Annotation 2 страница

Розділ четвертий

Ерік підійшов до дверей і виставив голову в коридор. — Енні! — гукнув він. — Що-о-о-о? — продзвенів дівчачий голосок з горішнього поверху. — Хочеш подивитись «Народження і смерть зорі»? — крикнув Ерік. — Я вже бачила, — проспівало дівча. — І не раз.

Вони почули, як Енні подріботіла сходами вниз, і вже за мить з-за дверей вигулькнула її голова. — Можна я з’їм трохи чіпсів? — Якщо вони в нас є, — відповів Ерік. — І якщо ти їх знайдеш, то принеси до бібліотеки й пригости Джорджа. Добре? Енні чарівно всміхнулась і щезла на кухні — було чути, як вона гримає дверцятами шафок. — Не зважай, — тихо сказав Ерік, відвівши погляд убік. — Енні не зі зла. Вона просто... Він замовк на півслові, подавшись у протилежний куток кімнати, де заходився коло комп’ютера, що його Джордж помітив аж тепер. Хлопець так захопився іншими штукенціями, що й не зауважив плаского сріблястого екрана з приєднаною до нього клавіатурою. Дивно, що той одразу ж не впав йому в око, позаяк Джордж віддавна мріяв умовити маму з татом купити і йому такий. Він відкладав на комп’ютер свої кишенькові, але, за його підрахунками, з такими темпами треба щонайменше вісім років, щоб назбирати потрібну суму, — і то на вживаний мотлох! Тому доводилось користуватися громохкими, повільними, старезними комп’ютерами в школі, які що п’ять хвилин зависали, а їхні екрани були заляпані липкими відбитками пальців. Еріковий комп’ютер був невеличкий і блискучий. Він здавався потужним і добротним — мабуть, саме такими пристроями обладнано зорельоти.

Ерік натиснув кілька кнопок на клавіатурі — комп’ютер загудів, на екрані спалахнули яскраві кольори. Господар весело по ньому поплескав. — Ти забув дещо зробити, — промовив чудний механічний голос. Джордж аж рота роззявив із подиву. — Справді? — збентежено перепитав Ерік. — Еге ж, — сказав голос. — Ти не познайомив нас. — Ой, вибач! — скрикнув Ерік. — Джордже, це Космос, мій комп’ютер. Джордж хапав ротом повітря, не знаючи, що сказати. — Привітайся з Космосом, — шепнув йому Ерік. — Інакше він образиться. — Привіт, Космосе! — нервово пробелькотів Джордж. Він зроду не розмовляв із комп’ютером і не знав, куди саме дивитися. — Привіт, Джордже, — відповів Космос. — Еріку, ти ще дещо забув. — Та невже? — здивувався Ерік. — Ти не сказав Джорджеві, що я — найпотужніший у світі комп’ютер. Ерік закотив очі. — Джордже, — терпляче промовив він, — Космос — найпотужніший у світі комп’ютер. — Це правда, — підтвердив Космос. — Так воно і є. У майбутньому з’являться комп’ютери, потужніші за мене. Але наразі мене ніхто не в змозі перевершити. — Вибач, — прошепотів Джорджеві на вухо Ерік. — Комп’ютери часом бувають надто вразливими. — А ще я розумніший за Еріка, — похвалився Космос.

