — Енні! —із глибини будинку долинув чоловічий голос. Дівча прикипіло до місця. — Енні! — голос почувся знову, тепер уже ближче. — Енні, де ти? — Хто це? — підозріливо запитав Джордж. — Це... ем... це... — дівчинка зненацька вельми зацікавилась своїми балетними черевичками. — Ось де ти, Енні! — до кухні зайшов високий чолов’яга з розкуйовдженим темним волоссям; окуляри з товстими шкельцями в грубій оправі були абияк начеплені на носа. — Що ти тут робиш? — Ох! — чарівно всміхнулось до нього дівча. — Я просто пригощала кабанчика виноградною водою. Чоловік роздратовано насупився. — Енні, — терпляче промовив він, — ми вже про це говорили. Є час вигадувати історії — і є час... І замовк на півслові, угледівши в кутку Джорджа, а коло нього — підсвинка з фіолетовими плямами довкола рильця: здавалось, наче він усміхається. — Ох, кабан... у кухні... гм... — спроквола промовив він, розглядаючи прибульців. — Вибач, Енні, я думав, ти знову щось вигадуєш. Ну що ж, привіт! Чоловік підійшов до Джорджа й потиснув йому руку. А тоді боязко почухав кабанчика між вухами. — Привіт... — затнувся він, вочевидь, не знаючи, що Ще сказати. — Мене звати Джордж, — прийшов йому на допомогу хлопець. — А це мій кабанчик, Фредді. — Твій кабанчик, — повторив чоловік. А тоді обернувся до Енні — та лише знизала плечима й подивилась на нього докірливо, мовляв, «я ж тобі казала». — Я — ваш сусід, — узявся пояснювати Джордж. — Але мій кабанчик утік через дірку в паркані, тож мені довелось піти по нього. — Он воно як! — усміхнувся чолов’яга. — А я собі думав, як це ти потрапив до кухні? Мене звати Ерік. Я — батько Енні. Він тицьнув пальцем на малу білявку. — Батько Енні? — перепитав Джордж, лукаво посміхаючись до дівчати. Та задерла носа догори, вдаючи, ніби мова зовсім не про неї. — Ми — ваші нові сусіди, — сказав Ерік, показавши на кухню з її шпалерами, що вже лущилися зі стін, запліснявілими чайними торбинками, кранами, з яких крапотіла вода, й порваним лінолеумом. — Тут трохи брудно. Ми тільки перебралися сюди. Ось чому ми досі не зустрічались. Ерік скуйовдив темну шевелюру й насупився. — Хочеш пити? По-моєму, Енні вже чогось налила твоєму кабанцеві. — Я б залюбки випив виноградної води, — квапливо відповів Джордж. — Вона вже скінчилась, — похитала головою Енні. Джордж похнюпив носа. Ото йому не пощастило, кабан — і той скуштував, а йому ні краплини не дісталось.

Ерік відчинив кухонні шафки, але там було пусто. Він вибачливо знизав плечима. — Може, склянку води? — запитав, показуючи пальцем на кран. Джордж кивнув. Він не квапився додому вечеряти. Коли він бавився з іншими дітлахами, то зазвичай повертався до мами з татом із гнітючим відчуттям, що їхня сім’я не така, як усі. Натомість ці сусіди видались йому такими чудернацькими, що Джордж аж звеселився. Нарешті він знайшов ще більших диваків, ніж його рідні батьки. Та щойно йому сяйнула ця радісна думка, як Ерік зіпсував усю втіху. — Надворі вже темно, — сказав він, визирнувши у вікно. — А твої батьки, Джордже, знають, що ти тут? Він узяв з кухонного стола телефон. — Треба їм подзвонити, щоб вони не хвилювалися. — Ем... — пробелькотів Джордж, переступаючи з ноги на ногу. — Кажи ваш номер телефону, — сказав Ерік, глипнувши на нього з-понад окулярів. — Чи краще задзвонити на мобільний? — Вони, ем... — Джордж бачив, що йому не викрутитись, і врешті пролепетав: — Вони взагалі не користуються телефоном. — Чому? — запитала Енні, а її блакитні оченята стали круглі від подиву: як це так — не мати мобільного телефону? Джордж ніяково зіщулився. Але Енні з Еріком не зводили з нього зачудованого погляду, тож виходу не було — довелось пояснити. — Вони думають, що технології захоплюють світ, — прожебонів хлопець. — І що нам треба намагатися обійтися без них. Батьки гадають, що люди — своїми науковими відкриттями — забруднюють планету сучасними винаходами. — Справді? — очі Еріка зблиснули за товстими шкельцями окулярів. — Як цікаво! Раптом телефон у його руці забренькав якусь пісеньку. — Можна я підніму? Можна я? Ну, будь ласочка! — закричала Енні, вихопивши телефон з його рук. — Мамо? І з радісним зойком вибігла з кухні, притискаючи до вуха телефон — тільки й пролопотіли за нею «крила» різнобарвного костюма. — У нас таке сталось, мамо! — долинув із коридору її дзвінкий голос. — До нас прийшов такий дивний хлопчина!.. Джордж був готовий крізь землю провалитися від сорому. — А ще він має кабана! — з кухні було чути кожнісіньке слово. Ерік глянув на Джорджа і легенько причинив ногою двері. — І ніколи не пробував виноградної води! — співучий голосок Енні пробивався і крізь зачинені двері. Ерік відкрутив кран, щоб налити Джорджеві склянку води. — А його батьки не мають телефону! — хоч дзюрчання води й приглушило голос Енні, хлопець розчув кожне-кожнісіньке прикре для нього слово. Ерік увімкнув радіо, заграла музика. — Ну що, хлопче? — голосно запитав він. — На чому ми там зупинились? — Не пам’ятаю, — прошепотів Джордж: серед того гамору, що його здійняв Ерік у кухні, аби заглушити балаканину Енні, його було ледь чутно.

