Annotation 6 страница

— Як справи? — запитав учитель так, ніби його це справді цікавило. — Ем-м-м, усе гаразд, — відповів Джордж, не зовсім розуміючи, куди той хилить. — Як поживають твої батьки? — Гм... та нібито... добре, — насторожено відповів Джордж, сподіваючись, що Гвіздок не спитає його про Космоса.

— А твій сусід? — запитав професор Віздок, вдаючи, наче питає просто так, але Джордж вмить його розкусив. — Ти його недавно бачив? Він зараз удома? Чи, може, десь поїхав? Джордж завзято мізкував, що професор Віздок хоче почути, — конче треба відповісти так, аби ввести його в оману! — Інші сусіди, бува, не питають, куди він подівся? — запитання професора Віздока ставали щораз зловіснішими. — Їм часом не здається, що він просто взяв і зник? Як під землю провалився! Ніхто не знає, де б він міг запропаститися, еге ж? Вчитель питально дивився на Джорджа, який уже не мав жодних сумнівів: із професором Віздоком щось явно не так. — Таке враження, — професор Віздок накреслив у повітрі якусь фігуру, — що він просто полетів у космос і не повернувся звідти. Гм? Що скажеш, Джордже? Думаєш, так воно і є? Учитель не зводив із Джорджа погляду, так ніби хотів почути, що Ерік як у воду канув. — Взагалі-то, — сказав Джордж, — я бачив його сьогодні вранці. То, звісно, була неправда, але щось підказувало, що треба відповісти саме так. — Хай йому грець! — сердито пробурмотів професор Віздок, зірвавшись з лавки. — Нікчемні хлопчиська! І, не буркнувши ні слова, пішов геть. Джордж заховав коробочку з обідом і вирішив повернутися до дошки оголошень та пошукати у смітнику свій камінь. Кваплячись коридором, він уже майже проминув кабінет професора Віздока, як звідти почулися крики. Джордж завмер на місці. — Я ж сказав вам передати записку! — прохрипів знайомий голос професора Віздока. — Ми й передали, — проскиглив хлопчачий голос, надто вже схожий на голос Рінґо. — Не може бути! — не відступав від свого професор Віздок. — Не передали ви її, і крапка. Джордж слухав би і далі, але продзвенів дзвоник, а йому конче треба було відшукати свого особливого космічного каменя перед початком уроку. Проте коли він дійшов до смітника, того вже витрусили. Всередині був тільки порожній мішок. Міні-супутник Сатурна канув у лету.

Розділ двадцятий

Коли Джордж вертався по обіді додому, надворі лило як з відра. З темно-сірого неба вивергалися холодні потоки води. Автівки прорізали великі калюжі посеред дороги, здіймаючи на хідник брудні хвилі. Доки Джордж дістався до своєї вулиці, то вже дрижав від холоду. Він дійшов аж до будинку Еріка й збентежено тупцяв на ґанку. Йому страшенно кортіло натиснути на кнопку дзвінка й попросити науковця допомогти йому із завтрашньою пезентацією. До того ж хотілось дізнатися, чому професор Віздок гадає, наче той кудись зник. Проте Джордж боявся, що Ерік досі на нього злий і відішле його геть. Дзвонити чи не дзвонити? Як бути? Тим часом небо почорніло, зненацька вдарив грім. Дощ став ще ряснішим, і Джордж нарешті прийняв рішення. Треба попросили Еріка про допомогу й розказати йому про професора Віздока. Він вирішив зібратися з духом і подзвонити.

