Annotation 5 страница

— Пригостити? — з надією відповів Джордж. Енні кивнула. — Обох? — Ага, якщо можна, — сказав Джордж. — Мене і... е-м-м... Фредді. — Фредді? Дивне ім’я для дівчинки, — відказала мама. — Ох, будь ласочка, — не витримала Енні, більше не в силах мовчати. — Тільки не сваріть Джорджа! Він ні в чому не винен! — Не бійтеся, — відповіла Джорджева мама: з її голосу було ясно, що вона всміхається. — Я не розумію, чому вам заборонили бавитися разом. Принесла вам обом трохи перекусити — смачні кексики з броколі й шматок гарбузового пирога! Запищавши від радості, Енні кинулась до тарілки з пухкенькими чудернацькими кексиками. — Дякую! — пробубоніла вона, відкусивши добрячий кавалок кекса. — Так смачно! Розділ шістнадцятий

Батько Джорджа тим часом брав активну участь у марші протесту Високо тримаючи плакати й вигукуючи гасла, захисники довкілля простували через торговельний квартал, розтинаючи натовп. «Планета гине! » — вигукували вони, маршируючи до центральної площі. «Пластикові торбинки треба переробляти! Машини — заборонити! » — кричали вони здивованим перехожим. «Перестаньте марнувати ресурси Землі! » — закликали учасники протесту.

Коли вони дійшли до середині площі, батько Джорджа заскочив на постамент пам’ятника і почав виголошувати промову. — Пора задуматися! Вже сьогодні! — закричав він. Але його ніхто не чув, тому хтось із друзів дав йому мегафон. — У нас не так багато часу, щоб урятувати планету! — повторив тато Джорджа: цього разу так гучно, що його почув цілий квартал. — Якщо температура Землі далі зростатиме, — продовжував він, — до кінця століття повені й засухи вб’ють тисячі людей, а ще двісті мільйонів муситимуть покинути свої домівки. У світі залишиться мало місць, придатних для життя. Виробництво їжі зупиниться, люди вмиратимуть з голоду. Технологія нас не врятує. Бо буде вже надто пізно!

Кілька перехожих заплескали в долоні й закивали головами. Батько Джорджа здивувався. Він роками ходив на марші, роздавав листівки, виступав. І вже звик, що на нього не звертають уваги або називають його божевільним, — хто ж іще може заявляти, нібито люди мають забагато автомобілів, забруднюють довкілля і занадто часто користуються приладами, що споживають електроенергію? А сьогодні люди, як не дивно, прислухались до його розповіді про екологічну катастрофу, що про неї він говорив далеко не перший рік. — Полярні льодовикові шапки тануть, рівень моря зростає, клімат щораз теплішає, — вів мову далі батько Джорджа. — Розвиток науки й технології дав нам силу, здатну знищити планету! Тепер нам треба знайти спосіб, як її врятувати! Послухати його зупинилося декілька людей, які вирушили тієї суботи на закупи. З натовпу почулися підбадьорливі вигуки й оплески. — Пора врятувати нашу планету! — вигукнув тато Джорджа.

— Врятуймо нашу планету! — вигукнули у відповідь активісти; двійко покупців і собі гукнули: «Врятуймо нашу планету! Врятуймо нашу планету! »