— Хто сказав? — сердито запитав Ерік, вовком глянувши на екран. — Я, — відповів Космос. — За одну наносекунду я можу порахувати мільярди чисел. Ти не встигнеш сказати: «Який Космос розумник! », як я вже вирахую тривалість життя планет, комет, зірок і галактик. А доки ти вимовиш: «Космос — найдивовижніший комп’ютер, який я бачив у своєму житті, він справді неймовірний», я зможу... — Добре, добре! — зацитькав його Ерік. — Космосе, ти — найдивовижніший комп’ютер з усіх, які ми бачили. Тепер можна мені продовжувати? Я хочу показати Джорджеві, як народжується зоря. — Ні, — відказав Космос. — Ні? — перепитав Ерік. — Що значить «ні»? Га, язиката машино? — Я не хочу, — пихато промовив Космос. — І я не язиката машина. Я — найпотужніший комп’ютер за всю історію... — Ну, будь ласочка, — урвав його Джордж благальним голосом. — Будь ласка, Космосе, я страшенно хочу подивитись, як народжується зоря. Невже ти мені цього не покажеш? Космос мовчав як риба. — Ну ж бо, Космосе, — сказав Ерік. — Покажімо Джорджеві дива Всесвіту. — Ну, не знаю, — похмуро буркнув Космос. — Джордж невисокої думки про науку, — продовжував Ерік. — Тому це наш шанс показати йому її з іншого боку. — Тоді він мусить дати клятву, — відповів Космос. — А й справді! Молодчина, Космосе, що нагадав, — сказав Ерік, тут же кинувшись до дошки. Джордж обернувся й уважніше придивився, що ж там написано.

Схоже на вірш. — Джордже, — звернувся до нього Ерік, — чи хочеш ти дізнатися про найважливіше в цілому Всесвіті? — Авжеж! — вигукнув той. — Ти готовий дати для цього особливу клятву? Пообіцяти, що використовуватимеш свої знання, щоб творити лише добро, а не зло? — Ерік пильно спостерігав за Джорджем з-за скелець окулярів. Голос його змінився — тепер він звучав надзвичайно серйозно. — Це справді важливо. Наука здатна творити велике добро, але, як ти сам казав, може й завдати чималої шкоди. Джордж випростав спину й подивився Ерікові просто у вічі. — Так, я готовий, — промовив хлопець. — Тоді подивись, що написано на дошці, — сказав Ерік. — Це Клятва науковця. Якщо ти погоджуєшся з нею, то прочитай її вголос. Джордж глянув на дошку й задумався. Написані слова його не злякали. Навпаки, від захвату йому аж мурашки по спині забігали. Хлопець послухав Еріка й прочитав клятву. — Клянусь використовувати наукові знання на користь людству. Обіцяю, що в пошуках істини не завдам шкоди жодній людині... Двері до вітальні відчинилися — крізь них прошмигнула Енні, притискаючи до себе велетенський пакет із картопляними чіпсами. — Читай далі, — підбадьорливо сказав Ерік. — У тебе чудово виходить. Джордж перейшов до наступного абзацу. — Намагаючись поглибити свої знання про чудеса довкола нас, я буду мужнім та обачним. Обіцяю не користати з наукових знань задля особистої вигоди й не ділитися ними з тими, хто хоче знищити чудову планету, на якій ми живемо. Якщо я зламаю цю клятву, нехай краса й дива Всесвіту назавжди залишаться для мене незвіданими. Ерік заплескав у долоні. Енні луснула порожній пакет з-під чіпсів. На екрані Космоса заграла різнобарвна веселка. — Молодчина, — сказав Ерік. — Тепер ти — другий наймолодший учасник Ордену наукових досліджень на благо людства.

— Вітаю тебе! — обізвався Космос. — Віднині я слухатимуся твоїх наказів. — А я пригощу тебе чіпсами! — прощебетала Енні. — Ш-ш-ш! — цитьнув на неї Ерік. — Ми ще не дійшли до найголовнішого. Відтепер ти, Джордже, можеш користуватися таємним ключем, що відчиняє двері до Всесвіту. — Та невже? — перепитав Джордж. — А де ж він? — Підійди до Космоса, — тихенько відповів Ерік, — і подивись на його клавіатуру. Ану чи ти зметикуєш, яку кнопку треба натиснути? Спробуй відгадати, яка з них — таємний ключ, що відчинить тобі двері до Всесвіту! Енні — не підказуй! Джордж зараз же підійшов до Космоса. Може, той і був найпотужнішим у світі комп’ютером, проте клавіатуру мав звичайнісіньку — літери й символи на ній були розміщені в тому ж порядку, що й на клавішах найзадрипаніших шкільних комп’ютерів. Джордж довго думав. Яка ж кнопка прочинить йому двері до Всесвіту? Знову глянув на клавіатуру — й раптом здогадався. — Ось ця, правда? — запитав він Еріка, тицьнувши пальцем на одну з клавіш. Ерік кивнув. — Натискай. Зараз усе почнеться. Джордж натиснув пальцем на клавішу ENTER. Зненацька світло в кімнаті почало згасати... — Вітаємо у Всесвіті! — промовив Космос, загравши коротеньку вітальну фанфару.