Дін-дон! Джордж почекав кілька секунд — тиша. Він подумав, чи не подзвонити йому, бува, ще раз, як раптом двері відчинилися, а з-за них з’явилася Ерікова голова. — Джордж! — радісно вигукнув Ерік. — Це ти! Заходь! Він висунув свою довгу руку й затягнув Джорджа всередину, захряснувши двері. Зовсім цього не сподівавшись, Джордж опинився в Еріка у коридорі — вода з його мокрої куртки капотіла на паркет. — Мені д-д-д-уже прикро, — сказав він, затинаючись. — За що? — здивовано запитав Ерік. — Що ти наробив? — За Енні... за комету... і за Космоса, — нагадав йому Джордж. — А, та я вже про це й забув! — мовив Ерік. — Ну, але раз ти вже згадав — не хвилюйся, усе гаразд. Енні розповіла мені, що то була її ідея, а не твоя, і що це вона затягнула тебе в космос. Воно справді так було? Він подивився на Джорджа з-над своїх окулярів із товстими скельцями — його ясні очі блищали. — Ем-м... так, саме так і було, — полегшено зітхнув Джордж. — Тому це я мав би тебе перепросити, — продовжив Ерік, — за те, що поквапився з хибними висновками. Замість врахувати всі докази, я просто довірився здоровому глузду — або ж, іншими словами, упередженості — і прийняв цілковито неправильне рішення. Джордж не до кінця його зрозумів, тому просто хитнув головою. З бібліотеки долинали чиїсь голоси. — У вас вечірка? — запитав хлопець. — Ну, щось таке, — відповів Ерік. — Це вечірка науковців, тож ми звемо її конференцією. Може, зайдеш і послухаєш? Тобі має бути цікаво. Ми говоримо про Марс. Енні, на жаль, цього не почує, бо вона і досі у бабусі. Але якщо ти залишишся, то зможеш їй потім про все розповісти. — О, звісно, залюбки! — вигукнув Джордж, на радощах забувши про свою презентацію і професора Віздока. Він зняв мокру куртку й пішов слідом за Еріком до бібліотеки, звідки було чути жіночий голос. —... тому ми з колегами наполегливо рекомендуємо ретельно дослідити нашого найближчого сусіда. Врешті-решт, хтозна, що нам вдасться знайти під червоною поверхнею... Ерік і Джордж зайшли навшпиньки до бібліотеки. Тепер вона мала зовсім інший вигляд, ніж коли Джордж бачив її востаннє. Всі книжки вишикувались на полицях, на стінах у рамках висіли знімки Всесвіту, а в кутку лежала купка охайно складених скафандрів. На стільцях посеред кімнати сиділа група науковців. Вони були наче зліплені з різного тіста — мабуть, поз’їжджалися з усіх усюд. Ерік показав Джорджеві вільне місце й притис палець до губ — мовляв, сиди тихо. Перед слухачами виступала висока вродлива жінка з рудою косою — такою довгою, що сягала аж до пояса. Вона всміхнулась науковцям, що зібралися на конференцію, а її зелені очі заблищали. У намальованому Космосом вікні над її головою виднілася червона планета. Рудоволоса пані продовжила свою промову.

— Є висока ймовірність, що ознаки життя — якщо воно й справді колись давно існувало на Марсі — не лежать на самій поверхні. Не забуваймо, що час до часу піщані бурі кардинально змінюють поверхню планети, ховаючи минуле нашого червоного сусіда все глибше й глибше під шари неорганічного пилу. Доки вона промовляла, з вікна Космоса було видно колосальну піщану бурю, що лютувала на всій поверхні планети Марс.

Ерік нахилився до Джорджа й прошепотів: — Вона має на увазі, що навіть якщо на Марсі і було життя, сьогодні ми не побачимо його ознак на поверхні. Взагалі, ця дослідниця твердо переконана, що колись на Марсі було життя. Інколи вона стверджує, що воно досі там є. Це стало б одним із найдивовижніших відкриттів за всю історію людства. Проте наразі більше нічого не відомо. Щоб знати точно, треба самим потрапити на цю гарну червону планету. Джордж хотів було запитати, чому Марс червоний, але побачив, що жінка вже закінчує свій виступ. — Перед тим як оголосять коротеньку перерву, може, хтось має запитання? — звернулась вона до слухачів. — Опісля ми обговорюватимемо останню, найважливішу тему. Джордж засмутився — на жаль, він потрапив уже на закінчення виступу, — тому підняв руку, щоб дещо запитати. Тим часом усі науковці перешіптувалися: «О-о-о, тістечка! » Ніхто не хотів ні про що питати. — Ну що ж, тоді трохи перепочинемо, — сказав Ерік, не помітивши, що Джордж підняв руку.