Юрба знову підбадьорливо заплескала — батько Джорджа переможно підняв руки догори. Його охопило радісне хвилювання. Нарешті люди звернули хоч якусь увагу на жахливе становище нашої планети! Тієї миті він збагнув: роки, витрачені на те, щоб сповістити людям про цю проблему, не пішли намарне. Почали з’являтися перші плоди його праці. Захисники довкілля не протестували даремно. Щойно оплески вляглися і батько Джорджа розтулив рота, аби продовжити свій виступ, як де не взявся здоровецький торт із заварним кремом, який пролетів над головами перехожих і поцілив просто йому в обличчя. Натовп вражено замовк, а тоді вибухнув сміхом: подивіться-но тільки на того бідолаху — уся борода в кремі! Ватага хлопчаків, перебраних у гелловінські костюми, кинулась втікати з площі, розштовхуючи ліктями перехожих. — Лови їх! — закричав хтось у юрбі, показуючи пальцем на бешкетників у масках, які щодуху мчали геть, тримаючись за животи від реготу. Батько Джорджа не переймався — зрештою, усі ці роки, коли він виступав, люди завжди щось у нього кидали. Він старався пояснити, у якій небезпеці перебуває планета, а його за це арештовували, штовхали, ображали й виганяли, тому ще один торт із заварним кремом не надто його засмутив. Чоловік витер з очей липкий крем і, наче й не було нічого, приготуватися казати далі. Кілька його колег-активістів кинулись було ловити ватагу демонів, чортів і зомбі, але швидко задихались і облишили цю справу. Побачивши, що дорослі вже не женуться за ними, хлопчаки й собі зупинились.

— Ха-ха-ха-ха, — реготав один із них, скидаючи маску зомбі, — Рінґо. Його справжнє обличчя було майже таке ж «привабливе», як та гумова маска. — Ото було весело! — задихано сказав Чахлик, знімаючи чорно-білу маску головного героя фільму «Крик». — Класно ти запустив того торта, Рінґо! — Ага! — підтакнув велетенський чортяка, махнувши хвостом і вилами. — Прямо в носа поцілив! Судячи з розмірів, то був не хто інший як Танк — хлопчина, який ніяк не міг перестати рости. — Люблю Гелловін! — радісно заявив Рінґо. — Ніхто в житті не вгадає, що то ми зробили! — Що тепер? — пропищав Прищ, перебраний у костюм Дракули. — Торти в нас уже закінчились, — відповів Рінґо. — Значить, час на витівки. Я маю кілька класних ідей...
Того вечора хлопчаки нагнали страху на багатьох мешканців містечка. Вони «обстріляли» літню пані кольоровою водою з іграшкового пістолета, обсипали юрбу дітлашні фіолетовим борошном і кинули петарди під припарковану автівку так, що її власник подумав, ніби та вибухнула. Кожною витівкою шибеники здіймали гучний галас, а тоді стрімголов бігли геть, так і не потрапивши нікому до рук. Врешті вони дійшли до кінця міста, де вже починалося передмістя. На зміну вузьким вуличкам із затишними будинками, що тулилися один до одного, постали великі маєтки, розташовані осібно. Перед ними простягалися зелені лужки з густими кущами й усипаними гравієм доріжками. Надворі стемніло. У присмерку деякі здоровенні котеджі — з порожніми вікнами, колонами й чудернацьки вирізьбленими дверима — мали моторошний вигляд. А що в більшості з них панувала темрява й тиша, хлопчиська навіть не намагалися тиснути на кнопку дзвінка. Вони вже збирались повертатися, як дійшли до останнього будинку в місті — здоровенної занедбаної вілли з башточками, напівзруйнованими статуями і старезними залізними воротами, що звисали із завіс. У кожному вікні на першому поверсі яскраво світилося.

— Останній! — радісно заявив Рінґо. — Треба повеселитися на повну. Готові? Посіпаки намацали в кишенях «зброю» й поквапилися услід за ватажком зарослою бур’янами стежкою. Підійшовши до будинку, вони зачули дивний яєчний запах — коло дверей сморід став ще сильнішим. — Фу-у-у-у! — зморщив носа велетенський чортяка. — Хто зіпсував повітря? — Не я! — запищав Прищ. — Хто запитав, той і зіпсував! — зловісно сказав Рінґо.