Розділ п'ятий

У кімнаті запала темрява. — Сідай-но сюди, Джордже! — гукнула Енні, яка вже вмостилась на великій зручній канапі. Джордж сів поруч із нею і за кілька секунд побачив тоненький промінець сліпучо-білого світла, що виходив прямісінько з екрана Космоса. Світляний пучок сягнув середини кімнати, де на мить затремтів, а тоді почав вимальовувати в повітрі якусь форму. Він накреслив пряму лінію зліва направо, а тоді різко стрибнув донизу. Залишивши позад себе яскраву смужку світла, промінець знову звернув ліворуч, намалювавши третю сторону прямокутника. Ще один поворот направо — і пучок світла повернувся у вихідну точку. Якусь мить здавалось, що в повітрі зависла пласка форма, та раптом вона перетворилась на щось реальне й дуже знайоме. — Але ж це... — скрикнув Джордж, збагнувши, що саме бачить перед собою. — Вікно, — гордо відповів Ерік. — Космос намалював для нас вікно у Всесвіт. Дивись уважно.

Промінь світла зник, а вікно, що його він намалював посередині Ерікової вітальні, нерухомо зависло в повітрі. Його контури досі яскраво світилися, однак тепер воно було мов дві краплі води схоже на справжнісіньке вікно, з великою шибкою й металевою рамою. А з вікна простирався краєвид. От тільки не на будинок Еріка (чи на якусь іншу будівлю), не на дорогу чи місто і навіть не на котресь із тих місць, яке Джордж бачив за своє життя. У вікні була дивовижна безмежна темрява, всіяна крихітними яскравими зорями. Він спробував їх порахувати. — Джордже, — сказав Космос механічним голосом, — у Всесвіті — мільярди зірок. Тобі не під силу їх усіх порахувати, хіба що ти такий розумний, як я. — Космосе, а чому їх так багато? — вражено запитав Джордж. — Весь час з’являються нові зорі, — відповів могутній комп’ютер. — Вони народжуються всередині велетенських хмар пилу й газу. Я покажу тобі, як це відбувається. — А за скільки часу народжується зірка? — поцікавився Джордж. — Десятки мільйонів років, — сказав Космос. — Сподіваюсь, ти нікуди не поспішаєш. — Ет! — пробурмотів Ерік, який сидів, схрестивши ноги, на підлозі біля канапи. Його довгі худорляві кінцівки стриміли в обидва боки під гострим кутом. Він був схожий на мирного гігантського павука. — Не хвилюйся, я добряче пришвидшив цей процес. Ти встигнеш додому на вечерю. Енні, передай-но нам чіпси. Не знаю, як ти, Джордже, а я завжди голодний як вовк, коли спостерігаю за Всесвітом. — Ой лишенько! — збентежено зойкнула Енні, зашелестівши пакетиком. — Піду ще принесу. Вона зіскочила з канапи й побігла на кухню. Коли Енні вийшла з кімнати, Джордж помітив у космічному просторі за вікном одну особливість: він не весь був поцяткований маленькими зірками. У нижньому кутку вікна хлопець зауважив клаптик суцільної темряви, місце, де не сяяла жодна зоря. — А що відбувається ось там? — показав він пальцем. — Подивимось, — сказав Ерік. Він натиснув кнопку на пульті дистанційного керування, наблизивши до них темний клаптик. Зблизька Джордж розгледів, що в тому місці зависла гігантська хмара. Зображення у вікні щораз ближчало, аж поки вони не опинилися всередині цієї хмари, і Джордж побачив, що — як і казав Космос — вона складається з газу й пилу. — Що то таке? — запитав він. — І де це? — Це — здоровенна хмара в позаземному просторі, у стократ більша за ті, що ми бачимо в небі, — відповів Ерік. — Вона складається з малесеньких, крихітних частинок, що повільно кружляють всередині неї. Тих частинок так багато, що хмара просто гігантська — така величезна, що в неї можна було б умістити мільйони планет завбільшки як Земля. Із цієї хмари народиться чимало зірок.