Учені мужі кинулися до столика в кутку кімнати, щоб встигнути запопасти по кілька пончиків з джемом, поки їх усі не розхапали. Однак рудоволоса пані помітила худорляву руку Джорджа. — Постривайте, заждіть, — сказала вона, дивлячись на Джорджа. — Колеги, ми все-таки маємо запитання — від нашого юного приятеля. Всі обернулися поглянути на Джорджа. Побачивши, що той ще зовсім хлопчисько, вони всміхнулися й повернулися з кавою й тістечками на свої місця. — Що саме тебе цікавить? — запитала пані науковець.

— Ем-м-м... якщо ви не проти... скажіть, будь ласка... — Джордж раптом зніяковів. Він подумав, що його питання, мабуть, геть дурнувате і всі з нього сміятимуться. Тоді глибоко вдихнув і запитав: — Чому Марс червоний? — Гарне запитання! — вигукнув хтось із вчених, помішуючи свій чай. Джордж полегшено відітхнув. Професорка Кжкзак — рудоволоса пані науковець, чиє прізвище ніхто й не намагався вимовити — кивнула й узялася відповідати.

— Якщо пройтися пагорбами та горами тут, на Землі, можна побачити червоні ділянки, на яких нічого не росте. Наприклад, у Великому каньйоні в Сполучених Штатах Америки. Але не тільки там. Тамтешній ґрунт червоного кольору, бо містить іржу. Коли залізо окислюється — тобто ржавіє — воно стає червоним. І поверхня Марса червона саме тому, що містить окислене залізо, тобто іржу. — То виходить, Марс складається із заліза? — запитав Джордж. — Не зовсім. Трохи раніше ми відправили на Марс роботів і завдяки їм знаємо: його поверхню вкриває тонкий шар поржавілого заліза, що й надає планеті червоного забарвлення. А поверхня Марса під цим прошарком червоного пороху, цілком імовірно, дуже схожа на поверхню Землі — тільки що без води. — Тобто на Марсі немає води? — Є, але, наскільки нам відомо, не в формі рідини. Удень на Марсі страшенно спекотно — вся вода випаровується. Знайти її можна тільки там, де завжди — і вдень, і вночі — низька температура. Тоді вода замерзає. Наприклад, на полюсах. Ми знайшли чимало замерзлої води — льоду — на північному полюсі Марса. Так само й на Землі: на полюсах — в Арктиці та Антарктиді — є величезні поклади льоду. Ну що, я вичерпно відповіла на твоє запитання?

— Так, дякую! — відповів Джордж. Він напружено міркував, що б іще запитати, як наперед вийшов Ерік, ставши поруч із пані професоркою.

^[9] — Дякую, професорко Кжкзак, — сказав він, — за дуже цікаву доповідь про Марс. Професорка Кжкзак легенько вклонилась і повернулася на своє місце. — Любі друзі й колеги, — продовжував Ерік. — Ми переходимо до нашої останньої, найважливішої теми, але зараз я хотів би подякувати усім за те, що ви тут зібрались. Дехто з вас прибув з іншого кінця планети, але я впевнений, що сьогоднішні виступи довели: ваша мандрівка не була даремна. Гадаю, немає потреби нагадувати, що існування Космоса — це строго конфіденційна інформація. Усі погодилися. — Отож запитання, на яке ми сьогодні спробуємо дати відповідь, — вів далі Ерік, — викликає глибоке зацікавлення у всіх науковців. На жаль, ми вже не раз бували свідками того, як наукові знання використовують на шкоду всім, і саме тому прийняли Клятву науковця, пообіцявши займатись наукою лише на благо людства. Проте сьогодні ми постали перед дилемою. Ви чули новини, бачили в суботу марш захисників довкілля і розумієте, що тепер все більше людей стурбовані становищем Землі. Отож питання, на яке ми мусимо відповісти, звучить так: що нам робити — шукати способів, як поліпшити життя на Землі та розв’язати наявні проблеми, чи спробувати відшукати іншу планету, де б могли жити люди?