Сморід став таким нестерпним, що хлопці ледве дихали. Біля самісіньких дверей — з яких довгими смужками лущилась фарба — навіть повітря було густе і сіре. Затуливши долонею рота й носа, Рінґо потягнувся й натиснув величезну круглу кнопку. Дзвоник зателенькав сумно й самотньо — про нього, мабуть, нечасто згадували. Хлопчиська були певні, що там ніхто не живе, аж раптом двері прочинились — і крізь вузьку шпаринку прослизнули щупальця жовтувато-сірого диму. — Хто там? — почувся неприємний, але на диво знайомий голос. — Цукерки даєте чи витівок ждете? — прохрипів Рінґо. — Цукерки! — і двері широко розчахнулись. На порозі хлопчаки вгледіли чоловіка у старому протигазі, та вже за мить на вулицю вирвались здоровенні хмари смердючого жовто-сірого диму і чолов’яга зник з їхніх очей.

— Тікайте! — зарепетував Рінґо. Розбишакам не треба було повторювати двічі — вони вже взяли ноги на плечі й щодуху мчали крізь густий туман. Важко дихаючи й спотикаючись, хлопці збігли стежкою до воріт і вибігли на хідник. Вибравшись із задушливого диму, вони мерщій поскидали гелловінські маски. Проте Рінґо серед них не було — він перечепився на стежці й упав. І саме намагався зіп’ястись на ноги, як побачив, що до нього йде чоловік із вілли. — Рятуйте! Рятуйте! — заверещав Рінґо. Хлопчиська з його ватаги зупинилися й озирнулись, але назад ніхто не хотів повертатися. — Мерщій! — гукнув найменший шибеник, Прищ. — Біжіть на допомогу Рінґо!

Але двійко його друзяк тільки зніяковіло зачовгали ногами й щось пробурмотіли. Моторошний чолов’яга вже не мав на собі протигаза — дим помалу розвіявся, і хлопці побачили, з ким мають справу. Він щось говорив до Рінґо, який уже підвівся, але його слів не було чути. За кілька хвилин Рінґо озирнувся й помахав приятелям. — Гей, ви там! — гукнув він. — Ходіть сюди! Трійко посіпак неохоче побрели до нього. Рінґо здавався на диво самовдоволеним. А коло нього стояв сам професор Віздок — не такий вже і страшний, як здавалось. Розділ сімнадцятий

Доброго вечора, хлопці! — мовив учитель, обвівши поглядом учнів, — ті стояли в гелловінських костюмах, міцно стискаючи в руках маски. — Як це мило з вашого боку — залучити свого бідолашного вчителя до веселих пустощів на Гелловін! — Але ж ми не знали... — почав виправдовуватися Прищ. Його друзякам від здивування мову відібрало. — Якби ми знали, що тут живе хтось із вчителів, ми б сюди носа не потикали. — Та не переймайтесь! — силувано всміхнувся професор Віздок. — Приємно бачити, як молодь веселиться, — він помахав рукою, щоб остаточно розвіяти сморід. — Я саме займався однією справою, а ви мені перервали. Тому тут трохи надиміло.

— Фу! Ви що, готували їсти? — скривився Чахлик. — Тут так смердить! — Та ні, не зовсім. Їсти точно не готував, — сказав професор Віздок. — Я проводив один експеримент. І мушу повертатися до роботи. Не буду вас затримувати — у нашому кварталі ви точно знайдете кого розвеселити своїми чудовими витівками. — А можна..? — запитав Рінґо, зумисне замовкнувши на півслові. — А, звісно! — відповів професор Віздок. — Зайдіть, хлопці, на хвильку, я вам щось дам. Одну секунду. Хлопчаки подалися услід за ним, зупинившись на порозі. Професор Віздок зайшов усередину. — Що відбувається? — просичав Чахлик до Рінґо, щойно вчитель пішов. — Слухайте, хлопці, — серйозно сказав той. — Ходіть усі сюди. Гвіздок хоче, щоб ми для нього щось зробили. І він нам за це заплатить. — Добре, а що саме ми маємо зробити? — запитав Танк. — Спокійно, розслабся, — відповів Рінґо. — Нічого такого. Він просто хоче, щоб ми занесли лист, — до будинку, де живе той дивак у скафандрі. — І він нам дасть гроші? — пропищав Прищ. — За що? — Не знаю, — зізнався Рінґо. — Та мені взагалі-то начхати. Гроші є гроші, нє? А все решта — то таке. Хлопчиська далі стояли на порозі. Збігло ще кілька хвилин, а Гвіздка й слід загув. Рінґо зазирнув до кімнати. — Йдемо всередину, — сказав він. — Туди не можна заходити! — закричали його друзяки. — Чому? Можна! — відповів Рінґо, а його очі пустотливо зблиснули. — Подумайте тільки — у школі ми всім розкажемо, що були у Гвіздка вдома! Може, нам вийде навіть щось у нього поцупити. Пішли! Він навшпиньки прокрався в будинок, зупинився й сердито махнув іншим, щоб і ті заходили. Один за одним хлопці прослизнули крізь прочинені двері. Усередині вони побачили коридор з кількома дверима у різні боки. Усе довкола було вкрито пилом, наче тут вже сотню років ніхто не прибирав.