Джордж спостерігав, як частинки рухалися всередині хмари, деякі з них сполучалися, утворюючи велетенські сильніше нагрівалась і врешті стала така гаряча, що Джордж, сидячи на канапі, відчував її жар. Зненацька брила зажевріла тьмяним, моторошним світлом. — Чому вона світиться? — запитав Джордж. — Що сильніше вона стискається, — пояснив Ерік, — то більше нагрівається. Що розпеченішою вона стає, то яскравіше світить. А незабаром вона стане надто гарячою. Він нахилився до купи мотлоху на підлозі й вихопив звідти чудернацькі окуляри. — Надівай, — сказав Ерік хлопцеві, й собі чіпляючи на носа окуляри. — Скоро ця куля так розжариться, що без них ти не зможеш на неї дивитися. Щойно Джордж надів темні окуляри, як куля вибухнула, а зовнішні шари розпеченого газу розлетілися на всі боки. Після вибуху куля засяяла, наче Сонце. — Оце так! — вигукнув Джордж. — Це Сонце?

— Можливо, — відповів Ерік. — Так народжуються зірки, а Сонце — також зірка. Коли накопичується величезна кількість газу й пилу, куля — як ти тільки що побачив — стискається і стає щільна й гаряча. Тоді частинки всередині неї так сильно притискаються одна до одної, що плавляться, тобто зливаються докупи, виділяючи гігантську кількість енергії. Це називається реакцією ядерного синтезу. Вона така потужна, що розкидає навсібіч зовнішні оболонки кулі, а те, що залишилось, перетворюється на зорю. Саме це ти щойно побачив на власні очі. Тепер зірка спокійно світилася вдалині. Чарівне видовище! Зоря була така яскрава, що без спеціальних окулярів вони б нічого не побачили.

Приголомшений, Джордж не зводив очей із зірки. Раз у раз із її поверхні виривалися здоровенні яскраві струмені газу, що з неймовірною швидкістю мчали геть на сотні тисяч кілометрів. — Ця зірка світитиметься вічно? — запитав хлопець. — Ніщо не вічне, — заперечив Ерік. — Якби зірки світили вічно, нас би тут не було. У своєму череві зірки перетворюють маленькі частинки на більші. За це відповідає реакція ядерного синтезу: з її допомогою з’єднуються крихітні частинки і вибудовуються з маленьких атомів — великі. Під час цього синтезу вивільняється величезна кількість енергії, і саме завдяки їй зорі світяться. Майже всі елементи, з яких складаємося ми з тобою, були створені всередині зірок, що існували задовго до того, як з’явилася Земля. Отож усі ми — діти зірок! Коли в далекому минулому ці зірки вибухнули, вони випустили у відкритий космос усі великі атоми, що їх створили. Така ж доля чекає і ту зорю, яку ти бачиш за вікном. Наприкінці свого життя вона вибухне, бо вже не матиме маленьких частинок, що їх можна було б поєднати у великі. А під час вибуху всі великі атоми, що їх створить зірка у своєму череві, потраплять у міжпланетний простір. Здавалось, що зірка по той бік вікна злиться. З яскраво-жовтої вона стала червонястою і без упину більшала й більшала, допоки розрослась настільки, що заповнила собою увесь простір за вікном. Джордж подумав, що зірка от-от вибухне. Ерік ще раз натиснув кнопку на пульті, і вікно зараз же почало віддалятися від зірки — з кожною секундою дедалі червонішої й більшої. — Оце дивовижа! — вигукнув Ерік. — Спершу куля стискається, і з неї народжується зірка, а тоді зірка розростається до велетенських розмірів! А за мить вона вибухне! Прошу тебе лиш одне — не знімай окулярів! Джордж захоплено спостерігав за зіркою. Аж раптом, коли та сягнула неймовірних розмірів, просто на очах хлопця стався найпотужніший вибух, що він бачив у своєму житті. Зоря розірвалась на шматки, вивергнувши в космічний простір колосальну кількість світла й розпеченого газу, а також усі створені нею нові атоми. Після вибуху Джордж побачив, що від зірки залишилась всього лиш прегарна нова хмара, повна незвичайних кольорів і нових речовин.