Вчені мужі статечно мовчали. Джордж бачив, як кожен із них написав відповідь на маленькому клаптикові паперу. Тоді Ерік зібрав усі папірці в капелюх. Загалом, разом із господарем дому і рудоволосою пані професоркою, проголосувало восьмеро науковців. Ерік почав один за одним розгортати папірці. — Земля. — Земля. — Інша планета. — Інша планета. — Інша планета. — Земля. — Земля. — Інша планета. — Ну що ж, — підсумував Ерік, — здається, голосів порівну. Рудоволоса пані професорка Кжкзак підняла руку. — Можна щось запропонувати? — запитала вона. Усі закивали головами. Вона встала. — Джордже, — звернулась вона безпосередньо до хлопця, — ми всі — фахівці в цій галузі, а отже, нам, мабуть, бракує об’єктивності. То, може, ти поділишся з нами своїми міркуваннями? Джордж враз опинився у центрі уваги. Він зніяковів і кілька секунд розгублено мовчав. — Не бійся, просто скажи, що думаєш, — шепнула професорка Кжкзак. Стискаючи пальці, Джордж подумав про своїх батьків і «зелених» активістів. Потім про те, як захопливо мандрувати космосом у пошуках нової домівки. А тоді почув свій голос, який запитав науковців: «А чому б не зробити і те, і те? »

Розділ двадцять перший

Ти цілковито маєш рацію, Джордже, — сказав Ерік, коли після закінчення конференції вони прощалися з усіма її учасниками. Джордж із Еріком повернулися до бібліотеки, де на підлозі валялися крихти тістечок, склянки з недопитою кавою, старі ручки та паперові літачки, зроблені з матеріалів презентацій. — Треба взятися за порятунок нашої планети і водночас шукати нову. Не обов’язково вибирати щось одне. — Ви плануєте так вчинити? — запитав Джордж. — Ви та ваші друзі? Взятися і за те, і за те? — Думаю, так, — відповів Ерік. — Може, нам варто запросити на наступну конференцію твоїх батьків? Знаєш, я колись чув, як твій тато виступав на марші протесту щодо зміни клімату. Може, він має якісь гарні ідеї, які стали б нам у пригоді? — О ні, тільки не це! — сполошився Джордж. Він дуже сумнівався, що батько зрадіє його знайомству з Еріком та його приязними колегами-науковцями. — Не думаю, що він на це погодиться. — А може, — сказав Ерік. — Якщо ми хочемо мати результат, то мусимо всі гуртом докладати зусиль, щоб урятувати планету. Він узявся прибирати розгардіяш, що залишили по собі вчені. Вони позабували неймовірно багато речей: куртки, шапки, светри, навіть одного черевика! — Ти молодчина, що зайшов попросити пробачення, — сказав Ерік, тримаючи цілий оберемок покинутої одежі. — Насправді я прийшов не тому, — визнав Джордж. Ерік скинув одяг на купу в кутку кімнати й, обернувшись, глянув на нього.