— Сюди, — скомандував Рінґо, тихенько захихотівши. Він попростував коридором, зупинившись перед одними з дверей. — Цікаво, що старий там тримає? — розчахнув він двері навстіж. — Ну, ну, і що там таке? — зазирнув Рінґо всередину, хитро вишкірившись. — Здається, Гвіздок не такий простий, як здається.

Хлопці з’юрмились навколо свого ватажка — що ж таке в тій кімнаті? Перед ними постало дивне видовище — від подиву їм аж очі на лоба полізли. — Ого! — вигукнув Прищ. — Що то таке? Та не встиг хтось і рота розкрити, щоб йому відповісти, як позаду в коридорі вигулькнув професор Віздок. — Я ж просив вас зачекати на вулиці! — гаркнув він так моторошно, що аж мурашки по тілу забігали. — Вибачте, пробачте, будь ласка!.. — пробелькотіли хлопчиська, обертаючись до вчителя. — Хіба я запрошував вас у гості? По-моєму, ні. То, може, поясните, чому ви дозволили собі сюди зайти? Інакше за непослух я залишу вас у школі після уроків! — Пане професоре, пане професоре, — поквапом заговорив Рінґо, — ми чекали на вулиці, але нам так хотілося дізнатися... про який експеримент ви казали... що ми не витримали й зайшли всередину. — Вам справді було цікаво? — недовірливо перепитав професор Віздок. — Дуже цікаво! — гуртом закричали хлопці. — Не знав, що ви цікавитеся наукою, — трохи повеселішав професор Віздок. — Та ми її просто обожнюємо! — гарячково запевнив його Рінґо. — Танк хоче стати науковцем. Коли виросте. Танк мало не закашлявся, коли це почув, але зараз же спробував скорчити міну мудреця. — Та невже? — відповів професор Віздок, остаточно подобрівши. — Прекрасні новини! Тоді ходімо в мою лабораторію — я вже давно хотів показати комусь, над чим працюю. Ви вчасно нагодилися. Заходьте, прошу. Я все вам розповім. — У що ти нас втягнув? — просичав Чахлик до Рінґо, рушивши до кімнати слідом за професором Віздоком. — Замовкни! — смикнув кутиком рота Рінґо. — Ти що, хочеш сидіти в школі після уроків? Вдай, ніби все розумієш. Я заберу вас звідси, як тільки зможу. Розділ вісімнадцятий

Лабораторія професора Віздока була поділена на дві частини. З одного боку відбувався чудернацький хімічний експеримент. Десятки скляних кульок з’єднувалися між собою через скляні трубки. Одна кулька була приєднана до такого собі мініатюрного вулкана. Вулканічні випари підіймалися вгору до скляної кулі, але час до часу невеличкі згустки диму потрапляли назовні. Гази перетікали з однієї скляної кулі до іншої та врешті збирались у центрі, в одній великій кулі. Всередині цього резервуара клубочилась хмара, а довкола неї раз у раз спалахували іскри. — Ну що, хто перший хоче щось запитати? — спитав професор Віздок, щасливий, що нарешті має слухачів. Рінґо зітхнув. — Що це? — запитав він, тицьнувши пальцем на великий хімічний експеримент. — Ага! — вишкірився професор Віздок і потер руки. — Пам’ятаєте, як, зайшовши до будинку, ви занюхали чудовий аромат тухлих яєць? Знаєте, що це?