Ерік співчутливо глянув на нього. — Хочеш покажу тобі щось цікаве? — вигукнув він, витягуючи з кишені пластмасову лінійку. Він помахав нею перед носом Джорджа. — Знаєш, що це? — прокричав. — Лінійка? — глянув на нього Джордж. Дивно, що той питає про такі очевидні речі. — Авжеж, — гукнув Ерік, який саме тер лінійку об свою чуприну. — Дивись! Він підніс лінійку до цівки води, що струменіла з крана. Струмінь зараз же вигнувся в повітрі й потік донизу не прямо, а під кутом. Ерік забрав лінійку, і вода знову потекла як раніше. Він дав лінійку Джорджеві — той потер її об волосся й підніс до цівки. Сталось те саме. — Справжнє диво! — збуджено вигукнув Джордж, умить забувши про неввічливі слова Енні. — Ви чарівник? — Ні, — відповів Ерік, заховавши лінійку до кишені. Вода знову текла, як завжди, прямим струменем. Він закрутив кран і вимкнув радіо. На кухні стало тихо, Енні теж більше не було чути. — Це наука, Джордже, — промовив Ерік, а його обличчя аж сяяло. — Наука. Коли ти треш лінійкою об чуприну, вона знімає з волосся електричний заряд. Ми цього заряду не бачимо, а от струмінь води його відчуває. — Ого! Дивовижно! — захоплено прошепотів Джордж. — Еге ж, — підтакнув Ерік. — Наука — неймовірно цікава штука, що допомагає нам зрозуміти довколишній світ і його чудеса.

— То ви науковець? — запитав Джордж. Його зненацька охопило збентеження. — Ага, — відповів Ерік. — А як тоді це, — Джордж тицьнув пальцем на кран, — може бути наукою, якщо наука вбиває планету й усе, що на ній живе? Не розумію. — А ти хлопець кмітливий, — широко всміхнувся Ерік. — Відразу взяв бика за роги. Перш ніж я відповім на твоє питання, розповім трохи про саму науку. Наука — річ дуже важлива. Вона намагається пояснити, як влаштований світ довкола нас за допомогою наших відчуттів, розуму та спостережень. — Ви у цьому впевнені? — недовірливо перепитав Джордж. — На всі сто! — відповів Ерік. — Є чимало видів природничих наук, і всі вони мають різні цілі. Я займаюсь наукою, яку цікавлять два питання: «як? » і «чому? ». Як усе зародилося — Всесвіт, Сонячна система, наша планета, життя на Землі? Що існувало перед ними? Звідки усе це взялося? Як усе працює? І чому? Це фізика, Джордже, — захоплива, фантастична, цікава... — Неймовірно цікава! — вигукнув Джордж. Ерік перелічив усі питання, якими він надокучав своїм батькам і на які жодного разу не почув відповіді. Джордж не раз намагався розпитати про це в учителів, але ті завжди відповідали, що, мовляв, він про все дізнається наступного року. Не таку відповідь він прагнув почути. — То як, розповідати далі? — запитально підняв брови Ерік. Тільки-но Джордж зібрався відповісти: «Звісно, продовжуйте! », як досі сумирний і чемний Фредді немовби відчув запал свого господаря і собі розійшовся. Він незграбно зіп’явся на рівні та, прищуливши вуха, стрімголов кинувся до дверей, тільки ратички замигтіли. — Ні-і-і-і-і! — закричав Ерік, кинувшись навздогін за підсвинком, який протиснувся крізь кухонні двері. — Сті-і-і-ій! — заверещав Джордж, помчавши за ним в сусідню кімнату. — Рох, рох, рох, рох, рох, рох! — зарохкав Фредді, вочевидь, насолоджуючись своєю свободою.

Розділ третій

Джордж гадав, що це кухня брудна, та в сусідній кімнаті панував у стократ більший безлад. Там височіли гори книжок, а деякі хиткі книжкові вежі ледь не сягали стелі. Записники, кишенькові книжечки, томи у шкіряних оправах, — усе розлетілося навсібіч, а клаптики паперу вихором закружляли довкола Фредді, який промчав через усю кімнату.