— О-о-о-х! — тільки й вимовив він. Видовище було схоже на якийсь фантастичний феєрверк. — З часом, — промовив Ерік, — ця кольорова хмарина змішається з іншими хмарами, що зосталися від далеких зірок, які теж вибухнули. Коли вони охолонуть, усі гази з цих хмар поєднаються в одне здоровенне хмарище, з якого знову народяться зорі. Поблизу тих місць, де з’являться нові зірки, рештки матерії з’єднаються докупи й утворять різні за величиною об’єкти. Утім, вони будуть замалі, щоб і собі перетворитись на зірки. Деякі з об’єктів стануть кулями, а кулі за якийсь час — планетами. У реальному житті на таке треба чимало часу — десятки мільйонів років! — Ого! — вражено вигукнув Джордж. — Але ми не можемо стільки чекати, бо ти не встигнеш додому на вечерю, — сказавши це, Ерік підійшов до Космоса й натиснув кілька клавіш. — Тому пришвидшимо цей процес. Поїхали! Десятки мільйонів років, про які згадував Ерік, промайнули за одну мить. Газ, що утворився внаслідок вибуху десятків зірок, скупчився в одну здоровецьку хмару. Всередині тієї хмарини раз по раз виникали нові зорі. Несподівано одна з них вигулькнула просто перед вікном. Зірка світилась так яскраво, що засліплювала собою усі решта. Газ, що залишився від хмари, трохи віддалік від новонародженої зірки, почав холонути й перетворювався на маленькі крижані брили. Джордж помітив, що одна з цих брил рухається просто до вікна. Він уже розкрив рота, щоб попередити Еріка, але груда мчала надто швидко. Джордж і слова не встиг сказати, як вона з оглушливим гуркотом розбила шибку, аж весь будинок задвигтів. Зі страху Джордж упав із канапи. — Що то було? — закричав він до Еріка. — Ой! — зойкнув Ерік, завзято вистукуючи пальцями по клавіатурі. — Вибач! Не думав я, що вона ось так візьме й влетить прямісінько у вікно. — Будь обережнішим! — сердито випалив Космос. — Це вже не перший раз. — А що то було? — запитав Джордж, виявивши зненацька, що стискає в руках маленького плюшевого ведмедика, якого, мабуть, залишила на канапі Енні. Йому паморочилось у голові. — На нас налетіла крихітна комета, — зніяковіло визнав Ерік. — Пробачте! Це сталось ненавмисно. — Крихітна — що? — перепитав Джордж, якому здавалось, наче кімната обертається довкола нього. Ерік дав Космосові ще кілька команд. — Гадаю, на сьогодні досить, — сказав він. — Джордже, що з тобою? Ерік зняв окуляри й пильно придивився до хлопця. — Ти аж позеленів, — промовив схвильовано. — Ох, а я хотів тебе трохи розважити. Енні! — гукнув він. — Принеси, будь ласка, Джорджеві склянку води. Ой-ой-ой, оце так!