— Тухлі яйця? — зі сподіванням відповів Танк, зрадівши, що знає відповідь. — Пустоголовий хлопчисько, — буркнув професор Віздок. — Якщо хочеш стати науковцем, треба більше шурупати мізками. Думай! Що то може бути? Це ж так просто! Хлопці перезирнулися і знизали плечима. — Хто його знає... — пробурмотіли вони. — О люди добрі! — зітхнув професор Віздок. — Сучасні діти нічогісінько не знають. Це ж запах Землі — вона так пахнула мільярди років тому, коли тут ще не було життя. — Звідки нам таке знати? — простогнав Чахлик. Але професор Віздок його проігнорував. — Це, звісно, несправжній вулкан, — повів він мову далі, показавши на маленький саморобний вулкан, з кратера якого бухкав дим.

— Ага, ну та, це ж ясно, — пробурмотів Рінґо. — Ви так кажете, ніби ми самі не бачимо. — Це лише невеличка хімічна реакція, внаслідок якої утворюються такі ж самі випари, — з ентузіазмом продовжував професор Віздок, і бровою не повівши на неввічливе зауваження Рінґо. — А я взяв трохи землі з саду й зробив з неї маленький вулкан. По-моєму, непогано вийшло.

Вулканічні випари здіймалися у скляну кулю, де змішувалися з водяною парою. Пара надходила з іншої скляної кулі, в якій над газовим пальником нагрівалася вода. Випари й пара, змішавшись, утворювали у великій кулі хмаринку. Всередині тієї хмарки професор Віздок помістив пристрій, що викрешував електричні іскри. Щойно з міні-вулкана бухнув темний дим, як у хмарині всередині кулі спалахнула блискавка. Професор Віздок легенько постукав по склу. — Бачите, коли блискавка вцілює у хмару газу, відбуваються дивні реакції. Науковці виявили, що в результаті цих реакцій часом утворюються основні хімічні речовини, необхідні для життя на Землі. Вони називаються амінокислоти.

— Але навіщо ви це робите? — запитав Чахлик. — Нащо вони вам треба? — Я хочу створити живий організм, — відповів професор Віздок, а його обличчя скривилось у зловісній гримасі. — Ото купа мотлоху, — прошепотів Рінґо. Натомість Прища вчителева відповідь заінтригувала більше, ніж його ватажка. — Пане професоре, — задумано сказав він, — довкола нас повно живих організмів. Навіщо вам їх ще більше? — Справді, на нашій планеті їх вистачає, — відповів професор Віздок, схвально на нього глянувши. — А на інших? Як щодо інших планет, де ще не виникло життя? Що, якби ми вирушили туди й привезли живі організми з собою? — Звучить якось по-дурному, — сказав Рінґо. — Якщо ми вирушимо на нову планету, а там нічого не буде, то нам і робити буде нічого. — Хлопче, та в тебе геть уяви немає! — вигукнув професор Віздок. — Ми станемо господарями цієї планети! Вона вся належатиме нам. — Стривайте, — втрутився Чахлик. Голос його прозвучав недовірливо: — А де ця планета? І як ми туди потрапимо? — Чудові запитання, — відказав професор Віздок. — Ходіть сюди, я дещо вам покажу. Він перейшов на другий бік кімнати, де на стіні було зображено космос і зорі. В одному кутку було намальовано кілька білих цяточок, обведених червоним колом, на яке вказував добрий десяток стрілок. Біля червоного кола виднілося ще одне — зелене, щоправда, порожнє. Відразу коло карти висіли білі дошки, покреслені діаграмами й усілякими чудернацькими символами. Ці «письмена» були, вочевидь, якось пов’язані із зоряною мапою. Хлопці обступили професора Віздока — той кашлянув і махнув рукою на дивну базгранину. — Діти, перед вами — майбутнє! Наше майбутнє! Підозрюю, — продовжував він, — що ви ніколи не задумувались, що я роблю після наших з вами уроків. Хлопчиська хитнули головами — мовляв, ні, таки не задумувалися. — То я полегшу вам життя. Перед вами, — професор Віздок випростав спину, так що тепер він нависав над хлопчаками, — експерт із планет. Я все життя досліджую планети й намагаюсь відкрити нові.