— Я записався учасником наукового конкурсу, — збентежено продовжував хлопець. — Щось схоже на вашу конференцію, тільки на ній виступатимуть діти. А переможець отримає великого комп’ютера. Я підготував таку-сяку презентацію, але переживаю, що наробив купу помилок і всі з мене сміятимуться. — Ага, Енні казала мені про цей конкурс, — серйозно відповів Ерік. — І я маю дещо, що стало б тобі у пригоді. Як не дивно, після вашої прогулянки верхи на кометі мені спала на думку одна ідея. Я вирішив написати для вас із Енні книжку про Всесвіт. І вже маю деякі нотатки. Може, вони допоможуть тобі підготуватися до виступу. Він простягнув хлопцеві тарілку з печивом: — Пригощайся! їжа для мозку. Джордж забрав останні кілька шматочків. — Як тобі таке? — задумано запитав Ерік. — Може, ти міг би трохи допомогти мені прибрати в бібліотеці? Енні строго наказала мені не допустити в хаті безладу, поки її не буде. А тоді поговоримо про твою наукову презентацію й переглянемо мої записи. Буде по-чесному, як гадаєш? — Звичайно! — Джордж неабияк зрадів, почувши Ерікову обіцянку. — Кажіть, що мені робити? — Може, трохи позамітай... чи що, — нерішуче відповів Ерік. Невдало спершись на хитку купу наскладаних один на одного стільців, він мимоволі їх перекинув — стільці з гуркотом попадали на підлогу. Джордж пирснув зі сміху. — Тепер ти бачиш, чому я прошу про допомогу, — сказав Ерік, наче виправдовуючись, але в очах виблискували іскорки сміху. — Я підніму стільці, а ти, може, позмітай трохи бруд із підлоги. Добре? Науковці всі як один позабували повитирати ноги на килимку перед дверима й затоптали весь килим. — Без проблем, — відповів Джордж. Запхавши до рота останній шматок печива, він побіг на кухню за віником і лопаткою. Повернувшись до бібліотеки, хлопець узявся вимітати найбільші кавалки бруду. Раптом до віника причепився якийсь папірець. Джордж відліпив його і вже хотів викинути геть, як помітив, що це адресований Ерікові лист. Почерк видався йому на диво знайомим. — Дивіться! — він передав записку Ерікові. — Це, мабуть, хтось загубив.

Ерік розгорнув папірець, а Джордж знову взяв до рук віника. Зненацька почувся гучний вигук. — Еврика! — закричав Ерік. Джордж підняв голову. Ерік стояв посеред кімнати, тримаючи в руках записку, — його обличчя сяяло з радості. — Що сталось? — запитав його Джордж. — Щойно я отримав дивовижну інформацію! — вигукнув Ерік. — Якщо це правда... Він знову глянув на папірець, піднісши його до самих окулярів, і пробурмотів упівголоса довгу послідовність чисел. — Що це? — поцікавився Джордж. — Постривай-но, — Ерік явно щось подумки підраховував. Він позагинав пальці, порозгинав, скривився, почухав голову. — Так! — скрикнув він. — Це воно! Ерік запхав записку до кишені, а тоді схопив Джорджа, підняв його і закружляв кімнатою. — Я знайшов відповідь! Я знаю! — Ерік поставив Джорджа на підлогу так само несподівано, як хвилину тому схопив, підійшов до Космоса і почав клацати на клавіатурі. — Що знаєте? — запитав Джордж, якому аж в голові замакітрилося. — Чудові метеорити! Просто фантастика! — Ерік завзято клацав на клавіатурі. З екрана Космоса на середину кімнати вирвався потужний пучок світла — розумний комп’ютер знову малював у повітрі портал. — Куди ви зібралися? — запитав Джордж. Ерік щодуху натягував на себе скафандр, але так поспішав, що встромив обидві ноги в одну штанину і впав. Джордж допоміг йому підвестись і одягнутись. — Дивовижно! — вигукнув Ерік, защіпаючи скафандр. — Що саме? — перепитав занепокоєно Джордж. — Лист, Джордже. Лист. Це воно! Те, що я так довго шукав! — А від кого той лист? — запитав Джордж, якому коти зашкребли на серці. — Не знаю, — визнав Ерік. — Там не написано. — Тоді не варто йому довіряти! — сказав Джордж. — Ет, не сміши, — відповів Ерік. — Його, скоріш за все, написав хтось із учасників конференції, щоб я перевірив інформацію за допомогою Космоса. Вони, мабуть, хочуть упевнитись, що вона правдива, — перед тим, як оголосити результати перед цілою науковою спільнотою. — Тоді чому вони не підійшли до вас і не попросили? Навіщо написали листа? — не відступав від свого Джордж. — Чому, чому, чому, — роздратовано перекривив його Ерік. — Напевно, мали поважну причину, про яку я дізнаюсь, повернувшись із подорожі. Джордж помітив, що екран Космоса помережаний довгими рядками чисел. — Що це за числа? — запитав він. — Координати моєї нової мандрівки, — пояснив Ерік. — То ви вже вирушаєте? — похнюпився Джордж. — А як же моя наукова презентація? Ерік завмер на місці. — Ох, Джордже, вибач! — вигукнув він. — Але я справді мушу тебе покинути. Не можна гайнувати ні хвилини. Ти чудово впораєшся і без мене! От побачиш... — Але... — Ніяких «але», — урвав його Ерік, натягаючи скляний шолом. І чудернацьким космічним голосом додав: «Щиро дякую, що знайшов того листа! Там була дуже важлива підказка. А тепер мені пора. Бува-а-а-ай! »