До кімнати навшпиньки зайшла Енні. Вона міцно тримала горнятко, по вінця повне води, яка вже встигла трохи розхлюпатись. За нею хвостиком дріботів Фредді, захоплено зиркаючи на дівча своїми поросячими очицями. Енні простягнула Джорджеві горнятко. — Не хвилюйся, — промовила вона лагідно. — Першого разу мені теж було зле. Тату, — додала строгим голосом, — Джорджеві пора додому. Сьогодні він уже надивився на Всесвіт. — Авжеж, звісно, ти маєш рацію, — кивнув Ерік, якому досі було не по собі. — Але то було страшенно цікаво! — запротестував Джордж. — Можна я подивлюсь ще трохи? — Та ні, вже справді досить, — квапливо промовив Ерік, одягаючи куртку — Я проведу тебе додому. А ти, Космосе, тим часом припильнуй Енні. Ходи, хлопче, і бери свого кабанця. — Можна прийти до вас знову? — нетерпляче запитав хлопець. Ерік полишив клопоти з курткою, ключами й черевиками і всміхнувся. — Звичайно, — відповів він. — Але спершу пообіцяй, що нікому не розкажеш про Космоса! — додала Енні. — Це таємниця? — голос Джорджа був сповнений захвату. — Так, — відповіла дівчинка. — Це велика-превелика, гігантська-прегігантська таємниця, у стоп’ятсот разів більша за будь-яку таємницю, яку ти чув у своєму житті! — Енні, — суворо сказав Ерік, — я вже казав тобі, що немає такого числа — стоп’ятсот. Кажи Джорджеві та його кабанчику «па-па». Енні помахала рукою й усміхнулась хлопцеві. — Бувай, Джордже! — обізвався Космос. — Дякую, що скористався моїми надзвичайно потужними можливостями. — Дякую і тобі, Космосе! — ввічливо відповів Джордж. Після цих слів Ерік провів Джорджа з Фредді в коридор, а тоді — через поріг на вулицю, у реальне життя на планеті Земля. Розділ шостий

Наступного дня у школі Джорджеві не йшли з думки дива, побачені в Еріковому будинку. Велетенські хмари, відкритий космос і летючі брили! Космос, найпотужніший у світі комп’ютер! І всі вони живуть по сусідству з ним — хлопчиськом, якому батьки заборонили мати вдома навіть найпростіший комп’ютер. Його переповнювали емоції — за партою, яку бачив уже мільйон разів, було несила всидіти.

У своєму зошиті Джордж виводив кольоровими олівцями якісь закарлючки, намагаючись зобразити дивовижний Еріків комп’ютер — той, що вміє ось так узяти й створити посеред кімнати вікно, а в ньому показати народження й смерть зорі. В уяві Джордж намалював досконалу картинку, однак перенести її на папір — та ще й так, аби було схоже на те, що він побачив власними очима, — ой як нелегко! Хлопець почав втрачати терпець. Він то закреслював якусь частину свого малюнка, то знову малював — врешті ціла сторінка перетворилась на одну здоровенну карлючку. — Ой! — скрикнув Джордж, коли йому в потилицю поцілив снаряд — кулька з пожмаканого паперу.