— Лови його! — вигукнув Ерік, силкуючись нагнати кабанчика до кухні. — Стараюсь як можу! — крикнув йому Джордж і тієї ж миті дістав ляпанця від книжки у блискучій обкладинці. — Хутчіш! — гукнув Ерік. — Мусимо витурити його звідси! Батько Енні плигнув прямісінько на Фредді й схопив його за вуха. Взявшись за них, наче за кермо, він розвернув кабанчика, який щодуху нісся вперед, і, осідлавши його, мов брикливого мустанга, погарцював назад до кухні.

Зоставшись сам, Джордж здивовано роззирнувся. Він зроду не бував у такій кімнаті. Тепер, коли всі клаптики паперу, що кружляли в повітрі, м’яко опустились на долівку, тут запанував чарівний, розкішний безлад. Окрім усього, кімната повнилася всілякими цікавинками. Йому впала у вічі величезна дошка на стіні, на якій кольоровою крейдою було намальовано різні символи й закарлючки. Під ними — якісь написи, але Джордж не мав часу їх читати. Стільки всього ще треба передивитися! У кутку тихо цокав старий годинник, маятник гойдався туди-сюди у такт зі срібними кульками, нанизаними на тонесеньку ниточку, що рухались, здавалось, без упину. На дерев’яній тринозі стояла довга мідна зорова труба, націлена у вікно, — старовинна й гарна. Джордж не втримався й доторкнувся до металу, холодного і приємного водночас.

До кімнати повернувся Ерік — сорочка вилізла зі штанів, волосся стояло сторч, окуляри перехнябилися під дивним кутом, а на обличчі сяяла широчезна усмішка. Він тримав книжку, яку встиг піймати, коли гопцював верхи на Фредді. — Джордже, це щось неймовірне! — Ерікові очі блищали. — Це моя нова книжка, а я думав, що загубив її! Обшукав усе і ніде не міг її знайти! А твій кабанчик відшукав її! Отакої! Джордж так і завмер на місці: поклавши руку на металеву трубу, він витріщився на Еріка, роззявивши з подиву рота. Хлопець думав, що зараз його добряче вишпетять за збитки, що їх наробив кабанчик, проте Ерік, здавалось, анітрохи не сердився. Джордж зроду не бачив таких людей, які б не гнівалися, коли їхній будинок перевертають догори дриґом. Він був геть спантеличений. — Тож хочу подякувати тобі за допомогу! — вів далі мову чудернацький Ерік, поклавши загублену книжку на картонну коробку. — Допомогу? — не вірив власним вухам Джордж. — Саме так, — твердо відповів Ерік. — І я хотів би тобі віддячити — наприклад, розповісти щось про науку, бо ти, по-моєму, нею добряче зацікавився. З чого почнемо? Що тобі кортить дізнатися? У Джорджа в голові роїлося стільки запитань, що він ніяк не міг обрати одне-єдине. Натомість показав пальцем на металеву трубу. — Що це таке? — запитав хлопець. — Гарне питання, просто чудове! — зрадів Ерік. — Це мій телескоп, дуже давній. Чотириста років тому він належав одному чоловікові на ім’я Галілей, який жив в Італії і обожнював розглядати нічне небо. У той час люди гадали, що всі планети в нашій Сонячній системі обертаються довкола Землі. Вони думали, що навіть Сонце рухається вздовж орбіти нашої планети. — Але ж я знаю, що це неправда, — сказав Джордж, зазирнувши у старовинний телескоп. — Я знаю, що Земля обертається навколо Сонця. — Тепер знаєш, — відповів Ерік. — Наука здобуває знання на підставі досвіду. Тобі відомо, що Земля обертається навколо Сонця, бо Галілей відкрив це кілька століть тому. Подивившись у свій телескоп, він переконався, що Земля й усі інші планети в Сонячній системі рухаються вздовж орбіти Сонця. Що ти там бачиш? — Місяць, — відповів Джордж, примружено вдивляючись у телескоп, націлений із вікна вітальні у вечірнє небо. — Він наче усміхається. — Це рубці з бурхливого минулого, сліди метеоритів, що розбились на його поверхні, — пояснив Ерік. — Крізь телескоп Галілея далеко не зазирнеш, а от якби ти побував у обсерваторії й подивився у справді великий телескоп, то розгледів би зорі за мільярди кілометрів звідси. Такі далекі, що до того часу, коли їхні промені сягнуть нашої планети, вони самі вже згаснуть. — Невже зірки справді можуть згаснути? — запитав Джордж. — Звісно, — відповів Ерік. — Але перш, ніж подивитися, як вони згасають, хочу показати тобі, як народжується зоря. Зачекай-но хвильку, зараз я все підготую. Думаю, тобі сподобається!

⇐ Предыдущая 14 15 16 17 181920 21 22 23 Следующая ⇒