Розділ двадцять другий

Не встиг Джордж щось відповісти, як Ерік стрибнув у портал і зник у відкритому космосі. Двері захряснулися, і хлопець залишився у бібліотеці сам-один. Після того, як двері до космосу зачинилися, в кімнаті запала мертва тиша. Її порушила тихенька мелодія, що заграла десь позаду. Джордж обернувся подивитись, хто це мугикає, та раптом збагнув, що то Космос наспівує пісеньку, вираховуючи довгі рядки чисел, що миготіли на екрані. — Ба-ба-ба-ба, — гудів Космос. — Космосе, — гукнув до нього Джордж, засмучений, що Ерік так несподівано його покинув. Йому геть не хотілось насвистувати веселу мелодію. — Там-та-там-там, — проспівав Космос у відповідь. — Космосе, — повторив Джордж, — а куди подався Ерік? — Тра-ля-ля-ля, — радісно продовжував Космос, виводячи на екран безкінечні стовпці чисел. — Космосе! — Джорджеві ввірвався терпець. — Перестань співати! Куди подався Ерік? Комп’ютер замовк на півноті.

— Він вирушив на пошуки нової планети, — пояснив він дещо здивовано. — Шкода, що тобі не подобається моя музика. Просто я люблю співати під час роботи. Пом-пом-пом-пом, — знову завів він своєї. — Космосе! — зарепетував Джордж. — Де він? — Важко сказати, — відповів Космос. — Як? Ти не знаєш? — Джордж не повірив власним вухам. — Я думав, ти знаєш усе на світі. — Ні, на жаль. Я знаю тільки те, що мені показали. — Ти хочеш сказати, що Ерік загубився? — Ні, не загубився. Його подорожі відкривають для мене нові місця. Я стежу за ним і складаю карту Всесвіту. — Гаразд, — зітхнув полегшено Джордж: принаймні Ерік не згубився. — Добре. Напевно, його там чекає щось дуже особливе. Він так поспішав... — Ні, ні, — заперечив Космос. — Просто ще одна недосліджена ділянка Всесвіту. За день має впоратись. Джордж був трохи спантеличений. Якщо це справді так, то чому Ерік поспішав у космос, мов на пожежу? Він гадав, що Ерік — його приятель, і, на відміну від інших дорослих, пояснить йому свої наміри. Але той нічого не пояснив. Взяв собі і зник. А може, хутко одягнути скафандр, попросити Космоса відкрити портал і наздогнати Еріка? Але Джордж тут же згадав, як Ерік розсердився, коли вони з Енні вирушили в космос без його дозволу. «Доведеться йти додому», — розчаровано подумав він. Мабуть, Ерік не такий вже йому і друг, а звичайнісінький дорослий, якому байдуже, розуміє щось Джордж чи ні. Хлопець схопив свою мокру куртку й портфель і рушив до дверей. Космос далі мугикав якусь пісеньку. Джордж відчинив двері й уже переступив через поріг, аж раптом похопився: він навідався до Еріка з двох причин, а розповісти встиг тільки про наукову презентацію. На радощах йому вилетіло з голови попередити Еріка про професора Віздока та його дивні запитання.