— О, Джордже! — сказав учитель, професор Віздок. — То ти все-таки тут, серед нас. Як мило! Той аж підскочив. Професор Віздок стояв поруч, утупивши в нього погляд з-поза брудних окулярів. На його піджаку красувалася велика синя чорнильна пляма, що своєю формою була схожа на зірку, яка щойно вибухнула. — Ти хочеш щось сказати своїм однокласникам? — запитав професор Віздок, зиркнувши на зошит, що його Джордж сяк-так затулив рукою. — Бо сьогодні ми хіба почули, як ти вмієш ойкати. — Та ні, — пробелькотів Джордж здавленим голосом. — Невже не хочеш сказати: «Шановний професоре Віздок, ось моє домашнє завдання, над яким я працював у поті чола усі вихідні»? — Ем-м-м... — присоромлено протягнув Джордж. — Або: «Професоре Віздок, на уроках я уважно слухав кожне ваше слово, все занотував, дописав власні зауваження, і ось мій проект, яким ви будете надзвичайно задоволені»? — М-м-м-м... — прогугнявив Джордж, мізкуючи, як викрутитися цього разу. — Такого ти, звісно, не скажеш, — похмуро промовив професор Віздок. — Зрештою, я всього лиш учитель і цілими днями стою тут і розповідаю всяку всячину, щоб трохи себе потішити й розважити. І анітрохи не сподіваюсь, що комусь із учнів колись стануть у пригоді мої спроби їх чомусь навчити. — Але ж я вас слухаю, — заперечив Джордж, якого вже почали мучити докори сумління. — Можеш не підлещуватися, — грубувато відказав професор Віздок. — Це тобі не допоможе. Він різко обернувся. — Ану дай сюди! — учитель вихором промчав через цілий клас і вихопив із рук хлопчини за задньою партою мобільний телефон. Професор Віздок носив твідові піджаки й висловлювався наче людина з минулого століття, але учні боялись його як вогню і ніколи не збиткувалися з нього так, як з інших учителів, які на свою голову надумали з ними приятелювати. Він тільки недавно з’явився у їхній школі, та в перший же день змусив замовкнути цілий клас своїм пронизливим поглядом. Професор Віздок був людиною старомодною, стриманою і замкнутою, через те на його уроках завжди панувала дисципліна, домашні завдання здавалися вчасно і навіть найбільші шибайголови випростували спину й замовкали, коли він походжав класом. Дітлахи прозвали його «Гвіздок», бо на дверях його кабінету висіла табличка «Професор Ґ. Віздок». Або «Гвіздок-Грибок», бо він, мов той гриб, любив виростати з-під землі в найглухіших закутках школи. Ось зашурхотіли черевики на товстій підошві й війнув ледь чутний запах прілого тютюну — і Гвіздок тут як тут, задоволено потирає пошрамовані руки, готовий покласти край усяким капостям, що їх збиралися встругнути котрісь із хлопчаків. Ніхто й гадки не мав, як він зумів покрити обидві руки багряними, пухирчастими, жаскими плямами від опіків. І ніхто нізащо б не наважився його про це запитати. — А може, Джордже, — сказав Гвіздок, ховаючи до кишені щойно відібраний мобільний телефон, — ти будеш такий ласкавий і розповіси своїм однокласникам, що символізує твій художній шедевр, над яким ти грів чуба цілий ранок? — Ем-м-м, це... — пробелькотів Джордж, відчуваючи, як його вуха рожевіють і починають палати вогнем.

— Голосніше, хлопче, голосніше! — вигукнув Гвіздок. — Нам усім страх як кортить дізнатися, що це могло б означати! Правда ж, хлопці й дівчата? Він підняв аркуш із зображенням Космоса так, щоб його побачив увесь клас. Діти захихотіли, радіючи, що цього разу Гвіздок вибрав собі іншу жертву. У ту мить Джордж усією душею ненавидів Гвіздка — так сильно, що враз викинув з голови страх зазнати сорому чи приниження перед однокласниками. На жаль, про обіцянку, яку він дав Ерікові, хлопець теж забув. — Взагалі-то це дуже особливий комп’ютер, — голосно заявив він, — який показує, що відбувається у Всесвіті. Він належить моєму приятелеві, Еріку. Джордж не зводив з Гвіздка ясно-блакитних очей, уп’явшись у нього рішучим поглядом з-під рудого чуба. — У космосі є дивовижні предмети, які там безперестанку кружляють, — наприклад, планети, зорі, золото й всяке таке інше. Кінцівку Джордж вигадав сам — Ерік ні словом не згадував про золото в космічному просторі. Хлопець ще ніколи не бачив, щоб Гвіздок втратив на своєму уроці дар мови. А тепер учитель завмер на місці із зошитом у руках і, роззявивши рота, витріщився на Джорджа.

— То він усе-таки працює, — прошепотів він. — Іти це бачив. Не можу повірити... Гвіздок, здавалось, намагався оговтатися від сну. Він швидко згорнув зошит, віддав його Джорджеві й повернувся до свого стола. — Зважаючи на вашу сьогоднішню поведінку, — суворо мовив Гвіздок, — я даю вам завдання написати сто рядків. Прошу чітко й охайно написати у своєму зошиті: «Я не надсилатиму есемесок на уроках професора Віздока, бо я уважно слухаю цікаві теми, про які він розповідає». І так сто разів. Хто не встигне закінчити до дзвінка, сидітиме, поки не допише. Чудово. Можете приступати. Учні обурено забурмотіли. Їм кортіло подивитись, як учитель дасть Джорджеві на горіхи, а той, натомість, покарав їх усіх за зовсім інше, а Джорджа й поготів пробачив. — Але ж, учителю, так несправедливо! — проскиглив хлопчина із задньої парти. — Життя взагалі несправедливе, — весело відповів Гвіздок. — І я пишаюся, що ти це втямив, бо це чи не найкорисніша наука, яку я міг вам дати. Беріться до роботи, хлопці й дівчата!