— І як, вдається? — запитав Чахлик. — Я знайшов чимало нових планет, — гордо заявив професор Віздок. — Але хіба ми вже не знаємо їх усіх? Марс, Сатурн, Юпітер? — не вгавав Чахлик. Його друзі перезирнулися. — О-о-о-о, — процідив Танк. — Хто б подумав? Чахлик хоче стати вчителевим пестунчиком. — Неправда, — ображено фиркнув Чахлик. — Мені просто цікаво — і все. — Ага! — підтакнув професор Віздок. — Маєш рацію! Нам відомі всі планети, що обертаються довкола найближчої до Землі зірки, яку ми називаємо Сонцем. Але я шукаю інші планети! Ті, що крутяться навколо інших зірок, дуже далеко від нас. Розумієте, — продовжував він, радіючи, що його учні, чи принаймні кілька з них, нарешті його слухають, — планету не так легко знайти. Я роками збираю дані з телескопів і бачив у космосі сотні планет. На жаль, більшість планет, які нам вдалося відшукати, обертаються надто близько до свого сонця, тобто вони занадто гарячі, щоб підтримувати життя. — Тоді тут вже нічого не зробиш, — розчаровано пробурмотів Чахлик. Професор Віздок показав пальцем на карту зоряного неба. — Постривайте, — сказав він, — це ще не все. У космосі є незвичайні, фантастичні об’єкти, про які ми досі могли тільки мріяти. Настає пора, коли все зміниться, коли люди мандруватимуть космосом і селитимуться по всьому Всесвіту. Уявіть собі, хлопці, якби ми першими виявили цілком нову планету!

— Це схоже на той серіал, — засміявся Прищ, — у якому всі сіли в космічний корабель, полетіли на іншу планету, і там їх зжерли зелені іншопланетяни. — Ні, анітрохи не схоже! — різко відповів професор Віздок. — Не плутай наукову фантастику й наукові факти. Ось ця планета, яку я виявив, — він провів пальцем по червоному кільцю, накресленому довкола білих цяток у кутку мали, — цілком може стати новою планетою Земля. — Але, по-моєму, та нова планета дуже далеко звідси, — у голосі Чахлика відчувався сумнів. — Справді, — погодився з ним учитель. — Вона дуже, дуже, дуже далеко. Так далеко, що якби я захотів поговорити з тамтешніми жителями по телефону, мені б довелося чекати кілька років, доки я почув би відповідь на своє запитання. Саме стільки часу треба, щоб моє питання дійшло туди, а їхня відповідь — сюди. — А ви вже говорили з ними? — гуртом вигукнуло четверо дітлахів. — Та ні! — сердито крикнув професор Віздок. — Я ж сказав — «якби! » Ви що, не розумієте, про що я? — Але там точно хтось живе? — не вгавав Прищ, переступаючи від збудження з ноги на ногу. — Важко сказати, — відповів професор Віздок. — Треба туди полетіти й подивитися. — А як ви туди полетите? — запитав Рінґо, якому, як не дивно, теж стало цікаво. Професор Віздок задивився кудись далеко над їхніми головами. — Усе своє життя я намагаюсь потрапити у відкритий космос, — сказав він. — Одного разу мені майже вдалося. Але дехто мене зупинив, і я досі йому цього не пробачив. То було найбільше розчарування в моєму житті. Відтоді я шукаю інший спосіб туди дістатися. І тепер у мене з’явився ще один шанс. Саме для цього ви мені й потрібні. Професор Віздок витягнув з кишені листа. — Ось лист, про який я вам казав, коли ми стояли на вулиці. Віднесіть його приятелеві Джорджа. Його звати Ерік. Укиньте листа в його поштову скриньку, але так, щоб вас ніхто не побачив, — сказав учитель, передавши листа Рінґо. — Що це? — запитав Рінґо. — Деяка інформація, — відповів професор Віздок. — В інформації — сила, хлопці. Завжди про це пам’ятайте. Він повернувся до карти зоряного неба, показав попеченими пальцями на червоне коло, намальоване навколо яскравих цяток, і сказав: «Цей лист повідомляє, де саме в космосі міститься ця дивовижна нова планета — Земля номер два».