— Лист! — згадав Джордж. Його написав Гвіздок! Джордж підслухав, як він просив тих шибеників передати записку! Саме її і отримав Ерік! А Гвіздок ще й питав, чи Ерік, бува, кудись не зник! Джордж мерщій кинувся назад до будинку, залишивши двері розчахнутими. Космос досі працював у бібліотеці. Перед ним на столі лежав лист, що так потішив Еріка. Джордж узяв записку й почав читати — руки його задрижали, коли він переконався, що не помилився щодо її автора. Любий Еріку, бачу, твої давні пошуки нових планет, де могли б жити люди, досі тривають. Хотів би привернути твою увагу до однієї особливої планети, на яку я натрапив. Вона завбільшки із Землю і розташована майже на такій же відстані від своєї зорі, що й Земля від Сонця. Наскільки мені відомо, вчені ще не знаходили планети, де б із такою високою ймовірністю могли поселитися люди. Я переконаний, що там є атмосфера, схожа на нашу. Атмосфера, в якій ми могли б дихати. Я не маю змоги перевірити цю інформацію, але дуже хочу почути твою думку. Нижче подаю координати тієї планети, чи, скоріше, шлях до неї. З науковою повагою, Ґ. В. Джордж прекрасно знав, хто такий «Ґ. В. ». Почерк був йому добре знайомий зі шкільних табелів, де в кінці неодмінно було дописано щось на кшталт: «З Джорджа нічого не вийде, якщо він не буде уважнішим на уроках і не перестане літати в хмарах». Листа, без сумніву, написав професор Віздок. «Значить, Гвіздок знає про Космоса! Це пастка! » — подумав Джордж. — Космосе! — сказав він уголос, перервавши комп’ютера, який саме мугикав популярну дитячу пісеньку. — Негайно відправ мене до Еріка! Ти можеш його знайти? — Спробую, — відповів Космос. На екрані з’явилось кілька зображень. На першому було щось схоже на морську зірку із закрученими у спіраль щупальцями. Над малюнком було написано: НАША ГАЛАКТИКА, ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ. — Наша галактика — Чумацький Шлях — складається приблизно з двохсот мільярдів зірок, — почав розповідати Космос. — І наше Сонце — всього лиш одна з них...

Розділ двадцять третій

— Ні-і-і-і! — застогнав Джордж. — Тільки не лекція! Я не маю часу — це терміново! Космос, мабуть, образився, що Джорджеві його розповідь нецікава, бо миттю приблизне зображення Чумацького Шляху. Хлопець побачив, що спіраль складається з безлічі зірок. Вони проминули їх усіх, аж поки не дійшли до ділянки, де нічого не було. Зображення завмерло. Екран був наче поділений на дві половини: нижню частину, повнісіньку зірок, і верхню, цілком порожню, за винятком тонкої лінії, що рухалась до верхнього краю екрана. Порожня половина екрана — то була, очевидно, недосліджена ділянка Всесвіту, а рухома тонка лінія окреслювала її нові простори.