Вчитель сів за стіл, витягнув книжку, повну складних рівнянь, і почав гортати сторінки, раз у раз поважно киваючи. Джордж відчув, що йому по спині хтось ляснув лінійкою. — Це ти у всьому винен! — просичав Рінґо, найвідчайдушніший у їхньому класі шибайголова, який сидів позаду Джорджа. — Тихо! — гримнув Гвіздок, не зводячи очей із книжки. — Кожен, хто хоч словом обізветься, писатиме не сто рядків, а двісті! Джордж спритно виводив на папері рядок за рядком — і тільки дописав охайним почерком останнє речення, як зателенькав дзвінок. Перед тим як покласти свій зошит Гвіздку на стіл, він акуратно вирвав сторінку із зображенням Космоса і, склавши, заховав до задньої кишені штанів. Та не встиг Джордж вийти з класу, як Гвіздок наздогнав його і перегородив дорогу.

— Джордже, — голос його звучав дуже серйозно, — цей комп’ютер справді є? Ти бачив його на власні очі? Від його погляду у хлопця мурашки по спині забігали. — Я все... е-м-м-м... вигадав, — пробубонів Джордж, аби якомога скоріше спекатися вчителя. Навіщо він вибовкав усе перед Гвіздком?! — Де він, Джордже? — тихо запитав учитель, карбуючи кожне слово. — Ти мусиш мені сказати, де живе цей дивовижний комп’ютер! — Нема ніякого комп’ютера, — відказав Джордж, зумівши прослизнути під учителевою рукою. — Його не існує. Я просто його вигадав — і крапка. Гвіздок відступив на крок і пильно глянув на Джорджа. — Будь обережний, — моторошно прошепотів він, — будь дуже обережний!.. І пішов собі геть.

Розділ сьомий

Дорога додому випала довга й спекотна. Сонце, незвично гаряче як на початок осені, пекло так, що асфальт вгинався під ногами. Джордж плентався хідником, а повз нього мчали великі автівки, залишаючи по собі смердючі випари. У деяких із цих велетенських блискучих почвар сиділи шкільні хвальки — батьки везли їх додому, а вони тим часом дивились на задньому сидінні фільми. Проїжджаючи повз Джорджа, дехто з них корчив йому гримаси, насміхаючись, що він іде пішки. Інші радісно махали рукою — певно, думали, що він зрадіє, побачивши, як вони зникають удалині в своїх здоровецьких пожирачах бензину. Ніхто жодного разу не зупинився й не запропонував підвезти його додому. Проте сьогодні Джордж на це чхати хотів. Він мав про що поміркувати дорогою додому й тішився, що йде сам. Думки його кружляли довкола космічних хмар, гігантських вибухів і мільйонів років, які йшли на те, щоб народилася нова зоря. Думками він полинув ген-ген до самого Всесвіту — так далеко, що йому зовсім вилетіла з голови одна важлива річ, що стосувалась його життя на планеті Земля. — Ей! — Джордж почув позаду себе гучний крик, який зараз же повернув його до реальності. «Хоч би то хтось просто крикнув на вулиці, — подумав хлопець, — тільки б не до мене». Він пішов швидше, притиснувши портфель до грудей. — Ей! — знову хтось закричав, цього разу вже ближче. Стримавши в собі бажання озирнутися, Джордж ще дужче пришвидшив крок. Він ішов уздовж траси, якою мчали автомобілі, а з іншого боку простягся міський парк, де не було як сховатися. То тут, то там росли тоненькі деревця — за ними не причаїшся, а йти попід кущами — погана ідея. Найменш за все на світі Джордж мріяв про те, щоб хлопці, які, мабуть, ішли слідом за ним, затягнули його до кущів. Він ішов, не зупиняючись, мало не біг, а серце гупало в грудях, мов барабан.

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 192021 22 23 24 Следующая ⇒