Чахлик відкрив, було, рота, але професор Віздок не дав йому й слова сказати. — Передайте листа сьогодні ввечері, — мовив він, давши зрозуміти, що більше не хоче чути ніяких питань. — А тепер вам пора вже йти, — додав і поквапив хлопців до дверей. — А гроші? — різко запитав Рінґо. — Коли ми дістанемо наші гроші? — Знайдіть мене в понеділок у школі, — відповів професор Віздок. — Як доставите листа, я вам добре заплачу. А тепер ідіть. Розділ дев’ятнадцятий

У понеділок в обід Джордж тихенько сидів у шкільній їдальні й нікого не чіпав. Він витягнув пакунок з перекусом й зазирнув усередину, сподіваючись побачити там те, що їли інші діти, — пакетик чіпсів, плитку шоколадки чи апельсиновий сік. Натомість у коробочці лежала канапка зі шпинатом, варене яйце, кілька кексиків із броколі та яблучний сік, що його мама вичавила власноруч. Він відкусив великий шматок канапки й зітхнув. От якби його батьки зрозуміли — він теж прагне врятувати планету, але по-своєму! Добре їм жити не так як всі — вони ж завжди зі своїми друзями-однодумцями! Батькам не треба ходити щодня до школи, де б із них насміхалися такі, як Рінґо та його посіпаки, бо вони носять чудернацький одяг, їдять іншу їжу і не знають, що вчора показували по телевізору. Джордж намагався пояснити це татові, але у відповідь почув: «Якщо ми хочемо врятувати Землю, то мусимо кожен робити свою справу».

Джордж розумів, що той має рацію, просто якось несправедливо і безглуздо, що його справа — бути посміховищем у школі й не мати вдома комп’ютера. Він намагався пояснити батькам, скільки користі було б від комп’ютера. — Але ж тату, — переконливо казав Джордж, — ти б міг багато всього робити на комп’ютері. Наприклад, шукати інформацію в інтернеті й організовувати марші, розсилаючи всім електронні листи. Я б міг тобі все налаштувати й показати, що й до чого. Джордж зі сподіванням дивився на батька. Йому здалось, що в батькових очах спалахнув вогник зацікавлення, але той тільки зблиснув і відразу згас. — Я більше не хочу про це чути, — відповів батько. — Комп’ютера в нас не буде, крапка. «Саме тому, — подумав Джордж, давлячись канапкою зі шпинатом, — мені так подобається Ерік». Ерік уважно слухав його питання і давав відверті, цілком зрозумілі відповіді. Хлопець задумався, чи не зайти йому до Еріка по обіді. У нього назбиралося чимало питань до нього, та й було б добре, якби той перевірив його конкурсну презентацію. Якраз перед обідом Джордж нарешті зібрався з духом і вписав своє ім’я до списку учасників наукового конкурсу, переможець якого виграє комп’ютер. У полі «Тема» він написав: «Мій дивовижний камінь із відкритого космосу». Назва — суперова, ще б виступ такий вдався! Стоячи перед дошкою оголошень, Джордж витягнув з кишені свого щасливого космічного камінця, але — ой лихо! — той розсипався на порох! То був його амулет — крихітний шматочок Сонячної системи, що його Джордж вихопив поблизу Сатурна. Директор школи неабияк зрадів, побачивши, що Джордж написав на дошці своє ім’я. Він надійшов саме тоді, коли Джордж заповнював форму. — Молодчина, Джордже! Оце я розумію! Ми їм покажемо, правда? — привітно усміхнувся директор. — Не дамо Менор-парку заграбастати всі трофеї в окрузі, еге ж? Приватна школа Менор-парк прибирала до своїх рук усі нагороди та з нудотною регулярністю вигравала всі спортивні змагання.