Вгорі коло лінії миготіла рухома стрілка з маленькою міткою. Напис на ній був такий крихітний, що Джордж нічого не міг розібрати. — Що там? — запитав він Космоса. Той промовчав, але мітку збільшив — там було написано «ЕРІК». — Ось він! Зроби мені портал! Біля тієї стрілки, — скомандував Джордж, натиснувши на клавіатурі клавішу ENTER.

— Джордж — член Ордену. Доступ надано. Необхідний скафандр, — прокарбував Космос механічним голосом, яким зазвичай коментував команди. Джордж понишпорив у купі скафандрів, але того, що вдягав минулого разу, не знайшов. В Ерікових старих скафандрах він потопав — довелось одягнути рожевий костюм Енні. Трохи затісний і личить як корові сідло, але в такому вигляді його побачить тільки Ерік — то хай вже буде. Щойно Джордж позащіпав усі пряжки на всипаному блискітками скафандрі, як Космос намалював у повітрі портал у відкритий космос. Джордж нахилився вперед і відчинив двері. Тримаючись за раму обома руками, він зазирнув усередину — ногами хлопець міцно стояв на підлозі Ерікової бібліотеки. Ця ділянка космосу видалась йому подібною мов дві краплі води до тієї, що він бачив раніше, тільки у ній не було планет. Довколишній простір був анітрохи не схожий на зображення на екрані Космоса — ніяких двох половин. З усіх боків світилися зорі. Однак Еріка ніде не було видно. — Еріку! — крикнув Джордж. — Еріку! Ви мене чуєте? Тиша. Напевно, він не в тому місці. Обернувшись, Джордж подивився на екран Космоса. Там досі миготіла стрілка з міткою «EPIK». Поруч із нею з’явилась ще одна стрілка з написом «ДЖОРДЖ». Хлопець збагнув: того, що він побачив із дверей порталу, ще не було на екрані комп’ютера. Космос мусив спочатку обробити інформацію і тільки тоді вивести на екран. Міцно тримаючись за раму, Джордж ще раз вихилився у відкритий космос. — Еріку! Ви тут? Чуєте мене? — гукнув він. — Хто мене викликає? — у вбудованому в Джорджевий шолом передавачі лунав ледь чутний голос. — Еріку! Де ви? Ви бачите портал? — О, привіт! Джордж! Так, я тебе бачу. Не кричи, мене вже вуха болять. Я наближаюсь до тебе зліва. Джордж глянув ліворуч — космосом плавно рухався маленький астероїд. Верхи на ньому сидів Ерік, тримаючи в кожній руці по мотузці, причепленій до карабінів. Вмостився собі любенько, як на канапі. — Що ти робиш? — запитав він.

— Вертайтеся! — гукнув Джордж; кричати не хотілось, але Ерік мусив конче зрозуміти — це серйозно. — Того листа надіслав вам Гвіздок! Це я у всьому винен! Я розповів йому про Космоса! — Джордже, я зайнятий, — суворо відповів Ерік, — поговоримо про це пізніше. Я ж просив нікому не казати про Космоса. Зачиняй портал і йди додому! — Ви не розумієте! — не відступав Джордж. — Гвіздок — страшна людина! Я знаю його, він наш учитель. Це пастка! Верніться! Прошу вас! Сьогодні вранці він питав мене, чи ви, бува, кудись не зникли! — Досить! Не плети нісенітниць! Озирнись довкола — що тут небезпечного? — нетерпляче відповів Ерік. — А тепер іди додому й забудь про Космоса. Навіщо я показав тобі комп’ютер на свою голову? Джордж глянув на камінь, на якому сидів Ерік. За кілька секунд він підлетить так близько, що туди можна буде дострибнути. Хлопець ступив кілька кроків назад, секунду постояв, а тоді кинувся крізь прочинені двері, намагаючись стрибнути якнайдалі. — О планети! — скрикнув Ерік. — Джордже! Хапайся!

Розділ двадцять четвертий

⇐ Предыдущая 18 19 20 21 22 232425 26 27 Следующая ⇒