— Звісно, не дамо, — відповів Джордж, сяк-так запихаючи рештки космічного каменя до кишені. Але директор мав гостре око. — Ой, скільки пороху, — сказав він, схопивши смітник, який стояв поруч. — Кидай його сюди. Не варто йти обідати з повними кишенями сміття. Коли Джордж не зрушив з місця, директор нетерпляче потрусив смітником просто в нього під носом. — Колись я теж таким був, — заявив він, але Джордж йому не повірив. Директор ніколи не був малим хлопчаком — він народився в костюмі й відразу заходився радісно теревенити про підліткову футбольну лігу. — Мав повні кишені всякого непотребу. Кидай його сюди і йди обідати. Джордж неохоче вкинув до смітника сірі крихти — усе, що залишилося від його найдорожчого скарбу. Подумки він пообіцяв собі повернутися і забрати їх назад. Пережовуючи канапку, хлопець думав про Еріка, космос і завтрашні змагання. Тим часом з-над його плеча вилізла чиясь рука й вихопила з коробки кексик.

— М-м-м! Має бути смачно! — почувся з-за спини голос Рінґо. — Славетні кекси Джорджика-коржика! Рінґо відкусив великий кавалок, а тоді смачно його виплюнув. Джордж міг не озиратися — він і так знав, ще вся їдальня витріщилася на нього й давиться зі сміху. — Фу-у-у-у, ото гидота! — Рінґо вдавав, ніби його аж вивертає. — Цікаво, чи все решта таке ж огидне? Він ще раз сягнув рукою до столу, але Джорджеві набридло бути посміховищем. Щойно лапа Рінґо взялась нишпорити у саморобній дерев’яній коробочці з канапками, як Джордж хряснув покришкою просто йому по пальцях.

— Ай! — зарепетував Рінґо. — Ай-ай-ай! Джордж відкрив коробку — той зараз же висмикнув руку. — Що за крики? — до них підійшов черговий учитель. — Ви можете хоч один раз поїсти спокійно? — Професоре Віздок, — заверещав Рінґо, тримаючись за пальці. — Я просто хотів запитати Джорджа, що в нього на обід, а він на мене напав! Залиште його в школі після уроків, а ще ліпше — до кінця чверті! Він мені руку зламав! Рінґо дурнувато посміхнувся до професора Віздока, але той тільки байдуже на нього глянув. — Що ж, Річарде, — сказав він, — іди до шкільної медсестри, хай гляне на твою руку. А потім прийдеш до мене в кабінет. А з Джорджем я сам усе з’ясую. Професор Віздок показав йому пальцем на двері, і Рінґо, вишкірившись, поплівся геть. В їдальні запала тиша — усі, затамувавши подих, чекали, як же професор Віздок покарає Джорджа. Однак їх чекала несподіванка. Замість прочитати Джорджеві нотацію, учитель всівся поруч із ним на лавці. — Їжте, їжте! — махнув він обпеченою рукою до решти дітлахів. — І то покваптеся, а то скоро продзвенить дзвінок. За кілька секунд у їдальні здійнявся звичний галас — усі швидко втратили цікавість до Джорджа й повернулися до своїх балачок. — Ну що, Джордже... — приязно звернувся до нього професор Віздок. — Слухаю, професоре Віздок, — Джордж явно нервувався.

⇐ Предыдущая 18 19 20 21 222324 25 26 27 Следующая ⇒